На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


реферат Причини передумови вйни за незалежнсть пвнчноамериканських колонй Англї

Информация:

Тип работы: реферат. Добавлен: 29.04.2012. Сдан: 2011. Страниц: 7. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


Зміст 

Вступ
1. Причини і передумови війни за незалежність північноамериканських колоній Англії
1.1 Соціально-економічний  та політичний розвиток колоній  в кінці XVII та на початку  XVIII ст.
1.2 Посилення  колоніального гніту з боку  Англії в першій половині та середині XVIII ст..
2. Війна за незалежність Сполучених Штатів Америки.
3. Соціально-економічні перетворення після здобуття незалежності та її історичне значення для розвитку США.
3.1. Соціально-економічні  перетворення після здобуття  незалежності.
3.2. Історичне значення війни за незалежність для подальшого розвитку державності в США. 

Висновки 

Список використаних джерел 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Вступ 

    Актуальність  теми дослідження. Безперечним лідером і гарантом світової і, зокрема, західної цивілізації є Сполучені Штати Америки. Вони відіграють ведучу роль на світовій арені, служать еталоном державного устрою, стилю життя, демократії. Нині вони дійсно мають великий вплив на динаміку розвитку всієї світової спільноти.
    З моменту утворення на території  сучасних Сполучених Штатів перших англійських колоній в першій половині XVII століття і до юридичного та економічного оформлення США в єдину федеральну державу після ухвалення Конституції в 1787 році, пройшло трохи більше, ніж півтора століття. Але саме в той період були закладені основи американської державності та економіки, створені передумови для появи на світ юридичного документа номер один в історії Сполучених Штатів Америки – Конституції 1787 року, яка дала значний поштовх для активного соціального, економічного та політичного розвитку країни.
    Проте, не дивлячись на наявність в літературі – як у вітчизняній, так і закордонній  – значної кількості робіт, присвячених  основним аспектам розвитку державних, політичних, соціальних та економічних процесів становлення Сполучених Штатів, дослідження антиколоніальної війни 1775 – 1783 р.р., яку частіше називають Американською революцією XVIII ст., її вплив на американське суспільство і здійснені завдяки ній обширні і радикальні соціально-економічні і політичні перетворення, незмінно залишаються однією з найзначущіших в історії США.
    Ступінь наукової розробки теми. Основні положення даної роботи опубліковані в роботах таких видатних дослідників північноамериканської історії, як М.М. Болховитінов, В.В. Согрін та ін.
    Об'єктом  дослідження індивідуальної роботи є боротьба північноамериканських колоній за незалежність, вплив цієї боротьби на створення Сполучених Штатів, на подальший розвиток світової економіки
    Предметом дослідження є історично-соціальні та історико-економічні закономірності й особливості боротьби колоній Великобританії за незалежність, а також наслідки виходу на історичну арену нової держави під назвою Сполучені Штати Америки, що створило нові економічні умови для розвитку не лише для США, а й світової економіки в цілому.
    Крім  того, предметом дослідження є  можливе запозичення Україною позитивного досвіду рішення проблем розвитку державності та економіки в США.
    Метою індивідуальної роботи є дослідження значення боротьби за незалежність північноамериканських колоній Англії для державотворення Сполучених Штатів, а також для подальшого розвитку державності і права в США.
    Метою роботи зумовлено виконання таких  завдань:
    охарактеризувати соціально-економічний та політичний розвиток Північно-Американських колоній наприкінці ХVІІІ ст.;
    здійснити аналіз причин та дослідити етапи війни за незалежність США;
    дослідити формування державних та політично-правових, соціально-економічних інститутів під впливом визвольної боротьби колоній;
    проаналізувати причини соціальних конфліктів, які виникли в процесі війни за незалежність;
    дослідити історичне значення визвольної війни північноамериканських колоній Англії;
    зробити висновки.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
    1. Причини і передумови війни за незалежність північно-американських колоній Англії. 

    На  початку даної роботи ми повинні дослідити, як виникли англійські колонії на Східному узбережжі Північної Америки, їх соціально-економічний стан в першій половині XVIII ст. та передумови, які передували війні за незалежність. 

    1.1 Соціально-економічний  та політичний  розвиток колоній в кінці XVII та на початку XVIII ст. 

    Почало  англійським володінням на атлантичному побережжі Північної Америки  було встановлено в 1607 році, коли була заснована перша з колоній  – Віргінія. Її засновниками були купці  з Лондонської торгової компанії. За океан з Англії, Шотландії та Ірландії відправлялися бідняки шукаючі в Новому Світі поліпшення своєї долі. Компанія перевозила їх на своїх судах. Там вони попадали в боргову кабалу до купців і крупних землевласників, які отримали грамоти від короля на землі в Америці. Поступово на Атлантичному узбережжі Америки утворилося 13 колоній, які сформували потім майбутнє американське суспільство, склались державно-політичні традиції, які стали передумовою майбутнього самовизначення. Традиції ці дещо розрізнялись в різних колоніях.
    В залежності від того, кому належало верховенство влади, колонії ділилися в середині XVII ст. на три групи: коронні, які перебували під управлінням  королівських чиновників (Південна Кароліна, Джорджія); приватновласницькі – вважалися власністю окремих осіб (Пенсільванія, Делавер, Мериленд), а також колонії, які користувалися самоврядуванням на підставі королівських хартій (Коннектикут, Род-Айленд). На чолі колоній стояли губернатори, які відповідно призначалися королем чи власниками колоній, або обиралися всім населенням. В усіх колоніях були представницькі органи, які мали право видавати закони, встановлювати податки. Проте губернатори могли накласти вето на законопроекти, прийняті зборами. В результаті високого майнового цензу виборчими правами користувалися від 2 до 10 % населення.
    В північних колоніях головне становище  в сільськогосподарському виробництві  займало вільне, середнє і дрібне фермерство. В південних – велике плантаційне сільське господарство, яке ґрунтувалося на праці закабалених білих переселенців і рабів. Перші негри були завезені в Північну Америку з Африки на початку XVII ст., а до кінця ХVII ст. праця негрів витиснула працю закабалених білих ( на початку війни за незалежність з 2.5 млн. населення колоній, 500 тисяч були рабами неграми). В південних і центральних колоніях крупне землеволодіння регулювалося нормами феодального права про невідчужуваність маєтку, майорату тощо. Проте феодалізм, як економічна система, в англійських колоніях не прижився. Не останню роль у цьому відіграв достаток „вільних земель”, що дозволяло незаможним колоністам йти від феодальних землевласників на Захід, витісняючи при цьому корінних жителів – індіанців.
    В колоніях, в зоні, вільній від  утруднень цехового ладу, розвивалося  мануфактурне виробництво в формі дрібного товарного виробництва, крупної централізованої та розсіяної мануфактури. Розвитку сталеплавильної мануфактури сприяла наявність великих родовищ руди, доступних джерел водної енергії, велика кількість деревного палива.
    Американська буржуазія, яка була сконцентрована в основному в північних колоніях, досягла успіху в суднобудуванні і рибальстві. Мешканцям півночі вдалося поставити на широку ногу торгівлю з Вест-Індією. Фермерські сім'ї виготовляли цвяхи, замки, ткали полотно, яке потім оброблялося й забарвлювалося.
    Південні  колонії в цьому дещо відрізнялися. Плантаційне господарство Півдня служило  джерелом сировини для метрополії, що відповідало інтересам англійської  буржуазії. В XVIII сторіччі різко зріс попит на тютюнову продукцію. Це дозволило збільшити виробництво тютюну до 1776 року майже в чотири рази в порівнянні з початком сторіччя - з 28 мільйонів фунтів до 102 мільйонів фунтів.
    Поступово суперечки між метрополією і  колоніями росли, загострювалися, і  в другій половині вісімнадцятого століття обстановка дійшла до межі. 

    1.2 Посилення колоніального  гніту з боку  Англії в першій  половині та середині XVIII ст. 

    До  закінчення «війни з французами і  індіанцями», як називали Семирічну  війну англійські колоністи, описуючи ті ворожі сили, з якими їм довелося битися, стало очевидним, до якої міри американці віддалилися від метрополії. Жителям англійських колоній здавалося, що англійський уряд зовсім не цікавиться їхніми проблемами, переймаючись лише відкачуванням доходів з Нового Світу. Особливо їх обурювали торгові обмеження, які вводилися королем Георгом III: колоніям доводилося закуповувати чужі і продавати свої товари тільки через Великобританію, яка на цьому збагачувалася. Суперечності між колоніями і метрополією різко загострилися у середині 1760-х років, довівши Англію і його американських підданих до відкритого військового зіткнення.
    У 1763 році британський парламент прийняв  закони про судноплавство, за якими  товари могли ввозитися і вивозитися з англійських колоній в Америці  тільки на британських суднах. Це позбавляло колоністів можливості вибору, перетворюючи англійських судновласників на монополістів, які диктують їм свої ціни. Крім того, всі призначені для колоній товари повинні були завантажуватися в Англії, незалежно від того, звідки їх везли. Тим самим на колоністів покладався обов'язок платити метрополії за посередницькі послуги. Ціна товарів які поставлялись  в Америку зростала і тому, що за них доводилося платити подвійне мито - при ввезенні в Англію і при ввезенні в її колонії.
    У 1764 році парламент прийняв так  званий закон про цукор, поставленої  колоністам в обов'язок виплачувати  ще й додатковий податок за ввезені  в Америку цукор, вино і деякі  інші товари. У колоніях лютували королівські  збирачі податків, пильно оглядали всі кораблі, які кидали якір у гаванях американських портових міст. Якщо на борту виявлявся прихований від оподаткування товар, справа могла дійти до конфіскації судна. Пристрасті в колоніях розгорялися, а протест проти свавілля влади привів до стрімкого зростання контрабанди.
    Рік потому інтереси колоністів ще раз  були ущемлені прийняттям акта про  гербовий збір, за яким американці повинні  були платити податок при придбанні  будь-якої друкованої продукції - Від  книг до гральних карт - або оформленні будь-якого офіційного документа. На знак сплати податку на видання або папір наклеювалася гербова марка. Колоністи не заперечували проти податків взагалі і готові були платити їх регулярно, однак вони вважали, що при введенні нових податків повинно враховуватися і їхня думка. У тому ж 1765 27 депутатів від дев'яти колоній зібралися в Нью-Йорку, склавши і відправивши королю і парламенту петицію про скасування закону про гербовий збір. І закон був дійсно скасовано, але не тому, що уряд був посоромлений несправедливості. Зачеплені за живе новим невиправданим побором, американці почали висловлювати своє невдоволення у відкритій, агресивній формі. Особливої рішучістю відрізнялися жителі Бостона, де натовпи розлючених городян вдиралися в контори, які торгували гербовими марками, учиняли в них погроми, а їхніх власників піддавали характерною американської громадянської страти: обмазували гарячою смолою і обвалювали в пір'ї, а потім з улюлюканням тягали по вулицях, виставляючи їх на загальне посміховисько. У таких умовах бажаючих торгувати гербовими марками просто не виявилося.
    Бостонці  особливо відзначилися і 16 грудня 1773 року, коли в їх порт увійшли три британські судна з вантажем індійського  чаю. Близько 7 тисяч осіб вийшли їм назустріч протестуючи проти того, що з ласки уряду метрополії їм необхідно буде платити за цей товар більше, ніж якщо б вони самі доставили його з Індії. Бостонці вимагали, щоб кораблі з чаєм поверталися назад в Англію, але їх волю в черговий раз проігнорували. Тоді ввечері, під покривом сутінків, група молодих  городян, переодягнених у костюми індіанців-могавків, пробралася на ці кораблі і скинула тюки з чаєм в бостонську гавань. «Бостонське чаювання» стало стартом до Американської революції, як в англомовних країнах називають війну американських колоній Англії за незалежність від метрополії.
      Британський уряд був сповнений рішучості покарати бунтівників, і через кілька тижнів гавань бостону була блокована англійською військовою ескадрою, яка мала намір тримати облогу до тих пір, поки колоністи не сплатять вартість знищеного чаю. Однак закриття бостонського порту зміцнило рішучість американців боротися за свої права. Передбачаючи заворушення, уряд розпорядився посилити військовий гарнізон Бостона двома полками з Галіфаксу, проте Бостон і надалі залишався одним з головних вогнищ напруженості у відносинах між метрополією і колоніями.
    Ненависні дискримінаційні постанови британського парламенту в Америці називали «нестерпними». До їх числа був віднесений і закон  про провінції Квебек (1774), боляче зачепили почуття англійських колоністів, особливо на тлі подій в Бостоні. Цей акт регулював становище канадських французів, після 1763 опинилися на територіях, що належать Британії. Французам гарантувалися свобода віросповідання і можливість дотримуватися національних традицій. Потурання католикам дратували колоністів-протестантів, але це було ніщо в порівнянні з тим гнівом, який викликало У всіх англійських колоній рішення британського уряду про фактично двократному розширенні території Квебеку за рахунок прирізки до неї земель не лише на північному сході, але і на південному-заході, так що південна межа пролягла тепер по річці Огайо. Важко було позбутися враження, що метрополія готова сприяти чужим і гнобити своїх.
    Англійські  колоністи гаряче співчували бостонцям  і всім жителям Массачусетсу, які страждали через блокаду бостонського порту. Всюди в колоніях на знак солідарності були приспущені державні прапори. Крім того, колонії вирішили поділитися з Массачусетсом продовольством - навіть далека Південна Кароліна поставила їм рис. Сформоване положення було вирішено обговорити на загальних зборах представників англійських колоній, і з 5 вересня по 26 жовтня 1774 року в Філадельфії засідав Континентальний конгрес, у роботі якого брали участь 55 депутатів від усіх колоній, крім Джорджії. Депутати виробили ряд важливих документів, маючи намір добиватися для колоній права самоврядування. Ця ідея висловлювалася в «Декларації прав», а також у зверненнях до короля, народу Британії і жителям самих колоній. Крім того, на знак протесту проти блокади Бостона було вирішено оголосити торговельний бойкот метрополії. І американці стійко тримали його, не купуючи англійських товарів і не продаючи своїх товарів англійцям; порушників очікували вже традиційне покарання смолою і пір'ям. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    2. Війна за незалежність Сполучених Штатів Америки 

    Британський уряд з обуренням відмовився розглядати питання про надання самоврядування заокеанським колоніям, і американці почали готуватися відстоювати свої права зі зброєю в руках. Головні арсенали колоністів перебували в массачусетських містечках Лексінгтон і Конкорд. Підозрюючи про бунтівні наміри населення, командувач британським військовим гарнізоном в Бостоні вирішив захопити ці склади зброї, поки бунтівники не пустили його в хід. Про ці плани випадково дізнався житель Бостона Пол Ревір (1735-1818). Він був суто цивільним чоловіком, був ювеліром, але в ніч на 18 квітня 1775 року в ньому прокинувся справжній герой. Осідлавши коня, він проїхав по містечках на північ від Бостона, попереджаючи жителів про небезпеку. Завдяки Ревір (його подвиг був оспіваний американським поетом Генрі Лонгфелло у вірші «Перегони Пола Ревір») бунтівники встигли підготуватися до зустрічі з королівськими військами. Ревір став національним героєм, і до цих пір в Бостоні зберігся його будинок, що став музеєм. Коли 19 квітня солдати в червоних мундирах прибули в Лексінгтон, місцеві ополченці відмовилися покинути арсенал, і регулярні війська вдалися до зброї. Від їхніх куль загинули вісім чоловік, ще декілька отримали поранення. Постріли в Лексінгтоні стали початком запеклої війни між колоніями і метрополією.
    Після розстрілу непокірних в Лексінгтоні  британський загін попрямував до Конкорду, куди вже дійшли вісті  про кровопролиття. Місцеві жителі накинулися на солдатів з такою люттю, що ті злякалися і з ганьбою відступили до Бостону, втративши близько 70 чоловік убитими і понад 200 чоловік пораненими. Настало коротке затишшя, але всі розуміли, що незабаром гримне буря: метрополія не могла залишити безкарною зухвалість, виявлену її заокеанськими підданими.
    За  всіма показниками перевага в цій війні була на стороні метрополії. Британія мала п'ятидесятитисячну регулярну армію і кошти, щоб скористатися послугами іноземних найманців: для ведення війни з колоніями Англія поставила під рушницю близько 30 тисяч гессенських німців. І навіть у самій Америці на стороні метрополії виступили близько 50 тисяч вірних королю колоністів і деякі індіанські племена, які зраділи можливості помститися блідолицим утискувачам. Колоністи, з яких лише деякі набули досвід військових дій під час англо-французького колоніального конфлікту, могли розраховувати тільки на власні сили. Їхнім єдиним ресурсом були негри, в основному раби, яким обіцяли звільнення за участь у військових діях. Здебільшого чорношкірі невільники були ненадійними бійцями, і близько половини цього воїнства (понад 5 тисяч чоловік) стали дезертирами. Багато негрів, рятуючись від рабства, перебігали на бік англійців і згодом залишили Америку разом з ними.
    Перемога  метрополії над колоніями майже не викликала сумнівів. Тим часом обставини не дозволили Британії обрушити всю свою військову міць на заокеанських бунтівників. Загострення становища в Ірландії і очікування підступу з боку Франції, яка, зазнавши поразки в Семирічній війні, не упустила б випадку поквитатися з англійцями, якби їх основні війська вирушили до Америки, вимагали від Британії обачного розпорядження своїми військовими ресурсами. Крім того, в самій Англії існувало переконання про неприпустимість військового конфлікту, в якому одна частина народу боролася б з іншою, - англійці бачили в американцях таких же нащадків англосаксів, як і вони самі. Фактично ж за військову каральну операцію виступали тільки прихильники партії торі, а віги, навпаки, відкрито вітали дії колоністів, вважаючи, що в Америці йде боротьба в тому числі і за свободу самої Англії від сваволі королівської влади. Моральна підтримка частини населення метрополії була дуже важлива для колоністів. Зрештою ударною силою англійської королівської армії в Америці стали найманці .
    Завдання  військ короля була не з легких. Їм належало битися майже в п'яти тисячах  кілометрів від Британії. Сюрпризи погоди не дозволяли сподіватися  на їх безперебійне постачання продовольством і боєприпасами. На довершення всіх бід британські воєначальники виявилися бездарними і безпорадними, тим більше що накази з Лондона йшли місяцями і доходили до армії тоді, коли оперативна обстановка невпізнанно змінювалася. Крім того, американська війна була несхожа на європейські кампанії. У традиційній війні війська прагнули завоювати головні міста противника, особливо столицю, після чого можна було диктувати переможеному ворогові свої умови. У американських же колоніях не було ні великих міст, ні населеного пункту, який можна було б назвати серцем цих територій. Тому королівським військам довелося боротися з колоністами на території в півтора мільйона квадратних кілометрів.
    Кровопролиття в Лексінгтоні і Конкорді змусило  близько 20 тисяч американців встати під рушницю, і ці збройні мушкетами ополченці з успіхом блокували гарнізон Бостона. Тим часом 10 травня 1775 зібрався Другий континентальний конгрес, на якому були представлені вже всі тринадцять колоній. Депутати все ще сподівалися по-хорошому домовитися з урядом метрополії, але в той же час прийняли рішення почати збір грошей для створення власних армії і військово-морського флоту. Можливо, одним з найбільш важливих рішень Континентального конгресу було призначення віргінського плантатора Джорджа Вашингтона (1732-1799), що володів військовим досвідом, накопиченим в період англо-французького колоніального конфлікту, головнокомандувачем американським військом. Вашингтону було доручено керувати облогою Бостона. Цей доленосний вибір був, однак, зроблений не тому, що у Вашингтоні побачили природженого лідера. Швидше, населення інших колоній турбувало наявність дуже великого збройного ополчення в Массачусетсі, а Вашингтон був людиною з боку і представляв найбільшу і саму густонаселену колонію. Крім того, це була людина забезпечена, ще більше збільшив свої статки завдяки вдалому шлюбу (його дружина Марта (1732 - 1802) була дочкою багатого віргінського плантатора і успадкувала великий стан від першого чоловіка і зовсім не походив на авантюриста, переслідує корисливі цілі.
    Вважаючи  себе підданими британського короля, загони колоністів вже в травні 1775 року захопили в полон британські гарнізони в Тикондерога і Краун-Пойнті. Так у колоністів з'явилися гармати та порох, необхідні для облоги Бостона. У червні вони дали британцям бій в околицях Бостона у пагорба Банкер-Хілл. Запаси пороху у колоністів були настільки обмежені, що один з офіцерів-ополченців Вільям Прескотт дав команду стріляти тільки напевне, підпускаючи до себе ворогів так близько, що можна було б «Побачити зіниці їх очей». Зрештою колоністам все ж таки довелося відступити, але вони зуміли завдати противнику серйозної шкоди, довівши, що за наявності боєприпасів вони здатні протистояти регулярним військам.
    Дізнавшись  про битву при Банкер-Хіллі, в  серпні 1775 року Георг III офіційно проголосив американських колоністів бунтівниками, і саме тоді було прийнято рішення про відправку до Америки найманців. Ця новина стривожила американців, так як за найманцями водилася слава кровожерливих і умілих вояк. Вони дійсно вміли битися, але, як і всякі найманці, більше турбувалися про плату за свої послуги. Американці знайшли ефективний спосіб боротьби з ними, переманивши частину німців на свою сторону обіцянкою надати їм землі, і в результаті багато з них так і залишилися жити у Новому Світі.
    Восени  двохтисячна американська армія сміливо вторглася на територію Канади. Лідери бунтівних колоній розраховували, що незадоволені своєю залежністю від британської корони французи нададуть їм підтримку в боротьбі з метрополією. Ця військова операція свідчила про зміну характеру військових дій американців: тепер вони вже не тільки захищали свої інтереси, але й перейшли в наступ. Загін під командуванням генерала Річарда Монтгомері, ірландця, який раніше служив у британській армії, зумів захопити Монреаль. Об'єднавшись із загоном генерала Бенедикта Арнольда, Монтгомері спробував взяти і Квебек, однак 31 грудня 1775 колоністам довелося відмовитися від цього наміру. Монтгомері загинув при штурмі Квебека, а Арнольд отримав поранення в ногу. Залишки армій відступили. Обірвані, змучені, учасники канадського походу були доведені до необхідності вгамовувати голод, гризучи шкіряні підметки чобіт. Надії на підтримку населення провінції Квебек лопнули: місцеві жителі були цілком задоволені тим, як поставився до них британський уряд.
    У березні 1776 року колоністами вдалося  домогтися великого успіху в Бостоні: місцевий гарнізон змушений був остаточно  залишити місто, а разом з ним  бігли і найбільш впливові з американських  прихильників короля (день евакуації  до цих пір щорічно відзначається бостонцями).
    Війна за незалежність знала безліч прикладів  масового і особистого героїзму. У  цій війні, наприклад, брали участь багато американських жінок. Вони супроводжували в походи своїх чоловіків і синів, готували їжу, прала речі солдат, а іноді і займали їх місце на бойових позиціях. Однією з героїнь Війни за незалежність США стала Мері Хейз. Вона всюди слідувала по дорогах війни за своїм чоловіком-артилеристом, відважно підносила глечики з водою на передові позиції, а коли в битві при Монмута її чоловік Джон отримав поранення, безстрашно зайняла його місце в артилерійському розрахунку.
    Співчуваючи справі волелюбних американців, деякі  європейці вирушали за океан, щоб  надати реальну підтримку бунтівним  колоніям. Французькому офіцеру маркіза де Лафайету (1757-1834) було всього двадцять років, коли він надав у розпорядження Конгресу свою шпагу і привезений ним до Америки загін найманців. Здібності відважної молодої людини високо оцінив Вашингтон, зробив Лафайета членом свого штабу і по-дружньому прив'язався до нього.
    У південних колоніях американці також  досягли відчутних результатів. У лютому 1776 вони розбили півтора тисячний загін королівських солдатів у битві при Мур-Крику (Північна Кароліна), а в червні дали гідну відсіч ескадрі, що увійшла в гавань Чарльстона. Колоністи, однак, також зазнавали втрат. Страждали не тільки ополченці, але і мирні жителі: війська короля спалили кілька населених пунктів, в тому числі містечка Норфолк і Фолмаут. Жорстокість армії метрополії викликала відповідну реакцію. Важливу роль у розвитку подальших подій в Америці зіграв і памфлет «Здоровий глузд», опублікований в 1776 році і розійшовся в 120 тисячах примірників. Його автором був Томас Пейн, в минулому - англійський підмайстер, в 1775 році перебрався в пошуках кращої долі за океан. У памфлеті пропонувалося зіставити розміри метрополії та її американських колоній, а потім вирішити ще одну задачку: вказати приклади, в яких би більше підпорядковувалося меншому. Висновок напрошувався однозначний: претензії маленької Британії на владу над великими територіями в Новому Світі суперечать здоровому глузду.
    7 червня 1776 депутат Континентального  конгресу у Філадельфії Річард  Генрі Лі заявив, що «Сполучені  колонії є і по праву повинні  бути вільними і незалежними державами ». Решта депутатів підтримали цю думку і після недовгих дебатів та внесення деяких поправок 4 липня 1776 одностайно затвердили текст «Декларації незалежності», складений Томасом Джефферсоном (1743-1826). У цьому документі давалося докладне обґрунтування причин, за якими американці висувають вимогу незалежності, тому іноді «Декларацію» іменують «Поясненням» Джефферсона. У «Декларації» говориться, що Бог створив усіх людей рівними, наділивши їх невід'ємними правами на життя, свободу і прагнення на щастя, і саме ці права покликані забезпечувати уряди країн. Однак якщо правителі нехтують своїми обов'язками, народ має право скинути їх і встановити ту владу, яка буде сприяти його процвітанню. У вісімнадцяти наступних параграфах докладно перераховуються злочину британського монарха: він відмовлявся затверджувати закони, які могли б принести благо його підданим, не видавав закони, які могли б покращити життя людей на підвладних йому територіях, перешкоджав здійсненню правосуддя, перетворюючи суддів на покірних йому маріонеток, роздув бюрократичний апарат, що паразитує за рахунок рядових підданих імперії. Найголовніша вина короля полягала в тому, що він повів війну з власним народом, змусивши цей народ до прояву непокори. Він відкинув шанобливі петиції американських колоністів, перетворившись на тирана для своїх підданих. Тому тринадцять американських колоній відкидають його влада, проголошуючи себе вільними і незалежними штатами, тобто державами (слово «штат» походить від англійської state, прочитаного на німецький лад, - коли воно входило в російську мову, в нашій країні не дуже були знайомі з англійськими правилами читання). У «Декларації незалежності» стосовно до англійських колоній в Америці вперше було вжито назву Сполучені Штати Америки. День прийняття «Декларації незалежності» став днем народження США.
    У 1776 році Другий континентальний конгрес  також прийняв рішення про  створення Конгресу як законодавчого  органу нової держави, що формується на основі виборів, що проводяться у  кожному штаті.
    Після евакуації з Бостона головні британські сили сконцентрувалися в Нью-Йорку, куди в липні 1776 року підійшла величезна британська ескадра, в яку входило близько 500 кораблів з 35 тисячами солдатів на борту. Такого величезного війська Америка ще не бачила.
    Головнокомандувач Вашингтон міг протиставити йому лише близько 18 тисяч погано навчених волонтерів. Не дивно, що влітку і восени американська армія зазнала серію важких поразок у районі Нью-Йорка і Вашингтону довелося відступити на південь, в штат Нью-Джерсі. Королівські війська генерала Вільяма Хоу не розбили американців вщент тільки через бездарність командувача, який більше піклувався про розваги та задоволення, ніж про дорученій йому справі. Змусивши Вашингтона відступити за річку Делавер, упевнений у своїй швидкій перемозі Хоу мав намір спокійно провести зиму в приємній компанії, відклавши ведення військових дій проти заколотників до весни. Йому і в голову не приходило, що 26 грудня 1776 залишки знекровленою армії Вашингтона зуміють переправитися через річку Делавер, на якій вже почався льодостав, і напасти на британский гарнізон у Трентоні,який мирно спочивав після веселого святкування Різдва. У ході цієї операції американці захопили в полон близько тисячі гессенських найманців. Тижнем пізніше Вашингтон так само несподівано обрушився на англійський гарнізон у Прінстоні. Ці військові успіхи врятували американців від остаточної поразки у війні. Проте їм довелося змиритися з тим, що Нью-Йорк наразі залишився в руках англійців.
    Лондонські  стратеги, плануючи кампанію 1777 року, мали намір взяти під повний контроль долину річки Гудзон. У випадку удачі їм вдалося б розколоти колонії навпіл, відрізавши Нову Англію і полегшивши собі завдання подальшого розгрому колоністів. Цим планам не вдалося здійснитися, але до кінця 1777 англійці зуміли взяти Філадельфію, завдавши Вашингтону два послідовних ураження при Брендівін-Крік і Джермантауні. Задоволений тим, як розвиваються події, генерал Хоу спочив було на лаврах, приємно проводячи час у Філадельфії і знову недооцінивши супротивника. Між тим американці не збиралися складати зброю. Більше того, вони розпочали активний пошук союзників, які допомогли б їм у боротьбі з колишньою метрополією. З цією метою в Париж був спрямований Бенджамін Франклін (1706 - 1790), який, дізнавшись про падіння Філадельфії, дотепно зауважив, що це не Хоу захопив місто, а місто захопив його.
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.