На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


курсовая работа Роль риторичної термнологї

Информация:

Тип работы: курсовая работа. Добавлен: 27.04.2012. Сдан: 2011. Страниц: 10. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
СУМСЬКИЙ  ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМ. А.С. МАКАРЕНКА
ІНСТИТУТ  ФІЛОЛОГІЇ 
 

Кафедра української мови 

КУРСОВА РОБОТА З МЕТОДИКИ ВИКЛАДАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ  МОВИ
НА ТЕМУ 

«РОЛЬ РИТОРИЧНОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ
У ФОРМУВАННІ КУЛЬТУРОМОВНОЇ ОСОБИСТОСТІ УЧНЯ» 
 

                Виконала  студентка
                243 групи відділення
                слов'янських  мов 
                Кобилякова  Ганна Валеріївна 

                Науковий  керівник: к.філол.н., доцент
                Герман  Вікторія Василівна 
                 
                 

Суми 2011
ЗМІСТ
ВСТУП..........................................................................................................................3
РОЗДІЛ I. ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРОМОВНОЇ ОСОБИСТОСТІ ЯК МЕТОДИЧНА ПРОБЛЕМА.......................................................................................6
              1.1. Мовна особистість як національний і соціокультурний феномен....6
              1.2. Чинники формування культуромовної особистості учня.................10
РОЗДІЛ II. РИТОРИЧНА ТЕРМІНОЛЕКСИКА ЯК ЗАСІБ ФОРМУВАННЯ  КУЛЬТУРОМОВНОЇ ОСОБИСТОСТІ СТАРШОКЛАСНИКІВ.........................15
              2.1. Місце риторичної термінології в шкільному курсі української мови.............................................................................................................................15
              2.2. Роль термінології красномовства в становленні культуромовної особистості старшокласників...................................................................................20
ВИСНОВКИ...............................................................................................................25
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.................................................................28
ДОДАТКИ..................................................................................................................30 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     ВСТУП
          Національна доктрина розвитку освіти визначає пріоритетними напрямами державної політики в цій галузі розширення українськомовного освітнього простору, утвердження національної ідеї, сприяння національній самоідентифікації, розвитку культури українського народу. Для досягнення зазначених цілей держава повинна забезпечувати виховання особистості, яка усвідомлює свою належність до українського народу, збереження та збагачення українських культурно-історичних традицій, виховання шанобливого ставлення до національних цінностей, однією з яких є українська мова.
          Актуальність обраної теми дослідження визначається спроможністю риторичної науки загалом та її термінологічного апарату зокрема реалізовувати провідні принципи сучасної освіти (гуманізації, гуманітаризації, демократизації і національного спрямування), засобами інтелектуально-естетичного впливу української мови формувати гармонійно розвинену, національно свідому культуромовну особистість. Знання риторики й термінолексики ораторського мистецтва розвивають загальну й фахову ерудицію, суспільно важливі мислительно-мовленнєві якості мовців (логіка мислення, культура мовлення, адекватна мовленнєва поведінка тощо).
          Проблемі формування культуромовної  особистості учня засобами риторики присвячені праці Я. Білоусової, Н. Голуб, О. Горошкіної,                   Ю. Дишлюк, Н. Колотілової, А. Курінної, Л. Мацько, А. Первушиної, Г. Сагач, Л. Спанатій та ін.
          Проте недостатня увага дослідників,  на нашу думку, приділяється перспективам використання термінології ораторського мистецтва як засобу формування культуромовної особистості старшокласників у процесі вивчення основ красномовства. На заповнення цієї лакуни й спрямована наша робота.
          Метою дослідження є визначення ролі риторичної термінології в процесі виховання старшокласників як українських мовно-риторичної особистостей елітарного типу, реалізації основних принципів національної мовної освіти.
         
          Для досягнення поставленої мети було сформульовано такі завдання:
    з'ясувати сутність поняття «культуромовна особистість»;
    дослідити основні чинники, що впливають на процес формування культуромовної особистості учня;
    визначити місце риторичної термінології в шкільному курсі української мови;
    проаналізувати виховний потенціал вивчення термінолексики красномовства як засобу становлення високої риторичної культури старшокласників;
    розробити дидактичний матеріал для засвоєння термінології красномовства в старших класах середньої школи різного профілю.
          Об'єкт дослідження  – процес формування культуромовної особистості учня в умовах спеціально організованого навчання в середній загальноосвітній школі.
          Предмет дослідження – роль риторичної термінолексики в становленні культуромовної особистості старшокласника.
          Для виконання поставлених завдань використовувалися такі методи дослідження: аналіз і синтез філософської, психологічної, педагогічної, лінгвістичної, психо- й соціолінгвістичної, дидактичної й лінгводидактичної літератури з формування культуромовної особистості засобами риторики; узагальнення й систематизація; розробка навчальних алгоритмів.
          Наукова новизна роботи визначається тим, що:
    уперше досліджено перспективи використання риторичної термінології як засобу формування культуромовної особистості учня, розроблено дидактичний матеріал для вивчення термінолексики ораторського мистецтва в старших класах середньої загальноосвітньої школи;
    набуло подальшого розвитку поняття культуромовної особистості.
          Теоретичне значення  дослідження полягає в тому, що запропоновані теоретичні положення розширюють та урізноманітнюють наявні підходи до посилення мотиваційного й ціннісного компонентів освіти, забезпечення принципів науковості, системності, реалізації мовленнєвої, мовної, соціокультурної та діяльнісної змістових ліній у вивченні української мови, формування мовно-риторичної особистості нового типу.
          Практичне значення роботи полягає в можливості використання отриманих результатів для вдосконалення наявної системи організації процесу формування культуромовної особистості учня в сучасній школі. Матеріали дослідження можуть бути використані також викладачами педагогічних університетів, учителями шкіл, студентами вищих педагогічних навчальних закладів, аспірантами.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     РОЗДІЛ  I. ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРОМОВНОЇ ОСОБИСТОСТІ
     ЯК  МЕТОДИЧНА ПРОБЛЕМА 

     1.1. Мовна особистість  як національний  і соціокультурний  феномен
     Сучасні уявлення про мову базуються на чотирьох фундаментальних властивостях – історичному характерові розвитку, психічній природі, системно-структурних основах її будови, соціально зумовленому характерові виникнення і вживання. При розгляді мовної особистості як об'єкта лінгвістичного вивчення враховується взаємодія усіх цих властивостей, тому що особистість – «зосередження і результат соціальних законів; вона продукт історичного розвитку етносу; її мотиваційні нахили, що виникають із взаємодії біологічних спонукань та соціальних, фізичних умов належать до психічної сфери; особистість створює мову і водночас послуговується знаковими, тобто системно-структурними за своєю природою, утвореннями» [1, 56].
     Сучасні дослідники наголошують: не можна пізнати  людину, не пізнавши її мову. Логіка розвитку наукового пізнання зумовлює інше формулювання цієї тези: не можна пізнати мову як таку, не вийшовши за її межі, не звернувшись до її творця, носія – до людини, до конкретної мовної особистості. Уже в самому виборі мовної особистості як об'єкта лінгвістичного дослідження закладена потреба комплексного підходу, можливість і необхідність виявлення на базі дискурсу не тільки рівня мовної компетенції, але й філософсько-світоглядних передумов, етнонаціональних особливостей, соціальних характеристик, історико-культурних першоджерел її становлення.
     М о в н о ю є о с о б и с т і с т ь, виражена у мові (текстах) і через мову, «особистість, реконструйована в основних своїх рисах на базі мовних засобів; вона трактується як частина місткого і багатогранного розуміння особистості в психології, яка акумулює в собі психічний, соціальний, культурний, етичний та інші компоненти, але переломлені через її мову, її дискурс» [7, 108].
     Як  відомо, головною ознакою особистості є наявність свідомості й самосвідомості. Тоді головна ознака мовної особистості – наявність мовної свідомості й мовної самосвідомості. Поняття мовно-національної свідомості наближається до таких понять, як мовна картина світу, стратегія і тактика мовної поведінки. Говорячи про мовну свідомість особистості, ми повинні мати на увазі ті особливості мовної поведінки індивідуума, які визначаються комунікативною ситуацією, його мовним і культурним статусом, соціальною належністю, статтю, віком, психічним типом, світоглядом, особливостями біографії та іншими константними і змінними параметрами особистості. Одним із способів виявлення мовної свідомості є тезаурус.
     Поняття мовної свідомості виходить ще з робіт І.Бодуена де Куртене («мовні уявлення», «чуття мови народом»), Л.Щерби («лінгвістичний інстинкт», «мовне чуття»). Про «чуття мови» писали М.Шумило, І.Синиця, Р.Дуб, В.Поліщук, Т.Панько, про «чутливість до слова» – В.Сухомлинський, про «мовну чутливість» – В.Русанівський та ін.
     Структура мовної свідомості, на думку В. Мельничайко, уявно складається з трьох рівнів:
    нульового – вербально-семантичного;
    першого – лінгвокогнітивного;
    другого – прагматичного [15, 6].
     Вербально-семантичний  рівень (іноді його називають лексикон) передбачає для мовця володіння лексико-граматичним фондом мови, а для дослідника – традиційний опис формальних засобів вираження певних значень. Спілкування на рівні «як проїхати» й «чи працює магазин», так само, як уміння правильно вибрати варіант – «музичний» чи «музикальний» [15, 7],                    В. Мельничайко не відносить до компетенції мовної особистості. Попри все це ординарно-семантичний рівень є необхідною передумовою становлення й функціонування особистості. На рівні ординарної мовної семантики, смислових зв'язків слів, їх сполучень і лексико-семантичних відношень ще немає можливостей для виявлення індивідуальності. Врешті на цьому рівні ми можемо констатувати нестандартність, неповторність вербальних асоціацій, які самі по собі ще не дають відомостей про мовну особистість, про більш складні рівні її організації.
     При вивченнi мовної особистостi враховується iнтелектуальний рiвень її мови. Мовний iнтелектуалiзм iндивiдуума простежується уже на першому, лінгвокогнітивному рівні вивчення мовної особистості (іноді його називають тезаурусним рівнем). Одиницями цього рівня є поняття, ідеї, концепти, які формують у кожної мовної індивідуальності більш чи менш упорядковану «картину світу», що називається тезаурус і відображає ієрархію цінностей.
     Завершена картина світу, яка б однозначно сприймалася, можлива лише на основі встановлення ієрархії значень і  цінностей для окремої мовної особистості. Все ж деяка домінанта, «що визначається національно-культурними традиціями, існує; і саме вона зумовлює можливість виділення у загальномовній картині світу її ядерної, загальновагомої, інваріантної частини» [15, 7]. Перший рівень вивчення мовної особистості, який спирається на достатньо представлену сукупність породжених нею текстів небуденного змісту, дозволяє також виділити й проаналізувати змінну частину в її картині світу, частину, специфічну для даної особистості і неповторну. Лінгво-когнітивний рівень структури мовної особистості та її аналізу передбачає розширення значення й перехід до знань; отже, охоплює інтелектуальну сферу особистості, даючи досліднику вихід через мову, через процеси говоріння і розуміння – до знання, свідомості, процесів пізнання людини.
     Другий, прагматичний рівень (прагматикон) аналізу мовної свідомості особистості включає «виявлення і характеристику мотивів, цілей, інтересів, системи соціальних ролей, установок й інтенціональностей, які керують індивідуумом у процесі комунікації, його розвитком, поведінкою і в кінцевому результаті визначають ієрархію значень і цінностей у його мовній моделі світу» [15, 8]. Орієнтація одиниць мотиваційного рівня повинна бути прагматичною, й тому тут слід говорити про комунікативно-діяльнісні потреби особистості. Ці потреби диктуються екстра- та прагмалінгвістичними причинами. Другий рівень забезпечує в аналізі мовної особистості закономірний і зумовлений перехід від оцінок її мовної діяльності до осмислення реальної діяльності у світі.
     Саме  на прагматичному рівні мовна  свідомість набуває рис національно-культурного мовного типу, під яким розуміють такі системно-структурні ознаки мовної будови, які, пронесені через історичний час, еволюціонують у ньому та деяким інваріантним способом переломлюються у свідомості носія мови й дозволяють йому впізнати українськість якогось тексту, тієї чи іншої фрази, конструкції чи окремого слова.
     Таким чином, наявність національно-культурного мовного типу, базової частини загальної для народу картини світу, чи світобачення й стійкого комплексу комунікативних рис, що визначають етнокультурну мотивованість мовної поведінки, й формують національну к у л ь т у р о м о в н у                     о с о б и с т і с т ь, під якою розуміють «сукупність здібностей і характеристик людини, які зумовлюють створення і сприйняття нею текстів, що відрізняються:
    ступенем структурномовної складності;
    глибиною відображення дійсності;
    точністю творення образів;
    певною цілеспрямованістю;
    національною культуровідповідністю» [7, 110].
     Отже, поняття культуромовної особистості є одним із ключових у сучасній психології, лінгводидактиці, психолінгвістиці та методиці викладання української мови, української та зарубіжної літератур та багатьох інших дисциплінах, тому потребує ґрунтовного вивчення. Актуальним видається й дослідження найбільш суттєвих факторів, що впливають на формування культуромовної особистості в умовах сімейного виховання та спеціально організованого педагогічного процесу в сучасній середній школі, якому присвячений наступний підрозділ нашої роботи.  
 

1.2. Чинники формування культуромовної особистості учня
          Лінгвістичні, педагогічні, освітні аспекти становлення культуромовної особистості учня синтезуються в понятті «мовне виховання особистості». Саме мовне виховання відіграє велику роль у громадському самоутвердженні й самовизначенні кожного індивідуума. У слові «акумулюються відносини між людьми, слово забезпечує не лише прагматичні дії, а й служить духовним потребам особистості» [23, 68]. Завдяки знанню мови усвідомлюється зв'язок з традиціями свого народу, глибшає розуміння історії рідного краю, розкривається зміст духовної культури соціуму.
          У найбільш загальному вигляді передумови формування мовної здатності як однієї з вищих психічних функцій людини задаються її діяльністю, якою вона оволодіває в ході своєї соціалізації. Роль діяльності превалює, тому що тільки в її структурі розгортається мовне спілкування, виникає потреба у різних поняттях й узагальненнях. Звичайно, «чуття мови» передбачає наявність природних, вроджених здібностей, але процес засвоєння й удосконалення рідної мови для особистості фундаментальний.
          Мовне виховання – це «шліфування, розвиток думки, почуттів, виховання естетичної сприйнятливості до цінностей світової культури й осмислення серед них місця культури свого народу» [23, 72]. Природно, що виховання культуромовної особистості не може обійтися без опори на національну мову, на мовні знаки національної культури. Тільки той, хто засвоює мовну культуру в усій її сукупності й багатогранності, здатен стати творцем мовних цінностей. Це відбувається тоді, коли у мовному вихованні закладено можливості активного використання всіх мовних стилів – від розмовно-побутового до офіційно-ділового та наукового.
          Ґрунтовна базова мовна освіта має забезпечити широке використання державної мови в усіх суспільно-виробничих сферах. Мовна освіта (у вузькому значенні слова) передбачає вивчення мовних засобів вираження, які відповідають нормам літературної мови, і вміння вживати їх у мовній діяльності (усній і писемній мові). Метою мовної освіти, відповідно, є свідоме практичне оволодіння літературною мовою, яке базується на вивченні її системи і закономірностей, що визначають її норму.
         Мовна освіта (у широкому значенні слова) «має давати орієнтацію у багатоманітті людського життя (стосунки в родині, в селі й місті, вікові рольові функції, використання мови у віросповіданні, ділове спілкування, виробничі стилі тощо)... Завдання ефективної мовної освіти полягає в тому, щоб кожен міг реалізувати закладене в мові відповідно до своїх конкретних потреб і мовних ситуацій» [14, 35].
         Рівень мовної культури індивідуума залежить від його обізнаності з національним мистецтвом, з історією культури народу, історією його мови, з народознавством. Українознавство виокремлює в мовній освіті світоглядний принцип, формування національно-мовної картини світу. Тільки глибоке розуміння внутрішніх законів розвитку психології народу-носія мови забезпечує участь мовця у безперервному процесі удосконалення мови.
          У сучасній загальноосвітній школі мають закладатися основи володіння українською мовою. Незалежно від мови викладання в школі (української, російської, польської, угорської та ін.) тут повинен забезпечуватися такий рівень оволодіння державною мовою, який давав би змогу випускникові користуватися цією мовою на рівні її літературних стандартів, літературних норм у всіх ситуаціях суспільної та виробничої діяльності. Недостатність мовних знань і навиків гальмує інтелектуальне, трудове і моральне удосконалення учня.
          Звичайно, «уроки української мови і літератури були, є і надалі лишатимуться головним рушієм пізнання стильового багатства рідної мови» [15, 10]. Проте юну особистість формує не лише бездоганне знання вчителем свого предмета, не лише педагогічна майстерність, досконалість методичних прийомів, а й словесно-естетичний рівень подання знань. Філолог у школі повинен бути взірцем у користуванні невичерпними можливостями мови. Словесник усім комплексом шкільної освіти має показати необхідність володіння мовою, за допомогою якої засвоюються література, культура, виховуються моральні й естетичні норми, формується національна свідомість індивіда.
          З погляду мовного виховання є цікавими і корисними спостереження за методами роботи філологів, спрямованих на підвищення культури мови школярів: як педагог добивається збагачення словника учнів, як аналiзує виражальні засоби художніх творів, яким чином виправляє огріхи в усній і писемній мові дітей, як проводить аналіз творчих письмових робіт і т. д.
          Формування культуромовної свідомості учнів залежить від культури мови всіх без винятку вчителів – від викладача рідної мови до вчителя фізкультури. Мова кожного педагога незалежно від предмета «мусить бути бездоганно правильною, образною, чіткою, оскільки учні досить гостро реагують на мовні помилки вчителя і ступінь його професійної компетенції нерідко ототожнюють з мовною формою викладу думок» [23, 15]. Мовне виховання – це культура мови на уроках, єдиний мовний режим у школі, в усіх її ланках і підрозділах. Питання мовної культури необхідно періодично обговорювати на педрадах, методичних об'єднаннях.
          Культура мови педагога, причому не лише словесника, залежить від його професійної підготовки у вузі. Тут маємо діалектичну взаємозалежність: становище української мови у ВНЗ великою мірою визначається рівнем шкільної освіти, а також мовною особистістю викладача, професора. Та перш за все культура професійного мовного спілкування формується на основі реалізованих на високому рівні навчальних програм: відповідних дисциплін і різних форм роботи – лекційних, практичних занять, де засвоюється термінологія – наукова і практична опора майбутнього фахівця.        
          Побутує думка, що найвідповідальніша роль у мовному вихованні дитини належить школі, педагогам, і лише інколи згадується про значення сім'ї у формуванні мовної особистості. Але саме родина – та клітина, з якої починається плекання душі дитини, становлення її духовності. Материнська школа, «у якій ще з пелюшок дитина прилучається до рідної мови, формує підвалини мовної особистості і мовно-національної свідомості. Материнське слово у ранньому віці є джерелом наслідування інтонаційного багатства рідної мови, її мелодійності і краси» [23, 20]. Батьки вводять юну особистість у світ художньої літератури, і бажано, звичайно, щоб малюк виростав на кращих зразках прози і поезії для дітей, таких, як вірші Олени Пчілки, Марійки Підгірянки, Олександра Олеся, Ліни Костенко та інших представників українського письменства.
          У материнській (родинній) школі мовне виховання поєднується з народною етикою, мораллю, правилами поведінки, супроводжується звичаями, відтворенням народної культури, традицій, засвоєнням мовного етикету. Пробуджуючи в юному серці пам'ять свого роду, прищеплюючи любов до народної пісні, гордість за національні надбання, тим самим батьки виховують і смак до своєї мови, прагнення захистити її від занепаду.
          Отже, для забезпечення максимальної ефективності мовної освіти остання має стати неперервною, орієнтованою на формування культуромовної особистості, що дозволить забезпечити розширення функцій державної мови, творення україномовного середовища в усіх сферах суспільного життя, стимулювати природне бажання мовців повернутися в своєму щоденному побутовому спілкуванні до перерваних родинних традицій, до відродження традиційної народної культури у спілкуванні, прагнення до вироблення зразків висококультурного інтелігентного спілкування шліфованою, нормованою, літературною мовою.
          Таким чином, під поняттям «культуромовна особистість» розуміють сукупність здібностей і характеристик людини, які зумовлюють створення і сприйняття нею текстів, що відрізняються ступенем структурномовної складності, глибиною і точністю відображення дійсності, певною цілеспрямованістю та національною культуровідповідністю.
          Процес формування культуромовної особистості учня передбачає забезпечення єдності шкільної й родинної мовної освіти, виховання національно свідомої комунікабельної особистості, створення сприятливого культуромовного оточення для її розвитку та становлення різними засобами, серед яких особливо ґрунтовного дослідження потребує термінологія ораторського мистецтва. Вивченню виховного потенціалу риторичної термінолексики, її місця в шкільному курсі української мови та ролі у формуванні культуромовної особистості старшокласників присвячений наступний розділ нашого дослідження      
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  II. РИТОРИЧНА ТЕРМІНОЛЕКСИКА
ЯК  ЗАСІБ ФОРМУВАННЯ  КУЛЬТУРОМОВНОЇ ОСОБИСТОСТІ СТАРШОКЛАСНИКІВ 

2.1. Місце риторичної  термінології в  шкільному курсі  української мови
     Культурні та соціально-політичні зрушення в  Україні в останні десятиліття  сприяли відродженню давньої  науки риторики і відновленню  процесу термінотворення в цій галузі. Це пов`язано зі статусом красномовства «як науки та мистецтва переконуючої комунікації, яка є фундаментом професіоналізму вчителя, політика, юриста, публіциста та багатьох інших гуманітарних кадрів сучасної України» [9, 59].
     На  сучасному етапі риторика відновила свій статус самостійної науки, має власний об`єкт і предмет дослідження, специфічні риси і, природно, сформовану термінологічну лексику, яка не лише потребує власне мовознавчого аналізу для забезпечення перспектив її подальшого розвитку, а й може стати ефективним засобом формування культуромовної особистості старшокласника, розвитку його логічних та комунікативних здібностей.
     Українська  риторична терміносистема формувалася  протягом дев`яти століть (перші  зразки термінології ораторського мистецтва знаходимо в одній з найдавніших писемних пам`яток Київської Русі – в «Ізборнику» Святослава 1073 року вміщено найперший трактат з риторики). Давньоруськими вченими започатковано вживання таких номінацій як образ, приклад, притча, слово, повчання, витія, послання, ритор.
     Порівнюючи  давню риторичну лексику й  сучасну українську риторичну термінологію, на думку З. Куньч, можна виявити деякі особливості:
    частина давніх номінацій на сучасному етапі розвитку мови відійшла до пасивного складу лексики (рація, орація, речник, витія);
    деякі лексеми змінили фонетичне оформлення (риторикія – риторика);
    до складу сучасної риторичної терміносистеми входять похідні від давньоруських лексем (витіюватий);
    такі терміни як слово, повчання, послання хоча і входять до терміносистеми риторики, проте означають типи промов, які сучасними теоретиками красномовства не розробляються [11, 82].
     Риторика  – наука комплексна, яка функціонує на стику, перетині, причому багаторівневому, низки наук (філософії, психології, логіки, лінгвістики, літератури, сценічної майстерності). Л. Мацько вважає, що «риторика позбавлена свого специфічного предмета, охоплюючи всі предмети, які цікавлять людину й можуть бути об’єктом інших видів мистецтва» [13, 202].
          Так само, як риторика вбирає в себе змістовні компоненти з інших наук, так і риторична терміносистема вбирає в себе терміни цих дисциплін. Саме тому серед термінів красномовства, на думку З. Куньч, можна виділити:
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.