На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


курсовая работа Актуальн проблеми зовншньої полтики талї

Информация:

Тип работы: курсовая работа. Добавлен: 30.04.2012. Сдан: 2011. Страниц: 6. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


Міністерство  освіти і науки  України
Київський Міжнародний Університет 
 
 
 
 

Індивідуальне навчально-дослідне завдання
з дисципліни: «Актуальні проблеми зовнішньої політики країн/регіонів»
Тема: «Актуальні проблеми зовнішньої політики Італії» 
 
 
 
 

                                          Студентки 1-го курсу  магістратури
                                          заочного відділення
                                          напряму підготовки Міжнародні відносини
                                          спеціальності Країнознавство
                                          Балли Олени Геннадіївни 
 

Київ-2011
ПЛАН: 

      Історія зовнішньої політики Італії
      Президенти Італії та діяльність останніх
      Політика Сільвіо Берлусконі
      Стосунки України з Італійською Республікою
      Українська діаспора в Італії
     Список  літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Історія зовнішньої політики Італії
 
     Аж  до 1861 року Італія була роздроблена, тому численні італійські держави вели власну зовнішню політику, орієнтуючись на сусідні потужні держави.
     З 1861 року політика об'єднаної Італії була спрямована на приєднання областей із проживаючими там італійцями, а саме - Папську область, Трентіно, Істрію, Далмацію. Також Італія прагнула створити власну колоніальну імперію. Під час франко-прусської війни 1870 року Італія приєднала Папську область. Далі орієнтувалася в зовнішній політиці на Німеччину, тому що бажала зміцнитися в Тунісі, на який також претендувала Франція. Однак через бажання приєднати Істрію й Трентіно, Італія вступає в протистояння з Австро-Угорщиною наприкінці XIX - початку XX ст.
     З 1914 року Італія веде переговори з Антантою, знаходячись в союзі з Німеччиною, торгуючись із ними. У підсумку в 1915 році країни Антанти обіцяють Італії бажані території, якщо вона погодиться виступити на стороні Антанти. І в 1915 році Італія нападає на Австро-Угорщину. За результатами Паризької мирної конференції 1918 року Італія одержала Істрію, Трентіно й ряд островів в Адріатичному морі. Після Першої світової війни в Італії з'явився новий суперник - Королівство Сербів, Хорватів і Словенців, які в 1929, стали Югославією.
     Після приходу фашистів до влади зовнішня політика Італії стає вкрай радикальною. Конфлікти з Югославією стають актуальними аж до закінчення Другої світової війни, за результатами якої Італія повернула Далмацію, Істрію Югославії, надала незалежність Албанії.
     Одним з найважливіших зовнішньополітичних  подій стало підписання в лютому 1947 року в Парижі мирного договору союзників з Італією. Згідно з договором в Італії розпускалися фашистські організації, виводилися окупаційні війська, визначалися границі, заборонялося розміщення військових баз на італійській території. Після Другої світової війни політика Італії була пасивною, країна пливла в руслі НАТО й США зокрема. В країні домінувала думка про Італію як про "середню державу". 4 квітня 1949 р. у Вашингтону відбулося офіційне підписання Північноатлантичного договору. Разом із представниками США, Франції, Великобританії, Бельгії, Канади, Голландії, Люксембургу, Норвегії, Данії, Португалії й Ісландії Північноатлантичний пакт підписав і представник італійського уряду - міністр закордонних справ К. Сфорца. Міністр закордонних справ Сфорца активно сприяв також вступу Італії в Європейську раду (1949), і в Європейське об'єднання вугілля й стали (1951). Італія наприкінці 1955 року стала членом ООН.
     У квітні 1966 року відбувся перший офіційний візит в Італійську Республіку міністра закордонних справ СРСР А. А. Громико. Візит не тільки дав конкретні результати в області двосторонніх відносин, але й привів до певного зближення позицій СРСР і Італії в різних питаннях.
     В 1972 р. уряд Італії уклав угоду із США про надання американським атомним підводним човнам бази на острові Маддалена майже одночасно з підписанням протоколу про політичні консультації з Радянським Союзом. Радянсько-італійські відносини 70-х років розвивалися в цілому по висхідній лінії, відрізнялися великою насиченістю й результативністю. Подальше зміцнення відносин було зроблено в 1975 році підписанням радянсько-італійської декларації, у якій було підкреслене прагнення до розвитку дружніх відносин між Італією й СРСР.
     До кінця 70- х років пасивність італійської сторони в Західній Європі компенсувалася тільки банальними риторичними визнаннями у вірності європеїзму. На рубежі 80-х років маятник італійської зовнішньої політики, що гойдався між Західною Європою й США, застиг в американській фазі.
     Наприкінці 80-х ця ідеологія почала мінятися у зв'язку з подіями в сусідній Югославії. Італія почала приділяти більше увагу процесам на постюгославському просторі й у цілому в Середземномор'ї. На початку 80-х років середземноморській політиці Італії був доданий новий стимул. Країна змогла придбати значну самостійність від своїх партнерів по блоку НАТО й почати проводити свій курс у даному регіоні. Серед конкретних проявів італійської політики в цей час можна назвати підписання договорів про військове й економічне співробітництво з Мальтою в 1980 р., участь італійців у міжнародних силах у Лівані в 1982-84 рр., операції по очищенню від мін Суецького каналу в 1984 році.
     Починаючи із другої половини 90-х років, на перше місце в зовнішньополітичному курсі Італії вийшла проблема, пов'язана з визначенням країни в Європейському Союзі. Насамперед, зверталася увага на запитання про введення єдиної європейської валюти ЕВРО.
     Італія  брала участь у Балканській операції НАТО, у Косовській операції, а також  відправила своїх солдатів в Ірак і Афганістан.
     На початку XX століття країна разом із Грецією, Словенією, Хорватією, Боснією й Герцеговиною, Албанією взяла участь у висуванні нового субрегіонального проекту - Адріатичної й Іонічної ініціативи (АІІ). Конференція на рівні міністрів закордонних справ була проведена 20 травня 2000 р. в італійському місті Анкона й відкрила Італії нові канали впливу на Балкани. Також після створення АІІ Італія практично стала однієї з головних західноєвропейських країн, здатних регулювати післякризовий розвиток на Балканах, який давав Італії можливість ствердитися в ролі одного із центрів притягання для країн Південно-східної Європи.
     Саме  після кризи в Косово відбулася  трансформація ідеї "середньої  держави" в ідею "миру протагоністів", тобто миру, у якому Італії відведене важливе місце. Пізніше Італія оголосила Балкани зоною своєї "відповідальності" у рамках НАТО.
     Після подій 11 вересня 2001 р. Італія направила свої зусилля на відновлення контактів між західним і ісламським миром.
     В 2001-2006 роках прем'єр-міністр і  міністри закордонних справ Італії зробили ряд візитів з метою налагодження діалогу палестинської й ізраїльської адміністрації за посередництвом Рима в дозволі регіональної кризи. Уперше державний візит президента Італії в Туреччину відбувся 22 листопада 2005 року. К.Чапми виразив підтримку в прагненні Туреччини стати членом Євросоюзу, а також акцентував увагу на тому, що країна і її керівництво повинні прикласти зусилля для досягнення стандартів, прийнятих у ЄС.
     Сучасний етап італійської зовнішньої політики можна охарактеризувати досить теплими відносинами з Росією. Починаючи з     2000 р., після першого офіційного візиту в Італію президента Росії В.В. Путіна, зародилася взаємна симпатія між двома країнами, що згодом активно розбудовує двостороннє співробітництво. Напередодні саміту Росія-ЄС 4 листопада 2003 відбувся державний візит Президента Росії в Італію. За неповний рік, це була вже шоста зустріч, що не може не доводити активне співробітництво й тісні ділові відносини між двома країнами. Знаковою подією у двосторонній взаємодії стало підписання в червні 2004 р. міжурядової Угоди про спрощення видачі віз громадянам РФ і Італійської Республіки, яке полегшило взаємні контакти для молоді, діячів науки, культури, підприємців, держслужбовців обох країн.
     До зовнішньополітичних пріоритетів Італії належать: Середземномор'я, Балканський регіон, США, Європейський союз, країни Центральної й Східної Європи, Росія. 

    Президенти  Італії та діяльність останніх
 
Представник Лівих демократів (Дж.Наполітано) Представник Соціалістичної партії (А.Пертіні) Представник соціал-демократичної  партії (Дж.Сарагат) Незалежний  кандидат (К.А. Чампі) Представники  Християнсько-демократичної партії (Дж. Гронкі, А. Сеньі, Дж. Леоне, Ф. Коссіга, О.Л. Скальфаро) Представники  Ліберальної партії Е. де Ніколо, Л. Ейнауді)
 
Ім’я  Фото Турів 
голос.
Результати голосування Початок діяльності Кінець  діяльності Партія Штандарт Довічній сенатор до
I Енріко де Нікола
1 72,9% 
(405 голосів із 556)
1 липня 1946 12 травня 1948 Ліберальна
1 жовтня 1959
II Луіджи Енауди
4 59,4% 
(518 голосів із 872)
12 травня 1948 11 травня 1955 Ліберальна
30 жовтня 1961
III Джованні Гронкі
4 78,9% 
(658 голосів із 883)
11 травня 1955 11 травня 1962 Християнсько-демократична
17 жовтня 1978
IV Антоніо Сеньі
9 52,6% 
(443 голоса із 842)
11 травня 1962 6 грудня 1964 Християнсько-демократична
1 грудня 1972
V Джузеппе  Сарагат
21 68,9% 
(646 голоса із 937)
29 грудня 1964 29 грудня  1971
Соціал-демократична
11 червня 1988
VI Джованні Леоне
23 52,0% 
(518 голосів із 996)
29 грудня 1971 15 червня 1978 Християнсько-демократична
9 листопада 2001 
Був довічним сенатором з 1967 по 1971
VII Алессандро Пертіні
16 83,6% 
(832 голоса із 995)
9 липня 1978 29 червня 1985 Соціалістична
24 лютого 1990
VIII Франческо Коссига
1 76,6% 
(752 голоса із 997)
3 липня 1985 28 квітня 1992 Християнсько-демократична
17 серпня 2010
IX Оскар Луіджи Скальфаро
16 66,3% 
(672 голоса із 1014)
28 травня 1992 15 травня 1999 Християнсько-демократична
Нині на посаді
X Карло Адзеліо Чампі
1 77,7% 
(707 голосів із 990)
18 травня 1999 15 травня 2006 Незалежний
Нині на посаді
XI Джорджіо Наполітано
4 54,8% 
(543 голоса із 990)
15 травня 2006 Нині  на посаді Ліві демократи
Довічний  сенатор з 2005 по 2006
 
     Оскар Луиджи Скальфаро (народився 9 вересня 1918, Новара, Італія) - італійський політик, президент Італії в 1992-1999, потім довічний сенатор.
     В 1942 здобув юридичну освіту в Католицькому університеті Святого Серця в Мілані й почав роботу в магістратурі. Втративши в 1944 20-літню дружину, більш не одружився. Після закінчення Другої світової війни він став в 1945 державним обвинувачем, останнім в Італії, що приймав участь у винесенні смертного вироку, який був відмінний. В 1946 він був вибраний у Конституційну асамблею від Турину, в 1948 уперше став членом Палати депутатів від Християнсько-демократичної партії. Займав консервативні антикомуністичні позиції, в 1972-1973 був міністром освіти, в 1983-1987 міністром внутрішніх справ. В 1992 був вибраний головою Палати депутатів, однак уже через місяць став новим президентом країни, після розпуску Християнсько-демократичної партії в 1993 функціонував як незалежний. Його обрання відбулося після двотижневих безуспішних спроб, на що вплинуло вбивство мафією судді Джованні Фальконе. В 2006 Скальфаро виступав проти конституційних реформ, запропонованих урядом Сильвіо Берлусконі, що й не одержали підтримки на референдумі. Він став членом лівоцентристської Демократичної партії.
     Будучи на 2009 рік другим за віком членом Сенату Італії після Рити Леві- Монтальчині, в 2006 році головував на першому засіданні Сенату після її відмови, але в 2008 році відмовився від цього. 

     Карло Адзеліо Чампі (9 грудня 1920, Ліворно) - італійський політик, екс-президент Італії
     Карло Адзеліо Чампі народився 9 грудня 1920 року в Ліворно на тосканському узбережжі Тірренського моря (Італія), в сім’ї власника невеличкої фірми з виробництва оптичних приборів. Коли з’явися Карло, в сім’ї вже був трьохрічний син. В дитинстві був жвавим хлопчиком, у школі вчився на відмінно.
     Освіта: Карло Адзеліо Чампі навчався в престижному італійському університеті, отримав там літературний ступінь, потім навчався в університеті «Піза», і отримав там ступінь з юриспруденції.
     Відразу після навчання у 20-ти річному віці був мобілізований на фронт.
     В 1944 році Чампі був звинувачений у шпіонажі. Але його врятував манускрипт про соціалістичний лібералізм, який знаходився при ньому, і його відпустили. Вийшовши з війни у чині молодшого лейтенанта Карло повернувся у рідний Ліворн, де організував свою Партію дій.
     Робота  в Італійському банку:
     Після закінчення університету працював в  Італійському банку:
      з 1960 року – в центральній адміністрації;
      з 1972 – став його генеральним секретарем;
      з 1976 року до 1978 – займав посаду віце-генерального директора;
      у жовтні 1979 року був призначений губернатором Італійського банку.
     Державні  посади:
      з 1979 до 1993 року – Президент Італійського офісу обміну;
      з 1993 до 1994 року – прем’єр-міністр;
      з 1994 до 1999 року – скарбник міністерства;
      13 травня 1999 року – був вибраний на пост президента;
      травень 2005 року – отримав премію Карла Великого за вклад в європейську інтеграцію.
     Сімейний  стан: Одружений. Ім’я дружини –  Франка. Має двоє дітей – дочку  Габрієллу, сина Клаудіо та троє внуків.
     Володіння мовами: італійська (рідна), німецька. 

     Джорджо Наполітано (народився 29 червня 1925, Неаполь) - 11-й президент Італійської республіки. Колишній активіст Італійської комуністичної партії (потім партії Лівих демократів), учасник Руху Опору. Довічний сенатор. Вибраний 10 травня 2006 в 4-му турі голосування, вступив на посаду 15 травня.
     Відомий тим, що під час італійської урядово-парламентської кризи 2008 років, коли парламент виразив  недовір'я уряду, не прийняв відставку Романо Проді і розпустив парламент.
     Має прізвисько "Re Umberto" (Король Умберто), через свою схожість з королем Умберто II, та аристократичні манери.
     Нагороди:
      Кавалер Великого хреста ордена «За заслуги перед Італійською Республікою» (28 жовтня 1998 року)
      Командор ордена «За заслуги перед Литвою» (Литва, 21 квітня 2004 року)
      Орден Подвійного білого хреста 1 класу (Словаччина)
      Ланцюг ордена Пія IX (Ватикан)
 
    Політика  Сільвіо Берлусконі
 
     Сі?львіо Берлуско?ні (29 вересня 1936, Мілан) — італійський політик, прем'єр-міністр (офіційно посада називається Голова Ради Міністрів Італії (1994-1995, 2001-2006, 2008-…). Водночас найбагатша людина країни (25 місце в списку найбагатших людей планети за версією журналу Forbes за 2005 рік), медіамагнат і власник контрольного пакету акцій холдингу "FinInvest", який об'єднує близько 150 компаній, що діють практично у всіх сферах життя італійців, зокрема футбольного клубу "Мілан".
     Політик
     На  початку 1994 року Сільвіо Берлусконі вирішив залишити бізнес і зайнятися  політикою. 26 січня того ж року він  пішов зі своєї посади в Fininvest і створив новий політичний рух Forza Italia. На виборах 27 березня новий рух набрав найбільшу кількість голосів, а коаліція партій довкола руху Il Popolo della liberta, склала абсолютну більшість в парламенті. Надалі Президент Республіки доручив Берлусконі сформувати уряд, який було затверджено Парламентом в травні 1994.
     На  всіх рівнях, від національного до сімейного було визнано, що Уряд, очолюване  Сільвіо Берлусконі, зумів досягти  важливих результатів.
     Від 1999 року сам Берлусконі кілька разів  представав перед італійським судом за звинуваченням в економічних злочинах (несплаті податків, даванні хабара), але був повністю виправданий.
     Берлусконі  знов очолив уряд після того, як новий  правоцентристський блок "Дім свободи" отримав перемогу на виборах 15 травня 2001 року. Передвиборні обіцянки Берлусконі включали скорочення податків і бюрократичного апарату, збільшення пенсій і числа робочих місць, боротьбу з нелегальною імміграцією. Передбачалося провести реформи систем освіти і охорони здоров'я, судової системи. У вересні 2003 року прем'єр заявив про запуск масштабного реформування державного устрою Італії.
     Результатами  невдало спланованого входження  Італії в зону євро в 2002 році стали зростання цін, зниження купівельної спроможності населення і загострення соціальних тертя. У 2002 і 2003 роках пройшли масові акції протесту. Незадоволеність італійців викликав і зовнішньополітичний курс Берлусконі: після терактів 11 вересня 2001 року країна надавала активну підтримку США в Афганістані, а потім в Іраку. У квітні 2005 року коаліція "Дім свободи" зазнала нищівної поразки на регіональних виборах, і Берлусконі відповідно до конституції вимушений був піти у формальну відставку. Загальні вибори в квітні 2006 року праві партії програли, хоч і з мінімальним розривом у голосах. Хоча факт перемоги лівоцентристів був підтверджений конституційним судом і навіть деякі прихильники Берлусконі закликали свого лідера визнати поразку, політик і медіамагнат покидав свій пост вельми неохоче. Лише 2 травня 2006 року він нарешті подав офіційне прохання про відставку. Але йти з політичної арени Берлусконі не збирався, він став депутатом Європарламенту від своєї партії.
     Впродовж  своєї кар'єри Берлусконі неодноразово притягувався до суду за звинуваченням  в приховуванні доходів і дачі хабарів, а також в зв'язках  з мафією і незаконному фінансуванні передвиборної кампанії. Проте адвокатам  підприємця вдавалося позбавити  його від відповідальності, вдаючись до апеляційних судових інстанцій. Два чергові процеси проти  Берлусконі було припинено в 2008 році у зв'язку з участю екс-прем'єра  в парламентських виборах.
     Сам Берлусконі називав своє переслідування політично вмотивованим і наслідком  спрямованих дій "судової мафії". На користь позиції Берлусконі говорить той факт, що судові розслідування  неодмінно поновлювалися в момент його повернення до влади, і самі собою  стихали, воли він залишав владні кабінети.

     Повернення  до влади 2008

     Політична коаліція політичних опонентів з  лівого табору виявилася нестійкою  і розвалилася від внутрішніх чвар через 18 місяців. На позачергових виборах 14-15 квітня 2008 року нова партія Берлусконі "Народ свободи" і  її союзники по правоцентристській коаліції здобули перемогу і отримали більшість  в обох палатах італійського парламенту. Сільвіо Берлусконі став єдиним державним  політиком, якому вдалося за 14 років  тричі очолити італійський уряд. Із 5 травня 2008 року Сільвіо Берлусконі офіційно прийняв присягу прем'єра, обійнявши цю посаду вчетверте.
     В березні 2009 прем'єр-міністр Сільвіо  Берлусконі оголосив про створення  нової правоцентристської партії «Народ свободи». Прообразом нової політичної сили стала правляча коаліція, до якої входять партія Берлусконі «Вперед, Італія» та права партія «Національний  альянс» Джанфранко Фіні, а також деякі менші політичні організації.
     Влітку 2009 Берлусконі потрапив у серію скандалів  із сексуальним присмаком. Від нього  пішла жінка, звинувативши його в  подружніх зрадах. Преса винуватила прем'єра у зв'язках з неповнолітньою моделькою; у включенні в списки кандидатів до Європарламенту молодих привабливих жінок; у вечірках на віллі прем'єра із запрошенням моделей коштом приватних підприємців.
     Водночас  були відновлені кілька процесів, в  яких Сільвіо Берлусконі проходив як співучасник протизаконних дій  у господарській діяльності. Прем'єра  захищав закон про недоторканість вищих посадових осіб держави, прийнятий  правою більшістю. Але 7 жовтня 2009 Конституційний суд Італії ухвалив, що імунітет прем'єр-міністра країни Сільвіо Берлусконі від кримінального  переслідування порушує конституцію. Крім того, служителі Феміди вирішили, що вигідний прем’єрові закон був  ухвалений з порушенням норм. Він  пройшов у парламенті як звичайний  закон, хоча мав прийматися як конституційна  реформа, що набагато складніше. 

    Стосунки  України з Італійською  Республікою
 
     Італія  визнала незалежність України 28 грудня 1991 р. і вже в березні 1992 р. було відкрито посольство в Києві. На всіх міжнародних нарадах вона постійно висловлювалася за незалежність і територіальну цілісність України. 
На шляху активізації відносин між країнами важливим фактором був візит Президента України Л. Кучми й членів офіційної делегації до Італії, що відбувся на початку травня 1995 р. Був підписаний міждержавний Договір про дружбу й співробітництво. Він поклав початок якісно новому етапу в перебудові двосторонніх відносин. Відбулося підписання угод про взаємний захист інвестицій і про повітряне сполучення між обома країнами. Україна й Італійська Республіка домовилися діяти в напрямку розвитку співробітництва в галузі економіки, промисловості, сільського господарства, науки, техніки й екології, у взаємних інтересах, створили Українсько-італійську Раду економічного, промислового й фінансового співробітництва. Обидві сторони надають пріоритетного значення співробітництва в галузі енергетики, транспорту, телекомунікацій, надавати допомогу один одному в розв'язку технічних аспектів промислової діяльності в цих галузях, приділяють увагу таким напрямкам, як економія енергоресурсів, модернізація інфраструктур. Під час бесід з керівниками Італії, у ході зустрічей у Римі, Мілані, Венеції із впливовими політиками й підприємцями Президент України пропонував конкретні напрямки взаємовигідного торгово-економічного співробітництва. Як морські держави, Україна й Італія, можуть налагодити контакти й у суднобудуванні, адже в Україні існує потужна база для спорудження першокласних судів.

     Показовим у двосторонніх відносинах став той факт, що новий італійський Президент Оскар Луіджи Скальфаро ознайомлення з пострадянським простором через офіційні візити почав в 1995 р. з Києва, а не з Москви. «Великі країни повинні прийняти на себе конкретно сформульовані зобов'язання, щоб гарантувати безпеку України», - заявив він після зустрічі в Києві з Л. Кучмою за закритими дверми. Слова ці, звичайно, стосувалися демаршу Державної думи Росії щодо припинення розподілу Чорноморського флоту й заяв російських політиків з питань територіальної приналежності Севастополя. Аналізуючи зобов'язання більших держав, Президент Італії мав на увазі «велику сімку".
     Офіційний візит в Україну голови Ради міністрів  Італійської Республіки Р. Проди відбувся 25-26 лютого 1997 р. Сторони підтвердили наміру країн активізувати співробітництво на міжнародній арені, зокрема , у межах такої організації, як Центральноєвропейська ініціатива.
     Особлива  увага в ході візиту була приділена визначенню шляхів поглиблення відносин в економічній сфері. Італійська сторона запропонувала почати співробітництво на рівні малих і середніх підприємств. Відзначалося на тому, що одним із пріоритетних напрямків становить будівництво транспортного коридору Трієст - Будапешт - Київ. Під час перебування глави уряду Італії в Києві була підписана міжурядова Конвенція про запобігання подвійного оподатковування доходів і капіталу.
     Важливе значення для перебудови відносин мав  робочий візит прем'єр-міністра України  В. Пустовойтенко, який відбувся 15-16 грудня 1998 р. У ході бесіди з італійським керівництвом, а також представниками ділових кіл детально обговорювали найважливіші теми двосторонніх політичних і економічних відносин, актуальні міжнародні питання. Було відзначено, що початок діяльності Загальної Ради з питань економічного, промислового й фінансового співробітництва, перше засідання якого відбулося 9 грудня в Римі, стало одним з найважливіших кроків до наступної перебудови співробітництва в економічній галузі.
     Міністерства  внутрішніх справ країн співробітничають у боротьбі зі злочинністю, наркобізнесом. Підтримують зв'язки міністерства транспорту в пасажирських і транспортних перевезеннях. Італія відкрила для України кредитні лінії. Росте обсяг товарообігу, який досяг 663, 4 млн. доларів США (при цьому Україна має позитивне сальдо).
     Негативним  явищем у співробітництві є перевага сировинної продукції в експорті Італії, а в імпорті - промислової продукції. Італія закуповує чавун, шкіру, мінеральні добрива, а Україна - устаткування й пластмаси. Серед країн Західної Європи Італія - другий торговельний партнер України після Німеччини.
     Київ 17 грудня 2001 р. відвідав міністр закордонних  справ Італії Ренато Руджеро. Він провів переговори з українським колегою Анатолієм Зленком. Традиційно для протоколу подібних візитів, керівники зовнішньополітичних відомств України й Італії обговорили перспективи співробітництва двох сторін у межах Центральноєвропейської ініціативи й ОБСЄ. Ренат Руджеро як представник держави - члена Європейського Союзу - відзначив, що Італія буде підтримувати Україну на її шляху до європейського співтовариства й сподівається на поліпшення відносин між Україною і ЄС.
     Двосторонні відносини між Києвом і Римом  обоє міністрів оцінюють позитивно: товарообіг між Україною й Італією перевищив 10 млн. доларів США, на українській території зареєстровано 252 підприємства із прямими італійськими інвестиціями. Італія інвестувала в Україну 79 млн. доларів США. Це, на думку Р. Руджеро, засвідчує позитивну тенденцію в ділових зв'язках між двома державами.
     Інший аспект переговорів стосувався надзвичайно  хворобливої для Києва проблеми - проблеми так званої соціальної еміграції  й участі українських громадян у кримінальному бізнесі на Апеннінах. У переддень візиту італійського урядового чиновника посол Італії в Україні Іоланда Брунетті-Герц відзначила, що більшість рядових італійців асоціюють Україну з футболістом Андрієм Шевченко й тисячами "чорноробочих", "дівчат за викликом" і няньок. На думку офіційного Риму, український уряд повинний приділити максимум зусиль, щоб подолати бідність у державі й дати людям можливість заробляти гроші у власній країні.
     Прем'єр-міністр  і міністр закордонних справ  Італії Сильвіо Берлусконі     8 березня 2002 р. привітав керівника зовнішньополітичного відомства України Анатолія Зленко з 10-річчям установлення дипломатичних відносин між двома країнами. На думку Берлусконі, українсько-італійські взаємини є «чудовими» і «можуть глибшати й надалі». У той же час італійські урядові чиновники нагадують про ті проблеми, які існують між державами. Зокрема, надзвичайний і повноважний посол Італії в Україні Іоланда Брунетті-Герц називає проблему тру
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.