На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


курсовая работа Захист права власност

Информация:

Тип работы: курсовая работа. Добавлен: 28.04.2012. Сдан: 2011. Страниц: 9. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


    ЗМІСТ
 

Вступ

    Нині в Україні триває процес корінних змін у системі відносин власності, заміни командно-адміністративних засад в управлінні економікою на ринкові методи, які покликані забезпечити власність усіх форм власності і господарювання. Відносини власності — основна рушійна сила розвитку економіки у будь-якому суспільстві. Від рівня правової урегульованості відносин власності багато в чому залежить успіх ринкових реформ в Україні.
    Інститут  права власності, складовою частиною якого є також норми про  захист права власності, — центральний інститут у цивільному праві, що також перебуває в стадії активного формування. Правові засади нового інституту права власності, започатковані Законом України "Про власність", прийнятим 7 лютого 1991 р. Значення цього Закону важко переоцінити, адже його положення стали правовою основою прийняття низки надзвичайно важливих для суспільства законів ринкової орієнтації, зокрема Земельного кодексу України, Господарського кодексу України, Цивільного кодексу України та законів України "Про приватизацію державного житлового фонду", "Про Приватизацію державного майна".
    Норми, що регулюють статику відносин власності  в їх позитивному стані, звичайно мають визначальне значення в  інституті Права власності. Однак, без надійних захисних механізмів, без ефективних засобів захисту прав власників взагалі неможливе функціонування інституту права власності та реальне здійснення власниками належного їм суб'єктивного права власності. Права суб'єктів цивільних правовідносин повинні не лише проголошуватися, а й захищатися державою у разі їх порушення. Такою є і вимога Конституції України, яка проголошує принцип захисту прав і свобод громадянина судом (ст. 55).
    Проте, як свідчить аналіз правозастосовної практики, ще існує чимало прогалин у регулюванні відносин у сфері захисту Права власності і труднощів у застосуванні чинного законодавства при розгляді справ даної категорії судами загальної юрисдикції та арбітражними судами. Конструктивну роль у підвищенні ефективності механізмів захисту права власності має відіграти Юридична цивілістична наука. Забезпечення рівних умов захисту прав усіх власників — складова частина правових засад права власності в Українській державі. Разом з тим це означає, що такі конституційні положення мають бути враховані в усіх законодавчих та нормативно-правових актах, які тією чи іншою мірою спрямовані на формування системи захисту права власності.
    Не  менш важливими для формування інституту  права власності та захисту прав власників є положення інших  розділів Конституції України. Серед  них насамперед такі норми: "Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності" (ст. 41); "Право власності є непорушним" (ст. 11), "Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості" або "з наступним повним відшкодуванням їх вартості... —лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану" (ст. 41); "Конфіскація може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом" (ст. 41); виключно законами України визначається "правовий режим власності" (ст. 92).
    Актуальність  теми дослідження. У кожній державі  центральним правовим інститутом є  інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Серед численних нормативних актів в Україні щодо питань власності та захисту права власності важливе місце займають Закан України “Про власність” від 7 лютого 1991 р. та Цивільний кодекс України (Книга третя “Права власності та інші речові права”, Розділ І “Право власності”, глава 29 “Захист права власності”).
    Мета  і задачі дослідження. Метою даного дослідження є створення на базі вітчизняного досвіду, теоретико-методологічної концепції правового регулювання і здійснення визначення захисту права власності в Україні. Для досягнення мети необхідно було вирішити такі питання:
    • визначити цивільно-правові засоби захисту права власності;
    • визначити вплив соціально-економічних, національних та інших суспільних відносин на засоби захисту права власності;
    • визначити зміст і сутність віндикаційного позову, як засобу захисту права власності;
    • проаналізувати негаторний позов, як засіб захисту права власності;
    • охарактеризувати зобов'язально-правові засоби захисту права власності.
    Об'єктом  дослідження курсової роботи є захист права власності на Україні та аналіз цивільно-правових засобів захисту  права власності.
    Предметом дослідження є зміст і сутність захисту права власності та цивільно-правових засобів захисту права власності.
 

1. Цивільно-правові  засоби захисту  права власності

    Кожна цивілізована держава закріплює  за своїми громадянами певні права  та обов'язки і намагається створити найсприятливіші умови для їх реалізації. Тому одним з найголовніших завдань держави є не лише проголошення, а й захист законних прав громадян. Від створення ефективного механізму захисту соціальних, політичних, економічних прав та свобод громадян багато в чому залежить поступальний рух економіки, примноження національного багатства, а врешті — підвищення матеріального добробуту народу. Отже, цілком виправданим є введення у розділ 1 Конституції України положення про те, що "держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання". Виступаючи гарантом реалізації законних прав, держава тим самим водночас цією нормою забезпечує виконання громадянами та іншими суб'єктами обов'язків, покладених на них. Оскільки економічні відносини після врегулювання їх нормами права набувають форми правовідносин, то цілком правомірно, що об'єктом державного захисту виступає саме право власності як юридична категорія. І це не випадково, адже-в наступній нормі цієї самої статті Конституції України стверджується, що "усі суб'єкти права власності рівні перед законом". Тобто і в даному випадку йдеться про власність як юридичну категорію. [7,ст.14]
    Тому, захист права власності як правова  категорія має багатоаспектне значення. Так, цивільно-правовий захист можна  розглядати як правовий інститут цивільного, так і цивільно-процесуального права. Коли ж застосовується термін "право на захист", то, як правило, мається на увазі суб'єктивне право особи вимагати від уповноважених органів примусового застосування засобів реагування до порушників цивільних прав. Захист цивільних прав у юридичній літературі, в нормативно-правових актах може застосовуватися в значенні певної системи організаційно-правових заходів, використовуваних у разі порушення цивільних прав. Коли ж йдеться про цивільно-правовий захист права Масності, то звичайно не можна не враховувати основоположні засади права власності, яке є первинним, а захист права власності — вторинним (похідним) правовим явищем.
    Захист  цивільних прав (права власності) — це заходи чи сукупність заходів (способів), що їх застосовують у разі порушення цих прав, або сукупність передбачених цивільним законодавством засобів, застосовуваних у зв'язку зі здійсненням проти цивільних прав порушень і направлених на відновлення або захист майнових інтересів їх володільців. Проте і в цій позиції є вразливе місце, оскільки захист цивільних прав тут проявляється лише у стадії реалізації права та ототожнюється із засобами, спрямованими на відновлення порушеного права (інтересу).[11, ст.28]
    Поняття "захист права власності" завжди посідало важливе місце в юридичній науці взагалі і в цивілістичній зокрема, адже на захист права власності прямо чи опосередковано спрямовані норми багатьох галузей права (цивільного, кримінального, адміністративного та ін.). При цьому погляди вчених на це поняття виявилися надто неоднорідними, що зумовлено відмінністю цивільно-правових засобів захисту від інших засобів (кримінально-правових, адміністративно-правових тощо), відсутністю однозначності у законодавчому Врегулюванні захисту права власності, наявністю розбіжностей у тлумаченні понять "правовий захист" і "правова охорона" та іншими обставинами.
    Цивільно-правовому  захистові притаманні свої специфічні методи та засоби, які істотно відмінні від існуючих в інших галузях  права. Безперечно, цивільне право, як і інші галузі права, має загальноправову мету виховання громадян і юридичних осіб в дусі поваги до власності інших осіб, утримання від порушень прав власників. Ця мета досягається за допомогою спеціальних цивільно-правових методів та засобів.[9, ст.14]
 

2. Віндикаційний  позов як засіб захисту права власності

    Найважливішим цивільно-правовим засобом захисту  права власності є віндикація - витребування власником майна з  чужого незаконного володіння. Воно здійснюється пред’явленням позову в суд чи арбітраж. Такий позов  називається віндикаційним. Отже, віндикаційний позов - це позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння.
    Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник (фізичні і  юридичні особи, держава і територіальні  громади в особі уповноважених ними органів). Водночас законодавство надає право звертатися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а й іншим особам, у яких майно власника перебувало у законному володінні за відповідною правовою підставою ("титулом").[12, ст.59]
    Титульними  володільцями вважаються особи, які  володіють майном за цивільно-правовими  договорами (майнового найму, підряду, зберігання, застави та ін,), особи, які  володіють майном на праві повного  господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом (ст. 48 Закону України "Про власність"). Зрозуміло, що позивач має підтвердили своє право власності на витребувану річ або інше титульне право на річ, посилаючись на ті чи інші докази (свідоцтво про право власності, свідоцтво про право на спадщину, технічний паспорт на автомашину, довіреність на розпорядження майном, поговір тощо). Не є безспірним доказом належності майна юридичній особі на праві власності, на праві повного господарського відання чи праві оперативного управління перебування майна на - балансі, оскільки останній є формою ведення бухгалтерського обліку, а не правовстановлювальним документом, що безпосередньо засвідчує право власності. Однак факт перебування майна на балансі підприємства (організації) суди можуть розглядати один з доказових засобів з урахуванням правової підстави врахування його на баланс, особливостей майна та інших обставин.
    Відповідачем  за віндикаційним позовом має  бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна, тобто особа, яка володіє майном позивача без правових підстав. При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, як придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала прав ним розпоряджатися.[12, ст.60]
    Віндикаційний позов має ґрунтуватися не лише на нормах матеріального права. Він  повинен відповідати також вимогам  процесуального права, зокрема ст. 137 ЦПК України та ст. 5^ АПК України, якими визначаються процесуальні вимоги до будь-якого позову. Це дані про: суд, позивача і відповідача; зміст позовних вимог; обґрунтування позовних вимог; докази, що підтверджують позов.
    Юридична  наука виділяє два основні елементи, що визначають сутність будь-якого позову: предмет і підставу. Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, підставою посилання на належне йому право, юридичні факти що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.[12, ст.64]
    Таким чином, предметом віндикаційного позову є вимога не володіючого майном власника до незаконно володіючого цим  майном невласника про повернення індивідуально-визначеного  майна з чужого незаконного володіння.
    Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність  вимог позивача про повернення йому май на з чужого незаконного володіння (це факти, що підтверджують право  власності на витребуване майно, вибуття його з володінь позивача, перебування його в натурі у відповідача та ін.). З пози цій процесуального права ці та інші обставини становлять предмет доказування.[12, ст.64]
    Важливою  умовою звернення з віндикаційним  позовом є від сутність між  позивачем і відповідачем зобов'язально-правових відносин щодо спірного майна, що однак не завжди враховується в судовій практиці.
    У ст. 32 вищезгаданого Закону України  “Про власність” зазначено, що власник  має право витребувати своє майно  з чужого незаконного володіння. Таким чином, якщо якась річ вибула з володіння власника, останній може витребувати її в особи, що нею володіє. Але витребувати річ він тільки може у незаконного володільця, тобто від такого, який володіє річчю без законних підстав. Підставою може бути, наприклад, договір або адміністративний акт.
    Отже, якщо власник передав свою річ  у тимчасове користування за договором  майнового найму наймачеві, останній не може бути відповідачем по віндикаційному позову, оскільки користується річчю  на законній підставі - на підставі укладеного з власником договору майнового найму.
    Незаконним  володільцем буде особа, що вкрала річ  або купила її не у власника ( наприклад, у громадянина, до якого річ перейшла за договором майнового найму, договором  схову тощо), оскільки продавець  за договором купівлі-продажу не міг передати покупцеві те, чого не мав сам - права власності на продану річ.[5, ст.18]
    За  віндикаційним позовом власник  може витребувати свою річ у натурі. Тому віндикаційний позов не може бути задоволений, коли у відповідача  речі вже немає. Наприклад, коли річ вкрадено і встановлено, хто це зробив, віндикаційний позов може мати місце тоді, коли особа, що вкрала річ, ще володіє нею. Якщо ж річ уже передано невідомо кому або знищено, не можна одержати задоволення й по віндикаційному позову, бо за цим позовом можна вимагати саме майно, що належить власникові.
    Коли  в особи, що вкрала річ, речі немає, до неї теж можна пред’явити вимоги, про те тут йтиметься не про  повернення речі, а про відшкодування  заподіяної шкоди. Отже, буде мати місце  не віндикаційний позов, а позов зобов’язального характеру - про відшкодування заподіяної шкоди, і суд буде керуватися ст. 1166 ЦК України.
    Не  може бути витребувана річ і у  випадку, коли незаконний її володілець настільки її змінив, що, по суті, вона вже перетворилася на зовсім іншу річ.[3, ст.302]
    Отже, коли речі немає, не можна вимагати її повернення від особи, що нею володіла. Проте виникає запитання - чи завжди власник, дізнавшись, що його річчю  незаконно володіє якась особа, має пред’явити саме віндикаційний  позов, тобто позов витребування її у натурі з чужого незаконного володіння, чи він може якось інакше захистити свої інтереси?
    Коли  майно належить кооперативній або  громадській організації чи громадянинові, то кожний з цих власників за своїм  бажанням може пред’явити або віндикаційний позов, або позов про відшкодування збитків.
    Відносно  державних організацій вирішення  цього питання безпосередньо  пов’язано з їхніми правами щодо розпорядження закріпленим за ним  майном. Якщо згідно із законом державна організація не може самостійно розпоряджатися майном даного виду, то у разі перебування такого майна у незаконного володільця (наприклад, у кооперативної організації громадянина) вона повинна пред’явити саме віндикаційний позов.
    Предметом віндикаційного позову може бути витребування індивідуально визначеної речі, що визначається кількістю, мірою, вагою (наприклад, цукор, борошно, картопля тощо, тобто речі, що визначаються родовими ознаками) за умови, що вони якось індивідуалізовані ( наприклад, картопля у мішку, який має штамп, напис тощо). В зв’язку з тим, що власник за віндикаційним позовом може вимагати повернення саме своєї речі, вона мусить бути індивідуально визначеною. Відносно родових речей не можна встановити, чи це саме ті речі, що належали власникові, чи якісь інші.
    Власник відповідно до ст. 390 ЦК України має  право вимагати не тільки повернення свого майна, а й повернення або  відшкодування всіх доходів, які  незаконний володілець дістав чи повинен  був дістати від користування майном. Причому вирішення питання  про те, з якого часу доходи мають бути повернені власникові, залежить від того, чи був володілець добросовісним чи недобросовісним.[1]
    Відповідно  до ст. 388 ЦК України, набувач визнається добросовісним, якщо він не знав, що особа, у якої він придбав річ, не мала права її відчужувати. Отже, набувач є добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати про незаконність свого володіння.
    Навпаки, набувач визнається недобросовісним, коли він знав чи повинен був знати, що особа, в якої він набув річ, не мала права її відчужувати, тобто коли знав чи повинен був знати про неправомірність свого володіння (ст. 390 ЦК України). Зрозуміло, що набувач є недобросовісним, якщо річ набута ним злочинним шляхом.[3, ст.122]
    Незаконний  набувач вважається добросовісним, поки не буде доведене протилежне.
    Відповідно  до ст. 390 ЦК України власник вправі вимагати від недобросовісного володільця повернення або відшкодування доходів, які він здобув або повинен  був здобути за весь час володіння; від добросовісного володільця - всіх доходів, що він здобув і повинен був здобути з часу, коли дізнався або повинен був дізнатись про неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна.
    Отже, одержане добросовісним набувачем  до того, як він дізнався або повинен  був дізнатися про неправомірність свого володіння, належить йому, він стає власником доходів, здобутих під час володіння. Недобросовісний володілець повинен повернути доходи, які він дістав чи повинен був дістати за весь час володіння.
    Як  зазначено у ст. 390 ЦК України, незаконний володілець повинен повернути чи відшкодувати не тільки доходи, які він одержав, а й ті, які повинен був одержати. Коли незаконний набувач не одержав доходів з власної вини, він несе всі невигідні наслідки цього - мусить повернути доходи, які міг одержати. Наприклад, хтось незаконно володів садом, але не знімав плодів, не одержував доходів. Він нестиме всі невигідні наслідки своєї бездіяльності - повинен відшкодувати втрачені ним доходи, бо у ст. 390 ЦК України законодавець зазначає, що власник має право вимагати повернення або відшкодування доходів, які незаконний володілець "здобув і повинен був здобути".[3, ст.123]
    Відповідно  до ст. 390 ЦК України “володілець  як добросовісний, так і не добросовісний, у свою чергу, має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних затрат на майно з часу, з якого власникові належать доходи від майна”
    Отже, недобросовісний володілець має  право вимагати від власника відшкодування  зроблених ним необхідних витрат на майно за весь час володіння, бо він повинен повернути одержані прибутки за цей проміжок часу. Добросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування необхідних затрат тільки з часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна, бо саме з цього часу власникові належать прибутки з майна.
    Аналогічна  норма містилася у ст. 59 ЦК УРСР 1922р. Аналізуючи її, деякі радянські  юристи (Б.Б. Черепахін, Ю.К. Толстой) справедливо, на нашу думку, відзначали, що коли виходити з буквального смислу ст. 59 (відповідно ст. 390 ЦК України), то в деяких випадках недобросовісний володілець може опинитися у кращому становищі, ніж добросовісний. Зокрема, таке може статися у випадку, коли необхідні витрати на майно перевищують прибутки, які воно дає, або у випадку, коли майно не дає прибутків, але потребує витрат на утримання.[1]
    Тому  доцільно доповнена ст. 390 ЦК України (як свого часу пропонував Б.Б. Черепахін  відносно ст. 59 ЦК УРСР 1922р.) правилом, згідно з яким добросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування необхідних витрат на майно на весь час володіння, коли ці витрати перевищують доходи. Це посилює б виховне значення ЦК України.
    Іноді витрати незаконного володільця виходять за межі необхідних витрат по поточному утриманню майна. Незаконний володілець може зробити певні поліпшення у майні, у зв’язку з чим може збільшитись вартість останнього.
    Виникає питання, яка ж доля цих поліпшень  у майні у випадку витребування його власником від незаконного володільця? Добросовісний володілець, зазначається в ст. 390 ЦК України, має право залишити за собою зроблені ним поліпшення, якщо вони можуть бути відділені без пошкодження речі. Наприклад, коли він поставив новий мотор на човні замість старого, то при витребуванні у цього човна він може новий мотор забрати собі, замінивши його старим.[8, ст.44]
    Але й може бути й так, що поліпшення у майні не можливо відділити. Наприклад, незаконний володілець зробив капітальний ремонт будинку чи відремонтував якусь іншу річ. Як правило, у цих випадках поліпшення не можуть бути відділені від речі. Яка доля поліпшень такого характеру? Відповідно до ст. 390 ЦК України, “якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі. На яку збільшилася його вартість”.
    Таким чином, добросовісний володілець може вимагати відшкодування тільки тих  витрат на поліпшення речі, які призвели до збільшення її вартості. Незаконний володілець може витратити багато коштів і зусиль для того, щоб поліпшити ту чи іншу річ і при цьому домогтися мізерного результату. При визначенні розміру відшкодування має враховуватися саме корисний результат, який проявився у збільшенні вартості речі.[1]
    Як  випливає із змісту ЦК України, право  залишити за собою зроблені поліпшення або вимагати відшкодування зроблених  на поліпшення затрат (у разі, коли їх не можна відділити) має лише добросовісний  володілець.
    Добросовісність володіння, набуття майна створюють ще одну важливу перевагу для незаконного володільця речі. Коли від недобросовісного набувача майно може бути витребуване в усіх випадках, то від добросовісного законного набувача - не завжди.
    Відповідно  до ст. 388 ЦК України, якщо майно за плату  придбане добросовісним набувачем у особи, яка не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати це майно від набувача лише у разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передано власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом поза їхньою волею.
    Якщо  річ було продано особою, яка її одержала від власника за договором (наприклад, договором схову, майнового  найму тощо), добросовісному набувачеві, то від останнього власник не може витребувати свою річ, бо у даному випадку річ вибула як з володіння власника, так і з володіння його контрагента по договору, з їх власної волі. Отже, у цьому випадку право власника на витребування своєї речі з незаконного володіння обмежується в інтересах добросовісного набувача.
    Якщо  майно набуте безплатно (навіть і  добросовісним набувачем) від особи, яка не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати майно  в усіх випадках ( ст. 388 ЦК України). Так, коли власник добровільно, за договором (наприклад, за договором схову) передасть комусь річ, а контрагент за договором замість того, щоб повернути власнику, подарує її іншій особі, власник може витребувати свою річ у даного добросовісного набувача, (незважаючи на те, що річ не була ні загублена, ні вкрадена), оскільки вона була безплатно набута добросовісним набувачем.[7, ст.110]
    Слід  звернути увагу на те, що відповідно до ст. 388 ЦК України власник може витребувати своє майно у добросовісного набувача не тільки у випадку, коли воно вкрадене, але взагалі у всіх випадках, коли майно вибуло з володіння власника або його контрагента по договору “поза його волею”.
    Отже, громадянин - власник якогось майна - не може витребувати його з незаконного  володіння іншої особи при  наявності сукупності трьох умов:
    а) набувач має бути добросовісним набувачем - він не повинен знати, що купує майно не у власника;
    б) майно має бути придбане набувачем  на гроші, тобто повинно бути саме купленим;
    в) власник має втратити володіння  цим майном з власної волі, а  саме, майно має бути передане власником за договором (схову майнового найму) іншій особі, яка б продала його добросовісному набувачеві.[9, ст.115]
    Виникає питання, чому законодавець стає на захист інтересів добросовісного набувача у випадку, коли майно вибуло з  володіння власника та його контрагента з їхньої власної волі. Законодавець виходить з тих міркувань, що власник припускає певну необачність, довірившись особі, яка на це не заслуговувала, про що свідчить весь розвиток подій: замість того, щоб повернути власнику одержану від нього за договором річ, особа, продає її комусь, а тому власник повинен нести не вигідні наслідки своєї необачності. Ці міркування, звичайно, відпадають, коли річ вибула з володіння власника та його контрагента поза їхньою волею.
    Все зазначене вище повною мірою відноситься до віндикації власності громадян, щодо віндикації державного і громадського майна діють особливі правила.
    Відповідно  до ч. 2 ст. 388 ЦК України витребування майна з підстав, зазначених у  ч. 1 цієї статті, не допускається, якщо майно було продано в порядку, встановленому для виконання судових рішень.[1]
    Отже, коли майно боржника буде передане судовим виконавцем для реалізації торговельній організації і там  воно буде придбане тією чи іншою особою, то від останньої майно не може бути витребуване власником на тій підставі, що він загубив це майно або воно було у нього викрадене, а потім потрапило до рук боржника, відносно якого було поставлене судове рішення. Аналогічно вирішується питання у випадку, коли особа набула будинок з прилюдних торгів, проведених для виконання судового рішення.
    Відповідно  до закону України “Про власність” Українська держава забезпечує в  законодавстві громадянам, організаціям та іншим власникам рівні умови  захисту права власності.[5, ст.29]
    В цьому законі встановлені загальні засади цієї рівності в питаннях захисту всіх форм власності. В ній, зокрема, передбачається, що коли майно за сплату придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати ( добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача у випадку, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння або викрадено у того чи іншого, або вибуло з володіння іншим шляхом поза їх волею.
    Наведене  правило (аналогічне за змістом правило міститься в ст. 388 ЦК України) розповсюджується на віндикацію всіх форм власності. Отже, жодна з форм власності не користується правом необмеженої віндикації. Суть цього права була розкрита в ст. 1212 ЦК України. Державне майно, а також майно кооперативних та інших громадських організацій, неправомірно відчужене яким би то не було способом, могло бути витребуване відповідними організаціями від будь якого набувача: “витребування майна власником із чужого незаконного володіння”.
    Таким чином, зазначене майно могло бути витребувано від всякого набувача: і недобросовісного і добросовісного. Важливо, щоб набувач був незаконним, а чи знав він (або повинен був знати) про незаконність свого володіння - це немало ніякого значення.[7, ст.81]
    Не  мало значення для вирішення питання  про віндикацію зазначеного майна  і те, яким способом воно вибуло з  володіння відповідної організації: чи воно викрадене, чи загублене, чи добровільно  за договором передане іншій організації  або громадянину, а потім потрапило до рук незаконного набувача.
    Так якщо громадянин брав на прокат в державній  організації якусь річ, а згодом замість того, щоб повернути, продав її іншому громадянину, то ця річ могла  бути витребувана у останнього прокатною  організацією.
    Віндикація  державного майна, крім вищезазначеного, мала ще й таку особливість: до вимог державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння кооперативних, громадських організацій або громадян не застосовувались загальні правила дії позовної давності (ст. 268 ЦК України). Правда, це стосувалося лише державної власності. Щодо віндикації власність кооперативних та громадських організацій, а також власності громадян діяли загальні правила про позовну давність, встановлені гл. 18 ЦК України.
    Все це свідчить про те, що вищезгадані форми власності і особливо державна власність користувалися перевагами в питаннях віндикації в порівнянні з особистою власністю.
    Законом України "Про власність" ці переваги скасовані. В зв’язку з цим  цивільне законодавство України, в тому числі Цивільний Кодекс України, приведені у відповідність із законом України “Про власність”.
    Уніфікація  правового режиму віндикації майна  забезпечує рівноправність і змагальність зазначених форм власності, сприяє їх розвитку.
    Аналіз  ст. 388 ЦК України свідчить про те, що при наявності певних умов майно може бути витребуване і у добросовісного набувача. Це стосується всякого майна, всіх видів речей (незалежно від форми власності), за виключенням грошей та цінних паперів на пред’явника.
    Порядок віндикації грошей та цінних паперів регламентуються ст. 389 ЦК України.
    Особливістю віндикації грошей та цінних паперів  на пред’явника є те, що вони ні в  якому випадку не можуть бути витребувані  від добросовісного незаконного  набувача.
    Так, не можуть бути витребувані гроші та цінні папери на пред’явника від добросовісного набувача на тій підставі, що вони були загублені власником чи вкрадені у нього.
    Купив, наприклад, громадянин К. в ощадному банку облігації внутрішньої  позики, а згодом з’ясувалося, що ці облігації були раніше вкрадені у якогось громадянина і продані банку. Незважаючи на те, що у даному випадку облігації вибули з володіння власника не з його волі, останній не може витребувати (як це було з усяким іншим майном), оскільки набувач - громадянин К. був добросовісним.[8, ст.202]
    Гроші та цінні папери на пред’явника  не можуть бути витребувані у добросовісного набувача навіть тоді, коли вони належали державній чи кооперативній або  громадській організації і були незаконно відчужені будь-яким способом. Так, у вищенаведеному прикладі, коли б облігації були викрадені не у громадянина, а в ощадному банку і згодом добросовісно набуті громадянином, вони не можуть бути витребувані у нього на тій підставі, що на державне майно поширювався принцип необмеженої віндикації, оскільки цей принцип, що був закріплений у ст. 146 ЦК УРСР, стосувався всякого майна, за винятком грошей та цінних паперів на пред’явника.
    Отже, гроші та цінні папери на пред’явника  не можуть бути витребуванні власником  від добросовісного набувача.
    Від незаконного недобросовісного незаконного  набувача гроші, а також цінні  папери на пред’явника (як і всяке  інше майно) можуть бути витребувані  у всіх випадках.
    Особливий порядок віндикації грошей та цінних паперів на пред’явника встановлено  з метою зміцнення та розвитку цивільного обороту. Кожний його учасник, одержуючи гроші та цінні папери на пред’явника, повинен бути певен, що вони не можуть бути витребувані від нього, що добросовісність їх набуття гарантує його від усяких випадковостей. 

 

3. Негаторний позов як засіб захисту права власності

    Порушення прав власника можуть полягати не тільки у позбавленні його володіння  річчю. Як відомо, власнику крім права  володіння належить ще й право  розпорядження річчю. Ці права власника теж можуть бути порушені.
    Можливі випадки, коли власник здійснює своє право володіння річчю, але хтось  перешкоджає йому користуватися  або розпоряджатися нею.
    Так, у судовій практиці зустрічаються  справи за позовами, які пред’являють власники будинків до осіб, які самовільно зайняли те чи інше нежиле приміщення в їхніх будинках. У цих випадках власник продовжує володіти будинком, але йому перешкоджають користуватися якоюсь частиною будинку, а це може перешкодити власнику здійснити і право розпорядження.
          Інший приклад. Судовий виконавець помилково включив в акт опису майна не тільки майно відповідача, а й майно іншого громадянина, наприклад, його сусіда. В результаті неправомірних дій судового виконавця власник помилково описаного майна позбавляється можливості розпоряджатися цим майном, хоча продовжує ним володіти та користуватися (зрозуміло, що йдеться про випадки, коли майно не було при цьому вилучене з володіння власника).
    Коли  хтось чинить перешкоди власнику у користуванні або розпорядженні  річчю, власник може вимагати усунення порушень його права. Це право власника передбачене у ст. 48 Закону України “Про власність”. Відповідно до ст. 48 власник може вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.[13, ст.17]
    У наведених випадках власник може звернутися до суду за позовом про  усунення порушень його прав. Цей позов  називається негаторним.
    Отже, негаторний позов подається у  випадках, коли власник має свою річ у володінні, але дії інших  осіб перешкоджають йому вільно її використовувати або розпоряджатися нею. Характерною особливістю цього позову, як правило, є відсутність спорів з приводу належності позивачеві майна на праві власності чи іншому Титулі. Тому, якщо між такими особами виникає спір з приводу належності майна, то у власника, якому чинять перешкоди у користуванні чи розпорядженні майном та заперечують його належність власникові, може виникнути потреба звернутися до суду з двома вимогами: визнати право власності на майно та усунути перешкоди у здійсненні щодо нього правомочностей.
    Позивачем, тобто суб'єктом даного позову може бути власник або титульний володілець, у якого перебуває річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем (зобов'язаним суб'єктом) — лише особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користуватися чи розпоряджатися річчю.[9, ст.91]
    Речово-правовий характер негаторного позову полягає  в тому, що цей вид позову може бути поданий лише щодо індивідуально-визначеного  майна, яке є об'єктом права  власності як абсолютного права, від порушення якого мають утримуватися усі оточуючі особи.
    Предметом негаторного позову є сама вимога позивача про усунення тих чи інших  перешкод у здійсненні права власності, не поєднаних з позбавленням володіння.
    Юридичною підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Крім того, негаторний позов має на меті усунути тривалі порушення зазначених повноважень власника, а не ті, які Мали місце у минулому, що зумовлює те, що на вимоги за негаторним позовом не поширюються строки позовної давності.[9, ст.92]
    Складним  є питання про умови чи підстави для задоволення негаторного  позову. На жаль, ні чинне законодавство, ні проект нового ЦК України не дають відповіді па це питання. Не запропонувала якихось рекомендацій щодо вирішення цієї проблеми і цивілістична наука, яка зосередила свої зусилля на обґрунтуванні підстав цивільно-правової відповідальності за неналежне виконання (невиконання) договірних та позадоговірних зобов'язань. Відповідно в цивілістичній науці сформульовано домінуючу теорію про "склад цивільного правопорушення" як підставу цивільно-правової відповідальності, до якого мають входити, як правило, умови про: а) наявність протиправності в діях порушника (бездіяльності); б) наявність збитків чи іншого шкідливого результату; в) наявність причинного зв'язку між протиправними діями (бездіяльністю) та шкідливим результатом; д) вина правопорушника. Отже перелічені окремі компоненти у своїй сукупності і становлять відповідно до традиційного цивілістичного підходу склад цивільного правопорушення, при виявленні якого цивільно-правова відповідальність може покладатися на правопорушника. Власне цю позицію відображено в цивільному законодавстві радянського періоду (зокрема, статті 203, 209 і 440 ЦК 1963 р.).
    Проте останнім часом традиційна конструкція  підстави цивільно-правової відповідальності стала об'єктом активної критики. Так, В. В. Вітрянський вважає, що підставою цивільно-правової відповідальності (єдиною і загальною) має бути порушення суб'єктивних цивільних прав як майнових, так і особистих немайнових, оскільки цивільно-правова відповідальність являє собою відповідальність одного учасника цивільного обороту перед іншим, відповідальність порушника перед потерпілим, а її спільною метою є відновлення порушеного права на основі принципу відповідності розміру відповідальності розмірові заподіяної шкоди чи збитків.[6, ст.90]
    Оскільки  речові позови насамперед спрямовані на відновлення порушеного права власності, відшкодування збитків та компенсацію моральної шкоди забезпечують інші позови, зокрема ті, що ґрунтуються на деліктних правовідносинах. Таким чином, перед судом при розгляді негаторного позову виникне питання про те, які необхідно встановити обставини для його задоволення.
    Підставою негаторного позову слугують посилання  позивача на належне йому право користуватися  і розпоряджатися майном та факти, які  підтверджують дії відповідача  у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей. Вважаємо, що позивач не зобов'язаний доводити наявність чи відсутність вини в діях порушника права власності. Тобто для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об'єктивно Існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. Такий висновок є правомірним і не суперечить ст. 48 Закону Вкраїни "Про власність", яка не ставить право власника вимагали усунення будь-яких порушень, у тому числі не поєднаних з розбавленням володіння, у залежність від суб'єктивного ставлення порушника до своєї поведінки та інших факторів. Таким чином, право власності як абсолютне право має захищатися лише при доведенні самого факту порушення. Однак у судовій практиці спостерігаються й інші тенденції.
    Таким чином, предмет негаторного позову становитиме вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення по рушень його права власності, що перешкоджають йому належ ним чином користуватися, розпоряджатися цим майном, тим чи іншим способом (шляхом звільнення виробничих приміщені. власника від неправомірного перебування у них майна третіх осіб, виселення громадян з неправомірно займаних жилих примі щень власника, знесення неправомірно збудованих споруд, ну кладення заборони на вчинення неправомірних дій щодо майна власника тощо).[9, ст.93]
    Таким чином, триваючий характер правопорушення та наявність його в момент подання  позову є однією з умов подання  негаторного позову. Якщо ж на час  подання позову порушення припинилися, то і відпадає підстава для подання  негаторного позову. Власник має право в даному випадку вимагати лише відшкодування збитків або застосувати інший спосіб захисту свого права. Другою умовою застосування негаторного позову, на наш погляд, має бути відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, адже у разі їх наявності власник здійснюватиме захист порушеного права власності не речово-правовими, а зобов'язально-правовими засобами.
    Зрозуміло, що дії, якими порушується право  власника, повинні бути протиправними, інакше немає підстав для негаторного позову. Так, коли власник за договором житлового найму передасть комусь приміщення для проживання у власному будинку, то хоч це і перешкоджатиме йому самому користуватися цим приміщенням, але він не може вимагати усунення таких “перешкод” у користуванні будинком, бо дії наймача, що користується приміщенням, є правомірним.
    Витрати, пов’язані з усуненням порушень прав власника, несе порушник.[9, ст.94]
    Захист  права власності здійснюється у  випадках, коли позов про витребування майна з чужого володіння або  про усунення перешкод у розпорядженні чи користуванні майном пред’являється не безпосередньо власником, а особою, яка володіє майном в силу закону або договору з власником майна (наприклад, договору майнового найму, договору підряду, договору схову тощо). Так, коли річ викрадена у наймача і останній витребує її з чужого незаконного володіння, пред’явивши відповідний позов, цим самим він захистить не тільки свої права (права якийсь час володіти і користуватись річчю), а й права власника, оскільки у наймача з’явиться можливість виконати свої обов’язки перед наймодавцем (власником) - повернути майно, яке йому було надане у тимчасове користування.
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.