На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Особливост формування демократичного народнчества. Загальна характеристика нтегрального нацоналзму. Головн деї лбералзму: свобода, рвнсть братерство. Консерватизм. Нацонал-комунзм. Нацональна дея в дяльност українських партй.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Политология. Добавлен: . Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


2
КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з навчальної дисципліни
Політологія
на тему: «Українська політична думка
кінця XIX - початку XX ст.»

Зміст

1. Демократичне народництво……………………………………………………3
2. Інтегральний націоналізм……………………………………………………...9
3. Лібералізм……………………………………………………………………...12
4. Консерватизм………………………………………………………………….14
5. Націонал-комунізм……………………………………………………………20
6. Національна ідея в діяльності українських партій………………………….23
Висновки…………………………………………………………………………27
Список літератури……………………………………………………………….28
1. Демократичне народництво

Демократичне народництво виникло на першій фазі українського націо-нального відродження та було найстарішим напрямом української політичної думки модерної доби. Спершу воно було досить тісно пов'язане з декаб-ристським рухом на підросійських землях (П. Борисов, П. Вигодовський, І. Горбачевський, Я. Драгоманов, О. Усовський та ін.). Однією з перших пам'яток цього напряму української політичної думки була Програма Товариства об'єднаних слов'ян, де висловлено наскрізні ідеї українського демократичного народництва: ворожість до кріпацтва й самодержавства; думки щодо демократизації суспільного та державного життя, конституційного перевлаштування імперії; створення демократичної панслов'янської федерації.
Подальший розвиток демократичного народництва пов'язаний із прагненням його чільних представників зблизити соціальне й національне питання та розв'язати їх у перебігові соціальної революції, яка водночас мала би бути національною за характером і рушійними силами. Органічне поєднання національно-федералістичних, демократичних і соціалістичних (немарк-систських) ідей дає підстави визначати демократичне народництво як специфічно український різновид соціалізму -- український соціалізм.
Поява Кирило-Мефодіївського братства (1846 р.) свідчила про кристалізацію народницько-демократичного руху в Україні та про широке осмислення власне українських проблем у контексті політичного буття всього слов'янського світу. Лідерами цієї організації були М. Костомаров (1817--1885), П. Куліш (1819--1897) і Т. Шевченко (1814--1861). Один із братчиків Г. Андрузький (1827--?) вперше в новітній історії України запропонував конституційний проект організації суспільно-політичного устрою майбутньої України, що ґрунтувався б на засадах демократизації та федералізації Росії («Начерки конституції республіки»).
Програма діяльності кирило-мефодіївців спиралася на ідеї соціального месіанізму, панславізму, федералізму, християнського світогляду, егалітаризму. Новим елементом у цій програмі була поява романтичного націоналізму (патріотизму). Основою національного відродження братчики вважали визволення селянських мас («народу») від кріпацтва, метою була проголошена українська демократична республіка у складі федерації слов'янських народів. Ієрархія завдань уявлялася такою: знищення кріпацтва й самодержавства в Російській імперії; демократизація суспільного життя; побудова слов'янської спілки християнських республік; поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов'янами своєї християнської місії. У концентрованому виразі ці погляди було висловлено у праці «Закон Божий (Книга буття українського народу)», написаній М. Костомаровим, та в численних поетичних творах Т. Шевченка. Загалом, ідеологія кирило-мефодіївців являла собою синтез романтичного етнографізму і культурництва з традиціями козацької державності та західноєвропейськими ідеями демократії, першими носіями яких в Україні XIX ст. були російські декабристи. Кирило-мефодіївська програма стала платформою українського національно-визвольного руху на кілька наступних десятиліть (до 1917 р. включно).
Українське народництво протягом другої половини XIX ст. розвивалось двома напрямами. Перший репрезентували поляки-українофіли, або хлопомани: Ф. Духінський (1816--1893), І. Терлецький (1807--1888), М. Чайковський (1804--1886), В. Антонович (1834--1908); другий, впливовіший, започаткував М. Драгоманов (1841--1895).
У концепції одного з найяскравіших представників першої течії В. Антоновича, автора численних історичних і публіцистичних праць, було висловлено такі ідеї: вроджена нездатність і нелюбов українського народу до державного життя і перманентність опозиції до будь-якої форми держави; протиставлення самозорієнтованості державності вільній творчій суспільності; несумісність принципів демократизму з існуванням бюрократичного апарату; ототожнення демократії з народоправством, а українського народу -- з трудовим селянством.
М. Драгоманов (основні праці -- «Переднє слово до «Громади», 1878; «Шевченко, українофіли і соціалізм», 1879; «Історична Польща і великоруська демократія», 1881--1882; «Вольный Союз (Вільна Спілка)», 1884; «Лібералізм і земство в Росії», 1889; «Чудацькі думки про українську національну справу», 1891; «Листи на Наддніпрянську Україну», 1893), критикуючи абсолютизацію інтересів трудового народу, водночас продовжував народницько-демократичну традицію під прапором соціалізму (громадівства), який, щоправда, не був революційним, радикальним, і започаткував ліберальний напрям в українській політичній думці. Метою перевлаштування суспільства мислитель проголосив «безначальство» -- анархо-соціалізм прудонівського зразка (тому його концепція перебувала в річищі традиції еволюційного, або «етичного», соціалізму, хоч і зазнавала відчутного впливу марксизму). Суть програми, виробленої М. Драгомановим, полягала в забезпеченні національних інтересів України через конституційно-правову реорганізацію Росії; федералізацію Росії та Австро-Угорщини; надання твердих гарантій конституційним правам громадян; надання права самоврядування для окремих регіонів і національностей та забезпечення вільного розвитку української культури. Провідною для М. Драгоманова була думка про те, що «не народи існують для держав, а держави для народів».
Ідейними спадкоємцями М. Драгоманова виступили С. Подолинський, М. Павлик, І. Франко, С. Петлюра, М. Грушевський та ін. Цікаво, що С. Подолинський і М. Павлик кристалізували саме соціалістичні аспекти драгоманівської програми, І. Франко і С. Петлюра поступово еволюціонували від соціалізму до націонал-демократії, а М. Грушевський навпаки -- від на-ціонал-демократії до соціалізму, причому прорадянського за-барвлення. Серед партійних діячів Наддніпрянщини соціаліс-тичні ідеї розвивали Л. Юркевич-Рибалка, Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Порш, М. Шаповал, В. Винниченко.
Народницько-демократичну традицію України кінця XIX -- початку XX ст. характеризували два виразні складники:
1) прагнення до громадянської та національної свободи;
2) ідеалізація народу й вимоги соціальної справедливості.
З названих компонентів виразнішим був другий. Турбота про захист соціально-економічних інтересів знедолених мас, поєднана з виразним егалітаристським ухилом, становила ідеологічний лейтмотив усього напряму. Однак наполягання М. Драгоманова на важливості існування відповідної та добре спланованої структури демократичних інститутів не залишило тривкого сліду. Волелюбність в українському народництві була щирою, ґрунтувалася вона на ненависті до царського самодержавства. Розуміння «правил гри» в ефективно діючій демократичній системі та обмеження, що їх передбачає представницьке правління, залишилося вкрай недорозвиненим. Це мало далекосяжні (переважно негативні) наслідки для становлення національної державності в 1917-1918 рр.
Водночас демократично-народницька течія отримала й певне наукове обґрунтування. Особливою оригінальністю відзначалися наукові розробки, що їх нарівні з М. Грушевським здійснювали в міжвоєнний час (1918-1939 рр.) Р. Лащенко (1878-1929; основні праці -- «Лекції з історії українського права», 1923; «Автономний статут демократичної Української республіки») та С. Шелухін (1864-1939; основні праці -- «Монархія чи республіка?»; «Україна»; «Право України на свою державність»; «Шляхи до української соборності»).
Основні ідеї української політичної думки набули розвитку у творчості видатного вченого, енциклопедиста, історика М.С.Грушевського (1866 - 1934 рр.). Його політичні ідеї базуються на двох принципових моментах: представницькій системі правління та широкій децентралізації держави на ґрунті національної та регіональної автономії.
Політичні погляди Грушевського були продовженням демократичних традицій політичної думки України ХІХ ст. Він вважав, що створення держави повинно бути справою самого народу. Держава має захищати інтереси мас, забезпечувати їм свободу, рівноправність, справедливість. Державний устрій має бути принципово новим, без абсолютизму і централізму влади. Майбутнє українського народу та його держави Грушевський бачить як його національне визволення, створення власного демократичного автономного державного самоврядування та об'єднання з такою ж демократичною Росією, якою вона теж має стати внаслідок соціальних перетворень.
Стрижневими засадами у світоглядній платформі вчених-народників були: народоправство; егалітаризм та ідея безкласової української нації; розуміння народу як територіальної, а не етнічної одиниці; пріоритет прав народу перед правами держави.
М. Грушевський, Р. Лащенко та С. Шелухін обґрунтовували можливість і доцільність федеративного чи конфедеративного об'єднання з тими країнами, з якими Україна мала й підтримувала історичні зв'язки, зокрема з Литвою та Білоруссю (М. Грушевський), Росією (Р. Лащенко), Чехією, Сербією, Хорватією, Словенією, Словаччиною (С. Шелухін).
Загалом історико-правовий аспект виявився найбільше опрацьованим у творчості вчених-народників. Вони вважали, що федерація є оптимальною формою державного устрою майбутньої України і має сприяти зміцненню її державності. Стрижневими у світоглядній платформі вчених-народників були такі засади: народоправство (демократизм); егалітаризм та ідея безкласовості української нації; розуміння народу як територіальної (а не етнічної) одиниці; пріоритет прав народу над правами держави. Зазначалося, що «прогресивне українство не виділяє вирішення свого національного питання із загальної проблеми перетворення старої бюрократичної централізованої Росії у вільну правову державу», і навіть «забезпечення успішного національного розвитку українського народу, автономію України вони (українці) розглядають як складову частину більш загальної проблеми: перебудови Росії на основі рівноправності народностей.., децентралізації і національно-територіальної автономії» (М. Гру-шевський).
Задля цього лунали заклики до об'єднання «всіх наших сил в ідеї народного суверенітету та народоправства «без холопа і без пана». Се нам диктує сама наша українська нація» (С. Шелухін). Водночас учені-народники звинувачували у відсутності української державності сусідні країни (насамперед Росію та Польщу) і доводили, що український визвольний рух є неповторним, підкреслюючи необхідність спиратися в майбутньому державному будівництві на власний політичний досвід та історичні традиції.
Позиції демократичного народництва помітно ослабли у 20-30-х рр. XX ст. Це було викликано появою досить потужних альтернативних рухів -- інтегрального націоналізму, націонал-комунізму та націонал-демократії (два останні були «уламками» окремих течій українського соціалізму, де в першому випадку наголос змістився в бік соціального аспекту, а в другому -- в бік національного); усвідомленням провини українських соціалістів за поразку у визвольних змаганнях 1917-- 1920 рр.; кризою демократичних режимів у загальноєвропейському масштабі; становленням тоталітарних режимів.
2. Інтегральний націоналізм

Як модерний напрям політичної думки та ідеологічна під-става організованого (чинного) націоналістичного руху проми-нув у своїй еволюції три стадії:
1) ранню, або романтичну, пов'язану майже виключно з ім'ям М. Міхновського (1873-1924);
2) класичну, або власне інтегральну, яку уособлювали Д. Донцов (1883-1973), М. Сціборський (1897-1941), С. Бандера (1906-1959), Я. Стецько (1912-1986);
3) сучасну, що не має виразного ідеологічного обличчя. Уособлюється діяльністю декількох політичних угруповань (КУН, ОУН(м), ОУН(б), ДСУ, УНА--УНСО), які так чи інакше намагаються ревізувати ідеологічні постулати своїх поперед-ників.
Романтичний націоналізм М. Міхновського (основні праці -- «Самостійна Україна», 1900; «Програма» та «10 заповідей УНП», 1906; «Основний закон «Самостійної України» спілки народу українського», 1905) виник у формі соціал-самостійництва -- суміші незалежницьких ідей та віри в соціалістичний лад як єдино можливий для України устрій. Але таке спрямування не набуло поширення в самому націоналістичному русі, а було частково запозичене українським націонал-комунізмом.
Ран-ній націоналізм об'єктивно був споріднений з галицькою са-мостійницькою платформою В. Будзиновського та Ю. Бакинсь-кого (праця останнього -- «Україна ірредента», 1890) та знач-ною мірою посприяв еволюції І. Франка від соціалізму до наці-онал-демократії (праця «Поза межами можливого», 1900).
Запеклим ворогом України М. Міхновський називав Росію, закликав до безкомпромісної боротьби з нею; головною вадою українського визвольного руху вважав «брак націоналізму се-ред широкого загалу». Завдання-мінімум, поставлене перед ук-раїнством М. Міхновським, -- відновлення історичного легіти-мізму й повернення до умов Переяславської угоди 1654 р -- перебувало в річищі консервативної традиції та не мало ре-альних підстав для реалізації.
Досягнення повної незалежності України мислитель вважав метою-максимумом. Він одним із перших висунув гасло «Україна для українців», яке стало не-від'ємною ознакою українського інтегрального націоналізму. Рушійною силою майбутньої національної революції М. Міх-новський визначив нову («четверту») українську інтелігенцію.
Д. Донцов увійшов в історію української політичної думки як автор іде-ології "інтегрального" (чинного) націоналізму. Підставами українського націоналізму, на його думку, були: вольовий принцип; постійне прагнення до боротьби за незалежність; романтизм і фанатизм у національній боротьбі; синтез національного та інтернаціонального; необхідність виховання нової політичної еліти; орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність.
Опираючись на вчення Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше та інших, Д. Донцов обсто-ював думку про придатність більшості засобів у боротьбі за виживання нації.
Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічній конструкції Д. Донцова (ос-новні праці -- «Підстави нашої політики», 1921; «Націоналізм», 1926; «Політика принципіальна і опортуністична», 1928; «Дур-ман соціалізму», 1936; «Де шукати наші історичні традиції», 1938; «Росія чи Європа», 1955; «Від містики до політики», 1957; «Клич доби», 1968).
Як і М. Міхновський, Д. Донцов на початку своєї ідейної еволюції віддав данину захопленню соціалізмом, потім неодноразово змінював свої позиції. Застосувавши при-нцип західноєвропейської «життєвої філософії» у своїх публі-цистичних творах, він закликав відмовитися від раціонального світосприйняття, а в його концепції інтегрального націоналіз-му домінували такі тези: треба «зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії»; необхідно плекати «стремління до боротьби та свідомість її конечності»; у сприянні націоналізмові мають панувати романтизм і догматизм; слід насаджувати войовни-чість та аморальність як антитезу так званим загальнолюдсь-ким цінностям, імперіалізм повинен стати основою та змістом державної політики; «творче насильство ініціативної меншості» має підпорядкувати власний народ національним завданням та змусити його до агресії проти сусідів.
Свою модель май-бутньої української державності запропонував один із чіль-них лідерів ОУН М. Сціборський (основні праці -- «Націократія», 1935; «Нарис проекту основних законів (Конституції) Ук-раїнської держави», 1940). Піддавши гострій критиці демокра-тію, соціалізм, комунізм і монархізм, він запропонував ство-рення альтернативної державної форми -- націократії як «ре-жиму панування націй у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально корисних верств, об'єднаних -- відпо-відно до їхніх суспільно-продукційних функцій -- у представ-ницьких органах державного управління».
М.Сціборський, об-стоюючи гасло «держава вище партій і класів», заперечував право участі політичних партій в управлінні державою та роз-глядав диктатуру як оптимальний спосіб здійснення держав-ної влади на час національної революції. Опорою режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка перебрала б на себе диктаторські функції на час перехідного періоду. На-селенню, за схемою М. Сціборського, надавалася можливість участі в громадсько-політичному житті через представництво в органах місцевого самоврядування, в синдикалістських орга-нізаціях фашистського зразка та через вибори до обмеженого в законодавчих функціях національного парламенту -- Дер-жавної Ради.
Після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччини, поразки УПА в боротьбі проти СРСР інтеграль-но-націоналістичні доктрини швидко втрачали соціальну базу. Тоталітарна хвиля в країнах Заходу почала спадати. Перебу-ваючи в еміграції, діячі націоналістичного руху мусили врахо-вувати такі суттєві зміни в політичному кліматі Європи. Відпо-відно до цього почався перегляд ідеологічних постулатів, які тривалий час вважалися непорушними, та поступова «демок-ратизація» інтегрального націоналізму.
3. Лібералізм

Поширення ліберальних ідей в Україні не мало такого ро-змаху і не привело до «тріумфальної ходи» лібералізму, як це мало місце в країнах Західної Європи XIX ст. Процес сприй-няття політико-економічних постулатів лібералізму в Україні не був ані цілісним, ані успішним.
Такий неуспіх і вкрай по-вільне сприйняття ліберальної доктрини україн-ською інтелі-генцією та широкими колами українського суспільства обумовлю-валися наявністю авторитарного типу політичного ре-жиму в підросійській Україні, жорстоким придушенням будь-яких проявів національно-визвольного руху і внаслідок цього -- засиллям і популярністю радикальних течій (у формі російсь-кого революціонаризму чи українського народництва).
Сам характер політичної системи, яка впродовж тривалого часу перебувала в незмінному вигляді, консервував наявний стан речей і перешкоджав розвиткові й поширенню поміркованих поглядів. Унаслідок цього ліберальна модель перевлаштуван-ня суспільного життя так і не набула в Україні завершеної форми упродовж XIX--XX ст.
Вирізняють дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Пер-ша була пов'язана з намаганням М. Драгоманова імплантувати західні ліберальні ідеї в українське середовище у другій поло-вині XIX ст. та поєднати їх із соціальною та національною ідеями; друга мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності (переважно в науково-культурній) пред-ставників російської ліберальної течії в Україні кінця XIX-- початку XX ст.
Частково ліберальні ідеї прижилися, хоча й зазнали певної трансформації в українському народництві, націонал-демократії та консервативній доктрині В. Липинського, який вважав саме М. Драгоманова своїм попередником.
Серед помітних діячів української діаспори виразну прихильність до ідей лібералізму зберіг хіба що один І. Лисяк-Рудницький (1919-1984). За винятком кількох концептуаль-них праць Б. Кістяківського («Держава правова і соціалістич-на», «Соціальні науки і право»), жоден із цих мислителів не залишив спеціально присвяченої проблемам лібералізму праці.
Центральними в системі координат українського лібера-лізму були такі погляди: існування демократичної держави можливе лише за умо-ви політичної свободи (М. Драгоманов), де остання тлумачить-ся як сукупність конституційно закріплених прав громадян; домінантною цінністю у співвідношенні «людина -- сус-пільство -- держава» є «людина незалежно від соціального статусу конкретної особистості»; в системі політико-економічних категорій центральною є категорія приватної власності на засоби виробництва (М. Тугай-Барановський); визнання верховенства права в суспільному житті, вза-ємозалежності права та свободи, необхідності поєднання соці-альної та правової ідей (Б. Кістяківський); пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними, необхідність раціонального влаш-тування суспільного життя (на цьому ґрунті постало вчення В. Вернадського про ноосферу як сферу людського розуму); децентралізація держави як засіб обмеження держав-ної влади та надання гарантій існуванню місцевого самовря-дування (М. Драгоманов); популяризація етичних засад політичної діяльності, пов'язаності політики та моралі (М. Драгоманов: «Чисте діло потребує чистих засобів»).
Більшість українських лібералів вірила в можливість здій-снення національних прагнень українського народу та захис-ту конституційних принципів у межах оновленої та демокра-тизованої федеративної Росії.
Осягнувши в особі своїх кращих представників (зок-рема Б. Кістяківського) необхідність створення правової дер-жави, український лібералізм кінця XIX -- початку XX ст. залишився байдужим до проблем самостійності України й побудови суверенної національної держави. У 70-80-х рр. XX ст. гуманістична традиція українського лібералізму була сприйнята українським дисидентським підпіллям і знайшла вияв у правозахисній діяльності (зокрема в діяльності та про-грамних документах Української Гельсінської групи). Тоді й було порушено питання політичної незалежності України з дотриманням прав і свобод особистості.
4. Консерватизм

Процес становлення ідейно-політичної доктрини українського консерватизму був складним і довготривалим. Це пояснювалося особливостями історичного розвитку України, зокрема тривалим бездержавним статусом, а також відмінностями у менталітеті українців сходу і заходу, що посилювало роз'єднувальні тенденції в українському суспільстві. Як наслідок - велика неоднорідність соціальної бази консервативного руху та її часта зміна, розвиток окремих консервативних ідей і постулатів, які важко оформити у чітку політичну доктрину. Окрім того, розвиток консерватизму не був неперервним, особливо в часи тоталітаризму. Характерними рисами українського консерватизму є його національна спрямованість, історична та просторова поліваріантність форм і напрямів, недостатня внутрішня організація консервативної доктрини на початках її становлення.
В Україні консерватизм набув ще меншого поширення, ніж лібера-лізм, і впродовж тривалого часу залишався екзотичним свід-ченням існування нетривких монархічних традицій. Безпосе-редня його поява була викликана необхідністю захисту націо-нальних традицій, що опинилися в небезпеці внаслідок уніфі-каторсько-нівелювального впливу русифікації (в підросійській Україні) та полонізації (в Галичині).
Кінець ХІХ - початок ХХ ст. став переломним етапом у розвитку українського консерватизму, адже саме в цей час виникають перші політичні партії, програми окремих з яких базуються на консервативних позиціях. Український консерватизм отримав реальне втілення у документах політичних організацій, і, таким чином, закріпився у політичній сфері суспільства. Для порівняння - в країнах Західної Європи такі партії з'явилися на 50-70 років раніше. Лише в першій половині ХХ ст. з'являються перші спроби теоретичного обгрунтування українського консерватизму як ідейно політичної доктрини.
У структурі українського консерватизму 1900-1930-х рр. можна виділити три напрями: поміркований, традиційний і радикальний.
Поміркований напрям українського консерватизму включав національно-демократичну і християнсько-демократичну гілки. Основними завданнями політичних організацій національно-демократичного спрямування, які виникли переважно в Галичині, були захист прав української мови, освіти, культури, вимога автономії краю, а в майбутньому - відродження соборної національної держави у формі конституційної монархії. Ці консервативні засади поєднува-лися з ліберальними принципами поділу влад, федеративного устрою, основних свобод тощо. До національно-демократичної гілки поміркованого консерва-тизму можна віднести певні кола Національно-демократичної партії, Союзу Визволення України, Головну Визвольну Раду, Українську Національну Раду.
Християнсько-демократична гілка характеризувалася меншою політичною заангажованістю і опиралася на демократичні засади гармонійного розвитку українського народу в дусі християнської етики і моралі, піднесення ролі релігії в житті суспільства, утвердження національної ідеї як основи національної свідомості українців. Ця гілка об'єднувала Християнсько-суспільну партію, Українську Християнську Організацію, Український Католицький Союз.
Значний розвиток у 1900-1930-х рр. отримав традиційний напрям українського консерватизму, який базувався на консервативних постулатах природної нерівності людей, а відтак, необхідності існування еліти, пріоритету и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.