На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Державно-правов погляди академка Станслава Днстрянського. Його погляди на загальну науку права полтики. Полтико-правова концепця Михайла Петровича Драгоманова та дея полтичної свободи. Василь Кучабський вд нацональної деї до державност.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Политология. Добавлен: . Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


План

1. Державно-правові погляди академіка Станіслава Дністрянського (1870-1936)
2. Михайло Драгоманов (1841-1895) -- Політико-правові погляди
3. Василь Кучабський -- від національної ідеї до державності (1895-1945)
Список використаної літератури

1. Державно-правові погляди академіка Станіслава Дністрянського (1870-1936)

Народився в Тернополі, в родині професора Тернопільської гімназії Северина Дністрянського. Освіту здобував у Тернопільській гімназії, а пізніше у Віденському, Берлінському та Лейпцизькому університетах, де набув ґрунтовних знань з методології юридичної та політичної наук.
Працював у Львівському університеті приват-доцентом (1898--1901), надзвичайним професором (1901--1907) і звичайним професором (1907-- 1918) юридичного факультету. До 1917 р. очолював кафедру.
Як видатний правник брав участь у роботі міжнародних з'їздів і конференцій юристів. Працював головою комісії з питань реформи цивільного права в Австрії (1918), підготував проект Конституції ЗУНР, організував три з'їзди українських правників у Львові (1914) і Празі (1926 і 1933 рр.), заснував Товариство українсько-руських правників у Львові (1909). Академік УАН (з 1928 р.).
Чимало праці доклав як редактор і видавець. Працював редактором правничих видань НТШ ("Правничої бібліотеки" і "Часопису правничого і економічного") та видавцем "Правничого вісника" -- органу Товариства українсько-руських юристів у Львові [1].
Опинившись в еміграції у 1919 р., продовжував викладацьку діяльність як професор Німецького університету та Вільної школи політичних наук у Празі. Водночас показав себе талановитим організатором науки і вищої школи. Один із засновників Українського Вільного Університету за кордоном. Працював деканом факультету права і політичних наук (1921), а пізніше його ректором (1923--1924, 1933--1934), проректором (1934--1935). Фундатор національно-державницького напряму в українській політичній науці. Методологічні основи своєї наукової концепції розробив вже у праці "Звичаєве право та соціальні зв'язки", яка 1902 р. була надрукована в «Часописі правничім і економічнім". Над її обґрунтуванням вчений працював у період еміграції, спираючись на найновіші досягнення методології правової та політичної наук. Помер 1936 р. в Ужгороді [1].
Загальна наука права і політики
Під поняттям „наука” С.Дністрянський розуміє систему знань про навколишній світ, а саме про природу, суспільство та всі явища, які в них відбуваються. За цим критерієм усі науки він ділить на „природні” та „суспільні”, які залишаються інтегральними частинами єдиної науки. Юриспруденцію С.Дністрянський розуміє як найважливішу серед усіх суспільних наук, бо вона досліджує й розробляє регулятивні закони для співіснування людей та різних форм їх організації у суспільстві. Особливу увагу він звертає на взаємозв'язки різних наук між собою. Через відкритість та взаємозв'язок знань юриспруденції з іншими суспільними та природними науками учений обґрунтовує появу таких нових наук як філософія права, соціологія права, судова медицина та ряду інших. Такий підхід С.Дністрянського до розуміння науки та її структури дозволив йому передбачити подальший процес розвитку науки в цілому та правознавства зокрема.
С.Дністрянський одним із перших виступив проти „позитивістського” трактування правознавства як відокремленої науки. Його основні ідеї на цю проблему викладені у працях „Границі науки права”, „Загальна наука права та політики”, „Погляд на теорію права та держави”. Він наголошував: правознавство охоплює не тільки знання про позитивне право, але й повинно з'ясовувати співвідношення права і суспільства, права й економіки, а також з'ясовувати, в чому полягає суть права в історії людства, народів та держав.
У праці „Звичаєве право -- а соціяльні зв'язки. Причини до пояснення § 10 австрійської книги законів цивільних” (1902) аналіз суспільно-економічних відносин допоміг С.Дністрянському зробити висновок про вирішальну роль норм звичаєвого права в економічних або цивільно-правових відносинах суспільства. У ній уперше визначено засади, на яких функціонує та співіснує між різними соціальними групами „звичаєве право”. Учений підкреслював, що суспільство виступає фактичним джерелом права, яке, на його думку, виступає як чинник найважливіших соціальних, етичних та моральних норм, які „авторитарною” силою тої чи іншої соціальної групи визнаються правовими. На них, стверджував С.Дністрянський, новоутворена держава повинна звертати найважливішу увагу і відповідно визнавати їх на державному рівні як джерело права. Учений з'ясував різницю між звичаєм, етичними нормами й правом, встановлював відношення права до держави та звичаєвого права до закону [17, 32].
Первинні норми суспільного життя, на думку С.Дністрянського, мали релігійно-етичний характер. Лише після них з'являються норми економічного та правового характеру. Різниця між нормами релігійно-етичного та правового характеру полягає у способі забезпечення цих норм, перших -- лише через переконання, других -- через примус. Саме потреби людей у межах різних форм організації суспільства обумовлюють згодом появу прав людини. Первинні регулятивні норми в суспільстві, в яких зосереджений і релігійно-етичний, і економічний, і правовий характер, С.Дністрянський називає звичаями. Вони виникали для задоволення потреб членів суспільства та безпосередньо впливали на формування правових норм. Як наслідок, в таких умовах право первинно виникає у найелементарніших соціальних групах із релігійно-етичних норм. Найважливіші релігійно-етичні норми окремих соціальних груп перетворюються на право, коли авторитетна влада тої чи іншої групи (чоловік, батько, родоначальник, вождь племені) визнає ту чи іншу соціально-етичну норму як правову, тобто загальнообов'язкову.
Отже, первинна система правових норм у концепції С.Дністрянського -- це „звичаєве право”. Така система права виникла до появи перших державних утворень. Навіть після виникнення держав, на думку С.Дністрянського, звичай зберігає свою регулятивну функцію. Саме йому повинно відповідати, або принаймні не суперечити, новостворене та діюче державне (позитивне) право.
Порівнюючи юридичну силу правової норми, встановленої у державі, із силою норм звичаєвого права, С.Дністрянський підкреслює, що через нестабільність, плинність та недосконалість норм позитивного права, норми звичаєвого права користуються більшим авторитетом у членів суспільства.
В розумінні С.Дністрянського право -- це універсальне явище і природне, і соціальне, і економічне, і політичне, яке існує як у державі, так і поза нею. Право поза державою відрізняється від права в державі лише тим, що державне право забезпечується державним примусом, а природне, соціальне та економічне право -- суспільним примусом. Критерієм розмежування права й інших соціальних норм є наявність примусу, при цьому примус може бути як фізичним, так і психологічним чи моральним. З розвитком цивілізації та правової держави, на думку С.Дністрянського, роль морального, а не фізичного примусу постійно зростатиме. Право -- це обов'язковий атрибут життя суспільства, який завжди виконував регулятивну функцію. У зв'язку з цим учений виділив потреби окремих суспільних груп та індивідів як безпосередні джерела права. Вони зумовлюють, на його переконання, такі форми права -- „звичаєве право”, „закони” та „право юристів”. С.Дністрянський наголошував, що „право юристів” (як практиків так і теоретиків) виступає посередником між „звичаєвим правом” та „законами”. Така точка зору ученого є новаторською, перспективною як для того часу, так і для сьогодення. Вона передбачає розширення меж поняття, видів та форм права, а також перспективу зближення романо-германської з англо-саксонською системою права, зокрема щодо визнання доктрини та судового прецеденту як джерел права [17, 37].
Значну увагу С.Дністрянський приділяв питанням поділу права на публічне й приватне. За ним, критерієм такого поділу є інтерес приватної особи або держави чи суспільства в цілому. Під цим оглядом він підкреслює подвійний характер єдиного права, яке водночас є й абстрактним, і конкретним, і публічним, і приватним.
Розглядаючи природні, соціальні та економічні основи суспільного ладу, український учений дійшов висновку, що подружжя, родина, рід, плем'я, держава, а також народ -- це „органічні суспільні зв'язки”, а класи, партії, церква, трудові колективи, а також різного роду громадські об'єднання -- це „організаційні суспільні зв'язки”. Треба зазначити, що, дослідивши процеси розвитку суспільства, видатний український правознавець з'ясував форми співіснування та способи розв'язання складніших відносин між органічними та організаційними групами.
Проаналізувавши процес зародження держав, С.Дністрянський звернув увагу на те, що часто одна і та ж сама людина виступає членом декількох суспільних груп, а тому може мати різні соціальні статуси. Варто наголосити, що держава, за С.Дністрянським, утворюється як результат органічної потреби суспільства. Завдання, яке покладається на державу в момент її виникнення, -- це утворення правового ладу, який був відсутній на попередніх етапах розвитку людства. Отже, держава повинна була об'єднати у своїх межах соціальні групи нижчого рівня та визнати їх органічне (природне) існування. Крім того, держава, визнавши їхнє існування і після власного виникнення, повинна була зберегти соціальне життя цих груп і визнати створені ними соціально-етичні норми. Державні закони, на думку С.Дністрянського, за своїм статусом не можуть скасовувати правові норми соціальних груп, а навпаки, вони повинні базуватись на цих нормах і якомога більше їм відповідати. Тобто держава, як окреме соціальне об'єднання, отримує право на життя з правом створення нових (власних) правових норм. З появою держави суспільний лад змінюється на правовий.
Держава не скасовує правових норм первісних суспільних об'єднань, а, базуючись на них, створює норми для врегулювання відносин між державою та іншими соціальними об'єднаннями. Оскільки норми первісних соціальних об'єднань часто суперечили між собою, то держава з метою забезпечення правової охорони членів суспільства, узгодження інтересів соціальних об'єднань та подальшого їхнього існування та розвитку, створює власну систему правових норм. Іншими словами, держава створює власну правову систему як механізм узгодження різних правових норм.
На думку С.Дністрянського, завдання, яке стоїть перед державою, полягає у створенні стабільності та узгодженості інтересів у суспільстві. Державне право лише тоді зможе досягти поставленого перед державою завдання, коли воно буде базуватись на звичаєвому праві. Тільки в такому випадку держава може стати правовою державою.
Отже, розглядаючи питання походження держави як найвищої соціальної організації у суспільстві, С.Дністрянський був прихильником концепції Аристотеля про природне походження держави [17, 34].
У процесі природного розвитку суспільства, на думку С.Дністрянського, з'являється і народ. Етнічна територія народу збігається первинно з територією держав. Через завойовницьку політику держав їхня територія різко збільшувалась. Часто в історії можна побачити приклади, коли територія однієї держави охоплює етнічні території двох чи більше народів, або етнічну територію певного народу займають дві держави або більше. Така ситуація впливала на боротьбу підкорених народів за власну національну державу. Народ, на думку С.Дністрянського, як свідома, культурна та вища організація суспільства, виникає наприкінці ХVIII ст. Зважаючи на закріплені в кінці ХІХ-- на початку ХХ ст. конституційні права народів на самовизначення, народ, як і держава, на думку вченого, є важливими соціальними об'єднаннями вищого рівня. Держава, за С.Дністрянським, не може нехтувати проблемами та потребами того чи іншого народу.
До ознак народу С.Дністрянський зараховував його природне походження, наявність власної етнічної території та власної культури. Власна культура, стверджував учений, відкрила шлях до цивілізації, тобто до утворення на своїй національній території державної організації. На переконання С.Дністрянського, кордонами національної держави мають бути кордони етнічної території народу. Дослідник підкреслював, що держава і народ мають такі спільні елементи, як „територія” і „люди”, але для держави важливішою є „територія”, а для народу -- „люди”. Крім того, кордони держави завжди мають політичний статус, а народу --етнічний чи культурний.
Серед форм міждержавних відносин учений виділяв „особову унію”, „реальну унію”, „зв'язкову державу” та „зв'язок держав”. Оскільки жодна з таких форм держав не задовольняла потреби народів, які прагнули до утворення власної національної держави, С.Дністрянський запропонував власний погляд на вирішення міждержавних та міжнародних конфліктів через досягнення миру на землі, а також гармонійного життя суспільства.
Так, у праці „Зв'язок та сполука народів” він висловив ідею одномоментної ліквідації політичних кордонів держав. За таких умов кожен народ повинен визначитись чи створити на власній етнічній території національну державу, чи долучитись за згодою іншого народу до його національної держави. Усе це повинно відбуватись демократичним шляхом, виключаючи будь-яке насильство в процесах утворення національних держав.
Отже, те, що у „зв'язкових державах” (федераціях) було основою їхньої сили та існування, а саме: створення спільної влади, армії та ведення закордонної політики, -- не могло стати вихідною точкою для об'єднання різних національних держав. Мета останніх -- зберегти народний суверенітет. Об'єднання народів надає їм можливість не лише мати у повноті суверенітет своєї території, а й -- культурну та економічну свободу на землях своїх сусідів. На нашу думку, такі ідеї С.Дністрянського носили водночас і новаторський і утопічний характер [17, 44].
Історію походження української державності С.С. Дністрянський об'єктивно пов'язує з соціально-економічним розвитком українського народу, його культури, мови, права. У питанні виникнення держави вчений дотримувався так званої договірної теорії (складової частини теорії природного права). Основою українського права, С.Дністрянський вважає народне право, що твориться стихійно в суспільних зв'язках.
При аналізі етапів розвитку української державності С.С.Дністрянським допущена певна ідеалізація княжої старовини, яка ототожнювалася з народоправством, запереченням існування на східнослов'янських землях феодалізму сеньорно-вассального типу.
С.С. Дністрянський спробував дослідити питання обмеження княжої (центральної) влади, оскільки він вважав, що “принцип поділу начальної влади” був основною причиною розпаду Київської держави.
Аналізуючи подані С.С. Дністрянським історичні етапи розвитку української державності, можна відзначити, що ним зосереджена увага не на історії народних рухів, а на проблемах державного будівництва, що було нове в дослідах над добою Хмельниччини.
Вчений віддавав перевагу домінантному становищу нації над державою. До основних елементів сутності нації він включав: людей, територію, народну культуру. Основою народного самовизначення повинна служити національна ідея, навкола якої об'єднується народ на боротьбу проти чужих територіальних посягань на основі усвідомлення ним спільної культури, традицій, звичаїв, мови. Реалізація національної ідеї можлива у двох формах, а саме змагання до одної національної держави або національної автономії.
Під національною ідеєю дослідник розумів психологічний чинник, який об'єднує всіх членів окремого народу без огляду на державні кордони, на основі усвідомлення ними спільної культури, традицій, звичаїв, мови і виявляє себе у змаганні народу до самовизначення.
Вченим був запропонований політико-правовий механізм вирішення національного питання в єдності з етнічним та соціальним. Соціальне за вченим -- це наявні в суспільстві правові відносини та соціально-класова структура суспільства. До етнічного науковець перш за все відносив мову, культуру, традиції, звичаї, особливості психології, свідомості. С.С. Дністрянський був одним із ініціаторів створення і унормування української правничої термінології.
Отже, підсумовуючи, можна відзначити, що в більшості своїх праць вчений користувався методологічним інструментарієм соціологічного позитивізму з елементами матеріалістичної діалектики. Науковець розробив концепцію правової держави, дав грунтовний аналіз основних її ознак, умов створення і подальшого розвитку, сформулював основні теоретичні положення -- поняття, ознаки, функції тощо.
Історико-юридичні праці С.С. Дністрянського сприяли новому сприйняттю багатьох аспектів розвитку української державності. Вченим досліджено передумови виникнення української державності та права, формування козацької державності; соціально-політичні і правові аспекти її устрою, співвідношення різних тенденцій у державотворчих процесах; форми і методи державного будівництва, участь у ньому провідних верств населення, причини і наслідки втрати Україною своєї незалежності. Науковець обгрунтував домінуючу роль народних мас в історичному державобудівному процесі. Фундаментальне висвітлення в працях вченого одержала концепція суверенітету народу відносно суверенітету держави.
С.С. Дністрянським зроблено вагомий внесок у розвиток положень конституційного права. Свої здобутки вчений реалізував у розроблених ним конституційних проектах: «Устрій Галицької держави» та «Конституція Західно-Української народної Республіки».
Науковець обґрунтував перспективу руху від авторитарної держави до демократичної. Теоретичною базою такого положення стала вироблена ним концепція самовизначення українського народу в результаті реалізації права нації або окремих регіонів на політичне самовизначення. Основу останнього на думку вченого складала національна ідея як об'єднуючий психологічний чинник українського народу, що усвідомив етнічність своєї території та спільність культури.
С.С. Дністрянський одним із перших підтримав проведення реформи автрійського приватного права. Пропозиції науковця мали позитивне значення для вдосконалення норм тогочасного законодавства, оскільки його концепції носили новаторський характер. Вчений вважав, що законодавець повинен приймати нормативно-правові акти з врахуванням інтересів держави, народу й суспільства, щоб забезпечити спільне життя між собою.
Значно розширивши предмет регулювання сімейно-правових відносин, правознавцем зроблена спроба виділити сімейно-правові відносини в окрему галузь права.
Вчений сформулював основні завдання авторського права. Обгрунтував поняття інтелектуальної власності та застосував узагальнюючий термін «духовні твори» авторів, який аналогічний сучасному терміну «інтелектуальна власність» [17, 51].
2. Михайло Драгоманов (1841-1895) -- Політико-правові погляди

Драгоманов Михайло Петрович (1841 - 1895)- публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч. Один з організаторів "Старої громади" у Києві.
З 1870 р.- доцент Київського університету. Після звільнення за політичну неблагонадійність у 1876 р. емігрував до Швейцарії, де створив своєрідний осередок української політичної еміграції. У 1889-1895 рр. - професор Софійського університету.
Народився Михайло Петрович Драгоманов 18 вересня 1841 року в Гадячі на Полтавщині. Батьки, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. «Я надто зобов'язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби...» -- згадував пізніше Михайло Петрович. З 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. Продовжував своє навчання допитливий хлопець у Полтавській гімназії. Це були часи накопичення знань, розширення поля інтересів, захоплення новітніми політичними течіями. М.Драгоманов вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (майбутня письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що «книжок... Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів... здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі... як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо». Восени 1859 року М.Драгоманов вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Тут у нього з'являються значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше і живіше знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувалися у неспокійному студентському середовищі. Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного і громадського життя. Значною мірою це була заслуга попечителя цього закладу, славетного хірурга М.Пирогова, який «допустив у Києві de facto академічну свободу, схожу на європейську». М.Драгоманов намагався встигати й органічно поєднувати процес навчання з практичною громадською роботою, на яку підштовхували розбуджені загальною ситуацією політичні настрої [9, 85].
Етапним у справі становлення М.Драгоманова як політичного і громадського діяча став його виступ над труною Шевченка у Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. Слова, сказані тоді ще юним промовцем: «Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець», -- виявилися пророчими. У 1863 році М.Драгоманов стає членом Громади. Ці об'єднання виникали як форма пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української літератури, історії, культури,народного побуту, права. Пізніше у 70-х рр. з'явилися нові, молоді Громади, в статутах яких уже стояло питання про «самостійне політичне існування» України з «виборним народним правлінням». З середини 60-х років становлення М.Драгоманова як ученого відбувається у тісному взаємозв'язку з його публіцистичною діяль-ністю. По суті, в цих роботах М.Драгоманова -- історичних, етнографічних, філологічних, соціологічних -- мимоволі відбувається зміщення акцентування на політичне підґрунтя означуваного питання. У 1871 році Київський університет відряджає М.Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів. Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності М.Драгоманова посідає Галичина. Він був одним з перших, хто намагався розбудити галицьке громадське життя, піднести рівень суспільної свідомості. Трирічне закордонне турне М.Драгоманова було надзвичайно плідним для молодого вченого. Він тепер міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх з наочним західноєвропейським досвідом. Наступ реакції, повторне запровадження утисків проти відроджуваних проявів української культури змусили М.Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. Восени 1875 року Михайло Петрович через Галичину та Угорщину вирушає до Відня з наміром створити там осередок національної політичної думки, започаткувати випуск української газети. Прогресивний громадсько-політичний збірник «Громада» М.Драгоманов створив у Женеві восени 1876р. Було видано п'ять томів збірника. Головна тема «Громади» -- дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і устремлінь до свободи і рівності серед світової спільноти. З другої половини 80-х рр. М.Драгоманова запрошують до співпраці ряд провідних видань Галичини. Становлення і розвиток радикальних рухів у Західній Україні, за свідченням І.Франка, стало останньою і, мабуть, найбільшою радістю в житті Драгоманова. У 1889 році Михайла Петровича запрошують на кафедру загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету Болгарії. Ім'я М.Драгоманова асоціювалося в свідомості прогресивної громадськості з боротьбою слов'янських народів за свободу, автономію, братерство.
Виважений і проникливий політик М.Драгоманов мучився тією задушливою атмосферою у суспільстві, що склалася на теренах Російської імперії у ставленні до національних меншин. Це був період перед черговим тотальним наступом на вільнолюбний настрій народу. «Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення печального стану справ в Україні», -- так свідчила Леся Українка про останні дні життя М.Драгоманова. Тимчасові поліпшення загального стану сприяли сплескам творчого піднесення, але несподівана смерть від розриву аорти 20 червня 1895 року обірвала життя великого вченого і громадського діяча. Похований М.Драгоманов у Софії.
Наріжним каменем політико-правової концепції Драгоманова була ідея політичної свободи. Змінювались його погляди на роль і призначення державності, суттєво трансформувалися уявлення про політичні пріоритети українського і всеросійського руху у боротьбі з існуючим політичним режимом. Але незмінною залишалась особиста відданість Драгоманова ідеалам політичної свободи, визнання на цінності прав людини і громадянина, його намагання примирити ідеали національної свободи і гуманізму в рамках громадянського суспільства.
Проте Драгоманов не абсолютизував значення політичної свободи. Для нього вона була не ідеальним станом політичного суспільства, а найважливішою запорукою розвитку людини, нації та держави на демократичних і гуманних засадах. "Політична свобода сама по собі не може бути метою, а є тільки умовою для забезпечення життя і розвитку населення за посередництвом низки заходів соціально-економічного і культурного характеру, котрі не можуть бути прийняті самоврядним населенням на свою користь", відзначав він [9, 89].
Лише за умови втілення засад політичної свободи можна було сподіватися на досягнення державної єдності, на подолання стану відчуження громадян від політики, формування громадянської політичної культури. " Тільки ця політична свобода: всенародне, земське представництво, з контролем над діями виконавчої влади, з недоторканою свободою особистості, слова, зібрань, товариств, і може забезпечити яке-небудь узгодження діяльності уряду з національними інтересами та громадською думкою", - наголошував Драгоманов.
Якщо стан політичної свободи і набував рис "ідеального", то хіба що у порівнянні з дійсними умовами Російської імперії, де не було ані громадянських, ані політичних свобод, як не було, утім, і громадян, а лише - піддані імператора. Врешті, тут сфера політики у власному сенсі була звужена до мінімуму, натомість здійснювалося адміністративно-бюрократичне регулювання всіх сфер суспільного та економічного життя населення імперії. За таких обставин цінність здобуття політичної свободи була очевидною для Драгоманова. Для нього агітація за політичну свободу мала не тільки мобілізуюче на протицарську, антиімперську боротьбу значення. У досягненні політичної свободи він бачив чи не єдиний, а головне - найнадійніший і найкоротший шлях до звільнення рідного українського народу разом із іншими поневоленими імперією націями та народностями Російської держави. Тому драгомановська переконаність у першочерговості потреби досягнення політичної свободи в Росії була наслідком його розуміння абсолютної цінності політичних прав для свого народу, який не мав ані національних, ані політичних свобод. "Забезпечення особистих прав і громадського та місцевого самоврядування слугує кращою гарантією і прав національних, які, за сутністю, є нічим іншим, як права особисті; недоторканість певних особливостей осіб і забезпечення для цих осіб найбільш природних способів і шляхів розвитку до загальнолюдського ідеалу", - роз'яснював Драгоманов свою точку зору.
Мріючи про об'єднаний антиімперський рух у Росії; він надзвичайно широко тлумачив поняття і зміст політичної свободи як його основного програмового гасла. Проте Драгоманов не намагався видавати досягнення політичних прав і свобод за "остаточне вирішення" усіх тих питань, які породжували національні, політичні, соціальні рухи його часу. Він принципово визнавав, що політична свобода є тільки необхідною, але ще не достатньою умовою для реалізації назрілих потреб різних соціальних верств населення та життєвих інтересів народів Російської імперії. У цьому відношенні важливе реалістичне, відверте визнання Драгомановим неповноти демократизму, паліативності вирішення проблем прав людини і громадянина в новому стані суспільства, який утворюють проголошені і юридично забезпечені політичні права і свободи громадянам правових, демократичних держав. Він відзначав: "Впровадження "політичної свободи" у тій державі, де живе найбільша частина їх народу, соціалісти українці визнали заходом, хоча й паліативним, але суттєво необхідним для закладення твердих основ в їх країні для агітації і за соціально-економічне звільнення народних мас.
Політична свобода давала можливість перейти до формування засад політичного та ідейного плюралізму. А в плюралістичному суспільстві, в якому були застережені і гарантовані права людини і громадянина, діяли б ефективні державні інститути, здатні захищати громадян від будь-яких зазіхань на їх конституційні права, уже не було би потреби в збереженні союзу тих сил, які прагнули до радикальніших змін - економічного, соціального чи політичного характеру. "Тільки таким чином кожний отримає своє, а потім, звичайно, кожний може йти своє дорогою", - пояснював М. Драгоманов. Цю ж думку він висловив у програмі "Вільної спілки", де відзначив: коли обов'язки, що беруть на себе члени "Вільної Спілки" щодо встановлення в Росії засад політичної свободи будуть виконані, "члени цього товариства, які будуть вважати ці дії недостатніми, можуть, після цього встановлення, без порушення свого слова, вийти з товариства, для дій на власний розсуд".
Розуміння Драгомановим унікальної цінності політичної свободи для українців найповніше розкривають такі рядки з програми товариства "Вільна Спілка": "Цілі: загально - громадянські:
Права людини і громадянина, - як необхідна умова особистої гідності та розвитку;
самоврядування, - як основа для руху до соціальної справедливості;
мета окремо-національна;
політична свобода, як засіб повернення української нації до родини націй культурних".
Це, справді інтегральне бачення Драгомановим цінності політичної свободи .
Серед праць Драгоманова, присвячених політичним питанням, практично немає жодної, в якій би він так чи інакше не торкався проблем п и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.