На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Полтологя як наука. Розвиток полтичної думки в україн. Полтичн концепцї українських мислителв ХХ-го ст. Вебер: про особливост влади. Модел та форми демократї. Держава в полтичнй систем суспльства. Релгя полтика. Полтична елта.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Политология. Добавлен: . Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


1

Політологія як наука. Предмет політології.

Політологія (від грец. politika - державні і сусп. справи і logos -слово, поняття, вчення) - наука, об'єктом якої є політика та її взаємовідносини з особистістю і сусп-вом, котра займає одне з провідних місць у сучас. суспільствознавстві. Стосовно П. у зарубіжній і вітчизняній літературі часто вживаються терміни «політична наука», «наука про політику», «політична соціологія», які відображають традиції й особливості нац. і регіон, політолог, шкіл.

У визначенні предмета П. на сьогодні не існує єдиного підходу, що зумовлене багатозначністю терміна «політика» й можливістю різноманітних способів її характеристик. Деякі науковці вважають, що П. - це наука про систему закономірних взаємозв'язків соц. суб'єктів з приводу політ, влади, боротьби за неї, про сутність, форми і методи політ. владування тощо. Ряд політологів предметом П. вважають вивчення політ. систем як сукупності владних інститутів, а також політ. влади як основи розвитку і функціонування політ, систем. Знач-на група вчених вважає предметом П. вивчення системи закономірностей розвитку і функціонування демократії, її змісту, місця і ролі у політ, житті сусп-ва. Своєрідною є трактовка П. як системи закономірностей розвитку і функціонування політ. культури. При цьому остання розуміється розширено, як ціннісне політ. світосприйняття, в межах якого Відбувається політ. діяльність. Багатоманітність підходів до визначення предметного поля П. дозволяє чіткіше уяснити міс-це П. в системі суспільствознавства, взаємовідносини її з ін. науками. Одним із найбільш узагальнюючих підходів універсалістсько-сумативний, що інтерпретує різні аспекти філос., соціолог., екон., юрид. досліджень політ, процесів та інститутів. П. розглядається при цьому як інтегральна наука, оптимальне функціонування і розвиток якої визначається насамперед розвиненістю зазначених наук. Названий підхід співіснує з аналітико-концептуальним, що виходить із визнання автономності П. Системо-утворюючим фактором П., як і будь-якої науки, виступають її закони. Відтак при визначенні предметного поля П. слід враховувати тенденції і закони структури, функціонування та розвитку політ, життя соц. спільнот, що відображає реальний процес включення їх у діяльність щодо реалізації політ, влади та політ, інтересів. Предмет науки повинен відображати внутр. системний зв'язок його компонентів (політ, процеси, відносини, діяльність, політ, система, влада, д-ва, демократія тощо.) Але останні співіснують, взаємодіють у певній сфері сусп-ва - у політ, житті, яке охоплює всі названі феномени і є граничним узагальнюючим поняттям, оси. опорною категорією П. Звідси предметом П. є закономірності структури, функцій, розвитку політ, життя в усіх його проявах, а П., як раціональне відображення політ, життя, означає систему знань про цілі, завдання, рушійні сили і зміст політ, процесів, про діяльність людей, партій, громад. об'єднань, д-в у сфері політ, відносин. Вихідний теорет. матеріал у пізнанні законів науки становлять категорії П., які розкривають необхідні зв'язки, вузлові пункти науки, істотні елементи її структури. Порівняно з ін. сусп. науками, що досліджують проблеми політичного, більшість категорій П. мають конкретний характер. Вони є важл. засобом пізнання явищ політ, дійсності (політ, відносин, діяльності, процесів, ін-тів, поведінки, боротьби і співробітництва, плюралізму, влади тощо.)
До структури сучас. П. входять: загальна політологія, що вивчає історію і теорію політики, виробляє теорет. і методолог, основи політ, науки; теорії середнього рівня (про владу, політ, систему, політ, духовність, політ, процеси, політ, лідерство тощо); дослідження загальних проблем світового політ, процесу. До спец. політ, наук відносять політ. історію, політ, географію, політ, психологію, політ. антропологію, політ. теорію, політ. соціологію, політ. семантику, політ. етнографію та ін. Зазначені дисципліни перебувають у взаємодії, вони досліджують різні сторони, закономірності, тенденції розвитку і функціонування політ життя.
П. властиві різноманітні функції. Теоретико-пізнавальна функція, що означає вивчення, систематизацію, пояснення, аналіз, узагальнення і оцінку політ, явищ. Вона виступає теорет. основою політ. творчості, політ. реформ і реорганізацій. П. через названу функцію проявляється у вигляді сукупності взаємопов'язаних теорет. концепцій, що спираються на закономірності сусп. розвитку, незалежні від суб'єктивних намірів і бажань соц. суб'єктів. Теорет. пізнання дає змогу всебічно вивчити й оцінити досвід їхньої політ, діяльності, політ, мистецтво, дає знання політ, умов, засобів і форм вирішення соц. питань.
Методологічна функція П. охоплює способи, методи й принципи теорет. дослідження політ. і практичної реалізації здобутих знань. Через світоглядну функцію утверджуються цінності, ідеали, норми цивілізованої політ, системи, політ, культури соц. суб'єктів, що сприяє досягненню певного консенсусу у сусп-ві, оптимальному функціонуванню політ. ін-тів. Прогностична функція полягає у передбаченні шляхів розвитку політ, процесів, різних варіантів політ, поведінки. Це необхідно для вироблення механізму раціональної організації політ, процесів, урахування ресурсів політ, влади. У нинішніх умовах зростає роль прогнозування політ, поведінки соц. суб'єктів та наслідків здійснення політ, акцій. Прикладна функція забезпечує вироблення практичних рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політ. знань, раціональної організації політ, процесів. Ця функція забезпечує вивчення і врахування ефективності політ, рішень, стану сусп. думки, ставлення громадськості до політ, ін-тів, структур і норм. Функція політичної соціалізації забезпечує процес включення людини в політ, сферу життя сусп-ва і формування певного типу політ, культури. Зазначені функції тісно пов'язані із загальними функціями політики, які виступають у цивілізованому сусп-ві на перше місце (підтримка сусп. порядку, забезпечення громадян, миру і нац. злагоди, гарантії свободи і гідності громадян).
П. як наука відрізняється від П. як навч. дисципліни, яка відбирає частину загальнотеорет. і прикладного матеріалу. Його опрацьовують і викладають так, щоб відповідно до завдань політолог. підготовки у доступній формі дати необхідний мінімум наукових знань. Вони можуть бути усвідомлені з урахуванням взаємовідносин загальнолюдського, національного і класового в політиці, формаційних і загальноцивілізац. аспектів її розвитку. Політ, освіта спрямована на надання політиці людського виміру, отримання проявів у політ, діяльності егоцентричної мотивації, нетерпимості, ідеологізації, раціоналізму. При цьому необхідні відхід від однобічного використання традиц. методів викладання, розвиток живого діалогу, політ, дискусій, аналіз конкретних політ, ситуацій, соціолог, дослідження.
У процесі становлення і розвитку П. в Україні було б згубним для всього сусп-ва ізолювати її від світового політ, знання й зосереджуватись лише на розкритті тієї частини світового досвіду, яка збігається з вітчизн. нац. розвитком. Слід пам'ятати, що самоізоляція негативно впливає не лише на економіку, а й на розвиток культури та науки в цілому, спричиняє виникнення феномена «закритого суспільства». Органічне ж поєднання у вітчизн. версії П. нац. і загальноцивілізац. змісту сприятиме формуванню дем. політ. культури, оптимальній орієнтації діяльності політ, суб'єктів, гуманізації політ, відносин, розширенню діапазону політ, підходів у прийнятті соц.-політ, і екон. рішень, прогнозованості різноманітних політ, процесів і явищ.

Роль політики в політичному житті суспільства.

Політика (від грец. politika -держ. і сусп. справи)- організац., регулятивна і контрольна сфера сусп-ва, в межах якої здійснюється соц. діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соц. групами задля здійснення власних запитів і потреб. Термін «П.» поширився під впливом однойменного трактату Аристотеля, змістом якого є узагальнення філософом проблем розвитку давньогрец. д-в, правлінь і урядів. Суб'єктами П. є: індивід, мала соц. чи профес. група, нація, клас, еліта та ін. соц. спільноти. В інституційному плані - це соц. ін-ти, групи інтересів, політ, рухи, профспілки, партії, д-ви та їх союзи.

Підвищена складність, змістовна насиченість, поліваріантність вияву проблем політ, життя привели до виділення кількох трактувань П.: 1) П. є результатом спілкування, взаємодії людей, вирішення ними спільних справ, визначення позиції стосовно центрів влади. Конкретними виявами її можуть бути явища узгодженості, підпорядкування, панування, конфлікту, боротьби між окремими людьми, соц. групами і д-вами. В руслі такого трактування виникла теорія класової боротьби (К.Маркс, В.Ленін), теорія конфліктної природи П. (Ж.Френд, К.Шміт); 2) П. є синонімом ін. політ. явищ, насамперед влади, панування, д-ви, які утворюють єдиний змістовно-термінолог. ряд, мають приблизно однакові джерела, ресурси, потенціали, засоби, символіку і можуть використовуватися як аналоги при дослідженні складних сусп. явищ; 3) функціональне пояснення П., в основу якого покладено наявність «вічних» проблем еволюції людства: визначення і спроби вирішення загальних проблем, підтримання порядку, управління, збереження внутр. і зовн. миру, а також існування їх антиподів -підготовки і ведення війн, застосування насильства у внутр. П., контролю сусп-ва і окремої особистості тощо.

Узагальнення різних змістовних трактувань П. дозволяє виділити її функції: всеосяжної організації сусп. явищ; виразу провідних інтересів існуючих груп і прошарків суспва; регулятивно-контрольного впливу на життя, діяльність, стосунки людей, соц. груп, класів, народів, країн; раціоналізації виникаючих суперечностей між соц. групами, їх цивілізованого вирішення через діалог громадян і д-ви; інтеграції різних прошарків населення за рахунок їх підпорядкування інтересам цілого; соціалізації особистості через її включення в складний світ соц. стосунків; спадкоємності й інноваційності соц. розвитку як сусп-ва загалом, так і окремої людини.

Осн. види П.: внутрішня, зовнішня, світова. Осн. напрямки П.:економічна, соціальна, національна, демографічна, аграрна, культурна, технічна, екологічна, воєнна, геополітика та ін. До провідних структурних ланок П. належать: політичні відносини, які є виразниками стійкого характеру взаємозв'язків соц. груп між собою й ін-тами влади, які демонструють домінування у суспві перманентної боротьби за політ, панування чи кооперованих зусиль усіх прошарків з метою оптимального використання матеріальних і духовних можливостей країни, кризовості чи стабільності, громадян, миру чи війни; політична свідомість, яка виражає принципову залежність політ, життя від усвідомленого ставлення людей до своїх найбільш значущих інтересів, реалізація яких неможлива без застосування владних важелів. Рівень політ, свідомості визначає рівень інституалізації політ, поглядів та ідеалів, цілей і програм, норм і установлень у поведінці людей, органів влади і самоуправління; політична організація, яка характеризує роль ін-тів публічної влади як центрів управління і регулювання сусп. процесів. Сукупність органів законодавчої, виконавчої, судової влади, парт. і сусп.-політ, ін-тів, груп тиску і т.ін. складає орг. основу П. Наявність і взаємодія вищезазначених структурних елементів надає П. внутрішньої цілісності, наділяє її постійним джерелом саморозвитку.

Природа П. глибоко пов'язана з екон. сферою сусп-ва, екон. (базисними) відносинами й інтересами. Діалектика взаємовпливу П. і економіки призводить до того, що екон. діяльність набуває політ. змісту, а політ, поведінка і діяльність трансформуються в економічні, або ж, як мінімум, отримують екон. складову свого комплексного прояву. Актуалізація діалектики П. й економіки в кожному конкретному сусп-ві призводить до виникнення екон., фінанс., соц., демограф. П. держави, її втручання в економіку, участі в процесах виробництва і розподілу, опори на екон. сферу при виробленні орієнтирів зовнішньо- і внутрішньополіт. поведінки. Значною мірою П. по-в'язана також із сферою культури, яка визначає культурний зміст П., її зв'язок з історією, моральністю і т.д.

Сучас. рівень розвитку світового співтовариства ставить питання про визначення кордонів, меж розвитку і впливу П., в т.ч. і допустимого простору її тиску на ін. сусп. утворення. Нехтування такими кордонами стимулює розвиток негативних соц.-політ. явищ: надмірної ідеологізації, політизації неполіт. і неідеолог. сфер діяльності, поведінки, свідомості, що приводить до створення вакууму сусп. регуляцій і регресивного варіанта політ, еволюції.

"Політичне життя суспільства" -- це загальна систематизуюча політологічна категорія.

Сутність політичного життя суспільства може бути охарактеризована як процес виробництва (відтворення) політичних зв'язків між людьми. Поняття "політичне життя", аналогічне поняттям "економічне", "духовне", "матеріальне", "релігійне життя" та іншим його видам, застосовується для узагальненої оцінки політичної сфери конкретних епох, країн, суспільств, діяльності і політичної поведінки класів, соціальних верств, груп та окремої людини. Аналіз політичного життя як суспільного явища дає змогу оцінювати умови, в яких це життя функціонує, та соціальні, політичні, економічні і духовно-ідеологічні фактори, які його детермінують. Головними факторами, що визначають політичне життя, можуть виступати також тип держави, політичний устрій суспільства, його політична організація і культура, структура влади, форми спілкування і т.п.
Політичне життя -- це підсистема суспільства, певна цілісність з елементами, видами й формами її вияву як діяльності та спілкування між людьми. Воно завжди виступає в конкретно-історичній формі, що зумовлено матеріальними і соціокультурними факторами. Це сукупність усіх політичних явищ, що функціонують у суспільстві. Воно включає в себе соціальних суб'єктів з їхніми потребами та інтересами, їхні відносини і діяльність, політичні інститути, норми, свідомість і культуру, політичну владу й інші компоненти. Між ними існують певні закономірні зв'язки, їм притаманні специфічні функції, напрямки діяльності.
Політичне життя визначає основні соціальні та політичні структури влади, тип політичної системи, партійних систем, політичної організації суспільства, спосіб правління, тип державного устрою і політичного режиму, стан суспільного порядку тощо.
Формування політичного життя перебуває під серйозним впливом культурно-історичних традицій та національних особливостей народу, які проникають у політичний побут державних, суспільних структур або в самоуправління тощо. У формуванні політичного життя людини й суспільства велику роль відіграють економічні, ідеологічні, культурні, правові, релігійні та інші форми спільного життя людей і суспільних відносин. На розвиток політичного життя сильний вплив справляє існуючий у суспільстві стан громадських і політичних прав та свобод людини (свобода слова, зборів, совісті тощо). Водночас політичне життя мінливе й динамічне, воно знає періоди піднесень і спадів, апатії та бурхливих вибухів.
В умовах демократії до активної й добровільної участі у політичному житті (вибору представницьких установ, участі в асоціаціях, партіях, самоуправлінні, масових або групових політичних акціях) заохочується значна кількість населення і його пасивна частина може стати порівняно незначною. У такому суспільстві політичне життя є стабільним і динамічним.
Усі компоненти політичного життя у демократичних суспільствах орієнтовані на забезпечення стабільності системи суспільних відносин і разом з тим на створення умов для активізації діяльності її суб'єктів. Так, американський політолог С. Ліпсет вважає, що один із головних критеріїв стабільності -- збереження і розвиток політичної демократії, забезпечення лояльного ставлення до існуючого державного устрою. Він зазначає, що стабільність державного устрою, його здатність приймати рішення й забезпечувати їх виконання без відкритого застосування сили значною мірою залежить від законності й ефективності політичних інститутів. Законність зв'язана зі здатністю системи формувати й підтримувати переконання, що її політичні інститути якнайкраще відповідають даному суспільству'.
Зовсім інакше відбувається політизація життя у суспільствах диктаторського, авторитарного або тоталітарного типу. Формально в цих суспільствах у політичному житті не бере участі лише мінімальна частина населення, але сама ця участь часто зводиться тільки до виконання державних і партійних розпоряджень. Як свідчить історична практика нашого минулого, у такій слухняності значну роль відігравала дисципліна страху. Авторитарне, диктаторське або тоталітарне суспільство з надцентралізованою владою, переслідуваннями інакомислячих та масовими репресіями зводить усе політичне життя суспільства до формальних виявів активності. По суті ж, населення за цих умов у кращому разі є політичне нейтральним, а у більшості випадків -- відчуженим від пануючої політичної системи.

Політологічні школи світу

Політична думка сучасного світу продовжує перебувати під знач-ним впливом теоретичних розробок видатних вчених, що жили на стику XIX -- XX ст, таких як М.Вебер, В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельс та інші.

Німецький соціолог та політолог Макс Вебер (1864 -- 1920) здобув широке визнання в західних країнах як розробник теорії державної бюрократії. Аналізуючи таке суспільне явище, як "державна бюрократія", Вебер дійшов висновку, що бюрократія -- це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм -- це "концентрований вираз раціональності". В сучасному суспільстві, підкреслював М.Вебер, бюрократична система державної організації за своєю надійністю й дисципліною перевершує будь-яку іншу суспільну систему. Якщо в державі функціонує розвинений бюрократичний механізм, відзначав він, то такий механізм має вигляд машини у порівнянні з немеханічними видами виробництва. Саме в цьому німецький дослідник вбачав переваги бюрократичної системи державної організації і її можливість відповідним чином планувати і визначати функціональну ефективність діяльності людей у суспільстві.

Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М.Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище, Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна. Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільстві є законною, оскільки вона існувала завжди. Цей тип влади відзначається наявністю традиційних норм. на які весь час посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Однак правитель, який зневажає й порушує існуючі в суспільстві традиції, може позбутися і своєї влади.

Харизматичний тип влади (харизма -- винятковий дар, особливий талант, що притаманний людині). Цей тип влади базується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайно особливі, навіть "магічні" здібності.

Раціональний, якому притаманне всевладдя раціональної бюрократії. Прогресуюча раціоналізація -- неминуча доля західного світу, і рушійною силою даного процесу виступає раціональна бюрократія. Раціональний тип влади означає вибір політичного правителя через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями.

Значний внесок у розвиток політичної думки XX століття зробили представники теорії еліти. Класикою елітаризму стали концепції В.Парето (1846---1923), Г.Моски(1858--1941)та Р.Міхельса (1878-- 1936). Як зазначав В.Парето, у будь-якому суспільстві реально править певна еліта, яка виступає як добірна частина населення, а їй протистоїть інша частина. В суспільстві еліта створюється в економічній, політичній, духовній та інших сферах життя, а також поділяється на "правлячу (панівну) еліту" і "неправлячу еліту". На думку вченого, існування "правлячої еліти" випливає з психологічних рис людей, з їхньої здатності панувати та нав'язувати свою волю підлеглим класам. Така ситуація призводить до того, що в суспільстві відбувається постійна боротьба та зміна різного типу еліт шляхом їхньої циркуляції, кругообігу: стара пануюча еліта з часом поступається місцем новій. Слід також відзначити, що нова еліта висувається з найбільш обдарованих представників низових верств суспільства, які гостро відчувають потребу у владі. Проходить час, і нова еліта в процесі боротьби змінюється новітньою.

Необхідно підкреслити, що, на думку Г.Моски, поділ суспільства на панівну меншість і політичне залежну більшість (масу) також є неодмінною умовою існування цивілізації. В процесі розвитку суспільства постійно змінюються склад, структура "правлячого класу" без зміни його функцій. Здійснення влади меншості над більшістю стає можливим за рахунок кращої організації меншості. Водночас правління меншості, на думку Г.Моски, може бути як автократичним, так і ліберальним.

Ще один представник теорії еліт Р.Міхельс також стверджував, Що суспільство не може існувати без панівного "політичного класу''. З цією метою дослідник обгрунтував свій "залізний закон олігархічних тенденцій". Згідно з цим законом, демократичний розвиток суспільства може відбуватися успішно лише за створення відповідної організації. А цей процес неможливий без виділення в суспільстві еліти -- активної меншості, якій маса має довіряти через об'єктивну неможливість прямого контролю широких верств населення над великою організацією. За таких умов, на думку Р.Міхельса, демократія неминуче повинна трансформуватися в олігархію.

Цікавим явищем у політичній науці стало зближення і спроби інтеграції елітарних та плюралістичних концепцій. Сучасний американський політолог Р.Даль, наприклад, розробив теорію плюралістичної еліти. Сучасну політичну владу він розуміє як правління лідерів кількох елітарних груп, що досягли стабільного порозуміння між собою. Даль назвав цю ситуацію "поліархією". Суть її полягає в такому. За всієї демократичності політичних інститутів західних суспільств обов'язково існують еліти та їхня влада. Роль політичної системи полягає в тому, щоб кожній еліті дати альтернативу і можливість змагатися між собою, тоді як центральна влада має проти-стояти їм і врівноважувати їх.

Поліархія поліпшує і доповнює принцип демократії, управління більшості шляхом удосконалення системи народного представництва, сильнішої гарантії прав меншості, використання електорального та інших засобів для управління представниками більшості, усунення різних видів політичної нерівності.

Від гегемоністського управління еліт поліархія відрізняється можливістю опозиції заперечувати урядову політику, наявністю відкритих конфліктів між політичними лідерами, а також відкритим змаганням для підтримки претендентів на лідерство (особливо за допомогою виборчого голосування), періодичним проведенням місцевих і національних виборів за участю політичних партій, що змагаються.

Цікавою теорією є біхевіоризм як специфічний метод дослідження політичного життя. Як принципи біхевіористської політології виступають наукова нейтральність, опора на результати вибіркових емпіричних досліджень, що виконані на базі систематичних та математичних обробок, точне формулювання та емпірична перевірка гіпотез.

Класиком політичного біхевіоризму вважають Гарольда Лассуелла (1902-1979), найбільш відомого спеціаліста в американській політичній науці. Значення праць Лассуелла полягає в тому, що він у своїх дослідженнях широко використовував фрейдистський підхід і сформулював на його основі теорію "політичного психоаналізу". Згідно з цією теорією одним із головних чинників, через дію якого виявляється ставлення індивіда до політики, є психологічний механізм його особистості.

З досліджень Г.Лассуелла випливає, що існує певний зв'язок між психологічним типом особистості і виконанням нею відповідних політичних ролей. Запропонована Г.Лассуеллом класифікація психологічних типів особистості враховує також особливості психіки політичних лідерів. Так, наприклад, на думку американського політолога, "вождями-агітаторами" рухає почуття провини. Вони "шукають собі полегшення за допомогою таких механізмів, як обвинувачення інших". Ідеологічні лідери -- це індивіди, котрі пережили в дитинстві катастрофу багатьох надій. Психологічна особистість, що марить лідерством, як підкреслює Лассуелл, також часто намагається прийти в політику. "Викинуті з політики шукачі влади мають можливість виходу в бізнес, профспілки, організовану злочинність, де вони можуть сподіватися ... панувати над іншими". На думку Г.Лассуелла, для таких суб'єктів не має значення, як і де вони стверджуватимуться, головне для них -- мати владу над людьми.

Значний вплив на політичну думку нашого століття справив фрейдизм. Хоч більшість політологів вважають спірним пояснення всіх соціально-політичних відносин з погляду перетворених форм сексуальних імпульсів, але психоаналітична методологія безумовно дає чимало корисного, якщо її використати для дослідження проблем "лідер -- маса", "лідер -- певна група" тощо. Ідеї З.Фрейда продовжують жити й поширюватися, наприклад, у працях американського вченого Е.Фромма (1900--1980).

На відміну від Фрейда, котрий вивчав позасоціальні особливості індивіда, Фромм виходить з тези про первісне існування в людському суспільстві соціалізованого індивіда. В центр уваги він ставить аналіз потенційних людських якостей, що виявляються протягом "пристосування" людини до конкретної соціально-економічної діяль-ності.

Людина вільна, за Фроммом, тільки на рівні її антрополого-екзистенціальної ситуації, але соціально-економічні умови протягом історії не дозволяли (не дозволяють і досі) наповнити її життя сенсом повнокровного буття, щоб прожите воно було "по-людському". В таких умовах життя для конкретного суб'єкта починає втрачати сенс, все більша кількість людей впадає в неспокій та відчай.

На її читачів справив велике враження психологічний аналіз передумов становлення й формування фашистської системи в Німеччині. Аналіз цей не втратив актуальності й сьогодні, хоча нас зараз він цікавить в дещо іншому аспекті. Про це говорив і сам Фромм, коли підкреслював, що будь-якому суспільству необхідно мати на увазі небезпеку, що виходить з особливостей людського характеру, а саме "готовність прийняти будь-яку ідеологію і будь-якого вождя за обіцянку гарного життя, за пропонування політичної структури та символів, що надаватимуть життю індивіда якусь видимість сенсу і порядку".

Е.Фромм справедливо звертає увагу на те, що терор і демагогію нацистів та апатію німецьких мас, що мали своїм наслідком встановлення фашистського режиму, справді не можна пояснити виключно економічними, соціальними й політичними причинами.

Тверезий аналіз Е.Фромма показав, що сучасне суспільство здатне або грубо й силоміць, або тихо й непомітно викорінювати людське в людині і що кінець-кінцем деградація людини може стати необоротною. Не потрібно ідеалізувати будь-яке суспільство, не треба забувати про небезпеку, котру може нести людству прогрес. Саме про це свідчать твори видатного німецького й американського вченого Е.Фромма.

Одним із найвпливовіших представників американської політичної науки був також Ганс Моргентау (1904--1980) -- провідний теоретик США з зовнішньополітичних питань.

Підкреслюючи, що національні інтереси є головним рушієм зовнішньої політики будь-якої держави, Моргентау, ясна річ, особливу перевагу надавав американським національним інтересам. Для цьо-го, на його думку, необхідно було вживати всіх можливих заходів для забезпечення політичного лідерства США в Європі та балансу сил у Європі та в Азії.

Обґрунтовуючи концепцію національних інтересів, Г.Моргентау великого значення надавав силі. Політика, на думку американського вченого, ніколи не зможе бути ефективною, якщо вона не підкріплена економічною, військовою та політичною міццю. Ось чому досягнення могутності й сили, згідно з Моргентау, є головним завданням і визначальною рисою держави.

Найбільш впливовим французьким політологом є нині Моріс Дюверже (народ. 1917). Однією з центральних проблем його творчості є проблема демократії. Вивчаючи її, Дюверже намагається серйозно осмислити й проаналізувати відповідний політичний досвід демократичного розвитку західних країн. Дослідження цього питання привело французького політолога до висновку, що західні країни живуть в умовах плутодемократії, тобто в умовах такого політичного правління, коли владою володіють одночасно і народ (demos) і багатство (plutos).

Але таке політичне правління -- це тільки псевдодемократія, в яких би формах вона не здійснювалася. Справжня демократія, на думку М.Дюверже, -- це дещо інше: більш скромне й більш реальне. Вона визначається через "свободу для Народу та для кожної час-тини народу, як це записано у Французькій конституції 1793 p. Сво-бода не тільки для привілейованих через народження, примху долі, посаду, набуту освіту, -- але реальна свобода для всіх, що зумовлює більш високий рівень життя, освіти, соціальної рівності та політичної рівноваги".
XX століття -- століття небачених раніше за своїми масштабами та глибиною соціальних конфліктів. Політична наука не залишає цих проблем на узбіччі: існує спеціальний напрямок політології--теорія конфліктів. Найбільш вагомий внесок у її розробку зробили Л.Ко-зер, Р.Дарендорф та К.Боулдінг.
Л.Козер стверджував, що не існує соціальних груп без конфліктних відносин і що соціальні конфлікти мають позитивне значення для функціонування суспільних систем та їхньої зміни. Свою концепцію, що отримала назву "концепція позитивно-функціонального конфлікту.
Р.Дарендорф -- німецький соціолог та політичний діяч -- вважає конфлікт перманентним станом соціального організму. Не наявність, а відсутність конфлікту, стверджував Дарендорф, є чимось дивним та ненормальним. У кожному суспільстві завжди присутня дезінтеграція і конфлікт. "Все суспільне життя є конфліктним, оскільки воно змінюється. В людських суспільствах не існує стабільності, оскільки немає в них нічого стійкого. А тому саме в конфлікті можна знай-ти творче ядро будь-яких співтовариств і можливість свободи, а також засоби для раціонального оволодіння та контролю над соціальними проблемами".
Американський політолог та економіст К.Боулдінг, автор "загальної теорії конфлікту", намагався створити цілісну наукову теорію конфлікту, описуючи в її межах всі явища живої і неживої природи. індивідуального та суспільного життя. У своїй книзі "Конфлікт та захист. Загальна теорія" Боулдінг відзначив, що "всі конфлікти мають спільні елементи і спільні зразки розвитку, і саме вивчення цих спільних елементів може представити феномен конфлікту в будь-якому його специфічному вияві". Це положення несе основне методологічне навантаження в "загальній теорії конфлікту".

Політичне життя суспільства.

Буття людей здійснюється у рамках певних суспільних сфер. У сукупності вони є організмом, назва якого -- суспільство. Водночас ці сфери порівняно самостійні, мають свою специфіку.

Суспільство -- багаторівнева система. Вона виявляє себе через певні відносно самостійні сфери: економічну, соціальну, правову, військову, ідеологічну та ін. В основі виділення сфер суспільного життя лежать поділ праці, види людської діяльності і соціальних відносин, їхні норми і цінності. Сфера суспільного життя як підсистема життєдіяльності суспільства характеризується змістом оформлення, організаційними особливостями, які виділяють її з інших сфер суспільства.

У системі сфер суспільного буття важливе місце посідає політична сфера. Політична сфера є порівняно самостійною сферою суспільного буття, що охоплює всі прояви і реалії функціонування політичного життя.

Змістом політичної сфери є насамперед політиковладні відносини народів, націй, соціальних груп, особистостей щодо завоювання, утримання, використання влади і впливу на владу. Це також діяльність, пов'язана з організацією державної, політичної влади, з визначенням її цілей, завдань та засобів, забезпеченням їхнього функціонування політичними і правовими нормами.

Розвиненість політичної сфери зумовлюється розвитком організаційних структур, активністю всіх форм політичної діяльності в суспільстві, її насиченістю подіями, широтою функціонування, організованістю політичних сил, впливом на інші сфери.

Політична сфера акумулює в собі все, що пов'язане з політикою, але визначальними серед них є види і форми політичних відносин і політичної діяльності, організаційні структури, політичні цінності і політичні та правові норми, що лежать в основі політичного функціонування суспільства. Найбільш повно політична сфера виражена через політичне життя суспільства.

Політичне життя -- частина суспільного життя, пов'язана з конкретно-історичною, свідомою та цілеспрямованою політичною діяльністю людей, їхніх політичних структур щодо виявлення і реалізації соціально-політичних інтересів та потреб у процесі формування й здійснення політичної влади в суспільстві.

Зміст політичного життя становлять політичні відносини з приводу встановлення влади і процесу владарювання; ставлення до держави, здійснення нею притаманних їй функцій, до системи державних органів, їхньої діяльності; відносини між партіями та громадськими об'єднаннями, між масами й політичними лідерами, між політичними партіями і політичними лідерами та ін.

Політичне життя багатогранне і різнобарвне. Його можна класифікувати за різними принципами. Типологія політичного життя має такий вигляд:

за обсягом охоплення сфери -- внутрішньополітичне, зовнішньополітичне;

за сферами прояву -- соціально-політичне, національно-політичне; військове; адміністративно-політичне та ін.;

за суб'єктами політики -- соціально-класове, національне, державне, партійне, громадсько-політичне тощо;

за діяльністю політичних органів -- парламентське, адміністративне;

за формами діяльності мас -- парламентське, страйкове, мітингове;

за формами організації -- організоване, стихійне, слабо-організоване;

за рівнем здійснення -- за місцем проживання, в трудових колективах, на рівні управління й самоуправління за адміністративно-територіальним поділом, на державному рівні, міжнародному рівні.

Отже, політичне життя має складну внутрішню структуру. Насамперед розрізняють внутрішньополітичне та зовнішньополітичне життя.

Внутрішнє політичне життя включає так звані об'єктивно-інституційні елементи, їх функціонування. Це життєдіяльність політичної системи суспільства з її основними структурами - політичною владою, політичними відноси-нами, політичною організацією суспільства (держава, політичні партії), політичною культурою, найважливішими політичними процесами, напрямами й фор-мами політичної діяльності та ін.

Зовнішньополітичне життя є системою взаємовідносин держав, партій, їхніх блоків і союзів з питань власних інтересів, а також інтересів світового співтовариства і має своїм змістом контакти між державними та іншими політичними лідерами (переговори, зустрічі, візити та ін.) з метою укладення або здійснення існуючих домовленостей договірних сторін із зовнішньополітичних питань.

Особливості економічного і політичного життя варіюються залежно від розвиненості ринкової економіки і політичної системи. Чим більш розвинені ринкові відносини і відповідне їм економічне життя, тим демократичніше політичне життя і політична система, що йому відповідає. І навпаки, звуження сфери ринкової економіки, набуття нею командних рис, а також зниження активізації економічного життя в суспільстві, централізація його в державних структурах призводять значною мірою до згортання обсягу демократичних форм політичного життя, одержавлення його.
Політичне життя суспільства зумовлене також його соціальним станом, тобто діяльністю соціальних спільностей -- народів, націй, соціальних груп, активною діяльністю особи. Це особливо помітно в умовах демократично і тоталітарне, авторитарне організованого суспільства. Наведемо такі паралелі:
У XX ст. зміни у співвідношенні економіки і політики певною мірою позначились і на соціальних формах життя. З'ясувалося, що політичними засобами можна регулювати динаміку економічного розвитку, уникати криз, переорієнтовувати економіку на вирішення здебільшого соціальних завдань або на максимум ефективності. Економіка і політика вступили у якісно нове співвідношення.
Що ж є характерним для політичного життя XX ст. на відміну від попередніх століть?
1. Стало можливим політичними засобами регулювати динаміку економічного життя, переорієнтовувати напрями економічної діяльності, досягати максимуму ефективності економічного розвитку.
2. У XX ст. на відміну від попередніх широкого розвитку в західних країнах набула демократія. Це сприяло тому, що партії, які виражали інтереси більшості, одержали можливість прийти до влади. Терміни "буржуазні" й "робітничі" партії фактично втратили минуле значення, оскільки велику частку електорату цих партій становлять трудящі, наймані робітники.
3. Відхід більшості політичних партій від своєї вихідної соціальної бази. В соціальному плані суспільство стає багатошаровим, різноманітним. Чисельно зростають міжкласові групи, виникають численні групи робітників-власників, які володіють нерухомістю, акціями та ін. Отже, політична партія, яка орієнтується тільки на певну соціальну групу, прирече-на на поразку.
4. Державна діяльність як вид політичної діяльності стає політичним та правовим інструментом здійснення реформ в інтересах більшості суспільства. На політику відчутно впливають такі інтереси широких мас, як екологічні, національні, групові, утвердження миру на планеті тощо.
5. Широкого розвитку набувають масові рухи як фактор зближення людей різного соціального походження, що само по собі теж якоюсь мірою консолідує діяльність політичних партій.
6. Майже до середини XX ст. майнове становище мас, а отже, й економічне життя відігравало значну роль і виступало в основному детермінантою політичної діяльності. В сучасних умовах питання бідності більш як для 2/3 населення світу втрачає свою актуальність. Марксистське розуміння
класового підходу, класового інтересу як вихідного в оцінці політичних подій неприйнятне для сучасних оцінок багатьох проблем, зокрема національного питання, екологічних проблем, самобутності культур та ін. Ці та інші проблеми сягають своїм корінням не в класові відносини, не в існування експлуатації або капіталізму, а в природу сучасної цивілізації як індустріальної, так і постіндустріальноі.
7. Політичне життя світового співтовариства не зводиться до необхідності соціальної революції. Воно різноманітне і різнобарвне.
8. Глобалізація бачення політичного життя. Воно стає для людства новою реальністю, спрямованою на виживання. Це передбачає пошук домовленостей, встановлення консенсусу, взаємодії. Саме вони є умовою існування людства і рушійною силою політичного прогресу.
9. Зростання міжнародної інформації щодо політичного життя робить його надбанням широких мас, які активно включаються у політичне життя.

Політика як вид регулювання суспільних видносин

Політика належить насамперед до сфери духовного життя сус-пільства. Її виникнення було зумовлено цілою низкою об'єктивних чинників у" різних сферах суспільного життя, але на-самперед -- у сфері виробництва та сфері економічних відносин. Вона виникає в період переходу від первіснообщинного життя сус-пільства до цивілізації.
Інтегрованим виразом усіх суспільних відносин виступає сус-пільний устрій, основу якого становлять пануючі в даному суспільстві економічні відносини та інститути, які повинні забезпечувати його функціонування і розвиток. Роль суспільного устрою в житті суспільства полягає передовсім в тому, що він визначає для даного кон-кретного суспільства загальний спосіб, ступінь і характер його жит-тєдіяльності. Він виконує регулятивну функцію стосовно всіх інших сторін суспільного життя.
Як відомо, економічні відносини -- це відносини між людьми в процесі виробництва, що зумовлені їх взаємним стосунком до засобів виробництва та результатів праці і втілюються в конкретно-історич-них формах власності, в способах поєднання робочої сили зі знаряд-дями праці, в формах обміну діяльністю, що зумовлена суспільним поділом праці і відмінностями місця, становища осіб, груп, класів у системі виробництва, у формах розподілу, обміну, споживання.
Економічні відносини справляють величезний вплив на специфіку суперечностей в суспільстві, на характер взаємовідносин між соціальними суб'єктами. Ось чому в політиці, де центральним питанням постає питання про владу, остання не виступає як самоціль, а стає засобом для захисту суспільного ладу з його конкретними еко-номічними відносинами або для його повалення й заміни іншим. -
З розкладом первіснообщинного ладу і з переходом до цивілізації відбулося не тільки класове розшарування суспільства, а й загост-рення суперечностей поміж соціальними суб'єктами, на основі по-силення існуючих відмінностей стосовно відношення до засобів виробництва і результатів праці. Відбулося поглиблення й загострення суперечностей між інтересами різних соціальних суб'єктів.
Водночас суспільний поділ праці, соціальна диференціація й по-силення нерівності у володінні засобами виробництва і засобами за-доволення життєвих потреб створили можливості для вияву таких негативних людських рис, як жадібність, заздрість, нестримна го-нитва за багатством, намагання домогтися його будь-якими засоба-ми.
Відтак виникає потреба в новій організації суспільства. Форму-вання цієї нової організації зв'язане з розробкою особливих правил, норм, настанов, законів, спрямованих на регулювання відносин між людьми, а також зі створенням відповідних органів, інститутів, які б забезпечували виконання цих правил, норм, законів і регламентува-ли поведінку людей у суспільстві.
Так відбувається становлення публічної влади, головним органом здійснення якої стає держава. На цьому рівні розвитку суспільства індивіди перестають бути членами роду, носіями його рис, а стають громадянами, життєдіяльність яких тепер здійснюється в межах роз-роблених суспільством норм, законів і під контролем суспільства, насамперед -- держави.
Отже, місце колишніх кровно-родинних зв'язків і відносин зай-мають якісно нові відносини -- політичні, які активно впливають на всі інші. Відтак політика виникає як результат об'єктивно зумов-леного суспільного поділу праці, зміни характеру відношень людей до засобів виробництва і результатів праці (виникнення приватної власності), поділу суспільства на соціальних суб'єктів з різними інте-ресами, зміни форми обміну, споживання. Політика виникла як сфе-ра відносин, що забезпечує погодження, регулювання, реалізацію інтересів людей за допомогою влади.
Діяльність держави як всередині країни, так і за її межами та відно-шення до цієї діяльності класових сил з цього часу стали визначати-ся поняттям "політика". Вже набагато пізніше, під час бурхливого розвитку демократичних процесів, коли з'явилися нації, а згодом політичні партії та масові суспільні організації, кожна з яких вира-жала інтереси та настрої багатьох людей, політика набуває нового змісту.
Політика виражає докорінні інтереси різних соціальних спільно-стей, партій, держав і цілі, якими вони керуються. У всіх сферах, де здійснюється політика, вона має багато форм вияву. Теорія виділяє дві великі, тісно зв'язані одна з одною сфери політики--внутрішню та зовнішню. Разом з тим багатоманітність реального життя дозво-ляє і зобов'язує виділяти у внутрішній і зовнішній політиці більш вузькі і в той же час дуже важливі сфери політики, такі як: економіч-на, соціальна, національна, політика розвитку народовладдя, куль-турна політика тощо.
Зрозуміло, що багатоплановість такого важливого суспільного явища, як політика, вимагає виділення та розгляду й інших більш конкретних сфер діяльності. Наприклад, тільки в сферу економічної політики входять такі її складові, як науково-технічна, структурна, аграрна, фінансова, інвестиційна, зовнішньоекономічна політика. Не-обхідно відмітити і такі сфери політики, як економічна, демографіч-на, кадрова, національна, молодіжна тощо. Кожна з них може бути предметом самостійної теорії політики.
Різнобічні також сфери і напрямки зовнішньої політики, виділення яких зумовлено діючими на міжнародній арені групами держав, політичними, громадськими та іншими демокра-тичними об'єднаннями.
Теорія політики, зрозуміло, не зводиться лише до виділення й оці-нки основних сфер політики, розкриття її структури та завдань. У політиці необхідно бачити зв'язки між її сферами, їхній взаємовплив, взаємодоповнення та механізм їх здійснення. Її важливо розглядати не тільки з погляду структурних, а й з урахуванням функціональних, тимчасових, довготривалих та інших аспектів.
Еволюційний розвиток політики засвідчує незмінність її фунда-ментальних засад. Навіть якщо вони в далекій перспективі й змінять-ся, то тільки разом із реформуванням всієї системи організаційних та регулятивно-контрольних сфер суспільства. А щодо перспективи зникнення політики, як про це мріяли соціалісти-утопісти, то з висо-ти сьогоднішнього розвитку політичних процесів вона зовсім нере-альна навіть у гіпотетичному майбутньому. Якщо колись і не буде держави, що теж проблематично, політика неодмінно залишиться у тих самих суспільних функціях, але з іншими суб'єктами. Такими соціальними суб'єктами можуть бути асоціації, вільні самоуп-равлінські угруповання у межах громадянського суспільства тощо. Але цілком очевидно, що політика як засіб організації й регулювання життя суспільства неодмінно збереже своє значення. Аналізуючи стан і перспективи розвитку людства, не можна не дійти висновку, що нині найбільш актуальною проблемою політики виступає її демок-ратизація, гуманізація, наближення до злободенних запитів суспіль-ства і вирішення їх через його (суспільства) прогрес та оновлення. Кількість і складність таких завдань з розвитком людства зростає. Ось чому подальшою перспективою розвитку політики буде її уск-ладнення, підвищення її ефективності та відповідальності. Без усві-домлення цього методологічного положення не можна зрозуміти зміст та характер політичного життя суспільства.

Політика як наука і мистецтво.

Політологія як наука
Політологія в її сучасному вигляді -- це явище новітнього часу. Вона виникла на сучасному етапі людської цивілізації. Це сталося у період утвердження індустріального суспільства, коли разом з бурхливим розвитком наукового знання виникли нові нетрадиційні стосунки між людиною і навколишнім світом. Нові історичні умови життя породили великий попит на ідеї демократії, яка все більше починає виступати в суспільстві як форма організації суспільно-політичного життя. Демократична організація суспільства все більше вимагає проведення такої державної політики, яка б грунтувалася на теоретичних політичних знаннях, а не на соціальних утопіях. Відповіддю на цю історичну необхідність стала поява ліберальної демократії з її гострим попитом на політологічні знання. Ліберальна демократія створила сприятливі умови для розвитку суспільно-політичної думки, і зокрема політології як науки.
Організаційне оформлення політології відбулося в країнах Заходу лише після другої світової війни, бо ще до середини XX століття у гуманітарній науці розуміння політичної системи обмежувалося вченням про державу. Саме право, насамперед державне й міжнародне, повністю домінувало при вивченні політичних систем. І тільки після другої світової війни з'явилися теоретичні праці, в яких під політикою стали розуміти не тільки життя держав, а й діяльність політичних партій, суспільно-політичних рухів, громадських організацій та інших політичних інститутів. Саме тоді остаточно сформувалося поняття сучасної політології.
Політична наука стала настільки самостійною, що почала активно співробітничати з іншими гуманітарними науками, не розчиняючись у них. Тоді ж оформлюються сучасні методології суспільних наук, чіткіше розмежовуються їхні предметні сфери, встановлюється взаємодія політичної науки із суміжними галузями знань; у сфері політичної науки виникає система наукових шкіл і напрямків (дослідження свідомої та підсвідомої мотивації політики, політичної поведінки, психології вольових актів влади, аналіз зовнішньої політики. понять політичного реалізму і т.п); відбувається, як і в інших соціальних науках, спеціалізація наукового знання (дослідження внутрішньої, зовнішньої політики, політичних систем, політичного лідерства, типології влади та інше); завершується перехід від праці ізольованих груп та окремих вчених до організації наукових установ, мережі навчальних закладів, що готують кадри спеціалістів, починається видавнича діяльність, з'являються спеціалізовані періодичні видання. Політична наука стає у розвинених країнах повноправною частиною науки як соціального інституту з численними й організованими кадрами дослідників та учнів; виникають міжнародні та національні організації політичної науки.
Разом з такими дисциплінами, як політична етнографія, політична демографія, політична статистика, еко- і біополітологія, цей комплекс знань створює політичну науку, або політологію в широкому розумінні.
Поряд з нею існує й політологія у вузькому її значенні -- як загальна теорія політики, що становить "душу й серце" політичної науки. Політологію (загальну теорію політики) відрізняє від інших політичних наук те, що вона не займається лише окремими аспектами політики і не вивчає політику в ряді інших, неполітичних об'єктів. Специфіка теорії політики полягає в тому, що вона, по-перше, спеціально досліджує політику як цілісний об'єкт і, по-друге, своїм основним предметом мас групу внутрішніх, іманентне властивих тільки політиці, специфічних закономірностей владних відносин.
Політологія як комплексна й самостійна галузь суспіль-них наук не займається лише переведенням загальних філософських, соціологічних та інших наукових понять у політичну сферу. Предметом політології є аналіз сутності політики як цілісного су-спільного явища: вияв на макро- та мікрорівні її необхідних структурних елементів, внутрішніх та зовнішніх зв'язків та відносин; визначення основних тенденцій і закономірностей, що діють у різних суспільно-політичних системах; розробка об'єктивних критеріїв соціального виміру політики.
Політика як мистецтво.
Суть політики визначається "двоїстим" характером цього явища По-перше, політика -- це наука, оскільки вона базується на законах суспільного розвитку. Останнє вимагає від дослідників обов'язкового розгляду цього явища крізь призму розуміння об'єктивної логіки його законів, визначення його категорій та методів. Відтак політика не може виступати в суспільному житті як сфера свавілля окремої особи, соціальної групи або класу.
Необхідною умовою, що сприяє кращому розумінню об'єктивних процесів, що діють поза і всередині політики, є вивчення історичного досвіду, необхідність уважного ставлення до його уроків та врахування в політичній діяльності всієї багатоманітності чинників, які на неї справляють вплив. Наявність об'єктивного елементу в політиці, її залежність від попередніх подій створюють можливість для науково обгрунтованих прогнозів, передбачень і навіть для відповідного моделювання політичних процесів, хоча, звичайно, це можна зробити лише з певною мірою ймовірності.
По-друге, політика -- це не тільки наука зі своєю системою категорій, закономірностей та методів, а мистецтво, яке полягає в умінні використовувати наявні можливості, вміти приймати правильні й виважені політичні рішення як на основі теоретичних знань і перевірених історичною практикою логічних висновків, так і з допомогою уяви, інтуїції, творчої сміливості та фантазії. «Політика як мистецтво -- це необхідний компонент дійового і емоційно-вольового життя політики, що істотно визначає її ефективність, характер методів, вибір тактики та професійне покликання політичного діяча. Роль мистецтва в політиці зумовлюється імовірнісним характером політичного процесу (неповнотою інформації про його вихідні умови, можливістю появи непередбачених чинників, невизначеністю кінцевих результатів і т.п.). Оскільки політичний процес ніколи не може бути повністю раціональним, а неконтрольовані процеси в політиці небажані, то за організації і здійснення політичного процесу і взагалі будь-якої політичної дії виникає подвійне завдання: якось компенсувати брак точного знання і в той же час утри-матися в межах раціонального, щоб не допустити безвідповідальних рішень та дій.
Вирішення першого завдання зв'язане зі знанням техніки політичних відносин, співвідношення сил, знанням людей та їхніх інтересів, слабких та сильних сторін, логіки та психології поведінки мас, груп та окремих осіб і т.п. Саме воно визначає політичну тактику, спосіб прийняття конкретних політичних рішень, можливість тонкого маневрування на основі правильного психологічного розрахунку, вміння перетворювати наміри в дії, вести гнучку політичну гру, коли тактична техніка та вміння маневрувати переходять у більш значні стратегічні дії. Коли ж мистецтво підміняють спритністю, інтригою, маніпуляцією людьми й принципами, що, на жаль, частенько трапляється, можна говорити про переродження політики в політиканство.
Друге завдання -- залишатися у сфері раціонального -- вирішується вмінням утримуватися від усього неосмисленого, випадкового, від забобонів та пристрастей, зведення особистих рахунків і т.п.
Вирішення цих двох завдань зближує інтелект політика з його емоційною сферою. На межі між ними, в інтуїтивній сфері, що близька до підсвідомості, виникають яскраві імпровізації, прозріння, вдалі здогадки, рішення про вибір близьких за духом та за складом характеру партнерів. На межі знань та інстинктивного вибору політика може досягти справжнього артистизму, піднятися від виснажливої праці до емоційного осяяння.
Як свідчить історична практика, політика, як мистецтво, залежить не тільки від об'єктивних, а й від суб'єктивних обставин, котрі не піддаються логічному аналізу. Ця обставина вимагає від політиків постійної готовності творчо мислити і відповідально ставитися до своєї діяльності. Не можна абсолютизувати значення минулого досвіду, раніше відомих і перевірених колись схем політичної поведінки, звичних старих прийомів вирішення проблем. Як зазначав З.Фрейд, "в політиці необхідно діяти одразу і правильно, тут немає можливості перевірити гіпотезу, поставити питання, щоб повернутися до нього пізніше і т.п. Якщо проблема встановлена, мета поставлена-- треба діяти".
Треба постійно пам'ятати про те, що політичні події обов'язково несуть на собі "відбиток" тих людей, які беруть участь у політичному житті, віддзеркалюють культурне, емоційне середовище, в якому вони сформувалися. Так само, як багатоманітні умови та напрямки будь-якої політики, так само багатоманітні й її засоби. Необхідний вибір саме цих засобів і конкретний момент їх застосування -- це найважливіші вияви мистецтва політики, бо вони вимагають високого ступеня раціональності й винахідливості у прийнятті та реалізації політичних рішень.
Політиці притаманний особливий стан: постійний розвиток і плинність. Ось чому політичні процеси, дії, відносини, події ніколи не залишаються однаковими й незмінними навіть протягом короткого часу. Обставини, які постійно змінюються, вимагають від політичних суб'єктів нових підходів, нових рішень, нових зусиль для їх реалізації. Це дає нам змогу зробити два важливі висновки. По-перше, здійснення політики виступає як процес: вже на початку політичних дій несподівано можуть з'явитися нові, непередбачені обставини та чинники, що можуть не тільки вплинути на кінцевий результат, а й стати вирішальними. Саме вміння спрогнозувати й передбачити нові обставини і моменти розвитку політичних процесів у суспільстві і робить політику мистецтвом, тобто таким видом діяльності, характерною рисою якої є уява, інтуїція, творча сміливість і фантазія.
Другий важливий висновок полягає в тому, що не можна ставитися до фактів політики як до статичних, незмінних. Політичні процеси перебувають у постійному розвитку та становленні. А це робить вибір моменту, місця й часу включення людини в політичний процес великим мистецтвом, що може прийти лише з досвідом. Не випадково одна з порад великого політичного мислителя Н.Макіавеллі полягає в тому, що "всі мудрі державці повинні мати на увазі не тільки теперішні ускладнення, а й майбутні і з усією енергією вживати заходів проти цих останніх. Якщо передбачати їх раніше, то неважко буде боротися з ними; якщо ж чекати їхнього наближення, то лікування буде вже несвоєчасним, бо хвороба стала невиліковною". Як свідчить політична практика, впливати на політичні процеси, контролювати їх на ранніх етапах розвитку набагато простіше, ніж на завершальній стадії. Мистецтво політика виявляється в тому, щоб політичні рішення приймати не тільки правильно, а й своєчасно.
Політичне мистецтво означає, таким чином, поєднання раціональних, інтелектуальних та інтуїтивних (підсвідомих) чинників та почуттів людини. У цьому синтезі за певних умов і обставин може ви-никнути й політична харизма (дар божий), а саме: вміння політика породити довіру в людей до себе, яка може сягати навіть містичного поклоніння. Однак необхідно пам'ятати про те, що мистецтво політичної боротьби, політичного компромісу, політичної роботи з людьми та прийняття рішень, як і мистецтво здійснення всіх інших форм політичної діяльності, ніколи не повинно домінувати над теоретико-раціональними засадами політики. Треба також мати на увазі, що мистецтво без міри -- це великий ризик виродження справжньої політики у брудне політиканство, у панування лише особистих амбіцій та властолюбства.
Ось чому мистецтво політики полягає в дуже важкій праці із забезпечення та погодження досить багатоманітних властивостей цього явища, у здатності ніколи не впадати в крайнощі та абсолютизувати будь-які з його різноманітних аспектів. На превеликий жаль, на таку абсолютизацію ми постійно натрапляємо, коли "велику" й "малу" політику часто зводять до суб'єктивістських дій як окремих осіб, так і певних замкнених груп, відкидаючи будь-які раціональні підходи до аналізу політичних процесів.

Політична свідомість і політична культура.

Політична свідомість - опосередковане відображення політ, життя сусп-ва, суттю якого є проблеми влади, формування, розвиток і задоволення інтересів та потреб політ, суб'єктів; сукупність поглядів, оцінок, установок, які, відображаючи політико-владні відносини, набувають відносної самостійності.

Теоретичним дослідженням феномена П.с. займаються різні науки. Філософія розглядає її як форму сусп. свідомості й аналізує у поєднанні із сусп. буттям. Політична соціологія виділяє у П.с. ідеологічний і масовий рівні, зосереджуючи увагу на розкритті суттєвих характеристик консервативної, ліберальної, реформістської, радикальної та ін. типів П.с., досліджує масову П.с. як поєднання усгановок, що склалися у сфері ідеолог. та політ, діяльності, і висновків, отриманих суб'єктом внаслідок самостійного аналізу сусп.політ. діяльності. Психологія політики поєднує аналіз змісту П.с. з індивід, механізмом її існування. П.с. входить до складної психічної діяльності особистості й функціонує за її законами. П.с. - це сприйняття суб'єктом тієї частини реальності, що пов'язана з політикою, це суб'єктивний образ політ, системи. Знання та уявлення про політику не є продуктом індивід, свідомості. Особистість здобуває їх із навколишнього середовища в ході політ, соціалізації.

Структура П.с. складна і суперечлива. Згідно з функціональним принципом класи4)ікації в ній можна виділити такі аспекти: політико-психологічний (почуття, настрої, наміри, мотиви, установки,переконання,воля та ін.), політико-ідеологічний (цінність, ідеал, ідея, доктрина, концепція, погляди, теорія та ін.), політико-дійовий (свідомість консервативна, ліберальна, реформістська, радикальна та ін.). За суб'єктом П.с. класифікують на П.с. сусп-ва, нації, класу, групи, особистості, масову П.с., а також громад, думку. За ставленням до влади розрізняються автократична П.с. і демократична П.с. з їх численними підтипами. У гносеолог. плані виділяють П.с. на емпіричному і теоретичному рівнях, буденну і наукову П.с. та ін. П.с. складається в процесі пізнання кожної форми політико-владних відносин: представницької (законодавчої), виконавчої і судової, а також сукупності політ, інтересів суб'єктів, установки і цінності яких синтезовані в колективну волю, виражену в меті й завданнях політ, дій і спрямовану на здійснення функції народовладдя, управління і самоуправління. Важл. фактором формування П.с. є політ, виховання.

Усвідомлення політики на теорет. рівні сприяє вирішенню стратег. і тактичних політ, завдань і цілей, визначенню засобів і методів їх досягнення, виробленню різноманітних концептуальних підходів до втілення і коригування політ. рішень і програм. Емпіричний рівень П.с., що відображає політ. дійсність у формі відчуттів, уявлень, ілюзій, переживань і т.ін., слугує живильним грунтом для формування політ, культури суспва. До осн. функцій П.с. належать: пізнавальна, норматчвно-регулятивна, інтегративна, прогностична.

П.с. покликана адекватно відображати процеси демократизації в зовнішньополіт. і міжнар. розвитку, прагнення народів жити в мирі і злагоді, виключити війни із життя суспва, досягти на ділі пріоритету загальнолюдських інтересів і цінностей, свободи соц. і політ, вибору. В Україні на сучас. етапі розпочався й постійно відбувається складний і тривалий процес формування дем. П.с.
Політична культура
(від лат. -cultura, вирощування; виховання, освіта; розвиток) - частина загальної культури, яка формується і виявляється в процесі політ. життя; історично і соціально зумовлений продукт політ, життєдіяльності людей, їх політ, творчості, який відбиває процес опанування сусп-вом, націями, класами, ін. соц. спільнотами та індивідами політ. відносин, а також розвиток їх власної сутності і діяльнісних здібностей як суб'єктів політ, життя.
Сам термін «політична культура» уперше вжив нім. філософ XVIII ст. І.Гердер. Як особлива концепція П.к. завдячує теорії «суб'єктивно мотивованої соціальної дії» М.Вебера і його вченню про роль цінностей як каталізаторів соц. змін. Концептуальна розробка проблем П.к. вперше розпочалася в 50-х -на поч. 60-х pp. XX ст. в працях амер. вчених Г.Алмонда, С. Вер-би, Д.Пауелла та ін.
П.к. включає в себе культуру політ, мислення і поведінки індивідів і соц. спільнот, культуру організації та функціонування політ. ін-тів і всього політ, життя в сусп-ві. За структурою П.к. складається із політ, знань, політ, ідеології і психології, політ, досвіду і традицій, політ, ін-тів, норм, зразків і засобів політ, діяльності. У П.к. особи, поряд з політ, знаннями, ідеолог. позиціями та зразками політ. діяльності, велике значення мають емоційно-психолог. компоненти політ, переконання, почуття, настрій, оцінки, переживання і т. ін. Системоутворюючими у П.к. є політ, ідеологія, політ, знання і переконання. П.к. виконує такі функції: забезпечення реалізації інтересів відповідних соц. спільнот людей і політ, стабільності сусп-ва (гол. функція); опанування політ. відносин; нормативно-регулююча; політ. соціалізації; комунікативна; прогностична тощо.
Характер і стан П.к. справляють істотний вплив на формування і функціонування політ, системи та ін-тів, на особливості політ, режиму, взаємовідносини між громадянами і владою, на політ, поведінку людей та їх громадсько-політ. орг-цій. Характерні риси і особливості П.к. зумовлюються конкретно-іст., екон., соціально-класовими, національно-етнічними, регіон., профес. та ін. чинниками. Як підсистема загальної культури П.к. взаємодіє з її підсистемами - культу-рами екон., моральною, правовою, естет., еколог, і т.ін. П.к. містить у собі елементи особистого, класового, національного і загальнолюдського.
У політичній науці використовується метод типологізації П.к. за різними ознаками. Так, за суб'єктом розрізняються П.к. сусп-ва, соц. спільноти і особи, виділяються також окремі класові П.к., П.к. еліти. За ознакою ступеня консенсусу між членами сусп-ва стосовно до осн. політ, цінностей і правил політ, «гри» розрізняється «фрагментарна» й «інтегрована» П.к.; за орієнтацією на режим політ. життя - «тоталітарна», «авторитарна» та «демократична» ; за орієнтацією на засоби політ, дій - «реформістська», «революційна», «контрреволюційна», «консервативна» П.к. тощо.
Незважаючи на складність виділення іст. типів П.к., у світовій науковій думці закладені основи її класифікації за цією ознакою. Насамперед відзначаються цивілізаційний і формаційний підходи до класифікації іст. типів П.к. Згідно з марксист, традицією використовується формаційний підхід, який доповнюється класовими, етнічними та деякими ін.характеристиками П.к., що функціонують у межах одного типу формаційної П.к. Амер. політологи Г.Алмонд і С.Верба через порівняльний аналіз різних П.к., враховуючи специфіку властивих їм почіт. орієнтацій, виділили три її «чистих типи»:
1) «патріархальну П.к.», якій властиві такі риси: брак у сусп-ві чітко виражених спеціалізованих політ, ролей і зацікавленості підданих у функціонуванні політ. системи; орієнтація членів сусп-ва на вождів племені, шаманів і т.ін.; невіддільність політ, орієнтацій від реліг. і соц.; 2) «підданську П.к.», що характеризується сильною орієнтацією на політ, систему і наслідки її функціонування, усвідомленням особливого авторитету влади, низьким рівнем участі підданих у політ, житті; 3) «активістську П.к.», яка відзначається значним інтересом громадян до політ, системи і наслідків її функціонування, а також активною орієнтацією на особисту участь у політ. житті. Сполучення цих «чистих типів» П.к. дає кілька змішаних типів П.к., що реально (функціонують у політ, процесі. Вищим з них визнається а в горами цісї типології «громадянська культура», в якій переважає активістська П.к. із збереженням елементів патріархальної та підданської П.к. Типи П.к., виділені Г.Алмондом і С.Вербою, певною мірою віддзеркалюють особливості різних іст. епох. Розгорнуту класифікацію іст. типів П.к. розробив також польськ. політолог Є.Вятр. Засадами його типології є зв'язок П.к. із сусп.-політ. формаціями і притаманними їм політ. системами. Відповідно до цього Є. Вятр виділяє такі типи П.к.: 1) традиційна П.к., що відповідає рабовласн. і феод. сусп-вам і має три різновиди: племінну, теократичну і деспотичну П.к. Поряд з основною - традиц. П.к. функціонує другорядний тип - П.к. станової демократії із різновидами: патриціанською і дворянською П.к. 2) буржуазно-демократична П.к., як оси. тип П.к. капіталіст. сусп-ва з різновидами: консервативно-ліберальною і лібсрально-демократичною П.к. Як другорядний тип тут виділяється автократична П.к. із різновидами - авторитарною і тоталітарною П.к. 3) П.к. соціалістичної демократії як осн. тип П.к. соціаліст, сусп-ва, а поряд з нею другорядний тип - реліктова автократична П.к. Кожен іст. тип П.к. характеризується певним редукціонізмом і має доповнюватися нац., соціально-класовими і регіон, підходами до аналізу.

Політичний конфлікт

(від лат. conflictus - зіткнення) -зіткнення, протиборство різних соц.-політ, сил, суб'єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані насамперед з боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політ, статусу, а також з політ. перспективами розвитку сусп-ва. Суб'єктами П.к. виступають індивіди, малі й великі соц. групи, формально організовані в соц.політ. орг-ції або в політизовані соц. рухи. В основі П.к. лежать соц.-екон., етнічні й політ, суперечності (об'єктивно властиві будь-якому сусп-ву.) Особливо гострих форм П.к. набувають у кризові й перехідні періоди розвитку сусп-ва та людства.

Виділення П.к. в самостійну проблему і напрям зх. політ, науки припадає на серед. XX ст. З тих пір політ, конфліктологія стала одним з найважл. розділів зх. теорет. і прикладної політології. На сьогодні зх. вченими глибоко досліджені причини і специфіка П.к., його роль, місце і функції в сусп-ві, умови й передумови виникнення, стадії розвитку, попередження і методи вирішення, розроблена їх типологія. Особливого поширення й популярності набули концепції: «загальної теорії конфлікту» (К.Боулдінг), «позитивно-функціонального конфлікту» (Л.Козер), «конфліктної моделі суспільства» (А.Дарендорф), «теорії принципових переговорів» (Дж.Бертон, Р.Даль, Р.Фішер, У.Юрі), «міжнародного конфлікту як особливого різновиду соціального конфлікту» (Б.Броді, К.Дойч, Ч.Макклелланд, Р.Патнем, М.Херманн.) Серед концепцій П.к., які претендують на універсальне застосування, важл. місце посідає «загальна теорія конфлікту» К.Боулдінга, котрий конфлікт визначає як ситуацію, в якій сторони усвідомлюють несумісність своїх позицій і кожна прагне зайняти позицію, несумісну з бажаннями, інтересами ін. сторони, що разом з тим не виключає необхідності подолання чи суттєвого обмеження конфліктів. Відповідно до «конфліктної моделі суспільства» Р.Дарендорфа, будь-яке сусп-во постійно змінюється, соц. конфлікт всюдисущий, його потрібно вивчати і намагатися вирішити.

У суч. зх. політології великого значення надають аналізу різновидів і структури П.к. як основи для розробки методики його вирішення. Структура П.к. складається: з умов його виникнення і протікання; учасників, сторін П.к., їх дій щодо досягнення своїх цілей та їхнього рівня, що відображає їх силу і становище у політ, системі сусп-ва; засобів і способів, які використовуються конфліктуючими сторонами для створення чи вирішення конфліктної ситуації; уявлення про дану конфліктну ситуацію, що склалося в її учасників і третьої сторони (нейтральних, незацікавлених і зацікавлених суб'єктів); характеру конфлікту; його просторово-часових параметрів; етапів та інтенсивності протікання; наслідків і результатів. Амер. політологами розроблені різноманітні методи вирішення П.к. Виділяються: метод «ухиляння» від конфлікту (зникнення з політ, арени, ухиляння від зустрічей з противником та ін.); метод підміни конфлікту (переміщення в ін. площину); метод кон4)ронтації (жорсткі, «революційні» рішення); метод відкладання (тимчасова поступка сильному опонентові); метод консенсусу сторін на основі зближення їх позицій через посередника; метод третейського арбітражу; метод переговорів (найбільш поширений і перспективний спосіб вирішення П.к.). Сучас. методика втілення останнього способу - «теорія принципових переговорів» - полягає в тому, щоб вирішувати політ, проблеми на основі їхніх якостей, тобто виходячи із суті справи, а не з торгів з приводу поступок тієї чи ін. сторони. В основу принципових переговорів покладено такі принципи: відмова від ведення позиційного торгу і зосередження на інтересах, а не на позиціях; використання об'єктивних критеріїв; пошук взаємовигідних варіантів; розмежування між учасниками дискусії й обговорюваними проблемами; м'яка, вміла тактика взаємодії з протилежною стороною і підключення в разі потреби до них третьої сторони.
У разі виникнення П.к. для його благополучного вирішення необхідно, по-перше, локалізувати конфлікт, чітко визначити його межі, тобто не допустити включення в нього додаткових факторів. По-друге, потрібно запобігати спрощенню проблем, які послугували підставою П.к., їх дихотомічній трактовці. Учасникам П.к. важл. вийти за межі конфліктної ситуації на рівень метапринципів щодо неї, розглянути її з точки зору спільного, що об'єднує обидві сторони: гуманізму, демократії, прав людини і т.ін. По-третє, не слід допускати втрати часу у вжитті конструктивних зусиль і заходів, оск. час у вирішенні конфлікту є одним з вирішальних факторів. Втратити його - означає в подальшому мати справу не лише з П.к., а і з його наслідками, які можуть бути значно небезпечнішими за сам конфлікт.
Архітектура виникнення та технологія гасін-ня політичного конфлікту.
Конфлікти стають реальністю після стадії свого назрівання. Суть цього процесу полягає в тому, що до наявних передумав конфлікту при-плюсовуються ще і додаткові фактори, які заго-стрюють протиріччя та роблять сутичку неми-нучою. На цій стадії конфліктуючі сторони усві-домлюють несумісність своїх інтересів і розг-лядають одне одного як перешкоду на шляху досягнення власних цілей. З якогось моменту вони вирішують, що зберігати status quo не можливо і приступають до активних дій. Такий стан взаємовідносин між суб'єктами називаєть-ся конфліктною ситуацією. Для безпосеред-нього початку конфлікту потрібний певний сти-мулюючий фактор, який при нормальній ситуації не викликає рішучих дій. Така обставина є при-водом до конфлікту. Після нього конфлікт всту-пає в свою активну фазу.
Схожим явищем в політиці виступає полі-тична криза або кризова ситуація. По своїй суті є переломом у функціонуванні політичної системи, розлад попередніх взаємовідносин між правлячою групою та підпорядкованими соціальним прошарками. В результаті кризи політична обстановка характеризується різким посиленням недовольства широких соціальних верств діями правлячої групи. Будь-яка полі-тична криза може перерости на конфліктну си-туацію.
Види політичних криз
Урядова криза виражається у втраті виконавчою владою контролю над ситуацією і вирішується перестановками в уряді чи його повною відставкою.
Парламентська криза -- це така зміна співвідношення сил в органі законодавчої влади, коли він стає неспроможним приймати рішення чи його рішення розходяться з волею більшості громадян держави. Така криза до-лається. як правило шляхом розпуску парла-менту та призначенням нових виборів.
Конституційна криза означає фактичне припинення дії Основного Закону держави. через втрату його легітимності. Така кри-за вирішується звичайно шляхом прийняття нової Конституції. Вона може проявлятися також у незмозі парламенту прийняти Конституцію через протистояння в самому законодавчому органі чи нереальність зaпропонованого проекту тощо. У першому випадку проект може бути винесений на референдум, може бути розпуще-ний парламент, чи прийняття Конституції відбудеться шляхом владного рішення з боку виконавчої влади або голови держави, залежмо від повноважень останніх, у другому -- подаєть-ся новий проект.
Зовнішньополітична або міжнародна криза пов'язана з розладом сис-теми відносин держави з однією або деякими державами в результаті посилення протиріч між ними та загрози переростання у відкритий кон-флікт. Наразі неврегулювання такого конфлікту мирним шляхом він може перерости у війну.
Соціально-політична або загальнонаціональна криза -- це яви-ще, що впритул іде з революційним вибухом. але не тотожне йому. Це поворотний момент в розвитку суспільства, що не обов'язково веде до зміни правлячої еліти чи групи. Вихід s нього може бути знайдений шляхом перестановок всередині правлячої групи, коригування політич-ного курсу, без відхилення від основної лінії та не порушуючи балансу сил.
Шляхи врегулювання конфліктів.
Як відомо основною причиною виникнення конфліктів є нестача матеріальних благ. тобто безконфліктне суспільство мусить складатися з осіб. економічні потреби яких повністю задово-лені. Як показує практика суспільство такого плану побудувати неможливо і непотрібно. Тобто можна прийти до висновку, що в суспільстві завжди існуватимуть конфлікти, можна лише говорити про умови та шляхи зниження їх гостроти.
На практиці існує різні шляхи виходу із конфліктних ситуацій, але всі вони зводяться до наступних чотирьох: 1) заперечення, замовчу-вання наявних конфліктів; 2) застосування репресивних заходів відносно конфліктуючих сторін; 3) здійснення реформ, покликаних частково ліквідувати передумови, що призвели до відкритої сутички; 4) спроби корінного вирішення конфліктів шляхом усунення їх безпосередніх причин.
Перші два методи звичайне застосовуються на ранніх стадіях конфлікту, але. як правило, не дають позитивних результатів, оскільки через деякий час вони знов з'являються через незнищення причини протистояння. Найбільшу пере-вагу має метод досягнення компромісу за учас-тю третьої сторони чи без неї. Такий шлях спра-цьовує за умови наявності у конфліктуючих хоч аби-якого спільного інтересу та неантагоністич-ного характеру конфлікту. При застосуванні такого методу конфлікт не вичерпується, в ли-ше ставиться у такі рамки, щоб на його хід мог-ли ефективно впливати представники владної еліти.

Розвиток політичної думки в Україні

Найважливішими передумовами формування політичної думки на українських теренах були: перехід українського сус-пільства від варварської (докласової, доцивілізованоі) фази розвитку до стадії цивілізованості (станово-класовий устрій, чітка диференціація суспільства з наявними механізмами ре-гулювання суспільних суперечностей); інституціоналізація політичної системи українського суспільства феодального типу (князівська державність, інтеграція ранніх мікрополітичних утворень -- племінних княжінь у державно-політичні макро-об'єднання імперського взірця); поширення давньої писемності, освіти, наукових знань; прихід християнства та його запро-вадження як офіційної релігійної доктрини Київської Русі; синтез орієнтальних (східновізантійських) та окцидентальних (західноєвропейських) культурних впливів.
На початкових етапах своєї еволюції, а надто на першому з них, -- часів Київської Русі (X--XIIIст.) українська політична думка розвивалась у різноманітних виявах інтелектуальної, духовно-естетичної діяльності (в художній літературі, історич-них творах, публіцистиці, правових документах, релігійних проповідях і текстах тощо). Це пояснювалося синкретизмом суспільної свідомості та слабкою диференціацією інтелекту-альної діяльності. Тому політичні ідеї, що вперше були сфор-мульовані у творах державних діячів, церковних ієрархів, лі-тописців Київської Русі, стосувалися питань виникнення української державності, її суспільно-політичного устрою, від-носин влади і церкви, влади та особистості, місця Русі серед інших народів і держав світу та інших проблем. Найбільш ві-домими серед цих творів були «Слово про закон і благодать» (1052) першого митрополита з русинів Ілларіона; «Руська Прав-да» (XI ст.), що складалася з трьох частин -- «Правди Ярос-лава» (початок XI ст.), «Правди Ярославичів» (1073--1076) та широкої редакції «Руської Правди» (початок ХП ст.); «Повість минулих літ» (1113--1116), написана монахами -- літописця-ми Нестором і Сильвестром, -- перший загальнодержавний документ історичного змісту, споріднений із середньовічними західноєвропейськими хроніками; «Повчання» (близько 1117), написане великим князем київським Володимиром Мономахом (1053--1132); «Слово про Ігорів похід» (1185 чи 1187), на-писане невідомим автором, -- найвизначніша поетична пам'ятка Київської Русі.
У згаданих творах було порушено такі політичні пробле-ми: забезпечення незалежності та єдності Русі; утвердження рівноправного статусу Київської Русі серед інших країн світу; закріплення норм права і християнської моралі в суспільних і міжособистісних стосунках; дотримання присяги та норм пра-ва князями; верховенство світської влади над церковною; об-ґрунтування ідеї соціальної відповідальності влади перед на-родом (захист простих людей від утисків, сваволі привілейова-них груп населення та княжої адміністрації); засудження кня-зівських міжусобиць, селянських і міських заворушень як чин-ників, що дестабілізували становище всередині країни і полег-шували її загарбання іноземними завойовниками.
Наступний етап розвитку української політичної думки пов'язаний з галицько-волинським і польсько-литовським пе-ріодами української історії (XIV -- перша половина ХVП ст.). Його початок збігся в часі з утратою Україною національної незалежності й переходом під владу іноземних держав -- Зо-лотої Орди, Великого князівства Литовського та Польщі. Ста-новище тимчасово стабілізувалося лише з Люблінською унією 1569 p., за умовами якої більша частина України була інкор-порована до складу Польського королівства. Розвиток укра-їнської політичної думки за цих умов значно загальмувався. Певною мірою пам'ятками політичної думки в Україні можна вважати Судебник 1468 p. (прийнятий за Казимира IV) і три Литовські статути -- 1529 p. (за Сигізмунда І Старого), 1566 p. (за Сигізмунда II Августа) і 1588 p. (за Сигізмунда ПІ). У цих документах поряд із правовими ідеями викладено й певні полі-тичні погляди -- щодо централізації держави, зміцнення ко-ролівської влади тощо. Але практично до середини XVI ст. скільки-небудь помітних і яскравих виявів пожвавлення полі-тичної думки не спостерігалося.
Від середини XVI ст. українська політична думка розвива-лась у двох напрямках: гострополітичному, або полемічному (В. Суразький, С. Оріховський, 3. Копистенський, І. Борецький, І. Вишенський, Г. і М. Смотрицькі), та культурно-освітньому (Ю. Рогатинець, К. Ставровецький, С. і Л. Зизанії). Ідеї мо-рального консерватизму (традиціоналізму) та шанування за-кону (легізму), що складалися ще за часів Київської Русі, ви-явились у творчості С. Оріховського (1513--1566; основна пра-ця -- «Напучення королю польському Сигізмунду»), який на-магався синтезувати демократично-правові традиції Київсь-кої Русі з сучасними йому гуманістичними поглядами та об-ґрунтувати потребу оптимізації форми правління і політично-го режиму Речі Посполитої. Він екстраполював принципи гу-манізму в суспільно-політичну площину і підкреслював такі положення: пріоритетність закону перед будь-яким рішенням монарха чи інших осіб; роль моралі та освіченості монарха в управлінні державою; конечну необхідність врахування полі-тичною елітою досягнень науки про керівництво суспільством і принципи справедливості. «Найсправедливіше, -- радив Орі-ховський королю, -- щоб ти перебував у межах свого обов'яз-ку»; «...король вибирається задля держави, а не держава за-для короля існує...»; «закон же, коли він є душею і розумом держави, є тому далеко кращим за непевну державу та біль-шим за короля»; «...король є вустами, очима й вухами закону». Фактично, Оріховський уперше в українській політичній думці сформулював демократичні принципи правової держави (за-довго до виникнення самої концепції правової держави): вер-ховенство права в суспільному та державному житті, зв'яза-ність законами дій державної влади тощо.
Визначними політичними мислителями в Україні наприкінці XVI -- в першій половині XVII ст. були також X. Філалет (?--?), Вишенський (1560--1620), П. Могила (1597--1647).
X. Філалет (основна праця -- «Апокрисис») будував свою кон-цепцію у вигляді антитези поглядам польського єзуїта П. Скарги, викладеним у праці «Синод брестський» (1597). Концепція Філалета випливала з таких положень: захист у релігійній формі ідеї рівності людей незалежно від соціального статусу; обов'язковий елемент суспільного клімату -- релігійна толе-рантність, свобода совісті; необхідність дотримання прав наро-ду його володарями; право народу на захист порушених сво-бод (у тому числі збройний); заперечення абсолютної влади королів, магнатів і папи римського; підпорядкованість дій феодалів суду підданих. X. Філалет одним із перших українсь-ких мислителів, які перебували в річищі гуманістичної та ра-ціоналістичної традицій, запропонував та обґрунтував ідеї сус-пільного договору і природного права, обмеження влади зако-ном тощо.
Проблема співвідношення релігії та політики, влади ду-ховної та світської посідала центральне місце в політичних концепціях І. Вишенського та П. Могили. І. Вишенський, автор численних полемічних памфлетів, спрямованих проти всевладдя духовних і світських можновладців, намагався обґрунтувати свої погляди, спираючись на ідею необхідності повернення до гуманістичних і демократичних принципів раннього християн-ства. Він, зокрема, визначив ці принципи (рівність, братерство, свобода, справедливість) наріжними для побудови справедли-вих суспільних відносин у сфері як релігійного, так і світсько-го життя; базуючись на ідеї рівності, висловив думку про не-обхідність соборного правління християнської церкви людьми духовного сану та мирянами: стверджував рівноправність церков і необхідність підпорядкування їх лише Богові; відки-нув як абсолютно безпідставну, необгрунтовану і невиправда-ну доктрину католицького універсалізму та абсолютного цен-тралізму папи римського; піддав гострій критиці дії світської влади, що порушували ідеали раннього християнства; велику роль відводив правосуддю, зокрема судовому захистові грома-дянських прав і свобод у разі їх порушення з можновладцями.
Продовжуючи аргументацію І. Вишенського, П. Могила об-стоював ідею верховенства церкви над державою, що об'єк-тивно сприяло вмотивуванню незалежного від влади папи римського і польського короля існування Української право-славної церкви та збереженню ідентичності українського на-роду. Погляди П. Могили на співвідношення впливів церкви й держави в суспільному житті поділяли багато його сучасників і набули значного поширення з утвердженням російського впли-ву на українських теренах у XVII--XVIII ст.
Національно-визвольна революція середини XVII ст. і ство-рення козацько-гетьманської держави започаткували нову фазу розвитку української політичної думки (середина XVII-- XVIII ст.). Цей період її еволюції характерний насамперед по-силеною увагою до осмислення проблем міжнародних союзів і міждержавних об'єднань України з Польщею, Росією, Османсь-кою імперією, Кримським ханством та іншими суб'єктами то-гочасної міжнародної політики, визначенням політичного ста-тусу українського народу і створенням перших конституцій-но-правових документів.
Розв'язання порушених проблем було запропоноване на державному рівні Б. Хмельницьким (1595--1657) у «Березне-вих статтях» 1654 p. та І. Виговським (?--1658) і Ю. Немиричем (1612--1659) у «Гадяцькому трактаті» 1658 p. У першому випадку йшлося про встановлення міждержавного (передусім воєнного) союзу з Росією, у другому -- про створення феде-ралістського об'єднання Польщі, Великого князівства Литовсь-кого та України. Обидва політико-правові документи не були повністю зреалізовані: у першому випадку через свідоме по-рушення Росією умов укладеної угоди, у другому -- через відсутність соціальної бази.
Продовжувачами ідей П. Могили та І. Гізеля у першій чверті ХУШ ст. виступили Ф. Прокопович (1682--1736) і С. Яворський (1658--1722). Каменем спотикання в накреслених ними концепціях було ставлення до реформ Петра І. Ф. Прокопович, поділяючи ідеї Петра І, виступив на захист повного підпоряд-кування Української церкви Російській державі та за вста-новлення абсолютистсько-монархічної форми правління -- царського самодержавства, залучивши для вмотивування цієї позиції аргументацію, частково запозичену навіть із модерних на той час західноєвропейських доктрин суспільного договору та природного права. С. Яворський, навпаки, засуджував ро-сійський «цезарепапізм» і прагнув обґрунтувати самостійність існування церковної влади та її пріоритетність щодо влади світського монарха.
Величезне значення для розвою української політичної думки мав документ, розроблений групою козацьких старшин на чолі з П. Орликом (1672--1742), П. Герциком і А. Войнаровським та відомий як «Конституція П. Орлика» (1710 p.). Хоча ця «Конституція» не мала юридичної сили, оскільки не набрала чинності в Україні, її поява свідчила про спорідне-ність української політико-правової традиції з західноєвро-пейською Перша конституційна пам'ятка Європи нового часу містила низку демократичних і прогресивних ідей: умотивову-вала національно-державну незалежність України; закріплю-вала права та свободи козаків та інших соціальних груп укра-їнського суспільства; передбачала обмеження влади правом; забезпечувала поділ державної влади; гарантувала спадковість українських козацьких традицій демократизму, рівності й спра-ведливості.
Певною мірою підсумком розвитку української політичної думки за попередні два століття слід уважати погляди Г. Ско-вороди (1722--1794). Його політична концепція нагадує вит-риману в ранньохристиянському дусі конструкцію І. Вишенського і містить такі базові положення: нищівну критику існую-чого суспільного ладу з позицій раннього християнства, синте-зованого з просвітницькою ідеологією; майбутню форму прав-ління (в ідеалі) -- демократичну республіку, де буде забезпе-чено соціальну рівність усіх громадян; способи досягнення ок-ресленого суспільного ідеалу -- просвітницькі; самопізнання, самовдосконалення, вияви «загальної любові», «доброї волі», «доброчесності» тощо, поширення освіти в народі, плекання моральних

Політичні концепції українських мислителів 20-го сторіччя

Національно зорієнтоване просвітництво

Домінувало в українській політичній думці на зламі XVIII-- XIX ст., ґрунтуючись на концепції суспільного договору, ідеях природної рівності та свободи всіх людей, виступало з крити-кою тиранії та кріпацтва. В часи нищення залишків українсь-кої автономії саме представники цієї інтелектуальної течії -- В. Каразин (1773--1842), В. Капніст (1758--1823), Я. Козельський (1729--1795), П. Лодій (1764-- 1829), В. Лукашевич (1783-- 1886), М.Рєпнін-Волконський (1778-- 1845), І. Тимковський (1772--1853), Ф. Туманський (?--1805) були нечисленними за-хисниками державних традицій України. Саме в цьому сере-довищі з'явилася «Історія Русів». Відповідно до часткової лі-бералізації суспільно-політичного життя Російської імперії за Олександра І, зростаючої ерозії архаїчних абсолютистсько-кріпосницьких структур в українських колах дедалі частіше лунали заклики до обмеження царської влади, скасування кріпацтва, модернізації суспільства. Наслідком поширення просвітницьких ідей була поява секуляризованого «юридично-го» світогляду, в центрі якого стояла людина як самоціль. Сво-бода і правова рівність вважалися необхідною основою розвитку вільної особистості.
Особливості української політичної думки XIX--XX ст. визначалися тим, що вона розвивалася в соціальному середо-вищі, в якому зникали давні спадково-майнові ознаки, посту-пово руйнувався сільський традиційний спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне суспільство.
Україна впродовж XIX--XX ст. перебувала майже вик-лючно в російській (з 1922 p. радянській) сфері впливу. Тому українська політична думка згаданого періоду зазнавала що-найперше впливів таких російських інтелектуально-політич-них течій, як декабризм, панславізм, народництво, більшовизм і лише опосередковано -- західноєвропейських течій, зокрема лібералізму, консерватизму, націоналізму тощо.
З огляду на розмаїття ідей розвиток української політич-ної думки XIX--XX ст. не був суцільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов'язаних і взаємозалежних напрямів, а саме: демократичне народництво (український соціалізм); лібералізм; націонал-демократія (де-мократичний, або державницький, націоналізм); консерватизм; націонал-комунізм; інтегральний націоналізм.

Демократичне народництво

Виникло на першій фазі українського національного від-родження та було найстарішим напрямом української політич-ної думки модерної доби. Спершу воно було досить тісно пов'язане з декабристським рухом на підросійських землях (П. Борисов, П. Вигодовський, І. Горбачевський, Я. Драгоманов, О. Усовський та ін.). Однією з перших пам'яток цього напряму української політичної думки була Програма Товариства об'єд-наних слов'ян, де висловлено наскрізні ідеї українського де-мократичного народництва:
-- ворожість до кріпацтва й самодержавства;
-- думки щодо демократизації суспільного та державного життя, конституційного перевлаштування імперії;
-- створення демократичної панслов'янської федерації.
Подальший розвиток демократичного народництва пов'яза-ний із прагненням його чільних представників зблизити соці-альне й національне питання та розв'язати їх у перебігові со-ціальної революції, яка водночас мала би бути національною за характером і рушійними силами. Органічне поєднання національно-федералістичних, демократичних і соціалістичних (не-марксистських) ідей дає підстави визначати демократичне на-родництво як специфічно український різновид соціалізму -- український соціалізм.
Поява Кирило-Мефодіївського братства (1846 p.) свідчила про кристалізацію народницько-демократичного руху в Укра-їні та про широке осмислення власне українських проблем у контексті політичного буття всього слов'янського світу. Ліде-рами цієї організації були М. Костомаров (1817--1885), П. Ку-ліш (1819--1897) і Т. Шевченко (1814--1861). Один із братчи-ків Г. Андрузький (1827--?) вперше в новітній історії України запропонував конституційний проект організації суспільно-полі-тичного устрою майбутньої України, що ґрунтувався б на за-садах демократизації та федералізації Росії («Начерки кон-ституції республіки»).
Програма діяльності кирило-мефодіївців спиралася на ідеї соціального месіанізму, панславізму, федералізму, християнсь-кого світогляду, егалітаризму. Новим елементом у цій програмі була поява романтичного націоналізму (патріотизму). Основою національного відродження братчики вважали визволення се-лянських мас («народу») від кріпацтва, метою була проголо-шена українська демократична республіка у складі федерації слов'янських народів. Ієрархія завдань уявлялася такою: зни-щення кріпацтва й самодержавства в Російській імперії; демократизація суспільного життя; побудова слов'янської спіл-ки християнських республік; поширення християнського сус-пільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов'янами своєї християнської місії.
Українське народництво протягом другої половини XIX ст. розвивалось двома напрямами. Перший репрезентували по-ляки-українофіли, або хлопомани: Ф. Духінський (1816--1893), І. Терлецький (1807--1888), М. Чайковський (1804--1886), В. Ан-тонович (1834--1908); другий, впливовіший, започаткував М. Драгоманов (1841--1895).
У концепції одного з найяскравіших представників першої течії В. Антоновича, автора численних історичних і публіцис-тичних праць, було висловлено такі ідеї: вроджена нездат-ність і нелюбов українського народу до державного життя і перманентність опозиції до будь-якої форми держави;
М. Драгоманов, крити-куючи абсолютизацію інтересів трудового народу, водночас продовжував народницько-демократичну традицію під прапо-ром соціалізму (громадівства), який, щоправда, не був револю-ційним, радикальним, і започаткував ліберальний напрям в українській політичній думці. Метою перевлаштування сус-пільства мислитель проголосив «безначальство» -- анархосоціалізм прудонівського зразка (тому його концепція перебувала в річищі традиції еволюційного, або «етичного», соціалізму, хоч і зазнавала відчутного впливу марксизму). Суть програми, ви- робленої Драгомановим, полягала в забезпеченні національ-них інтересів України через конституційно-правову реоргані-зацію Росії; федералізацію Росії та Австро-Угорщини; надан-ня твердих гарантій конституційним правам громадян; надан-ня права самоврядування для окремих регіонів і національ-ностей та забезпечення вільного розвитку української куль-тури. Провідною для Драгоманова була думка про те, що «не народи існують для держав, а держави для народів».
Народницько-демократичну традицію України кінця XIX-- початку XX ст. характеризували два виразні складники:
1) прагнення до громадянської та національної свободи;
2) ідеалізація народу й вимоги соціальної справедливості.
Позиції демократичного народництва помітно ослабли у 20-- 30-х pp. XX ст. Це було викликано появою досить потужних альтернативних рухів -- інтегрального націоналізму, націо-нал-комунізму та націонал-демократії (два останні були «улам-ками» окремих течій українського соціалізму, де в першому випадку наголос змістився в бік соціального аспекту, а в дру-гому -- в бік національного); усвідомленням провини укра-їнських соціалістів за поразку у визвольних змаганнях 1917-- 1920 pp.; кризою демократичних режимів у загальноєвропейсь-кому масштабі; становленням тоталітарних режимів.
У ЗО--50-х pp. соціалістичні ідеї (немарксистського характеру) в еміграції намагалися розвивати В. Винниченко та І. Баг-ряний (1906--1963), які пережили тривалий період захоплен-ня націонал-комунізмом. В. Винниченко (основна праця -- «Конкордизм») виступив зі спробою обґрунтування нового суспіль-ного ладу, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Фактично це був український варі-ант доктрини конвергенції двох антагоністичних систем, вису-нутої на Заході в 50--60-х pp. І. Багряний, автор численних публіцистичних оглядів, умотивував потребу відмовитися від тоталітаризму (у вигляді комунізму, інтегрального націоналіз-му чи фашизму) та переорієнтувати свою діяльність на засво-єння й поширення демократичних ідей (близьких до ідей Соцінтерну). Особливі надії він покладав на здобуття Україною незалежності внаслідок демократичної революції та дезінтег-рації СРСР.

Лібералізм

Поширення ліберальних ідей в Україні не мало такого ро-змаху і не привело до «тріумфальної ходи» лібералізму, як це мало місце в країнах Західної Європи XIX ст. Процес сприй-няття політико-економічних постулатів лібералізму в Україні не був ані цілісним, ані успішним. Такий неуспіх і вкрай по-вільне сприйняття ліберальної доктрини українською інтелі-генцією та широкими колами українського суспільства обу-мовлювалися наявністю авторитарного типу політичного ре-жиму в підросійській Україні, жорстоким придушенням будь-яких проявів національно-визвольного руху і внаслідок цього -- засиллям і популярністю радикальних течій (у формі російсь-кого революціонаризму чи українського народництва).
Вирізняють дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Пер-ша була пов'язана з намаганням М. Драгоманова імплантувати західні ліберальні ідеї в українське середовище у другій поло-вині XIX ст. та поєднати їх із соціальною та національною ідеями; друга мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності (переважно в науково-культурній) пред-ставників російської ліберальної течії в Україні кінця XIX-- початку XX ст. Частково ліберальні ідеї прижилися, хоча й зазнали певної трансформації в українському народництві, націонал-демократії та консервативній доктрині В. Липинського, який вважав саме М. Драгоманова своїм попередником.
Центральними в системі координат українського лібера-лізму були такі погляди:
-- існування демократичної держави можливе лише за умо-ви політичної свободи (М. Драгоманов), де остання тлумачить-ся як сукупність конституційне закріплених прав громадян;
-- домінантною цінністю у співвідношенні «людина -- сус-пільство -- держава» є «людина» незалежно від соціального статусу конкретної особистості;
-- в системі політико-економічних категорій центральною є категорія приватної власності на засоби виробництва (М. Туган-Барановський);
-- визнання верховенства права в суспільному житті, вза-ємозалежності права та свободи, необхідності поєднання соці-альної та правової ідей (Б. Кістяківський);
-- пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними, необхідність раціонального влаш-тування суспільного життя (на цьому ґрунті постало вчення В. Вернадського про ноосферу як сферу людського розуму);
-- децентралізація держави як засіб обмеження держав-ної влади та надання гарантій існуванню місцевого самовря-дування (М. Драгоманов);
-- популяризація етичних засад політичної діяльності, пов'язаності політики та моралі (М. Драгоманов: «Чисте діло потребує чистих засобів»).
Більшість українських лібералів вірила в можливість здій-снення національних прагнень українського народу та захис-ту конституційних принципів у межах оновленої та демокра-тизованої федеративної Росії.
У першій половині 90-х pp. XX ст. в Україні було здійснено третю спробу рецепції ліберального світогляду. На цьому етапі його носіями стало майже 10 політичних партій (ЛПУ, ЛДПУ, КДП, НДП та ін.). Знову постало питання синтезу соціального й національного елементів у ліберальній течії.

Націонал-демократія, або наіпонал-державництво

Цей напрям української політичної думки зародився в Га-личині наприкінці XIX ст. та був пов'язаний насамперед з іме-нами І. франка, Ю. Бачинського та Л. Цегельського. Лише зго-дом нова інтелектуально-політична течія набула певного по-ширення серед діячів Наддніпрянщини, які до подій 1917-- 1918 pp. перебували переважно на соціалістичних позиціях і поступово еволюціонували від вимог народницького федера-лізму до ідей національно-державної незалежності (С. Петлю-ра, О. Шульгин, Є. Чикаленко та ін.). Кристалізація націонал-демократичної платформи відбувалась у 20--30-х pp. під впли-вом усвідомлення провини українських соціалістів за поразку національної революції 1917--1920 pp. та ознайомлення з полі-тичною ситуацією в тогочасній Європі. Так, О. Шульгин запро-понував остаточно відмежуватися від ідеологічної спорідне-ності з соціалізмом і не ототожнювати його з демократією, що було властиве політичному мисленню багатьох державних ді-ячів доби УНР.
С. Дністрянський і О. Ейхельман зробили спробу підготу-вати проекти конституцій для України, врахувавши прита-манні, на їхню думку, українському народові національно-дер-жавні та етнопсихологічні традиції. Окрім того, представники націонал-демократичного напряму обґрунтовували концепцію федерації, яку намагалися поєднати з постулатом про право народів на самовизначення.
Базовими для націонал-демократичного напряму були такі засади:
-- інтерес нації та держави -- найвищий критерій істо-ричної оцінки в разі домінування суверенності нації над суве-ренністю держави (за винятком позиції О. Ейхельмана);
-- обґрунтування права українського народу на самовиз-начення в межах власної етнічної території;
-- ідеї демократичного політичного режиму і республікансь-кої форми правління як основи політичного ладу української нації;
-- визнання національної ідеї та психології основою буття й сутності нації.
Водночас обстоювався погляд на національну ідею як на основний критерій за розмежування народу і нації, підкрес-лювалася необхідність проведення політики «дрібної праці» та утвердження ролі Галичини як «П'ємонту» України.
Спадкоємцями національно-державницьких ідей (і певною мірою -- несоціалістичних елементів демократичного народниц-тва) виступають представники сучасних правоцентристських партій України (Рух, УРП та деякі інші).

Консерватизм

В Україні він набув ще меншого поширення, ніж лібера-лізм, і впродовж тривалого часу залишався екзотичним свід-ченням існування нетривких, монархічних традицій. Безпосе-редня його поява була викликана необхідністю захисту націо-нальних традицій, що опинилися в небезпеці внаслідок уніфі-каторсько-нівелювального впливу русифікації (в підросійській Україні) та полонізації (в Галичині). Однією з перших пам'яток консервативної думки в Україні була «Історія Русів» (1818-- 1822 pp.) -- полемічна праця з виразним антиросійським спря-муванням.
Кристалізація ідейного підґрунтя українського консерватизму була спричинена існуванням в Україні Гетьманату П. Скоро-падського (1918), необхідністю вмотивування політико-правових підстав цього режиму й доведення правонаступництва монархічно-гетьманських традицій в українському політично-му середовищі. Український консерватизм формувався як політико-ідеологічна концепція під досить відчутним впливом західноєвропейської історіографії та політології. Традиційни-ми для нього є екскурси як в історію середньовічної України (Галицько-волинського князівства, гетьманської держави Б. Хмельницького), так і в історію України новітнього часу (доби національно-визвольних змагань 1917--1920 pp.). Наслідком синтезу таких різнорідних елементів стала поява консерва-тивної концепції -- очевидно, найціннішої складової доробку української політичної думки.
Найбільшим і найвпливовішим представником українсько-го консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова був В. Липинський (основні праці -- «Україна на переломі», 1657--1659; «За-мітки до історії українського державного будівництва в XVII-м столітті», 1920; «Релігія і церква в історії України», 1925; «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українсь-кого монархізму», 1926).
Провідними цінностями політичної філософії В. Липинсь-кого були держава і нація. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути», -- таким було політичне кредо мислителя. Ототожнивши поняття «нація» та «держа-ва», В. Липинський зняв проблему кристалізації модерної ук-раїнської нації, замінивши її проблемою творення держави. Ідеал майбутньої Української держави він убачав у незалеж-ній трудовій і легітимній (правовій) монархії зі спадковою (дідичною) гетьманською владою -- монархії англійського взір-ця. До такої форми правління як оптимального способу органі-зації вищої державної влади В. Липинський прийшов, проана-лізувавши три методи розв'язання проблеми державного бу-дівництва: демократія з республікою; охлократія з диктату-рою; класократія з правовою -- «законом обмеженою і зако-ном обмежуючою» монархією. Під демократією вчений розу-мів нічим не обмежений суверенітет (самодержавство народу), під охлократією -- необмежене панування однієї соціальної групи (верстви чи партії) над суспільством, під класократією -- владу виборної аристократії, обмеженої послухом монархові, моральними традиціями та правом.
Основною умовою реалізації ідеї української державності В. Липинський вважав єдність -- релігійну, регіональну, полі-тичну, національну, організаційну. Досягнення цієї єдності мислитель вбачав у плеканні ідеї територіального патріотизму (всупереч поширеним тоді етнічним формам патріотизму) -- єдності всіх громадян України, незалежно від національної, конфесійної чи соціально-класовоі ознак, та залученні до тво-рення Української держави не тільки народних мас, а й еліти. Політична програма будувалася на таких засадах: гарантії прав і свобод особистості; стабільний державний правопорядок; поділ державної влади; забезпечення права приватної власності на землю і проведення аграрної реформи, що зупинила б пролетаризацію селянства й забезпечила стабільну соціальну опору державній владі; об'єднання всіх українських земель в одній державі (ідея соборності); відмова від будь-яких зовнішньопо-літичних орієнтацій, орієнтація на власні сили; організація української еліти, яка пропагувала б культ держави і навколо якої мали б згуртуватися всі верстви українського суспільст-ва; християнська етика -- ірраціональний чинник, що має спри-яти процесові державотворення.
Усіх. трьох найвпливовіших представників українського консерватизму об'єднували такі ідеї: критичне ставлення до української народницько-соціалістичної демократії, націона-лізму та російського більшовизму; визнання провідної ролі держави в соціально-політичному житті; пошуки нових мето-дів організації суспільних відносин, що спиралися б на пред-ставництво і співробітництво всіх класів; визнання керівної ролі нової української політичної еліти в державотворчому про-цесі.
Після другої світової війни консервативний напрям не на-був значного поширення та великої суспільної ваги навіть в еміграції. У 90-их pp. XX ст. наявні спроби деяких сучасних політичних партій України, насамперед правого та правоцентристського спрямування, використати консервативну тради-цію української політичної думки для обґрунтування своїх іде-ологічних позицій (УРП, УКРП, УНКП).

Український націонал-комунізм

Його поява й поширення спричинені насамперед слабкіс-тю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Програні визвольні змагання та розпочата більшовиками ук-раїнізація (з 1923 p.) навіяли деяким представникам українсь-ких лівих надію на те, що можна виправити критичне стано-вище, в якому опинилася Україна, методом порозуміння, ком-промісу з російськими більшовиками, які перебрали на себе державне керівництво, і навіть досягти незалежної держав-ності. Виступаючи за співпрацю з російськими більшовиками на ґрунті спільної (марксистської) доктрини, українські націо-нал-комуністи об'єктивно сприяли подальшому розколові єди-ного фронту боротьби за самостійність України і прирікали себе на політичну поразку.
Від самого початку український націонал-комунізм не був монолітною політико-ідеологічною течією та розпадався на кіль-ка напрямів:
1) ліва течія в УСДРП (1917--1918 pp.; головні представни-ки -- П. Буценко, В. Врублевський, Е. Касьяненко, Ю. Медведєв, Е. Неронович);
2) течія, що обстоювала потребу створення самостійної української компартії (більшовиків) (1918--1919 pp.; головні представники -- Г. Лапчинський, С. Мазлах, В. Шахрай, пев-ною мірою М. Скрипник);
3) колишня ліва течія в УПСР, пізніше -- УКП (боротьбис-ти) (1918--1920 pp.; головні представники -- Г. Гринько, В. Ел-лан-Блакитний, О. Любченко, О. Шумський);
4) незалежна ліва течія УСДРП, пізніше УКП (укаїгісти) (1920--1925 pp.; головні представники -- М. Авдіенко, А. Дра-гомирецький, Ю. Кулиниченко, А. Річицький (Пісоцький), М. Ткаченко);
5) самостійницька течія федералістів у КП(б)У (1919-- 1920 pp.; головні представники -- Е. Касьяненко, Я. Ландер, Г. Лапчинський, П. Попов);
6) закордонна група УКП (1920--1922 pp.; головні пред-ставники -- В. Винниченко, 3. Висоцький, В. Левицький, В. Мазуренко, певний час М. Чечель).
Найяскравішим представником націонал-комунізму пись-менник і публіцист М. Хвильовий. Головними завданнями, що постали перед Україною, він уважав: 1) подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості («малоросійства»), виплеканих століттями російського панування; 2) переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями іде-алу європейської людини фаустівського типу -- людини-гро-мадянина, носія етики активізму, творця культурних і сус-пільно-політичних цінностей та рушія історії.
Гасло культурного Ренесансу на українських теренах проголошене М. Хвильовим, було наслідком відмови від однобіч-ної орієнтації на Росію («Дайош Європу!» -- закликав мисли-тель), наслідком обраного курсу на засвоєння культурної спад-щини «психологічної Європи». Оскільки для М. Хвильового культурні процеси уявлялися тісно пов'язаними з політични-ми, він вважав боротьбу за самостійність української культу-ри складовою процесу кристалізації української нації та ство-рення повноцінного й незалежного від Москви державного ор-ганізму у формі радянської соціалістичної республіки. Він ви-явився фактично і найпослідовнішим поборником ідеї самос-тійної комуністичної України.
Націонал-комуністичні ідеї набули «другого дихання» на ранньому етапі дисидентського руху в Україні (60-ті pp.). їх обстоювали тоді І. Дзюба, Л. Плющ, М. Руденко та ін. Націо-нал-комунізмом був пройнятий один із перших програмних документів українського дисидентства -- праця І.Дзюби «Інтер-націоналізм чи русифікація?» (1965 p.), в якій викривалися від-хилення радянської національної політики в Україні від ле-нінських принципів і закликалося відновити ці принципи. Нада-лі націонал-комуністичні ідеї поширення не набули. Концепція «загірної комуни» (М. Хвильовий) з українським «обличчям» виявилась утопічною й нежиттєздатною.

Інтегральний націоналізм

Як модерний напрям політичної думки та ідеологічна під-става організованого (чинного) націоналістичного руху проми-нув у своїй еволюції три стадії:
1) ранню, або романтичну, пов'язану майже виключно з ім'ям М. Міхновського (1873--1924);
2) класичну, або власне інтегральну, яку уособлювали Д. Донцов (1883--1973), М. Сщборський (1897--1941), С. Бандера (1906--1959), Я. Стецько (1912--1986);
3) сучасну, що не має виразного ідеологічного обличчя, уособлюється діяльністю декількох політичних угруповань (КУН, ОУН(м), ОУН(б), ДСУ, УНА--УНСО), які так чи інакше намагаються ревізувати ідеологічні постулати своїх поперед-ників.
Романтичний націоналізм М. Міхновського (основні праці -- «Самостійна Україна», 1900; «Програма» та «10 заповідей УШІ», 1906; «Основний закон «Самостійної України» спілки народу українського», 1905) виник у формі соціал-самостійництва -- суміші незалежницьких ідей та віри в соціалістичний лад як єдино можливий для України устрій. Але таке спрямування не набуло поширення в самому націоналістичному русі, а було частково запозичене українським націонал-комунізмом. Ран-ній націоналізм об'єктивно був споріднений з галицькою са-мостійницькою платформою В. Будзиновського та Ю. Бачинсь-кого (праця останнього -- «Україна ірредента», 1895) та знач-ною мірою посприяв еволюції І. Франка від соціалізму до наці-онал-демократії (праця «Поза межами можливого», 1900).
Запеклим ворогом України М. Міхновський називав Росію, закликав до безкомпромісної боротьби з нею; головною вадою українського визвольного руху вважав «брак націоналізму се-ред широкого загалу»
'. Завдання-мінімум, поставлене перед ук-раїнством М. махновським, -- відновлення історичного легіти-мізму й повернення до умов Переяславської угоди 1654 p. -- перебувало в річищі консервативної традиції та не мало ре-альних підстав для реалізації. Досягнення повної незалежності України мислитель вважав метою-максимумом. Він одним із перших висунув гасло «Україна для українців», яке стало не-від'ємною ознакою українського інтегрального націоналізму. Рушійною силою майбутньої національної революції М. Міх-новський визначив нову («четверту») українську інтелігенцію.
Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічній конструкції Д. Донцова (ос-новні праці -- «Підстави нашої політики», 1921; «Націоналізм», 1926; «Політика принципіальна і опортуністична», 1928; «Дур-ман соціалізму», 1936; «Де шукати наші історичні традиції», 1938; «Росія чи Європа», 1955; «Від містики до політики», 1957;
«Клич доби», 1968). Як і М. Міхновський, Д. Донцов на початку своєї ідейної еволюції віддав данину захопленню соціалізмом, потім неодноразово змінював свої позиції. Застосувавши при-нцип західноєвропейської «життєвої філософії» у своїх публі-цистичних творах, він закликав відмовитися від раціонального світосприйняття, а в його концепції інтегрального націоналіз-му домінували такі тези: треба «зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії»; необхідно плекати «стремління до боротьби та свідомість її конечності»; у сприянні націоналізмові мають панувати романтизм і догматизм; слід насаджувати войовни-чість та аморальність як антитезу так званим загальнолюдсь-ким цінностям; імперіалізм повинен стати основою та змістом державної політики; «творче насильство ініціативної меншості» має підпорядкувати власний народ національним завданням та змусити його до агресії проти сусідів.
У час, коли тоталітарні рухи здобували перемоги в Європі (20--30-ті pp.), ідеї Д. Донцова набули величезної популярності в середовищі галицької молоді. А втім, спроба Д. Донцова підпорядкувати тоталітаризмові український національний рух не була єдиною, тим більше, що сам ідеолог руху організацій-но не належав до націоналістичних структур. Свою модель май-бутньої української державності запропонував один із чіль-них лідерів ОУН М. Сціборський (основні праці -- «Націокрагія», 1935; «Нарис проекту основних законів (Конституції) Ук-раїнської держави», 1940). Піддавши гострій критиці демокра-тію, соціалізм, комунізм і монархізм, він запропонував ство-рення альтернативної державної форми -- націократії як «ре-жиму панування націй у власній державі, що здійснюється владою всіх соціальне корисних верств, об'єднаних -- відпо-відно до їхніх суспільно-продукційних функцій -- у представ-ницьких органах державного управління». М. Сціборський, об-стоюючи гасло «держава вище партій і класів», заперечував право участі політичних партій в управлінні державою та роз-глядав диктатуру як оптимальний спосіб здійснення держав-ної влади на час національної революції. Опорою режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка перебрала б на себе диктаторські функції на час перехідного періоду. На-селенню, за схемою М. Сціборського, надавалася можливість участі в громадсько-політичному житті через представництво в органах місцевого самоврядування, в синдикалістських орга-нізаціях фашистського зразка та через вибори до обмеженого в законодавчих функціях національного парламенту -- Дер-жавної Ради.
Після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччини, поразки УПА в боротьбі проти СРСР інтеграль-но-націоналістичні доктрини швидко втрачали соціальну базу. Тоталітарна хвиля в країнах Заходу почала спадати. Перебу-ваючи в еміграції, діячі націоналістичного руху мусили врахо-вувати такі суттєві зміни в політичному кліматі Європи. Відпо-відно до цього почався перегляд ідеологічних постулатів, які тривалий час вважалися непорушними, та поступова «демок-ратизація» інтегрального націоналізму.
Завдяки публіцистичним творам В. Мороза («Серед снігів», «Репортаж із заповідника імені Берія») інтегрально-націона-лістичні ідеї потрапили в середовище українських дисидентів, хоча ні в 60--80-х pp., ні згодом помітного успіху вже не мали.
Роки української незалежності (після 1991 p.) отримали досить потужне філософсько-політичне осмислення. Аналізом соціально-економічної та політичної ситуації займалися укра-їнські фахівці всіх напрямів суспільствознавства, а також полі-тичні лідери, урядові функціонери та найвищі державні керів-ники. Дискусії здебільшого породжували питання спрямова-ності та швидкості руху від тоталітаризму.
Представники однієї орієнтації (Д. Видрін і Д. Табачник («Україна на порозі XXI ст. Політичний аналіз», 1995), В. Гриньов («Нова Україна, якою я її бачу», 1995), А. Деркач, С. Веретенников та А. Єрмолаєв («Бесконечно длящееся настоящее. Украйна: четьіре года пуги», 1995), критикуючи націонал-лі-бералізм, пропонують обрати за основу державної стратегії лівоцентристську ідеологію, складовими якої мають стати такі положення: формування авторитарного режиму в межах пре-зидентського правління; федералізація України; формування єдиного Євразійського союзу й подальше зближення з Росією та іншими країнами СНД; засудження розвалу СРСР, тоталь-ної «українізації» та «вестернізації» («американізації»); збере-ження монопольних позицій державного сектора в національ-ній економіці та створення «згори» соціальне орієнтованої мо-делі ринкової економіки.
Виразники протилежної орієнтації -- Є. Бистрицький, О. Дергачов, С. Макєєв, В. Полохало, М. Томенко та ін. наголо-шують на необхідності відмовитися від продовження етатистського курсу в державній політиці та віддають пріоритет роз-в'язанню проблеми формування в Україні громадянського сус-пільства («Політологія посткомунізму: політологічний аналіз посткомуністичних суспільств», 1995; «Українська державність у XX столітті: історико-політологічний аналіз», 1996; «Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби», 1997). Так, зокрема, М. Томенко (основна праця -- «Ук-раїнська перспектива: історико-політологічні підстави сучас-ної державної стратегії», 1995) виступив за синтез кращих (на-ціональних і світових) здобутків соціал-демократії, лібераліз-му та консерватизму у вигляді українського соціального лібе-ралізму (або «сучасного українського традиціоналізму») та ут-ворення руху «нової демократії», ідеологічна платформа якої має спиратися на такі засади: пріоритет прав особистості; вер-ховенство права в суспільному житті; поділ державної влади; механізм ухвалення рішень -- консенсус між різними група-ми суспільства; правові гарантії діяльності політичної опозиції.
Зі здобуттям незалежності України активно розвивається національна школа політології, основні інтелектуальні сили якої зосереджені в провідних навчальних закладах, наукових уста-новах та громадських об'єднаннях (Інститут держави і права, Інститут національних відносин і політології, Українська ака-демія політичних наук, Асоціація молодих українських політо-логів і політиків, Українська асоціація політологів, Асоціація полі-тичних психологів та ін.). Зусилля сучасної вітчизняної політо-логії спрямовані на відродження національної та утвердження загальнолюдської політичної культури; формування національ-ної демократичної доктрини, створення концепції широкої полі-тичної просвіти й системи політологічної освіти в Україні; пуб-лікацію першоджерел національної політичної думки, відрод-ження забутих імен визначних вітчизняних політичних мисли-телів, а також переклад і видання праць сучасних закордонних політологів; налагодження дійових контактів та спільної роботи з провідними центрами світової науки та освіти.

Державна влада і концепція розподілу влади.

Політична влада - здат-ність і можливість здійснювати визначальний вплив на політ, ді-яльність і політ, поведінку людей та їх об'єднань з допомогою будь-яких засобів - волі, авторитету, права, насильства; центральні, організаційні й регулятивно-кон-трольні засади політики.

Що стосується розуміння сутності П.в., погляди на неї роз-вивались неоднозначне. Так, послідовники антрополог, підхо-ду, виходячи з уявлення про полі-тику як регуляцію людських від-носин, яка спирається на владу і авторитет, поширюють поняття П.в. на всі соц. утворення: від сім'ї до д-ви. Прибічники марк-сист. точки зору вважають П.в. втіленням волі економічно пану-ючого в сусп-ві класу. Більшість напрямків сучас. політології пов'язує політичність влади зі взаємодією сусп. інтересів, з асо-ціативною діяльністю різнома-нітних соц. груп, які у своєму протиборстві прагнуть до орга-нізованого примусу як основи здійснення своєї політики.
До характерних ознак П.в. на-лежать: легальність використан-ня сили; верховенство, обов'язко-вість її рішень для всякої ін. вла-ди; публічність, тобто всезагаль-ність та безособовість, що є ви-разом не приватної, особистої, а всезагальної волі; моноцентричність та ієрархічність центрів прийняття рішень; багатоманіт-ність ресурсів та методів здій-снення влади (від насильства, примусу, покарання до заохочен-ня й переконання, від контролю й управління до суперництва й співробітництва); легітимність влади як виправдання застосу-вання сили та обмеження свобо-ди, коли громадяни визнають правомірність існуючого політ. порядку. П.в. внаслідок інституалізації набуває характеру полі-тичного панування в сусп-ві. Від-бувається певна структуралізація поділу праці на тих, хто керує, й тих, хто виконує волю перших.
П.в. досягає найвищого інституціонального рівня, заверше-ності й органічної єдності у владі державній. Однак П.в. ширша за змістом, ніж держ. влада, оскіль-ки відносно самостійне значення мають владні відносини у політ. об'єднаннях (партії, групи тиску та ін.) та вольові дії громадян під час виборів, ін. масових громадсько-політ. акцій. Сутність П.в. розкривається через її функції, осн. з яких є: формування політ. системи сусп-ва, політ, відносин, котрі включають до себе відно-сини між д-вою і сусп-вом, соц. групами, класами, асоціаціями, політ, ін-тами, апаратами й орг-ціями держ. управління, партія-ми, громадянами і т.ін.; управлін-ня справами сусп-ва і д-ви на різ-них рівнях; керівництво органами влади і політ., а також неполіт. процесами; контроль політ, та ін. відносин і в кінцевому підсумку створення певного, характерного для того або ін. сусп-ва типу прав-ління, політ, режиму і держ. уст-рою (монархічного, республі-канського), відкритого або закри-того, замкнутого, відгороджено-го від д-ви(автократичного)сусп-ва, притаманної даній д-ві політ. системи, відповідних їй політ, від-носин та ін. політичних характе-ристик. Загальні організаційні, регулятивні і контрольні функції П.в. конкретизуються в політиці у безлічі видів політ, діяльності: управлінні, прийнятті рішень, ви-борі цілей, визначенні завдань ви-конавцям, їх підборі та розста-новці, орієнтації в політ, та непо-літ. ситуаціях, створенні власної структурної організації та багато ін. Відносини влади, як і політ, від-носини, характеризуються своєю універсальністю (присутністю у всіх ін. видах сусп. відносин), а також включеністю, інклюзивністю, здатністю проникати в усі сфери життя й діяльності.
На сучас. етапі сусп. розвитку структура інституціональної П.в. включає три функціональні взає-модіючі рівні: 1) макрополітичну систему вищих інстанцій, яка по-ширюється на осн. внутр. проце-си сусп-ва і зовнішньополіт. дія-льність д-ви, її зовн. органи -уряд, його центр, заклади; "2) П.в. середнього або проміжного рівня (мезорівень), створену апаратом П.в. середньої ланки, бюро кратією різних рангів, аж до му-ніципальних органів. Цей рівень безпосередньо пов'язує інституціональну П.в. з неінституціо-нальною, неформальною, П.в. з неполітичною; 3) мікрорівень П.в., який охоплює безпосереднє політ, спілкування людей, малих груп, самоуправління. На цьому рівні формується й виявляється політ, культура, складаються пе-реконання, думки і т. ін. Мікро-рівень - не є нижчим рівнем, він тільки функціонально відрізня-ється від ін. рівнів, складаючи разом з ними загальну політ. тканину сусп-ва.
Виникнення і розвиток теорії поділу влади, її сутність. Теорія поділу влади зародилася у Франції в середині 18 століття і була зв'язана, насамперед, із боротьбою буржуазії, що міцніла, проти феодального абсолютизму, боротьбою із системою, що гальмувала розвиток суспільства і держави. Поява нової концепції було зв'язано з ім'ям Ш.-Л. Монтеск'є, людини, відомого не тільки в якості прогресивного теоретика, але і як досвідченого практика державно-правової діяльності, що розуміє проблеми неефективного функціонування державних органів (Монтеск'є займав значне положення президента Бордоского парламенту - судового утворення). У своїй фундаментальній роботі "ПРО дух законів"( 1748 р.) Монтеск'є виклав результати тривалого дослідження політико-правових установлень декількох держав, прийшовши до висновку, що "свобода можлива при будь-якій формі правління, якщо в державі панує право, гарантоване від порушень законності за допомогою поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, що взаємно стримують один одного". Як видно, ціль теорії - створення безпеки громадян від сваволі і зловживань влади, забезпечення політичних свобод.
Розберемо грунтовніше основні положення теорії поділу влади (по Монтеск'є).
По-перше, існує три роди влади: законодавча, виконавча, і судова, що повинні бути розподілені між рівними державними органами. Якщо ж у руках одного органа сконцентрується влада, різна по своєму змістові, то з'явиться можливість для зловживання цією владою, а отже, свободи громадян будуть порушуватися. Кожна гілка влади призначена для здійснення визначених функцій держави. Основне призначення законодавчої влади - "виявити право і сформулювати його у виді позитивних законів, обов'язкових для всіх громадян." . "Виконавча влада у вільній державі призначена для виконання законів, установлюваних законодавчою владою" . "Задача суддів у тому, щоб рішення і приговори завжди були лише точним застосуванням закону. Судова влада карає злочини і розв'язує сутички приватних осіб." Однак, "хоча органи влади діють самостійно, мова йде не про абсолютне відокремлення, а лише про відносну їх самостійність й одночасно тісну взаємодію одної з одною, здійснювану в межах їхніх повноважень".
По-друге, повинна діяти система стримок і противаг, щоб влади контролювали дії одна одної. "Взаємовплив законодавчої і виконавчої влади гарантує реальність права, що у кінцевому рахунку відбиває компроміс що зштовхуються воль і інтересів різних соціальних шарів і сил. За порушення законів міністри можуть бути притягнуті законодавчими зборами до відповідальності. У свою чергу, виконавча влада в особі государя стримує від сваволі законодавчу владу, будучи наділена правом накладати вето на рішення законодавчих зборів, установлює регламент його роботи і розпускає збори" . Безумовно, зараз передбачений набагато більш різноманітний і ефективний механізм "стримок і противаг", ніж той, що ми бачимо в працях Ш.Монтеск'є, однак вже в його роботах були закладені основні принципи й інститути, за допомогою яких взаємодіють органи державної влади (що видно з приведених цитат ). У наш час, як правило, "законодавча влада обмежується референдумом, президентським правом вето, Конституційним Судом, а внутрішнім її обмеженням є двопалатна побудова Парламенту". "Виконавча влада обмежена відповідальністю перед Парламентом і підзаконним характером що видаються нею нормативних актів; повинна зберігатися також внутрішня розділеність між Президентом і Урядом, федеральною і регіональною владою. Судова влада підпорядкована Конституції і закону, а її внутрішній поділ утілюється в тому, що Конституційний Суд виділяється з усієї судової системи, змінюється коло повноважень прокуратури, уводяться системи спеціальних судів, світових судів. "
Однак, у конституційному проекті Монтеск'є недостатньо чітко проводиться ідея рівноваги влади. Законодавча влада явно грає домінуючу роль, виконавчу владу Монтеск'є називає обмеженою по своїй природі, а судову - узагалі напіввладою. Здається, усе це було не настільки актуально в часи Монтеск'є, як актуально було наступне положення теорії поділу влади: визначена гілка влади повинна представляти інтереси визначені соціальної грунти. Судова влада представляє інтереси народу, виконавча - монарха, верхня палата законодавчого зібрання (передбачена конституційним проектом Монтеск'є) - аристократії, нижня палата зборів - інтереси народу. Таким чином, ми бачимо прагнення досягти компромісу в боротьбі буржуазії (що злилася тоді з народом) і прихильників абсолютизму.
Пізніше теорія поділу влади одержала сильний практичний і теоретичний розвиток. Насамперед, варто згадати праці Ж.-Ж. Руссо. На відміну від Монтеск'є, Руссо вважав, що "законодавча, виконавча і судова влади - особливі прояви єдиної влади народу" . Після цього "теза про єдність влади використовувався різними силами.
У зв'язку з інформатизацією суспільства в XX столітті в сучасній теорії держави і права прийнято виділяти ще одну гілку влади - "четверту владу" - засоби масової інформації. Справа в тому, що телебачення , радіо, преса й інші засоби масової інформації, що стали в наш час доступними майже всім шарам населення, не просто інформують товариство про ті або інші політичні події, але і нав'язують людям свою оцінку що відбувається, свої ідеали, вони мають можливість маніпулювати суспільною думкою. Навіть у недемократичних державах, де точка зору "мас" виявляється лише в критичних ситуаціях (революції і т.п. ) , уряди розуміють усю значимість впливу "четвертої влади" на людей.

Проблема парламентаризму.

Парламент (від англ. Parlia-ment, нім. Par-lament, франц. Раг-lement) - найвищий виборний законодавчий орган, що здійснює представництво осн. соціальне та політичне активних груп населен-ня. У деяких країнах П. мають спе-циф. назви: конгрес - у США, кортеси - в Іспанії, стортинг - у Нор-вегії, сейм - у Польщі, кнессет - в Ізраїлі, альтинг - в Ісландії і т. ін. П. складаються з депутатів, які переважно обираються, іноді представництво у П. частково здійснюється шляхом призначен-ня. Уперше П. було створено в Ісландії (930) та в Англії (1215) як органи станового представницт-ва. Розрізняють одно- та двопа-латні П. Останні мають верхню та нижню палати. Верхня (палата лордів у Великобританії, сенат у США, Франції, Італії та ін.), як правило, представляє складові частини території країни і форму-ється різними способами (вибори, призначення, спадкоємність), має менший обсяг прав, ніж нижня па-лата, яка представляє всю націю в цілому. У П. створюються фун-кціонально-галузеві комітети та комісії, що займаються тими чи ін. сферами життєдіяльності сусп-ва.

Як осн. виразникові волі сусп-ва П. властиві такі функції: зако-нодавча творчість, контроль над фінансами д-ви, контроль над урядом. Законодавчий процес відбувається в кілька етапів: вне-сення законопроекту особами чи органами, які мають право зако-нодавчої ініціативи (президент, уряд, депутати та ін.); його об-говорення в одному, двох або трьох читаннях; прийняття зако-ну. Фінанс. повноваження П. - за-твердження бюджету. П. надає йому юрид. сили та доручає вико-навчій владі забезпечення надход-ження держ. доходів та раціон. витрачання коштів. Контроль за діяльністю уряду здійснюється шляхом обговорення звітів уряду в цілому або окремих міністрів. У парламент, республіці П. має пра-во зажадати відставки уряду в ці-лому або окремих його членів. П. має право створювати органи ви-конавчої влади залежно від форм правління, що встановлені в кра-їні. Час повноважень П. визнача-ється Конституцією д-ви або спец. законом.

Парламентаризм (від англ. Parliament, нім. Parlament, франц. Parlement - парламент) - система представн. органів влади, за якої чіт-ко розподілені функції законодавчих і виконавчих органів і в якій вирі-шальну роль відіграє парламент як постійно діючий представн. орган влади. П. являє собою широке за змістом поняття, котре охоплює форму організації держ. влади, і кон-кретний спосіб управління д-вою, і механізм взаємодії парламенту з ін-тами виконавчої і судової влад, і си-стему взаємодії д-ви і сусп-ва.

П. - історично зумовлений на-слідок сусп.-політ, розвитку, по-роджений формуванням і станов-ленням державності. Його перед-історією можна вважати створен-ня в Афінах Солоном 594 p. до Хр. представн. колегіального ор-гану - Ради чотирьохсот. Термін «П.» сягає епохи феодалізму, коли виникли станово-представн. установи (X ст. - ісланд. альтинг, XII ст. - ісп. кортеси, XIII ст. -парламент в Англії, XIV ст. - ге-неральні штати у Франції та ін.). Парламенти набули поширення в ході та після бурж. революцій XIV-XVIII ст. В основі теорет. обгрунтування П. лежать прин-ципи поділу влади, визнання про-відної ролі законодавчої влади в д-ві (Дж.Локк), суверенітету пар-ламенту (Е.Берк), запровадження загального виборчого права, на основі якого формується парла-мент. демократія (І.Бентам). Тео-рія П. набула розвитку в погля-дах Дж.Мілля, Т.Джефферсона, Дж.Медісона, Ж.-Ж.Руссо, Ш.Монтеск'є та ін. У XVIII ст. у Великобританії відбувався про-цес становлення П.в сучас. розу-мінні. Наприк. XVIII і в XIX ст. на принципах П. відбувалась дер-жавно-правова еволюція ряду країн Європи та Америки. Кон-кретні форми П. визначились національно-іст. і політ, умовами кожної країни. П. у тій чи ін. формі властивий кожній дем. кра-їні. У другій пол. XX ст. спосте-рігається тенденція до посилення ролі уряду та зміцнення його пов-новажень за рахунок парламенту. З погляду сучас. зх. політологів, це зумовлено необхідністю забез-печення якісног и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.