На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


реферат Этапы развития психологии

Информация:

Тип работы: реферат. Добавлен: 11.05.2012. Сдан: 2011. Страниц: 6. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


Харківський національний педагогічний університет  ім. Г.С.Сковороди 
 
 
 
 
 
 
 

Індивідуальне домашнє завдання на тему:
«Етапи  розвитку психології» 
 
 

                    Виконала  студентка 
                    фізико-математичного 
                    факультету 
                    групи 3МВ
                    Малік Олена 
                     

Харків 2011 

План:
1.Вступ
2. Етапи розвитку психології
3.Висновок
4.Список використаної літератури
 


1.Вступ
     Щоб зрозуміти проблеми і оцінити  здобутки сучасної психології, треба  прослідкувати шлях, який пройшла  ця наука у своєму розвитку, проаналізувати, як формувалися її нові концепції.     На всіх етапах історії суспільні потреби людей визначали пріоритетні напрями розвитку науки. Тривалий час па першому місці була механіка, потім її замінила біологія, далі кібернетика, соціологія. На зламі XX—XXI ст. значну зацікавленість викликає психологія. Її досягнення нині потрібні педагогам і лікарям, юристам і політикам, інженерам і військовим, менеджерам і спортсменам.            Предмет психології. Слово «психологія» вперше заявило про себе наприкінці XVI ст. у працях відомого магдебурзького професора філософії      Р. Гокленіуса і його учня О. Гасмана. Воно виникло шляхом поєднання двох грецьких слів: psyche (душа) і logos (слово, вчення). Поняття «психіка» позначало психічні явища в житті людей і тварин. Однак у той час поняття «психологія» не набуло визнання. Воно поширилося в науці лише у XVIII ст. після виходу книг німецького філософа Хрістіана Вольфа (1679—1754) «Емпірична психологія» (1732) і «Раціональна психологія» (1740).
     Коло  психічних явищ, які почала вивчати  психологія, охоплювало найрізноманітніші  вияви психіки. До нього ввійшли  відчуття (світла, кольору, тепла, запаху, смаку, звуку та ін.), що відображали  властивості подразників, які діяли  на органи чуття. Предметом дослідження  стало і сприймання цілісних об'єктів  у всій сукупності їх властивостей. Не меншу цікавість викликали  й образи предметів, що діяли на органи чуття, запам'ятовувалися, зберігалися  і відтворювалися в разі потреби  за допомогою пам'яті, створюючи  особистий досвід людини. І досі залишається без відповідей багато питань, що стосуються закономірностей  мислення, за допомогою якого людина виявляє загальні, суттєві ознаки предметів і явищ, планує діяльність і поведінку. Мислення стимулює уяву, що пов'язана з людською творчістю. Відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уява — психічні процеси. До психічних явищ відносяться переживання ставлень людини до навколишнього середовища та інших індивідів, які називають емоціями й почуттями, а також здатність людини регулювати свою поведінку, дії і вчинки, долати різні перешкоди на шляху до мети — воля. У своїй практичній діяльності та відносинах із навколишнім середовищем виявляються психічні стани (спокій, схвильованість, зацікавленість та ін.) і психічні властивості (наполегливість, рішучість і т. ін.). Специфіка психічних процесів, станів і властивостей залежить від індивідуально-психологічних особливостей людини — темпераменту, характеру, здібностей тощо. Усю сукупність психічних явищ у розмаїтті їх проявів, взаємозв'язків і динаміці нерідко називають психічним життям людини.
     Будь-яка  наука не обмежується лише збиранням  і описуванням фактів, а переходить до їх пояснення шляхом виявлення  законів, яким вони підпорядковані. Тому разом із психологічними фактами  психологія вивчає і психологічні закономірності та психологічні закони. Психологічні закони не можна повністю розкрити без розуміння механізмів психічної  діяльності.
     Виникнення  елементів психологічного знання потрібно, очевидно, віднести до тих далеким  часів, коли людина вперше усвідомила, що вона, людина, істотно відрізняється  від всього іншого в навколишньому  світі. У науковому знанні формування психологічної ідеї завжди йшло в  процесі розвитку чільної концепції  світорозуміння. Ідея душі виступає в  якості одного з центральних моментів у філософських системах Сократа, Платона, Аристотеля. Розвиток філософії в  усі наступні століття зіграв важливу  роль у становленні психологічного комплексу знань.
       Однак разом з розвитком психологічного  комплексу знань у філософії,  в області природно - наукового  звання, насамперед у медицині, йшло  нагромадження зведень про організм  людини, її анатомії, фізіології і біохімії. При цьому усе більш виявлялося протиріччя філософського психологічного знання про душу і природно - наукового знання про людину. У той же час ні філософська психологія, ні науки про організм людини виявилися не в змозі відповісти на запитання, як зняти це протиріччя.
       Процес розвитку знань про  психіку людини, систему її психіки,  характер, темперамент продовжувався  протягом сторіч, і сам цей  процес також важливий, як і  результат - наука психологія.
     Психологія - одна з наук про людину, людські  спільноти, їхнє життя й діяльність. Вона вивчає закономірності, механізми, умови, чинники та особливості розвитку й функціонування психіки, її взаємодію  з внутрішнім і зовнішнім психічним, а також сутність і зміст останніх.
       У наш час психологія одержала  змогу для подальшого наукового  продуктивного розвитку в різних  напрямах. Які особливості психології  як науки?
       По-перше, психологія - наука про  найскладніше явище -психіку, яке людство ще до кінця не вивчило й не усвідомило, про внутрішнє і зовнішнє психічне та їхню взаємодію.
       По-друге, психологія є однією  з наймолодших наук. Умовно її  наукове становлення пов'язують  з 1879 роком, коли німецький  психолог В. Вундт у Лейпцизі створив першу у світі Лабораторію експериментальної психології. Однак у практичній площині психологія є однією із найдавніших, оскільки її застосовували ще в сиву давнину, коли наші предки готувалися до полювання, війн тощо. У кожному племені, фактично, були свої практичні психологи - це заклинателі, шамани, пророки, чаклуни, ясновидці та ін. По-третє, наукова психологія відрізняється від побутової, народної і релігійної, тому що використовує більш фундаментальний і різноманітний інструментарій для здобування знання, прагне до узагальнень, дає змогу побачити загальні закономірності розвитку особистості й групи. Наукові знання не мають інтуїтивного характеру, а є більш раціональними й усвідомленими. Отже, наукова психологія володіє унікальним фактичним матеріалом, недоступним жодному іншому носію. По-четверте, психологія є наукою розгалуженою, оскільки має десятки галузей.
       По-п'яте, психологія має унікальне  практичне значення для будь-якої  людини та діяльності, у тому  числі й педагога. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Етапи розвитку психології 

1-й  етап
     Початкові уявлення про психіку були пов'язані  з анімістичними поглядами первісних  народів, які вважали, що все на світі  має душу. Душу вони тлумачили як загадкову сутність, що керує всіма  живими і неживими істотами.
     Перші спроби пояснити психічні явища без  опори на надприродні сили були зроблені вже у давньому світі (Єгипті, Китаї, Індії, Греції). Учені знаходять їх в давньоєгипетському папірусі «Пам'ятка мемфіської телеології» (IV тис. до н. е.), в текстах давньоіндійських Вед, зокрема в Упанішадах (І тис. до н. е.) та китайських медичних книгах (VIII ст. до н. е.). І давні єгиптяни, і китайці органом психіки вважали серце. 

     З появою філософських учень намагання теоретично осмислити сутність людської душі починають посідати одне з центральних місць. Перші спроби з'ясувати сутність психічного в давньогрецькій філософії були наївно-матеріалістичними. Так, іонійські філософи, шукаючи матеріальні основи буття, намагалися вивести з нього душу. Фалес із Мілета (624—548 до н. е.) вбачав ці основи у воді, Анаксімен (588—524 до н. е.) — у повітрі, а Геракліт із Ефеса (540—484 до н. е.) — у вогні. «Світ єдиний з усього, — стверджував він, — не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає». Ці погляди грецьких мислителів поступово навели на думку про загальну одухотвореність матерії. 

       Демокрит із Абдери  вслід за своїм учителем Левкіппом, Епікур, римський філософ і поет Тіт Лукрецій Кар та ін. уявляли душу як сукупність маленьких кулястих і дуже рухливих атомів. Просякуючи тіло, вони надають йому руху. Демокрит першим створив теорію пізнання на основі розрізнення чуттєвих і розумових знань. 

     Більше  двох тисяч років тому видатний грецький мислитель Сократ (470—399 до н. е.) на фронтоні дельфійського храму написав  «Пізнай самого себе». Цей заклик залишається актуальним і понині, спрямовуючи пошуки вчених на розкриття  секретів людської психіки.
     У давній грецькій філософії знайшли своє вираження й ідеалістичні погляди  на сутність психіки. Так, засновник  філософського ідеалізму Платон (427—347 до н. е.) вчив, що основу буття  становлять незмінні й вічні ідеї, блідим відбитком яких є матеріальний світ. Людська душа до свого земного  існування перебуває у світі  ідей, споглядає їх, а після смерті знову повертається в надчуттєвий  світ. Згадування душею того, що вона пізнала до переселення в тіло, і породжує знання. Ідеї в душі не виникають під впливом навколишніх  речей і явищ. Платон був основоположником дуалізму в психології, що розглядає  тіло та психіку як два самостійні і антагоністичні начала.
     Цей дуалізм подолав давньогрецький філософ Аристотель (384—322 до н. е.) у  своїй праці «Про душу». Критикуючи платонівську теорію душі, він вказав на необхідність дослідного підходу  до вивчення психічної діяльності, вважаючи, що душа є невід'ємним началом  лише органічного життя, а не всього матеріального світу. Поступово  поняття «душа» дослідники стали  застосовувати не до всіх життєвих проявів, а лише до психічних явищ, що сприяло виникненню поняття про  свідомість.
     У III ст. до н. е. олександрійські лікарі Герофіл (нар. прибл. 300 до н. е.) та Еразистрат (прибл. 300—240 до н. е.) відкрили нерви і показали, що не тіло загалом, а лише його окремі органи (нерви, мозок) нерозривно пов'язані з психікою.
       Римський лікар Клавдій Гален  (129—199) при тлумаченні душі використовував  термін «плевма». На його думку, периферична плевма поєднується з центральною, внаслідок чого душа отримує здатність розпізнавати тілесні зміни. Такий підхід ще більше наближав до трактування свідомості як головного феномена психіки. 

     В епоху  Середньовіччя церква, підпорядкувавши  собі всі форми ідеології, поставила  знання на службу вірі. Завдяки працям давньогрецького філософа Плотіна (205— 270) та християнського теолога Августина Аврелія (354— 430) поняття «свідомість» набуло ідеалістичного тлумачення. Вважалося, що душа є місцем зосередження знань, і її можна пізнавати лише шляхом інтроспекції (самоспостереження). Попри утиски, гоніння церкви і в ці складні часи поступово нагромаджувався матеріал про анатомо-фізіологічні особливості людського організму. Вагомий внесок у розвиток науки зробили арабські вчені Авіценна (Ібн-Сіна) (980—1037) і Аверроес (Ібн-Рушд) (1126—1198). Авіценна на основі досягнень східної медицини створив матеріалістичне вчення про психіку. Так, афекти він пов'язував із тілесними змінами. Його дослідами було закладено основи майбутнього асоціативного експерименту. Аверроес, видатний знавець надбань Аристотеля, доводив, що той не визнавав індивідуального безсмертя душі, акту створення світу, потойбічного життя, і спрямовував тлумачення психічних процесів у матеріалістичне русло, пов'язуючи їх із процесами фізіологічними. 

2-й етап
     Під впливом атмосфери, характерної  для середньовіччя (посилення церковного впливу на всі сторони життя суспільства, включаючи і науку), затвердилося представлення, що душу є божественним, надприродним початком, і тому вивчення щиросердечного життя повинний бути підлегло задачам богослов'я. Людському судженню може піддаватися лише зовнішня сторона душі, що звернена до матеріального світу. Найбільші таїнства душі доступні лише в релігійному (містичному) досвіді.
       Після зміцнення панування християнської  церкви з'явилася необхідність  внести доповнення, чи роз'яснення  трансформувати деякі положення  християнства. Потрібно було і  канонізувати постулати, що випливають  з реалій, для того щоб запобігти  поширення єресі, що несе церкви  розкол. Так виник новий етап - патристика, навчання батьків церкви, у якому богослов'я починає  звертатися до знань, накопиченим  в античності. З цього часу  і майже до XII-XIII ст. взаємини церкви  і науки знову змінюються, причому  церква стає одним з головних  хоронителів і розповсюджувачів  знань.
       Монастирі ставали оплотом науки,  у них зберігали книги і  навчали грамоті. Узагалі єдиними  грамотними людьми, як правило,  були ченці, а світські люди, феодали, навіть вища знать,  часто не вміли писати і  вважати. У монастирях зберігалися  не тільки церковні, але і світські  книги, у тому числі списки  з книг античних психологів. Ці  роботи вивчалися і розвивалися  в працях церковних учених, що  звичайно працювали при монастирях. Важливим було і те, що в  цей суворий час монастирі  давали захист, охороняли від  голоду і багатьох хвороб, від  військових грабежів. Незважаючи  на протидію імператорів, влада  пап залишалася досить міцної, щоб протидіяти будь-яким спробам  похитнути авторитет церкви. Цьому  сприяло і те, що, незважаючи на залишки язичеських вірувань, більшість світських володарів також були глибоко віруючими людьми.
       Таке положення проіснувало кілька  століть, однак уже до XII-XIII ст. воно початок змінюватися. Однак  для взаємин науки і релігії  цей поворот виявився не настільки  сприятливим, тому що духівництво  перестало бути єдиним оплотом  культури. У цей час стали з'являтися  перші світські університети, початку  в Болоньї, а потім у Парижеві. Відкривалися і світські школи  - тобто грамотними вже були  не тільки ченці, але й аристократія  купці і ремісники. Посилення  міст із їхнім самоврядуванням,  для якого необхідно висока  майстерність і виконання цехових  правил, вимагало і нової культури, нової самосвідомості людини. З'явилася  і сильна світська влада, що  підкорила собі церковну.
       Саме в цей час і зародилася  схоластика, ... що у цей момент  була досить прогресивним явищем, тому що припускала не тільки  пасивне засвоєння старого, але  й активне роз'яснення і модифікацію  готового знання, розвивала уміння  логічно мислити, приводити систему  доказів і будувати свою мову. Той факт, що це знання вже  готове, тобто схоластика зв'язана  з використанням репродуктивного,  а не творчого мислення, тоді  мало насторожував, тому що навіть  репродуктивне мислення спрямоване  на одержання і доказ знання. Однак згодом схоластика початку  гальмувати розвиток нових знань,  придбала догматичний характер  і перетворилася в набір силогізмів, що не дозволяли спростувати  старі, неправильні чи невірні  в новій ситуації положення.  Точно так само і церква, що  була в VI-Х ст. багато в чому  охоронницею знань, ставала гальмом  на шляху розвитку науки. У  прагненні зберегти за собою  пріоритетні позиції церква перешкоджала  розвитку нових концепцій, що  суперечили її численним догмам, причому згодом цих протиріч  ставало усе більше, а неприйняття  зростало. Саме в пізньому Середньовіччя здобувала усе більше значення інквізиція, що намагалася відстояти колишні позиції церкви у владі і науці.
       Усе більший вплив на психологію  Середньовіччя починали робити  і роботи Платона й Аристотеля, концепції яких поступово здобували  усе більш ортодоксальний характер. Багато великих учених того  часу (Ібн Рушд, Ф. Аквінський) були послідовниками Аристотеля, доводячи, що саме їхнє тлумачення цієї теорії єдино вірне.
       До кола традиційних психологічних  проблем, досліджуваних у середньовічній  науці, відноситься, насамперед, вивчення процесу мислення і  його взаємозв'язків з мовою.  Аналізуючи становлення понятійного  мислення, учені порушували питання  про походження загальних понять (універсалії). Поряд з питанням про взаємозв'язок знання і віри він стає одним з центральних у період схоластики. При цьому реалісти  доводили, що загальні поняття реально існують ще до речей, у розумі в Бога. Такий підхід перегукувався з позицією Платона, що затверджувало, що загальні поняття існують у світовій душі, будучи зразком для реальних предметів. Номіналісти, навпроти, вважали, що загальні поняття не існують у реальності, є лише «подув голосу», тобто слово, яким для зручності спілкування фіксують групу подібних предметів. Засновник концептуалізму (напрямку, що примикав до номіналізму) П. Абеляр доводив, що загальні поняття існують і поза речей, у розумі людини, тобто слово - це не тільки звук, але і значення, що, залишаючись у назвах, передається людям. При цьому він одним з перших відстоював верховенство розуму над вірою, говорячи про те, що треба розуміти, щоб вірити. Так до XI-XII вв. у науці почав відроджуватися раціоналізм, що став ведучим напрямком у психології і філософії Нового часу.
       У той же час поряд із  продовженням дослідження традиційних  для античної науки питань  психологія Середньовіччя займається  і новими проблемами. Насамперед до них відноситься вивчення взаємозв'язку психічних і соматичних хвороб, що проводилося відомим арабським психологом і лікарем Ібн Сіной. Ці роботи заклали основи сучасної психофізіології, уперше розкрили природу стресів і їхній вплив на стан психіки.
       У церковній психології також  проводилися важливі дослідження,  спрямовані на вивчення способів  маніпуляції великою масою людей,  прийомів зниження психічної  напруги. Однак у важкі для  людини моменти, під час соціальних  катаклізмів (воєн, епідемій і  т.д.), що відбувалися досить часто,  особливо протягом VI-Х ст., цих  природних регуляторів психологічної  стабільності виявлялося недостатньо.  Тому було необхідно розробити  способи емоційної розрядки, очищення  від страху і почуття провини.  Такі способи були знайдені  в самій церковній культурі. Це  були, насамперед, обряди сповіді  і покаяння; вони давали людям  впевненість у можливості очищення, зняття провини за свої вчинки, за порушення правил, неминучі  в реальному житті, у можливості  прощення і спокути тих помилок,  що були ними зроблені. Таким  чином, невдоволення собою не  накопичувалося, знімалася напруженість  від усвідомлення своїх гріхів, що сприяло укорінення і із  собою, і з іншими, запобігало  зниження самооцінки. Терапевтичний  ефект цих обрядів був тісно  зв'язаний із глибокою вірою, надією на загробне возстання, що служили в цьому випадку основою для катарсису.
       На вірі ґрунтувалися і способи  лікування деяких психосоматичних  захворювань (наприклад, ... істерії), що використовувалися багатьма  священнослужителями в середні  століття. Упевненість людей у  тім, що даний священик дійсно  може їм допомогти, приводила  до того, що накладення рук,  дотик до одягу і т.п. ставали  могутнім стресовим фактором, що  виліковував хворого. Технологія вселяння, що допомагає при подібних захворюваннях, згодом була використана й у психоаналізі.
       У цей період продовжувався  і розвиток ораторського мистецтва,  спрямованого на керування почуттями  слухачів, зараження їх визначеним  емоційним станом. Якщо в античності  ці прийоми ґрунтувалися головним  чином на мові, то в Середньовіччя  використовувалися і невербальні  засоби (жести, паузи, інтонації  і т.д.), що було серйозним придбанням  психології того часу.
     З XVII ст. розпочинається нова епоха в  розвитку психологічного знання. Для  неї є характерною спроба осмислити  духовний світ людини із загально-філософських позицій без експериментальної  основи.
     У вченні видатного французького мислителя  Рене Декарта (1596—1650) зародилося поняття про рефлекс як закономірну відповідь організму на зовнішній вплив. Людину він розглядав як «живу машину», в якій всі життєві процеси, в тому числі й психічні, зумовлені зовнішніми впливами, як робота годинникового механізму спричинена вагою годинникових гир. Декарт дійшов висновку про повну відмінність між тілом і душею: «тіло за своєю природою завжди подільне, а душа неподільна». Проте душа здатна породжувати в тілі рух. Він наголошував на провідній ролі свідомості й мислення, акцентуючи їх своєрідність. Це суперечливе дуалістичне вчення породило складну психофізичну проблему: як пов'язані в тілі людини фізіологічні і психічні процеси. Однак із її вирішенням мислитель не справився. Його ідеї мали значний вплив на подальший розвиток психології загалом та її методів зокрема.
     Дуалізм Декарта подолали у своїх роботах  англійський філософ Томас Гоббс (1588—1679) та голландський філософ Бенедикт Спіноза (1632—1677).
     Внаслідок розвитку наукових знань про людську  психіку по-новому стали розглядати предмет вивчення психології. В XVII ст. вона перестає бути наукою про душу і стає наукою про свідомість.
     Під впливом математики німецький мислитель  Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646—1716) уперше в історії науки вжив поняття «несвідома психіка». Він розмежував перцепцію (неусвідомлене сприймання) і апперцепцію (усвідомлене сприймання, що включає увагу і пам'ять), водночас пропонуючи розглядати психічне життя не як арифметичну суму, а як інтеграл, що перебуває у безперервному розвитку.
     Основоположником  емпіричної психології, що спирається на знання, здобуті у якості досвіду, був англійський філософ Джон Локк (1632—1704). На його думку, досвід має  два джерела: діяльність зовнішніх  органів чуття (зовнішній досвід) і внутрішню діяльність розуму (внутрішній досвід). Людина народжується на світ без  будь-яких ідей. Її душа нагадує чисту  дошку (tabula rasa), на якій досвід виводить свої письмена. Двоякість учення Локка про зовнішній і внутрішній досвід стимулювала розвиток як матеріалістичних, так і ідеалістичних концепцій учіння — цілеспрямованого засвоєння знань, умінь, навичок соціального досвіду з метою наступного використання їх у практичному житті.
3-й етап
    Наприкінці 19 ст. експеримент починає активно  впроваджуватись у вивчення центральних  психологічних проблем.
        Програма Вундта була орієнтована на загальнонауковий експериментальний метод. Як писав сам Вундт не "можна допустити ніякої відмінності між психологічними і природничо-науковими методами".
        Проте, єдиним прямим психологічним методом Вундт вважав самоспостереження, оскільки предмет психології - безпосередній досвід, як він даний самій людині.
        Роль експерименту обмежується  лише наданням його результатам точності і надійності.
        Вундт визначив основні завдання психології :
    аналіз процесу свідомості методом інтроспекції
    виявлення елементів свідомості
    встановлення закономірностей їх з'єднання.
        Очевидно, що програма Вундта, логічно витікала з емпіричної і асоціативної психології. Використовуючи знання, що склалися у філософії, понятті "апперцепція", "досвід" і "асоціація", і вважаючи, що складні психічні явища не зводяться до суми їх складників, Вундт успадкував, хоча і не в первинній формі, пояснювальні принципи, що історично склалися.
        Культура експерименту і її важливість були засвоєні Вундтом в лабораторії фізика і фізіолога Г. Гельмгольца, в роки його роботи з ним. Однак, Вундт вважав, що метод експерименту застосовний тільки для вивчення простих психологічних явищ, але не вищих, пов'язаних з мовою, культурою і так далі На думку Вундта для цих цілей застосовні методи соціології і антропології.
        Лінія програми Вундта, орієнтована на експеримент була зафіксована в таких його працях, як "Нариси по теорії сприйняття" (1862), " Підстави фізіологічної психології" (1874), а культурно - історична лінія - в 10-ти млосній праці "Психологія народів" (1900-1920). Важливо помітити, що експериментальна лінія програми Вундта зробила незмірно більший історичний вплив на нову дисципліну, що стає, чим культурно-історична. У цьому проявилася потреба психологічного співтовариства, що зароджується, в розвитку загальнонаукової культури досліджень.
        Найважливіша роль В. Вундта в становленні психології як самостійної наукової дисципліни полягала в тому, що саме він організовував перші спеціалізовані інститути психологічної науки. У 1879 році Вундт заснував наукову лабораторію в Лейпцігу ( Інститут експериментальної психології ), в якій проводилися дослідження, і навчання фахівців-експериментаторів (підготовлено більше 150 психологів з 6 країн світу), а 1881 року науковий журнал "Філософські дослідження", всупереч назві цілком присвячений психологічним питанням.
        Вундт також заснував фіксоване членство в науковому психологічному суспільстві, завдяки проведенню в Парижі в 1889 році Першого міжнародного психологічного конгресу.
        4-й етап
     Після Жовтневого перевороту в перші роки радянської влади вітчизняна психологія продовжувала розвиватися у взаємодії  зі світовою психологічною наукою. Тому при наявності специфічних  рис розвиток вітчизняної психології характеризується практично тими ж  закономірностями. Росте інтерес  до соціально психологічних проблем, ... проблемам особистості. Виникають  нові напрямки. В області психології трудової діяльності, наприклад, виникає  один з напрямків практичної психології - психотехніка, в області психології навчання — педологія, в області  загальної психології - реактологія  і т.п.
       Однак у радянський час відбулася  абсолютизація фізіологічної ідеї. Відповідно до офіційної установки,  тільки таким шляхом могло  бути досягнуте істинно наукове  психологічне знання, що тільки  так будуть, безумовно, забезпечені передові позиції радянської психології і її торжество над реакційною буржуазною психологією. Перетворення в жизнь офіційної установки зажадало активного застосування адміністративних методів.
       До кінця 50-х - початку 60-х  років склалася ситуація, коли  психології була відведена роль  роздягнула у фізіології вищої  нервової діяльності і комплексу  психологічних знань у марксистсько-ленінській  філософії. Фактично це означало  заперечення психології як самостійної  науки. Майже всі основні психологічні  концепції, що одержали визнання  в усьому світі, були заборонені. Серйозно постраждала система  підготовки фахівців-психологів, границі  сфери практичної діяльності  психологів звузилися до межі. І усе-таки всупереч загальній  згубній спрямованості адміністративно-ідеологічного  керування розвитком психології, завдяки подвижницькій діяльності  багатьох учених-психологів, були  збережені основи психології  як науки, що забезпечили можливість  нагромадження потенціалу, необхідного  для виходу на якісно новий  рівень. Більш того, ученими Радянського  Союзу зроблений чималий внесок  у світову психологію. Це С.Л.  Рубінштейн, Л.С. Виготський, А.Н. Леонтьєв, А.Р. Лурія, Б.Г. Ананьев, В.Н. Мясніщев, А.Ц. Пуні, Д.Н. Узнадзе, П.И. Зіченко і багато інші видатні вчених.
       У радянський період вітчизняними  вченими було вироблене визначення  психології як науки про психіку,  закономірності її прояву і  розвитку. Визначення психіки спиралося  на положення марксистської філософії,  ленінської теорії відображення  і рефлекторної теорії. Психіку  випливало розуміти як властивість  мозку відбивати об'єктивну дійсність;  психічне - властивість фізіологічного; фізіологічне матеріально, психічне  ідеально; психічне відображення - ідеальна  форма існування матеріального;  ідеальне існує як суб'єктивна  реальність у нерозривному зв'язку  з об'єктивною реальністю. Такі  вихідні позиції в міру розвитку  психології і нагромадження нею даних експериментальних досліджень і практичного досвіду привели до труднощів самого визначення предмета психології. Усе більш просліджується прагнення вийти за рамки розуміння психології як науки про психіку - властивості мозку. Ідея психології як науки про людину, де психічне є суть людини і людського суспільства в інтеграції з історією людства і розвитком Всесвіт, виразно пролунала в 1968 р. з виходом у світло книги Б.Г. Ананьева "Людина як предмет пізнання". Ця ідея одержує усе більше визнання. Так, наприклад, В.И. Слободчиков і Е.И. Ісаєв (1995) розглядають психологію людини як психологічну антропологію і говорять про духовність як самої глибинної суті людини.
       Початок "Прориву" психології  було покладено в психологічній  школі Ленінградського університету, очолюваного Б.Г.Ананьєвим. У 1959р.  Б.Ф.Ломовим, одним з талановитійших учнів Б.Г.Ананьєва, була утворена перша в країні лабораторія інженерної психології (спочатку називалася лабораторією індустріальної психології). Лабораторія під керівництвом Б.Ф. Ломова проробила величезну роботу зі становлення інженерної психології як психологічної дисципліни. Були проведені фундаментальні дослідження з проблем обробки інформації людиною-оператором, надійності діяльності, розроблені принципи обліку людського фактора при проектуванні різних автоматизованих систем керування і багато хто інші. Інженерно-психологічні дослідження активізували експериментальну психологію. Лабораторія стала загальновизнаним центром інженерної психології, що поєднує практично усі виниклі лабораторії і наукові групи цього напрямку по всій країні. Були установлені творчі зв'язки з інженерними психологами США, ФРН і інших країн. Багато психологів і інженери пройшли перепідготовку в лабораторії. Щорічно лабораторією проводилися конференції, симпозіуми, семінари. Вона забезпечувала публікацію інженерно-психологічних матеріалів, обсяг яких навряд чи був набагато менше, ніж по всіх інших напрямках психології. У країні почалася підготовка фахівців з інженерної психології, стала формуватися інженерно-психологічна служба. У цілому роль лабораторії Б.Ф. Ломова для розвитку вітчизняної психології порівнянна, ... напевно, тільки з тією роллю, що зіграла у свій час лабораторія В. Вундта.
       Наступне знаменна подія для  розвитку вітчизняної психології  — це звільнення від ідеологічних  догм і необґрунтованих заборон  як наслідок перетворень суспільно-економічного  укладу. Вітчизняна психологія одержала  можливість розвиватися в системі  світової психології і використовувати  її потенціал для рішення практичних  проблем психологічної допомоги  людині, забезпечення його діяльності  і взаємодії.
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.