На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Полтичн партї та їх роль в полтичнй систем суспльства. Базов характеристики полтичних об'єднань. Основн напрямки становлення полтичної системи в незалежнй Україн. Громадсько-полтичн обєднання та рухи. Типологя партйних систем.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Политология. Добавлен: . Страниц: 3. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


План
1. Політична діяльність
2. Політичні партії та їх роль в політичній системі суспільства
3. Основні напрямки становлення та розвитку політичної системи в незалежній Україні
Література
1. Політична діяльність
Система політико-владних відносин знаходить вияв у складному за своєю структурою політичному процесі, нерозривно пов'язаному з політичною діяльністю, через яку сам цей процес завжди репрезентує суб'єкта політики. В найбільш загальному вигляді політична діяльність -- це сукупність дій як окремих індивідів, так і великих суспільних груп (класів, націй, партій, суспільних організацій тощо), спрямованих на реалізацію їхніх політичних інтересів, насамперед завоювання і утримання влади. Соціальною детермінантою політичних дій людей у підсумку є економічні інтереси. Проте це не прямолінійна детермінація, яка так недбало проповідується марксизмом. Політична діяльність має значний статус автономності, а на деяких етапах і визначальності. Тим більше, вона (як і естетична та інші види діяльності) не вкладається у прокрустове ложе основного питання матеріалістичної діалектики, а виходить за його межі і може творитися на рівні підсвідомості, що межує з нормами буденної свідомості, далекої від розуміння об'єктивних законів розвитку природи і суспільства та й тієї ж економіки.
Політична діяльність на відміну від наукової більшою мірою прагматична і прив'язана до реально існуючого (а не гіпотетичного) суспільно-економічного ладу і меншою мірою містить у собі прогностичні, моделюючі, теоретико-конструктивні функції.
Якщо головне питання політичної діяльності -- реалізація політичних інтересів, то неправомірним було б у демократичному суспільстві замикати політичну діяльність лише на розв'язанні класових протиріч. З розвитком, урізноманітненням і рухливістю форм власності в сучасному суспільстві високорозвинених країн більш складними і дієвими є інфраструктурна роздробленість і досить автономні соціальні утворення, ніж класи, нації тощо. А тому політична діяльність виникає там, де з'являється відповідний політичний інтерес, який може нести лише одна особа, не мільйони мільйонів. Тому політична діяльність це не обов'язково, як ще донедавна мислилося, поділ суспільства на дві основні групи, хоч би в якій формі і з якими конкретними намірами ця діяльність велася, а діяльність, спрямована на реалізацію інтересів влади із якнайповнішим урахуванням найширшого спектра плюралістичних інтересів стосовно цієї влади. Отже, це набагато складніша діяльність, ніж те, що проповідувала комуністична ідеологія.
Сучасність дедалі очевидніше розкриває значення свідомої діяльності людей, однією із форм якої є політична діяльність. Відбувається значна політизація соціальних, культурних, економічних і екологічних процесів. Багато проблем, які раніше стихійно саморегулювалися і в керівництві якими не було необхідності, сьогодні потрібно узгоджувати в масштабах країни або суспільства в цілому.
Удосконалення управління суспільством у сучасних умовах вимагає широкого застосування створених у процесі науково-технічної революції засобів і методів розв'язання управлінських завдань.
Політика здійснюється людьми, рівень активності яких значною мірою залежить від знання механізму її регуляції: закономірностей, специфічних інтересів і інституційних утворень, норм та засобів реалізації політичних цілей.
Інші різноманітні форми політичної активності служать не супутніми компонентами функціонування політичних інститутів і політичних систем, а власне, необхідними спрямовуючими елементами політичного життя.
Визначаючи суть політичної діяльності, насамперед потрібно з'ясувати, що таке політичне життя і через які фактори воно виявляється. Його багатогранність пов'язана передусім з політичними інтересами, які віддзеркалюють у концентрованому вигляді потреби різноманітних соціальних груп. Політична свідомість виступає рушієм суспільної діяльності, її розвиток здійснюється під впливом багатьох факторів, у тому числі інститутів політичної системи, політичних і правових норм, традицій, політичної культури.
Необхідною умовою засвоєння природи політики, влади, влаштування і функціонування політичних інститутів є політична культура. Вона визнає політичні цінності, які впливають на свідомість і поведінку людей. У політичній діяльності неперервність, наступність політичних дій, рішень констатують політичні традиції, що має важливе значення для збереження і розвитку всієї системи культурних цінностей для будь-якої цивілізації. Разом з цим традиціоналізм у політичній діяльності надає їй відповідної рівноваги, стабільності і меншої можливості для виникнення авантюризму, волюнтаризму і подібних політичних явищ. Хоча тут же може критися загроза догматизації політичного життя, яке спирається на могутній пласт традиціоналізму. Важливим фактором динамізму політичних процесів може служити зв'язок з іншими сферами людського буття -- економікою, наукою, культурою, які впливають на зміни в політиці. Вибудовувати структуру і зміст політичного життя відповідно до правової логіки всього людського буття, а не за внутрішніми законами сваволі допомагають політичні і правові норми. Наявність правових основ політичного життя не допускає абсолютизації, що сталося, наприклад, у радянському суспільстві, де єдиною правовою основою регулювання політичної діяльності була ідеологія, а не юридичне право.
Політичні інтереси, свідомість, політична культура, традиції і правові норми виступають своєрідними системозапочатковуючими факторами політичної діяльності, визначають її цілі, зміст, розмах і наслідки на рівні суспільства, класу, соціальних груп, окремих індивідів. У тісному переплетенні внутрішніх і зовнішніх аспектів політики і здійснюється політична діяльність.
Оскільки політична діяльність не може функціонувати самостійно, то суміжні сфери суспільного життя також зазнають її впливу і самі можуть активно впливати на формування і процес реалізації в цій діяльності політичних інтересів.
Політична діяльність здебільшого оперує буденною свідомістю (здоровим глуздом) і дуже часто може уподібнюватися дипломатії, в якій внутрішній алогізм не завжди піддається усвідомленню через закони об'єктивної дійсності, звичайно, не повністю, а в деякій своїй частині.
Тому політична діяльність підпадає під пояснення теорії поведінки людини, яку проповідує біхевіоризм. Згідно з цією теорією, одним із важливих факторів суспільного розвитку є поведінка, не завжди усвідомлена і проаналізована. З цього, мабуть, випливає, що оцінка минулих політичних дій -- це значною мірою аналіз не тільки об'єктивної дійсності, а й суми поведінкових актів індивідів та відповідний оціночний вимір їх. Тут справді важко виявити оцінку суспільного характеру поведінки і політичної спрямованості того виду діяльності, який пов'язаний з політикою і владою у повному значенні слова. На жаль, політична діяльність ніколи не зможе піднятися до наукової, і те. про що йшлося вище -- її закономірність.
Політична діяльність є активним початком усього політичного процесу. Адже саме вона -- своєрідне поле дій інститутів політичної системи і соціально-політичних норм. У ній відбиваються воля й інтереси соціальних груп різних рівнів і ставлення до політики, до управління.
Існує тісний взаємозв'язок, з одного боку, між інститутами політичної системи і нормами та політичною діяльністю -- з другого.
Політична діяльність не може здійснюватися сама собою, стихійно, поза цілеспрямованим виливом інститутів і регуляторів.
Водночас не можна строго регулювати як політичне життя, так і всю політичну діяльність. Було б спрощенням штучно зводити її до політичних інститутів, так само, як і заповнювати нею все політичне життя.
Виникає запитання, а чи можна ототожнювати політичну діяльність з політичною участю? Деякі сучасні політологи за допомогою "політичної участі" намагаються довести спроможність усіх груп безпосередньо брати участь у прийнятті рішень, впливати на владу. Політична участь у нашому розумінні виступає або як етап, що передує політичній діяльності, або як допоміжна сфера, яка може впливати на політику з двох боків: сприйняття чи несприйняття цієї діяльності.
Політична діяльність впливає передусім на політичні і через них -- на всі інші суспільні відносини; Тому розмову про об'єкти політичної діяльності слід розпочати з висвітлення того, як вона реалізується, власне, в політичній сфері. В ній політична діяльність спрямована на ряд об'єктів, одні з яких є організаційними факторами суспільно-політичного життя, другі -- процесами політичного розвитку.
До першої групи можна віднести: утворення державних органів шляхом їх виборів; створення масових організацій у результаті волевиявлення громадян, об'єднаних у суспільні організації; вироблення політико-правових норм шляхом регулювання процесу підготовки і прийняття законів, безпосереднього вияву волі громадян (референдуми, з'їзди, збори тощо); організацію системи управління основними сферами державного і суспільного життя, тобто визначення принципів організаційних структур, повноважень і взаємовідносин ланок управління.
До другої групи об'єктів належать: зміцнення соціальних основ розвитку суспільства; розвиток національних відносин, врахування інтересів національних груп і меншостей; залучення громадян до управління державними і суспільними справами; вироблення довір'я і підтримки політичним курсам партій, політичним інститутам; формування політичної свідомості громадян; зміцнення влади, політичних інститутів; забезпечення дотримання законності та інших демократичних норм; проведення міжнародної політики.
Яке ж відношення має політична діяльність до інших сфер життя суспільства і як вона на них впливає?
Політична діяльність приводить у рух важелі, які визначають прогрес кожної сфери та успіх усіх видів діяльності суспільства.
Будь-яка людська діяльність, а тим паче політика повинна бути цілеспрямованою. Ціль як фокус відображає ту модель дійсності, на реальне відтворення якої мусить бути спрямована політична діяльність. Цілі як близькі, так і далекі, завжди вимагають серйозних зусиль партій, держави, їх визначення встановленню пріоритетів з метою реалізації. Практика засвідчує, що нехтування або ігнорування цього призводить до кризових явищ, інертності і пасивності людей у політичному житті.
Політична діяльність немислима без політичної інформації. Вона дає відомості про розвиток соціальної структури суспільства, про нації та відносини між ними, про влаштування влади і функціонування політичної системи та її ланок, про організацію управління, про розвиток демократії, про рівень політичної культури і політичної свідомості. Інформація охоплює також міжнародне життя. Недостовірність або фальсифікація політичної інформації спричинюється до збочень у політичній діяльності.
Соціально-політична діяльність пов'язана з розробкою політики та її здійсненням, з функціонуванням влади. Здавалось би. на перший погляд, аналіз різноманітних організацій, які виконують соціально-політичні функції, дасть відповідь на запитання, що належить до суб'єктів політичної діяльності. Але такий підхід не дав би змоги розкрити всю глибину і багатогранність соціально-політичної діяльності і якоюсь мірою формалізував би її.
Первинним і, мабуть, єдиним суб'єктом політичної діяльності виступає людина. Народ, класи, нації, інші великі і малі політичні групи -- це не що інше, як сукупність окремих людей з відповідними інтересами, цілями. Тому в демократичному суспільстві суб'єктом політичної діяльності виступає тільки особа (в іншому випадку спостерігався б поділ суспільства на малі та великі суб'єкти діяльності), але вона через право, владу тощо ніби відсторонює від себе свої суб'єктні можливості, передаючи їх на рівні: класів, нації, прошарків і груп населення; політичних структур -- держави, партії, різноманітних громадських організацій.
На практиці простежується якісна неоднорідність форм і видів політичної активності. Виходячи з цього, можна сконструювати приблизно таку шкалу інтенсивності політичних дій: реакція (позитивна чи негативна) на імпульси, які надходять від політичної системи, її інститутів чи представників, не пов'язана з необхідністю власної активності; участь у періодичних діях, пов'язаних з делегуванням повноважень; діяльність у політичних і подібних їм організаціях; виконання політичних функцій у рамках політичних інститутів, що входять до політичної системи або діють проти неї; пряма дія, активна (у тому числі керівна) діяльність позаінституційних політичних рухів, спрямованих проти існуючої політичної системи.
2. Політичні партії та їх роль в політичній системі суспільства

Слово «партія» латинського походження. Воно означає частину більшої спільноти або цілісності. Вже у стародавньому світі це слово використовували для визначення політичної організації. Саме в такому смислі Цицерон і Плавт уживають терміни «партія» та «фракція» (на відміну від «амичитіа» -- благородний союз друзів -- «партія» та «фракція» означали «погані, неблагородні союзи»). Таке тлумачення увійшло в історію. Й для Вашингтона у США, й для Лафайєта у Франції слово «партія» ще асоціювалося зі злом. Негативно ставився до політичних партій і Ж.-Ж. Руссо. Але чіткого змісту ці терміни тоді ще не мали.
Формування політичних партій у сучасному розумінні відбувається наприкінці XVIII -- в XIX ст., з виникненням у результаті буржуазних революцій у Європі й Америці парламентів і парламентаризму як форми й принципу організації та здійснення державної влади.
Створення парламенту вимагало відпрацьованого механізму виборів (уведення загального виборчого права), зумовило групування депутатів з метою кращої реалізації на парламентському форумі своїх спільних цілей. Власне, ці потреби й вирішили появу партій як необхідного елемента організації політичного життя перших парламентських держав.
Протопартіями стали депутатські клуби та фракції в парламенті, орієнтовані на інтереси різних кіл нової політичної та] економічної еліти.
Масові партії виникають у другій половині XIX ст. їхньому розвитку сприяли два фактори: а) поширення загального виборчого права, що змушувало партії розгортати боротьбу за вплив серед виборців (так, якщо в Англії 1830 р. виборчі права мали тільки 220 тис. чоловік, то 1883 -- вже понад 4 млн.);
б) зростання організованості робітничого класу, усвідомлення ним своїх класових інтересів.
Паралельно з виникненням масових партій відбувається формування основних ідеологічних доктрин, характерних і для сучасних партійних систем. Це ідеології консерватизму, лібералізму, соціал-демократизму та комунізму.
В сучасній політологічній літературі по-різному трактують поняття політичної партії: як своєрідний штаб для підготовки до чергових виборів, як апарат повсякденного впливу на маси в усіх сферах життєдіяльності суспільства, як засіб активізації участі громадян у формуванні політики держави.
Найважливіші риси, що характеризують суть партії, виділив американський політолог Дж. Ла Паламбара. Будь-яка партія, вважає він, по-перше, є носієм ідеології або принаймні відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу й людини, по-друге, є організацією, тобто відносно тривалим у часі об'єднанням людей, по-третє, ставить за мету завоювання влади, по-четверте, прагне забезпечити собі підтримку народу.
Характерним для всіх політичних партій є те, що вони І являють собою об'єднання людей, пов'язаних спільними інтересами, прагненням досягти реалізації своїх ідей. Прийнято вважати, що громадсько-політична організація стає партією, коли вона для виконання своєї програми висуває як мету прихід до влади або вплив на владу, участь у справах держави, визначення форм і напрямів її діяльності.
Звідси випливають і основні функції політичних партій:
· виявлення, формування та обґрунтування інтересів великих суспільних груп, визначення цілей і завдань, принципів, засобів їх досягнення;
· формування громадської думки, вплив на неї з метою залучення на свій бік якомога більшого числа прихильників;
· боротьба за державну владу на всіх рівнях, за можливість впливати на неї;
· участь в усіх формах державної влади, в розробці та здійсненні внутрішнього й зовнішнього політичного курсу;
· політичне виховання частини або всього суспільства;
· підготовка й висування кадрів для державного, партійного, профспілкового апарату.

Громадсько-політичні об'єднання та рухи

На відміну від політичних партій, громадсько-політичні організації та рухи структурно оформлені слабше, мають широкий і змінний склад учасників. Вони можуть існувати позаполітичною партією, яка, проте, завжди спирається на них як на свою основу. Тому партії прагнуть залучити на свій бік громадсько-політичні організації та рухи, очолити їх.

Громадсько-політичні рухи -- це відносно впорядкована діяльність значних груп людей, спільність інтересів яких випливає з їхньої ролі в системі суспільних відносин. Ця роль слугує оволодінню політичною владою або її утриманню й закріпленню. Громадсько-політичний рух об'єднує два протилежних начала -- стихійне й свідоме. У стихійності виявляються його об'єктивний характер, глибинні корені в суспільстві. Такий рух перетворюється на реальну силу саме тоді, коли на чолі його постає організація, котра уособлює свідоме начало.

Таким чином, суспільно-політичні рухи виникають переважно як об'єднання груп та окремих громадян, між якими встановлюється свідомий зв'язок і систематичне співробітництво заради досягнення певної мети, на основі спільних політичних інтересів. Прикладом можуть бути рухи антифашистські, народно-визвольні, на захист інститутів і цінностей демократії -- свободи особи, права на незалежність та ін.

Громадсько-політичні рухи характеризуються такими рисами:

а) об'єднують широкі кола населення навколо певної мети;

б) відображають інтереси не одного класу, а широких верств населення;

в) не є носіями єдиної ідеології;

г) здебільшого не мають однозначно виражених форм членства, норм поведінки; велику роль у них відіграють емоції їхніх членів. Завдання, мета чітко не формулюються. Внаслідок цього неминуча диференціація руху, виникнення суперечностей між його членами. Тому вони й не є сталими політичними об'єднаннями.

Базові характеристики політичних об'єднань

Існує кілька класифікацій громадських організацій, суспільно-політичних організацій, суспільно-політичних рухів І політичних партій. Традиційно

їх поділяють на «лівих» і «правих». Такий поділ, як відомо, започатковувався в часи Французької революції 1789 р., коли на засіданнях Національної асамблеї праворуч від спікера розташовувалися консерватори, які виступали за збереження монархії, а ліворуч -- радикали, котрі обстоювали ідеї загальної рівності, помірковані ж займали місця в центрі залу. Після цього правими стали називати послідовників збереження існуючого ладу, а лівими -- прихильників радикальних змін.

Традиційно ж і правим, і лівим приписують певний набір цінностей. Ліві -- пацифісти, антирасисти, антикапіталісти, відстоюють принципи рівності й справедливості й у цьому смислі вони, безперечно, соціальні або соціалістичні. І якщо ліві перебувають у постійному русі, то праві, навпаки, роблять наголос на збереженні (консервації) існуючих порядків, на повазі до них, обстоюють культ сили, ієрархії, заохочуючи свободу та ініціативу в економічній сфері.

Однак подібні оцінки відносні. Сьогодні особливо помітним стає явище, коли, здавалося б, базисні набори типових вимог правих і лівих часто й багато в чому перетинаються. Так, соціал-демократичні партії у 80-х роках повернули в бік класичного лібералізму, до політики вільної конкурентної економіки, а ліберали й навіть помірні консерватори, врахувавши досвід соціал-демократів, стали приділяти значну увагу проблемам поліпшення становища населення своїх країн, створення дійової системи соціальних гарантій тим, хто їх справді потребує.

Таким чином, класифікація політичних сил за ліво-правими вимірами може бути використана як базова для подальшої, детальнішої типологізації політичних об'єднань, зокрема різних аспектів їхніх політичних платформ, організаційних структур, методів і засобів діяльності.

Спинімося насамперед на політичній платформі. Вона визначає стратегію й тактику діяльності партії чи руху, дістає відображення в програмних документах, поточних заявах, законопроектах і програмах розвитку різних сфер суспільного життя.

До стратегічних напрямів, що охоплюються політичними платформами, слід віднести: економічну стратегію; зовнішньополітичну стратегію; військово-політичну доктрину; стратегію в галузі освіти, науки, екології, медицини та ін.

Існує кілька класифікацій політичних партій за організаційною структурою. Класичну типологію партій за критерієм принципу членства розробив один із провідних французьких політиків М. Дюверже у своїй праці «Політичні партії, їхня організація та діяльність у сучасній державі» (1951 р.). Він поділив партії на кадрові й масові. Кадровою партією, за Дюверже, є угруповання відомих людей для підготовки виборів, проведення кампаній і підтримки контактів із кандидатами. Це, по-перше, впливові особи, чиє ім'я, престиж і зв'язки можуть надати кандидатам підтримку й забезпечити їм голоси; по-друге, експерти, котрі знають, як спілкуватися з виборцями й як організовувати кампанії; по-третє, фінансисти, які можуть надати кандидатам кошти.

Кадрові партії є продуктом еволюції електоральних комісій «у низах» та парламентських груп «у верхах». Це партії нотаблів (людей, чиє становище в суспільстві забезпечується їхнім авторитетом у політичному житті). Фактично дії кадрових партій помітні лише під час виборчих кампаній. Вони не мають інституту фіксованого членства та членських внесків. До типових кадрових партій традиційно відносять Республіканську й Демократичну партії США.

Масові партії, як правило, мають інститут фіксованого членства й порівняно велику кількість членів, між якими встановлюється тісний і постійний зв'язок. Основна діяльність масових партій має ідеологічний або виховний характер. Вони беруть активну участь у виборчому процесі. Керівництво в масових партіях здійснюється професійними політиками, поточну організаційну роботу ведуть оплачувані партійні функціонери, на місцях -- партійні організації.

До масових відносять більшість політичних партій країн Західної та Центральної Європи. Найвідоміші з них Християнсько-Демократичний Союз (ХДС) у Німеччині, Християнсько-демократична партія Італії (ХДПІ), соціалістичні та соціал-демократичні партії Німеччини, Франції, Іспанії та ін.

Слід зазначити, що, крім масових і кадрових партій, американські політологи Вейнер і Паламбара виводять іще один тип -- «партію виборців», яка активізує свою діяльність головним чином на період передвиборчих кампаній, маючи при цьому, на відміну від кадрових партій, інститут членських внесків і фіксоване членство. Такими можна назвати більшість політичних партій Східної Європи.

Отже, досить поширеною в сучасних політологічних школах є трикомпонентна типологія: партії нотаблів (кадрові), масові партії та партії виборців.

Іншим критерієм класифікації політичних об'єднань є організаційна будова, або внутрішня субординація: розрізняють централізовані та децентралізовані партії. Як правило, централізовану внутрішню субординацію мають партії авторитарної й тоталітарної спрямованості ідеологічних засад, усі інші -- децентралізовану.

Для партій парламентського типу характерне використання методів і засобів діяльності в межах правових норм держави. Свої політичні платформи вони втілюють через законні органи влади, які самі й формують за результатами виборів. Зовнішня діяльність таких партій зосереджена переважно на вищих урядових щаблях.

Соціальною базою політичних об'єднань є ті соціальні групи, представники яких переважають серед їхніх членів та прихильників.

Електорат (від франц. еlесtеиг -- обираю) політичного об'єднання складається з виборців, що віддали свої голоси за кандидатів від даного об'єднання.

Слід зауважити, що до середини XX ст. в політології домінував класовий підхід до визначення соціальної бази політичних об'єднань. І лише з другої половини нинішнього сторіччя, з переміщенням центру ваги в парламентську площину, стає дедалі очевиднішим, що для досягнення успіху, насамперед на виборах, партія повинна враховувати, узгоджувати інтереси не якого-небудь одного класу чи верстви, а цілого блоку соціальних сил. Саме тому на зміну класовим почали приходити «загальнонародні партії», або, за термінологією західних політологів, «партії для всіх». До того ж в умовах, коли науково-технічний прогрес вніс докорінні зміни до соціальної структури суспільства, ортодоксальний поділ на класи став анахронізмом.

Однак це не означає, що аналіз соціального складу населення й характеристика соціальних груп не має практичної ваги для аналізу діяльності й перспектив політичних об'єднань. Соціальні орієнтації політичних сил і, тим більше, політичні орієнтації соціальних груп мають велику силу інерції й певною мірою зберігаються, хоч і не в «класичному» вигляді.

Розглянемо, наприклад, соціальну базу й електорат правлячого сьогодні блоку ХДС/ХСС у Німеччині як впливової й типово консервативної сили на заході. До неї тяжіють насамперед дрібні й середні підприємці. Таких у партії 25 % (хоча вони становлять усього 9 % населення країни). Робітників серед членів ХДС -- 10 %, службовців -- 28, чиновників -- 13, пенсіонерів 5, домашніх господарок -- 10 %.

Хто йде сьогодні за консерваторами в Німеччині? Найбільшу частину серед виборців ХДС/ХСС становлять службовці нижчого та середнього рівня (22 %), чиновники (20 %), некваліфіковані (13 %) й кваліфіковані (17 %) робітники, підприємці (16 %). Здебільшого голосують за консерваторів і селяни.

Соціал-демократів традиційно підтримують робітники. Так, на виборах 1982 р. за СДПН голосувало 72 % виборців -- представників робітництва й 28 % -- середнього класу.

Що ж стосується електорату неофашистських партій, то він складається переважно з представників маргіналізованих прошарків, насамперед маргінального малого бізнесу та маргінальних фермерів.

Для аналізу основних тенденцій розвитку політичних об'єднань та окреслення їхніх перспектив необхідно аналізувати їхню діяльність у сукупності з іншими об'єднаннями, з усіма елементами політичної системи. В цьому зв'язку надто важливим є питання про місце й роль партійних систем у політичному житті суспільства.

Партійна система та їхня типологія

Партійна система -- це об'єднання взаємозалежних партій, які прагнуть до завоювання, утримання та здійснення влади.

Партійна система -- це сукупність партій (правлячих та опозиційних), які тісно зв'язані між собою і з державою й беруть участь у здійсненні влади. Від неї як важливої складової політичної системи безпосередньо залежить стабільність і ефективність останньої, зокрема тривалість існування уряду в даному складі. Така залежність виявляється насамперед у тому, наскільки адекватна проголошеним намірам передвиборна чи поточна програма партії, партійної коаліції, що перемогла на виборах.

Типологія партійних систем

Найбільш поширена типологія партійних систем ґрунтується на кількісному критерії -- числі партій, які реально борються за владу або здійснюють на неї вплив. Відповідно виділяються однопартійна, двопартійна й багатопартійна системи.

Однопартійна система має такі ознаки:

· існування тільки однієї легальної партії, заборона утворення інших;

· домінуюча роль партії в державі, зрощення партійного апарату з державним;

· тоталітарний політичний режим.

Однопартійна система існувала в 20--40-х роках у фашистській Італії, в 30--40-х -- у гітлерівській Німеччині, в 20--80-х -- у Радянському Союзі, сьогодні -- на Кубі, в Північній Кореї, Іраку та в деяких країнах Африки (Кенії, Малі, Лівії та ін.).

Двопартійна система характеризується такими рисами:

ь наявністю кількох політичних партій;

ь існуванням двох партій, значно авторитетніших за інші;

ь формуванням складу уряду однією з двох партій, котра перемогла на виборах;

ь впливовою опозицією партії, яка програла вибори;

ь демократичним політичним режимом.

Класичними країнами з двопартійною системою залишаються Великобританія та Сполучені Штати Америки. Республіканська й Демократична партії США, Консервативна та Лейбористська партії Великобританії мають вікові традиції політичної боротьби, а виборче законодавство цих країн сприяє існуванню саме такої системи.

Серед багатопартійних систем італійський політолог Сарторі виділяє системи обмеженого й поляризованого плюралізму, а також атомізовану партійну систему.

Система обмеженого плюралізму, за Сарторі, характеризується такими ознаками:

ь наявністю у країні багатьох політичних партій;

ь репрезентацією в парламенті лише кількох партій;

ь репрезентацією в уряді деяких із представлених у парламенті партій;

ь відсутністю позасистемної опозиції;

ь демократичним політичним устроєм.

Залежно від механізму формування уряду виділяють різні варіанти системи обмеженого плюралізму.

1. Однопартійне правління, коли уряд формується партією, що дістала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах. Типовим прикладом є Іспанія, де офіційно зареєстровано близько 250 політичних партій та організацій, у парламенті їх представлено вісім, а уряд сформовано соціалістичною партією, котра перемогла на виборах. Так формується уряд і в Індії.

2. Двоблокова коаліція, коли уряд формується одним із двох блоків, що перемагає на виборах. Наприклад, у ФРН, де з 1969 по 1982 р. уряд формувався блоком соціал-демократів з вільними демократами (СДПГ -- ВДПГ), а постійний блок ХДС/ХСС перебував в опозиції. З 1982 р. ситуація змінилася, оскільки ВДПГ розірвала блок із СДПГ й увійшла до коаліції з ХДС/ХСС, яка й перемогла на виборах. Подібна система діє в Австрії. Деякі автори називають двоблокову коаліцію «модифікованою двопартійною системою», зважаючи на наявність двох сильних партій, жодна з яких, одначе, не має абсолютної більшості в парламенті, а тому змушена шукати союзу з третьою.

3. Мультипартійна коаліція, коли уряд формується з представників декількох партій на основі їхнього пропорційного представництва в парламенті за результатами виборів. Характерним прикладом стабільних мультипартійних коаліцій є Швейцарія, а нестабільних -- Італія, Бельгія, Нідерланди. В Італії уряд може змінюватися по кілька разів за одну легіслатуру парламенту.

Сарторі вважає систему обмеженого плюралізму найдосконалішою, оскільки в ній відсутні антисистемні партії та двосторонні опозиції, всі партії орієнтовані на участь в уряді, можлива їхня участь у коаліційних кабінетах.

Систему поляризованого плюралізму характеризують:

ь наявність багатьох політичних партій; гострота ідеологічного розмежування між ними; присутність серед політичних партій позасистемних; формування уряду партіями центру;

ь наявність двосторонньої (двополярної) деструктивної опозиції;

ь демократичний політичний режим.

Типовими країнами з поляризованою системою в різні роки були Франція й Італія. У Франції партіями центру були ліва Французька соціалістична партія (ФСП) та праве Об'єднання на підтримку республіки (ОПР), роль лівої деструктивної опозиції виконувала Французька комуністична партія (ФКП), а правої -- Національний фронт (НФ). В Італії партіями центру виступали права Християнсько-Демократична партія (ХДП), ліва Соціалістична партія Італії (СПІ), лівоцентристська Соціал-Демократична партія Італії (СДПІ) та деякі нечисленні партії, ліву деструктивну опозицію спочатку представляли Італійська комуністична партія (ІКП), а потім, після поступової модернізації її ідеологічних засад у напрямі соціал-демократії,-- сумнозвісні «червоні бригади», праву деструктивну опозицію -- Італійський и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.