На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


реферат Флософcьк погляди Г..Сковороди

Информация:

Тип работы: реферат. Добавлен: 27.04.2012. Сдан: 2011. Страниц: 7. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


    МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
    КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
    ІМ. В. ГЕТЬМАНА
    КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ 
 
 
 
 
 

    Реферат
    на  тему: “ Філософcькі погляди Г.І.Сковороди” 
 
 

                  Виконав: студент І курсу 
                  1-ї групи 6509
                  Савчук  Володимир 

                  Перевірив:
                  Скалянчук В.С.
 
 
 
    м. Київ
    2009 р.
План
    1. Роки життя та творчості
    2. Сковорода у спогадах приятеля М.Ковалинського
    3. Антитетична філософія Сковороди 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Григорій  Савич Сковорода — найбільш відомий з українських філософів, можна сказати, єдиний відомий з українських філософів. Але відомим став він головне через своє життя, в якім він у великій мірі здійснив свої філософські та релігійні погляди: ця суцільність його особистості залишила глибоке враження не лише в освічених колах, а й серед селянства; постать Сковороди стала темою легенд та оповідань.
    Його  поетичні твори — пісні, що хоч  і писані мовою, яка від сучасної літературної мови значно відрізняється, — мають велику літературну вартість і залишились до останніх часів у  пам’яті народній.
    Народився Григорій Сковорода 22 листопада 1722 р. в  селі Чорнухи на Полтавщині в бідній козацькій родині. Початкову освіту одержав у сільській школі  й від мандрівних дяків. Імовірно, у 1734 р. (трапляються й інші дати) вступив до Києво-Могилянської академії. Академія перебувала під патронатом митрополита київського. Її зазвичай очолювали професори богослов'я, які були водночас настоятелями Братського чи Михайлівського Золотоверхого монастирів.
    Навчання  тривало 12 років. Навчання було безкоштовним, до академії приймали юнаків з усіх станів. Але стипендій не існувало, і учням із бідних родин, які мешкали, здебільшого, в академічній бурсі (гуртожитку), доводилося заробляти на прожиття самим. Багато з них співали в церковних хорах, наймалися домашніми вчителями, у кого виходило — підробляли написанням дуже популярних у Києві XVIII ст. химерних хвалебних віршів до різних ювілеїв та інших торжеств. Очевидно, такими заробітками перебивався і юний Григорій Сковорода, адже академія давала добру музичну й віршувальницьку освіту.
    Хоча  юнацькі поетичні твори Сковороди  нам не відомі, він, слід гадати, римував  уже в ті роки. Його зрілі вірші, пісні та байки, писані книжною українською  і латиною, відрізняються новаторством і належать до літературних вершин свого часу. Основами поетичної майстерності він оволодів принаймні до двадцятирічного віку.
    Григорій  Сковорода досконало опанував засоби барокової поетики, широко застосовувані  Д. Тупталом, С. Яворським та Ф. Прокоповичем. Подібно до такого ж, як і сам, випускника Києво-Могилянської академії, мандрівного ченця, поета і збирача народних прислів'їв Климентія Зиновієва, він широко вводив у літературу фольклорні образи та вислови, використовуючи власні спостереження з життя різних прошарків українського суспільства.
    У молоді роки Григорій Сковорода був одним із найкращих півчих Києво-Могилянської академії, і це незабаром відобразилося на його долі. Музичне мистецтво Києва XVII—XVIII ст. досягло високого рівня, що відзначали, зокрема, чужоземці, які мандрували тоді. Із другої половини XVII ст. до нас дійшли шкільні музичні твори духовного, іноді світського характеру: псалми й канти. Їх майстерно писав, зокрема, і Григорій Сковорода.
    У світській музиці особливий розвиток мав репертуар історичних дум, автори й виконавці яких, мандрівні кобзарі та лірники, були невід'ємною частиною київського життя. Мистецтво співу відіграло важливу роль у біографії Сковороди. Як один із кращих співаків, він був відібраний італійськими хормейстерами для царської капели, і в 1741 (можливо, у 1742) р. вирушив до Петербурга.
    Учорашній бурсак мав солідний оклад і міг  щодня зсередини спостерігати за життям двору. На щастя, його обов'язки не були обтяжливими й не забирали багато часу. Перед обдарованим і  освіченим юнаком відкривалися блискучі перспективи. Але його цікавили не придворні забави, розкіш та інтриги. У Петербурзі куди виразніше, ніж у Києві, він бачив разючу невідповідність між соціальним становищем і природою людей. При дворі Григорій Сковорода постійно зустрічався з маститими сановниками й молодими франтами, які мали найвищі титули й величезні маєтності, зі здебільшого неосвіченими церковними ієрархами.
    Мабуть, у Сковороди тоді й сформувалося переконання щодо наявності в  кожній людині двох природ — зовнішньої, позірної, залежної від її соціального статусу та багатства, і внутрішньої, справжньої. Учорашнього київського бурсака почало обтяжувати його становище. Кортіло назад — до книг і диспутів, до ще не опанованих філософських та богословських творів, які тут, у Петербурзі, нікого не цікавили. Скориставшись першою наданою йому можливістю, 1744 р. Григорій Сковорода повертається в академію для завершення повного курсу.
    Навчання  в її вищих класах тривало шість  років і передбачало оволодіння курсами філософії впродовж двох та богослов'я — впродовж чотирьох років. Філософія поділялася на "натуральну", з поглибленим вивченням математики, й метафізику. Перша включала основи природних знань — "фізику" (до якої входила астрономія), метеорологію, біологію, основи анатомії, фізіології і психології та ін. Метафізика розглядала першопричини явищ буття, не дані в безпосередньому досвіді (все ще за Арістотелем). Окреме місце займали логіка й етика.
    Курси філософії, читані в Київській академії в першій половині XVIII ст., мало відрізнялися від прийнятих у провідних європейських університетах. Серед професорів, які відіграли особливу роль у становленні Сковороди, варто, насамперед, назвати М. Козачинського й Г. Кониського, випускників тієї ж академії.
    Г. Кониський, який прийняв у 1744 р. чернецтво, а в 1752-му став ректором академії, був старший за Сковороду лише на п'ять років. Між ними було багато спільного, особливо любов до поезії, моральної філософії та символічного тлумачення біблійної мудрості. Уже відомий своїми красномовними проповідями, він читав у академії курси поетики (написавши "Правила поетичного мистецтва"), філософії та богослов'я.
    Близько 1750 р. Григорій Сковорода закінчив повний курс академії. Його вченість була добре  відома в місті, й тодішній митрополит київський Т. Щербацький, філософ  і в минулому ректор Києво-Могилянської академії, схиляв молодого філософа прийняти постриг. Чернецтво, за підтримки ієрарха такого рангу, відкрило б перед Сковородою шлях до вищих академічних і церковних посад. Та його не приваблювала кар'єра. До того ж, добре знайомий зі способом життя ченців, молодий мислитель не вважав, що постриг сприятиме його духовному зростанню.
    Хоча, перебуваючи в Києві, а тим  більше в Петербурзі, Григорій Сковорода  не міг не відчувати неповноти  отриманої ним освіти. У Європі творилася нова культура, яка долала пережитки середньовіччя, й він прагнув прилучитися до її плодів. Доля дала йому таку можливість. Друзі познайомили Сковороду з царським генералом Ф. Вишневським, що перебував у Києві проїздом — вирушаючи до Угорщини (яка входила на той час до держави австрійських Габсбургів) із завданням закуповувати й відправляти до царського двору токайські вина, які особливо уподобали Єлизавета і її оточення.
    У складі російської місії, маючи необтяжливу  й більш-менш оплачувану посаду, що передбачала здебільшого спілкування з Ф. Вишневським та розширення культурного кругозору генерала, Григорій Сковорода на кілька років вирушив за кордон. Маючи досить вільного часу і спілкуючись по-польськи та по-німецьки (не кажучи вже про латину, що була для нього майже рідною мовою), він добре ознайомився з життям Центральної Європи. Крім Угорщини, побував у Австрії, Чехії, Польщі, а також, імовірно, Німеччині та Північній Італії.
    Спочатку  в країнах Європи на Сковороду  справили враження комфорт, чистота  й зовнішня привабливість життя. Але всюди побутували ті самі чинопоклоніння та святенництво, що й у Російській імперії. Загальний рівень університетської науки був загалом не вищий, ніж у Києві, хоча інтерес до знань у більшості людей — чи не менший, ніж удома. Католики і протестанти давно вже припинили колись запеклу боротьбу й задовольнялися своїми катехізисами.
    Доба  Вольтера (тим більше, критичної  філософії І. Канта) в інтелектуальному житті Європи ще не настала, а велика раціоналістична філософія XVII ст. була вже настільки заяложена незліченними коментаторами, що мало кого хвилювала.
    Та  головне полягало в тому, що, як виявилося, новоєвропейський раціоналізм, порівняно  з античною та біблійно-давньохристиянською  мудрістю, практично нічого нового не говорив щодо найважливіших світоглядних питань: про Бога, душу й моральне, достойне життя. Звичайно, Григорій Сковорода розумів значення західноєвропейської думки, глибоко цінував її звільнення від середньовічних догм, яке саме починалося, захоплювався новітніми науково-технічними досягненнями. Але внутрішню незалежність від догматичних авторитетів він мав уже і вдома, а технічні новинки, які використовувалися, головним чином, для військових потреб і придворних розваг, не усували необхідності духовного пошуку.
    Через три роки розчарований Григорій Сковорода повертається в Київ. На Заході він не знайшов духовності, до якої прагнув. Однак досвід життя за кордоном, як і раніше при царському дворі, був для молодого філософа дуже цінним. Він належно ознайомився з основними духовно-філософськими течіями Європи середини XVIII ст., серед яких найближчим йому виявився німецький протестантський пієтизм. Він, певно, серйозно вплинув на Сковороду, хоча подібні умонастрої були властиві українському філософові й раніше. У пієтизмі він, швидше за все, просто впізнав щось рідне і близьке своєму духовному досвідові.
    Повернувшись  додому, Григорій Сковорода знову  опинився перед проблемою вибору життєвого шляху. При всій своїй  скромності й невибагливості в повсякденному  житті він не збирався приймати чернецтво, не вважаючи його необхідним для духовного зростання й не бажаючи сковувати себе обов'язками послушництва та підкорятися церковній ієрархії. Водночас він дуже відповідально ставився до вибору людиною заняття в житті й згодом сформулював концепцію "сродного труда".
    Згідно  з думкою філософа, близькою до протестантського вчення, праця є життєвим покликанням  і обов'язком кожного. Але кожен  має власне покликання і призначення, яке повинен усвідомити й жити згідно з ним. Щастя можливе лише тоді, коли ми займаємося своєю справою, відповідно до здібностей і призначення. А нещасний — той, хто призначений був для одного, але не знайшов себе чи зрадив своєму покликанню, і все життя займається іншою, не своєю справою. При цьому матеріальні блага (хоча в межах розумного мінімуму вони необхідні кожному), як і високі титули та звання, щастя принести не можуть. Григорій Сковорода неодноразово дякував Богу, що створив потрібне нетрудним, а трудне непотрібним...
    "Сродною"  собі працею він вважав філософсько-поетичну творчість у поєднанні з педагогікою. Починаючи з 1753-го, протягом 15 років він учителював. Спочатку за новою, розробленою ним самим програмою (цей курс був записаний за назвою "Раздумія про поезію і руководство к мастерству оной") Григорій Сковорода читав поетику в Переяславському колегіумі. Однак, не дійшовши згоди з місцевим начальством, яке вимагало йти за затвердженою програмою, він залишив древнє місто й кілька років учителював приватно, мешкаючи довгий час у будинку багатого і впливового на Переяславщині землевласника С. Томари. На запрошення друзів і однокласників, які вже обіймали високі церковні посади, філософ здійснив тривалу подорож до Москви і Троїце-Сергієвої лаври, однак відмовився від запропонованих там професорських та інших посад і повернувся в Україну.
    До  цих років життя Сковороди  належить велика частина поетичної  збірки "Сад божественных песней". У багатьох із них ми бачимо глибоку  духовну драму людини, що в розквіті сил не може досягти примирення зі світом несправедливості й фальші, усвідомлюючи, водночас, відносність усього зовнішнього, стороннього для душі. Поет із благоговінням ставиться до всього природного, внутрішньо співпричетного божественним джерелам буття, що відчутне йому в кожній людині і всій природі, але найбільше — у власному серці.
    У 1759—1769 pp. Григорій Сковорода із перервами  викладає у відкритому незадовго  перед тим Харківському колегіумі. За цей час творить "Басни Эзоповы" (1760), "Начальную дверь ко христіанскому  добронравію" (1766) і вже у 1767 р. перші великі власне філософські твори: "Наркісс. Разглагол о том: Узнай себе" і "Симфонія, нареченная книга Асхань о познаніи самого себе". В усіх цих творах, а особливо у двох останніх, Григорій Сковорода тлумачить чи не основну для його філософії ідею — про самопізнання й розмежування справжнього, духовного, вищого та помилкового, профанного, нижчого в людині.
    Учнівська молодь любила його, але з начальством  незмінно виникали суперечки. Схилятися  перед вдаваними авторитетами й  безграмотними інструкціями Григорій Сковорода не збирався. Не бажаючи пристосовуватися до ретроградських вимог колегіумів Лівобережжя і Слобожанщини, відмовившись від професорської кар'єри в Києво-Могилянській та Московській духовній академіях, філософ у 1769 р. залишає Харківський колегіум і відразу ж пише збірку повчальних алегоричних мініатюр "Басни Харьковскія".
    Відтоді Григорій Сковорода остаточно обрав  життя мандрівного філософа, так  би мовити, чернецтво у миру. Щорічно  влітку він мандрував Лівобережжям, незмінно відвідуючи Київ і Харків. Одяг його був найпростіший, і зовні він нічим не відрізнявся від інших прочан. Але в його торбі незмінно лежали розкішно видана Біблія (яку він глибоко шанував, усе життя вдумуючись у символічний зміст її слів та образів) і флейта з мундштуком зі слонової кістки. Наодинці з природою він віддавався музиці і творенню віршів, що їх, як пісні, часто виконував у супроводі струнних інструментів, у останні роки життя — гітари, яка незадовго перед тим з'явилася в Україні.
    Дорогою Григорій Сковорода вів повчальні  бесіди з людьми всіх станів і звань, відвідував друзів у маєтках та селах, монастирях і містах, а взимку зупинявся в когось із друзів, найчастіше у свого улюбленого учня М. Ковалинського. В ці місяці у своїх тимчасових пристановищах він писав різноманітні філософські й поетичні твори, а також численні листи повчального характеру. Його знала вся Лівобережна Україна від Дніпра до Дону. Скрізь він служив живим утіленням вищих духовних принципів, праведності.
    Філософ не ухилявся від поєдинків зі злом, сміливо вступаючи у протистояння з високими чинами, аж до відомого самодурством харківського губернатора Щербініна включно. З народом був простий і скромний, але, стикаючись із хамством вельмож, умів постояти за себе й показати, наскільки небагато вони насправді варті. Обрана ним у театрі життя роль мандрівника, "старчика", дозволяла залишатися самим собою в будь-якій ситуації, змінюючи при тому форми поведінки залежно від умов, у які він потрапляв.
    На  кількаразові пропозиції опублікувати свої книги, мандрівний філософ незмінно відмовляв. Однак праці Григорія Савича, які він зазвичай залишав у тому домі, де їх було закінчено, вже за його життя передавали з рук у руки і дбайливо переписували. Збирати й публікувати їх почали вже в середині XIX ст., коли особистість і творчість Сковороди, людини-легенди, яка здобула шанобливе прізвисько українського Сократа, були гідно поціновані інтелектуалами.
    У 1769—1774 pp., крім уже згаданих "Басен  Харьковских", Григорій Сковорода  створює філософські твори: "Бесіда, нареченная двое, о том, что блаженным быть легко", "Діалог, или Разглагол о древнем мире", "Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни", "Кольцо", "Разговор, называемый алфавит, или букварь мира". У них за допомогою звертання до біблійних і античних символів та авторитетів, шляхом умовиводів і на живих прикладах обґрунтовано, що людина повинна бути самою собою і що її цінність визначається не багатствами, родовитістю й регаліями, а моральністю життя й гідними справами.
    Новий етап творчості Сковороди відкриває  філософський трактат "Израилскій змій" (1775—1776), у якому найповніше розкрите його вчення про третій (паралельний  духовному й матеріальному), символічний  світ. Ідеї, що містяться в ньому, багато в чому передбачили відкриття німецькою культурфілософією початку XX ст. світу культурних символів як особливої реальності, яка формує наше сприймання навколишньої дійсності й нас самих.
    Протягом 80-х років XVIII ст. з'явилися "Жена Лота" (1780—1788), "Брань архистратига Михаила со Сатаною о сім: легко быть благим" (1785). При цьому Григорій Сковорода створив останню, помітно розширену, редакцію поетичної збірки "Сад божественних песней" і вже в 1791 р. завершив свій останній великий філософський твір "Діалог. Имя ему: Потоп Зміин", що поєднує форми трактату, діалогу, притчі й вірша.
    Помер Григорій Сковорода 29 жовтня 1794 р. в  селі Пан-Іванівка (нині Сковородинівка) на Харківщині, в маєтку М. Ковалинського, який невдовзі, по свіжих спогадах, склав  його першу біографію. На могилі філософа, як він і заповідав, викарбували: "Світ ловив мене, та не впіймав". Своїм життям він показав: якщо не вимагати від світу багато й неухильно йти за своїм покликанням, то можна, й живучи у світі, бути вільним від нього.

    Вже в ранній період своєї творчої діяльності Сковорода починає створювати свою філософію, яка, на його думку, повинна слугувати теоретичною основою для вирішення поставленої ним проблеми щастя. З точки зору мислителя, філософія повинна бути тісно пов’язана з життям і розв’язанням суспільно-практичних завдань. Для створення філософії Сковорода використав ідейну спадщину минулого і спирався на досягнення сучасної йому науково-філософської думки.

    З впевненістю можна говорити, що український філософ зазнав впливу тих мислителів античного світу, епохи Відродження і Нового часу, які визнавали матерію вічною, нестворюваною і незнищуваною. До них належать Демокріт, Арістотель, Епікур, Джордано Бруно, матеріалісти XVII i XVIII ст.
    Сковорода вважав, що філософія є саме життя. «Головна мета життя людського, голова діл людських є дух людини, думки, серце. Кожен має свою мету в житті; але не кожен — головну мету, себто не кожен піклується про голову життя. Один піклується про черево життя, себто усі свої діла скеровує, щоб дати життя череву; інший — очам; інший — волоссю; інший — ногам та іншим членам тіла; інший — одягам та подібним бездушним речам; філософія або любов до мудрості скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові всього. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, — то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія».
    «Філософське  життя» Сковороди Ковалинський описує так: «Філософія, оселившись у серці  Сковороди, давала йому найщасливіший  стан, можливий для земнородних. Вільний від пут усякого примусу, суєти, турботи, піклування, він знаходив усі свої бажання виконаними через їх незначність. Дбаючи про зменшення своїх природних потреб, а не про поширення їх, він користався задоволенням, що його не мав ніхто з найщасливіших. — Коли сонце, запаливши нечисленні світильники на смарагдотканій плащаниці, щедро постачало трапезу почуттям його, тоді він, приймаючи чашу радощів, незмішаних ні з якими піклуваннями життєвими, ніякими зітханнями пристрастів, ніякими розсіяннями суєтними і смакуючи радощі високим розумом, говорив: дяка всеблаженному Богу, що потрібне зробив легким, а важке непотрібним! — Коли втома в роздумі змушувала його змінити працю, тоді він приходив до престарого пасічника, що жив недалеко на пасіці, брав до товариства любимого свого пса, і троє, громадою ділили один з одним вечерю. — Ніч була йому для одпочинку від напруження думок, що непомітно знесилюють сили тілесні; а легкий та тихий сон був для уяви його картиною з’явищ, які дає гармонія природи. — Час опівночі звичайно присвячував він молитві, якій у тиші глибокого мовчання почуття і природи наслідувало розумування про Бога. — Тут умить починалася боротьба й серце його ставало полем битви: самолюбство знаряджувалося укупі з паном нашого віку — світським розумом, властивими тілесності людській слабостями й усіма створіннями і нападало з усієї сили на волю його, щоб полонити її, возсісти на престолі свободи її й бути подібним Всевишньому. Думка про Бога, навпаки, кликала його до вічного, єдиного правдивого блага, усюдисущого, усе оповняющого, і змушувала його скористатися з усього знаряддя божого, щоб змогти протистати хитрощам премудрості. — Небо й пекло борються в серці мудрого, й чи може він бути вільний, без діла, без чину, без користі людству? Так час опівночі проводив він в дружній боротьбі з силами темного світу. — А ранок, що сяв після цього, здягав його в світло побіди і в урочистості духа виходив він у поле поділити прославлення своє з усією природою. — Такий був образ учителя його! „Не орю, ані сію, ані купую, ані воїнствую, — так писав він приятелю своєму із самотності, — відкидаю всяке життєве піклування. Що ж роблю? А це — завше благословляючи Господа, співаємо воскресіння його... Ах, друже мій!.. сидячи дома, ходячи шляхом, засинаючи та прокидаючись: приймай та обертай усе в благо, задоволений тим, що є; з приводу усього, що з тобою трапляється, не ставай безумно проти Бога; завше радуючись, за все дякуючи, молися“. — Можна було життя Сковороди назвати дійсним життям». Так пише Ковалинський.
    Нам впада у вічі, що, з одного боку, йде мова про «боротьбу», «битву», «мету», зусилля, з другого — Сковорода  ніби радить однаково «з подякою Богові»  приймати все, що б не трапилося з  людиною. Зрозуміємо це протиріччя, лише ознайомившись з усією системою думок Сковороди в її цілості.
    Розуміння думок Сковороди утруднено тим, що, йдучи за старою традицією філософії, він, як і багато інших представників  київської школи, змальовує свої думки образами та картинами. На його думку, так висловлені думки в Біблії, так само захована правда в цілому світі, так само криється вона в душі людській. Але якщо навіть і винайдено під покривом образів («символів» або «емблем») у Біблії, в світі або в нашій душі заховані там думки, то й думки ці не є такі прості для зрозуміння, бо вони, гадає Сковорода, протирічать собі, є антитетичні.
    Весь  світ складається з протилежностей: «В цьому цілому світі — два  світи, з яких складається один світ: світ видимий і невидимий, живий  і мертвий, цілий і розпадливий. Цей — риза, а той — тіло. Цей — тінь, а той — дерево, цей — матерія, а той — іпостась, себто основа, що утримує матеріальний бруд так, як малюнок тримає свою барву...» В природі «не знайдеш дня без тьми і світла, а року без тепла та зими». Все в світі утворюють протилежності («антитези»), складаючись в єдність: «Утворюють єдине: їжу — голод та насичення, зима і літо — плоди. Тьма і світло — день. Смерть та життя — всяке створіння». «Так стоїть весь світ. Протилежне підтримує протилежне». Те саме сполучення протилежностей знайдемо і в житті людському — де «солодощі є нагородою гіркоти, а гіркота — мати солодощів», «плач веде до сміху, а сміх у плачі криється». Ніби посміхаючись, вичислює Сковорода оці протилежності в житті: «Де... менш золота — менш потреб, менше рукомесел — менше марнотратів, менш наук — менш дурнів, менш прав — менш беззаконників, менше знаряддя — менше війн, менше честі — менше страху, менше солодощів — менше жалю...» Тому-то й усе добре, гарне, красне, видатне, святе знайдемо під злим, незугарним, недобрим... Сковорода йде в цих поглядах не лише за філософами (т. зв. «діалектиками»), але й за християнською наукою, бо, наприклад, і в посланнях апостола Павла весь час підкреслюється, що в релігійному переживанні християн сполучені протилежності, антитези: «Бог вибрав немудре, щоб посоромити мудре, й немічне світу вибрав Бог, щоб посоромити міцне, й незначне і пригнічене світу вибрав Бог, щоб посоромити значне»; «в честі й безчесті, хваленні й ганенні, яко спокусники, але правдиві, невідомі й знайомі, вмираючи оживаємо, карані не вмираємо, смутні й завше веселі, бідні багатих збагачуємо, нічого не маємо і все посідаємо». Сковорода іноді натякає на подібні слова апостола Павла.
    З антитетичною філософією Сковороди  тісно зв’язаний його дуалізм  — вчення, що світ є подвійний: весь світ складається з двох природ, одна є видима, друга невидима. Видима природа зветься створінням; невидима природа, або Бог, проникає та утримує ціле створіння.
    Видимий світ-створіння Сковорода порівнює з тінню дерева-Бога: ці «дві природи — вища та глибша, вічна та тлінна — утворюють усе». Внутрішній, вищий, божественний, невидимий світ є міцніший, кріпший, постійніший, аніж змінний, непостійний видимий світ, є його суттю, єством та основою: «Як часто чуємо про повітря? Чи не спираються птиці на повітря? Воно міцніше за залізо. Але дерев’яну стіну можна легше помітити. А повітря вважають за пустоту. Чому? Бо його нелегко помітити. Стіну легше намацати. Скорше побачити різні барви. А повітря не таке гарне. А проте воно міцніше за камінь та залізо... Повітря захованіше та здається, що воно не має ніякої сили, хоч гонить кораблі, рухає море, ламає дерева, руйнує гори, скрізь, скрізь проникає та все з’їдає, а саме залишається ціле. Бачиш, що природа не така, як ти міркуєш. У ній те сильніше, що невидніше. І коли щось так заховане, що його не можна намацати ніякими змислами, то в тому-то й є сила. Й коли ми ледве можемо переконатися в існуванні повітря, хоч воно шумить, гримить, тріщить та тим самим дає знати про своє існування, то як ми можемо помітити те, що очищене від усякого матеріального бруду, заховане від усіх наших смислів, тріску та змін, блаженно перебуває у вічному спокої та в спокійній вічності» — себто Бога.
    Бог є основа світу, єдине тривке, кріпке, міцне буття у світі. Матерія  є цілком пасивна, несамостійна, «ніщо», як висловлюється Сковорода, а Бог «весь світ... утримує в русі... є буття усякому створінню. Сам одушевляє, годує, упоряджує, виправляє, захищає, і за своєю волею, що є загальним законом, або статутом, знов повертає в сирову матерію, або бруд; а ми це звемо смертю». «Усе створіння йде за керівництвом Творця. (...) Хто кличе породу солов’їв та дроздів у ліса та сади, жайворонків у поля, а жаб у води та болота? Хто веде річки до моря? Хто притягає сталь до магніту? Хто піднімає дрижке полум’я догори? Це наш Бог, що над усім панує та в усьому господарює».
    Так само, як цілий світ, подвійна й людина. І в людині Сковорода (як і отці церкви та містичні філософи усіх часів) розрізнює зовнішню та внутрішню людину: «Є дві людини — земна та небесна — в тій самій людині». Ця «дійсна людина» описана у Сковороди з якостями божественними, яко «жива», «божественна», «ціла», яко «сонце», «голова», «зерно», «єство» людини. «Ти тінь, тьма та тлінність, — звертається Сковорода до «зовнішньої людини». — Ти — сновид твоєї дійсної людини. Ти одяг, а воно тіло. Ти ніщо, а вона в тобі істота. Ти бруд, а вона в тобі краса образ та план». «Дійсна людина» самому Богові рівна: «Дійсна людина є своєму вічному отцеві єством та силою рівна, єдина в кожному з нас та ціла в усякому».
    Окремі  люди — ніби тільки відбитки «дійсної людини» в дзеркалі: «Чи був  ти коли в царському палаці? Чи стояв  ти посеред кімнати, де всі чотири стіни та двері були покриті дзеркалами?.. Стань на рівному місці та накажи поставити навколо себе сто дзеркал у колі. Тоді побачиш та переконаєшся, що твій тілесний бовван має сто постатей, і всі ті постаті залежні від нього. Коли дзеркала забрати, то всі копії заховуються в своєму початку і своєму оригіналі, як віти в їх зародку. Але наш тілесний бовван є лише тінь дійсної людини. Її всі наші боввани є лише дзеркалоподібні тіні, які то з’являються, то зникають...» Сковорода зве «дійсну людину» також «безодня» або «серце» людини. Ця «безодня» є «ширше усіх сфер та небес»: «О серце! безодне, усіх вод та небес ширша!.. Яке ти глибоке! Усе обіймаєш й утримуєш, а тебе ніщо не вміщує!» Все в «зовнішній людині» залежить від «серця»; «Думки серця... непомітні, ніби їх зовсім немає, але з цієї іскри постає велика пожежа, виникає повстання та руїна; від цього зерна залежить усе дерево нашого життя...»
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.