На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Нацонально-полтичн погляди Миколи Хвильового. Його лтературна дяльнсть. сторичн та геополтичн погляди Ю. Липи. Поезя та твори письменника. Полтичн деї та дяльнсть Миколи вановича Мхновського. Його участь у Братств тарасвцв.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Политология. Добавлен: 26.09.2014. Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


План

1. Національно-політичні погляди Миколи Хвильового (1893 - 1933)
2. Історичні та геополітичні погляди Ю.Липи (1900-1944)
3. Політичні ідеї та діяльність Миколи Івановича Міхновського (1873 - 1924)
Список використаної літератури
1. Національно-політичні погляди Миколи Хвильового (1893 - 1933)

Микола Хвильовий -- український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози.
Біографічні відомості
Народився Микола Григорович Фітільов (таке справжнє прізвище письменника) 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині, нині райцентр Сумської області у родині вчителів. Закінчив Богодухівську гімназію.
Брав участь у першій світовій та громадянській війнах. 1919 вступив до КП(б)У. 1921 переїхав до Харкова, де активно заявив про себе, як один з організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій -- «Гарт» (1923), «ВАПЛІТЕ» (Вільної академії пролетарської літератури) (1925), «Пролітфронту». Того ж року почав друкуватися.
Літературна діяльність
Цикли памфлетів М. Хвильового «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», полемічний трактат «Україна чи Малоросія?» сконденсували в собі все багатоманіття думок та ідейно-естетичних шукань періоду літературної дискусії в Україні (1925--1928 pp.). Ці публіцистичні твори (а також його роман «Вальдшнепи») викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів.
Центральною для Хвильового -- полеміста та публіциста -- була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва.
"Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування… Наша орієнтація -- на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми”. [2, 118]
Перші поетичні збірки М. Хвильового -- «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), поема «В електричний вік» (1921), які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, дістали досить високу оцінку тогочасних літературознавців (С. Єфремов, Ол. Дорошкевич), але якнайповніше свій талант М. Хвильовий розкрив в жанрі новели чи оповідання (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарвленням). Збірка його прозових творів «Сині етюди» (1923) стала якісно новим етапом в розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії. Центральною для творчої манери М. Хвильового залишається проблема людини, людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу. В людській масі, у вирі революційних подій письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність з її пориваннями до високої, часом недосяжної мети, однак він не заплющував очей і на драматичну невідповідність проголошуваного високого ідеалу та його реального втілення. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю. Редактор Карк -- головний герой однойменної новели -- лише в своїх мріях повертається до часу національної революції, коли світ існував ще в своїй цілісності, не розірваним між мрією та реальністю. Але його персонажі -- це не лише жертви історії, часом вони самі, своїми діями спричиняють її трагедійність. Конфлікт гуманізму та фанатизму осмислюється тут в усій своїй повноті. Для чекіста -- головного героя новели «Я (Романтика)» -- такий конфлікт постає в своїй особливій гостроті: в ім'я абстрактної ідеї, в ім'я доктрини він має власноруч розстріляти свою матір, але знищення іншої особистості -- це водночас і знищення свого людського єства, в такій ситуації неминучого вибору перед героєм постає дилема: самознищення чи відродження людського, гуманістичного начала, відродження, найперше, в собі самому. Емоційне враження від твору посилюється й тим, що це -- сповідь героя, розповідь від першої особи. Взагалі, для М. Хвильового було характерне руйнування традиційних сюжетно-оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, мальовничі епітети, своєрідна ритмічна організація прози -- це ознаки його лірико-орнаментальної манери письма. Саме такий стиль характерний для більшості його новел та оповідань, він допомагає автору радикально розірвати з елементами народницько-просвітянської традиції [2, 124].
Однак письменник змушений був існувати в умовах творчої несвободи. Хвильового звинувачували в антипартійності, «українському буржуазному націоналізмі», «намаганні відірвати українську культуру та літературу від культури російської». В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, М. Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 року.
Основоположник течії активного романтизму та пролетарської поезії. Автор поетичних збірок «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), збірок оповідань «Сині етюди» (1923), «Осінь» (1924), романів «Вальдшнепи», «Санаторійна зона», «Сентиментальна історія». Виступав за утвердження у новій пролетарській культурі високих естетичних ідеалів замість насадження масовості (лінія, яку проводили «Гарт» та спілка селянських письменників «Плуг»). Своїми публіцистичними та критичними працями (серія «Камо грядеши?» 1925; «Думки проти течії» 1926; «Апологети писаризму» 1926) зініціював літературну дискусію 1925-28. Під час неї висловив вимогу перед новою українською літературою перестати наслідувати Москву й орієнтуватися на «психологічну Європу». Вважав, що на зміну провідній ролі Європи в культурному процесі має прийти «євразійський Ренесанс», в якому провідну роль відводив новій українській культурі. Його літературне гасло «Геть від Москви! Дайош Європу!» набрало політичного звучання. З позицією Хвильового солідаризувались українські націонал-комуністи, літературна група «неокласиків» на чолі з М. Зеровим та широкі кола національно свідомої української інтелігенції. У листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26.4.1926 Й.Сталін вказав на виступи Хвильового як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. Лист став сигналом для гострої критики з боку московського та республіканського керівництва (виступи та статті Л.Кагановича, А. Хвилі, В. Чубаря, Г. Петровського). Разом з О. Шумським і М. Волобуєвим був трактований як провідний ідеолог однієї з трьох течій нац. ухильництва всередині комуністичної партії («хвильовізму», «шумськізму» і «волобуєвщини»). Намагаючись врятувати ВАПЛІТЕ від розпуску, Хвильовий 1926 визнав свої «помилки», а в січні 1927 погодився на своє виключення з організації. У грудні 1927 -- березні 1928 перебував у Берліні та Відні. У січні 1928, перед поверненням в Україну, у листі до газети «Комуніст» засудив своє гасло «Геть від Москви!». Однак його покаяння було вимушеним і нещирим. Після поверненню в Україну продовжував втілювати попередню ідеологічну орієнтацію ВАПЛІТЕ у створених ним журналах «Літературний ярмарок» (1928-30) та «Політфронт» (1930--1931). Після закриття обох журналів пробував писати, дотримуючись «партійної лінії», однак був майже цілком ізольований від літературного життя радянським режимом. На знак протесту проти голодомору 1932-33 та арешту свого приятеля Михайла Ялового (став початком нової хвилі масових репресій проти української творчої інтелігенції) 13.5.1933 у Харкові покінчив життя самогубством. Смерть Хвильового стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920-30-х. Твори та ім'я Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні [1, 442].
Микола Хвильовий, заcлiплений ідеєю поєднання комуністичного світогляду та ідей національного визволення українського народу, був невіддільний, за словами Лисяка-Рудницького, від епохи «українського ренесансу» 20-х років -- «гарячкового періоду в історії Радянської України», років «великого культурного піднесення нації, згодом зрізаного сталінським терором». Хвильовий розумів національне питання, на відміну від інших націоналкомуністів, не спрощено, а на універсалістичний лад, вірив у те, що національна свобода невіддільна від визволення та розвитку людської особистості, прорікав майбутню «емансипацію колоніальних народів», «азіятський ренесанс». Він був глибоко переконаний, що покликання України полягає в тому, щоб бути посередником між Європою та відродженими націями Сходу.
Заперечуючи імперську тенденцію до злиття націй через посередництво пролетарського інтернаціоналізму, Хвильовий у яскраво публіцистичній формі проповідував ідею української незалежної держави, яка має слугувати орієнтиром для українського патріота, і зрадити якій -- означає зрадити своїй матері. Найкатегоричніше ідея самостійної державності звучить у памфлеті «Україна чи Малоросія?» (1926). Необхідність самостійності України Хвильовий обґрунтовує тим, що «цього вимагає залізна і непоборна воля історичних законів», прагненням нації досягти природного стану, який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав.
Суттєвою прикметою політичних поглядів М. Хвильового була ідея переродити українця так, щоб він став самосвідомою одиницею, позбувся рабської психіки, що породжувала до цього часу тільки безвольних людей, які вміли говорити прекрасні слова, але ніколи не були людьми діла.
Таким чином, головна ідея Хвильового: державна самостійність України неминуча. Головний аргумент: якщо якийсь народ протягом сторіч у різних формах проявляє своє прагнення до незалежності, то рано або пізно він її одержить і пройде шлях, яким пройшли всі народи Європи; протидіяти цьому -- значить гальмувати історичний розвиток. У часи Хвильового така ідея здавалася, якщо вжити його слово, «дерзостю». Через шість десятиліть вона здійснилася.
Не випадковою й не марною виявилася ідея європейської орієнтації України. І тут Хвильовий може бути для нас досить повчальний, схиляючи нас до засвоєння не зовнішніх форм європейського життя, іноді розкладницького й минущого, а вічної культурної й інтелектуальної спадщини, духу творчості, цивільної свідомості й усього того, що зараз називається цивільним суспільством. І немає необхідності доводити, наскільки актуальне застереження Хвильового від «малоросійства» і «хохляцтва», від загіпнотизованості «московським диригентом», від інерції багатовікового самовдоволеного й агресивного рабства.
А як бути з «азіятським ренесансом»? Він відбувався й відбувається, хоча й не зовсім у тих формах, які представлялися Хвильовому. Але почасти -- і в них. Хіба не підтвердилася його думка про те, що енергія революційного руху загасає в Європі, а з більшою чинністю спалахує в Азії? І що комуністичні ідеї будуть перемагати в Азії? Так і відбулося в ХХ ст., особливо в другій його половині. Тільки до Азії потрібно додати ще Африку й Латинську Америку. І хоча комуністичний експеримент у багатьох країнах Азії й Африки провалився, але він дав потужний імпульс національно-визвольному руху на цих континентах.
А як з місією України, її чільною роллю в цьому русі? По зрозумілих причинах вона цю роль не змогла зіграти, оскільки й сама вона, Україна, тоді була подавлена як суб'єкт світової політики.
2. Історичні та геополітичні погляди Ю.Липи (1900-1944)

Юрій Іванович Липа -- громадський діяч, письменник, поет, публіцист, один з визначних ідеологів українського націоналізму.
Юрій Липа зробив свій внесок до національної скарбниці як філософ, громадський діяч, лікар, письменник, публіцист, поет, драматург, політолог, літературознавець, історик, активний учасник національно-визвольного руху.
Життєпис
Батьком Юрія був видатний український письменник, лікар і борець за самостійність України Іван Липа -- комісар Одеси від Центральної Ради (1917), міністр культів і віросповідань Директорії УНР та автор проекту її першої Конституції (1918), міністр здоров'я уряду УНР в екзилі (1921).
Початкову освіту майбутній письменник здобув у гімназії № 4 Одеси. Тут же вступив до Новоросійського університету в Одесі.
У 1917 р. Ю.Липа робить свої перші кроки на літературній ниві -- він є редактором часопису «Вісник Одеси», пише свої перші брошури: «Союз визволення України» (історія і діяльність), «Королівство Київське за проектом Бісмарка», «Носіть свої відзнаки», «Гетьман Іван Мазепа», які побачили світ у заснованому батьком видавництві «Народний стяг». Тоді ж, з огляду на загрозу більшовицького перевороту в м. Одесі, вступає до лав організованої полковником І.Луценком та підполковником В.Змієнком Гайдамацької дивізії, у перший курінь. Пізніше вступив до куреня Морської піхоти Збройних сил УНР, бере участь у січневих боях з більшовиками на вулицях Одеси [3, 151].
Після вступу у місто союзних німецько-австрійських та українських частин Ю. Липа стає заступником командира одеської «Січі» В.Яніва. В той час він редагує українську щоденну газету, видає останню, написану в Одесі, книжку «Табори полонених українців».
Вступивши 1922 р. до Познанського університету на медичний факультет, він не полишає громадсько-політичної діяльності. Зі студентів, колишніх вояків армій УНР і ЗУНР, за почином Ю.Липи утворюється таємне товариство, корпорація «Чорноморе», де Ю.Липа обіймає посаду ідеологічного референта. В умовах бездержав'я українські емігранти, очолені Ю.Липою, намагалися не лише зберегти своє національне обличчя, але й думали про майбуття України.
Разом з цим Ю.Липа плідно працює на літературній ниві, здебільшого з суспільно-політичної тематики. В численних виданнях з'являється друком перша поетична збірка Ю.Липи «Світлість», одразу помічена критиками, які пророкували авторові велике майбутнє [3, 154].
По закінченні університету 1929 р. разом з Є. Маланюком Ю.Липа стає натхненником і організатором літературної групи «Танк». Друкувався в альманасі «Сонцецвіт».
Велика віра у вищу ідею України, її традиції, духовні сили, орієнтація на Європу, праця над власним стилем, боротьба з провінційністю, малоросійським шароварництвом і сльозливою ліричністю -- ось основні гасла і принципи, за якими творили молоді письменники. Пройнята цими ідеями, переповнена духом боротьби за українську ідею, з'являється 1931 р. друга збірка поезій Ю.Липи з такою характерною назвою -- «Суворість».
На шпальтах «Вісника» друкуються його літературознавчі статті: «Розмова з порожнечею», «Розмова з минулим», «Совіцькі фільми», «Розмова з наукою», «Організація почуття», «Боротьба з янголом», «Розмова з Заходом», «Селянський король», «Сатриз Мапіпз», «Провідництво письменства», «Батько дефетистів», «Сіре, жовте і червоне», в яких він дає оцінку українській літературі та визначає головні напрямки її розвитку в майбутньому [3, 158].
У Варшаві в 1934 р. вийшов друком роман Ю.Липи «Козаки в Московії». Наступного року він познайомив читача зі збіркою літературознавчих есе під назвою «Бій за українську літературу». Ю.Липі вдалося досягти дивовижної цілісності у виявленні цінностей української культури та накреслити у глобальному плані проблеми і завдання, які стоять перед нею у майбутньому як перед культурою незалежної України -- перлини світової цивілізації.
У 1936 р. Ю.Липа видав три томи новел «Нотатник» на тему національно-визвольних змагань 1917-21 років, а також дві політичні праці -- «Українська доба» й «Українська раса», в яких проаналізував політичні доктрини Європи XX століття.
Найповніше ідейно-філософські погляди Ю.Липи розкриті в його «всеукраїнській трилогії» -- «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940) та «Розподіл Росії» (1941). В цих працях Ю.Липа виступає як теоретик сучасної української геополітики.
У вкрай несприятливий час воєнного лихоліття Юрій Липа разом із Левом Биковським та Іваном Шовгенівим 1940 року утворюють у Варшаві Український Чорноморський інститут -- науково-дослідну установу вивчення політичних і економічних проблем, що постануть перед Україною після здобуття незалежності. Протягом 1940--1942 років ними було видано 40 актуальних праць. Мрією вчених було після відновлення Української держави перенести Український Чорноморський інститут до Одеси, щоб він став потужним центром наукових досліджень у багатьох галузях. 3 цією метою Юрій Липа 1942 року приїздив до Одеси, навіть зумів організувати видання декількох наукових збірок. Проте війна не дала змоги довершити задумане [3, 169].
Постать Ю.Липи була настільки значущою, що 1943 р. його діяльність помітили у вищому державному проводі фашистської Німеччини. За наказом Гітлера Ю.Липу було перепроваджено до Берліна, тому що, на думку правителів Німеччини, він був найбільшим українським ідеологом-державником. Йому було запропоновано очолити маріонетковий уряд України. Однак Ю.Липа з гідністю відкинув цю ганебну пропозицію. І, на диво, залишився живим…
Помітили його і радянці, з лабет яких вирватись мислителю не поталанило. На світанку 20 серпня 1944 р. Ю.Липу було по-звірячому замордовано в с. Бунів Яворівського району, що на Львівщині.
Поезія
поетична збірка “Світлість”
збірка поезій “Суворість” (1931)
Твори
роман “Козаки в Московії” (1934)
три томи новел “Нотатник” (1936)
Політичні праці
“Українська доба”
“Українська раса”
“Призначення України” (1938)
“Чорно-морська доктрина” (1940)
“Розподіл Росії” (1941)
Геополітичні орієнтири нової України
Юрій Липа напередодні Другої світової війни видав працю «Призначення України», в якій всебічно обґрунтував «чорноморську доктрину», а згодом, у 1940р. у Варшаві вийшло друком ще одне геополітичне дослідження Ю.Липи під недвозначною назвою «Чорноморська доктрина», в якому ще більш глибоко визначалися перспективи України як лідера країн басейну Чорного моря.
Ю.Липа був одним з не багатьох дослідників, котрі вважали, що основною віссю для України має бути не Схід-Захід, а Південь-Північ. «Річна мережа, - писав він, - формує єдність території, її торгівлі, влади, звичаїв, врешті мови і релігії» [9,52]
Ю.Липа вважав, що вісі „Північ-Південь" дотримувалися ще київські князі, зокрема Ярослав Мудрий, намагаючись побудувати свою державу «від моря до моря». Цей же напрям був визначальним за часів Литовсько-Руської держави, а трохи пізніше, «успіх революції Богдана Хмельницького, правдоподібно, був уможливлений підтримкою османів», цебто «опертям на південь». Геополітична вісь України Південь-Північ дає ключ до розуміння орієнтації її життєвих інтересів. Можливо, і нині опора на південні країни спроможна допомогти Україні вирватися з економічної залежності від Росії?
У своїй книзі «Призначення України» Ю.Липа прагнув синтезувати національну ідею, визначивши її місце в світі, в історії світової цивілізації. Вже назвою своєю ця праця спонукає до творчих пошуків. Її автор ламає традиційні уявлення про українську націю. Можна не погоджуватися з цими ідеями, але нехтувати не можна. Юрій Липа робить лаконічний висновок: «Отже, треба бути, ставати самим собою» [9,248].
Шукаючи відповіді на питання про сучасні йому ідеї українців, Ю.Липа розглядає «український соціалізм», «український націоналізм», «відрухи і традиції». Він показує наслідки розповсюдження в Україні «безжалісної доктрини ленінізму», зазначає, що «збочення марксизму полягає у впровадженні на перше місце ненависті» [9,213]. Повстання українського націоналізму він пов'язує з іменами Богдана Хмельницького і Дмитра Донцова. Водночас, Ю.Липа критикує нетерпеливість українців у шуканні себе і своїх традицій, що тягне їх до «ворожбитства», розуміння історії «як мальовничого запального ентузіазму, як наскоку, з пізнішою заплатою за це безтурботним життям, своєрідною посадою», пропаговані в цій атмосфері чужинецькі гасла «не найкращих взірців». Їм протиставляється традиціоналізм. «Новітній державний традиціоналізм українців, або, скоріш, легітимізм, може мати в майбутньому велике значення. Все залежить від того, як довго можуть носії державності всупереч усьому чинити так, як би ця державність існувала далі» [9,214-215].
Усвідомлення тенденцій українського характеру, за переконанням Ю.Липи, «дала б одність організації, одність історії і одність погляду на будуччину». Такий підхід спростував би наївне критиканство ворожбитів з їх «непошаною до засад еліти ієрархії». Таке усвідомлення набуває особливої ваги нині, коли в Україні проявилась переорієнтація з «західного П'ємонту» на «східний П'ємонт», бо начебто перший (Галичина) не виправдав сподівань. Гадаю, що варто прислухатись до таких слів Ю.Липи: «В теперішніх часах ніяка земля не дорівнює галицькій в одній дуже важливій стабілізаційній позиції української духовності: витворення добре вишліфованого типу українського громадянина, свідомого своїх прав і обов'язків, і хоч не з мальовничим, але дуже глибоким українським солідаризмом» [9,216]. Це сказано ще в передвоєнні часи. Відтоді чимало змінилося: галицька земля, піввіку знемагала під радянським тоталітарним режимом, та втрати тут не були такими величезними, як в інших регіонах України. Цікаво, що сам Ю.Липа уродженець українського Півдня, але він не страждав, як багато наших сучасників із південних та східних регіонів, на «хворобу» страху перед західноукраїнським націоналізмом. Він пише про те, що саме галичанам завжди було властиве почуття соборності України. Вигадані доморощеними політиканами ідеї «галицької асамблеї» та українського федералізму - це «особисті відрухи і претензії», як пише Ю.Липа, аж ніяк не галичан. Для них же «західний П'ємонт» був не чим іншим, як плацдармом до відродження Української держави з центром у Києві.
Таким чином, трактування України як центральноєвропейської держави хоча і вносить корективи в погляди про наш край, але не суперечить висновкові Ю.Липи про те, що відвічна вісь нашої батьківщини магнетує до Півдня. «Не в російського типу орді і не в змеханізованій по-німецьки масі можуть висловити себе українці, лишень у традиційних і міцних групах», - зазначає Ю.Липа. «Одність, власна релігія, власна висока мораль і відвічні геополітичні підстави - це є величезні заповіти. Заповіти ці є в самій українській крові: щораз сильніші і жорстокіші струси тільки дозволять на виразніше відчування цих заповітів всіма українцями як призначення України» [9,230].
3. Політичні ідеї та діяльність Миколи Івановича Міхновського (1873 - 1924)

Міхновський Микола Іванович -- видатний український політичний та громадський діяч, правник, публіцист, основоположник, ідеолог і лідер самостійницької течії українського руху кінця ХІХ -- початку ХХ ст., автор славнозвісної брошури «Самостійна Україна», один з організаторів українського війська, борець за незалежність. Співзасновник першої політичної партії у Наддніпрянській Україні -- Революційної Української Партії (РУП). Лідер Української Народної Партії, співорганізатор Української Демократично-Хліборобської Партії, член Братства самостійників. Ідеолог державної самостійності України.
Його постать була повним антиподом того, що являють з себе «герої» революції -- Грушевський, Винниченко, Петлюра, Порш та інші. Розумна, високо освічена, талановита, загартована людина, чоловік, який перш за все ставив добро української нації і відкидав які б то не було компроміси з Москвою, бачив в боротьбі за укр. державність мету, до котрої простував віддаючи всього себе і до кінця свого життя залишився таким.
Микола Іванович Міхновський належав до найвидатніших і передових борців за визволення України з під московського ярма. Працюючи як фахівець -- адвокат і криміналіст, був відомий на цілу Україну. До революції М. Міхновський рахувався присяжним адвокатом при Харківському Округовому Суді і провадив в Харкові свою канцелярію. Разом з тим, найбільше часу і уваги він присвячував справі національній і не покладаючи рук працював над організацією українського громадянства.
Ранні роки
Нащадок старовинного козацького роду, корені якого простежуються ще з 17 століття, Микола Міхновський народився у сім'ї сільського священика у селі Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії у 1873 році. Його дитинство пройшло серед української природи, народних пісень, оповідань і дум. Світогляд дітей формувався під впливом батька, який виховував їх у «самостійницькому дусі». Батько Миколи -- Іван -- свято беріг національні традиції і сміливо правив богослужіння українською мовою.
Освіту Микола Міхновський здобув у Прилуцькій гімназії. Закінчивши гімназію, у 1890-му році вступив на юридичний факультет Київського університету.
Участь у «Братстві тарасівців»
Зростання національної свідомості українців наприкінці ХІХ ст. призвело до розмежування української інтелігенції. Старше покоління віддавало перевагу у вирішенні «українського питання» культурно-просвітницькій справі, його вимоги зводилися до поміркованих реформ, які б скасували національно-культурні обмеження для українців у Російській імперії. Революційну молодь приваблювали соціалістичні ідеали. Вона вважала, що національного визволення можна досягти через визволення соціальне, через спільну боротьбу разом з іншими націями проти існуючого у Росії соціального ладу. Та несподівано, на початку 1890-х рр., в українському русі з'явилася зовсім нова течія. Її започаткувала молода людина, студент, який відкрито кинув «божевільний» на той час заклик до державної самостійності української нації. Він сміливо почав проповідувати, що тільки шлях боротьби за здобуття державної самостійності є єдиним шляхом, на який мусить ступити український народ. Цією людиною був Микола Іванович Міхновський [12, 1].
Вже будучи першокурсником Університету Святого Володимира Микола Міхновський долучився до українського національного руху і став членом "Молодої громади". Але культурницька, аполітична діяльність не задовольняла його. Радикально налаштований юнак шукав однодумців і 1891 року увійшов до таємної студентської організації. Перша українська національна організація з виразно політичними ціля и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.