На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Становлення комунстичного режиму у Чехословаччин псля другої свтової вйни та спроби його реформування. Придушення Празької весни, окупаця Чехословаччини вйськами країн ОВД. Нжна революця основний фактор краху комунстичної системи.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Политология. Добавлен: 26.09.2014. Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Київський славістичний університет
Інститут славістики та міжнародних відносин

Кафедра міжнародних відносин
Спеціальність - 7030401.
Дипломна робота
На тему

“Празька весна” та “Ніжна революція” як основні чинники краху комуністичної системи в Чехословаччині

Студента 5-го курсу

Горішного Миколи

Михайловича

Науковий керівник

док. іст. наук., проф.

Мартиненко А.К.

Київ - 2006

ЗМІСТ
Вступ ..................................................................................................................................................с. 3-9
РОЗДІЛ 1
СТАНОВЛЕННЯ КОМУНІСТИЧНОГО РЕЖИМУ У ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА СПРОБИ ЙОГО РЕФОРМУВАННЯ........................................................с. 9
1.1 Соціально-політична ситуація в Чехословаччині після Другої Світової війни. Становлення комуністичного режиму..................................................................................................................... с. 9-14
1.2 Початок соціально-економічних та політичних реформ у Чехословаччині. Протистояння між їх прихильниками та противниками.....................................................................................................с. 14-19
1.3 “Програма дій” Чехословацьких реформаторів........................................................................с. 19-26
РОЗДІЛ 2.
ПРИДУШЕННЯ “ПРАЗЬКОЇ ВЕСНИ”, ОКУПАЦІЯ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ ВІЙСЬКАМИ КРАЇН ОВД ............................................................................................................................................с.26
2.1 Військова інтервенція в Чехословаччину.............................................................................с.26 - 29
2.2 Переговори лідерів “Празької весни” у Москві та підписання документів про вихід з кризової ситуації ................................................................................................................................................с.29-31
2.3 Повернення Чехословаччини до старого курсу - “нормалізація” .....................................с. 31-32
2.4 Наслідки збройної окупації Чехословаччини.......................................................................с. 32-38

РОЗДІЛ 3

“НІЖНА РЕВОЛЮЦІЯ” - ОСНОВНИЙ ФАКТОР КРАХУ КОМУНІСТИЧНОЇ СИСТЕМИ В ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ ТА ЗМІНИ СУСПІЛЬНОГО ЛАДУ........................................................................................................................................……........с.38

3.1 Соціально-економічна ситуація в Чехословаччині напередодні “Ніжної революції”..........с.38-48

3.2 Хартія-77 як головна опозиція КПЧ..........................................................................................с.48-55

3.3 Передумови, початок та хід “Ніжної Революції”...................................................................с.55-63

3.4 Створення Громадянського Форуму та його роль в подіях “Ніжної революції...................с.63-82

3.5. Зміни в політиці КПЧ після початку “Ніжної революції”......................................................с.82-85

3.6 Новий курс внутрішньої політики після перемоги “Ніжної революції” в Чехословаччині..с.85-98

Висновки. ....................................................................................................................................с. 99-104

Посилання ...............................................................................................................................с. 104-111

Список використаних джерел та літератури ...................................................с. 111-114

Вступ
Кінець 80-х і початок 90-х років ХХ століття став переломним в історії країн Центрально-Східної Європи. Країни даного регіону Європи - Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Югославія, Болгарія зробили рішучий поворот у бік демократичного розвитку, почали поривати традиційні зв'язки з СРСР і орієнтуватися на зближення з новими європейськими структурами
Соціалістичні відносини, тоталітарна політична система, утверджені в цих країнах після 1945-48 років, переживали глибоку кризу. Народи бачили вихід із становища в розриві з соціалізмом, тоталітарною системою і в переході на європейські рейки розвитку - рейки західних демократій та ринкової економіки.
Процес переходу був дуже складним і тривалим. Він залежав від розстановки сил як в середині кожної країни, так і на міжнародній арені. Особливо велике значення мали реформи в самому Радянському Союзі, який очолював соціалістичний табір і створені ним міжнародні організації - Раду Економічної взаємодопомоги та Організацію Варшавського Договору. Чим глибші були кризи перетворення в Радянському Союзі, тим гострішою була криза соціалізму і тоталітарних форм управління країною, чим більше проявлялася криза економіки, політичної системи, соціальних відносин, тим швидше в країнах всієї системи соціалізму створювалися умови для пошуків нових шляхів розвитку, переходу до загальноєвропейської системи демократії та ринкової економіки, які в 60-80-х роках ХХ століття продемонстрували свої переваги над соціалістичним світом.
Кожна з країн Центрально-Східної Європи мала свій шлях переходу до нової системи. В одних він тривав багато років і був дуже складним (Польща, Угорщина, НДР), в інших супроводжувався збройними сутичками, громадянською війною (Румунія, Югославія). Чехословаччина стала прикладом порівняно цивілізованого і мирного відходу від комуністичної системи. Сучасники знайшли влучну назву тим подіям, які визначили новий шлях розвитку Чехословаччини: “ніжна революція”, або “оксамитова революція”. В цьому розкривається специфіка краху комуністичної системи в Чехословаччині. Здійснивши переворот в країні швидко, без особливих складностей і жертв, народи Чехословаччини тим самим збагатили історичний досвід розвитку людства
Саме тому актуальність теми
обумовлена цілим рядом чинників, які призвели до краху комуністичного режиму в Чехословаччині, та особливістю швидкого, цивілізованого і безкровного відходу країни від тоталітарної влади комунізму.
Об'єктом дослідження є т. з. “Ніжна революція” в Чехословаччині в контексті тогочасної політичної і соціальної ситуації в країні.
Предметом досліджень є причини виникнення, форми, хід і перебіг “ніжної революції” в Чехословаччині, як основного чинника краху тоталітарної комуністичної системи в країні.
Хронологічними межами роботи є 1945-ий рік, коли відбулося закінчення Другої Світової війни і Чехословаччина стала на соціалістичний шлях розвитку, та 1993-ій рік, коли після закінчення “ніжної революції” і остаточно відходу від тоталітарної комуністичної системи Чехословаччина розпалася на дві нові, незалежні держави - Чехію і Словаччину.
Метою дослідження є спроба проаналізувати та прослідкувати зародження і розвиток причин виникнення “Ніжної революції” в Чехословаччині, як основного фактору краху комуністичної системи у цій країні в 1989 році, визначити роль “Празької весни”, як першої спроби чехословацького народу реформувати існуючу на той час комуністичну систему. Виходячи з мети у роботі поставлено такі завдання:
· розкрити та проаналізувати процес встановлення соціалістичного ладу в Чехословаччині.
· проаналізувати розвиток Чехословаччини за часів панування комуністичної партії.
· визначити негативні соціально-економічні тенденції в житті Чехословаччини за часів комуністичної системи.
· розглянути роль “Празької весни” як спроби реформування тогочасного державного устрою та однієї з причин подальшої ескалації антикомуністичних настроїв чехословацького народу.
· дослідити події “ніжної революції”, як основного чинника краху комуністичної системи в Чехословаччині та її впливу на подальший розвиток держави.

Наукова новизна досліджень полягає у тому, що на рівні магістерської роботи зроблено спробу узагальнюючого, системного дослідження історичних коренів краху комуністичного режиму в Чехословаччині, ролі таких події як “празька весна” та “ніжна революція” на шляху до переходу Чехословаччини до загальноєвропейської системи демократії.

Огляд літератури. При написанні роботи автором було опрацьовано велику кількість літератури, яку можна поділити на кілька груп. Зокрема до найважливіших джерел слід віднести матеріали XVII Материалы XVII сьезда КПЧ. - Прага, 1986. та XVIII Материалы XVIII сьезда КПЧ. - Прага, 1990.

з'їздів КПЧ, у яких висвітлюється діяльність комуністичної партії Чехословаччини, соціально-економічне становище у країні, зокрема, після подій “Празької весни” 1968 року та подій “Ніжної революції” 1989 року відповідно. Порівняння цих документів дало змогу не тільки скористатися інформаційно-статистичними матеріалами, які розміщені в них, а і прослідкувати процес еволюції КПЧ на різних етапах проходження революційних перетворень у Чехословаччині. Також слід відзначити заяву радянського уряду про визнання помилковим ввід армій п'яти армійських соціалістичних країн на територію Чехословаччини і 1968 Заявление Советского правительства (О признании ошибочным ввода армий пяти армий социалистических стран в пределы Чехословакии в 1968 году) // Правда. 1989. - 5 декабря.

році, яка відіграла важливу роль у історії протистояння чехословацького суспільства і КПЧ та в русі до демократичних перетворень. Важливим джерелом інформації для роботи стала нова програма дій КПЧ прийнята в грудні 1989 року За демократическое социалистическое общество (Програма действий КПЧ) // Правда. 1989. - 11 декабря., у якій робився аналіз суспільно-політичної ситуації в країні та визнавалося, що внаслідок невірної політики КПЧ Чехословаччина зайшла в глибоку кризу.

Що стосується монографій, то особливу увагу слід приділити роботі західного автора Владіміра Тисменяну “Поворот у політиці: Східна Європа від Сталіна до Гавела” Тисменяну. В. Поворот у політиці: східна Європа від Сталіна до Гавела. К., 2003.

, у якій ґрунтовно висвітлено ідейні та історичні процеси розвитку та виходу з під Радянської сфери впливу країн Східної Європи. Важливою є також монографія Віктора Приходька “Ніжна революція” в Чехословаччині та формування нового курсу внутрішньої та зовнішньої політики країни” Приходько В. “Ніжна революція” в Чехословаччині та формування нового курсу внутрішньої та зовнішньої політики країни. Ужгород. 1999.

, де автор робить спробу проаналізувати причини виникнення “Ніжної революції” у Чехословаччині, її хід і наслідки для внутрішнього розвитку країни. Ґрунтовними роботами з цієї проблематики є також монографії чеських авторів - свідків і учасників революційних подій, які є одним з найважливіших джерел з цієї проблематики, це, зокрема, книга Вацлава Гавела ”Заочний допрос” Гавел В. Заочний допрос. М., 1991., у якій автор розповідає про перебіг подій, активним учасником яких він був, та відкриває раніше невідомі сторінки “Ніжної революції” в Чехословаччині.

Дуже цінним джерелом інформації є і газетні та журнальні статі, серед яких особливо варто відзначити наступні, зокрема, публікацію газети “Правда” під назвою “Путь без насилия: Беседа с Президентом ЧССР В. Гавелом” Путь без насилия. Беседа с Президентом ЧССР В. Гавелом // Известия - 1990 - 23 февраля
, у якій вже на той час Президент ЧСФР Вацлав Гавел розповідає про причини виникнення та безкровного перебігу “Ніжної революції” в Чехословаччині. Багато матеріалу, при написанні роботи, було взято автором з публікації газеті “Світ про Україну” частини книги з мемуарами Олександра Дубчека О.Дубчек. «Чорні дні «Празької Весни» //. Світ про Україну - 1993 - №5. ст. 8-19;., де він детально розповідає про хронологію подій після введеня військ країн-членів ОВД на територію Чехословаччини та про переговори з Л.Брежнєвим у Москві. Варто також зазначити, що велика кількість літератури, виданої за часів Радянського Союзу і яка стосується проблематики, що досліджується автором в цій роботі, є необ'єктивною у висвітленні подій “Празької весни” та “Ніжної революції” і розкриває перебіг тих подій однобоко, суто з точки зору комуністичної ідеології.
Структура роботи підпорядкована меті та основним завданням дослідження, яке здійснювалось за планом, що складається з : вступу, трьох розділів, висновків, посилань, списку використаних джерел та літератури.
У вступній частині йдеться про актуальність обраної теми, визначено мету, об'єкт та предмет дослідження, названо основні завдання роботи, визначено хронологічні межі, подається аналіз джерельної бази, розповідається про наукову новизну дослідження, стан наукової розробки проблеми та подається власне структура роботи.
Перший розділ роботи присвячено розвитку Чехословаччини від Другої Світової війни до “Празької весни”, другий розділ розповідає про поразку “Празької весни”, окупацію Чехословаччини та її наслідки, третій розділ присвячено “Ніжній революції” та краху комуністичної системи в Чехословаччині. У висновках підводяться підсумки роботи, зроблено спробу осмислити, проаналізувати і систематизувати причини, які призвели до падіння комуністичної системи в Чехословаччині.
РОЗДІЛ 1
СТАНОВЛЕННЯ КОМУНІСТИЧНОГО РЕЖИМУ У ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА СПРОБИ ЙОГО РЕФОРМУВАННЯ
1.1 Соціально-політична ситуація в Чехословаччині після Другої Світової війни. Становлення комуністичного режиму.
На новий, соціалістичний шлях розвитку Чехословаччина, як і ряд інших країн Центральної та Південно-Східної Європи, стала уже в перші повоєнні роки. У травні 1945 року була визволена Прага. Вирішальну роль у визволенні країни від фашизму відіграла Радянська Армія. Понад 165 тисяч радянських воїнів загинули в боях за визволення Чехословаччини. Посильний внесок в розгром фашистських сил, зосереджених в Чехословаччині, зробили американські війська, які наступали із заходу. Про це відверто почали говорити лише останніми роками1. Серед борців за визволення були і болгарські, і румунські частини, патріоти Угорщини і Австрії. Бойовою славою вкрили себе бійці чехословацького військового корпусу під командуванням Л.Свободи. На вівтарі слави - подвиги учасників чехословацького Руху Опору2.
Отже, свободу чеському і словацькому народам було завойовано спільними зусиллями антигітлерівської коаліції, представниками різних країн Європи, і це не могло не позначитися на житті країни.
Після війни, у політичному житті країни дедалі більшу роль починала відігравати Комуністична Партія Чехословаччини і Комуністична Партія Словаччини. Навий лад, який починав формуватися в Чехословаччині, як і в інших країнах, назвали “народною демократією”. На той час перед Чехословаччиною відкривалися два можливих шляхи розвитку. На чолі держави стояв Е. Бенеш, його спільником був міністр закордонних справ Я. Масарик. Їх програмою виступала орієнтація на західні демократії, на Англію, Францію, а особливо на Швецію і Данію. Вони були прихильниками старих демократичних режимів, виступали проти поспішних реформ, закликали приєднатися до системи міжнародних відносин західних країн, в тому числі до плану Маршала, не пориваючи союзу з СРСР та країнами Центральної та Південно-Східної Європи.
Другий курс політики (під впливом СРСР) висували КПЧ та КПС, які діяли спільно і відстоювали шлях прискореного переходу до соціалістичного будівництва, встановлення планового розвитку господарства. У зовнішній політиці їх орієнтирами були Радянський Союз, країни народної демократії Європи. КПЧ рішуче виступала проти приєднання Чехословаччини до плану Маршала, активно пропагувала ідеї “холодної війни”.
Головне зіткнення цих двох курсів припало на 1948 рік. Великі сили мали прихильники Е. Бенеша, а ще більші К. Готвальда. Боротьбу їх в лютому 1948 року раніше оцінювали як перемогу пролетарської революції мирним шляхом без громадянської війни. Нові ж данні свідчать, що в лютому 1948 року діяли не тільки робітники, демократична інтелігенція, селяни, але і сила впливу СРСР, радянські радники в Празі. К. Готвальд вийшов переможцем у цій боротьбі і Чехословаччина різко взяла курс вліво, по шляху соціалістичного будівництва. Ідеали західної демократії змушені були поступитися. Відомий політичний діяч Р. Сланський справедливо зазначав, що після 1948 року Чехословаччина стала частиною радянської сфери впливу в Європі5. Відразу після цього, стрімко почала посилюватись роль КПЧ, зріс її вплив на всі сфери життя, до неї вступали мільйони громадян. Посилення ролі КПЧ вело до утвердження адміністративно-командних методів управління.
У ході соціалістичного будівництва країна, безперечно змінювала своє обличчя. Зростала питома вага індустрії, посилювалася роль машинобудування - серцевини промисловості країни. Однак досягнення ці давалися великою ціною. Усі кошти йшли на розвиток важких галузей промисловості, а легка промисловість, харчова, побутове обслуговування сильно відставали. Стагнація галузей промисловості групи ”Б” негативно позначилася на матеріальному становищі населення, в першу чергу робітників і селян, дрібних ремісників і торговельників.
Важким тягарем лягла на Чехословаччину гонка озброєння, яка дуже швидко зростала в умовах протистояння двох систем і загострення “холодної війни”. Чехословацька промисловість традиційно була високо мілітаризована, а протягом 50-60-х років питома вага збройних заводів ще більше зросла. Військова промисловість надто дорого обходилася країні.
Незаперечним є той факт, що протягом 50-60-х років відбувався процес подальшого підпорядкування зовнішньої політики і зовнішньоторговельних зв'язків СРСР, Раді Економічної Взаємодопомоги створеної у 1949 році. Рішення РЕВ стримували ініціативи Чехословаччини, не давали їй можливості виходу на європейські і світові ринки.
Не могли пройти безслідно для Чехословаччини і важливі події, які відбувалися в сусідніх країнах. Маються на увазі, в першу чергу виступи протестів проти тоталітарної системи в НДР в червні 1953 року, коли вся країна була охоплена масовими демонстраціями з вимогами демократизації суспільства і забезпечення кращих умов життя. У наведенні порядку в Берліні брали участь радянські танки “Т-34”, та бронетранспортери. Лише в Берліні на вулицях загинуло більше 20 чоловік6. Починаючи з літа 1953 року, десятки тисяч східних німців тікали з ФРН, яка швидко розвивалася і обігнала НДР. Чехословаччина була сусідньою з НДР країною. Багато німців переходили на її бік і приносили звістки про стан в країні Події в НДР влітку 1953 року впливали на формування опозиційних сил в Чехословаччині.
Ще більший резонанс у країні викликали події в Польщі і Угорщині у 1956 році, коли під впливом рішень ХХ з'їзду КПРС і реформ Хрущова в СРСР посилився процес демократизації, в країнах соціалізму на авансцену вийшли поляки, коли 28 червня 1956 року виступили проти тоталітаризму робітники Познані, а за ними робітники і ряду інших міст. Опозиція розробила програму реформ, ідеї якої доходили і до Чехословаччини.
Та найбільший вплив на країни Центральної і Південно-Східної Європи зробила угорська національна революція 1956 року, висунута нею програма кардинальних реформ внутрішнього і міжнародного життя. Радянські війська жорстоко придушили мужній виступ угорського народу. За прагнення бути вільними, знищити систему тоталітаризму, повалити уряд угорських сталіністів М. Ракоші та Е. Гере угорський народ заплатив дорогою ціною: майже три тисячі чоловік загинули в боях, за вироками судів було розстріляно майже 500 чоловік, 2300 осіб були засуджені на різні строки тюремного ув'язнення7. Великі жертви понесла і радянська сторона. Тільки в армії генерала Е. Малишева загинуло близько 800 чоловік і понад 1500 було поранено. Ці події не могли не вплинути на інші країни, в тому числі і на Чехословаччину.
У середині 60-х років у Чехословаччині розпочалися дійсно серйозні труднощі. Як свідчать матеріали ХІІІ з'їзду КПЧ (червень 1966 року), п'ятирічні плани практично не виконувалися. Знижувалася продуктивність праці, уповільнювався науково-технічний прогрес. На місці стояло сільськогосподарське виробництво, не виконувалася програма соціального розвитку і поліпшення матеріального становища трудящих.
Усі ці процеси сильно кидалися у вічі на фоні сусідніх країн Австрії і ФРН, які робили швидкі економічні кроки вперед. Ситуація у Чехословаччині ускладнювалася і міжнародними подіями. Західні країни прискорювали озброєння. Їх прагнули випередити країни Варшавського Пакту, утвореного в 1955 році, на чолі якого стояв СРСР. Чехословацька економіка все більше мілітаризувалася, що лягало тягарем на все суспільство.
Широкий резонанс в країні мало опублікування результатів роботи спеціальної комісії по реабілітації засуджених в роки керівництва К. Готвальда (1949-1953). Було визнано невинними суворо покараних керівників Чехословаччини - Г. Гусака, Л. Новоместського, В. Клементіса, які звинувачувалися в націоналізмі і у зв'язках з міжнародними розвідками. Чехословацьке суспільство активно обговорювало грубі порушення прав людини, засуджувало незаконні і лад, за якого таке допускалося. Чехословацька преса дедалі частіше писала про наслідки сталінських репресій в СРСР. Таким чином, нагромаджувався комплекс негативних матеріалів, формувалася опозиція, зростали ряди прихильників реформ.
Паралельно відбувався процес вихваляння КПЧ, діяльності А. Новотного, як першого секретаря ЦК КПЧ і президента республіки. А.Новотний швидко сприйняв науково необгрунтовані ідеї Л.Брежнєва про комуністичне суспільство, про досягнення радянської демократії8. Він нереально оцінював рівень економіки і соціального розвитку Чехословаччини, диктатуру пролетаріату прагнув видати за всенародну державу, а про життя в країні говорив, як про початок комуністичного суспільства. Якщо порівнювати з СРСР, то в Чехословаччині при А.Новотному був «майже комунізм». Але коли порівняти з сусідніми західними країнами, то очевидним було відставання.
1.2 Початок соціально-економічних та політичних реформ у Чехословаччині. Протистояння між їх прихильниками та противниками.
У таких умовах в середині 60-х років і розроблена була програма реформ, яка називалася - «Принципи вдосконалення системи планового управління». Намічалося здійснити комплекс заходів, які передбачали перехід до ринкових відносин. Основний тягар лягав на такі ринкові механізми господарювання, як вільний вибір підприємствами партнерів, комерційний кредит, конкуренція, договірне ціноутворення. Передбачалися і нові механізми управління сільським господарством9. Хоч економічні перетворення проводилися і непослідовно, але викликали зміни в політичному житті країни. В рядах КПЧ створилася група прихильників реформ - О.Дубчек, Ч.Цісарж, В.Славік, О.Чернік, Й.Смрковський і противників - А.Новотний, В.Біляк, Я.Штефан, Й.Ленарт, К.Фойтік. Прискорив хід подій січневий 1968 року пленум ЦК КПЧ, на якому було звільнено першого секретаря А.Новотного і замість нього обрано О.Дубчека. Рішення пленуму спрямовувалося на прискорення реформування всіх сфер життя країни. Це одержало дальший розвиток в «Програмі дій», схваленій з ініціативи О.Дубчека навесні 1968 року10. Програма по-новому ставила ряд принципових питань життя КПЧ і країни: правляча партія повинна здійснювати керівну роль не шляхом панування над суспільством, а слугуючи йому; взаємовідносини між різними партіями в Національному фронті повинні будуватися на принципах рівності і партнерства; необхідно прискорити економічні та політичні реформи, в тому числі запровадити федеральний устрій країни, щоб покласти край нерівноправному становищу словаків, врегулювати життя інших національних меншин.
Навесні та влітку 1968 року активізувалося все суспільно-політичне життя. Найактивніші реформістські сили об'єдналися в такі організації, як «Клуб активних непартійних», «Клуб колишніх засуджених за антидержавну діяльність» (К-231), «Клуб незалежних письменників». Активісти профспілок висунули лозунг: «Профспілки - без комуністів!». Серед молоді також виникли десятки різних організацій і клубів. Всі вони домагаєшся швидкого проведення реформ. Вимоги не носили антисоціалістичного характеру, а були спрямовані на заміну тоталітарної системи демократичною. Домагалися створення демократичного соціалізму, соціалізму з людським обличчям. Чехословацькі журналісти назвали реформи «празькою весною»11.
Спроба лідерів «Празької Весни» здійснити реформи зустріла рішучий опір не лише з боку антиреформістів Чехословаччини, але особливо ідеологів «ортодоксального соціалізму» в СРСР та його союзників по РЕВ і Варшавському Договору. Л.Брежнєв заявив, що реформісти Чехословаччини відступили від соціалізму і загрожують його завоюванням. Я.Кадар вважав, що в особі лідера «празької весни» О.Дубчека маємо хитрого словацького селянина, який хоче всіх водити за ніс -В.Ульбріхт вважав, що чехословацькі реформатори - це хитрі ревізіоністи і все завойоване хочуть знищити.
Празькі реформатори, запропонувавши модель соціалізму, що корінним чином відрізнялася від радянської, святкували перемогу. Нове керівництво Чехословаччини, аби зміцнити своє становище в країні, вирішило залучити до політичного процесу широкі соціальні верстви. Їхні наміри викликали підозру з боку догматиків у самій Чехословаччині та у країнах-учасницях Варшавського пакту, насамперед в НДР, Польщі і Радянському Союзі. Нова криза була наслідком тієї ж не довіри до владних структур, що спричинила соціальні заворушення в Польщі та Угорщині 1956 року. Незважаючи на наполегливі спроби комуністичної влади створити образ національної злагоди, вони сприймались широким загалом як варіанти застарілої сталінської моделі. У Чехословаччині президент Антонін Новотний у п'ятдесяті роки безпосередньо брав участь у організації чисток і завжди був проти політичної реабілітації жертв терору. Новотний відмовлявся засуджувати чистки і бойкотував будь-яку спробу реформувати гіперцентралізовані та репресивні політичні і економічні структури. Країну роздирали економічний і політичний застій, деморалізація. Голоси в самій компартії і поза нею закликали відмовитись від сталінської моделі комунізму.
Дискусії на тему культури на початку шістдесятих років дали поштовх критиці претензій партії на монополію влади. Ідеологічній гегемонії партії було кинуто виклик під час колоквіуму, присв'яченому творчості Франца Кафки, що відбувся 1963 року в Любліце. На цій зустрічі чеські інтелігенти піддали сумніву принципи соціалістичного реалізму, згідно з якими мистецтво підпорядковувалося політичним цінностям, які відстоювала комуністична партія. Притчі Кафки про людину, якій загрожували анонімні сили страшного бюрократичного монстра, сприймалися як застереження щодо сучасних тоталітарних структур. Стривожений хвилею можливого дисиденства, Новотний засудив появу ревізіонізму, як серйозну загрозу для соціалізму в Чехословаччині. Влітку 1967 року на з'їзді письменників було піддано критиці цензуру і втручання партії у творчий процес. З критикою режиму Новотного виступила і низка письменників-комуністів, яким набридла офіційна брехня. Письменник Людвик Вакулик недвозначно засудив те, як неохоче режим Новотного розлучається із сталінської практикою та спростував заяви партії, яка начебто забезпечила прогрес Чехословаччини упродовж 20 років соціалістичної системи. На його думку жодну людську проблему не було розв'язано у Чехословаччині за ці 20 років - починаючи з таких елементарних потреб як житлове будівництво, школи, економічний добробут, і закінчуючи більш високими життєвими вимогами, які не можуть задовольнити недемократичні уряди, як наприклад, почуття власної повноцінності у суспільстві, підпорядкування політичних рішень етнічним критеріям, віра у значення навіть малої справи, необхідність довіри між людьми, розвиток освіти для всього народу.
Після цього виступу війна між партійним апаратом і бунтівною інтелігенцією стала неминучою12. Вакулика і чимало його однодумців серед літераторів виключили з комуністичної партії. Проти критично налаштованих інтелігентів було організовано наклепницькі кампанії. Але хвилювання набирали силу і невдовзі охопили університети, збуривши неспокій серед студентства.
Другою причиною кризи було поблажливе і нерідко презирливе ставлення влади до словаків. Серед словацьких інтелігентів і в партійних колах ширився рух за більшу самостійність Словаччини у її стосунках з празьким урядом. Цей рух очолив Перший секретар компартії Словаччини Олександр Дубчек, випускник Вищої партійної школи у Москві, відомий своїми про хрущовськими поглядами. Ще один відомий захисник прав словаків у складі федеративної республіки - Густав Гусак. Професійний юрист ветеран комуністичного руху, Гусак був одним з керівників словацького антинацистського повстання 1944 року. Засуджений за сфабрикованим звинуваченням у націоналізмі на початку 50-х років, Гусак для багатьох залишався переконаним прихильником реформ.
У період між жовтнем 1967 і січнем 1968 років політична боротьба у вищих ешелонах влади продовжувала загострюватися. Позбавлений необхідної підтримки серед членів Центрального комітету, котрі вбачали в ньому головного винуватця кризи, Новотний звернувся за допомогою до Брежнєва. Після недовгої поїздки до Праги Генеральний Секретар Радянського Союзу дійшов висновку, що позиція Новотного настільки хитка і нестабільна, що єдиним способом вийти з кризи було негайне усунення його від влади. У січні пленум ЦК компартії Чехословаччини звільнив Новотного з поста Генерального секретаря замінивши його Александром Дубчеком, керівником Словаччини, який ще раніше насмілився кинути виклик авторитету Новотного 13. Через кілька тижнів стало зрозуміло, що програма нового керівника виходила за рамки незначних змін системи. У березні Новотний змушений був скласти повноваження як Президент Чехословаччини. Його наступником став Людвик Свобода, шанований армійський генерал, якого прибічники Сталіна тримали на відстані. Ще одну жертву судових спектаклів - Йозефа Стрковського - було обрано Головою Національних Зборів. Прихильників твердої лінії у Президії ЦК було замінено апаратниками з оточення Дубчека. Перед партією постало завдання: не ліквідувати існуючу систему, а модернізувати і зробити її ефективною.
1.3 “Програма дій” Чехословацьких реформаторів
Основні ілюзорні принципи про можливість реформування соціалістичної системи, а також упевненість Дубчека, що централізовану планову систему можна зробити ефективною, були викладені у важливому документі, підготовленому комуністичними реформаторами: “Програма дій”, затвердженій Центральним комітетом у квітні 1968 року. Хоча у документі йшлося про вірність чехословацьких комуністів принципам марксизму-ленінізму, у програмі робився акцент на рішучість демократизації існуючої системи. Партія проголошувала намір відмовитися від адміністративно-командних методів, урочисто обіцяючи віддавати перевагу методу переконання а не примусу. Законність було проголошено основоположним принципом, необхідним для існування сильної держави. Таким чином основні пункти документу, який мав назву ”Шлях Чехословаччини до соціалізму”, передбачали:
1. нові гарантії свободи слова, друку, зборів, віросповідання;
2. закони про вибори, які б забезпечили ширший вибір кандидатів та реальну свободу для чотирьох не комуністичних партій, інтегрованих в Національний фронт і підконтрольних комуністичній партії;
3. обмеження прерогатив комуністичної партії у взаємовідносинах з парламентом та урядом;
4. глибокі економічні реформи, спрямовані на розширення самостійності підприємств, щоб відродити обмежену кількість приватних підприємств, забезпечити конвертованість валюти і підняти на новий рівень торгівлю з Заходом;
5. незалежна судова влада
6. федеральний статус Словаччини
7. розробка проекту нової конституції до кінця 1969 року14.
Ця програма була результатом компромісу між радикальними реформаторами і консервативною фракцією у партійному керівництві. Деякі з цих ідей звучали досить обнадійливо, інші ж повторювали провідну роль партії. У своїй загальній орієнтації програму могли б сприйняти прихильники демократичного крила у своїх пошуках нової моделі соціалізму.. по суті це була спроба зберегти керівну роль партії, зробити її генератором пробудження суспільства: Пронизана вірністю ідеалам соціалізму, програма чітко підтверджувала рішучість нового керівництва відмовитися від радянської моделі соціалізму. Було реабілітовано велику кількість політичних в'язнів, тепер жертвам сталінських репресій дозволялося організовуватися у свої асоціації і мати свої клуби. Саме в цей момент відкрилася двоїста природа Празької Весни; з одного боку, це був реформістський рух, ініційований згори групою комуністів, невдоволених поганим станом економіки і соціальними хворобами, які характеризували режим Новотного. З іншого - оскільки цей рух розгортався і широкі маси і верстви населення перейнялися реформістськими ідеями, - представники новонароджуваного чеського і словацького громадянського суспільства виступили з критикою масштабів офіційної стратегії оновлення.
Оскільки Дубчек і його соратники дійшли висновку, що справжній соціалізм немислимий без демократії, вони відкрили зелену вулицю незалежним ініціативам знизу, в тому числі можливість застосовувати не комуністичні, навіть антикомуністичні групи і об'єднання. Швидкі темпи демократизації сп'янили чеську інтелігенцію, яка завжди була на боці більш радикального комуністичного керівництва. Однак провідна ланка компартії виявилася неспроможною чітко визначити підхід до вирішення основних дилем країни дехто з членів Президії висловлювався за продовження глибоких реформ. Інші ж, налякані можливістю справді втратити владу у плюралістичній системі, скаржились на появу правих сил і вимагали від Дубчека жорсткішої політики. Але здебільшого партія повністю підтримувала ідеї, які відстоював Дубчек. Для них єдиною альтернативою задушливій сталінській системі був соціалізм з людським обличчям.
Тривогу домашніх ортодоксів, що ініційовані партією реформи можуть стати причиною стихійного громадянського руху проти комуністичної системи, також поділяли радянське керівництво та їх союзники. На саміті, що відбувся у Дрездені, у Східній Німеччині, всі комуністичні лідери Варшавського пакту (крім президента Румунії Чаушеску) висловили стурбованість відносно ходу подій у Чехословаччині15. У наступні місяці під час зустрічі Дубчека з Брежнєвим, чеський керівник намагався розвіяти побоювання радянського керівництва щодо небезпеки контрреволюції в його країні. У своїй критиці реформ Дубчека Брежнєв висловив незадоволення не тільки комуністичної верхівки у Радянському Союзі, а й у інших країн блоку вони не могли змиритись з бажанням Чехословаччини побудувати альтернативну модель соціалізму, суспільства, у якому б до людини ставилися б по-людськи, а не просто як до знаряддя для втілення планів партії.
В той час, як загострювався конфлікт між чехословацькими реформаторами і рештою лідерів Варшавського Пакту, міжнародний комуністичний рух входив до нової фази криз і неспокою. Югослави та румуни публічно висловилися проти застосування іноземних сил для придушення демократичного руху в Чехословаччині. Ряд комуністичних партій, в тому числі французька, італійська та іспанська, надіслали аналогічні попередження до Москви. Впродовж цих місяців розгорілася гостра полеміка щодо суті марксистського інтернаціоналізму та права кожної комуністичної партії самостійно визначати політичну лінію; це був період народження євро комунізму, політичної платформи, яку прийняла низка компартії Західної Європи. Єврокомунізм кидав виклик Кремлю в його праві диктувати свою лінію іншим партіям, а також відстоював нерозривний зв'язок між соціалізмом і плюралістичною демократією. Заперечення Чехословаччиною застарілої радянської моделі з її ультра централізмом і підозрілим ставленням до будь-яких ініціатив поділяло багато комуністичних партій Заходу, які доводили, що слід відмовитися від ленінського принципу диктатури пролетаріату. Протилежних поглядів дотримувалися апологети сталінського курсу у Китаї та Албанії. Вони засудили Празьку Весну як спробу реставрувати капіталізм.
У Чехословаччині ж інтелігенція продовжувала вимагати від керівництва поглиблення політичного плюралізму і забезпечення гарантій, які б унеможливлювали повернення до сталінських командних методів. Чехословацькі керівники, зокрема, Перший секретар Дубчек і Голова Національних Зборів Смрковський безпосередньо спілкувалися з представниками, які формували громадську думку Протягом одного місяця сонне Чехословацьке суспільство прокинулося і стало активним учасником державотворчого процесу. Як тільки люди зрозуміли, що вони зможуть змінити політичний курс, їх участь перестала бути порожнім гаслом.
У червні 1968 року незалежний тижневик Спілки письменників “Літературні листи” надрукував сміливий документ під назвою “2000 слів до робітників, селян, вчених, митців і всіх людей”16. Підготовлений переважно Людовиком Вакуликом, документ символізував відхід від логіки покірності, а також закликав покінчити з комуністичною практикою політичного контролю та маніпулювання. Цей маніфест містив вимогу прискорити демократизацію, усунути догматиків від влади, з партійного керівництва і без зволікань перейти до багатопартійної системи. Документ, під яким поставили підписи сімдесят відомих діячів ліберальної інтелігенції і близько 40 000 людей по всій країні, виражав зростаюче невдоволення повільними темпами проведення реформ та непослідовністю офіційної стратегії оновлення. Хоча догматики не збиралися затаврувати документ як “заклик до контрреволюції”, цей маніфест безсумнівно відобразив позицію нетерпимості і фанатизму. Не закликаючи до помсти тим, хто два десятиліття правив країною, документ заперечував будь-яке насильство. Навпаки, в ньому відображено надії переважної більшості чехів і словаків на те, що комуністична партія зможе перерости у справжню демократичну силу
Головним суперечливим питанням політичної боротьби у верхньому ешелоні компартії Чехословаччині був характер майбутнього керівництва і побоювання консерваторів (та їхніх протеже), що 14 з'їзд партії намічений на літо 1968 року, санкціонує їх усунення і затвердить програму “соціалізму з людським обличчям”. Дуже занепокоєний можливими погрозами з боку Радянського Союзу, Дубчек відхилив звернення, однак не пішов на зустріч неосталінським елементам, які назвали документ “контрреволюційним маніфестом”
До невдоволення радянського керівництва тим, як мляво Дубчек вживав заходів, щоб стримати лібералізацію, додався тиск на Брежнєва з боку комуністичних лідерів Польщі та Східної Німеччини, яких лякала думка, що Чехословацький вірус може перекинутися на їхні країни. У липні в столиці Польщі відбувся самміт учасників Варшавського Пакту, на якому були відсутні керівники Чехословаччини та Румунії. Учасники наради направили відкритого листа керівництву Чехословаччини, настійливо вимагаючи викорінити ”Контрреволюційне осердя” та негайно позбутись антисталінських елементів у засобах масової інформації17. Лист - фактично це був ультиматум - давав зрозуміти, що обіцянка Кремля не втручатися у внутрішні справи інших комуністичних країн не мала сили, бо на порядку денному постало майбутнє соціалізму радянського ґатунку у одній з країн блоку. Як відлуння 1956 року, з метою виправдати збройну інтервенцію в Угорщину, Радянський Союз та його союзники наполягали, що “збереження революційних завоювань народу у Чехословаччині було не лише внутрішньою справою її керівників, а й турботою всієї соціалістичної спільноти”.
Лякаючи примарою антикомуністичного бунту керівники Варшавського Пакту намагалися змусити Дубчека і його однодумців припинити реформи і відмовитися від амбітних намірів побудувати новий тип соціалізму. Не ставши на коліна перед диктатором Кремля, Дубчек відкинув звинувачення радянських лідерів і сам перейшов у контрнаступ. У телевізійному виступі 18 липня він відстояв вибір своєї партії та спростував звинувачення його в опортунізмі і ревізіонізмі. Зокрема у своєму виступі Дубчек сказав наступне: “Останнім часом у нашій країні склалася ситуація коли кожен може публічно, без страху, відкрито і з гідністю висловити свою думку і таким чином перевірити чи справа цієї країни і справа соціалізму є нашою спільною справою. Відкритою і чесною політикою, щиро і чесно позбуваючись пережитків минулих літ наша партія повертає втрачену впевненість. Тому ми говоримо відкрито, спокійно, але рішуче, що ми усвідомлюємо, що ставиться на карту: для народу цієї країни не має іншого шляху для досягнення глибоких, демократичних і соціальних змін у житті. Ми не хочемо поступатися жодним із принципів, викладених у “програмі дій”. Комуністична партія спирається на добру волю народу, ми не реалізовуємо нашу провідну роль правлячи суспільством, ми самовіддано служимо його вільному, прогресивному, соціалістичному розвитку. Ми не можемо утверджувати авторитет, лише віддаючи накази, а через працю наших членів, через справедливість наших ідей.18
Тут, як бачимо, зіштовхнулись два політичні погляди - чехословаків, які робили акцент на людських вимірах соціалізму і лідерів блоку, які були зацікавленні лише у збереженні статус-кво і тому з підозрою дивилися на експериментування Дубчека з демократією.
Як істинні послідовники Сталіна радянські керівники не сприймали громадян як самостійних політичних акторів, вони вважали, що партійна еліта повинна повністю і беззастережно володіти всіма диктаторськими функціями. Будь-яка спроба встановити інший принцип влади, особливо такий, що визнавав суверенітет народу, розцінювався як підривна діяльність.

РОЗДІЛ 2

ПОРАЗКА “ПРАЗЬКОЇ ВЕСНИ”, ОКУПАЦІЯ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

2.1 Військова інтервенція в Чехословаччину

Незважаючи на прагнення Дубчека та його оточення зруйнувати існуючу гегемонію і підірвати верховенство Радянського Союзу у блоці вони не усвідомлювали масштабів протидії саме з боку СРСР. Вважаючи себе чесними комуністами (а саме такими вони й були з точки з суто марксистської точки зору), Дубчек і його однодумці не змогли розгледіти прірви між їхньою високою мрією соціалістичного оновлення і цинізмом радянських лідерів щодо міжнародних відносин та ідеологічних питань. Для радянського керівництва марксизм-ленінізм давно став прикриттям його бюрократичного існування.

Переговори з лідерами «празької весни» розтягнулися майже на півроку. Відбувалися багатосторонні зустрічі - в Дрездені, Софії, Варшаві, Москві, Братиславі та двосторонні - на рівні усіх членів Політбюро ЦК КПРС і Президії ЦК КПЧ - в Чієрні-над-Тисою. Керівники КПРС та інших союзних партій тиснули на КПЧ і вимагали «навести порядок». Останні захищалися і заявляли, що ніякої загрози соціалізму в Чехословаччині немає і не може бути. Час йшов, а події в Чехословаччині лякали КПРС та її союзників.

У липні-серпні відбулись переговори між Політбюро КПРС і Президією Компартії Чехословаччини, було досягнуто домовленості припинити взаємну полеміку і критику. Згодом відбувся самміт країн-учасниць Варшавського Пакту у Братіславі, на якому було досягнуто нібито повного порозуміння. Комюніке Братиславської зустрічі містило традиційні радянські формулювання про “підривні дії імперіалізму” та вимоги до всіх соціалістичних краї неухильно і послідовно дотримуватися “загальних законів будівництва соціалістичного суспільства, і головне, зміцнювати керівну роль робітничого класу та його авангарду - комуністичної партії”. В обмін на несерйозну і, безперечно, лицемірну обіцянку поважати суверенітет Чехословаччини радянське керівництво сподівалось, що Дубчек поводитиме себе як слухняний комуніст і відразу розпочне кампанію проти демократичних сил та засобів масової інформації. Але у Чехословаччині джина демократії вже було випущено з пляшки, а лідери реформістського руху не мали наміру відступати, аби зовсім не втратити політичної довіри. Становище Дубчека як національного лідера залежало від його вміння протистояти постійним вимогам радянських керівників знову ввести цензуру і вжити репресивних заходів проти сил, які Кремль вважав “ворожими”

18 серпня 1968 року нарада керівників п'яти країн-членів Варшавського пакту схвалила пропозицію Л. Брежнєва, згідно з якою необхідно було покласти край діяльності авторів “Празької весни”, що становила загрозу “завоюванням соціалізму”19.

О 23 годині 20 серпня 1968 року війська п'яти держав-членів Варшавського Пакту перейшли кордони Чехословаччини. Окупацію країни здійснювали 124 тисячі військовослужбовців і 500 танків (частина їх вже перебувала на території Чехословаччини, оскільки Дубчек напередодні погодився на проведення великих союзницьких маневрів у своїй країні)20. Як і в 1956 р. в Угорщину, основна маса радянських частин попрямувала в Чехословаччину з плацдармів в Україні. Чехословацький народ обурювався появою «непрошених гостей», чинив опір просуванню танків і мотомеханізованих частин, зокрема знімалися таблички з назвами вулиць, вивішувалися плакати з закликами щоб радянські війська повернулися додому, мешканці Праги будували на вулицях барикади, щоб завадити просуванню радянсь-ких танків, кидали в них пляшки з пальним.2

1

. У сутичках загинуло 30 і було поранено більше 300 чоловік22. Армія виконувана волю президента Л.Свободи, опору не чинила, вогонь не відкривала. Вже 21 серпня була окуповано вся Чехословаччина, захоплено важливі стратегічні пункти. Лідера партії Дубчека, прем'єр-міністра Ольдріха Черніка та інших керівників реформістського руху взяли як заручників і переправили до військової частини на території Радянського Союзу. Відразу після окупації Москва розіслала по всьому світу офіційну телеграму ТАРС, котра роз'яснювала, що війська були введено у Чехословаччину на прохання партії і керівництва державою23. Дубчек на той час і не здогадувався, що у нього за спиною з'явилися колабораціоністи, які готові були у будь-який спосіб виправдовувати збройну інтервенцію.24 Щоб виправдати окупацію Чехословаччини, орган КПРС - газета “Правда” надрукувала передову статтю, в якій Дубчека звинуватили в організації правої опортуністичної фракції, шкідливі і безвідповідальні дії якої викликали необхідність інтернаціональної допомоги, яку надали Чехословаччині країни-учасниці Варшавського Пакту. Зіткнувшись з категоричною відмовою президента Людвика Свободи вести переговори без законного керівництва країни, Брежнєв дав згоду на те, щоб Дубчека і його товаришів доставили для участі у переговорах.

З цього моменту долю Празької Весни було вирішено. Сотні тисяч радянських солдат контролювали всі стратегічні пункти Чехословаччини. У Дубчека залишалося мало шансів, щоб врятувати експеримент з демократизацією. З притаманною йому пихою Брежнєв звинуватив чехословацьке керівництво у зраді принципам інтернаціонального соціалізму. У Празі відбувся підпільний 14-ий з'їзд Комуністичної партії Чехословаччини, на якому було гнівно засуджено радянську інтервенцію; учасники з'їзду закликали негайно звільнити заарештованих керівників країни.

2.2 Переговори лідерів “Празької весни” у Москві та підписання документів про вихід з кризової ситуації

Психологічно подавлені, не маючи виходу з цієї жахливої ситуації, що склалася внаслідок збройного вторгнення в країну, Дубчек і його соратники (за винятком члена Президії та голови Народного фронту д-ра Франтішека Крігеля) врешті решт здалися на вимоги радянського керівництва. 23 серпня президент Чехословаччини Л. Свобода прибувши до Москви змушений був підписати “Програму виходу з кризової ситуації” - документ, який було нав'язано чехословацькому керівництву, яке перебувало у безвихідному становищі25. Цей Московський протокол являв собою зразок диктату з позиції сили. Він став юридичною основою для систематичного втручання у внутрішні справи Чехословаччини. Підписаний чехословацькими заручниками Кремля ультиматум передбачав відміну результатів XIV Височанського з'їзду, який відбувся після арешту чехословацьких реформаторів, т.з. "нормализацію" ситуації в країні, зняття з посад голови Національного Фронту Ф. Кригеля, міністра закордонних справ И. Гаека, міністра внутрішніх справ Й. Павла26.

Переговори в Москві у принизливому тоні вів Л. Брежнєв, і як потім згадував Дубчек, найбільше його здивувало те, що той звертався до Дубчека на “ти”27. Радянський керівник при кожній нагоді намагався принизити Дубчека, даючи при цьому зрозуміти, що Кремль надалі не допустить пошуків соціалізму з людським обличчям. І хоча Брежнєв добре усвідомлював, яке невдоволення викликала інтервенція серед демократичних партій у всьому світі, він не приховував неприязні до тих, хто намагався критикувати рішення радянського керівництва.

Восени 1968 року в Москві було підписано нову угоду про «тимчасове» перебування радянських військ в Чехословаччин. А у грудні 1968 р. був підписаний Договір між СРСР і ЧССР про розміщення радянських військ у Чехословаччині28. Інші країни ОВД вивели свої війська з країни. Згодом О. Дубчека призначили послом у Туреччині, а невдовзі він уже працював інженером у Словаччині.

Окупацію Чехословаччини військами ОВД, що було грубим порушенням її суверенітету, засудили багато країн світу. По-перше, наголосимо, що із засудженням дій військ ОВД щодо Чехословаччини різко виступили такі соціалістичні країни, як Китай, Румунія, Югославія, Албанія (звісно, в силу своїх мотивів). Засудили цей акт великі країни Західної Європи і Америки, провідні країни третього світу. На захист Чехословаччини стала ООН. Обурення охопило практично всі країни світу29.

Що стосується Дубчека, то він поводився як людина, яка не розуміла, що відбувається, не розуміла масштабів катастрофі, все ще сподіваючись повернутися до Праги, аби зберегти досягнуте. Але для нього не залишилося місця в політичному житті Чехословаччини : наштовхнувшись на опір прорадянської фракції в Президії, Дубчек втратив підтримку з боку інтелігенції і студентського руху. Як пізніше згадував Дубчек, будь-яка військова акція на той час була для Чехословаччини неможливою, бо військові сили країни були сконцентровані на західних кордонах, щоб відбити можливу атаку з території західної Німеччини. Наказ до опору спровокував би місцеві сутички, які б призвели лиш до того, що окупанти підтвердили б свої звинувачення в організованій контрреволюції30.

2.3 Повернення Чехословаччини до старого курсу - “нормалізація

Переломним моментом “нормалізації” стала зміна партійного керівництва країни. 17 квітня 1969 р. ЦК КПЧ на своєму засіданні звільнив з посади першого секретаря ЦК КПЧ
О.Дубчека. Президія ЦК КПЧ обрала на цю посаду Г.Гусака - одного з ініціаторів “нормалізації”.

29-30 травня 1969 р. вже оновлений склад ЦК КПЧ на засіданні в Празі схвалив основні положення “нормалізації”, які зводилися до такого:

1. повний контроль “нормалізаторів” над КПЧ;

2. відновлення керівної ролі КПЧ у державі і суспільстві;

3. припинення економічних реформ й віднов-лення директивного бюрократичного методу управління економікою з одного політичного центру;

4. відновлення сильних державних органів як владного інструменту КПЧ;

5. забезпечення підлеглості Чехословаччини Радянському Союзу і залишення ЧССР у складі Організації Варшавського Договору.

Ці положення були в наступні роки впроваджені в життя. Зокрема, з рядів КПЧ за демократичні погляди та активну участь у проведенні політики “празької весни” було відраховано понад 300 тисяч чоловік31.

Гусак, який змінив Дубчека на посту керівника партії, віддано виконував всі настанови Москви. Він розпочав широкомасштабну чистку: в результаті з рядів партії було виключено понад півмільйона членів, в тому числі Дубчека, Смрковського, Крігеля та Млинаржа. . Поряд з «нормалізацією» економічного і соціального життя, що вела до відновлення адміністративно-бюрократичних методів управління, йшла політична розправа над прихильниками «Празької Весни». Лише з рядів КПЧ було виключено близько півмільйона чоловік, які разом з позбавленням партквитка позбавлялися і роботи, соціального захисту. Негласна чистка охоплювала всі колективи. Одних понижували в посадах, інших звільняли з роботи, оскільки виявляли їм недовіру. Інженери, досвідчені майстри, вчені, лікарі, журналісти, письменники, актори ставати кочегарами, вантажниками, прибиральниками, мийниками вікон, низького рангу конторськими працівниками.

2.4 Наслідки збройної окупації Чехословаччини
Хоча і не така кривава як революція в Угорщині, збройна інтервенція в Чехословаччині мала надзвичайно згубні наслідки. Тисячі кращих представників інтелігенції вирішили шукати притулку за кордоном, а ті, що залишилися в країні відчули на собі наслідки “нормалізації”, яку проводив Гусак. Реформи були припинені, але ідею реформування, мрію про заміну тоталітарного режиму демократичним придушити не вдалося. Вона жила, розвивалася і була однією з важливих передумов суспільного повороту кінця 80-х років. У січні 1969 р. на Вацлавському майдані в центрі Праги на протест проти окупації спалив себе студент Ян Палах, і це самоспалення, відіграло важливу роль у подальшій історії Чехословаччини, і зокрема у процесі повалення комуністичного режиму32. Важливим, але доволі невідомим є факт демонстрації на захист Чехословаччини на Червоній Площі у Москві. 25 серпня 1968 року сім осіб вийшли на Червону Площу і розгорнули транспаранти” “Нехай живе вільна і незалежна Чехословаччина”, “Ганьба окупантам”, “Руки геть від ЧРСР”, “За нашу і вашу свободу”. Всі учасники демонстрації постали перед судом за звинуваченням у “групових діях, які грубо порушують громадський порядок”. Насправді ж важливість цієї демонстрації важко переоцінити33.
Після подій 1968 р. нова хвиля антикомунізму про-котилася по західному світові, знову зменшилася чи-сельність компартій. Тимчасово припинилися переговори з роззброєння між США і СРСР, пройшли бурхливі засідання в Раді Безпеки 00Н, хоча США явно не запе-речували проти того, що Чехословаччина має залишатися в «радянській сфері» впливу. Тодішній посол СРСР у США А. Добринін написав пізніше у своїх мемуарах, що відносно слабка реакція Заходу на вторгнення в Чехосло-ваччину відіграла свою роль через 10 років, коли в Кремлі вирішувалося питання про нове вторгнення, на цей раз в Афганістан. Це останнє вторгнення, проте, стало одним з найважливіших факторів прискорення розпаду СРСР і компрометації комуністичної ідеології.
Радянська інтервенція закінчилась грубим придушенням спроби повернути Чехословаччину у європейський культурний і політичний простір. Військова акція Варшавського Пакту загальмувала, а згодом і припинила процес реформування комуністичного режиму та спробу створення соціалізму з “людським обличчям” у Чехословаччині.
Вже після 1989 року, відповідаючи на багато чисельні звинувачення, Дубчек казав: “У пошуках компромісу я керувався наміром запобігти кровопролиттю. Набагато простіше приймати рішення стосовно власного життя. Важче -стосовно життя інших людей. Сьогодні я більш ніж упевнений, що ми могли виграти тільки морально. Збройний опір, про який тепер стільки говорять був би самогубством. У московському протоколі важливо те, чого там немає. У ньому немає і не знайшлось виправдання воєнній інтервенції, і ми не відмовилися від нашої програми дії”34
Після окупації радянська машина лізла із шкіри, аби довести право учасників Варшавського Пакту втручатися, якщо Кремль бачить, що “соціалістичні завоювання” в небезпеці. Газета “Правда” за 26 вересня 1968 року надрукувала статтю за підписом Сергія Ковальова, експерта з міжнародних питань, в якій було детально викладено принципи обмеженого суверенітету. На думку Ковальова, “послаблення будь-якої з ланок у світовій системі соціалізму безпосередньо впливає на всі соціалістичні країни, які не можуть бути байдужими до цього. Кожна комуністична партія повинна бути відповідальною не тільки перед своїм народом, але в перед всіма соціалістичними країнами, перед комуністичним рухом взагалі.”. Згідно з офіційною позицією і заявою Радянського Союзу війська Варшавського Пакту “ не втручалися у внутрішні справи країни, вони захищали принципи самовизначення народу Чехословаччини, не словами, а ділом, боролись за його невід'ємне право самому вирішувати свою долю без залякувань контрреволюціонерів, без демагогії ревізіоністів і націоналістів”35 Для чехів і словаків демагогічна мова окупантів була рівнозначна суцільній регресії і відродженню неосталінської поліцейської держави. Спливли роки, перш ніж вони оговталися від шоку окупації і почали будувати громадянське суспільство несумісне з офіційними інституціями і цінностями
Після окупації Чехословаччини Радянським Союзом і жорстокого придушення реформістського руху в цій країні відносини між країнами - учасницями Варшавського Пакту регулювалися відповідно до принципів обмеженого суверенітету, визначеного Москвою36. У листопаді 1968 року Брежнєв висловив у Варшаві промову, у якій повторив основні засади цієї доктрини. Найменший відхід від цього ортодоксального визначення вважався зрадою принципів соціалістичного інтернаціоналізму, причому, Радянський Союз залишив за собою право коригувати ці постулати - якщо треба, то і силою зброї. Так звана нормалізація у Чехословаччині стала уроком для всіх, хто хотів повторити експеримент Дубчека. Слідом за придушенням Празької Весни Москва почала масштабну кампанію, спрямовану на придушення реформістських тенденцій як у самому Радянському Союзі, так і у країнах соціалістичного табору. Загальна хвороба вразила всі країни соціалістичного блоку. Знову розпочалася критика відхилень, а політичний і економічний застій - який нерідко пов'язують з брежнєвським періодом, - став характерною рисою неосталінської політичної культури
Попри повернення до застою чимало критично-налаштованих інтелігентів винесли важливий урок з Празької Весни: була втрачена ідеалістична віра, яку плекали її ініціатори, в те, що комунізм можна реформувати зсередини. У своїй наївній вірі, що Кремль ігноруватиме альтернативну модель комунізму, яка базується на не на поклонінні владі, а на культі особистості, чехословацькі реформатори відкрили для себе реальні допустимі межі такого підходу. Як справжні комуністи, вони вважали, що радянські лідери були зацікавлені у збереженні обличчя соціалізму. Вони забули, що Брежнєв і його прибічники були звичайними пристосуванцями, чия кар'єра трималась на чистках і для яких права і свободи людини звучали як прокляття. Розуміння того, що Празька Весна являла собою реформістський рух, ініційований партією і здійснюваний під її контролем, основним завданням якого було оновлення, а не ліквідація комунізму, - дає пояснення, чому у багатьох чеських і словацьких комуністів виникли підозри щодо щирості демократичних переконань, раптово перелицьованих апаратників на кшталт Дубчека і його соратників.
Пізніше Вацлав Гавел так пояснював обережне ставлення до реформ , які проводили комуністи на чолі з Дубчеком: “ Всі ці сумніви і вагання спричинило нерозуміння того, як ці люди (реформатори - автор) могли раптом заручитися підтримкою і солідарністю, яких вони ніколи не мали, бо єдина їх підтримка йшла згори. З іншого боку реформатори боялися стихійного виявлення волі народу. Час від часу вони не знали що робити, оскільки ставилися вимоги, які часом лякали і були незрозумілі, якщо врахувати наскільки вони виходили за рамки “можливого” і “дозволеного”. Проте, не слід забувати, що всі ці люди були нормальними партійними бюрократами з правильною псевдо освітою, яку вони отримали в партії, з правильними ілюзіями, звичками, упередженнями, правильним життєвим розкладом, правильним соціальним минулим і стандартною вузькістю світогляду. Єдиною різницею було те, що у них було трохи більше вільнодумства і трохи більше порядності, ніж у тих, чиї місця вони зайняли”37.
Це справді був парадокс комуністичних реформ. Ті, хто розпочав кампанію, щоб змінити статус-кво, самі були продуктом, породження обставин, що склалися. Їхнє невдоволення абсурдністю і несправедливістю сталінської системи аж ніяк не суперечило марксистському ідеалу “кращого суспільства”; це скоріше була спроба виправити, на їх погляд, спотворену гуманну і правильну систему. Вони були слухняними дітьми цієї системи, і їхній спротив попередній владі не зачіпав моральних і теоретичних устоїв соціалізму по-радянськи. Справа у тому, що у всіх країнах радянського блоку люди глибоко ненавиділи існуючу владу. На відміну від Дубчека і його ідеалістично налаштованих соратників кремлівські махінатори краще знали ситуацію: вони розуміли, що найменша поступка соціальним низам зрештою призведе до ще більших вимог, а ті в свою чергу змусять реформаторів йти на нові поступки. Брежнєв мав рацію - ревізія концепції соціалізму, позбавлення її сталінського забарвлення неодмінно закінчується повним крахом існуючої системи.
Збереження існуючих інститутів і владних відносин базувалось на незаперечності офіційної догми. Будь-яке послаблення претензій комуністичної партії на її непогрішність, навіть якщо ця претензія була вимушеним повторенням ритуалу, зразу ж викличе побічні катастрофічні дії. Щоб система працювала справно, правлячий клас - номенклатура не повинна бути об'єктом обговорення. Простих людей вважали за підлеглих, а не за громадян наділених правами. Влада повинна тримати їх у стані політичного страху і непевності, аби запобігти масовим проявам протесту і громадянської непокори. Тому в обов'язок таємної поліції входило підтримувати диктаторський контроль, аби уникнути будь-яких форм дисидентства як у самій правлячій партії, так і в суспільстві в цілому. Брєжнєвський режим, безперечно, послабив жорстокі методи сталінського терору, однак продовжуючи спиратися на ті самі інститути та методи, що давали можливість не допустити, аби невдоволення переросло у політичні рухи.

РОЗДІЛ 3

“НІЖНА РЕВОЛЮЦІЯ” - ПОШТОВХ ДО ПАДІННЯ КОМУНІСТИЧНОЇ СИСТЕМИ В ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ

3.1 Соціально-економічна ситуація в Чехословаччині напередодні “Ніжної революції”

Листопадовим подіям кінця 80-х років безпосередньо передував майже двадцятирічний період, коли при владі знаходився Г.Гусак, а наприкінці цієї доби біля керма КПЧ став М.Якеш (1987-1989). Цей період історії Чехословаччини був дуже суперечливим.

З одного боку, протягом 70-80-х років зробила певний крок вперед чехословацька економіка. Не можна відкинути певних успіхів у машинобудуванні, у хімічній та енергетичній промисловості. Почата випускати нові типи автомобілів автозаводи «Шкода», «Татра». За радянської технічної допомоги Чехословаччина створила власне атомне енергомашинобудування. У 1980 році був встановлений перший чехословацький атомний реактор. Чехословаччина увійшла до складу десяти країн світу, які мали власне виробництво комплексного обладнання для атомних електростанцій38. Продукція чехословацької промисловості направлялася в десятки країн світу, зокрема в країни Азії, Африки. На Європейському континенті вони не витримували конкуренції з технічно більш досконалими виробами Німеччини, Англії, Франції, Японії, Італії та інших країн. Чехословаччина в межах РЕВ розвивалася як країна машинобудування. В середині 80-х років вироби машинобудівної промисловості становили понад 50 відсотків чехословацького експорту.

Досить стабільно розвиваюсь сільське господарство, держгоспи і кооперативи пішли по лінії спеціалізації. Держава збільшила асигнування селу; зросло виробництво сільськогосподарської техніки. На початку 80-х років Чехословаччина вийшла на такий рівень виробництва сільськогосподарської продукції, коли не тільки відмовилася від її імпорту, але деякі вироби почата експортувати39. У Чехословаччині вирощувалося близько 12 мільйонів тонн зерна. Врожайність з одного гектара зросла до 50-52 центнерів.

Все це так, успіхи наче непогані, але діставатися вони ще більшою ціною, ніж в 50-60-х роках. Продукція машинобудування була дуже матеріалозатратною. і технічно невпинно відставала від рівня світових стандартів. Якщо в 70-х роках був ще хоч невеликий приріст промислового виробництва, то в 80-х роках намітився очевидний спад практично в усіх галузях народного господарства.

Приріст національного доходу, за визнанням самої КПЧ, в період п'ятої п'ятирічки (1971-1975) становив 31,5 відсотка, в шостій п'ятирічці - уже 20 відсотків, в сьомій - лише 940. Приріст продуктивності праці за ці ж роки знизився з 27 відсотків у 1971-1975 роках до 7 відсотків - у 1981-1985 роках"41.

Рівень промислового виробництва за 15 років скоротився в 2,7 рази, а споживання населення - в 5 разів. Дедалі нижчою ставала ефективність виробництва, різко падала якість продукції, знижувалося впровадження в практику досягнень науково-технічного прогресу. Низькою була продуктивність праці. Промисловість вимагала корінної реорганізації, а КПЧ зволікала. На грудневому 1986 року пленумі ЦК КПЧ зазначалось, що прискорення науково-технічного прогресу наштовхується на протидії тих, хто на словах говорить про перебудову, але діє по-старому. Прем'єр-міністр Л.Штровгал змушений був визнати, що Чехословаччина швидше всього є музеєм старої техніки, ніж сучасною індустріальною країною34.

У сільському господарстві, де успіхи, здавалось, були чи не найкращими, досягалися вони надто великим рівнем використання хімічних добрив, що змінювало структуру грунтів, перенасичувало їх. У середині 80-х років на гектар орних земель вносили таку кількість мінеральних добрив, яка значно перевищувала допустимі норми. Дуже ускладнювали екологію великі тваринницькі комплекси. Багато спеціалістів доводили, що кооперативне сільське господарство дуже дороге, а економічно малоефективне35.

Внаслідок невмілих форм господарювання, посилення командних форм управління економіка Чехословаччини неухильно падала. Якщо в 1945-1948 роках Чехословаччина входила до складу десяти промислово розвинених країн світу, то в кінці 80-х років вона опинилася на 40-му місці. За рівнем продуктивності праці, науково-технічного прогресу, якості продукції Чехословаччина набагато відставала від розвинених країн Західної Європи. Національний дохід на душу населення становив усього 60 відсотків порівняно з ФРН і 40 відсотків порівняно з Австрією42. Це яскравий приклад невмілого господарювання, яке проводила КПЧ. Догматизм, притаманний її діяльності, відмова від проведення радикальних реформ гальмували розвиток Чехословаччини, яка серед країн РЕВ посідала провідне місце після НДР.

Навіть в період так званої перебудови М.Горбачова в СРСР, коли дух реформування механічно поширювався на всі країни РЕВ, у Чехословаччині лише говорили про реформи, а не здійснювали їх. Це викликало незадоволення в більшості населення країни, сприяло росту опозиції.

Зростали нарікання населення на рівень життя, якість соціального забезпечення, відставання соціальної інфраструктури, упущення в галузі освіти й культури. Якщо в 50-х роках Чехословаччина за середньою тривалістю життя знаходилася серед кращих країн Європи, то у 80-х роках опинилася на нижчих щабелях. На той час практично припинився природний приріст населення країни. Серйозно загострилася екологічна ситуація в Чехословаччині в середині 80-х років. Одна третина населення країни проживала в екологічно забруднених районах. У критичному стані з точки зору екології знаходилося близько 35 відсотків чехословацьких лісів.

Екологічна ситуація оцінювалася як критична. Призвели до цього невмілі методи господарювання, застаріла технологія на металургійних, а особливо хімічних заводах і фабриках. Ускладнили екологічну ситуацію радянські військові, полігони.

Загострилася ситуація в зовнішніх відносинах. Чехословаччина дедалі більше потрапляла в залежність від СРСР. Вигода від зв'язків з Радянським Союзом була безперечною. За рахунок імпорту з СРСР Чехословаччина покривала на всі 100 відсотків свою потребу в нафті та газі, на 95 відсотків - в залізній руді, близько 60 відсотків - в бавовні, 50 відсотків - в лісоматеріалах43. Поставки радянської сировини і енергоносіїв в умовах зростання цін на дані види продукції на міжнародному ринку мали для Чехословаччини важливе значення. Але таким же безперечним був і факт тиснення на Чехословаччину з боку СРСР. Брежнєвська доктрина «обмеженого суверенітету» негативно позначалася на зовнішній діяльності Чехословаччини в першу чергу. Уряд СРСР і його численні радники в Празі не забували весни 1968 року і прагнули тримати під контролем кожен крок чехословацьких лідерів. У кінці 80-х років на СРСР припадало майже 50 відсотків зовнішньоторгового обороту Чехословаччини, а на всі країни РЕВ - понад 75 відсотків. Внаслідок однобокого розвитку зовнішніх економічних зв'язків і спаду виробництва Чехословаччина втрачала завойовані нею колись позиції у світовій торгівлі. Якщо на початку 70-х років Чехословаччина посідала в світовій торгівлі 1.21 відсотка, то у 1987-1988 роках її доля знизилася до 0,92-0.93 відсотка44.

Усе говорило про те, що Чехословаччина була заведена КПЧ в глухий кут, з якого треба було шукати вихід. Країна відставала від світових стандартів розвитку. Старі догматичні методи управління економікою потрібно було міняти.

Складною була і внутрішньополітична ситуація в Чехословаччині в кінці 80-х років. Насамперед почата переживати не кращі часи сама КПЧ, що була провідною силою суспільства. Авторитет КПЧ падав як серед рядового її членства, так і особливо серед населення країни. Відданість КПЧ догматизму, гегемонізму викликала загальне обурення, а кожен крок політики КПЧ сприймався суспільством критично. Досвід 70-80-х років показав, що КПЧ, дотримуючись старих ортодоксальних методів керівництва, продемонструвала нездатність забезпечити динамічний розвиток економіки, політичного життя, зовнішньої діяльності країни. Чехословаччина опинилася в глибокому протиріччі з потребами суспільства, з тенденціями світового і європейського розвитку. Результати соціологічних досліджень середини 80-х років засвідчили, що коли в 1986 році на підтримку керівної ролі КПЧ висловилося 58 відсотків опитаних, то навесні 1988 року - уже тільки 33 відсотки. Одна з причин полягала в тому, що КПЧ формально погоджувалася з необхідністю реформ, демократизації, перегляду оцінки подій «празької весни», а насправді жодних кроків у цьому напрямку не робила.

Варто зауважити, що не тільки в країні ніяких реформ не здійснювалося, але й сама КПЧ виявилася неготовою до самореформування, зміни своєї діяльності відповідно до вимог життя. Вершиною деградації КПЧ було те, що на грудневому 1987 року пленумі ЦК КПЧ замість Г. Гусака генеральним секретарем ЦК партії було обрано М.Якеша - людину консервативніших поглядів, ніж його попередник. Це ще більше посилило кризу в КПЧ. Дедалі партія і особливо її керівництво відривалися від маси комуністів, віддалялися від вирішення наболілих питань. Майже кожних 2-3 місяці відбувалися пленуми ЦК КПЧ, на яких піддавалися критиці теорія і практика роботи. В ухвалених рішеннях аналізувалися недоліки, але змін до кращого не було видно ".

Словацькі дослідники справедливо пишуть про те, що чим більше керівники КПЧ говорили про перебудову і демократизацію, тим більше переслідувалося все прогресивне. На петиції та заяви трудящих КПЧ і уряд не реагували, збори і мітинги опозиції розганяли силою. Події в Чехословаччині в другій половині 80-х років стали яскравим прикладом «псевдоперебудови», що мала місце не лише в Чехословаччині, але і в ряді інших країн Центральної Європи.

Авторитет КПЧ дуже похитнувся з подіями 1988 року, а саме: у 1988 році відзначалися три ювілеї в історії Чехословаччини, на які суспільство давало різні відповіді, робило з них різні висновки. Перший за хронологією ювілей - це 40-річчя лютневих подій 1948 року, коли до влади прийшла КПЧ, вірніше, коли комуністи на чолі з К.Готвальдом одержали перемогу над опозицією, яку очолював президент Е.Бенеш. З лютого 1948 року минуло 40 літ, багато чого в умовах розвитку демократії стало відомим громадськості і напрошувалася теза нової об'єктивної оцінки перевороту в лютому 1948 року. Значні кола громадськості сподіваєшся, що таємне, яке привело комуністів у 1948 році до влади, стане явним. Але ЦК КПЧ категорично відкинув ідею перегляду оцінок лютого 1948 року45. Відзначення лютневих подій відбуваюся з позицій виправдання всього, що було зроблено в 1948 році. Через це від КПЧ відсахнулися значні кола інтелігенції, передова частина робітників, селян, всіх, хто знав хоч малу правду про події лютого 1948 року, коли грубо порушувалися демократичні права, насильно рвалася до влади КПЧ, яка встановлювана свою диктатуру. У 1988 році ніхто не вимагав розправи над .комуністами, а просто бажали відновити історичну справедливість і зробити КПЧ однією з політичних сил країни замість провідної сили46.

Друга політична подія, яка мала місце в історії Чехословаччини у 1988 році і на яку не було єдиної відповіді в країні. - це 20-річчя введення в Чехословаччину військ п'яти країн ОВД на чолі з СРСР. Минуло двадцять років з часу придушення реформ «празької весни». Двадцятирічний досвід розвитку Чехословаччини після серпня 1968 року показав, що відновлена з допомогою штиків і танків адміністративно-командна система, очолювана КПЧ, не може вивести країну на європейський рівень розвитку. Чехословаччина відставала від світових і європейських стандартів у всіх сферах життя47. Суспільство чекало, що КПЧ в умовах реформування перегляне оцінку. подій 1968 року, самокритично скаже правду про двадцятирічний шлях і зробить належні висновки. Громадськість вимагала, щоб КПЧ скасувала схвалену в грудні 1970 року постанову «Уроки кризового розвитку...», в якій вся вина покладалася на саму Чехословаччину: тут, мовляв, діяла контрреволюція, країні загрожувала небезпека громадянської війни, створювалася небезпека «соціалістичним завоюванням» і т.п. Документ виправдовував інтервенцію і події, які наступили після неї. Це принижувало гідність чехів і словаків, тих демократичних сил, які боролися за реформування Чехословаччини на нових засадах.

Громадськість вимагала назвати все своїми іменами: не інтернаціональна допомога, а грубе втручання у внутрішні події Чехословаччини; не всебічний розвиток країни в 1971-1988 роках, а поступове сповзання з позицій 70-х років; не стабілізація обстановки в 1969-1970 роках, а грубе порушення демократичних прав і розправа над десятками тисяч громадян як членами КПЧ, так і безпартійними, з профспілковими активістами. Але КПЧ і на це питання не готова була дати нові відповіді з позицій горбачовського «нового політичного мислення». Ні Г.Гусак як президент Чехословаччини, ні М.Якеш як генеральний секретар ЦК КПЧ, з їх оточенням, не хотіли переглядати старі догматичні оцінки подій 1968-1969 років. У 20-х числах серпня 1988 року газета «Руде право» - орган ЦК КПЧ опублікувала серію статей, в яких відстоювалася стара точка зору. Це відштовхувало від КПЧ не лише широкі кола громадськості, а навіть частину активу КПЧ. Преса широко обговорювала ці проблеми, але єдиної, історико-об'єктивної оцінки не знаходила. Керівництво КПЧ, підтримане лідерами комуністичних і робітничих партій країн соціалізму, відстоювало стару точку зору, а громадськість вимагала об'єктивних оцінок. У цих умовах, як показують соціологічні дослідження в Чехословаччині, сильно падав авторитет КПЧ серед широких верств населення, яке виступало проти її керівної ролі, тобто проти диктатури однієї партії48. У ході дискусії правдиві слова висловив О.Дубчек: наш народ і сьогодні все ще хоче того, чого він домагався у 1968 році.

Дискусія навколо оцінки подій 1968 року набрала широкого міжнародного звучання. СРСР продовжував підтримувати старе керівництво Чехословаччини і дотримувався угоди між КПРС і КПЧ про те, що основою оцінок є документ КПЧ «Уроки кризового розвитку...», схвалений у грудні 1970 року. В СРСР з критикою інтервентів послідовно виступав академік А.Сахаров, доктор історичних наук, науковий працівник інституту історії США і Канади Ю.Давидов, редактор «Літературної газети» Ф.Бурлацький та ряд інших учених і громадських діячів. Вони високо оцінювали реформи «празької весни», діяльність О.Дубчека, засуджували інтервенцію, вимагали сказати правду народу про події літа 1968 року, відкрито вибачитися перед чехословацьким народом за провину. Газета «Известия» засудила радянських прихильників «празької весни» і висловила жаль з приводу того, що в СРСР є ще такі люди. Така позиція офіційних кіл була зумовлена тим, що в КПРС переважали прихильники інтервенції в Чехословаччині. М.Горбачов, будучи в Чехословаччині на початку 1987 року, жодного слова не сказав про інтервенцію в 1968 роді, про перебування радянських військ у Чехословаччині49. Як керівник КПРС, М.Горбачов закликав підтримувати політику Г.Гусака, висловив сподівання, що реформи в Чехословаччині будуть прискорені. Пізніше керівник КПРС з розумінням поставився до обрання Генеральним секретарем ЦК КПЧ М.Якеша. Особливо підтримували політику старого керівництва КПЧ і стару оцінку подій 1968 року такі члени політбюро ЦК КПРС, як Є.Лихачов та інші керівники. Влітку 1988 року, коли виникла дискусія навколо подій 1968 року, КПЧ одержувала підтримку з бою. КПРС. Це посилювало незадоволення чехословацького суспільства політикою СРСР і КПРС.

Про оцінку чехословацьких подій 1968 року активно говорилося на сторінках преси Угорщини і Польщі. Тут з'явилися перші статті, в яких введення військ п'яти країн ОВД називалося уже інтервенцією. На засіданні польського сейму опозиція вимагала прийняти з цього приводу офіційне рішення. Це була активна підтримка демократичних сил Чехословаччини50. Отже, навколо оцінки подій 1968 року єдналися не тільки демократи Чехословаччини, але зміцнювалась єдність демократичних сил країн Центральної Європи.

Далі, в листопаді 1988 року відзначалося 70-річчя утворення незалежної Чехословацької держави. І на цьому знов зіткнулися дві протилежні точки зору: КПЧ продовжувала твердити, що вирішаль-ними факторами у створенні незалежної Чехословаччини були пере-мога Великого Жовтня, революційна боротьба трудящих, а демо-кратично настроєні інтелектуали доводили, що значну роль відіграв і Т.Масарик та емігрантські кола. Боротьба навколо цього питання торкалася і складних питань демократії, прав людини і націо-нальностей. Відомо, що Чехословаччина після воєнних років на чолі з президентом Т.Масариком і Е.Бенешем була однією з найдемократичніших країн світу, що є гордістю чехів і словаків, усіх народів, які населяли Чехословаччину. Відзначення 70-річного ювілею опозиція хотіла використати для утвердження ідей справжньої демократії, а не диктатури однієї партії. Але КПЧ відстоювала власну стару точку зору, не визнавала демократичних заслуг Т.Масарика, Е.Бенеша, ще раз продемонструвала нездатність до нових підходів життя.

Сімдесятирічний ювілей Чехословаччини загострив увагу ще на одному боці життя країни: рівноправності усіх народів, які її населяють. У 1918 році Чехословаччина виникла як держава чехів і словаків, але словаки не мали в ній рівних прав з чехами51. У 1945 році після визволення Радянською Армією нова Чехословаччина також стала країною двох братніх народів, але чехи були старшими братами, а словаки - молодшими. Повної рівноправності між чехами і словаками не було і після утворення федерації у 1969 році. Тому в умовах боротьби за реформи загострювалося і питання про повну рівноправність чехів і словаків. Щоправда, в боротьбі проти тоталітаризму; проти диктатури КПЧ ці два народи виступали спільно. Зволікання з вирішенням даних питань також підривало авторитет КПЧ, керівної сили країни.

3.2 Хартія-77 як головна опозиція КПЧ

У кінці 80-х років головна опозиція КПЧ виступала під гаслами Хартії-77. Це була масова організація, започаткована в січні 1977 року, яка висунула програму реформування країни. Автори Хартії-77 вимагали негайно припинити переслідування інакомислячих, провести демократизацію усіх сфер життя країни, змінити характер і напрями зовнішньої політики52. Цей документ підписали сотні визначних учених, громадських діячів, творчих працівників. Вона стала своєрідним продовженням тих вимог і реформ, які висунуло чехословацьке суспільство навесні 1968 року, за що було так суворо покаране п'ятьма країнами ОВД. Прийняття нової програми, аналогічної програмі 1968 року, в січні 1977 року було своєрідним подвигом.

Хартія-77 вимагала створення неформального, відкритого демократичного суспільства, у якому б вільно проживали люди різних професій, національностей і різного віросповідання. Народи вільного суспільства повинні користуватися всіма вигодами міжнародних прав людини, зафіксованих в Загальній декларації людських прав ООН. положеннях Заключного пакту Гельсінської конференції. Хартія-77 вимагала розпочати широкий діалог з урядом і політичними інститутами Чехословаччини про стан справ у країні й шляхи поглиблення демократичних реформ. Програма вимагала, щоб шляхом спільного обговорення розроблявся проект законів для парламенту, які мають змінити на краще життя всього суспільства Отже, Хартія-77 не закликала до насильницького повалення влади, а діяла в інтересах демократизації суспільства, намагалася розв'язувати назрілі питання мирним, демократичним, конституційним шляхом. Хартія-77 була породжена політикою уряду Чехословаччини і КПЧ, які суворо переслідували інакомислення.

Хартія 77 продемонструвала, що питання, які мали відсто-ювати нові рухи, не обов'язково повинні носити політичний характер. Неформальне об'єднання людей, які вирішили жити за законами правди, не ставить за мету кидати виклик дикта-турі безпосередньо. Перш за все це має бути моральний спро-тив: вони викривають аморальність уряду, невідповідність ви-соких слів і вчинків. Першим актом Хартії 77 став протест проти суду, організованого режимом Гусака над групою моло-дих рок-музикантів Пластичні люди всесвіту53. Захист молодих музикантів, які просто хотіли жити своєю правдою (вона, зви-чайно, відрізнялась від офіційної) уже сам по собі носив політичний заряд. Те, що вони стали на бік рок-музикантів, не мало нічого спільного з естетичними уподобаннями. У такий спосіб вони заперечували право цієї системи визначати межі людської свободи. Кидаючи людей за грати за художню єресь, система заявляла про своє право безперешкодно втручатися у судьби людей. Це була відкрита війна свободі людини. Тому за-хист молодих рок-музикантів означав захист самої ідеї людсь-кої свободи і гідності. Це саме можна сказати і про захист па-цифістів або екологів, яких переслідували за критику міліта-ристського курсу офіційної влади на заподіяну шкоду навко-лишньому середовищу. Як зазначав Гавел, спротив з боку без-правних не має чітко вираженого політичного спрямування. Політика антиполітики полягає саме у цій обережній, не-нав'язливій спробі повернути втрачену людську гідність:

В умовах посттоталітарного правління реальною передумовою для рухів, що поступово переростають у політично значимі явища, не обов'язково мають бути відверті політичні конфронтації між різними політичними силами чи концепціями. Ці рухи, як правило, виникають будь-де, у набагато ширшій "позаполітичній" сфері, де брехня кон-фронтує з правдою, тобто коли вимоги посттоталітарної системи всту-пають у конфлікт із справжньою життєвою необхідністю... Тоді таке протиріччя набирає політичного характеру, не тому що стихійна політична природа цілей вимагає, щоб її почули, а тому, що (врахову-ючи складну систему маніпулювання, на якій тримається пост то-талітарна система і від якої також залежить) кожне волевиявлення лю-дини, кожна спроба жити правдою неодмінно стає загрозою для сис-теми і в результаті перетворюється на політично значиме явище. Перетворення політики на ритуал в офіційній сфері, її знецінення через постійне спотворення фактів, прихід до вла-ди псевдоеліти, чиє просування по службі забезпечено такими гарну освіту або демократизацію культури. Інші розходження прита-манні вже ері тоталітарних диктатур: між прихильниками відкритого і закритого суспільств. У першому випадку соціальний устрій грунтував-ся на самоврядуванні й колективних угодах; у другому -- порядок було досягнуто через репресію і дисципліну.

Хартія 77 у Чехословаччині символізує спробу подолати ідео-логічну сегрегацію через новий підхід, вкорінений у погляді на права людини як на найважливішу основу вільного суспільства. У своєму установчому документі хартисти оголо-сили, що відповідальність за збереження громадянських прав покладена не тільки на уряди, але й "на кожного особисто". Через те, що вони вірили у розподіл відповідальності, хартис-ти об'єднали себе у відкриту асоціацію, чиї зобов'язання щодо захисту прав людини перевищували будь-які ідеологічні, релігійні або політичні розходження серед сторін, які підписа-лися:

Хартія 77 -- вільна, неофіційна і відкрита спілка, в якій співісну-ють різні переконання, релігії і професії. її члени пов'язані бажанням працювати особисто і всі разом для реалізації людських і громадянсь-ких прав у Чехословаччині і всьому світі. Ці права гарантовані заключ-ними узгодженнями Хельсинської конференції 1975 року та іншими міжнародними узгодженнями проти війни, насильства і репресій. Та-ким чином, Хартія 77 заснована на солідарності й дружбі всіх людей, які поділяють викладені ідеї.

Навмисне вільна структура Хартії вказала на антиієрархічну і антиавторитарну орієнтацію групи. Установчі документи напо-лягали, що Хартія не була організацією: "Вона не має жодних статутів, постійних органів або зареєстрованого членства. Ко-жен, хто згоден з її ідеями і працює над їх втіленням, належить до неї".

Хартія ясно давала зрозуміти, що вона не організовувалася як альтернатива існуючій владі, або як політична партія, зацікавлена у владі чи переслідуванні якоїсь власної стратегії. Уникнення політичного характеру було, звичайно, пов'язане з нав'язливими ідеями режиму щодо будь-якої форми критики.

Що стосується навмисне неідеологічного характеру Хартії 77, Гавел писав: Можливо, я маю сказати щось більше відносно множинності у Хартії. Це було не легко для кожного -- багато людей мали придуши-ти або подолати їхню давню внутрішню відразу -- але кожен був у змозі зробити це, тому що всі ми відчували, що це було через загальну при-чину, і тому це прийняло форму, яка була історично досить новою: за-родок справжньої соціальної терпимості (а не просто угода між одни-ми, щоб виключити інших, як це мало місце з урядом Національного фронту після Другої світової війни), феномен, який -- незалежно від того, що станеться з Хартією -- буде неможливо стерти з народної пам'яті. Це залишилося б у тій пам'яті як надія на те, що в будь-який час і в будь-якій новій ситуації, тим можна було б скористатися для відповіді54.

Та не зважаючи на це все Уряд і КПЧ не хотіли рахуватися з новими ідеями, та оголосили Хартію-77 контрреволюційною організацією, наказували її переслідувати.

Всупереч цьому, авторитет Хартії-77 в усіх усюдах зростав, особливо в другій половині 80-х років. Якщо спочатку організації Хартії-77 діяли лише у великих містах Чехії, де було по кілька вищих навчальних закладів, то пізніше вони створюються скрізь. Крім інтелігенції, в організаціях співробітничають робітники, селяни, широкі верстви демократичної інтелігенції. Наприкінці 80-х років саме навколо Хартії-77 згрупувалися основні сили опозиції. Форми роботи - це письмова і усна пропаганда людських прав. Активісти Хартії-77 самі видавали видання, в яких публікували основні матеріали із Загальної декларації людських прав ООН. уривки з Гельсінської програми 1975 року та ін. Під виглядом відзначення національних ювілеїв у 1988 році (70-річчя утворення Чехословаччини, 40-річчя лютневих подій 1948 року, 50-річчя Мюнхенської угоди, 20-річчя введення іноземних військ) вони проводили вечори, на яких пропагували свої ідеї. Газета соціалістів в кінці 1988 року зазначала, чим більше уряд переслідував прихильників Хартії-77, тим інтенсивніше вона діяла, зростав її авторитет55.

Вся трагедія полягала в тому, що уряд Чехословаччини, керівництво КПЧ не бачили і не хотіли бачити цієї опозиції, розгортання її діяльності. Уже в критичні дні літа і осені 1989 року ЦК КПЧ вважав опозицію «жменькою відщепенців», які не мають ніякої підтримки серед народу. ЦК КПЧ відхилив пропозиції спеціальної комісії, яка вивчала ситуацію в країні і пропонувала негайно вжити заходів щодо демократизації внутрішнього життя: дозвіл мітингів, демонстрацій, скасування цензури, діалог з опозицією тощо. Це було великою помилкою, оскільки опозиція набирала дедалі більших сил.

Першою відкритою акцією Хартії-77 були мітинг і демонстрація в Празі 15 січня 1989 року з нагоди відзначення річниці загибелі Я.Палаха, який в січні 1969 року спалив себе на майдані міста на знак протесту проти введення іноземних військ у Чехословаччину. Крім Хартії-77, мітинг організували активісти Клубу миру. Незалежного об'єднання демократів та інших організацій. Виступаючі на мітингу засудили введення військ в Чехословаччину в серпні 1968 року як акт грубого насилля, що припинило відродження суспільства; засуджували переслідування інакомислячих, порушення демократичних прав; говорили про відставання країни від світового розвитку. Схвалена на мітингу резолюція вимагала прискорення демократизації всіх сфер суспільного життя. Такі ж мітинги 15-17 січня 1989 року відбулися майже у всіх великих містах Чехії - Брно, Мала Острава, Пльзень, Мост, Чеське Будійовіце, а також в деяких містах Словаччини. Поліція силою розганяла учасників мітингів. В одних місцях застосовували сльозоточиві гази, в інших - воду, а подекуди і собак. Преса відзначала, що собаки покусали багатьох учасників мітингів.

Виступ у січні 1989 року повинен був стати уроком для КПЧ і уряду Чехословаччини. Але замість аналізу причин виступів населення і вжиття заходів щодо поліпшення ситуації в країні уряд поспішив заявити, що в Празі та інших містах мали місце провокації, організовані іноземними розвідниками56. Звичайно, пропаганда проти соціалістичної Чехословаччини, яка проводилася з боку зарубіжних спеціальних і пропагандистських служб, могла мати певний вплив на обставини, але вона не була вирішальною. Внутрішні проблеми в першу чергу викликали і активізували дії опозиції.

Важливі події відбулися в Чехословаччині 21-22 серпня 1989 року. У Празі, з ініціативи керівників Хартії-77, зібрався мітинг протесту проти введення іноземних військ у Чехословаччину. За Прагою мітинги пройшли у всіх великих містах, в економічних і культурних центрах країни.

Виступи в серпні 1989 року були більш масовими, ніж у січні. Вони свідчили про дальше зростання боротьби проти тоталітарного режиму. Але поліція скрізь розганяла мітинги, заарештовувала активістів.

У боротьбу" проти старих порядків активно включилася і Словаччина. Крім участі в тих заходах, які очолювала Хартія-77, проводилася велика робота під гаслами рівноправності всіх народів, захисту природи. Ініціаторами руху були публіцисти М.Кусий, М.Шімач, Й.Яблонський, Д.Татурко. Як і активісти Хартії-77, вони видавали самвидави, поширювали різну заборонену літературу про право людини, захист природи, як у письмовій, так і в усній пропаганді засуджували введення іноземних військ у Чехословаччину в серпні 1968 року, керівну роль КПЧ; критикували систему тотаіітаризму, схвалюючи «весну відродження» 1968 року і політику О.Дубчека57.

Широкого розмаху набрав рух екологів, їx ідеологами були Я.Чарногурський, Ф.Мікловшко, З.Бутарова, Й.Маркуш, К.Гофман та ін. Найбільшим проявом руху протесту в Словаччині була демонстрація прихильників захисту природи 16 березня 1989 року в Братиславі. На берегах Дунаю зібралися тисячі людей. Тут були не лише студенти братиславських вузів, але й робітники, службовці, представники передмість. Під вечір із запаленими свічками вони пройшли по новому мосту, співаючи словацькі національні пісні Поліція розігнала демонстрантів і здійснила арешти, ця подія також була кваліфікована як підступи іноземних розвідок.

Активно діяли в Словаччині групи економістів і соціологів, які включилися в обговорення програми «Словаччина в 2010 році». В опублікованих статтях вони гостро критикували становище Словаччини в складі Чехословаччини, говорили відверто про чеський гніт, викривати режим, який прирік країну на відсталість, відірвав її від Європи і світу, відверто заявляли, що в Чехословаччині назрівав соціальний вибух.

Виступи у 1988-1989 роках були репетицією «ніжної революції». Відбувалося об'єднання молоді з робітничим класом, з усім народом. Створювалися і мужніли сили опозиції, а керівництво КПЧ на чолі з М.Якешем залишалося задоволеним своїм становищем. Вони і не помітили, як під підвалини їх влади закладалися міни. Нові соціальні рухи, які охопили Чехословаччину в кінці 80-х років, були значним фактором суспільного розвитку, боротьби за суспільний прогрес.

3.3 Передумови, початок та хід “Ніжної революції”

Упродовж 1988 року Радянський Союз тішив себе ілюзор-ними надіями, що соціалізм має майбутнє у Східній Європі, за умови, якщо ліквідувати бюрократичну пухлину і вивільнити енергію мас, приспану за роки сталінізму. Як і ревізіоністи 1956 та 1968 років, вони бачили вихід у поверненні до істинно марксистського вчення. Корені, що псували всю систему, та-ким чином, прикривались містичною вірою в те, що можна врятувати цінності соціалістичної системи.

Суть нової моделі влади полягає у передачі значної частини функцій місцевим органам, трудовим і територіальним колективам; сприянні плюралізму в громадському житті; демократизації інститутів, включаючи авангардну партію. Необхідно забезпечити надійніші га-рантії проти владної монополії прошарку директорів і професійних політиків -- проти бюрократичного апарату13.

Влітку 1989 року Горбачов виступив з промовою на парла-ментській асамблеї Ради Європи у Страсбурзі. Тут він більш ніж будь-коли піддав критиці брежнєвську політику обмежено-го суверенітету. Він визнав, що не існує незмінних соціальних систем, даючи цим зрозуміти, що подібні перетворення можуть також статись у Східній Європі. Заяву Горбачова у Страсбурзі широко коментували як зелене світло для реформаторів Східної Європи у їхньому прагненні створити багатопартійну систему і ринкову економіку. Горбачов так висловився з цього приводу:

Те, що держави Європи належать до різних соціальних систем, є факт. Визнання цього історичного факту і поважання прав кожного народу на вибір соціальної системи є найважливішою передумовою нормального європейського процесу. Соціальний і політичний поря-док в окремих країнах змінювався у минулому, він може змінитися та-кож у майбутньому. Це виключно справа самого народу. Будь-яке втручання у внутрішні справи, спроби обмежити суверенітет дер и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.