На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Теоретико-методологчн пдвалини полтичної науки. Полтика влада. Механзм формування функцонування полтичної влади. нституцональн основи полтики. Полтична свдомсть полтична деологя. Полтичн процеси. Полтична думка України.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Политология. Добавлен: . Страниц: 3. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


3
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кузь О.М., Брунько П.В., Вихрова В.І., Дзіндра Л.Ф., Дубровська І.М., Жеребятнікова І.В., Зубрєва Н.В. Сахань О.М.
ПОЛІТОЛОГІЯ
Навчальний посібник


Автори:
Кузь Олег Миколайович
Брунько Петро Володимирович
Вихрова Вікторія Іванівна
Дзіндра Лідія Федорівна
Дубровська Ілаїда Михайлівна
Жеребятнікова Ірина Володимирівна
Зубрєва Надія Володимирівна
Сахань Олена Миколаївна
Відповідальный
за випуск
Кузь Олег Миколайович
Харків, ХНЕУ, 2004
УДК
К 89
ББК 66.01
Рецензенти: Клімова Г.П. - доктор філософських наук, професор кафедри соціології і політології Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (м. Харків)
Гнатюк Л.В. - кандидат філософських наук, професор кафедри філософії та соціології Сумського національного аграрного університету
Затверджено на засіданні кафедри філософії і політології. Протокол № 4 від 26.11.2003 р.
Кузь О. М., Брунько П. В., Вихрова В. І., Дзіндра Л. Ф., Дубровська І. М., Жеребятнікова І. В., Зубрєва Н.В., Сахань О. М.
Політологія. Навчальний посібник / Кузь О. М. (теми: 1; 4; 20); Брунько П. В. (теми: 14; 16; 19); Вихрова В. І. (теми: 13; 17); Дзіндра Л. Ф. (теми: 7; 9); Дубровська І. М. (теми: 2; 3; 6); Жеребятнікова І. В. (теми: 5; 8; 11; 12); Зубрєва Н. В. (теми: 10; 18); Сахань О. М. (теми: 15; 21) - Харків: Вид. ХНЕУ, 2004. - (Укр. мов.).
Видання містить необхідний академічний матеріал, що виступає основою подальшого, більш детального вивчення відповідних тем. Окрім базових, стандартних тем навчальний посібник збагачено дослідницьким матеріалом із сучасних напрямків політологічного знання - політичного маркетингу, політичного менеджменту, політичної глобалістики.
Рекомендується студентам усіх спеціальностей.
© Харківський національний економічний університет
© Колектив авторів 2004
Зміст

Вступ ….........………………………………………………………..........4
Розділ І. Теоретико-методологічні підвалини політичної науки .............6
Тема 1. Політологія як наука і навчальна дисципліна ....……………....6
Тема 2. Історія політичних вчень ......................................................31
Тема 3. Політична думка України .....................................................61
Розділ ІІ. Політика і влада .......................................................................76
Тема 4. Політика як соціальне явище ...............................................76
Тема 5. Політична влада ...................................................................90
Тема 6. Особистість і політика ........................………………………104
Тема 7. Політичні еліти. Політичне лідерство ....………………..…..118
Тема 8. Соціальні групи як суб'єкти політики ………………………132
Розділ ІІІ. Механізм формування і функціонування політичної влади 49
Тема 9. Політична система суспільства ….....................……………..149
Тема 10. Політичний режим ...........…………………………………...164
Розділ IV. Інституціональні основи політики .................................183
Тема 11. Держава як політичний інститут ....................…………....183
Тема 12. Політичні партії та виборчі системи ................................201
Тема 13. Вибори та виборчі системи ..............................................214
Розділ V. Не інституціональні основи політики ..................................231
Тема 14. Політична свідомість і політична ідеологія .......................231
Тема 15. Політична психологія ........................................................260
Тема 16. Політична культура і соціалізація .....................................274
Розділ VI. Політичні процеси .................................................................292
Тема 17. Сутність політичного процесу і його різновиди ................292
Тема 18. Політична модернізація й політичний розвиток ................303
Тема 19. Політичні конфлікти і кризи ..............................................321
Тема 20. Міжнародні політичні процеси .........................................342
Тема 21. Політичний менеджмент ..................................................365
Література .................................................................................................379
Навіть тоді, коли ми не цікавимося політикою, політика цікавиться нами.
У. Черчілль
Вступ

Рекомендоване видання є навчальним посібником, що складається з 21 теми і відповідає програмі курсу “Політологія” для студентів економічного університету всіх спеціальностей усіх форм навчання. Даний посібник за темами і змістом відповідає вимогам галузевого стандарту Міністерства освіти і науки України.
Політика - це важливий компонент людської культури. Її призначення в тому, щоб у сприятливому напрямі орієнтувати суспільний розвиток. З моменту виникнення людської цивілізації політика безперервно втручалася в життя людей, навіть далеких від неї змінювала обличчя й умови існування цілих народів.
Сутністю політичного життя, його фактичним змістом виступають політичні відносини, тобто відносини людей, спільнот, організацій і об'єднань щодо соціального управління і влади, реалізації соціально-політичних потреб та інтересів. Сферою, цариною політичних відносин є все, на що впливають управління і влада: економіка, соціальне життя, право, культура. Тобто політичні відносини охоплюють не тільки політичну, а й усі інші сфери життя суспільства - економічну, соціальну, правову, духовну.
Політичні знання і культура потрібні сьогодні не тільки державним діячам, лідерам партій та інших організацій, але й будь-якій людині, незалежно від її професійної приналежності і фаху, оскільки, перебуваючи у суспільстві, вона неминуче взаємодіє з оточуючими її інститутами і державою. Тому свідомий розвиток політичної культури як мистецтва цивілізованого співіснування людей у єдиній державі - турбота всього сучасного суспільства, важлива умова його добробуту.
Запропонований навчальний посібник має за мету ознайомити студентів з широким спектром фундаментальних політологічних знань. Він базується на навчальних посібниках, підручниках, довідковій літературі як західного, так і вітчизняного походження, що вже пройшли апробацію у навчальному процесі й отримали схвальні відгуки науковців та освітян, а також на власному багаторічному досвіді викладання курсів політології, політичної соціології, конфліктології, який мають автори цього видання.
Розділ І. Теоретико-методологічні підвалини політичної науки

Тема 1. Політологія як наука і навчальна дисципліна

Теорія без методу, який її контролює та розширює, - марна, а метод без теорії, яка приводить до його осмисленого викорис-тання - даремний.
К. фон Байме
1. Предмет та функції політології.
2. Структура політичної науки.
3. Методи політичної науки.
1. Предмет та функції політології
Політика нерозривно переплетена з історією людства, вона була і є її складовою частиною з того самого моменту, коли людство вийшло за межі свого первісного стану. Кожна окремо взята людина протягом усього життя в тій чи іншій формі має справу з політичними явищами. Саме цим універсальним значенням і обумовлюється інтерес до політики.
Вивченням політики займалися раніше й займаються сьогодні цілий ряд суспільних наук: соціальна філософія, соціологія, теорія держави і права, соціальна психологія, політична економія та ін. З огляду на те, як росло значення держави в господарському й громадському житті, підвищувалась і політична активність мас, а також, беручи до уваги введення загального виборчого права на межі минулого ХХ століття та виникнення великих політичних партій, виникла необхідність в окремій галузі знань, яка б спеціально займалася дослідженням політики.
Сучасного змісту політична наука набуває у другій половині XIX ст., тоді ж вона набуває і рис самостійної галузі знань. Приблизно в цей же час відбувається становлення політології як самостійної навчальної дисципліни, з'являються учбові й наукові центри. Так, при Лондонському університеті наприкінці XIX ст. була заснована Лондонська школа економіки і політичних наук. У 1857 р. Ф. Лібером у Колумбійському університеті була відкрита перша в історії Америки кафедра політичної науки. Пізніше приклад Колумбійського університету був розповсюджений у Єльському, Гарвардському, Принстонському та інших університетах США. У 1903 р. була заснована Американська асоціація політичних наук. Систематичного характеру європейські наукові дослідження у галузі політичних наук набули в другій половині ХІХ ст. у зв'язку зі створенням спеціалізованих дослідницьких центрів: Гуманістичної школи політичних наук у Парижі (1872 р.), Школи політичних наук в Італії (1875 р.), Лондонської школи економіки і права (1895 р.).
Особливо швидкими темпами політична наука у США та країнах Заходу почала розвиватися після Другої світової війни. Цьому чимало сприяв Міжнародний колоквіум з питань політичної науки, який відбувся у 1948 р. в Парижі з ініціативи ЮНЕСКО. На ньому був прийнятий документ, котрий визначив зміст політичної науки та її основні проблеми. Було вирішено, що основними проблемами дослідження і вивчення політичної науки є: 1) політична теорія (в тому числі історія політичних ідей); 2) політичні інститути; 3) партії, групи, суспільна думка; 4) міжнародні відносини.
Власне кажучи, Міжнародний колоквіум у Парижі підбив підсумки тривалої дискусії політологів з питань, чи є політологія загальною, інтеграційною наукою про політику у всіх її проявах, яка включає в себе як складові частини політичну соціологію, політичну філософію, політичну географію та інші політичні дисципліни, чи мова повинна йти про декілька політичних наук. Колоквіум прийняв рішення вживати термін „політична наука” в однині. Тим самим відбулося конституювання політичної науки як самостійної наукової і навчальної дисципліни. Вже у 1949 р. під егідою ЮНЕСКО була створена Міжнародна асоціація політичної науки. А згодом політологія як навчальна дисципліна була введена в програми провідних університетів США та Західної Європи. На теренах колишнього Радянського Союзу і, зокрема в Україні, не існувало незалежної, автономної науки про політику, а її предмет дослідження було „розподілено” між соціальною філософією, „науковим комунізмом” та історією КПРС. Руйнація радянської системи призвела до звільнення простору політичної науки (політології).
Вузловими проблемами сучасної політології вважаються: політична влада, її сутність і структура; політичні системи і режими сучасності; форми правління і державного устрою; політична стабільність і політичний ризик; партійні та виборчі системи; політичні права і свободи людини й громадянина; громадянське суспільство і правова держава; політична поведінка та політична культура особистості; політична комунікація і засоби масової інформації; релігійні та національні аспекти політики; засоби і методи врегулювання політичних конфліктів та криз; міжнародні політичні відносини; геополітика; політична глобалістика тощо.
Загальновизнаним є те, що ядро проблематики політичної науки становлять процеси формування, функціонування і розподілу державної влади, боротьби за владу, включаючи вплив та участь у цій боротьбі, а також вивчення організацій, що здійснюють владу або впливають на неї.
Таким чином, політологія (гр. рolitika - державні й суспільні справи, і logos - слово, поняття, вчення) - це наука про політику, владу й політичні процеси.
Політологія має свій специфічний об'єкт дослідження. Мова йде про пізнання й теоретичне осмислення політики як соціального явища, внутрішніх механізмів і закономірностей, які керують процесами та явищами у політичному житті суспільства.
Багатозначність терміна „політика”, можливість різних способів її рефлексійного осягнення призводить до дискусійності уявлень про предмет політології. Дослідники трактують цю проблему по-різному.
1. Політологія - наука, що традиційно займається дослідженням держави, партії та інших інститутів, котрі здійснюють владу в суспільстві або впливають на неї. Тобто, це знайшло відображення в англо-американському словнику політичного аналізу, до нинішнього етапу розвитку її предметний зміст включає „управління на національному та місцевому рівнях; порівняльний (cross-national) аналіз; політику і політичну поведінку; політичну теорію; публічно-адміністративну діяльність і організаційну поведінку; міжнародні відносини”. У цьому випадку політологія - лише одна з наук про політику (поряд з політичною соціологією, політичною філософією, політичною психологією і ін.). Істотним недоліком такої „вузької” трактовки політології є фактичне заперечення загальної науки про політику, що інтегрує всі політичні знання в єдину систему.
2. Політологія - єдина наука про політику. Однак вона включає не всі знання про цю сферу громадського життя, а лише ті, котрі спираються на виключно наукові, переважно емпіричні методи. До змісту політичної науки не входять такі загальнотеоретичні дисципліни, які спираються на нормативно-ціннісний підхід: політична філософія, політична етика, історія політичних ідей тощо. Ця точка зору представлена біхевіористами (Чарльз Мерріам, Гарольд Лассуелл, Пол Лазарсфельд). Логічним наслідком біхевіористичної позиції є поділ політичних знань на дві частини: на нормативні знання, пов'язані з цінностями й оцінками, вимогами і побажаннями, і на виключно наукові знання, засновані на фактах. Такий підхід зазнає критики відносно протиставлення цих двох видів знання і стовно відлучення нормативних теорій від науки. Частина дослідників не погоджуються з тим, щоб „сучасна” політична наука порвала з політичною філософією „минулого”. Така „моральна” реакція представлена в роботах Клода Леві-Стросса, Філіппа Бенетона, Алана Блума, Роберта Нозіка, Джона Ролса. На їхню думку, політична філософія греків, описана Арістотелем та розвинута вченими середньовіччя, базувалася на простих постулатах:
людина - це політизована тварина, для якої природно жити в суспільстві;
метою будь-якого суспільства є „добробут” його членів, але в суспільстві панують чвари та антагонізми, які є породженням спільного життя;
політика - це організована влада, що керує людьми і піклується про загальний добробут;
політична наука - це наука про „правильне управління”, і в цьому вона наближається до філософії.
3. Політологія - загальна, інтегральна наука про політику у всіх її проявах, що включає весь комплекс наук про політику і її взаємини з людиною і суспільством: політичну філософію, політичну соціологію, політичну психологію, теорію політичних інститутів тощо. Політологія у цьому значенні аналогічна економічній науці, соціології, філософії й іншим інтегральним наукам, що об'єднують відповідні комплекси знань про ті чи інші сфери життєдіяльності. Широке бачення політичної науки дає можливість оцінити ступінь розвиненості окремих субдисциплін, зафіксувати питому вагу, реальний вплив тих чи інших дисциплін на всю структуру наукового політичного знання. Перевагою „широкого” трактування політичної науки є не тільки простота розуміння, пряма відповідність категорії „політологія” значенню цього терміна - загальна наука про політику, - але й орієнтація насамперед на інтеграцію найрізноманітніших політичних знань і, таким чином, - на одержання цілісної картини об'єктів, що досліджуються.
Отже, політологія є єдиною, інтегральною наукою про політику, її взаємодію з особистістю і суспільством. Розвиток сучасної політології відбувається на основі диференціації, розширення її предметної структури. Вона є сукупністю теоретичних наук та емпіричних дослід-жень, взаємодіє з міждисциплінарними напрямами й суміжними науками у вивченні політики (рис.1.1.).
Цілком імовірно, що так звані „широке” й „вузьке” розуміння предмета політології у певному сенсі зовсім не суперечать одне одному, складаючи скоріше два „концентричних кола” накопичення політичних знань, ніж антиномію між ними. У широкому значенні політологія (як політична наука) містить у собі все політичне знання, представляючи комплекс дисциплін, що вивчають політику, тоді як у більш чіткому значенні політологія (або загальна теорія політики - політична теорія) пов'язана лише зі специфічною групою закономірностей відносин соціальних суб'єктів із приводу влади і панування, досліджуючи особливий тип механізмів відносин і взаємодій між пануючими і підвладними - тими, хто керує, і тими, ким керують.
Рис.1. Диференціація політичних досліджень на сучасному етапі
Уявлення про зміст і межі предмета політології історично еволюціонували і не раз змінювалися. Наприклад, якщо взяти дві найбільш впливові у світі національні політологічні школи і традиції - американську і французьку, то за останнє століття погляди на предмет політичної науки декілька разів істотно переглядались. Якщо наприкінці ХIХ - на початку ХХ ст. у центрі уваги західної політології знаходилась держава, її інститути і норми, то в 30 - 50-ті рр. ХХ ст. фокус уваги змінюється; він націлюється тепер уже на політичну поведінку людей, спостерігається емпірично, а згодом - і на владні відносини між ними.
Політична наука традиційно співвідноситься з визначенням держави („наука про державу”):
таке тлумачення терміна пов'язане, перш за все, з етимологією слова „політика”; адже слово „polis” означає „місто”, що вказує на просторові межі громадської діяльності;
тлумачення політології як науки про державу обумовлене історично, масовим характером явища: філософ Анрі Лефевр з цього приводу говорить про „спосіб державного будівництва” як про свідоцтво того, що держава є загальносвітовим явищем;
особливого значення наука про державу надає вивченню політичної діяльності, зокрема - примушенню.
Головним недоліком даного підходу є бажання зробити предметом дослідження таку форму соціальної організації людства, яка культурно й історично може виявитися більш випадковою, ніж здається на перший погляд. Чи не тому в багатьох західних країнах спостерігається зміна повноважень держави, з одного боку - на користь міжнародних та наднаціональних органів, з другого, - на користь децентралізованих органів влади або інколи навіть на користь професійних чи громадських об'єднань.
У наш час домінує тенденція співвідносити політичну науку з наукою про владу, оскільки держава є одним із засобів здійснення влади в суспільстві. Ця концепція спирається на факт загального значення: навіть не знаючи типу держави, можна говорити, що будь-якому суспільству відомі такі явища, як панування, вплив, обумовлені нерівномірним розподілом економічних, політичних та символічних ресурсів.
Крім цього, ця концепція дозволяє назвати серед цілей політичної науки чимало інституцій, які знаходяться „на периферії” державної влади, хоч вони й сприяють регулюванню соціального порядку; партії, профспілки, церква, система символів, ідеологічні системи, громадська думка тощо.
На погляд американського політолога Роберта Даля, „політична система є нескінченне переплетення стосунків між людьми, яке потребує значних заходів влади, домінування, авторитету”. Така широка інтерпретація предмета політичної науки не є беззаперечною. Зовсім не обов'язково, щоб будь-які примусові соціальні стосунки, як тільки вони починають вимагати „значних заходів домінування” автоматично кваліфікувалися як політичні. Адже не можна розглядати як суто політичне поняття, наприклад, авторитет батька для дітей, викладача для студентів, керівника підприємства для його працівників. Як слушно зазначає французький дослідник Жан Бодуен, “політологія повинна лишатися проблемною наукою: настирливе прагнення “побудувати предмет” може відвернути її від свого основного призначення - досліджувати численні проблеми, які виникають внаслідок поєднання різних інтересів у межах даної території; політологія повинна лишатися терпимою і визнавати за іншими науками (соціологією, правом, етнологією, психологією, історією тощо) рівні можливості в поясненні проблем політики” [1, С. 44].
Стосовно існування власне закономірностей політики, а також законів політології, що рефлексивно відповідають цим закономірностям і відображаються в теоретичній формі, думки вчених істотно розділилися. Традиційно цінність суспільних наук, у тому числі й політичної науки, визначалася їхньою здатністю розкривати причинно-наслідкові зв'язки в соціумі і на цій основі фіксувати повторюваність подій, визначивши в результаті певні „об'єктивні” форми взаємної залежності політики з іншими галузями життя, що постійно відтворюються, типи людської поведінки у цій царині життя, способи організації держави тощо. Прихильники такого підходу вважають, що досліджені наукою закономірності дають можливість отримати достовірне знання і сформулювати чітку систему універсальної політичної науки.
Інша позиція відстоює прямо протилежну тезу, заперечуючи при цьому і наявність „об'єктивних”, „залізних” законів політики, і саму можливість побудови „універсальної” загальної теорії політики, інколи все-таки визнаючи при цьому існування певних „генералізацій” у вигляді функціональних (чи кореляційних) залежностей або ж „нежорстких” казуальних зв'язків. Проте цього явно недостатньо для того, щоб визнавати існування закономірностей функціонування і розвитку політичного світу в цілому.
Тут постає проблема самого характеру і форми казуальних залежностей або причинно-наслідкових зв'язків, що пізнаються в політиці. Ці „генералізації” або „універсалії” часто виступають і проявляються у вигляді „правил” ефективної політичної поведінки (наприклад, „золоті правила” успішної політики і поведінки мудрого керівника у „Державець” Н. Макіавеллі) або у формі „принципів” оптимального (аномального) устрою, організації і функціонування політичних інститутів („правильні” і „неправильні” форми державного правління у Арістотеля, залежність форми правління від розміру території держав у Ш.-Л. Монтеск'є, „закон” антидемократичної олігархізації масових партій Р. Міхельса, „закони” бюрократизації С. Паркінсона,”теореми” про взаємообумовленість партійної та виборчої систем М. Дюверже, взаємозв'язок інституціональної організації політичної системи з домінуючим типом політичної культури країни у Г. Алмонда), а також у вигляді „законів” політичного розвитку і боротьби (приміром, відкриті К. Марксом „закони класової боротьби”, що характеризують відому залежність політичних позицій великих соціальних груп від їх матеріального, економічного стану, або „закон” циркуляції еліт у В. Парето, або ж залежність форм і темпів політичних змін і модернізації від рівня індустріально-технологічного й економічного розвитку, що виведено Д. Аптером, С. Хантінгтоном, Е. Шіллзом). Правда, і ці залежності через виняткову динамічність і складність політичної діяльності мають характер швидше відносно жорстких зв'язків, ніж універсальних законів. Прихильники пошуку політичних законів не враховують головне: політичні явища в принципі не можуть бути піддані однозначному тлумаченню й оцінці. Більш того, окремі локальні залежності, що демонструють, приміром, найбільш оптимальні шляхи будівництва партій чи організацій виборчих кампаній, досягнення успіхів на переговорах або у вирішенні конфліктів тощо, складаються в обмежених сегментах політичного простору, причому тоді й стільки, коли й скільки там вдається забезпечити раціональну поведінку і взаємодію суб'єктів.
Власне кажучи, відзначені особливості предмета політичної науки свідчать про особливий проміжний характер її статусу як галузі суспільствознавства. Так, представники баденської школи нео-кантіанства В. Віндельбанд і Г. Ріккерт розрізняли так звані ідіографічні науки - науки про культуру, що вивчають одиничні явища (за властивим їм ідіографічним (від грец. Idios - особливий, своєрідний і grapho - пишу) методом, сутність якого полягає в описі індивідуальних особливостей „істотних” історичних фактів), і номотетичні науки - науки про природу, що шукають загальні закони окремих класів явищ, мають за мету підтвердити свої закони емпіричним шляхом (за притаманним їм номотетичним (від грец. nomothetike - законодавче мистецтво) методом, в основі якого лежить „генералізуюче утворення понять”, коли з різноманіття фактів вибираються лише повторювані моменти, що підпадають під категорію всезагального. Закони, що формулюються за допомогою номотетичного методу, є абстракцією, неминучою через нездатність людського розуму охопити різноманітність дійсності у всій її повноті.
Політологія за своїми можливостями належить до класу номотетичних наук. Однак сфера політики, в якій вчинки людини значною мірою залежать від таких факторів, як ціннісні уподобання, “енергетика міфу”, “символічне насильство”, „культурні й освітні капітали”, відданість обов'язку, традиціям, груповій ідентичності тощо, нерідко руйнує раціональні підвалини поведінки людини, тим самим роблячи її дії непередбачуваними. Просвітницька концепція „розумного егоїзму”, західна парадигма раціональності дає збої в ситуації „зіткнення цивілізацій” („падіння” веж Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку 11 вересня 2001 р., війна в Іраку і т. д.), коли в політиці все більш активно заявляє про себе не тільки „розумний егоїзм” посттрадиційних особистостей, що переслідують свої індивідуальні інтереси, й відчувається реванш „колективних сутностей”, таких, як національний інтерес, національні цілі й пріоритети, цивілізаційна, соціокультурна, конфесіональна ідентичність. Епіцентри політичних подій більш збігаються з межами розподілу культур, етносів, релігій, тобто вимагають процедури „віднесення до цінностей”. Така ситуація перетворює політичну науку в систему наукових знань, що постійно прагне знайти визначеність номотетичного статусу, але щоразу дає привід сумніватися в обґрунтованості подібних претензій.
Як будь-яка наука, політологія виконує в суспільстві цілий ряд функцій науково-пізнавального, методологічного та прикладного харак-теру. Ефективна реалізація цих функцій сприяє стабільному розвиткові суспільства, досягненню громадянського миру і спокою.
1. Головною функцією політичної науки є теоретико-пізнавальна функція, сенс якої полягає в роз'ясненні природи владних відносин, панування, держави, в накопиченні знань про політичні явища та процеси, обґрунтуванні ефективних форм розвитку суспільства. Здійснення цієї функції нерозривно пов'язане зі зміною та збагаченням засобів і прийомів пізнання, розробкою нових та уточненням існуючих концепцій, теорій і т. ін.
2. Політологія, вивчаючи об'єктивні закономірності, тенденції і протиріччя політичної системи, проблеми, пов'язані з перетворенням політичної дійсності, аналізуючи шляхи і засоби цілеспрямованого впливу на політичні процеси, виконує функцію раціоналізації політичного життя.
3. Політична рефлексія пов'язана з
оціночною функцією, що передбачає винесення судження про політичні об'єкти, їх якості з точки зору їхньої прийнятності чи неприйнятності для того чи іншого соціального суб'єкта. Інакше кажучи, політичні явища підлягають з боку вчених обов'язковій ціннісній оцінці. І це не “уподобання”, а особливість процедури пізнання, що проявляється у вигляді приписування суспільним подіям тих чи інших суб'єктивних значень, що і перетворює їх на політичний факт.
4. Політологія виконує функцію політичної соціалізації, виховання громадянськості, політичної культури населення. Знання наукових засад політики дозволяє правильно оцінити співвідношення загальнолюдських, державних, групових і особистих інтересів, сформувати ставлення до існуючих політичних структур, партій, визначити лінію політичної поведінки.
5. Політична наука має також порівняльну функцію, що припускає обов'язкове порівняння різних політичних явищ (систем влади, режимів правління, типів політичної культури тощо), перш ніж будуть сформовані висновки і оцінки щодо тих чи інших явищ, тенденцій їх розвитку, типологій, закономірностей і т. ін.
6. Прогностична функція реалізується завдяки тому, що політологія здатна дати: 1) довгостроковий прогноз щодо діапазону можливостей політичного розвитку тієї чи іншої країни на даному історичному етапі; 2) представити альтернативні сценарії майбутніх процесів, пов'язаних з кожним із можливих варіантів великомасштабної політичної дії; 3) розрахувати найбільш можливі втрати по кожному з альтернативних варіантів, які включають побічні ефекти. Але частіше політологи дають короткострокові прогнози стосовно розвитку політичної ситуації в країні або регіоні, перспектив і можливостей тих чи інших політичних лідерів, партій і т. п.
Усі функції політології пов'язані між собою і доповнюють одна одну.
2. Структура політичної науки

Політологія служить стрижнем складного комплекту політичних наук, кожна з яких має свій предмет і метод,а всі разом знаходяться у взаємодії, досліджують різні сторони, закономірності, тенденції розвитку і функціонування політичного життя.
Дещо умовно всі політичні науки можна розділити на дві групи: такі, що вивчають безпосередньо саму політику, і такі, котрі досліджують її взаємозв'язок з іншим світом. До перших належать політична філософія, вчення про політичні інститути, теорія міжнародної політики, політична історія; до других - політична соціологія, політична психологія, політична географія тощо.
Політична філософія - це галузь знань, що вивчає політику як ціле, її природу, значення для людини, взаємовідносини між особистістю, суспільством і державною владою і розробляє ідеали та нормативні принципи політичного устрою, а також загальні критерії оцінки політики. Предметом політичної філософії є ціннісно-світоглядні принципи легітимності політики. У доіндустріальний період історії суспільства витоками легітимності політики були такі соціальні інститути, як звичай, традиція, релігія. З розвитком індустріалізації відбувається перехід до світських інстанцій легітимності, джерелом яких стає насамперед раціональність. Тепер у пошуках підтвердження своєї легітимності політика апелює до розуму, раціонального дискурсу. Проте сама раціональність ще не гарантує моральної цінності політики, як це досить чітко продемонструвала ще політична філософія Н. Макіавеллі. Але з плином часу політика все більше потребує саме морально-ціннісних підвалин своєї легітимності. На думку Г. В. Ф. Гегеля, політика повинна збігатись з моральністю. Поширення цієї позиції привело до становища, коли для набуття легітимності політика повинна була орієнтуватися на такі засади, які були б або безпосередньо моральними цінностями, або були спроможними виступити в подібній ролі, тобто бути морально релевантними (наприклад: свобода, справедливість, солідарність, рівність, демократія, незалежність, права людини). Обґрунтування критеріїв легітимності політичних систем, відносин, діяльності саме як морально-ціннісних принципів і стало основним завданням сучасної політичної філософії. Серед сучасних впливових політико-філософських концепцій слід зазначити політико-філософський доробок Л. Штрауса, Х. Арендта, концепцію егалітарного лібералізму американського філо-софа Дж. Ролса, концепцію “мінімальної держави” Р. Нозіка, теорію комунікації К. Апеля - Ю. Хабермаса.
Вчення про політичні інститути представлено, в першу чергу, теоріями політичної організації суспільства, держави і права, політичних партій та інших інститутів. У рамках цього напряму існує багато відносно самостійних наук. Так, наприклад, вчення про державу і право, окрім загальної теорії держави, включає цілий комплекс юридичних дисциплін. Політичні інститути, що традиційно вважаються центром політичних досліджень, і сьогодні займають серед них провідне місце. Серед фундаторів цієї галузі політичної науки слід відзначити Ж. Бодена, Ш. Монтеск'є, Х. Кельзена, К. Шмітта та ін.
Теорія міжнародної політики - це галузь політичних досліджень, предметом якої є міжнародні організації і об'єднання (ООН, НАТО, Євросоюз, Соцінтерн тощо), зовнішньополітична діяльність держав, партій та суспільних рухів, міжнародні відносини. Вона вивчає також проблеми війни та миру, запобігання і врегулювання міжнародних конфліктів, формування нового світового порядку. Знакові фігури цієї науки - Г. Моргентау, Р. Арон, З. Бжезинський, Г. Кіссінджер та ін.
Політична історія - це галузь політичної науки, невід'ємна складова загальної історії, що вивчає політичні погляди і відповідні їм державні та політичні структури, всю політичну надбудову суспільства як у національних межах, так і в світовому масштабі. Головними проблемами предметного поля політичної історії є процеси розвитку і функціонування різних політичних сил, пов'язаних з владою і державою, доля й окремі питання яких вирішуються в ході реформ, революцій, заколотів, воєн. Предмет політичної історії становлять конкретно-історичні прояви закономірностей розвитку і функціонування всієї політичної надбудови суспільства. Як наукова дисципліна, політична історія особливої уваги надає дослідженню політичних систем та їх структурних компонентів (політичних режимів, партій, громадсько-політичних організацій). Йдеться про суб'єктивні чинники політичного розвитку суспільства, про діяльність окремих людей та соціальних груп, які мають волю, свідомість і здатність впливати на конкретну ситуацію. Класиками цієї галузі політичної науки вважаються Т. Карлейл, Е. Берк, К. Маркс, М. Блок, Ф. Бродель, К. Лєфор, Ж. Лє Гофф та ін.
Політична соціологія - це наука, що досліджує громадянське суспільство в його взаємодії з державою (політичним суспільством), соціальні, політичні та духовні системи (структури, інститути, відносини), а також їх зміни з огляду впливу останніх на політичне життя і політичну поведінку людей. Політична соціологія сформувалася внаслідок синтезу соціологічних і політичних знань, соціологізації політичної науки. Тому вона визначається часом і в соціології (П. Бурдьє, М. Дюверже), і в політології (Д. Істон, С. Ліпсет) як дочірня дисципліна, котра охоплює спільні царини кожної з них. У формуванні сучасної політичної соціології значну роль відіграли В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, Т. Парсонс, Г. Лассуелл. Політична соціологія відрізняється від інших наук про політику перш за все соціологічним підходом до дослідження свого предмета, що потребує з'ясування залежності політики від суспільства, соціальної детермінованості політичних явищ.
Політична психологія - наукова дисципліна, яка виникла в результаті політизації психології та психологізації політики і є відносно самостійною складовою системи політичних наук. Вона вивчає суб'єктивні механізми політичної поведінки, вплив на неї свідомості та підсвідомост; емоції і волі людини, її переконань, ціннісних орієнтацій та настанов. Предмет політичної психології включає всі прояви суспільної психології в індивідуальній, груповій та масовій формах, які пов'язані з політичною діяльністю, що характеризує поведінку людей у будь-яких політичних ситуаціях або умовах (сприйняття, вірування, мотивів, думки, цінності, інтересів тощо). Вузловими питаннями політичної психології є її методологія, принципи дослідження психологічних компонентів політичних процесів та відносин, психологічний механізм масових форм політичної поведінки і діяльності, психологічні закономірності стихійних та свідомих форм політичної поведінки, формування масових рухів і політичних організацій. Серед засновників політичної психології слід назвати З. Фрейда, Е. Фрома, Е. Еріксона, М. Мід, Г. Айзенка.
Політична антропологія - це філософсько-політологічна концепція, яка охоплює весь комплекс питань, що складають зміст проблеми людини в координатах універсальних законів буття і універсальних принципів людської діяльності. Політична антропологія вивчає залежність політики від родових якостей людини: біологічних, інтелектуальних, соціальних, культурних, релігійних тощо, а також зворотний вплив політичного устрою на особистість. Ця наука приділяє велику увагу дослідженню елементів політики в примітивних етнічних спільнотах із родоплемінним устроєм. Політична антропологія з'явилась водночас як проект - дуже старий, але завжди актуальний - та як запізніла спеціалізація антропологічного дослідження. У першому аспекті вона перевищує окремі політичні традиції та доктрини. Вона прагне заснувати науку про політичне, розглядаючи людину у формі homo politicus та досліджуючи загальні властивості усіх політичних організацій, визнаних у їхніх історичних та географічних відмінностях. У цьому сенсі вона вже представлена в “Політиці” Арістотеля, який тлумачить людську істоту як природно політичну і має на увазі відкрити скоріше закон, ніж визначення кращого умоглядного устрою будь-якої можливої держави. У другому аспекті політична антропологія відмежовує область вивчення в рамках соціальної антропології та етнології. Вона прагне до опису та аналізу політичних систем (структур, процесів та уявлень), що властиві суспільствам, які вважаються примітивними чи архаїчними. Найвпливовіші фігури політичної антропології - Дж. Фрезер, Ф. Боас, Ж. Баландьє, Х. Арендт.
Політична географія - суміжна наукова дисципліна політології і складова частина географічних наук, яка вивчає просторову організацію політичного життя (кордони, політико-територіальний поділ і т. ін.), територіальне сполучення політичних сил, вплив географічного фактора на політику та політичні інституції. Вона досліджує взаємозв'язок політичних процесів з їх просторовим положенням (наприклад, залежно від наближення до океану, до сильних держав, до районів, багатих на корисні копалини тощо), територіальними, економіко-географічними, кліматичними та іншими природними факторами. Дискусію про географічний фактор у політиці започаткували ще Платон і Арістотель. Ш.-Л. Монтеск'є, А. Тюрго, Ж. Ренан наголошували на впливові географічного середовища на політичне життя й на форму державного правління. Засновниками сучасної політичної географії були Ф. Ратцель у Німеччині та Х. Маккіндер у Великій Британії. Глобалізація політичного процесу, численні регіональні конфлікти, пов'язані, головним чином, з територіальними претензіями, розпад імперій і поява нових держав зумовили зростання інтересу до проблем політичної географії. До кола її питань включаються процеси формування державних територій, адміністративно-територіальних одиниць, міграційні та електоральні процеси. Відносно самостійною галуззю політичної географії є геополітика, що виступає як синонім геостратегії у вирішенні конкретних зовнішньополітичних та військово-стратегічних завдань, як метафізика світового панування (Р. Челлен, К. Хаусхофер).
Порівняльна політологія (компаративістика) - галузь політичного знання, що присвячена порівняльному дослідженню політичних інсти-тутів та форм правління. Серед засновників відокремлюють А. де Ток-віля, Ф. Лібера, В. Вільсона, Д. Берджеса. Сучасна компаративістика, поряд з традиційними інститутами та факторами політичної діяльності (держава, партії, вибори, засоби масової інформації), займається осмисленням нових політичних явищ: корпоративізму, постіндус-тріального світу, постматеріальних цінностей, етнічних, лінгвістичних віковихта гендерних чинників політики. Пріоритетними напрямками дослідження сучасної компаративістики вважаються регіональні конфлікти, регіональна інтеграція, політичний дискурс, корупція, перехідні процеси, що мають місце вдержавах, які “відновлюють” демократію (транзитологія). Вагомий внесок у концептуалізацію порівняльної політології внесли С. Роккан, Г. Алмонд, С. Верба, Дж. Пауел та ін.
У структурі політичної науки розрізняють теоретичний і прикладний рівні. Теоретичне дослідження політики відрізняється від прикладного її аналізу насамперед такими цілями: якщо у теоретичного дослідження основним завданням є пізнання і краще розуміння політичного життя, то прикладне дослідження політики, насамперед, переслідує досягнення прагматичних завдань. Прикладна політологія прямо відповідає на питання: для чого і як. Вона може бути представлена як сукупність теоретичних моделей, методологічних принципів, методів і процедур дослідження, а також політологічних технологій, конкретних програм та рекомендацій, які орієнтовані на практичне застосування, досягнення реального політичного ефекту.
Прикладна політологія досліджує основні суб'єкти політичних подій, їхню ієрархію, класи, соціальні, етнічні й релігійні групи, партії, натовп, політичну аудиторію, роль учасників політичних подій у прийнятті політичних рішень та їхню реалізацію. До прикладних галузей політології можна віднести концепції державного управління, партійної стратегії і тактики, ситуаційного політичного аналізу. Зокрема, вельми актуальною на даний час є теорія політичних технологій (технологія вироблення й ухвалення політичного рішення; технологія проведення референдуму, виборчої кампанії тощо). Серед сучасних галузей прикладної політології слід відзначити також політичний маркетинг - сукупність форм, методів і технологій дослідження, проектування, регулювання та впровадження у суспільно-політичну практику певних настанов суспільної свідомості з метою завоювання та утримання контролю за ринком влади; політичний менеджмент - систему управління політичними процесами, науку і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків. Складовою частиною політичного менеджменту є розробка стратегічних цілей та тактичних настанов, механізму впливу управлінських державних структур, законодавчої та виконавчої влади на розвиток суспільства.
3. Методи політичної науки

Головним засобом побудови теоретичних моделей, що пояснюють істотні риси політичного світу, є метод (грец. methodos - шлях дослідження). Будь-яка наука спирається на певну методологічну базу. Методологічна база політології охоплює: філософське обґрунтування природи політики (соціально-філософські теорії високого рівня абстрактності), політологічні теорії середнього рівня абстрактності і методи політології (рис. 1. 2).
Рис. 2. Методологічна база політичних досліджень
Основні типи методів і рівні методології політичних досліджень складалися поступово, в ході історичного розвитку політичної думки. Періодизація розвитку методології політичної науки може бути представлена таким чином [56, С. 27]:
1) класичний період (до XIX ст.), пов'язаний переважно з дедуктивним, логіко-філософським та морально-аксіологічним підходами;
2) інституціональний період (XIX - початок ХХ ст.), провідні позиції якого займають історико-порівняльний і нормативно-інституціональний методи;
3) біхевіористичний (англ. behaviour - поведінка) період (20 - 70-ті роки ХХ ст.), коли активно впроваджуються кількісні методи та їхній аналіз;
4) новий, постбіхевіористичний період, який наступив в останній третині ХХ ст. і характеризується об'єднанням „традиційних” і „нових” методів. Але таке “об'єднання” швидше за все схоже на протистояння двох провідних тенденцій у сучасній політичній науці: позитивістської (техніко-раціоналістичної, що в кінцевому підрахунку орієнтує дослідження політики на кількісні методи і прагне перетворити політологію на точну науку) та політико-філософської в широкому сенсі слова (теоретичної, такої, що орієнтується на різноманітні історичні, соціокультурні, психологічні, антропологічні та інші аналогічні підходи і методи досліджень).
Позитивісти вважають, що єдине справжнє знання - це знання, що виробляється наукою, але наукове знання не може обґрунтувати ціннісних суджень; справа в тому, що наукове знання обмежується виключно сферою фактичних суджень; навпаки, політична філософія у своїй діяльності керується переконанням, що ціннісні судження можуть бути раціонально обґрунтовані. Тому свою мету позитивісти бачать у тому, щоб створити “вільну від цінностей” політичну науку. Лео Штраус, відомий філософ політики, наводив наступні міркування, що рішуче говорять проти позитивізму [133, С. 19 - 24]:
1) неможливо вивчати соціальні феномени, не роблячи при цьому ціннісних суджень. Людина, котра не бачить ніякої причини зневажати людей, горизонт яких обмежується споживанням їжі та травленням, могла б стати прийнятним економістом, але вона не в змозі сказати щось доречне відносно характеру людського суспільства. Людина, яка відмовляється розрізняти великих політиків, пересічних людей та ошуканців, може бути добрим бібліографом, але вона не здібна сказати щось доречне про політику та політичну історію...;
2) відмова від ціннісних суджень грунтується на припущенні, що конфлікти між різними цінностями або системами цінностей за своєю суттю є такими, що не вирішуються людським розумом. Але це припущення ніколи не було доведено;
3) переконання, що наукове знання, тобто той різновид знання, яким володіє і до якого прагне сучасна наука, являє собою найвищу форму людського знання, веде до нехтування донауковим знанням;
4) позитивізм неминуче перетворюється на історицизм. В силу своєї орієнтації на модель природничих наук соціальна наука наражається на небезпеку помилково прийняти особливості Сполучених Штатів або взагалі сучасного західного суспільства за сутність людського суспільства.
В наш час політична наука застосовує такі основні методи:
Нормативно-ціннісний метод використовувався ще за часів давнини (Платон, Арістотель, Конфуцій). Згідно з цим підходом, політичні явища розглядаються з точки зору їхньої відповідності нормам моралі, справедливості, свободи, рівності, загального блага. Нормативно-ціннісний метод припускає розробку ідеального політичного порядку і необхідність підведення під нього реально існуючих відносин. Він вплинув на розвиток західного суспільства, оскільки завдяки йому формулювався ідеал демократичного устрою. Філософсько-нормативні та теологічні засоби пізнання, що панували на протязі двох тисячоліть і були засновані на метафізичних та апріорно-дедуктивних підходах, поступово втратили свій беззаперечний статус у Новий час. Проте намагання створити вільну від цінностей політичну науку є нездійсненним і небезпечним; нездійсненним, оскільки неможливо зрозуміти найважливіші політичні явища та процеси, не вдаючись при цьому до ціннісних суджень; неможливим, оскільки примушує людей відмовитись від ціннісного вибору в політичному житті і тим самим ставить під загрозу свободу людської дії. Серед апологетів ціннісно-нормативного методу відзначимо К. Шмітта, Л. Штрауса, Х. Арендта, Дж. Ролса та ін.
Інституціональний метод пов'язаний із прагненням виявити певні юридичні норми, проаналізувати основні закони суспільства. Великий вплив на формування інституціоналізму зробили дослідження Ш. Монтеск'є, Дж. Локка, Е. Берка, Т. Джефферсона та ін. У даному підході основна увага приділяється політичним інститутам (парламенту й уряду, партіям та виборчим процедурам, механізмам поділу влади і конституційному устрою). Аналіз будується виходячи зі сформованих і суспільно укорінених політичних форм (інститутів, традицій тощо). Ці форми або інститути, з одного боку, є логічним продовженням і закріпленням соціальних відносин і норм, а з іншого - покликані вносити в суспільство стабілізуюче начало.
Порівняльний (компаративний) метод відомий з часів Платона й Арістотеля. Його особливість полягає у порівнянні двох (або більше) політичних об'єктів. Порівняльний метод дозволяє встановити, у чому полягає їхня схожість, з'ясувати загальні риси або показати, за якими ознаками вони (політичні об'єкти) розрізняються. Порівняльний політичний аналіз дозволяє: 1) розробити систему знань про політику, що піддається перевірці; 2) дати оцінку політичному досвіду, інститутам, поведінці й процесам з погляду причинно-наслідкових зв'язків; 3) прогнозувати події, тенденції та наслідки.
Для того щоб зрозуміти справжню сутність політичного світу, необхідно вивчати різні форми його прояву в різних країнах і регіонах, соціально-економічних, суспільно-історичних ситуаціях, у різних націй і народів і т. д. У цьому контексті як об'єкти порівняльного аналізу можуть виступати не тільки політична система у всій цілісності, її форми, типи і різновиди, але і її конкретні складові, такі, як державні інститути, законодавчі органи, партії і партійні системи, виборчі системи, механізми політичної соціалізації тощо.
Соціологічний метод являє собою сукупність прийомів і методів конкретних соціологічних досліджень, спрямованих на збір та аналіз фактів реального політичного життя. Методи соціологічних досліджень - опитування, анкетування, експерименти, статистичний аналіз, матема-тичне моделювання - дозволяють зібрати багатий фактичний матеріал і на його основі вивчати політичні явища і процеси. Їхня перевага полягає в тому, що дослідник має справу з матеріалом, який можна математично формалізувати. Немаловажно й те, що на підставі соціологічного матеріалу можна зробити політичні прогнози.
У сучасній політології соціологічні методи набули значного поширення. На їхній основі склалася прикладна політологія, орієнтована на практичне застосування результатів дослідження, що в даному випадку є специфічним інтелектуальним товаром. Замовниками такого роду досліджень виступають центральні й місцеві органи влади, державні установи, політичні партії тощо.
За допомогою соціологічного методу можна виявити взаємозв'язок політики з іншими сферами суспільного життя, розкрити соціальну природу влади, держави, права і. т.д., визначити соціальну спрямованість прийнятих державою рішень, установити, в інтересах яких груп вони здійснюються.
Антропологічний метод, що походить від природи людини, широко використовується при аналізі механізмів, інститутів влади і соціального контролю переважно в доіндустріальних суспільствах, а також проблем адаптації і трансформації традиційних механізмів контролю при переході до сучасних політичних систем. Цей метод дає ключ до вивчення таких проблем, як зв'язок типу людини (стійких рис його інтелекту, психіки) і політики, вплив національного характеру на політичний розвиток і навпаки. Цей підхід вимагає вивчення обумовленості політики не соціальними факторами, а природою людського роду, притаманними кожному індивідові потребами (в їжі, одязі, у безпеці, комунікації тощо). Сьогодні він грунтується на таких принципах: 1) сталість, інваріантність фундаментальних родових якостей людини як істоти біологічної, соціальної і розумної, для якої свобода - первісна цінність; 2) універсальність людини, єдності людського роду і рівноправності всіх людей, незалежно від етнічних, расових, соціальних, географічних та інших відмінностей; 3) невід-чуженість природних, фундаментальних прав людини, їх пріоритету по відношенню до законів і діяльності держави.
Психологічний метод зорієнтований на вивчення суб'єктивних механізмів політичної поведінки, індивідуальних якостей, рис характеру, а також типових механізмів психологічних мотивацій. Цей метод ґрунтується на відомих ідеях Арістотеля, Сенеки, Макіавеллі, Руссо, Гоббса та інших про співвідношення особистості і влади, про природу людини в політиці, про виховання громадянина, про те, яким слід бути правителю.
Одним із джерел сучасного психологічного підходу стали ідеї психоаналізу. Психоаналіз виявляє приховані несвідомі мотиви вчинків політичних діячів і знаходить їх в особливостях дитячого розвитку, у тих конфліктах, що залишили в душі майбутнього політика відбитки психологічних травм. На основі психоаналізу можливе пояснення різних типів політичної поведінки (зокрема, поведінки натовпу, авторитарного типу особистості). Політичний психоаналіз необхідний при вивченні процесу політичної соціалізації, мотивів поведінки лідера і малих груп.
Своєрідну революцію в політичній науці зробив біхевіористичний метод, який виник як альтернатива юридичному методу і в рамках якого політичне життя аналізувалося шляхом вивчення державно-правових і політичних інститутів та їхньої формальної структури. Застосування біхевіористичного методу в політології ґрунтується на переконанні, що політика як суспільне явище має насамперед індивідуальний вимір, і тому всі групові форми діяльності вона прагне пояснити, виходячи саме з аналізу поведінки індивідів. Підхід такого роду припускає, що домінуючим мотивом участі в політиці є психологічна орієнтація. Для біхевіористів політика - це різновид соціальної поведінки індивідів (груп), що характеризується настановами і мотиваціями, пов'язаними з участю у владі і з володарюванням.
Значний внесок біхевіоризм зробив у вивчення поведінки електорату, політичного лідерства, процесу прийняття рішень.
У структурно-функціональному аналізі за одиницю дослідження приймається “соціальна дія”, а розуміється як сукупність складних соціальних систем дії (концепція Т. Парсонса, Р. Мертона). Кожен індивід зорієнтований на загальноприйнятні зразки поведінки. Норми об'єднані в інститути, що мають структуру і функції, спрямовані на досягнення стабільності суспільства. Мета структурно-функціонального аналізу полягає у кількісній оцінці тих змін, до яких система може пристосуватися без шкоди по відношенню до своїх основних функціональних обов'язків. Цей метод доцільний для аналізу способів збереження і регулювання системи, максимальний його ефект виявляється у порівняльному дослідженні політичних систем. Структурно-функціональний аналіз включає вивчення функціональних залежностей елементів політичної системи: єдності інститутів влади, відповідності їхньої дії (функціонування) потребам політичних суб'єктів; виявлення того, як реалізується потреба в пристосуванні системи до середовища, що змінюється, і т. ін.
Системний метод орієнтує дослідників на розгляд політики у якості певної соціальної цілісності, що саморегулюється, постійно взаємодіє з навколишнім середовищем. За допомогою системного підходу вдається чітко визначити місце політики у розвитку суспільства, її найважливіші функції, можливості при здійсненні перетворень. Системний підхід до політики вперше був ретельно розроблений в 50-ті - 60-ті рр. ХХ ст. відомими американськими вченими Т. Парсонсом і Д. Істоном.
Комунікативний метод дозволяє розробити кібернетичну модель політичного процесу, розглядаючи політичні структури як комунікативні одиниці, одиниці спілкування. Політичні взаємодії розглядаються як інформаційні потоки, головний з яких - політичне рішення і реакція на нього агентів політики. Комунікативний метод вимагає розкривати властивості політики через вивчення засобів спілкування людей, що набувають чинності у політичному просторі.
Критично-діалектичний метод
орієнтований на критичний аналіз політики, виявлення її внутрішніх протиріч, конфліктів як джерела її саморозвитку, головної сили політичних перетворень. Критично-діалектичний метод широко використовується в марксистському аналізі політики, у неомарксизмі (Ю. Хабермас, Т. Адорно, Г. Маркізе), у ліволіберальній і соціал-демократичній думці, а також у цілому ряді інших ідейно-політичних течій. Плідність цього методу визнається по суті, всіма прибічниками плюралістичної організації суспільства, адже плюралізм ґрунтується на принципі протиріч, конкурентної боротьби різноманітних ідей, ціннісних орієнтацій, політичних, економічних і культурних інститутів, індивідів і груп. Критично-діалектичний метод є провідним у такій важливій соціологічний і політологічній дисципліні, як конфліктологія.
Метод моделювання полягає в дослідженні політичних процесів і явищ шляхом розробки і вивчення їх моделей. Можливі різні класифікації моделей. Наприклад, за призначенням виділяють вимірювальні, описові, пояснювальні і прогностичні моделі. Потреба в цьому методі виникає тоді, коли аналіз реального політичного явища неможливий, занадто дорого коштує або вимагає багато часу. Модель виступає аналогом реального політичного об'єкта. Моделюванню підлягають: будь-який механізм політичної системи (наприклад, механізм реалізації політичної влади) або процес (припустимо, процес прийняття рішень) чи окремий фрагмент функціонування системи (управління нею), інститути, їх елементи, об'єднання (держава, політичний режим), взаємодія з іншими політичними системами (міжнародні відносини) тощо.

Контрольні запитання
1.
Визначте місце політології в системі соціально-гуманітарних наук та її зв'язок з дисциплінами, що ви вивчаєте.
2. Що є предметом вивчення політичної науки?
3. Визначте структуру політичної науки.
4. Сформулюйте основні закономірності, які розкриває політологія.
5. Назвіть основні поняття та категорії політичної науки.
6. Визначте сильні й слабкі сторони окремих методів дослідження, що використовуються політологами.

Тема 2. Історія політичних вчень

Історія є політика минулого, а політика - історія сьогодення.

Джон Сілі, британський історик

1. Політична думка стародавності і середньовіччя.

2. Політична думка епохи Відродження і Нового часу.

3. Політична думка Росії.

4. Сучасні політологічні школи.

1. Політична думка стародавності і середньовіччя

Перші політичні ідеї зародилися в другому тисячолітті в країнах Давнього Сходу (Китаї, Єгипті, Індії, Вавилоні, Ассирії й ін.).Тривалий час їхньою основою був релігійно-міфологічний світогляд.
У древніх євреїв джерелом політичної думки був єдиний Бог - верховний законодавець, глава виконавчої і судової влади. За християнською міфологією - “Уся влада від Бога”.
У древній Індії джерелом політичної думки, починаючи приблизно з II тис. до н. е., були Веди - священні книги, що узагальнюють закони і норми поводження в державі у формі гімнів, ритуалів, обрядів.
Відхід від міфологічних поглядів зв'язаний з іменами давньоперсидського пророка Заратустри (приблизно VIII в. до н.е.) і давньоіндійського проповідника Будди, „проясненого знаннями”, Сідхартхи (приблизно 560 - 480 р. до н. е.)
Заратустра обґрунтовує дуалізм морально-політичної системи, думаючи, що в світі борються два начала - добро і зло. У боротьбі зі злом необхідно використовувати мудрість, правдивість, благодуміє, владу, здоров'я і довговічність. Пророк виклав своє вчення у священному писанні „Авеста”. Ніцше назвав ім'ям Заратустри свою відому книгу „Так говорив Заратустра”. За його словами, Заратустра перший побачив „у боротьбі добра і зла щиру причину руху речей”.
Будда більш радикальний. Він відкидає думку про Бога як верховну особистість і вважає, що справи людські залежать від власних зусиль людей. Життя - це страждання, кожна людина несе на собі карму минулих життів, карму предків. Тому вчить Будда, необхідно удосконалюватися, щоб після фізичної смерті набувати вічного духовного існування. Духовна рівність усіх вільних - головний принцип буддизму, який залучає в коло своїх однодумців широкі шари населення.
Політичні уявлення про божественне походження влади в країнах Древнього Сходу виправдовували жорсткий державний порядок, обґрунтовували його вічну незмінність. Легітимність влади ґрунтувалася на харизматичних сакральних властивостях правителя (царя, фараона, імператора). Політичні структури в країнах Древнього Сходу відрізнялися жорстокою централізацією, чіткою ієрархічною системою адміністративного керування, контролем з боку влади основних сфер громадського життя. Так званий феномен „східної” держави, - „східної” деспотії - був обумовлений цілим комплексом факторів: перевагою колективістських форм суспільної праці, необхідністю організації складних іригаційних систем, безсиллям людей перед стихією природи, використанням релігії для обґрунтування системної нерівності, вихованням народних мас у дусі покірності, смиренності, страху.
Своєрідною була школа політичної думки в Древньому Китаї. Її основні напрямки склалися в V - III ст. до н. е.
Конфуціанство є найвпливішим напрямком давньокитайської думки. Його засновник Конфуцій (Кун Фу-цзи, 551 - 479 рр. до н. е.) розробив патерналістську концепцію керування державою. В основі цієї концепції лежали патріархально-сімейні принципи підпорядкування - за віком, як у родині. Держава, за Конфуцієм, - це одна велика родина, де влада імператора аналогічна владі батька в родині, а відносини в державі здійснюються на основі ненасильницьких, гуманних принципів доброчесності через систему відповідних їм „правил поведінки” - норм і ритуалів чи. Тільки на основі ритуалів можлива влада, що забезпечує стабільність суспільства й ефективність його керування.
Конфуціанство одержало свій подальший розвиток в політичних ідеях іншого великого китайського мислителя - Мен-цзи (372 - 289 рр. до н.е.).
Конфуціанство - помірно-консервативна концепція влади, спрямована на досягнення згоди між верхами і низами суспільства за допомогою традиційних етичних правил поведінки.
Конфуціанство одержало свій подальший розвиток в політичних ідеях іншого великого китайського мислителя - Мен-цзи (372 - 289 рр. до н. е.).
Украй твердим варіантом рішення проблеми керування суспільством є концепція легізму. Найбільш послідовно вона викладена Шан-Яном (400 - 338 рр. до н. е.). Головною ідеєю легізму є ідея влади, заснована на законах „фа” і суворому покаранні. На думку Шан-Яна, коли народ сильніший за свою владу, держава слабша. „Слабким народом” може бути тільки заляканий, дисциплінований, однодумний народ, що постійно знаходиться в рамках системи твердих законів і страху суворого покарання. Ідеями легізму керувалася династія Цинь наприкінці III ст. до н. е. Однак згодом офіційною ідеологією китайської імперії стало конфуціанство.
В основі концепції моізму, розробленої Мо-цзи (479 - 400 рр. до н. е.) лежать ідеї егалітаризму (зрівняльності). Суть цих ідей полягала в принципі „казарменої” рівноправності. Мо-цзи висуває ідею природної рівності людей, ідею приналежності верховної влади народу, ідею про договірне походження держави.
Суть концепції даосизму, основоположником якої став Лао-цзи (VI - V ст. до н. е.),заключається в підпорядкуванні суспільного розвитку природному ходу речей природним законам дао. „Назад до природи”, „село - держава” - такий ідеал даосизму.
У цілому до особливостей політичних навчань Древнього Сходу, крім їхньої релігійно-міфологічної основи, варто віднести ще й прикладний характер (зведення всіх проблем влади до способів, методів її здійснення); тісний зв'язок з етикою; вимогу морального удосконалювання правителів як основного способу ефективного керування державою; традиціоналізм, консерватизм.
Зародження політології як науки відбулося в Древній Греції. Давня Еллада дала людству великі імена Гомера, Гесіода, Піфагора, Геракліта (IX - VI ст. до н. е.), Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля (V - перша половина IV ст. до н. е., Епікура, Полібія, стоїків (друга половина IV - II ст. до н. е.).
Політична воля - фундаментальна цінність усієї давньогрецької політичної теорії і практики. Це, звичайно, була не загальна, а обмежена воля: раби були поза цією волею.
Спочатку міфологічні уявлення Гомера і Гесіода (VIII - VII ст. до н. е.) поступилися місцем філософському підходу Піфагора, Геракліта, Демокріта, раціоналізму софістів, логічному аналізу Сократа і Платона і, нарешті, елементам наукового підходу в працях Арістотеля й історико-політичному підході Полібія.
В епоху еллінізму (епікуризм, стоїцизм) відкидається колишній розподіл людей на вільних і рабів і проголошується великий принцип волі і рівності всіх людей за законами природи і природного права.
Древня Греція являла собою складне утворення з міст-держав. З XI - IX ст. до н. е. ці міста - держави перетворилися в самокеровані демократичні політичні структури, або поліси. Утворення полісів у Древній Греції виявилося можливим завдяки розвитку товарно-грошового обміну, приватного виробництва, ремесел, землеробства, морської торгівлі, нових типів релігії.
Основним принципом античної демократії була активна участь більшості вільних громадян у політичному житті. Народні збори, які формувалися громадянами, були носієм вищої суверенної влади. Полісна демократія досягла розквіту в V - IV ст. до н. е. У вченні Геракліта (біля 544 - біля 470 рр. до н. е.) значне місце займали проблеми державності. Геракліт виступав проти демократії як прояву „нерозумних”. На чолі суспільства повинна стояти не родова знать, а аристократія духу, (а родова знать), яка б керувалася принципом законності.
Демокріт (біля 460 - біля 370 рр. до н. е.) продовжив вчення про державність. Політику він вважав важливим мистецтвом, яке забезпечує загальні інтереси громадян. В основі державного правління, на його думку, повинні лежати погодженість, гармонійність, законність, мудрість. Правити суспільством повинні не багаті, а громадяни, що володіють високими моральними якостями.
Давньогрецький філософ Сократ (469 - 399 рр. до н. е.) жив у Афінах, де його слухали численні учні: Платон, Антисфен, Аристіно, Евклід т. ін. „Пізнай самого себе” - такий предмет пізнання за Сократом. Моральне можна пізнати і засвоїти в ході дії, що приносить щиру користь. Вищою чеснотою вважав Сократ помірність. На його думку, доброчесність і знання - те саме, тому що мета пізнання є навчання людей доброчесному життю. Сократ був принциповим прихильником законності. Законне і справедливе для нього тотожні поняття. Сутність держави, вважав Сократ - це справедливість, а значить і законність. Для нього раціональною формою держави є монархія, в якій керують знаючі, справедливі аристократи. Він різко засуджував тиранію. Обвинувачений у невір'ї до державної влади, у поклонінні єдиному Богу, у розбещенні молоді, Сократ був засуджений до смерті і страчений (через повагу до закону не побажав втекти).
Видатний давньогрецький філософ Платон (427 - 347 до н. е.) розробив ряд ідей у галузі політичного знання. Він їх викладав у діалогах „Держава”, „Політика”, „Закони”. Платон - одним із перших учених стародавності звернувся до аналізу політичних форм. До недосконалих форм державного устрою він відносить олігархію, демократію, тимокраію (владу честолюбців). Демократію він вважав нижчою формою державного устрою. За його поглядом, демократія - це влада посередності, що неминуче веде до аморальності, до тиранії. У діалозі „Держава” Платон обґрунтовує концепцію про „ідеальну державу”. На його думку, тільки ідеальна держава може врятувати людину від таких пороків, як егоїзм, жадібність, користь, врятувати в остаточному підсумку її безсмертну душу. Ідеальна держава, за Платоном, та, що заснована на розподілі громадян на філософів-правителів, стражів і безпосередніх виробників (хліборобів і ремісників). Кожен соціальний шар, вважав Платон, повинен займатися своєю справою.
Оптимальною формою правління в ідеальній державі повинна стати аристократія - влада філософів-мудреців. Для вищих класів скасовується приватна власність. Нижчий стан виробників відсторонений від керування справами держави (приватна власність для них зберігається). Платон, таким чином, був родоначальником тоталітарної форми державного устрою, що передбачає повний контроль держави над усіма сферами життя суспільства і особистості. Ні родини, ні особистого життя, усе загальне - така суть платонівської „ідеальної держави”. У „Законах” Платон допускає участь усіх громадян у керуванні, однак казарменна суть держави збереглася й у даному варіанті.
Найбільший філософ античного світу Арістотель (384 - 322 до н. е.) першим із учених стародавності почав спробу розробки науки про політику. Основна політична його праця - „Політика”. Політика, на думку Арістотеля, тісно пов'язана з етикою, а держава подібно родині) є результатом природного розвитку вищою формою людського спілкування. Саме в державі завершується інтерес людини як істоти політичної. На відміну від Платона Арістотель виступає на захист прав особистості, приватної власності і родини. Основна мета політики, за Арістотелем, - благо суспільства.
На основі аналізу 158 грецьких полісів Арістотель розробляє свою класифікацію державного правління (табл. 1). Критерії даної класифікації: а) кількість правлячих - один, декілька, більшість; 2) мета правління - загальне благо чи особиста вигода. Виходячи з даних критеріїв, Арістотель розрізняє правильні і неправильні форми держави. Правильними формами є монархія, аристократія, політія (регульована, збалансована демократія); неправильними - тиранія, олігархія (правління групи найбагатших громадян заради власного блага), демократія (необмежене правління незаможної більшості в його власних інтересах), або нерегульована демократія [9, С. 45].
Таблиця 1
Типологія форм політичного устрою за Арістотелем
Якісний критерій
Кількісний критерій
Влада
одного
небагатьох
багатьох
Правильні форми правління (орієнтація на суспільне благо)
монархія
Аристократія
політія
Неправильні форми правління (орієнтація на особисте благо)
тиранія
Олігархія
Демократія
З думкою Арістотеля, реалізація правильної форми правління залежить від конкретних умов: в одній державі має сенс запровадити правління монарха, а в іншому - аристократії.
Головне для Арістотеля в організації влади не кількість її суб'єктів, а наявність механізму її регулювання. Сваволя народу нітрохи не краще сваволі тирана.
Арістотель - прихильник “середніх форм”: помірності в майні, володарюванні “середнього елементу”, що врівноважує крайності. Його можна вважати передвісником ліберальних ідей. Арістотель -супротивник крайностей у вирішенні проблем влади. Йому однаково далекі тоталітарна і радикально-демократична форми політичної організації суспільства. Для філософа політія є найкращою з правильних форм (хоча і монархія для нього - щось божественне). Основою аристократії, він вважає, є чесноти, олігархії - багатство, демократії - воля. Політія, на його думку, поєднує ці три принципи, будучи правлінням найкращих, багатих і таких, які допомогають бідним.
Арістотель першим сформував ідеї залежності політичного устрою від розмірів території, чисельності населення і психологічних якостей громадян.
Ліберальна тенденція в античній політичній думці одержала свій подальший розвиток у теоріях “змішаного” державного устрою грецького історика Полібія (210 - 128 рр до н. е.) і видатного римського мислителя, оратора, державного діяча Марка Туллія Цицерона (104 - 43 до н. е.). Вони висунули й обгрунтували ідею необхідності з'єднання трьох відомих форм правління (царської влади, аристократії і демократії) в одну “змішану” форму. Кожна з цих форм має свої достоїнства і недоліки. Важливо виробити такий механізм їхньої спільної дії, щоб ці форми взаємно доповнювали і взаємно обмежували одна одну.
Могутність Римської держави в значній мірі обумовлювалася оптимальним сполученням трьох форм правління: влади консула, сената і народних зборів.
Античні теорії “змішаного” державного устрою виступають аналогом теорії поділу влади, розробленої представниками ліберального напрямку політичної думки Нового часу.
У середньовіччі подальший розвиток політичної думки проходив у рамках вирішення питання про пріоритет двох влад: духовної (церкви) і світської (держави). Установилося панування теологічного світогляду, був проголошений божественний характер походження влади держави.
Відповідно до поглядів Аврелія Августина (353 - 430 рр.) тільки церква як вище вираження “божого царства” має верховенство над державою, так як держава є втіленням зла, її влада необхідна для забезпечення порядку і справедливості.
У своєму трактаті “Про град божий” Августин доводить перевагу духовної влади (“граду божого”) над владою світською („земним градом”). На думку Августина, духовна сфера виходить за межі функцій держави. Дана церкві від Бога моральна перевага над владою світською дає їй і право контролю над державною владою.
Великий релігійний теоретик Хома Аквінський (Аквінат) (1227 - 1274 рр.) створив концепцію держави, що об'єднала вчення Арістотеля про державу з принципами християнської моралі. На думку Аквіната, вищою метою держави є благо суспільства, розвиток соціальної й економічної сфер, наближення порятунку християнських душ. Концепція Хоми, не типова для середньовіччя, виходить із суспільної сутності людини, її права самій вирішувати свою долю. Хома Аквінський є творцем оригінальної теорії закону, відповідно до якої закон не тільки результат активності розуму, виразник волі правителя. Найкращою формою правління Хома вважає монархію, що, на його думку, щонайкраще забезпечує єдність, стабільність суспільства. Облагородити політику можна тільки на основі релігійного виховання людей. Народ вправі скинути правителя, що зловживає владою, а значить і Бога, який порушує заповіді (ідея народного суверенітету).
Ідею народного суверенітету розвиває Марсилій Падуанський (біля 1275 - біля 1343 рр.) на основі політичного досвіду італійських міст-держав. Подальший розвиток політичних ідей відбувався на основі багатої спадщини класичної стародавності і середньовіччя. Політичні вчення найвизначніших мислителів цього періоду людської історії є фундаментом сучасної науки про політику.
2. Політична думка епохи Відродження і Нового часу

В епоху Відродження політична думка починає звільнятися від основ теологічної догматики. Буржуазія, яка формується, прагне створити світську політичну теорію. У центр політичної проблематики висуваються питання свободи особи, громадської волі, політичної рівності і т. ін.
Видатний мислитель епохи Відродження, італійський філософ Нікколо Макіавеллі (1469 - 1527 рр.) слідом за Арістотелем зробив серйозний внесок у створення сучасної політології. Протягом 14 років він займав посаду секретаря Флорентійської республіки. Його основні добутки: “Державець”, “Історія Флоренції”, “Міркування про першу декаду Тита Лівія”.
Макіавеллі звільнився від теології в поглядах на політику, виділив політику в самостійну науку, вперше ввів поняття „держава” (stato) як специфічну політичну організацію, створив політичну психологію. Політична наука, на думку Макіавеллі, повинна займатися не ілюзіями, а реальними проблемами.
Обман і хитрість, лестощі й обіцянки, спритність і сила - усім цим повине володіти правитель, з'єднуючи в собі якості лева і лисиці. Диктатура, жорстокі засоби можливі, але лише як явище тимчасове. Політичний ідеал Макіавеллі - вільна республіка, яка об'єднує в собі демократію, аристократію і монархію.
Політика, заснована на культі грубої сили, зневаги до норм моралі, названа ім'ям Макіавеллі - „макіавеллізмом”. Однак сам Макіавеллі виразно не проповідував політичну аморальність і насильство. У праці “Державець” він указував, що єдина мета, яка виправдовує аморальні засоби, - це створення і збереження держави. В ім'я держави можна порушити і релігію, і мораль. У цілому політичні ідеї Макіавеллі з'явилися революцією в політичному мисленні. Їх можна зрозуміти лише в контексті конкретно-історичної обстановки. У протилежному випадку вчення Макіавеллі може бути виправданням реакційної політики.
Ідеолог французького абсолютизму Жан Боден (1530 - 1596 рр.), автор великої праці „Шість книг про республіку”, створив теорію державного суверенітету. Відповідні ідеї були відомі в стародавності і середньовіччі. Суверенітет, за Боденом, - істотна ознака держави, це її абсолютна влада.
Новий час - багате й значне явище в історії політичної думки. Істотна новизна в розвитку політичних ідей пов'язана з формуванням капіталістичних відносин у Західній Європі. Вихідними для розвитку політичної думки цього періоду стали теорія природного права і теорія суспільного договору, або теорія договірного походження держави. Згідно з цими теоріями люди від народження володіють такими природними правами, як право на життя, право бути вільними у переконаннях і діях, бути рівними перед законом, володіти і розпоряджатися власністю, мати гарантії від сваволі влади тощо.
Для створення умов і гарантій виконання цих прав люди на основі угоди чи суспільного договору створюють державу. Основними елементами в теоріях природного права і суспільного договору були особистість, держава, суспільство. В залежності від того, якому з цих елементів приділялася чільна роль, у політичній думці виділилися три основні напрямки Нового часу: авторитарний, ліберальний і радикально-демократичний.
Класиком політичної думки Нового часу, представником її авторитарного напрямку став видатний англійський мислитель Томас Гоббс (1588 - 1679 рр.). Його політичні погляди викладені в працях “Філософський початок навчання про громадянина” (1642 р.) та “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і цивільної” (1651 р.). В основу своєї політичної теорії Т. Гоббс покладає певне уявлення про природу людини. Усі люди мають однакове право - “право на всеі”. Разом з тим природа людини егоїстична, порочна. “Війна проти всіх” - “природне положення роду людського”. Тому для забезпечення загальної згоди необхідні державотворення, система його абсолютної влади. В основі авторитарної концепції Гоббса лежить тверде обмеження політичної волі громадян при збереженні і гарантуванні економічної волі.
Навчання Гоббса суперечливе. Протиріччя між природними правами людини і необхідністю сильної державної влади є відображенням реальних протиріч між волею і владою, особистістю і державою т. ін. Гоббс стверджував, що піддані відповідальні за дії свого уряду. У певному смислі це вірно, тому що політична форма пов'язана зі своїм соціально-економічним змістом. Але не менш вірно і те, що держава відповідальна за дії своїх громадян. І якщо вони повстають, значить порушилася рівновага розуму й емоцій не тільки для них, а й у самому механізмі влади. На думку Гоббса, можуть існувати три форми держави: монархія, демократія та аристократія. Його політичні симпатії належали монархії, яка, на його погляд, найбільш пристосована для здійснення головної мети держави - забезпечення миру і безпеки народу.
У 1688 р. в Англії відбувся державний переворот. Король Вільгельм Оранський установив конституційну монархію. Велика буржуазія одержала реальну владу. Між дворянством і буржуазією був укладений компроміс, між ними була поділена державна влада.
Ідеологом соціального компромісу між дворянством і буржуазією став найбільший мислитель Англії XVII століття Джон Локк (1632 - 1704 р.). Свої політичні погляди він виклав у роботі “Два трактати про державне правління”. Ідеї Локка послужили основою ліберального напрямку розвитку політичної думки Нового часу.
Локк продовжує розвивати теорію суспільного договору. Він розглядає державу як результат договору з нею людей, об'єднаних добровільно в політичне суспільство. Локк виділяє політичну владу серед інших видів влади з її необхідними атрибутами - законом і силою. Держава, вважає Локк, не повинна замахуватись на природні права людини, в тому числі й на політичні та економічні (право власності, свободу віри, совісті, думок тощо.) Політичні права громадян виступають своєрідною перешкодою для будь-якого зазіхання на їхню економічну волю. Громадяни відмовляються на користь держави лише від деяких повноважень з метою забезпечення їхнього життя, волі, власності. Права людини мають верх над будь-якими державними правами. Держава, відповідно до концепції Локка, - це засіб виконання і гарантованого захисту прав людини. Звідси і розвиток Локком ідеї про поділ на законодавчу, виконавчу та федеративну влади.
Уперше цю ідею висунув вождь і ідеолог радикально-демократичного угруповання левеллеров (“зрівнювачів”) Джон Лільберн (1614 - 1657 рр.). Локк визнає за народом право на повстання для відновлення потоптаної урядом волі. Локк дотримувався трикільцевої системи держави (монархія, олігархія, демократія). Абсолютна монархія ним не визнавалася.
Ім'я Шарля Луї Монтеск'є (1689 - 1755 рр.) - видатного французького філософа, автора “Перських листів” (1721 р.), “Про дух законів” (1748 р.) і ін. - стоїть в одному ряду з іменами засновників сучасного лібералізму. Монтеск'є розвиває ідею поділу влади (Д. Лільберна, Д. Локка), вперше дає цій ідеї форму чіткого теоретичного обґрунтування. Відповідно до поглядів Монтеск'є, основний принцип демократичної держави - це принцип поділу і незалежності влади - законодавчої, виконавчої і судової. Суть запропонованої Монтеск'є політичної концепції заключається в розробці механізму влади, яка забезпечує свободу особи, згоду між усіма соціальними силами (народом, знаттю, державою, монархом т. ін.), що запобігає сваволі, диктатурі.
Соціально-політичні погляди Жан-Жака Руссо (1712 - 1778 рр.), французького філософа та письменника, поклали початок новому напрямку політичної думки Нового часу - радикально-демократичному. Головний твір Руссо - „Про суспільний договір, або принципи політичного права”. Руссо виводить соціальну нерівність не з нерівності людей у природному стані (Гроцій, Гоббс, Локк, ін.), а з нерівності матеріальної. Суспільний договір, на думку Руссо, - це результат знаходження народом у цілому політичної і моральної зрілості. Це не договір між підданими й правителями. Це угода рівних між собою суб'єктів. За умовами договору суверенітет належить народу, тобто народний суверенітет, на думку Руссо, - це основний принцип демократичного ладу. Підкреслюючи неподільність суверенітету, Руссо виступив проти теорії поділу влади. Їй він протиставив ідею розмежування функцій органів держави. Центр ваги в навчанні Руссо про народний суверенітет перенесений на проблеми соціальної природи влади і її приналежності народу.
Руссо висунув ідею первинності громадського суспільства стосовно держави. Радикально-демократична концепція політичної влади Руссо побудована на запереченні самостійної особистості, повному її підпорядкуванні суспільству. Такого роду „плебісцитарна демократія” за своєю суттю є різновидом тоталітарної форми державного правління: “... суверен знає лише Націю як ціле і не розрізняє ж одного з тих, хто до неї входить” [10, С. 160]. Руссо не заперечував приватну власність, але протестував проти нерівного її розподілу серед членів суспільства. Руссо підтримував тільки пряму форму демократії.
Історія яскраво продемонструвала наскільки кривавою, жорстокою може бути загальна воля народу (наприклад, якобінська диктатура, період сталінізму тощо).
Французькі матеріалісти Дені Дідро, Поль Анрі Гольбах, Клод Адріан Гельвецій розвили теорію “інтересу”, що стверджує обумовленість людини суспільним середовищем. Це правомірно, однак дуже спірними, утопічними є їх ідеї про рівність розумових здібностей людей, про природжену схильність людей до добра.
Яскравими представниками політичної думки XVIII століття були німецькі мислителі І. Кант, І. Фіхте, Г. Гегель. (1724 - 1804 рр.) в своїх працях “Метафізичні засади навчання про право”, “Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору”, “До вічного світу” обґрунтовує ідею поділу влади. Істинна задача права розвитку особистості - створення умови свободи.
Кант заклав основи сучасної концепції правової держави. У теорії Канта певним чином об'єднані ідеї Руссо і Монтеск'є про організацію політичної влади. Разом з тим Кант є супротивником неконституційного методу вирішення політичних проблем, у тому числі й зміни державного устрою.
І. Фіхте розглядає державу як ідеальний засіб розвитку суспільства. Його поглядам властиві ідеї німецького шовінізму.
Видатний німецький філософ-ідеаліст Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 - 1831 рр.) став продовжувачем авторитарного напрямку політичної думки. Його основною роботою з політичної тематики є “Філософія права” (1820 р.), де досліджено два ключових поняття: “громадське суспільство” і “держава”. Гегель не заперечує необхідності громадського суспільства. За його поглядом, воно представляє сферу реалізації інтересів приватних осіб, сферу, яка складається з різних станів (дворян, селян, хліборобів тощо). Громадському суспільству Гегель відводить роль тільки економічної діяльності. Сфера політичної діяльності, як він переконаний, повинна належати тільки державі. Держава складається з трьох влад: законодавчої, урядової і монархічної. Даний поділ влади не передбачає незалежності кожної з них, не є механізмом рівноваги, компромісу між різними суспільними силами. Це лише функціональний поділ влади при збереженні її внутрішньої єдності. Для Гегеля єдиним джерелом державного суверенітету є конституційний монарх. Як бачимо, він критично відносився до ідеї народного суверенітету.
Конституційність суспільного ладу, гадає Гегель, необхідна, тому що при деспотизмі “воля монарха чи народу” заміняє собою закон. Політична концепція вченого - це авторитарна теорія “конституційного етатизму”, заснована на принципах станового корпоратизму і панування держави над особистістю і суспільством. Суверенітет держави - основний елемент у політичній концепції Гегеля. Цією концепцією завершуються авторитарні позиції Платона, Макіавеллі, Бодена, Гоббса.
У першій половині XIX в. найважливішим напрямком європейської політичної думки стає консерватизм. Ідеологія консерватизму з'явилася закономірною реакцією на результати Французької революції 1789 р., прагненням зберегти традиції, колишні порядки, ідеалізувати феодалізм, відстояти принципи монархії, станової ієрархії. Найбільш впливовими представниками консерватизму виступили англійський політичний філософ Едмунд Берк (1729 - 1797 рр.), французькі політичні філософи Леон Бональд (1704 - 1840 рр.), Жан де Местр (1753 - 1821 рр.) та ін.
У другій половині XIX і напочатку XX ст. продовжує розвиватися ліберальний напрямок політичної думки. У ліберальних теоріях основна увага приділяється проблемам волі індивіда, взаєминам особистості і держави у сфері приватної власності, розглядаються питання про роль парламенту, політичних партій.
Ліберальну політичну теорію створює чудовий французький мислитель Алексис Токвіль (1805 - 1859 рр.). У своїй головній політичній праці „Демократія в Америці” він стверджує, що демократичні ідеї неухильно розвиваються в багатьох країнах. Основною проблемою в цьому процесі Токвіль вважає імовірність конфлікту між політичною рівністю і політичною волею в демократичному суспільстві. Вчений досліджує негативні і позитивні боки демократії. До першого він відносить політичну тиранію більшості і неможливість демократії дати народу “творчий уряд”. Нейтралізуючим ці негативні наслідки демократії, фактором Токвіль вважає добровільні політичні та громадські об'єднання громадян.
До середини XIX століття з ростом промислового капіталізму розвинулася демократія в Західній Європі, ліберальна думка стала більше орієнтуватися на соціальні проблеми. У політичні ліберальні теорії цього періоду став впроваджуватися утилітаризм, в основі якого лежить принцип: закон - це інструмент, за допомогою якого суспільство може змінити свої соціальні умови.
Родоначальником утилітаризму вважається англійський філософ, соціолог, юрист Ієремія Бентам (1748 - 1832 рр.),а найбільш повне своє вираження ці ідеї одержали в політичному навчанні англійського мислителя, прихильника ліберального напрямку в розвитку політичних явищ Джона Стюарта Мілля (1806 - 1873 рр.), який підтримуючи ідею свободи особи, також визнавав позитивну роль держави в подоланні індивідуалізму. Мілль, подібно Токвілю, шукав шлях подолання негативних наслідків демократії, зокрема усунення панування більшості над меншістю.
Основна його ідея полягала в тому, що необхідний такий механізм влади, який би виключав можливість сваволі основних частин суспільства у відношенні до інших. Мілль - жагучий захисник щастя, волі громадян. Індивідуальна воля, на його думку, повинна захищатися законом. Основна мета держави, вважає він, заключається у створенні умов для загального духовного і матеріального розвитку громадян. За Міллем, у керуванні державою повинні брати участь усі члени суспільства. Вчений був ворогом капіталізму, його симпатії були на боці соціалізму, - а соціальним ідеалом - суспільство кооперативів-виробників зі збереженням приватної власності при нейтралізації її негативних властивостей.
Ідеї лібералізму з позицій соціології розвивають також О. Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм.
Конт Огюст (1798 - 1857 рр.) - французький філософ, соціолог, засновник школи позитивізму, соціальний реформатор, який запропонував ліберальну теократичну утопію: на основі “позитивної релігії людства” ввів у вживання поняття “соціологія” (або за терміном XVII ст. “соціальна фізика”).
Для перетворення соціології в практичну науку Конт доповнює її “другою соціологією”, “позитивною релігією”, яка розглядає людство як єдину “Велику істоту”. Цей “другий теологічний синтез” Конт розглядає у якості духовної опори майбутнього суспільства. “Друга соціологія” О. Конта може розглядатися як прообраз “гуманістичної соціології”, нині популярної на Заході.
В основі контовскої „позитивної політики” лежить триступінчаста еволюція людської свідомості: теологічна, метафізична, позитивна (наукова). Цим трьом станам мислення відповідає розвиток усього соціально-політичного життя. На третій, вищій стадії настає розквіт промислової епохи, виникає нова соціально-політична система - “соціократія”, в якій зберігаються класи заможних і робітників. Головна задача соціократії - забезпечити реформістський розвиток соціально-політичної системи, солідарність усіх класів.
Позитивізм Конта дуже вплинув на розвиток політології і соціології позитивістського профілю.
Герберт Спенсер (1820 - 1903 рр.) - найбільш самобутня і суперечлива фігура в англійській політичній думці XIX ст. Він був одним із провідних представників соціологічного позитивізму й органічної теорії держави. Основою політичного навчання Спенсера стала аналогія держави з біологічним організмом (з його диференціацією і спеціалізацією).
Спенсер виділяв дві стадії розвитку і відповідно - два типи держави: примітивний чи військовий; вищий або індустріальний.
Для Спенсера ідеальний тип держави - індустріальний. Принцип його діяльності мінімальний - охорона прав громадян. Джерело прогресу, на думку Спенсера - приватна ініціатива. Його вчення вплинуло на буржуазну політичну ідеологію другої половини XIX ст.
У сучасній політології одержали розвиток ідеї Спенсера про бюрократію, про системний і структурно-функціональний аналіз, про метод аналогії тощо.
Е. Дюркгейм (1858 - 1917 рр.) - французький соціолог і філософ; з 1902 р. - професор Сорбонни. Він - класик світової соціології. Політичне життя, на його думку, порозумівається схованими мотивами поводження окремої особистості, соціальних груп, шарів. Дюркгейм, так само як і інші видатні вчені (Вебер, Д'юі, Парсонс і ін.), вважав консенсус (згоду) найважливішим фактором запобігання політичних конфліктів. Соціальні явища стосовно індивіда виступають об'єктивними умовами. Дюркгейм запропонував свою типологію суспільства. За критерій даної типології взята структурна організація суспільства з погляду його складності чи простоти (на відміну від таких критеріїв, як рівень розвитку цивілізації, економіки т. ін.). Основні праці: “Метод соціології”, “Про поділ суспільної праці”.
Вільфредо Парето (1848 - 1923 рр.) - італійський економіст і соціолог, один із основних творців класичної теорії еліт. У “Трактаті загальної соціології” він відзначив, що поводження людей пояснюється, головним чином, психологічними стимулами (“залишком”). Відповідно до поглядів В. Парето суспільство поділяється на керуючих (еліту) і керованих.
В основі діяльності еліти лежать різного роду спонукальні начала: соціальні, особистісні, ін. Різна комбінація цих засад сприяє, за Парето, виділенню двох типів еліт: “левів” і “лисиць”. Звідси і створення двох типів правління.
З часом правляча еліта, втрачаючи свою енергію, вироджується. Це веде до необхідності заміни її новим типом еліти.
Моска Гаетано (1858 - 1941 рр.) - італійський учений; поряд з В. Парето є творцем сучасної теорії еліти. З позицій консервативного лібералізму розвивав ідею вічності поділу суспільства - незалежно від соціально-політичних систем - на два класи: „панівний клас” і керований клас. Реальна влада, як він це собі уявляє, завжди в руках політичного класу. При цьому саме поняття “політичний клас” у нього розмито. Народовладдя, реальна демократія, соціалізм, за Моске, - утопії, не сумісні з законами суспільства і людською природою. Моска вважав, що влада може бути від народу, для народу, але не може бути владою самого народу.
Одну з основних задач створеної ним “політичної науки” Моска бачив у виробленні “наукової політики” для правлячої еліти. Маючи такий інструмент, правляча еліта згодом буде формуватися не на майновій основі, а виходячи зі здібностей, розуму, утворення. Чому такий процес необхідний? Усяка еліта, гадав Моска, має тенденції до поступового виродження. А без відновлення її, як згоджується він з Парето, соціальна стабільність неможлива. Можливі три варіанти динаміки „політичного класу”: „увічнення” без відновлення, „увічнення” з відновленням (оптимальний, на думку Моски, варіант) і чисте відновлення.
Сполучення цих варіантів з двома формами державного правління - автократичної та ліберальної - дає чотири типи держави: аристократично-автократичну; аристократично-ліберальну; демократично-автократичну демократично-ліберальну. Найбільшою мірою до упадку “політичного класу”, з його погляду, веде надання політичних прав народу. Він з підозрою відносився до загального виборчого права, парламентаризму, критикував демократичні інститути.
Макс Вебер (1864 - 1920 рр.) - німецький соціолог, філософ, історик. Йому належить особливе місце в розвитку проблем політики. Він засновник теорії соціальної дії, займався соціологією економічного поводження людей.
Його основні роботи: “Господарство і суспільство”, “Політика як покликання і професія”, “Протестанська етика і дух капіталізму”.
Починаючи з Вебера, в західній соціології розробляється теорія бюрократії. Вебер стверджує, що в сучасному капіталістичному суспільстві політичне життя у вирішальній мірі визначається бюрократією - швидко зростаючим шаром професійних керуючих. Сучасне суспільство має тенденцію до загальної раціоналізації, проникнення в усі сфери наукової організації і панування бюрократії в структурі влади. Вебер у розробленій ним теорії демократії основну увагу приділяє механізму соціального контролю над бюрократією. У цьому механізмі Вебером розглянуті три типи панування: харизматичне, традиційне й легальне.
Традиційне панування спирається на віру підданих у те, що влада є законною, оскільки вона склалася давно на основі традицій і норм. Тільки особиста вірність служить підставою для просування службовими сходами.
Другий тип панування - харизматичний. „Харизма” (на грецьк. означає якусь незвичайну якість, дарунок, яким володіють люди (чи предмети); деякі вважають, що харизма додає магічної сили тим, хто нею володіє. Харизматичне панування базується на вірі керованих; підвладних в якісь особливі якості правителя. Такими, відзначав Вебер, є революційний вождь, далекоглядний державний діяч, який рятує країну від кризи, релігійний пророк.
І, нарешті, легальне панування - це панування правової держави, в якому підкоряються не особистості, а законам.
Усі три типи правління для Вебера є легітимними, тобто заснованими на визнанні суспільством існуючої влади.
Найважливіший момент веберовської концепції влади полягає в тому, що система легального правління повинна обов'язково підкріплюватися або силою харизми, або силою традицій, тобто авторитарними політичними конструкціями. Ліберальна ж політична система для своєї стабільності повинна підкріплюватися або владою спадкоємного монарха (традиційне панування), або владою плебісцитарно-виборного політичного вождя (наприклад, президента). Вебер вважав найбільш оптимальним варіантом обрання політичного лідера не парламентом, а народом (плебісцитарний шлях). Це дає можливість лідеру безпосередньо звернутися до народу. Таким чином, три галузі влади - уряд (бюрократія), президент і парламент взаємно доповнюють, контролюють і обмежують один одного.
В сучасних умовах, у зв'язку з розширенням бюрократії, проблеми, досліджувані М. Вебером, здобувають виняткову актуальність.
У середині XIX століття в Західній Європі формується один із впливових напрямків політичної думки - марксизм. Марксизм є спадкоємцем усіх попередніх радикально-демократичних ідей. Основним теоретичним джерелом марксизму став утопічний соціалізм.
У розвитку утопічного соціалізму в Західній Європі виділяються два етапи: ранній, що охоплює XVI - XVII ст., період зародження капіталізму і буржуазних революцій. Другий етап - це період початку - середини XIX ст., період утвердження капіталізму, етап критично-утопічного соціалізму.
Родоначальник утопічного соціалізму - англійський мислитель Томас Мор (1478 - 1535 рр.) у своїй книзі "Утопія" втілив мрії про справедливий суспільний лад, вільний від приватної власності й експлуатації. Він уперше розкритикував існуючу суспільну систему Англії. Трохи пізніше в Італії домініканський чернець Томмазо Кампанелла, кинутий у в'язницю інквізицією, створює свій варіант ідеального суспільства в книзі "Місто Сонця". У XVII - XVIII ст. ідеї представників утопічного соціалізму Ж. Мелье (1664 - 1729 рр.), Г. Маблі (1709 - 1785 рр.), Мореллі (XVIII ст.), Г. Бабефа (1760 - 1797 рр.), Дж. Уінстлі (біля1609 - біля 1652 рр.) відбивають не тільки абстрактні мрії-ідеали, й і реальні дії, вимоги, заклики до боротьби в напрямку справедливої перебудови суспільства.
Критично-утопічний соціалізм представлений видатними мислителями Анрі Сен-Симоном (1760 - 1825 рр.), Шарлем Фур'є (1772 - 1837 рр. ), Робертом Оуеном (1771 - 1858 рр.). У їх вченнях утопічний соціалізм досягає свого найвищого розвитку. При наявності в цих вченнях зовсім неоднакових уявлень про політику, про державний устрій, усім їм присущі ідеї про необхідність суспільної власності на засоби виробництва, колективізму, планового керування господарства, праці як першої потреби особистості, соціальної рівності, рівноправності жінок, передачі землі селянам, відмирання держави в силу марності політичної влади й ін. Основною заслугою Сен-Симона, Фур'є, Оуена є гостра критика капіталістичного суспільства, в цілому, на їхню думку, несправедливого, паразитичного, історично неспроможного.
В умовах революційних перетворень, що охопили в другій половині XIX ст. країни Західної Європи, виникає і формується марксизм - цілісна філософська, економічна, політична теорія суспільного розвитку. Її творцями стали Карл Маркс (1818 - 1883 рр.) і Фрідріх Енгельс (1820 - 1895 рр.). Вони взяли за основу свого навчання головний принцип утопічного соціалізму: в майбутньому безкласовому суспільстві повинна планувати відсутність приватної власності на засоби виробництва, держави, політики.
В основі марксизму лежить ідея поетапного закономірного розвитку суспільства, руху його від однієї суспільно-економічної формації до іншої шляхом соціальних революцій. Відповідно до марксизму, основна причина соціальних революцій лежить у змінах, що відбуваються в способі виробництва матеріальних благ. Комунізм визнається вищим типом економічної формації. Капіталістичному суспільству, вважають марксисти, притаманні постійно діючі класові антагоністичні протиріччя між буржуазією і пролетаріатом, що поглиблюються.
Основна причина цього протиріччя заключається в приватній власності, у нерівному відношенні різних класів до засобів виробництва. Кардинальне перетворення капіталістичного суспільства можливе тільки шляхом соціалістичної революції й усуспільнення власності на засоби виробництва. Основна ідея марксизму - ідея про всесвітньо-історичну місію пролетаріату.
Відповідно до марксистської політичної теорії, необхідно повне руйнування представницької буржуазної демократії, що ґрунтується на поділі влади.
Виходячи з досвіду Паризької Комуни, класиками марксизму як альтернатива буржуазної ліберальної державності була запропонована система самоврядування народу, заснована на принципі прямої і загальної його участі в державному управлінні, яке повинне охопити практично всі сфери громадського життя: керуванню прийдеться відати не тільки окремими сторонами громадського життя, а й усім громадським життям у всіх його окремих проявах, у всіх напрямках.
Однак, оскільки суспільство не в змозі відразу залучити всіх трудящих до керування державою, то самоврядування повинно здійснюватися найбільш гідними представниками народу. В новому суспільстві, таким чином, виникає не тільки нерівність різних шарів суспільства, але й система тотального контролю над усіма сторонами життя кожної людини.
Обмеженість соціально-політичного підходу марксизму заклю-чається в запереченні приватної власності, спрощеному тлумаченні зв'язку економічних, політичних та соціальних процесів, недооцінкою духовних факторів суспільного розвитку, ставкою на насильство як спосіб соціально-політичного перетворення суспільства.
Таким чином, у період епохи Відродження і Нового часу розроблені наступні основні теорії політичної думки: теорія державного суверенітету, теорія народного суверенітету, теорія суспільного договору, теорія поділу влади, теорія правової держави, політична теорія марксизму, класична теорія еліт, теорія бюрократії.
3. Політична думка Росії

Історія політичної думки Росії починається з періоду Київської Русі, ранньофеодальної держави IX - XIII ст. У таких найважливіших документах, як “Слово про закон і благодать” (XI ст.), “Повість временних літ” (XII ст.), “Російська правда” (XI - XIII ст.), “Слово о полку Ігоревім” (XII ст.), “Моління Данила Заточника” (XIII ст.) та ін., знайшли відображення ідеї об'єднання землі російської, сильної князівської влади, боротьби за незалежність і зміцнення оборони країни.
З періоду утворення і утвердження Російської централізованої держави (XIV - XVI ст.) російська політична думка розвивалася у взаємозв'язку з російською державністю, російською філософією, національною культурою, ідейними і духовними традиціями.
Політична думка Росії мала своєрідність у порівнянні з суспільно-політичною традицією Заходу.
Особливості російської політичної думки були обумовлені проміжним положенням між Європою і Заходом, Заходом і Сходом і протиборствами цивілізацій. Своєрідність політичної думки Росії була також продиктована політичною, економічною відсталістю в порівнянні з Заходом, формуванням політичних ідей впродовж тривалого часу всередині релігійної, філософської, етичної думки, опорою на суспільно-колективістські традиції, що заперечують цінність індивідуальної волі.
Особливість політичної думки Росії пояснюється активним використанням протягом усієї історії Російської держави політичних ідей для зміцнення сильної монархічної влади, її авторитарності. Ця обставина в значній мірі була пов'язана з величезною територією Росії, освоєння і захист якої були можливі тільки в умовах політичної могутності монарха (князя, царя, імператора).
Розглянута специфіка конкретно-історичних умов розвитку російської державності обумовила наявність у політичній думці Росії таких своєрідних російських явищ, як західництво і слов'янофільство, народництво, євразійство, неослав'янофільство, які полемізували відносно минулого і сьогодення країни, стосовно того, яким шляхом - західним чи самобутньо-російським - іти Росії.
Особливостями соціально-історичного розвитку Росії пояснюється і перевага в російській політичній думці ідей революційного радикалізму і релігійно-моральної традиції.
До XVIII ст. російська політична думка в цілому розвивалася в релігійній формі, а починаючи з XVIII ст. в ній переважав просвітницький напрямок (політичні вчення М. Щербатова, С. Десницького, М. Новикова та ін.).
З радикально-революційних позицій виступав А. Радищев (1749 - 1802 рр.) - автор відомої “Подорожі з Петербурга до Москви”, де вперше в історії Росії кріпосництво і самодержавство були піддані різкій критиці.
У XIX - на початку XX ст. з'явилося велике розмаїття напрямків політичної думки: консерватизм, лібералізм, революційний радикалізм, релігійно-моральна традиція.
До основних ідей російського консерватизму (Н. Карамзін, Н. Дани-левський, К. Леонтьєв, Л. Тихомиров, І. Ільїн і ін.) відносилися державна цілісність Росії, національна єдність на основі сильної монархічної влади, порядку і православно-соборної свідомості, патріотизму.
Російський лібералізм у своєму розвитку, починаючи з XVIII ст., пройшов етапи просвітницького (М. Сперанський та ін.), консервативного (Б.Чичерін, П. Струве й ін.) і соціального начал XX ст. (Н. Кареєв, П. Нов-городцев, Б. Кистяковський, С. Гессен і ін.). Ідеї лібералізму не одержали широкого поширення в Росії.
Революційний радикалізм був одним із основних напрямків політичної думки Росії XIX - початку XX ст. Він був представлений політичними ідеями декабристів, революційного демократизму 40 - 60-х рр. (А. Герцен, Н. Чернишевський, В. Бєлінський, Н. Добролюбов і ін.), народництва 80 - 90-х рр. (П. Лавров, М. Бакунін, П. Ткачов та ін.) і марксизму.
Найбільшими представниками релігійно-моральної традиції російської політичної думки були В. Соловйов, Н. Бердяєв, С. Булгаков, С. Франк, Г. Федотов і ін. Багато ідей, висловлених цими мислителями, актуальні в даний час. Наприклад, глибокий аналіз Н. Бердяєва і І. Ільїна тоталітаризму є своєрідною рекомендацією вирішення проблеми переходу від тоталітарного режиму до демократії.
Історія політичної думки Росії свідчить про значний внесок її мислителів, учених у розробку світової політичної науки.
4. Сучасні політологічні школи

Наприкінці XIX - на початку XX ст. домінуючою методологією в політичній науці був позитивізм, принципи якого були сформульовані О. Контом, Г. Спенсером, Е. Дюркгеймом. Розвиток науково-технічного прогресу, політичні, соціально-економічні перетво-рення призвели до кризи позитивізму, на зміну якому прийшов неопозитивізм, формами якого були логічний позитивізм, аналітична філософія, а серед головних принципів домінували верифікація, кількісний об'єктивізм, квантифікація та ін.
У 20-х рр. XX ст. дослідники перейшли від вивчення управлінських і загальнотеоретичних питань до з'ясування відносин суспільства з державним механізмом та дослідження громадської думки. У першій чверті XX ст. сформовано інтелектуальну основу для розвитку поведінкової політології. Зокрема, відзначимо сформульовану У. Ліппма-ном концепцію громадської думки, концепцію солідаризму Л. Дюгі, теорії еліт Г. Моски та В. Парето, дослідження політичних партій Р. Міхельса й М. Острогорського, теорію панування М. Вебера. Значний внесок у розвиток політичної думки першої чверті XX ст. зробив А. Бентлі, обґгрунтувавши й пояснивши систему політичного плюралізму в демократичному суспільстві на основі аналізу поведінкових аспектів політики.
Розвиток політичної науки у 20 - 30-х рр. пішов кількома шляхами. В одних державах (СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія) вона стала елементом ідеології та пропаганди. У інших, наприклад у США, політологія перетворилася на поведінкову науку, спрямовану на вивчення мотивів і чинників, що впливають на політичну поведінку людей.
У повоєнні роки політологія отримала статус самостійної науки. До 60-х рр. провідним напрямком у розвитку політичної думки був такий різновид позитивізму в соціальних науках, як біхевіоризм (від англ. behaviour - поведінка), для якого головним завданням був опис фактів, удосконалення методики спостереження, а не розробка понять чи пояснення суспільних явищ. У центрі його уваги були дослідження з політичної поведінки в інституціях влади, електоральної поведінки, політичного лідерства, функціонування засобів масової інформації; дослідження політичних партій, порівняльний аналіз партійних систем і режимів. У самому біхевіоризмі виділяються концепція масових комунікацій (Г. Лассуелл, П. Лазарсфельд, Д. Рісмен) і концепція плюралізму еліт (Р. Даль).
У 60-х рр. біхевіоризм був підданий різкій критиці за фрагментарний підхід до аналізу фактів, що заважає глобальному підходу до політичних проблем, за псевдополітизм. На зміну біхевіоризму прийшов систематизм, головним представником якого був Д. Істон. На думку постбіхевіористів, головне завдання політичної науки - не описувати й аналізувати факти, а тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку.
Однією з найвпливовіших політичних концепцій сучасності є теорія панування П. Бурдьє, спадщина якого грунтується на марксистській та структуралістській традиціях. Він запропонував використовувати водночас два принципових підходи щодо вивчення соціально-політичних явищ. Перший - структуралізм, під яким розуміється те, що в суспільстві існують об'єктивні структури, які не залежать від свідомості та волі людей, але здатні стимулювати ті чи інші людські дії і прагнення. Другий - конструктивізм, який припускає, що дії людей обумовлюються життєвим досвідом, процесом соціалізації та набутими звичками діяти так чи інакше. У категорії “габітус” Бурдьє фіксує діалектику між об'єктивними структурами та засвоєними, тим самим долаючи протилежність між об'єктивізмом та суб'єктивізмом. Через габітус (диспозицію) суб'єктивно відтворюється соціальне становище. Позиція та габітус актора обумовлюються його ресурсами. Розробляючи цей аспект своєї соціологічної теорії, Бурдьє зосереджує увагу на формах капіталу.
У соціології політики Бурдьє називає ще одну форму капіталу - політичний капітал, ресурсами якого є три описані вище форми. Створення і накопичення цього капіталу, а також політичні дії відбуваються у специфічному просторі - політичному полі.
Таблиця 2

Основні форми капіталу

Економічний капітал
Культурний капітал
Соціальний капітал
Матеріальні цінності, гроші, власність
Освіта, родинні традиції
Символічний капітал: со-ціальні зв'язки, інститу-талізовані врегулювання

До сучасних політичних концепцій належить концепція тоталітаризму (X. Арендт, Р. Арон, 3. Бжезінський, К. Фрідріх, ін.) та суспільно-політичної модернізації (Г. Алмонд, 3. Бжезінський, Л. Пай). Зокрема, X. Арендт у праці „Походження тоталітаризму" (1951 р.) зазначає, що тоталітаризм виникає в атомізованому суспільстві, що складається з маси, а не з громадян. Злам класового суспільства та відсутність будь-якої суспільної структури спричинили появу тоталітаризму.

Р. Арон досліджував тоталітаризм шляхом його зіставлення з лібералізмом, беручи за критерій порівняння тип організації політичних партій. Поділивши індустріальні суспільства на монополістичні та конституційно-плюралістичні, до перших він відніс СРСР, де одна партія займала монопольне становище, а в суспільствах другого типу велике значення мають конституція та закони, які гарантують або захищають соціальний, національний, економічний, культурний плюралізм у суспільстві.

З. Бжезінський і К. Фрідріх у творі "Тоталітарна диктатура та автократія" вказують, що до тоталітарних режимів відносилися фашистські та комуністичні країни. Ознаками тоталітарної системи вони вважали домінуючу роль ідеології, яку продукувала правляча партія, терор, всіляке обмеження доступу до правдивої інформації, централізовану систему управління економікою.

Автори теорії модернізації вважають, що тенденцією розвитку політичної системи є перехід від традиційного до сучасного типу суспільства. Сучасний тип суспільства характеризує спроможність політичної системи до оновлення, мобілізації зусиль і виживання, зростання участі громадян у політичному процесі та структурна диференціація.

Виділяють два типи політичної модернізації: спонтанну (США, Англія) і повторну, або "модернізацію навздогін" (країни Азії, Африки, Латинської Америки), тобто розвиток на основі запозичених апробованих інститутів.

Серед сучасних концепцій політичної модернізації виділяється сформульована 3. Бжезінським концепція трансформації посткомуністич-них суспільств у сучасні демократичні суспільства. Ця трансформація, на його думку, проходить три етапи:

1) політична трансформація вищих органів влади і початкова стабілізація економіки. Етап починається після краху комуністичної системи і триває 1 - 5 років;

2) політична стабілізація, що поєднується з глибокими еко-номічними реформами. Тривалість етапу 2 - 10 років;

3) закріплення демократичних процесів і стабілізація економічного зростання. Тривалість етапу 5 - 15 років.

Основними проблемами політичної модернізації в посткомуністичних країнах, в тому числі й в Україні, є:

виведення з-під політичного контролю економіки;

створення відкритої соціальної структури;

формування інститутів, які забезпечують взаємну безпеку;

розширення політичної участі, поширення демократичних цінностей і норм, досягнення згоди пануючих і опозиційних сил тощо.

У кінці XX ст. в центрі уваги вчених постала проблема глобалізації, втілення в життя актуального гасла "Думай глобально, дій локально!". Термін "глобалізація" (globalization) увійшов в науковий обіг з ініціативи представників "Римського клубу" в 60-х рр. і використовується для характеристики сучасних соціальних, економічних, політичних, трудових, міграційних, інформаційних, комунікаційних, торгових, фінансових, транспортних та інших процесів всеохоплюючого характеру. Глобалізація є якісно новою стадією розвитку світогосподарських зв'язків і означає "постінтернаціоналізацію" суспільного життя. Часто глобалізація ототожнюється західними дослідниками (Т. Парсонс, У. Ро-бінсон, К. Пей, М.-Р. Чоу, Н. Міддлтон, І. Валерстайн, Л. Склейр) з "глобальним капіталізмом". "Глобалізація, - відзначає американський дослідник У. Робінсон, - все більше і більше розмиває національні кордони і робить структурно неможливим для індивідуальних націй підтримувати незалежні або навіть автономні економіки, форми правління і соціальні структури".

Англійський соціолог і політолог Ентоні Гідденс трактує процес глобалізації як "розширення світових соціальних зв'язків, які з'єднують віддалені регіони таким чином, що місцеві події розвиваються під впливом подій, котрі відбуваються за багато миль від них". Глобалізація передбачає, що політична і будь-яка інша суспільна діяльність стає всесвітньою за своїми наслідками.

Процес глобалізації сприяє взаємозв'язку і взаємозалежності всіх країн і етнонаціональних спільнот, "спресовує" світ у єдине ціле, перетворює всю планету на "світове село", формує так звану "світову культуру", забезпечує поширення в усьому світі таких політичних цінностей, як поділ влади, парламентаризм, політичний плюралізм, багатопартійність, пріоритет прав людини та багатьох інших.

У повоєнний період у західній політології домінувала американська політична наука. Повільніше, а інколи у фарватері американської, розвивалась європейська політологічна традиція, окреслюючи межі національних політологічних шкіл, виділяючи їх особливості.

У цілому в другій половині XX ст. набули розвитку напрями, ідеї, концепції, сформульовані у довоєнний час. Підсумовуючи, виділимо деякі із них:

теорія демократії (Р. Даль, Дж. Сарторі);

теорії еліт (Г. Лассуелл, Р. Міллс, С. Келлер);

структурно-функціональний аналіз (Т. Парсонс, Р. Мертон);

концепція дослідження партійно-політичних систем (М. Дюверже, У. Д. Бенхем, К. Байлі);

теорія панування та символічного насильства (П. Бурдьє);

концепції дослідження політичних систем сучасності (Д. Істон, К. Фрідріх, Р. Арон, К. Дойч);

дослідження політичних партій (Дж. Сарторі, А. Лійпхарт);

вивчення політичної культури (Г. Алмонд, С. Верба, Р. Такер, Б. Рассел);

ідеї конфлікту, консенсусу, психології ведення переговорів (С. Ліпсет, Р. Фішер);

теорії влади, впливу і контролю (Г. Моргентау, Дж. Кетлін);

концепція політичної модернізації (Л. Пай, Д. Белл, З. Бжезінський, С. Ліпсет, Д. Аптер, Ф. Річтс).

концепція глобалізації (Т. Парсонс, У Робінсон, К. Пей, Е. Ласпо, Д. Медоуз, А. Печеї, М.-Р. Чоу, Н. Міддлтон, І. Валерстайн, Л. Склейр).

Контрольні запитання
1.
Охарактеризуйте особливості політичної думки Давнього Сходу.
2. Які особливості полісної культури Древньої Греції?
3. Розкрийте зміст концепції “ідеальної держави” Платона.
4. Назвіть основні ідеї Арістотеля про політику.
5. Який внесок М. Макіавеллі в розвиток сучасної політології?
6. Розкрийте зміст теорії суспільного договору і природного права в історії політичної думки.
7. Проаналізуйте вчення Ш. Монтеск'є про поділ влади.
8. Охарактеризуйте політичні погляди основних представників європейського лібералізму XIX ст.: Б. Констан, Д. Мілль, А. Токвіль та ін.
9. Який внесок М. Вебера в розвиток теорії легітимного панування?
10. Розкрийте зміст основних ідей утопічного соціалізму.
11. Сутність політичної доктрини марксизму.
12. Назвіть основні напрямки російської політичної думки кінця XIX - початку XX ст. і їх видатних теоретиків.
13. Які основні ідеї і напрямки сучасної політичної думки?
14. Чим була зумовлена необхідність виокремлення політичних знань у самостійну науку?
15. Назвіть основні причини домінування в політичній науці першої половини ХХ ст. досліджень американських вчених.
16. Охарактеризуйте головні тенденції, теоретичні проблеми, перспективи розвитку європейської політології другої половини ХХ ст.
17. Зробіть аналіз біхевіоризму як основного методу політичних досліджень американської політології ХХ ст.
18. У чому полягає теоретичне та прикладне значення соціологічної теорії П. Бурдьє для вивчення світу політики.
Тема 3. Політична думка України

Ніхто не побудує нам держави, якщо ми самі її не побудуємо, і ніхто не зробить з нас націю, якщо ми самі нацією не хочемо бути.

В. Липинський

1. Політичні ідеї в період Київської Русі.

2. Розвиток політичної думки в Україні ХVI - XVIII ст.

3. Історія розвитку політичної думки в Україні ХІХ ст.

4. Політична думка українського зарубіжжя.

1. Політичні ідеї в період Київської Русі

Українська політична думка розвивалася в тісній єдності з історією свого народу, з його боротьбою за національне звільнення, державну незалежність.
Після розпаду Київської Русі (у 40-х роках ХIII ст.) і звільнення від татаро-монгольського ярма формується мала Русь, або Україна, яка поєднувала південно-західні землі колишньої Київської Русі. До речі, назва „Україна” вперше згадується в 1187 р. в Іпатіївському літописі для позначення території східних слов'ян. До грудня 1917 року офіційно південно-західна Русь не називалася Україною. Однак на практиці ширилися назви Лівобережна Україна, Правобережна Україна, Західна Україна. На українські землі постійно прагнули поширити свою владу сильні на той час сусідні держави: Литва, Польща, Угорщина. У середині XVI ст. українські землі - Волинь, Східне Поділля, Київщина, частина Лівобережжя - були приєднані до Польщі.
Результатом Переяславської Ради в березні 1654 р. з'явилося приєднання Лівобережної України до Росії. Правобережна Україна залишилася в складі Польщі. У XVII ст. відбулося заселення Слобідської України.
Після укладання Союзного Договору в грудні 1922 року Україна ввійшла до складу СРСР. 24 серпня 1991 року перемогла історична справедливість: Україна стала незалежною державою.
Проблеми боротьби українського народу за звільнення від кріпосницького і самодержавного гніта, за державну незалежність обумовили визначену специфіку політичної думки України протягом всієї історії її розвитку. Їй притаманні
ідеї патріотизму, гуманізму, демократизму, загострене почуття національної самосвідомості.
У джерел української політичної думки стояла християнська філософія Київської Русі. Перехід Київської Русі від язичества до християнства (988 р.) став важливим етапом у розвитку політико-правової і духовно-культурної думки. Київська Русь виникла в IX ст. у результаті економічного, політичного і культурного розвитку східнослов'янських земель і об'єднання їх на цій основі в державу ранньофеодального типу.
Одним із ранніх політико-правових джерел є “Слово про закон і благодать” (ХІ ст.) митрополита Київського Іларіона. Тут викладається релігійно-соціологічна концепція, відповідно до якої історія являє собою процес зміни принципів релігії. В основі Нового завіту, стверджує Іларіон, лежить принцип благодаті. З появою благодаті утвориться суспільство рівноправних християнських народів. Благодать для Іларіона - це синонім істини, а закон - лише тінь істини.
Політичні ідеї Київської Русі знайшли своє глибоке відображення в літописах. “Повість временних літ” (1113 р.) Нестора викладає політичну історію Русі, дає характеристику князів, виділяє основну ідею - ідею єдності російських земель. “Новгородський літопис” (1136 р.) виражає антикнязівські тенденції, зокрема, він віддає перевагу владі віча - колективного органу, а не владі князя.
У “Повчанні Володимира Мономаха”, “Російській Правді” (XI - XIII ст.) “Слові о полку Ігоровім” (XII ст.) “Посланні Данила Заточника” (XIII ст.) і інших джерелах закладені ідеї сильної князівської влади і заклик до єднання російських земель. Одноособова влада князя розглядалася як основна умова територіальної цілісності, сили, процвітання держави.
Незважаючи на авторитет і сильну владу князя в Київській Русі, князівське правління не було абсолютним. Деякою мірою влада князя була обмежена діяльністю представницьких органів: віча, князівської думи, боярської думи, феодальних з'їздів, соборів. І хоча вони досягли рівня парламентських форм, однак можна стверджувати про наявність елементів демократизму політичної влади в Київській Русі.
2. Розвиток політичної думки в Україні в XVI - XVIII ст.

У XVI - XVII ст. політична думка України мала гуманістичну спрямованість. Це обумовлювалося необхідністю збереження національної самобутності народу України в умовах загрози його поневолення Польщею. Основною формою протесту проти соціально-економічного, національного і релігійного гніту була літературна полеміка. Прийняття Брестської унії (1596 р.) активізувало творчу діяльність багатьох відомих українських полемістів. Центрами поширення наукових знань у цей період були Острозька і Київська школи. Тут працювали видатні філософи, історики, математики, астрономи. В Острозі Андрій Курбський, один із сподвижників Івана Грозного, виступає з критикою самодержавства, царських реформ, вважаючи основним у державному правлінні обмеженням влади монарха представницьким органом - “Думу”, “раду, що обирається”. Одержуючи знання в Острозі, відомий український полеміст Герасим Смотрицький у праці “Ключі царства небесного” міркує про вічність, про рух матерії і суспільства, про єдине коло долі. У праці “Апокрисіс” український полеміст Христофор Філалет виступає в захист прав, інтересів українського народу, його боротьби проти соціального і національного гноблення, застерігає правителів від беззаконня. У соціально-політичних поглядах Філалета містяться ідеї суспільного договору і природних прав людини.
Український полеміст Кирило-Транквіліон Ставровецький у працях “Зерцало Богослов'я”, “Євангелії учительноє” досліджує проблеми походження і вічності світу, християнської етики, сутності держави, говорить про соціальну рівність, про волю людини. Основна задача держави, на його думку, - вміння погодити різні, а часом і непримиренні інтереси. А для всіх громадян інтереси держави понад усе. Видатний релігійний письменник і мислитель Іван Вишенський, який багато років жив, діяв і проповідував в монастирі на Афоні, в палких трактуваннях (найбільш могутнє з них - “Писання до втеклих від православної віри єпископатів”) різко критикує Брестську унію, соціальне зло, світських і духовних панів, призиває до соціальної рівності, до духовної чистоти, любові до батьківщини, до простої людини. Неприпустимо, на його думку, відступ від соборності керування, тому що це божественне явище, прояв рівності, демократизму, раннього християнства.
Важливе місце у творчості видатного українського гуманіста С. Орихівського займають проблеми держави, права, закону. Він розвиває ідеї поділу влади, незалежності суду, відстоює необхідність керуватися винятково законом у діяльності всіх структур влади, в тому числі й влади монарха.
Представники українського гуманізму зробили значний внесок в розвиток теорії суспільного договору, в розробку проблеми пріоритету двох влад - світської і духовної, виступаючи проти підпорядкування державної влади - влади церковній. Заслугою українських гуманістів є їхня виняткова увага до проблем морального і патріотичного виховання громадян. Любов до Батьківщини, сумлінне служіння їй, суспільна активність - ось основні складові добробуту країни.
Величезну роль у розвитку створення науки і культури, в досягненні незалежності України відіграла Києво-Могилянська академія, - перший вищий навчальний заклад України, Росії і Білорусії. Цей титул академії вона одержала у 1701 році. У трактатах її засновника, київського митрополита Петра Могили (1574 - 1654 рр.), обґрунтовується ідея незалежності України. П. Могила був прихильником правління освіченого монарха, яскравим прикладом служіння своєму народу, активної участі в утворенні і вихованні молоді.
Могила Петро Семенович (1574 - 1654 рр.) народився в Молдавії, вчився у Львівській школі, вищу освіту одержав у Франції. У 1627 році його було обрано Києво-Печерським архімандритом. Будучи істинним патріотом, Могила встає на шлях просвітництва, розвитку освіти і виховання молоді і створює Києво-Могилянську академію. Він сприяв письменникам і художникам, піклувався про поширення друкарства.
Видатним і послідовним прихильником „освіченої монархії” був і Феофан Прокопович - філософ, письменник, ректор Києво-Могилянської академії, пізніше - сподвижник Петра I. Узявши за основу західно-європейські теорії суспільного договору і природного права, розділяючи погляди Г. Гроція, Т. Гоббса, С. Пуфендрофа з проблем держави, права, закону, Ф. Прокопович розробив теорію освіченого абсолютизму. Відповідно до цієї теорії, оптимальною формою державного прояву є „освічена монархія”, яка володіє необмеженою владою, що втілює в собі єдність, цілісність і благо.
Професор Києво-Могилянської академії Стефан Яворський рішуче протестував проти соціального і національного гноблення. Підтримуючи в цілому реформи Петра I, С. Яворський займав відмінні від Ф. Прокоповича позиції стосовно церковної реформи, виступаючи за політику невтручання держави у справи церкви.
У ХVІІІ ст. провідним напрямком політичної думки в Україні було просвітництво. Просвітництво стало відображенням кризи феодальної системи, яка почалася, зародження і розвитку капіталізму в цілому у всій Росії. Це супроводжувалося посиленням антикріпосницьких і антисамодержавних тенденцій у філософських та політичних вченнях. Представниками українського просвітництва в цей період виступали Г. Сковорода, С. Десницький, С. Гамалея, Я. Козельський, П. Лодій, В. Каразін та ін.
Григорій Сковорода (1722 - 1794 рр.) - філософ, просвітитель, поет, відомий насамперед своїми просвітницькими ідеями, спрямованими проти феодально-кріпосницького ладу, соціальної нерівності, на захист трудового народу. У центрі його уваги була проблема людського щастя. Шлях до щастя людини, на його думку, лежить через досягнення волі його духу, заключається у самопізнанні. Як просвітитель, він вірив у велику силу розуму. Григорій Сковорода виховував у народу патріотичні почуття, проповідував високі моральні ідеали. Ідеал суспільства він показав у образі „горньої республіки”, де існують справедливість, рівність, дружба, загальне щастя.
У центрі уваги українських просвітителів знаходилася проблема подальшого розвитку концепції “природного права” стосовно перебудови суспільно-економічної системи, удосконалювання її не шляхом революції, а шляхом реформ. У працях С. Десницького (1740 - 1789 рр.), Я. Козельського (1728 - 1793 рр.) засуджуються кріпосництво, само-державство, пропонуються шляхи їхньої зміни через обмеження продажу дворянами селян, а зміни влади монарха представницькими органами (сенатом), зміцнення законності.
С. Десницьким було запропоноване введення інституту присяжних, які повинні вибиратися від імені всіх станів.
В. Каразін, П. Лодій, вважаючи монархію оптимальною формою правління, висували як основний засіб перетворення суспільства - справедливі державні закони. Тільки такі закони, на їхню думку, можуть забезпечити громадські свободи, які забезпечують індивіду можливість діяти у власних інтересах, для досягнення власного блага.
Протягом усієї історії розвитку української політичної думки чітко виділяється її демократична тенденція. Червоною ниткою в працях відомих мислителів-учених України проходить ідея встановлення суспільства, заснованого на принципах рівності, свободи, соціальної справедливості.
Важливе місце в розвитку української державності, побудованої на основі демократичних принципів, належить Запорізькій Січі. Запорізька Січ - це суспільно-політична і військово-адміністративна організація українського козацтва, яка сформувалася в першій половині XVI ст. Її утворення було видатною подією в житті українського народу. За формою правління Запорізька Січ була республікою з характерною для неї виборністю усіх владних органів (старшин, козаків, ради т. ін.). Повстання запорізьких козаків в січні 1648 р. поклало початок національно-визвольній боротьбі українського народу 1648 - 1654 рр. під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького, яка завершилася Переяславською радою (березень 1654 р.). Це була велика історична подія для українського народу - Україна одержала юридичне визнання як нова держава в складі Росії. Структура створеної Б. Хмельницьким на основі досвіду Запорізької Січі держави - Української Козацької Республіки - носила демократичний характер і складалася з системи законодавчих, виконавчих і судових органів (загальновійськова рада, рада генеральної старшини, генеральний уряд, судові установи і т. д.). На чолі всієї системи органів влади стояв гетьман, у руках якого зосереджувалася значна повнота влади. Після Б. Хмельницького нікому з його послідовників (гетьманам Д. Дорошенко, П. Мазепі, І. Скоропадському та ін.) не вдалося зміцнити українську державність. Підсумком імперської політики Росії була ліквідація в 1764 р. автономії України.
Ідея демократизму в українській політичній думці, в історії розвитку українського конституціоналізму знайшла своє практичне втілення в Конституції 1710 р., яка була розроблена сподвижником гетьмана І. Мазепи - гетьманом Війська Запорізького П. Орликом. Конституція 1710 р. - це перша в Європі демократична Конституція (більш рання в порівнянні з Конституціями США (1787 р.), Польщі (1791 р.), Франції (1791 р.). У Конституції 1710 р. знайшли своє відображення українська національна ідея, ідея природного права людини на волю. Вперше в умовах феодальної системи юридично був визначений механізм захисту демократичних прав усіх соціальних шарів суспільства, в тому числі й соціальних низів - козаків і посполітих. У Конституції П. Орлика були відображені основні принципи республіканської форми правління: про обрання всіх державних органів знизу доверху, про поділ влади (Генеральної Ради - законодавчої влади, гетьмана - виконавчої влади, Генерального Суду - судової влади), про обмеження гетьмана у своїй діяльності законами і т.д.
3. Історія розвитку політичної думки в Україні XIX ст.
Розвиток політичної думки в Україні ХІХ ст. проходив на фоні поглиблення кризи феодальної системи і розвитку капіталізму. Як і в Західній Європі, це супроводжувалося посиленням антифеодальної спрямованості в політичних навчаннях. У центрі політичної думки в Україні даного періоду знаходилися проблеми національного звільнення і відродження українського народу, демократичного перетворення і пошуку найкращих форм, устрою української держави. Як і в попередній період, існував сильний вплив політичної думки Західної Європи, зокрема, ідей Великої Французької революції. Уперше на арену політичної боротьби виходять прогресивно спрямованні представники дворянства й інтелігенції. По всій Російській імперії, у тому числі й на Україні, діяли таємні товариства (у Києві, Харкові, Одесі, Полтаві та іних містах). Особливо активною була діяльність декабристів - організовано оформлених дворянських революціонерів, очолюваних П. І. Пестелем (1795 - 1843 рр.) і М. М. Мурав'йовим (1795 - 1843 рр.). Керівником Південного товариства, яке діяло в Україні, був П. І. Пестель. Будучи прихильниками теорії природного права, П. І. Пестель і М. М. Мурав'йов у розроблених ними проектах рішуче заперечували кріпосництво, царське самодержавство, становість, відстоювали громадську рівноправність. Вони виступали на захист ідеї народного суверенітету, робили ставку на революційні дії, на повстання. На відміну від помірного конституційного проекту Мурав'йова, радикальний проект Пестеля “Російська правда” передбачав негайне після повстання звільнення селян, наділення їх землею, усунення монархії, рівності всіх перед законом тощо. Пестель виступав за республіканську форму правління на чолі з Народним Вічем як законодавчим органом, Державною Думою, яка обирається Вічем в якості Верховної виконавчої влади і Верховним Собором - вищим судовим органом. “Російська правда” висувала для всіх громадян свободу слова, друку, віросповідання.
Починаючи з 40-х років XIX ст., розвиток політичної думки в Україні проходив двома основними напрямками:
ліберально-демократичним і революційно-демократичним. Чіткий прояв даних напрямків знайшов відображення в діяльності Кирило-Мефодіївського товариства - таємної політичної організації, яка виникла наприкінці 1845 - початку 1846 рр. у Києві. У своїй основі Кирило-Мефодіївськє товариство (братство) додержувалося ліберально-демократичної традиції. До нього увійшли видатні вчені, письменники, поети, художники, студенти Київського університету: Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Бєлозерський, Пантелеймон Куліш, Георгій Андрузський, Іван Посада, Дмитро Пільчиков, Олесандр Тулуб, Панас Маркович, Микола Савич і ін. Основні ідеї товариства викладені в “Книзі буття українського народу”, “Статуті Слов'янського товариства святих Кирила і Мефодія”, у відозвах “Брати українці”, “Брати великоросіяни і поляки”. Програмним завданням Кирило-Мефодіївського братства було скасування кріпосного права, ліквідація самодержавства, відродження української державності на основі республіканської форми правління, утворення слов'янської федерації, яка повинна складатися з України, Росії, Польщі, Чехії, Сербії, Болгарії. Здійснення цього завдання пропонувалося мирним шляхом, шляхом реформування існуючої суспільної системи. Деякі члени Кирило-Мефодіївського товариства стояли на більш радикальних позиціях щодо питань способу реалізації його програми. На їх чолі стояв Тарас Шевченко (1814 - 1861 рр.) - поет, мислитель, революційний демократ. Т. Шевченко виступав за активні революційні дії в боротьбі за ліквідацію феодально-кріпосницької системи й царського самодержавства, за національне визволення України, соціальне розкріпачення всіх народів російської імперії. Його політичним ідеалом була демократична республіка. У той же час він указував на слабкий бік буржуазної республіки, відзначав її формальний характер, наявність у ній соціального насильства.
У другій половині XIX ст. в політичній думці України продовжують розвиватися традиції демократизму, федералізму, лібералізму. Найбільш відомими представниками ліберально-демократичного напрямку були В. Антонович, М. Драгоманов, С. Подолинський, О. Терлицький. Вони брали активну участь в організаціях української демократичної інтелігенції - громадах, - діючих у багатьох містах України. Ідеї громадівців знаходили відображення в журналі “Основа” (1861 - 1862 рр.).
Своєрідною була позиція відомого історика В. Антоновича (1834 - 1908 рр.) стосовно ідеї української державності. Будучи прихильником ідей політичної рівності, свободи, народовладдя, Антонович вважав український народ не здатним мати свою державність. Ця властивість, на його думку, є вродженим, характерним для українського менталітету. Для українського народу тільки в рамках волі, творчості, рівності можлива реалізація його демократичних ідеалів.
У розвитку ліберальних ідей, ідей конституціоналізму і федералізму особлива роль належить видатному вченому, політичному і суспільному діячу Михайлові Петровичу Драгоманову (1841 - 1895 рр.). У його працях поставлені і своєрідно вирішені проблеми демократії, політичної волі, прав людини, конституціоналізму, федералізму, національного самовизначення, ролі політичної свідомості та політичної культури. Найбільш повно політичні погляди М. Драгоманова втілені в одному з перших конституційних проектів „Вільний союз - Вільна спілка” (1885 р.). Формі державного устрою Драгоманов віддавав вирішальне значення. Його ідеалом була федеративна республіка, побудована на основі децентралізації, обласної автономії і широкого місцевого самоврядування. У федерації М. Драгоманов бачив можливість демократичного вирішення національного питання, соціального звільнення народів. План перебудови суспільства, за Драгомановим, полягає в наступному: вільні народи поєднуються у вільні суспільства, суспільства - у федерацію суспільств у межах України, яка ввійде у федеративний союз народів Росії, а потім - у федерацію всіх слов'янських народів. Подальша перспектива полягає у створенні федерації народів Європи, світу. Драгоманов розробив структуру поділу влади: законодавча - двопалатний Собор (Державна Дума і Союзна Дума); виконавча - глава держави; судова - судові органи. Як бачимо, вирішення проблеми державної незалежності України Драгманов бачив у перетворенні в демократичну, децентралізовану федерацію. При цьому він керувався принципом синтезу національного і загальнонаціонального, показуючи теоретично, що тут немає протиріч. Драгоманов дотримувався ідеї еволюційного розвитку суспільства, не заперечуючи в деяких випадках можливості революції.
М. Драгоманов належить до тих вчених, суспільних діячів, які залишили в українській філософській думці яскравий слід. Він жив і творив у конкретних історичних умовах, розвиваючись і міняючись разом з ними, залишаючись при цьому послідовним демократом і гуманістом.
Драгоманов Михайло Петрович народився в м. Гадячі на Полтавщині в родині дрібного дворянина. У 1859 р. вступив до Київського університету, був активним учасником суспільних заходів студентства в просвітницькій роботі серед населення. У 1863 р. М. Драгоманов стає членом київського гуртка українофілів під назвою “Громада”.
У середині 60-х років М. Драгоманов сформувався як учений, політичний публіцист, демократ. У 1875 р. він був звільнений з Київського університету за політичну неблагонадійність. Восени 1875 р., уникаючи переслідувань, виїхав до Відня. Восени 1876 р. він створює в Женеві суспільно-політичний збірник “Громада”. Період 80 - 90 рр. для М. Дрогоманова був пов'язаний з його орієнтацією на з'єднання ліберальних, демократичних і соціал-реформістських ідей у сфері політики, держави і права. М. Драгоманов багато в чому випередив свій час, акумулюючи в своїх концепціях конституціоналізму і федералізму загальнолюдські цінності.
Політичні погляди українських революційних демократів І. Франка, Л. Українки тісно перепліталися з марксизмом. Для Івана Франка (1856 - 1916 рр.) - видатного українського письменника, поета, мислителя, суспільного діяча - боротьба за демократію в Україні була тісно пов'язана з боротьбою за соціалізм, за соціалістичну республіку, яка поступово переросте в суспільство народного самоврядування. Основою цього суспільства, вважає І. Франко, повинен бути вільний союз громад, що обирає єдиний представницький орган і виконавчі органи. Соціалізм йому бачився виникаючим як у ході соціальної революції, так і мирним шляхом. Політичну самостійність України І. Франко представляв у складі федеративної демократичної російської держави, в якій усі визвольні народи, в тому числі й український, будуть входити на правах демократичної автономії, яка ототожнювалась ним з демократичною республікою. Як і М. Драгоманов, І. Франко вважав федерацію вільних народів Росії основою федерації слов'янських народів, а в майбутньому - і всесвітньої федерації.
4. Політична думка українського зарубіжжя

У першій половині ХХ ст. багато діячів науки і культури України жили і працювали в еміграції. Представники українського зарубіжжя належали до різних течій філософської і політичної думки. До основних напрямків політичної думки українського зарубіжжя відносяться: народницький, консервативний, національно-державний. Найбільш видатними представниками народницького напрямку були М. Грушевський, Р. Лащенко і С. Шелухін. Вони вивчали історію українського народу, розвивали ідеї федералізму, українського демократизму.
Михайло Грушевський (1866 - 1934 рр.) - історик, політичний діяч, перший президент незалежної України (березень 1917 - квітень 1918); займався дослідженням трьох основних категорій: народ, держава і герой в історії. На думку М. Грушевського, воля, рівноправність і „народний ідеал справедливості” - основні ідеали українського народу. М. Грушевський підтримував ідею автономії України в перетвореній на демократичних засадах Російській федерації. При цьому він виступав за високий рівень незалежності України в цій федерації, за винятком спільного з Росією ведення деяких загальнодержавних справ.
Грушевський Михайло Сергійович народився в м. Холмі (нині на території Польщі), де його батько викладав у міській гімназії. М. Грушевський закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Тут він почав наукову працю під керівництвом В. Антоновича.
Діяльність М. Грушевського в Львівському університеті, на чолі наукового товариства ім. Т. Шевченка, в українських освітніх установах; 2 000 наукових праць, 10-томна “Історія України - Руси” цілком розкривають Михайла Грушевського як видатного вченого-енциклопедиста. Як політик М. Грушевський був засновником національно-демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців, був вибраний першим президентом Української Народної Республіки (1907 - 1919 рр.).
Не виключав можливості федеративних зв'язків України з Росією і Р. Лащенко. Ідею федеративного об'єднання України з чехами, сербами, словаками, хорватами, словенцями підтримував С. Шелухін.
Основними представниками українського консерватизму були В. Липинський, С. Томашевський і В. Кучабський. Вони досліджували монархічні традиції в історії української державності, працювали над обґрунтуванням ідеї правомірності монархічної форми правління для сучасної української держави. В. Липинський (1882 - 1930 рр.) оптимальність парламентської монархії на чолі з “наслідним гетьманом” виводив для України з досвіду гетьманьсько-козацької держави Б. Хмельницького. На думку В. Липин-ського, при такій формі державного правління повинні діяти практика поділу влади, принципи сполучення сильної державної влади, волі громадян, співробітництва всіх класів, соціальних шарів суспільства.
С. Томашевський (1875 - 1930 рр.), розділяючи в основному політичні погляди В. Ліпинського відносно майбутнього української держави, свою політичну концепцію будував на визнанні першою українською державою Галицько-Волинського князівства XIII - XIV ст. Тому, на його думку, для українського народу більш характерними є традиції монархізму, а не демократизму, так що виходить, вважає С. Томашевський, основою майбутньої української держави повинна стати Галичина, формою ж правління цієї держави буде монархія, очолювана уніатською церквою (клерикальна монархія).
Консерватизм А. Кучабського (1895 - 1945 рр.) спирався на ідею залучення старої аристократії до створення української державності, відродження в аристократії почуття патріотизму до рідної землі, духовного виховання молоді, підвищення її освітнього рівня, прилучення до організації української держави людей з народу, що володіє бойовим, військовим духом.
Прихильники національно-державного напрямку - С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський, О. Ейхельман та ін. - в своїх доктринах обґрунтували ідею права кожної нації на автономію і державну незалежність. С. Дністрянський (1876 - 1936 рр.) у своїй теорії суспільних зв'язків (наприклад, таких як родина, рід, плем'я, народ, держава, церква, класи, партії тощо) показав, що держава є закономірним етапом у процесі розвитку суспільних зв'язків - суспільним зв'язком вищого типу. У процесі цього розвитку держава вбирає в себе історично сформовані традиції свого народу. Для України такими традиціями є демократизм і постійне проживання українського народу на своїй етнічній території, починаючи з періоду Київської Русі. У конституційному проекті С. Дністрянського майбутня українська держава представлена як народна республіка.
В. Старосольський (1878 - 1942 рр.), розділяючи в основному позиції С. Дністрянського щодо майбутньої української державності, вважав, що створити її можна тільки на основі національної спільності, і насамперед спільності класів, як основних носіїв національної свідомості.
У національно-державній концепції О. Бочковського (1884 - 1939 рр.) приділяється велика увага проблемі формування націй і ролі в цьому процесі держави. На думку О. Бочковського, тільки в незалежній державі можливий економічний, культурний і політичний розвиток нації.
У першій половині ХХ ст., крім вище розглянутих напрямків української політичної думки, визначний внесок у розгляд проблем державності України внесли такі відомі політики та вчені, як Д. Дорошенко, В. Винниченко, Д. Яворницький, Д. Багалій, П. Полтава й ін.
Володимир Винниченко (1770 - 1951 рр.) - політик, письменник, публіцист, голова Генерального секретаріату Центральної Ради і голова Директорії Української народної республіки - свою концепцію майбутньої української державності розвивав на основі принципів соціалізму. Тільки режим соціалістичної влади, на його думку, може забезпечити національне і соціальне звільнення української нації.
На позиціях націонал-комунізму в вирішенні проблеми державного будівництва України стояли М. Хвильовий (1893 - 1933 рр.) - письменник, публіцист, М. Міхновський (1873 - 1924 рр.) - український суспільний і політичний діяч, основним політичним гаслом якого було “Україна для українців”, що відображає вкрай націоналістичну спрямованість.
Багатовікова історія української політичної думки - це важкий пошук найкращої моделі політичного устрою і розвитку незалежної України. На цьому шляху політичні ідеї в Україні розвивалися багатопланово, різними напрямками, створивши теоретичну основу для подальшої еволюції політичної науки в умовах сучасної української держави.
Контрольні запитання

1. Які основні політичні ідеї в Київської Русі?
2. Назвіть основні напрямки української політичної думки XVI -XVIII ст. і їх видатних представників.
3. Які основні ідеї українського просвітництва?
4. Розкрийте політичну структуру Української Козацької Республіки.
5. Яка роль Конституції 1710 р. в історії політичної думки України.
6. Назвіть основні напрямки української політичної думки XIX ст. і її основних теоретиків.
7. Охарактеризуйте роль і значення української революційної демократії.
8. Охарактеризуйте розвиток ідей федералізму в політичній думці України.
9. У чому суть політичної думки українського зарубіжжя?
10. Назвіть найбільш актуальні для сучасної України проблеми, розроблені в українській політичній думці XIX - початку XX ст.
Розділ II. Політика і влада
Тема 4. Політика як соціальне явище

У політиці немає моралі, а є тільки інтереси.
Н. Макіавеллі
Справедливість є головною чеснотою політики, як істина є головною чеснотою систем мислення.
Дж. Роулз
1.
Що таке політика?
2. Структура і функції політики.
3. Взаємовідносини політики з іншими сферами суспільства.
1. Що таке політика?
Зміст поняття “політика” важко визначити через його багатозначність. Небагато знайдеться слів, настільки насичених значеннями. Ще давньогрецький політичний діяч Перікл стверджував: “Лише одиниці можуть творити політику, проте висловлюватись про неї можуть усі”. Ми говоримо про політику держави, політику партій; конфесіональну, економічну, національну, регіональну, гендерну, сімейну політику, політику ринку, батьків, роботодавців, керівників установи тощо. Чи слід вважати, що у всіх зазначених випадках ми говоримо про одне й те ж саме, чи існує різниця в змісті поняття “політика” стосовно кожного з них? Що таке політика, чим вона відрізняється від інших сфер суспільного життя? Які царини людської життєдіяльності пов'язані з політикою?
Роль та місце політики визначаються відмінностями в підходах до осягнення соціальності людини. Чи вважати соціальність природною для людини, розглядати життя у громадянському суспільстві як її найвищу форму чи, навпаки, визначити, що соціальність людини неприродна, а громадянське суспільство сприяє доведенню природної нерівності до небезпечної межі - в залежності від цього можна сконструювати дві протилежні моделі становлення політики в суспільстві як глобального соціального інституту. Таке питання частіше ставиться в негативній і гіпотетичній формі: якою було б соціальне життя людей за відсутності політичних зв'язків?
Згідно з Арістотелем, життя людей можливе й поза громадянським суспільством, про що свідчить існування дополітичних суспільств або спільнот, що діяли як етноси, без міст-держав (полісів), але це був нижчий рівень організації суспільного життя. За думкою Августина Блаженного, Лютера, Кальвіна та Гоббса, такий спосіб життя неможливий через злий характер людини. Порівняно з природним станом, вважає Руссо, громадянське суспільство призводить до занепаду та лиха, але з початком процесу цивілізації організоване співробітництво людей стає неминучим. Якщо Платон, Лютер, Гоббс приписують цьому фактору роль стабілізатора соціальних відносин, то Карл Шмітт розглядає поділ на друзів/ворогів як сутність політики, а Фрейд вважає, що нездатність провести відмінність між суперництвом та ворожістю є невикорненою, природженою властивістю людства, яка виникає як результат колективного злочину, котрий робить неможливим мистецтво управління.
Сама оцінка політичної діяльності з боку суспільства завжди роздвоюється:
вона може розцінюватися як “благородна справа”. Такою її вважав ще Арістотель. У цьому випадку політика - це мистецтво управління суспільством, це миротворча діяльність, спрямована на об'єднання суспільства навколо вищої мети;
навпаки, вона може вважатися “вульгарною справою”, бо є справою брудною, принизливою, яка зводиться то до “марних політичних ігор”, то до “пустих балачок”, то до “непомірного марнолюбства”.
У наукових колах оцінка сфери політики також не була єдиною: одні спеціалісти стверджують, що політика - це наука, а інші - що це мистецтво. Можливо, деякі з визначень поняття “політика” зроблять її більш прозорою:
політика - це прагнення до влади, її завоювання та утримання (М. Вебер);
політика - це концентрований вираз економіки; царина відносин між класами суспільства, їх відношення до держави як знаряддя пануючого класу (В. І. Ленін);
політика у вищому розумінні є життя, а життя є політика (О. Шпенглер);
політика - це боротьба за організацію людських можливостей (Д. Хелд);
політика - це владний розподіл цінностей всередині суспільства (Д. Істон);
політика - це вивчення впливу і того, хто впливає... інакше кажучи, хто і що отримує, коли і як (Г. Лассуелл);
політика - це сперечання навколо влади і статуса (О. С. Панарін);
політика - це результат усвідомлення суспільних протиріч як відносин “друзів - ворогів” (К. Шмітт);
політика, не маючи “самостійної екзистенції” (існування), є лише певною формою мислення, формою дискурсу (М. Хеттіх).
Аналіз різноманітних підходів до теоретичної інтерпретації політичної сфери дозволяє зробити висновок про її багатомірний характер. Політика постає у єдності трьох взаємопов'язаних аспектів: 1) як сфера суспільного життя; 2) як один із видів активності соціальних суб'єктів; 3) як тип соціальних відносин (між індивідами, малими групами тощо).
У перекладі з давньогрецької слово “політика” означає “державні або суспільні, громадські справи”. Сам термін набув поширення під впливом трактату Арістотеля про державу, політичний устрій та державний лад, що був названий ним “Політика”. Людина є політичною істотою у тому сенсі, що вона є соціальною істотою, а також через те, що тільки вона здатна жити у „громадянському суспільстві”. Сьогодні зрозуміло, що політику неможливо визначити, якщо керуватися якимось одним критерієм.
Найбільш поширеним підходом до інтерпретації політики є її ідентифікація з феноменом влади. При цьому розрізняють дві позиції. Перша: політику визначають як відносини з приводу державної влади, її організації, напрямків діяльності. Друга: політику ототожнюють з усіма різновидами влади, тобто не обмежуються лише державною владою та її інститутами. Згідно з цією “екстенсивною” тезою, політика - явище універсальне, без якого суспільство не може обійтися. “Політика - це все”: вибори глави держави, виховання дітей, розповсюдження СНІДу, поширення міграції, зубожіння населення, легалізація проституції, одностатевих шлюбів, заборона абортів, розбудова держави, пісні Ж. Агузарової і т. ін. Ідентифікація політики з усіма різновидами влади дає можливість вивчати її на всіх рівнях, у тому числі й на мікрорівні, між окремими суб'єктами (мова йде про малу політику).
Проте владні концепції політики є лише одними з багатьох спроб “спіймати” її субстанцію (першоджерело). Серед інших концепцій слід зазначити теологічні, натуралістичні та соціоцентричні пояснення політики.
Теологічний підхід
спирається на політико-філософський доробок А. Августина і Ф. Аквінського. Останній здійснив синтез арістотелівського вчення про державу з християнським поглядом на природу та призначення людини. Значення політичної теорії Аквіната полягає перш за все у захисті недоторканості духовного та приватного життя людини. Теологічне пояснення політики свідомо відкидає логічні та раціональні підходи, ґрунтується на принципах віри у могутність і довершеність божественного плану історії людства, де держава і політика - речі, підпорядковані провіденційному управлінню.
Натуралістичний підхід пояснює природу політики, виходячи з домінуючого значення її несоціальних чинників: природного середовища, географічного розташування, клімату тощо. У рамках цього підходу виокремлюють:
географічні концепції політики, що надають виключного значення територіальним, економіко-географічним, фізико-кліматичним детермінантам політичного життя. Засновниками цього напрямку вважають Ж. Бодена і Ш. Монтеск'є. На межі ХІХ - ХХ ст. їх погляди здобули інтелектуальну підтримку з боку Ф. Ратцеля, Г. Маккіндера, К. Хаусхофера, які заснували відносно самостійні наукові напрямки - геополітику (як метафізику світового панування) і політичну географію;
біологічні концепції, що пропагують пріоритет інстинктивних, генетично природжених властивостей, якостей людини над культурними, моральними чинниками політики. Основним об'єктом вивчення біополітиків є людська поведінка, а метою дослідження - доведення її біологічної природи. Серед фундаторів цієї течії відзначають Ч. Дарвіна, Ч. Ламброзо, К. Лоренца;
психологізаторські теорії, головна ідея яких полягає у редукції (спрощенні) всіх політичних явищ до переважаючого впливу психологічних якостей людини. Все політичне життя пояснюється потаємними бажаннями, прагненнями, підсвідомими „комплексами” людини і широких соціальних верств. Прибічники цього напрямку звертаються до авторитету Г. Тарда, Г. Лебона, Л. Гумпловича, З. Фрейда, К. Юнга.
Соціоцентричний підхід до політики наголошує на її соціальному походженні (за допомогою відкриття її субстанції, якою визначаються або влада, або держава, або право). Соціоцентричний підхід об'єднує ряд течій, серед яких слід згадати про:
теорію К. Шмітта. Німецький правознавець, теоретик держави та відомий політичний філософ Карл Шмітт (1888 - 1985 рр.) вважав, що поняття політичного є більш фундаментальним, ніж поняття права, та навіть і поняття держави. Політичне визначається розмежуванням, готовністю до боротьби та боротьбою, здатністю до прийняття рішення та рішучістю. Політиці як сфері одвічного конфлікту відповідає первісне, притаманне самій природі людини розрізнення - друг/ворог. Це розрізнення є основою будь-якої політичної дії, заперечення ж цього поділу робить політичну дію неможливою. Політичне, проте, не має власної субстанції - будь-яке розрізнення, протистояння може стати політичним, якщо досягне певного рівня інтенсивності. За думкою Шмітта, “політична протилежність - це протилежність найінтенсивніша, найгостріша, але будь-яка конкретна протилежність є протилежністю політичною тим більш, чим більш вона наближається до розподілу на групи “друг/ворог” [132, С. 41]. Ця теоретична схема зовсім не передбачає тотальної війни до повного знищення ворога: поняття політичного передбачає збереження політичного. К. Шмітт, можливо першим з відомих політичних філософів, підкреслив здатність політики виростати з найрізноманітніших відносин, обґрунтував механізм політизації соціального світу.
культурологічні концепції, що вважають політику продуктом ментальної діяльності людини і суспільства, актуалізують дослідження його культурних цінностей і норм, традицій і звичаїв. При цьому політика розглядається не як сфера регулювання міжгрупових конфліктів, а як царина вільного самоздійснення людини. Запропонований Д. Сарторі фундаментальний розподіл політики на „політику як війну” та „політику, орієнтовану на мир”, безперечно, спирався на вже сталу традицію філо-софського аналізу. Перший підхід було продемонстровано К. Шміттом у роботі „Поняття політичного”, в якій вихідним принципом політики стало „розрізнення друга та ворога”. Найбільш відомим прихильником другого підходу була Х. Арендт, яка ототожнювала поняття політичного з „простором свободи”, політику - зі свободною дією та владу - з самою свободою [19, С. 79 - 92]. Культурологи (М. Шеллєр, Ф. Боас, Е. Канетті, Х. Арендт) виходять з того, що цілісність політики визначається цілісністю людини як такої, тобто динаміка соціальних і політичних змін спричинена її соціокультурними якостями (властивостями);
соціально-економічні теорії,
що пояснюють походження і розвиток політики визначальним впливом економічних відносин суспільства. Вони характеризують політику як надбудову над економічним базисом, як концентрований вир економіки, її потреб і інтересів. Економічний детермінізм, що проголошується в ортодоксальному марксизмі, абсолютизує лише одну складову світу політики - матеріальний добробут суспільства та його класовий (соціальний) перерозподіл;
конфліктологічні теорії, що живляться твердженням про первинність конфліктів для політичного життя. Серед найвпливовіших теоретиків відзначимо Г. Зіммеля, К. Маркса, А. Бентлі, К. Боулдінга, Л. Козера, Р. Дарендорфа. Для останнього конфлікт відображає фундаментальний зміст суспільства в цілому і політичного життя зокрема. Разом з тим наявність конфліктів не розглядається як загроза політичному розвиткові суспільства, бо конкуренція з приводу ресурсів влади, соціального дефіциту чи статусних позицій розуміється як джерело саморозвитку і еволюції політичних систем;
консенсусні концепції виходять із визнання вторинної ролі конфлікту, його підпорядкованості тим цільностям і ідеям, які сповідує більшість населення і за якими в суспільстві досягнуто повного консенсусу. Для свого органічного існування політика повинна запобігати конфліктам і кризам, підтримувати стан „соціальної солідарності” (Е. Дюркгейм), робити постійний „педагогічний” вплив на громадян суспільства (Д. Дьюї). Варто зауважити, що консенсусні трактовки політики походять з класичного тлумачення демократії і лібералізму Д. Локка, Ш. Монтеск'є, Д.-С. Мілля, А. Сміта;
з системної точки зору (Т. Парсонс) політика є відносно самостійною системою, складним соціальним організмом, цілісністю, що відокремлена від навколишнього середовища - інших сфер суспільства - і знаходиться з ним у безперервній взаємодії.
Різноманітність поглядів на природу, сутність політики не заперечує того факту, що вона є засобом раціоналізації міжгрупових конфліктів і інституціалізації міжгрупового діалогу, надання конкуренції за владу легальних форм. Потреба у свідомій регуляції поведінки людей і соціальних груп, які керуються, перш за все власними інтересами, і призвела до появи держави і інститутів публічної влади, що й уособлюють „субстанцію” політики.
Зважаючи на це,
політику можна визначити як „сукупність відносин, що постають як результат цілеспрямованої взаємодії груп з приводу завоювання, утримання і використання державної влади з метою реалізації своїх суспільно значущих інтересів” [117, С. 53].
До складу суб'єктів політики належать діючі у сфері політики громадяни, соціальні групи, верстви, суспільно-політичні організації, громадські об'єднання, інститути, державні органи. В залежності від політичної ситуації суб'єктно-об'єктні позиції можуть змінюватися. Наприклад, участь студентства у акціях громадської непокори, демонстраціях і мітингах, що мають економічний характер і спричинені вимогою підвищення стипендій, надання певних освітніх пільг, зайвий раз нагадує суспільству про невичерпний потенціал молодих людей, їх суб'єктне самовизначення. Коли ж мова йде про свідоме маніпулювання поведінкою, заангажованість, примусову участь у політичних виступах, студентство розглядається скоріше у якості об'єкта політики.
Об'єкти політики - це суспільні явища, процеси, ситуації, факти, а також громадські організації і люди, на яких спрямована діяльність суб'єктів політики. Об'єктно-суб'єктна дихотомія у політичному житті постає як органічна єдність. Проте, доцільно сприймати об'єкти політики відносно самостійними явищами. Так як найважливіші об'єкти політики розглядаються влада, політична система суспільства в цілому.
2. Структура та функції політики
Політика як системне утворення дозволяє науковцям досліджувати окремі елементи її структури. Найбільш поширеним є розподіл на форму, зміст і процес політики, що розглядаються як її виміри.
Форма політики (“polity”) -
це її організаційна структура, інститути (зокрема, система правових і організаційних норм), що дозволяють регулювати поведінку людей і надають стабільності політичній системі (державі, партії, інституту володарювання/панування тощо).
Зміст політики (“policy”) - це сукупність культурних цінностей, значущих символів, політичних міфів, архетипів панування, дефіцитних соціальних ресурсів, навколо яких і вирує політичне життя. Policy-дослідження намагаються з'ясувати, як, чому і за якими мотивами політичні інституції приймають обов'язкові для всіх рішення щодо розподілу дефіцитних цінностей і благ, до яких соціальних наслідків призводять такі рішення. Термін “policy” означає результати дії уряду, тобто програми, рішення, дії владних структур, наприклад, зовнішня політика України або політика українізації тощо.
Політичний процес (“politics”)
постає як сфера виникнення і вирішення політичних конфліктів, як сфера зіткнення протилежних групових амбіцій і інтересів. Politics-аналіз займається суб'єктами, що претендують на владу і намагаються впливати на політичні рішення партіями, громадськими організаціями, лоббі, ЗМІ. Термін „politics” означає процес, пов'язаний з реалізацією і завоюванням державної влади в окремому суспільстві; наприклад, політична стратегія об'єднань “За єдину Україну” / “Наша Україна” або труднощі в проведенні політики реституції (повернення землі, будівель, промислових підприємств їх колишнім власникам).
Традиційно в структурі політики також розрізняють наступні елементи:
політична організація характеризує роль інститутів публічної влади як центрів управління й регулювання суспільних процесів. Партії, групи тиску, різноманітні політичні об'єднання, засоби масової інформації, профспілки, законодавчі і виконавчі органи держави складають цей організаційний фундамент політики;
політична свідомість
відображає залежність політичного регулювання від численних програм, ідеологій, утопій, міфів та інших ідеальних образів і цілей, якими керуються суб'єкти боротьби за владу. З цього погляду, політика постає як суспільний механізм, навмисно пристосований для реалізації різноманітних ідейних проектів;
політичні відносини фіксують специфічні особливості діяльності, спрямовані на державну владу, а також сталий характер взаємозв'язків суспільних груп між собою і з інститутами влади. В цьому смислі політичні відносини розкривають специфічні особливості конкурентних зв'язків, що складаються між усіма учасниками “гри” за владу й визначають внутрішній ритм існування політики. Сама специфіка політики відкривається з позиції теорії ігор. Участь у політичній грі, як і в будь-якій іншій, має сенс лише за умов, коли її результати непередбачені, а кожен гравець має свій шанс. Як пише російський вчений О. С. Панарін, політичний спосіб життя залежить від двох показників [6, С. 54]: а) від ефективності політики як особливої соціальної технології, за допомогою якої можливо насправді істотно змінити або суспільство в цілому, або статус певної групи; б) від рівності стартових умов учасників (гравців). Тому політику, як гру, робить цікавою характер ставок і рівність шансів учасників.
Політика як особлива сфера життєдіяльності людини може здійснюватися на декількох рівнях:
1. Мегаполітика (мегарівень) виконує роль глобального механізму регулювання світових конфліктів і протиріч, міждержавних відносин тощо. Суб'єктами мегаполітики виступають національні держави, а також міжнародні організації, регіональні об'єднання і коаліції (Європейський Союз, Організація Об'єднаних Націй, НАТО і т. ін.).
2. Макрополітика (макрорівень) займає центральне місце в теорії політики, що визначається положенням держави як головного інституту розподілу ресурсів, хоча процеси глобалізації дають змогу заперечувати цю тезу.
3. Мезополітика (локальний рівень) характеризує зв'язки і відносини групового характеру, що мають місце на рівні окремих регіонів, локальних структур, інститутів і організацій.
4. Мікрополітика (мікрорівень) поглинає вирішення місцевих проблем (комунальне господарство, школа, університет, громадський транспорт тощо), постає як найнижчий (але далеко не найпростіший) рівень міжособистих або внутрішньогрупових відносин, що регулюються інститутами держави.
Функціонування політики розмежовують за різними критеріями:
за сферами суспільного життя (економічна, соціальна, культурна, національна політика);
за масштабами (міжнародна, світова, локальна, регіональна політика);
за змістом (внутрішня, зовнішня політика);
за носіями й суб'єктами (політика держави, партії, руху, організації, групи);
за терміном дії (коротко-, середньо-, довгострокова політика).
Визначеність політики як особливої сфери людської життєдіяль-ності безпосередньо відображається завдяки наявності в ній відповідних специфічних рис і властивостей, до яких зазвичай відносять:
універсальність, всеохоплюючий характер, здатність впливати на будь-які сторони життя, елементи суспільства, події;
ризиковий (венчурний) характер, що закріплює за політикою статус ризикової діяльності, під час перебігу якої гравці сперечаються один з одним за можливість визначати характер і поведінку влади. Вирішальним тут є принцип непередбачуваності, що відображається в понятті „ризику”;
інклюзивність, здатність проникати в різні сфери соціального життя, надаючи тим чи іншим проблемам дійсно державного масштабу. Як пише французький дослідник П. Бро (P. Braud), “ніщо за своєю природою не є політичним, і все може ним стати”;
просторовість (топологічність), котра характеризує просторові, географічні виміри політики;
темпоральність, часовий вимір політики, що демонструє особливий тип протяжності, плинності її інститутів, взаємин правлячої й опозиційної еліт, державних і міжнародних організацій. Політичні події можуть здійснюватися, наприклад, одразу в трьох часових вимірах: у реальному часі, в історичному, в епохальному.
Політика отримала статус найважливішого соціального механізму, що підтримує цілісність соціуму і зберігає суспільну стабільність, поза яким жодне розвинуте суспільство не здатне відтворювати й розвивати свої соціальні порядки. Тому, аби підтверджувати цей статус, політика повинна виконувати певні функції, серед яких найголовніші такі (рис. 2.1).:
функція забезпечення цілісності і стабільності суспільства. Політика здійснює цю функцію завдяки здатності прогнозувати тенденції суспільного розвитку, а відтак - формулювати загальні цілі, розробляти проекти майбутнього і т. ін;
управлінська і регулятивна функції. Реалізація цієї функції передбачає досягнення інтеграції суспільства, забезпечення суспільного порядку, цілісності й стабільності соціуму;
функція політичної соціалізації. Політика включає особистість у соціальні відносини, в процес відтворення культурних цінностей, політичних орієнтацій, засвоєння форм політичної поведінки, що прийнятні для даного суспільства;
функція раціоналізації конфліктів, надання міжгруповим відносинам цивілізованого характеру. Ця функція реалізується завдяки вивченню й раціоналізації суперечностей, що виникають під час реалізації різнобічних інтересів громадян, соціальних груп і спільнот, та розробці правил і механізмів запобігання міжгрупових конфліктів;
функція мобілізації і ефективності спільної діяльності. Політика забезпечує реалізацію цілей суспільного розвитку шляхом створення мотиваційного механізму, надаючи індивідові ефективні можливості щодо задовільнення його соціальних потреб, зміни його соціального статусу і т. ін.;
людинотворча функція. Політика дозволяє особистості консти-туювати себе як самостійну соціально активну істоту. Перетворення пересічної людини на громадянина, здійснюване політикою, відбувається завдяки тому, що вона становить специфічну царину соціалізації особи, включення її до світу складних соціальних відносин.






Рис 3.
Функції політики
3. Взаємовідносини політики з іншими сферами суспільства
Розуміння природи і специфічних властивостей політики передбачає усвідомлення її зв'язків та відносин з іншими сферами суспільного життя: економікою, правом, мораллю, культуроі релігією.
Ряд політичних традицій (марксизм, крайній лібералізм) стверджують односторонню залежність політики від економіки. Але, скоріш за все, їх взаємини мають обопільний характер. Економіка впливає на політику через соціальну сферу, визначаючи матеріальне становище різних соціальних груп і обумовлюючи соціальну стратифікацію (соціальну нерівність). Політика ж як різновид владно-державного примусу зберігає значні регулятивні важелі щодо впливу на економічні процеси. І перш за все тоді, коли та чи інша господарська проблема набуває значного соціального масштабу і зачіпає інтереси значної частини населення. В цілому ж характер політичного впливу на економіку може бути потрійним: позитивним, негативним чи нейтральним.
Як відносно самостійні сфери суспільного життя політика і право виконують різні функції. Політика - це своєрідний пошуковий механізм соціального розвитку, що розробляє його проекти, а право - механізм надання таким проектам загальнозначущого характеру. Політика завжди бере до уваги вплив реальних, а не формальних соціальних центрів, тих сил, що здатні фактично перерозподіляти ресурси і приймати рішення; головною ж регулятивною настановою права є рівність усіх верств населення і громадян перед законом. Інакше кажучи, політика відповідає на запитання, що є, а право - як повинно бути.
Не менш суперечливим є взаємодія політики і моралі. Ця проблема має давню традицію дослідження. Одна частина теоретиків (М. Макіавеллі, Г. Моска, В. І. Ленін, А. Бентлі) наполягала на автономності політики й моралі. Мораль - це справа громадянського суспільства, особистої відповідальності, політика ж - простір протистояння групових інтересів, вільний від моральності. Друга група вчених (Платон, Арістотель, В .С. Соловйов, Е. Фромм, Дж. Хакслі) уособлювала моралізаторський підхід. Політика повинна не тільки мати високоморальні цілі (загальне благо, справедливість, свободу тощо), але й за будь-яких обставин не порушувати моральні принципи (чесність, правдивість). Третя група дослідників (А. Швейцер, М. Ганді) наполягала на необхідності ушляхетнення політики мораллю, поєднання перших двох пропозицій.
У дійсності, доки існує політика і мораль, остаточно вирішити їх протиріччя, визначивши оптимальні способи їх взаємовпливу, неможливо. Не можна поставити політику по той бік Добра і Зла, як неможливо позбавити мораль впливу на політичну поведінку людей.
Контрольні запитання
1. Яке з численних визначень політики імпонує вам більше і чому?
2. Чи можна аналізувати політику у термінах теорії гри?
3. Коли і чому виникає політика? Чи можна вважати державу головною субстанцією політики?
4. Які функції виконує політика в суспільстві?
5. Проаналізуйте тлумачення політики біхевіористами. Чи є в ньому слабкі сторони, а якщо є, то які?
6. У чому полягає обмеженість марксистської трактовки політики?
7. Що таке моральна політика?
8. Яку роль відіграє політика у взаєминах з іншими сферами суспільного життя?
Тема 5. Політична влада

Влада - це зло, абсолютна влада - зло абсолютне.
Лорд Ектон.
Влада непояснена, і в цьому її сила.
Е. Шарт'є.
Репутація влади і є сама влада.
Т. Гоббс.
1. Поняття, природа, риси політичної влади. Співвідношення політичної та державної влади.
2. Система влади. Основні концепції влади.
3. Форми, механізм та функції політичної влади.
4. Поняття легітимності та принцип поділу влади.
1. Поняття, природа, риси політичної влади. Співвідношення політичної та державної влади

Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує скрізь, де наявні будь-які стійкі об'єднання людей, тісно пов'язана з політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної політики. Влада існує у будь-якому суспільстві і є результатом існування відмінності інтересів. Основними видами влади є політична, економічна, духовна, сімейна та ін. Політологію ж цікавить політична влада, яка є ядром політичної системи, суспільства, її організаційним і регулятивно-контрольним започаткуванням. Ознаками влади є територія, монополія на примус, тривалість у часі, легітимність тощо. Влада є наслідком виникнення суспільних станів, прошарків і відповідних відносин між ними. Вона необхідна для організації суспільного виробництва, для узгодження інтересів і дій різних соціальних груп, для підтримання життєздатності та збереження цілісності суспільства.
Будь-яка система має системоутворюючий компонент. Для політичної системи ним є політична влада. Вона інтегрує всі елементи системи, навколо неї точиться політична боротьба, вона - джерело соціального управління, яке, в свою чергу, є засобом здійснення влади. Отже, влада є необхідним регулятором життєдіяльності суспільства, його розвитку та єдності.
Галузь політичної науки, що досліджує владу, називається кратологією, а вчені, які аналізують її, - кратологами. Політологи по-різному тлумачать поняття „влада”. Найприйнятнішим є визначення її як здатності, права і можливості розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, вирішально впливати на долі, поведінку та діяльність людей за допомогою авторитету, волі, примусу, сили тощо.
Політична влада - здатність і можливість здійснювати визначний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики. Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне панування, яке постає як панування інтересу, має багато форм, основною з яких є влада.
Основними рисами політичної влади є легальність, легітимність, верховенство, вплив, всезагальність, моноцентричність, ефективність і результативність.
Легальність влади означає її законність, юридичну правомірність. Легальна влада діє на основі чітко фіксованих нормативно-правових актів. Легітимність влади - це добровільне визнання існуючої влади громадянами, довіра до неї з їх сторони, визнання її справедливою, прогресивною. Верховенство влади - це обов'язковість виконання владних рішень (економічних, політичних, правових тощо) усіма членами суспільства. Вплив влади - це здатність суб'єкта політики здійснювати вплив у певному напрямку на поведінку індивідів, груп, організацій, об'єднань з метою сформувати чи змінити думку людей із певного питання, врегулювати політичну поведінку соціальних суб'єктів тощо. Всезагальність (тобто публічність) означає, що політична влада діє на основі права від імені всього суспільства. Моноцентричність означає існування загальнодержавного центру (системи владних органів) прийняття рішень. Ефективність і результативність влади полягає у тому, що саме в конкретних соціальних результатах реалізуються усі задуми, платформи, програми влади, з'ясовується її здатність ефективно управляти усіма сферами суспільного життя.
У політичній літературі широко вживаються поняття "політична влада" та "державна влада". Яка ж відмінність між ними? Поняття „політична влада” ширше від поняття “державна влада”. По-перше, політична влада виникла раніше від державної - ще в додержавну добу. Політична влада визначає можливість і здатність усіх суб'єктів політики здійснювати вплив па процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну поведінку індивідів, соціальних груп і об'єднань. Вона є невід'ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних відносин, якій властивий всеохоплюючий характер, здатність проникати в усі сфери людської діяльності. Державна влада є лише однією з форм політичної влади. По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад, влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна влада - завжди політична. По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується й іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними та економічними чинниками, тощо.
Державна влада - вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов'язкових для всього населення.
Державна влада функціонує за політико-територіальним принципом. Це означає, що вона не визнає ніяких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада - суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та незалежна й рівноправна в зовнішніх зносинах.
2. Система влади. Основні концепції влади

Дослідження влади розпочалося ще в античні часи. Особливу увагу вивченню проблеми влади у різні епохи приділяли Арістотель, Августин Аврелій, Хома Аквінський, Ш.-Л. Монтеск'є, Дж. Адамс, Ф. Ніцше, Б. Рассел, Т. Парсонс, Ф. Хаєк, О. Тоффлер та інші мислителі.
Загалом проблема теоретичного аналізу політичної влади полягає у з'ясуванні трьох питань: сутність влади (кому вона служить); зміст влади (у чиїх руках перебуває); форма влади (як вона організована, якими є апарат і методи її здійснення).
Система влади включає у себе:
органи влади та громадян, які здійснюють владні функції (суб'єкти влади);
тих, на кого спрямована влада - люди, їх групи, організації, спільноти тощо (об'єкти влади);
механізм влади, тобто зв'язки, взаємодії, відносини між структурними елементами влади, її інститутами, цінностями, нормами, соціальний і політичний контроль.
Сучасна влада є цілісною, багатогранною системою, в якій взаємодіють різноманітні компоненти матеріальної, політичної, духовної культури суспільства. Влада не є позбавленням волі підвладних, а певним підпорядкуванням і упорядкуванням їхніх воль.
Характеристика політичної влади потребує більш широкого розгляду питання про її суб'єкт і об'єкт.
Суб'єкт політичної влади. Ним є джерело активної предметно-практичної політичної діяльності, спрямованої на об'єкт. Суб'єкт влади - це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади - державні та інші політичні організації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політично домінуючих соціальних груп. Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб'єктів. Згідно з нею суб'єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:
первинним суб'єктом за республіканського, демократичного правління є народ - носій суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Поняття „народ” неоднорідне: основними суб'єктами влади є великі групи населення, об'єднані спільністю корінних інтересів і цілей; неосновними - невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо;
вторинні суб'єкти носіїв влади - малі групи, представницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб'єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обов'язками. Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й регресивні, плідні та безплідні, благополучні й трагічні. І, нарешті, сукупним (колективним) носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.
Об'єкт політичної влади. Це явища і процеси політичної сфери, на які спрямована дія суб'єктів політики. До розуміння об'єкта влади треба підходити діалектично, оскільки певні суб'єкти і об'єкти влади можуть мінятись місцями залежно від обставин і ролі. Скажімо, класи, соціальні групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, громадсько-політичні організації є суб'єктами, або носіями політичної влади; водночас вони і стосунки між ними є об'єктами владного впливу. До об'єктів політичної влади відносять також усі сфери суспільного життя - економічну, духовну, соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.
З самого початку свого виникнення, якщо виходити із становища, можливостей суб'єкта і об'єкта цієї влади, політична влада постала як феномен нерівності, асиметрії, адже, одні владарюють, а інші повинні їм підкорятися. Ця нерівність підтримується цілою системою різноманітних засобів (ресурсів), за допомогою яких реалізується політична влада.
Провідна роль серед усіх ресурсів політичної влади належить економіці. Саме функціонування політичної влади, реалізація кожного виду економічних і соціальних проблем вимагає великих економічних ресурсів. У центрі уваги керівників держав знаходяться економічна й соціальна політика. Рівень економічного розвитку країни і роль політичної влади в його підвищенні є головним критерієм в оцінці заслуг цієї влади. Можна без перебільшення стверджувати, що сила влади, її міцність і легітимність знаходиться в прямо пропорційній залежності від рівня досягнутої стабільності суспільства.
Економічні:
наявність розвиненої матеріально-технічної бази суспільства, упорядкованість грошової системи, вигідне географічне положення, багато корисних копалин, розвинена технологічна основа виробництва, кваліфікована робоча сила, широкі зовнішньоекономічні зв'язки та ін.
Р
Е
С
У
Р
С
И
В
Л
А
Д
И
Силові:
армія, міліція (поліція), служба безпеки, суд, прокуратура, тюрма та ін.
Політичні:
наявність розвинених політичних партій, відпрацьований державний механізм, підготовлений апарат управління, політичні традиції та звичаї, наявність політичних лідерів, розвинена політична теорія, політична культура мас і політичних структур
Інформаційні:
володіння світовою регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронних технологій, засобів масової інформації та ін.
Соціальні:
наявність соціально-структурованого суспільства, посадової упорядкованості, утвердження престижної професії, соціального забезпечення, медичного обслуговування та ін.
Демографічні
Фізично і розумово здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, усталеність демографічних відносин та ін.
Суб'єктні:
політична свідомість, компетентність, організованість, наявність політичної волі, вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність за вчинені дії, далекоглядність, рішучість.
Культурні:
наявність освіченого населення, швидкі темпи поширення знань, доступність освіти і культури для широких мас, наявність сучасних політичних знань і можливість їх освоєння та ін.
Правові:
наявність правових цінностей, розвинена система права і правова наука, розвинені механізми правотворчості, правозахисту і правозастосування, висока правова культура та ін.
Рис.4. Схема ресурсів влади
Важливо також у системі політичної влади розрізняти три функціонально взаємодіючі її рівні:
вищий рівень - макрополітична система вищих органів влади (законодавчих, виконавчих, судових);
середній або проміжний рівень - це апарат політичної влади середньої ланки, бюрократія різних рангів (цей рівень зв'язує інституційну владу з неформально-громадськими організаціями, партіями, рухами і населенням);
мікрорівень включає безпосереднє політичне спілкування людей, малих груп. Саме на цьому рівні формуються думки людей про політику, їх переконання, політична культура в цілому.
На сьогодні в науковій літературі існує понад 300 визначень влади. Існування багатьох концепцій влади є свідченням творчих пошуків і водночас недостатньої вивченості проблеми.
Нормативно-формалістична концепція. Згідно з нею джерелом і змістом влади є система норм, передусім, правових. Інколи цю концепцію називають легітимістською (лат. Іеgitimus - законний). Вона виходить з того, що закон виступає і як правовий, і як моральний чинник, який має юридичну силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як політичну концепцію, головна ідея якої полягає в абсолютизації правових норм влади. Політичною доктриною вчення стало в IX - III ст. до н. е. (за існування абсолютної монархії). Тоді державна влада реалізовувала абсолютну владу правителя, діяла деспотично, а в управлінні була вкрай бюрократизованою. Нині в демократичних державах легітимізм базується на звеличенні закону - основної регулюючої норми.
Органістична концепція. Її змістом є різні версії функціоналізму, структуралізму й солідаризму, що визначають загальносуспільні функції влади, які применшують або ігнорують її класовий характер. Наприклад, за структурно-функціоналістською теорією влада - це особливий вид відносин між управляючими і підлеглими. Роль особи в політичній системі чітко визначена: підтримка існуючої суспільної системи.
У річищі органістичної концепції влади перебуває й елітна теорія влади. Виникнення її обгрунтовується існуванням у суспільстві еліти (фран. еlіtе - краще, добірне, вибране), покликаної управляти масами людей неелітного стану, усіма соціальними процесами в суспільстві (італійські вчені Моска, Парето, німецький дослідник Міхельс т. ін.). Щодо розуміння сутності еліти нині немає одностайності. Одні відносять до неї найактивніших у політиці, інші - високопрофесійних або багатих осіб. Так чи інакше, ця концепція стверджує винятковість носіїв влади, вважаючи еліту суто політичним явищем, незалежно від сфери впливу. Стрижнем теорії еліт є абсолютизація відносин владарювання одних і підкорення інших. Влада виникає як іманентна (внутрішньо зумовлена) властивість постійно існуючої в суспільстві еліти.
Суб'єктивно-психологічна концепція. Вона пояснює владу як природжений інстинктивний потяг людини до влади, панування аж до агресії. Серед доктрин - біхевіористська теорія влади. Вона орієнтує на дослідження індивідуальної поведінки людей у сфері владних відносин, а прагнення до влади проголошує домінуючою рисою людської поведінки і свідомості. Владу тлумачить і як мету, і як засіб. Згідно з поглядами американського політолога Г. Лассуела, будь-який вплив на політику прирівнюється до прагнення влади. У політиці все є владою, а будь-яка влада є політикою. До суб'єктивно-психологічного напряму примикає інструменталістський підхід до розуміння влади - зведення її до використання певних засобів, зокрема насильства і примусу тощо.
Індивідуалістично-соціологічна концепція. Її прихильники розглядають владу як гру інтересів - особистих суперечностей між свободою одних та її обмеженнями щодо інших. Цю „гру” забезпечують угоди, переговори, її успіх залежить від здібностей, волі, гнучкості суб'єктів, правил „політичної гри” тощо.
Марксистська концепція влади. Беручи за основу передусім економічні інтереси, що визначають зміст і форму реалізації класових інтересів, вона тлумачить політичну владу як панування певного класу. За Марксом, той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках державна влада, що захищає його ж інтереси. Для нього існує і демократія.
Нині популярною є реляціоністська теорія влади (П. Блау, Дж. Картрайт т. ін.), яка тлумачить владу як міжособові стосунки, що дають змогу здійснювати вольовий вплив на індивіда і змінювати його поведінку. Тому американський соціолог П. Блау визначає владу як здатність одного індивіда (чи групи) нав'язувати свою волю іншим, не нехтуючи такими засобами, як страх, покарання тощо.
3. Форми, механізм та функції політичної влади

Основними формами політичної влади є панування, політичне керівництво й управління. Панування - це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціальних груп) іншим. Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об'єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх розвитку. Але практика володарювання свідчить про існування некоректних, а подекуди й аморальних форм та засобів: підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.
Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать:
монархія - єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);
тиранія - одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;
аристократія - влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;
олігархія - влада небагатьох багатих;
тимократія - особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто - військовою силою;
теократія - влада церкви;
охлократія - влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно;
демократія - влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.
Сучасні дослідники виділяють ще й владу партократії (партійної верхівки, номенклатури), бюрократії (панування вищого державного чиновництва, засилля надцентралізованості й заформалізованості в державі), технократії (вирішальний вплив у суспільстві здійснює науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).
Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:
наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;
волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі;
обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу;
соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших - їм підкорятися (правове забезпечення).
Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує оперативність і дієвість взаємозв'язку суб'єкта і об'єкта, реалізацію функцій. Такими функціями є:
інтегративна (направлена на консолідацію всіх соціально-політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелектуальних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільно значущих, історично визначених цілей );
регулятивна (забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, правотворчість, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів);
мотиваційна (влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так і інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб'єктів владарювання, їхніх політико-організаційних структур);
стабілізуюча (націленість на стійкий, стабільний розвиток політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільства).
4. Поняття легітимності та принцип поділу влади

Легітимне ставлення до правових норм країни - одне з сучасних уявлень про сутність влади, за яким правові норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону.
Дослідники приділяють багато уваги з'ясуванню суті легітимності. Зокрема, С. Ліпсет визначав легітимність як "здатність системи створювати та підтримувати у людей переконання в тому, що існуючі політичні інститути є найкращими із можливих для суспільства".
Легітимність політичної влади - форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами.
Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб'єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури.
Різні можливості політичних суб'єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів легітимності влади, запропонована М. Вебером:
традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією. Накази керівників є правочинними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецендентам. Прикладом традиційного панування є монархії;
харизматичний (від грец. harisma - милість, благодать, Божий дар), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади. Зразки харизми М. Вебер бачив у Христі, Магометі, Цезарі, Наполеоні, Леніні та ін.
раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізмі владних структур, на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються та застосовуються у відповідності з конкретними постійними принципами.
Названі М. Вебером три ідеальні (чисті) типи легітимності в реальності найчастіше функціонують у формі комбінації цих типів.
Д. Істон виділяє інші джерела підтримки влади та політичного режиму: ідеологічні принципи; прихильність до структур і норм режиму; відданість владі з причини позитивної оцінки особистих якостей суб'єктів влади (наприклад, президента). Відповідно, Д. Істон виділяє такі різновиди легітимності:
1) ідеологічну легітимність, котра опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, що підкріплюється інтенсивною пропагандою. Для прикладу Д. Істон називає колишній СРСР;
2) структурну легітимність, яка опирається на прихильність громадян до механізму і норм політичного режиму. Як приклад - Великобританія з її демократичними традиціями та парламентаризмом;
3) особисту (персональну) легітимність, що опирається на віру громадян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян до лідера, їх раціональному розрахунку. Прикладом такого типу легітимності Д. Істон вважає США, де президент повинен володіти персональною легітимністю.
Джерелами легітимації влади є:
участь громадян у правлінні, що створює відчуття причетності людей до політики, здійснюваної органами влади;
легітимізація шляхом адміністративної, економічної, військової, освітньої та іншої діяльності влади. Легітимність влади у цьому випадку залежить від ефективності такої діяльності;
легітимізація шляхом застосування сили; чим нижчий рівень легітимності, тим сильніший примус.
Проблема легітимації є важливою для будь-якого політичного режиму. Навіть диктатори не можуть безмежно будувати свою владу виключно на насильстві. Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократичний режим. Таким чином, проблема легітимації має важливе значення для політичної влади і суспільства, вона є однією із найважливіших проблем політичної науки.
Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв'язку з цим можна говорити про кризи легітимності.
Криза легітимності - зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.
У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимними формами насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руйнуванням конституційного порядку, розривом між конституційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.
Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип її поділу. Основоположниками теорії поділу влади вважають англійського філософа Д. Локка і французького просвітителя, правника, філософа Ш. Монтеск'є, хоча цю ідею висловлював ще давньогрецький історик Полібій. За цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова влади. Це створює систему „стримувань і противаг” проти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею сприяє продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а відтак - і дієвості політичного керівництва та управління. Відповідно формується особливий механізм забезпечення свободи і незалежності окремого індивідуума, його захисту.
Носієм законодавчої влади, як відомо, є вищий представницький державний орган - парламент; виконавчу владу здійснюють президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову владу - незалежні суди, підпорядковані тільки закону.
Уперше така система влади була законодавчо закріплена в Конституції США (1787 р.). Зафіксована вона була і в Конституції Української козацької республіки в 1710 р. (Конституція гетьмана П. Орлика). Принцип поділу влади вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився він і в Україні.
Існує суспільно-політична течія, яка заперечує будь-яку форму політичної, економічної і духовної влади, - анархізм. Він не визнає державу як форму організації суспільства, обстоює нічим не обмежену свободу людини як самоціль.
Такі ідеї відомі ще в політичній думці давнього світу. Першим вдався до аналізу політичних та економічних форм анархізму наприкінці XVIII ст. англійський письменник Вільям Годвін. Як суспільно-політична течія анархізм формувався в 40 - 70-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи. Провідні його теоретики - П.-Ж. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін, П. Кропоткін.
Невизнання анархізмом політичної влади як важливого і необхідного інституту суспільного життя неминуче призводить до заперечення влади загалом і демократичних форм її реалізації зокрема. Однак анархізм спродукував і деякі актуальні навіть для сьогодення ідеї, заперечуючи деспотизм, культ одноосібного правління, пригнічення особистості, обстоюючи ідеал взаємодопомоги й солідарності людей, регулюючі можливості самоорганізації і саморегуляції тощо.
Отже, політична влада, її механізм повинні:
забезпечити законні права громадян, їх конституційні свободи;
утверджувати право як стрижень суспільних відносин і самим уміти підкорятися праву;
виконувати функції розбудови держави (господарські, культурні, соціальні та ін.).
Контрольні запитання
1. Дайте розгорнуте визначення поняття „влада” і охарактеризуйте головні напрямки щодо його концептуалізації.
2.
Назвіть основні компоненти політичної влади. Що таке “суб'єкт” і “об'єкт” влади?
3. Що може виступати у якості ресурсів влади?
4. Що означає поняття „легітимності влади” і чому автократичні режими прагнуть досягти легітимності?
5. Якими засобами і методами політична влада набуває легітимності?
6. У чому полягає необхідність розподілу влади?
Тема 6. Особистість і політика

Відмовитися від волі - значить відмовитися від людської гідності, від прав людства, навіть від його обов'язків.
Ж.-Ж. Руссо
1. Індивід як суб'єкт політики.
2. Політична участь.
3. Права людини.
1. Індивід як суб'єкт політики

Політика являє собою діяльність різноманітних суб'єктів у сфері взаємин їх із владою. Під суб'єктами політики розуміються індивіди, суспільні групи, політичні інститути, що приймають реальну участь у політичному житті. Первинним суб'єктом політики є особистість (індивід). Саме із сукупності дій індивідів розвивається політична активність класів, націй, партій, громадських організацій, рухів.
Особистість як суб'єкт політики вкрай специфічна в порівнянні з іншими учасниками політичного життя. Специфіка індивіда як суб'єкта політики виражається в наявності у ньому двох суперечливих начал - прагнення до волі, щастя, до реалізації своїх інтересів, з одного боку, і необхідність дотримання встановлених державою політичних порядків і форм поведінки - з другого.
Специфічний і сам процес формування індивіда як суб'єкта політики. Для формування політично активної особистості необхідний процес політичної соціалізації. Тільки процес політичної соціалізації забезпечує засвоєння індивідом політичних цінностей, норм політичної культури, формування певних установок на політичну систему. Активна участь особистості в політичному житті сприяє створенню умов для повного розкриття всіх потенційних можливостей людини, для його творчого самовираження. У демократичній системі розвиток індивіда як суб'єкта політики є важливою умовою тісного зв'язку політичних інститутів з цивільним суспільством.
Проблема особистості як суб'єкта політики здавна цікавила і захоплювала вчених і мислителів. У стародавності найбільш цікаві моделі взаємин особистості і влади представлені патерналістськими (Конфуцій) і етатістськими (Платон, Арістотель, Заратустра) теоріями. У цих теоріях обґрунтовується ідея пріоритету влади держави над людиною. Безумовне підпорядкування людини державі виключало можливість визнання його як повноправного партнера держави. Арістотель вважав державу вищою формою соціального спілкування; на відміну від Платона виступав за активну участь громадян у політичному житті.
Ліберальні мислителі Нового часу (Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Т. Джеферсон, Дж. Медісон та ін.) обґрунтували модель відносин держави і людини, засновану на ідеї суверенітету особистості. Особистість оголошувалася вищою соціальною цінністю, що володіє цивільними правами незалежно від походження, соціальних, матеріальних та інших характеристик. Стверджувалося, що в основі політики держави повинні лежати права і свобода людини. Лібералізм відокремив особистість і суспільство від держави, наділив особистість фундаментальними правами (на життя, волю, безпеку, власність тощо), проголосив політичну рівність усіх громадян.
Своєрідною моделлю відносин людини і влади є серединна модель, що має древнє походження (VII - VI ст. до н. е.) В її основі лежить ідея компромісу у відносинах між державою й особистістю. В сучасних умовах подібна позиція знаходить своє вираження в християнсько-демократичній концепції. Ця концепція виходить з абсолютної цінності кожної особистості, солідарності громадян, відповідальності кожної людини за своє благополуччя, наданні з боку держави підтримки тим, хто сам не може забезпечити себе (принцип субсідарності).
Мотиви участі особистості в політиці різноманітні. Питання про мотивацію політичної участі чи неучасті є складним. З цього приводу висловлюють свої судження і політологи, і соціологи, і психологи. Мотиви участі особистості в політиці можуть бути ситуаційними, тобто випливати з умов життєдіяльності особистості. Наприклад, в умовах політичної системи, що загрожує інтересам та свободи особи, в політику включається ця особистість, будучи навіть аполітичною.
З погляду психології існують два основних типи мотивів до участі в політиці:
а) егоцентричні. У цьому випадку політика розглядається як гра, спосіб досягнення багатства, слави, політичної влади і т. п.;
б) соціоцентричні. Участь у політиці визначається шляхетним прагненням особистості служити суспільству.
Участь у керуванні державою і суспільством представляє для особистості в одному випадку право реалізувати свої потреби, в іншому - морально-політичний обов'язок, у третьому - зацікавленість (матеріальну чи мораль и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.