На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Статья Введення Київською Руссю схдної глки християнства як офцйної релгї. Церква держава на Рус. Перший кодекс законв на Рус. Українська полтична думка пероду формування гуманстичних реформаторських дей (XVI - XVIII ст.). дея унї.

Информация:

Тип работы: Статья. Предмет: Политология. Добавлен: . Страниц: 3. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ УКРАЇНІ”.

Навчальна література:

1. Конституція України. - К., 1996.
2. Політологія: підручник для курсантів вищих навчальних закладів Збройних Сил України / За заг. ред. В.Ф. Смолянюка. - 1- е видання. - Вінниця: НОВА КНИГА. - 2002.
3. Політологія: посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. - К.: «Академія», 2000. (С. 46-71).
4. Демчук П.О. Політологія Підручник для слухачів і курсантів ВВНЗ МОУ. - К.: КВГІ, 1998. (С. 51-73).
5. Юрій М.Ф. Основи політології: Навч. Посібник. - К.: «Кондор», 2003. (С. 40-68).
6. Закон України „Про основи національної безпеки України” / Відомості Верховної Ради. - №39. - 2003.
ЇХ століття стало початком феодальної формації, що проіснувала на Русі тисячу років, аж до середини XIX ст., і з того часу всі соціальні, політичні та ідеологічні процеси відбувалися в рамках цієї формації і нею визначалися.
Протягом певного часу не було відповідної феодальної ідеології. Іншої ж форми, крім релігійної, ідеологія того часу не знала. Тому феодальна верхівка Київської Русі відчула гостру потребу нової релігії. Ця релігія повинна була адекватно відповідати феодальній формації.
Введення Київською Руссю східної гілки християнства як офіційної релігії санкціонувало її зближення з Візантією; релігійна спільність - досить ефективний фактор єдності в середині століття. Прийняття християнства зміцнило становище феодальних верхів, підняло міжнародний престиж держави, дало змогу Київській Русі приєднатися до візантійської культури.
Безпосереднім наслідком християнізації було суттєве зміцнення феодальної орієнтації суспільної свідомості й використання нею культурних досягнень Візантії й Болгарії. Релігійна орієнтація Київської Русі, здійснена в X ст., суттєво вплинувши на всі ідейні процеси, що відбувалися в країні, визначила тип, характер і спрямованість політичного життя.
Дослідники Київської Русі зазначають, що тут склався свій унікальний менталітет з особливою соціальною психологією і суспільною свідомістю.
М.Ю. Брайчевський, зокрема, пише: «Попередником феодала тут був не рабовласник-латифундист, що мав добре організоване господарство, а колишній общинний староста, що звик живитись за рахунок усієї общини. З іншого боку, феодально залежним продуцентом ставав не колишній раб, зовсім позбавлений засобів виробництва, а вільний общинник, який володів земельним наділом, мав свій двір, необхідні знаряддя праці тощо. Відчуження молодим феодальним класом додаткової праці селян здійснювалося у вигляді додаткового продукту, створюваного в рамках дрібного селянського господарства. Ця форма експлуатації відома в джерелах під назвою данини».
Давньоруська держава не формувалась на незайманому ґрунті; вона ввібрала досвід усіх тих слов'янських та неслов'янських державних і напівдержавних організацій, які в минулому існували на цій території. Багатоетнічний характер цієї в своїй основі слов'янської держави сприяв засвоєнню історичної спадщини Візантійської та Римської імперій. Історіографічне окреслення «Імперія Рюриковичів» зустрічаємо в Іларіона, який згадує «старого Ігоря» та «славного Святослава» - перших творців цієї держави у своєму творі «Слово о законі і благодаті». У трактуванні Іларіона нова християнська держава Русь посідала своє гідне місце серед інших державних утворень того часу. Саме Іларіон обдаровував руських володарів титулом кагана. На його думку, цей титул більше підходив єдиновладарю Русі, ніж поширений до цього часу титул князя (переклад з грецького слова архонт). Це була візантійська традиція, за якою населення північних від Візантії земель називалось скіфами, а володарі - каганами.
Церква і держава на Русі не знали протистояння. Логіка говорить про перевагу політичного чинника - княжої влади - над церковною організацією. Церква на Русі не відразу стала самостійною політичною силою - поступово такою вона ставала у XII, особливо в XIII ст. Властиве церкві вміння ототожнювати власні інтереси з державними сприяло тому, що церква стала суттєвим елементом її структури. Руський клір завжди почувався відповідальним за долю держави. В 1073 р. Феодосій Печерський привселюдно звинуватив Святослава в тому, що «неправедно сотворима і не по закону сідеша на столі том, і яко отца і брата старійшого почневаша христолюбця».
Першим кодексом законів на Русі була «Руська правда» Ярослава Мудрого. З неї видно, що високо цінувалася людська честь, осуджувалися злодії та вбивці. Наші предки шанували старших і були милосердними - не запровадили смертної кари на Русі. За будь-який злочин існував штраф, і можна було викупитися грішми. Найважчою карою було вигнання з рідної землі - за крадіжку коней і за підпал. Князь Ярослав будував церкви, при них організовував школи, збирав бібліотеки, поширюючи на Русі освіту.
Для давноруських пам'яток характерне звеличування діяльного життя як істинно гідної людини. Найяскравіший приклад - «Повчання» Володимира Мономаха, головний зміст якого полягає в оспівуванні багатогранності, повноти людського існування, прагнення до реалізації дарованих людині інтелектуальних та фізичних можливостей. В особі автора «Повчання» гармонійно поєднуються риси представника «варварських» часів, чесноти хрестиянина, риси господарника та книжника. Утвердженням людської активності звучать його слова: «І худаго... не лінива мя был сотворил... на вся діла человіческая потребна».
Динаміка історичного розвитку давньокиївської доби викликала стрімке зростання внутрішніх спонук людської діяльності, індивідуальної самосвідомості. Це яскраво відбивають пам'ятки цього періоду - «Повчання» Мономаха, «Ізборник», «Руська правда» Ярослава Мудрого, твори Кирила Турівського, Климента Смолянтича, «Повість про Акира Премудрого», де утверджується активність людського розуму, відчувається пафос «книжного панування» та етичний інтелектуалізм.
Християнська течія значно посилила ці мотиви. Саме християнство з його концепцією «внутрішньої людини», самопізнання, самовдосконалення, з утвердженням свободи волі призвело до визнання київськими мислителями «самовільного» вчення, що передбачало високу активність людини в питаннях соціального, політичного й культурного життя».
Феодальному суспільству Київської Русі властиві явища і соціальної, і ідейної опозиції. Оскільки релігія домінувала в теоретичному мисленні, ідейна опозиція обов'язково набувала релігійної форми, виробляючи такі ідеї, які відрізнялися від релігійної ортодоксії. Соціальні ідеї єретичних рухів виражали потреби тих чи інших груп населення. Не посягаючи на основи феодального ладу, єретики ставили собі за мету обмежені цілі - відстояти чи поліпшити становище тих соціальних груп, які зазнавали утисків з боку верхів феодального суспільства. Такими були бюргерські єресі в Західній Європі. Близька до них єресь стригольників та ожидовілих, що знаходилась у Києві, а поширювалася переважно серед посадського населення Новгорода і Пскова в ХІУ-ХУ ст. Стригольники були противниками церковної організації, відкидали деякі релігійні служби і обряди, прийняті ортодоксальним православ'ям. Для стригольництва, як і для середньовічного єретизму взагалі, характерні елементи раціоналізму, вважалося, що розум здатний осмислювати (і переосмислювати) релігійну догматику. Права ' розуму розширювались за рахунок релігійної віри.
Стригольництво було історичним попередником таких єресей, які в нових умовах повернули свої ідеї вже проти засад феодалізму, поставивши під сумнів можливість його подальшого існування. Але для цього потрібно було, щоб всередині феодального суспільства з'явилися перші зародки нових соціальних відносин. Через ординську навалу та в силу багатьох причин в Україні це відбулося не раніше, ніж наприкінці XV - на початку XVI ст.
У другій половині XV ст. головними центрами суспільно-культурного життя в Україні були Київ і Галицька земля. Політичне відродження Київського князівства в середині XV ст. сприятливо вплинуло на його економічний і культурний розвиток. Саме тоді Київ стає центром раціоналістично-гуманістичного руху, який охопив українсько-білоруські землі Великого князівства Литовського. Процеси, що відбувалися в культурному розвитку, були відображенням реального життя в Україні. Звернення до історичного минулого, нові редакції знаменитого «Києво-Печерського патерика» 1460-1462 рр. були зумовлені автономістичною політикою київських князів Олельковичів, що прагнули повернути Києву роль головного центру всіх українських земель.
Славетна столиця давньоруської держави за Олельковичів (40-60 -ті роки XV ст.) знову стає центром духовного життя всієї України. Цьому сприяли причини як політичного (відновлення Київського князівства 1440 р.), так і соціально-економічного порядку. Дослідники показали, що протягом другої половини XV ст. Київ поступово перетворювався на великий господарсько-торговельний центр. У його політичному й культурному житті все активнішими стають міські ремісничо-купецькі кола, які на цей час помітно зміцнили свої економічні позиції. Саме ці верстви міського населення були зацікавлені в суспільному прогресі, у розвитку науки. За Олельковичів Київ підтримував активні торговельні стосунки як зі Сходом (через Каффу), так і з Заходом (через Польщу). Тут помітно оживилася діяльність єврейської общини, яка займалася тлумаченням та перекладом книг арабсько-єврейського походження. З цих кіл вийшла так звана єресь «ожидовілих», що була поширена на Півночі, особливо в Новгороді.
Перекладна література, яка з'явилась у Києві, розцінюється дослідниками як перші паростки якісно нових порівняно з середньовічними культурних феноменів. Слабший розвиток ранньобуржуазних продуктивних сил, відсутність національної державності та політичної єдності у тодішніх українських землях не дали змоги розгорнутися тим прогресивним зрушенням у сфері духовного життя, які можна трактувати як перші паростки національно-ренесансної культури вже у XV ст.
Українська політична думка періоду формування гуманістичних і реформаторських ідей (XVI - XVIII ст.).
Історична доля України склалася так, що з середини XIV ст. вона втратила свою державність. Фактично всі землі України були захоплені сусідніми державами. Після Люблінської унії 1569 р. між Польщею і Литвою переважна частина українських земель опинилась під польсько-шляхетським пануванням.
Соціально-економічний процес, що проходив тоді в Україні, зумовив подальший розвиток культури та прогресивні зрушення в ідеології, сприяв розвиткові політичної думки, зокрема поширенню ідей гуманізму. Серед найвизначніших українських гуманістів були Юрій Дрогобич, Станіслав Оріховський, Павло Русин із Кросна, Шимон Шимонович. Діяльність гуманістів сприяла відродженню національної самосвідомості українського народу. Довгий час в Україні не було ні вищих навчальних закладів, ні гуманістичних науково-культурних осередків, бракувало вчених і освічених людей. Епоха західноєвропейського Відродження, яка у центр свого суспільного вчення поставила талановиту людину, давала змогу здібній українській молоді, часто незважаючи на соціальне становище й віросподівання, здобувати освіту у вищих навчальних закладах європейських країн. Мислителі українського походження ставали відомими не тільки в культурному житті Речі Посполитої, а й далеко за її межами. Так, Юрій Дрогобич (близько 1450-1494 рр.) навчався у Краківському і Болонському університетах - найбільших на той час гуманістичних центрах Європи. Він одержав ступінь доктора філософії та медицини у Болонському університеті, де пізніше викладав математику й астрономію. Крім того, у 1481 -1482 рр. він посідав у Болоньї посаду ректора університету медиків та вільних митців. Повернувшись до Кракова, Юрій Дрогобич викладав медицину й астрономію в Ягелонському університеті.
Найяскравішою постаттю в українському гуманізмі був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566 рр.), який великого значення надав ідеям свободи, справедливого суспільного ладу. Оріховський веде суперечку з середньовічними мислителями, які відстоювали ідею теократичної держави, стверджували, що держава є знаряддям для реалізації моральних і релігійних цілей індивіда. Основою виникнення держави, зазначав він, є залежно від умов життя воля людей і природжений інстинкт до суспільного життя. Держава, на його думку, повинна мати ряд обов'язків щодо громадянина, серед яких є гарантія права і пожитку кожного індивіда. Але і останній має ще більші обов'язки перед державою: його діяльність повинна спрямовуватися передусім на інтереси держави. Законові, який становить гарантію розвитку та існування держави, повинні підкорятися, за Оріховським, усі, навіть королі. Закон, - зазначає мислитель, - душа і розум вільного королівства і його правитель мовчазний, сліпий, глухий, а король -лише мова, очі і вуха закону, він завжди чинить так, як велить закон.
Будучи ідеологом «шляхетської республіки», Оріховський разом з тим не проти короля, який був би «вустами королівства», дбав про збереження добра всіх людей, а не тільки власного. Оріховський хоче бачити в особі короля «філософа на троні»: мудрого, справедливого, мужнього й лагідного.
Розвиток суспільно-політичного та ідейного життя в Україні у цей період був тісно пов'язаний з розв'язанням проблеми вибору подальшої історичної долі її народу, прагнення різних соціальних кіл до цього були далеко не однозначними, залежно від успіхів національно-визвольного руху. На перший план висувались то одні, то інші варіанти. Одним із таких варіантів було прийняття Брестської унії 1596 р., тобто возз'єднання католицької та української православних церков. Ця подія була не тільки церковною справою, вона мала глибший суспільно-політичний зміст. Тривалий час радянська історіографія оцінювала унію як антиукраїнську, антинародну акцію, пов'язану з полонізацією і окатоличенням народних мас. Цікаво відзначити, що оцінка унії переважною більшістю істориків та філософів збігалась з позицією руської православної церкви. Сама церковна унія вважалась результатом {єзуїтських інтриг, егоїстичних прагнень верхівки тодішньої української православної церкви, які начебто більше думали про своє особисте збагачення, ніж про долю народу. Звичайно, така оцінка церковної унії є надто однобічна і не дивно, що в сучасних наукових дослідженнях вона піддається перегляду.
Сама ідея унії в Україні була сприйнята неоднозначне. Вона мала і своїх прихильників, і відвертих ворогів. Слід зазначити, що серед прихильників унії були не тільки представники духовенства, але й відомі репрезентанти української культури. Навіть такі діячі, як ректор Львівської братської школи Й.Борецький, засновник Києво-Могилянської академії Петро Могила виявляли певні хитання у бік унії. Ще більшою мірою трагедія народу, в якого відбирали свою і нав'язували чужу віру, мову, культуру, пройшла через особисту долю інших його синів, до яких належали Кирило Транквіліон Ставровецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович. Намагаючись зблизити вітчизняну духовну культуру з західноєвропейською, підняти її на політичний рівень, вони виявились «нестійкими» у вірі, прийняли унію й католицизм, а Смотрицький і Сакович навіть писали спрямовані проти православ'я полемічні трактати. Якою б не була особиста мотивація цього переходу, вона відбивала нестійкість і коливання середньої шляхти, інтереси якої згадані мислителі відображали.
Піднесення антифеодального народно-визвольного руху в Україні наприкінці XVI ст. активізувало політичне й духовне життя українського суспільства. Загострилась боротьба і в сфері ідеології. Саме в цей період в Україні відроджується і розвивається полемічна література, яка в кращих своїх зразках показувала справжню сутність польсько-католицької експансії, палко закликала народ до боротьби з нею, чим відіграла прогресивну роль в ідеологічній боротьбі того часу.
Епоха ідейної боротьби з католицизмом висунула плеяду блискучих письменників-полемістів - Герасим Смотрицький, Василь Суражський, Клірик Острозький, Христофор Філарет, Іван Вишенський, Стефан Зизаній, Мелетій Смотрицький (у ранній період його діяльності) Захарія Копистинський та ін. Найхарактернішою ознакою української полемічної літератури була її гостра публіцистична спрямованість, органічний зв'язок з актуальними питаннями політичної боротьби свого часу, філософське осмислення суспільних проблем. Водночас ідейна боротьба полемістів проти католицизму виражала політичну боротьбу різних соціальних груп українського суспільства. Письменники-полемісти були виразниками дум і почуттів головним чином тих суспільних станів, які виступали проти польсько-шляхетського гніту та насильного покатоличення. Так, Іван Вишенський, Стефан Зизаній, Юрій Рогатинець виражали антифеодальні настрої найбільш визискуваних верств суспільства - закріпаченого селянства та міських низів. Погляди та ідеологію маєтних станів українського суспільства, які стояли в опозиції до унії та католицизму, відстоювали Г. Смотрицький, В. Суражський, Хр. Філарет, 3. Копистинський та ін. Ці полемісти, виражаючи інтереси дрібної та середньої шляхти, нижчого духовенства, заможних городян, боролись лише проти засилля магнатів, але не виступали проти основ феодального ладу.
Новий етап української полемічної літератури був пов'язаний з діяльністю засновника Києво-Могилянської академії Петра Могили. Митрополит добре розумів, що католицька ідеологія століттями удосконалювалась на Заході. Вона поставила собі на службу практично всі гуманітарні науки. Щоб успішно протистояти католицизму, П. Могила вирішує провести таку саму роботу стосовно православ'я. Всіма силами й засобами він спрямовує своїх однодумців у це русло. У світ виходять полемічні трактати С. Коссова, А. Кальнофойського та інших київських вчених, змінюється тактика самої полеміки. Письменники не зачіпають католицької обрядовості та догм, їхнє ставлення до католицької церкви зовсім не вороже. Така тактика, можливо, пояснюється тим, що київські полемісти не хотіли загострювати стосунків з католицькою адміністрацією в Україні. Вони ставили перед собою завдання піднести роль православної церкви в житті суспільства, добитися її рівноправності з католицькою церквою, проводити мирну полеміку з ідеологами католицизму. В своїх працях вони доводили, що православна церква, що має свою давню історію, володіє законним правом на своє існування.
Національно-визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі, на чолі якої став Богдан Хмельницький, не була спочатку спрямована проти короля, а лише проти «затятої шляхти». Б. Хмельницький намагався навіть виправдати її і з юридичної точки зору. Він, зокрема, підкреслював, що король зобов'язався раніше захищати гетьмана і військо від утисків, давати вільний розвиток вірі православній, однак король порушив свою клятву і тим самим звільнив українців від своєї присяги й підданства. Український народ вступив у тяжку боротьбу «за своє благочестя», «за цілісність вітчизни», за свої колишні «права і вольності», які зневажалися панами ляхами, за «посполитий і простодушний народ», котрий вони хотіли «запрягти в ярмо невільницьке».
Волелюбний український народ ніколи не мирився з тим, що з ним не хотіли рахуватись. Про це свідчить вся подальша політична думка та історія українського народу. Про небажання бути чиєюсь колонією говорить і Конституція українського гетьмана Пилипа Орлика.
Ще задовго до проголошення американської Декларації незалежності, говорив про права України на самовизначення й незалежне
державне існування Пилип Орлик, обраний козацькою радою 5 травня 1710 р. в Бендерах гетьманом України. Тоді ж сам Орлик склав зі своїми виборцями та запорожцями договір, що має назву «Бендерської Конституції». Вона перейнята ліберальним і демократичним духом, що ставить її в ряди найцікавіших пам'яток політичної думки того часу в усій Європі.
Важливим у цьому відношенні є й політичний меморіал Пилипа Орлика «Вивід прав України», написаний ним для оборони національно-державних прав України перед європейськими урядами.
Ідеї визволення України від «чужого панування» (Конституція Пилипа Орлика), ідеї «людського і природного права» козаків на свободу, права народу «протестувати» проти гніту (політичний меморіал Пилипа Орлика «Вивід прав України»), матеріалізовані в українських політично-юридичних документах на початку XVIII ст., є найспівзвучніші, а подекуди навіть випереджують у часі ідеї «суспільного договору» французьких енциклопедистів.
Незважаючи на надзвичайно складні суспільно-політичні умови в Україні, політична думка продовжувала існувати. Вона знаходила свій вираз у вченні про державу, її ставленні до церкви. Значний внесок у його розв'язання зробили діячі Києво-Могилянської академії. І в цьому питанні можна побачити вираз інтересів різних суспільних верств, різних політичних напрямків. Різними, наприклад, були погляди на співвідношення церкви і держави у Стефана Яворського та Феофана Прокоповича.
Суспільно-політичні погляди С. Яворського відображають кризу церковно-феодальної ідеології часів петровських перетворень. Намагаючись пристосувати церкву до нових суспільно-політичних умов, С. Яворський підтримував нововведення стосовно розвитку армії, флоту, економіки, освіти, однак він не міг не бачити, що ці перетворення вели до секуляризації духовного життя країни, до його послаблення. Захищаючи інтереси церкви, С. Яворський відстоював її владу в духовному житті суспільства, відкрито виступав проти заходів держави, що обмежували церковний вплив у суспільному житті, активно виступав проти підпорядкування церковних справ світській владі. Своєю церковною політикою С. Яворський своєрідно виражав протест діянням Петра І. Будучи людиною прозахідного типу, Яворський виступав за автономію церкви, за її роль як головного арбітра у всіх справах моралі та суспільного життя. Не зайвим є нагадати, що С. Яворський був у дуже добрих стосунках з гетьманами І. Мазепою та П. Орликом. З останнім він тривалий час листувався і подавав йому ряд ідей, які той використав при написанні своєї Конституції.
Не можна не згадати й українських просвітників, а саме Я.П. Коземського, С.Я. Десницького, В.П. Капніста, В.Н. Карязіната ін.
Таким чином, в українській політичній думці XV - XVIII ст. знайшла свій вираз боротьба українського народу за соціальне і національне визволення. Власне, у цій боротьбі виражались інтереси різних класів, соціальних угруповань, відбилася криза феодально-церковного світогляду, формувалось нове, буржуазне вчення про державу і право.
Отже, незважаючи на те, що українські землі були загарбані іноземними поневолювачами, політична думка продовжувала свій розвиток. Вона знайшла вираз у діяльності гуманістів, діячів братських рухів. Завдяки цій діяльності пробуджувалась національна самосвідомість українського народу, а відтак і бор и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.