На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


курсовая работа Права свободи людини

Информация:

Тип работы: курсовая работа. Добавлен: 14.05.2012. Сдан: 2011. Страниц: 8. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


ЗМІСТ 

 

Вступ 

    Питання прав та свобод людини і громадянина  на сьогодні є найважливішою проблемою  внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав  світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.
    У Новій Конституції України від 28 червня 1996 року значно розширений перелік  прав і свобод, насамперед за рахунок включення в нього прав і свобод, закріплених у міжнародно-правових актах про права і свободи людини і громадянина.
    Права і свободи  людини не завжди залежать від соціально-економічного ладу держави  і рівня його розвитку. Вважається, що вони повинні надаватися кожній людині і гарантуватися Конституцією країни і національним законодавством.
    В усіх сферах відносин, регульованих правом, людина і громадянин виступає як суб'єкт  відповідних прав, свобод і обов'язків, що визначені нормами конкретної галузі. Усіма галузями права передбачені й умови її участі як суб'єкта тих або інших видів правовідносин, при реалізації нею своєї правоздатності.
    Інакше  кажучи, правове положення людини і громадянина в повному обсязі характеризується сукупністю прав, свобод  і обов'язків, якими вона наділяється як суб'єкт правовідносин, що виникають у процесі реалізації норм усіх галузей права.
    Практична реалізація всього комплексу прав людини - складна, усеосяжна задача, ступінь  рішення якої безпосередньо характеризує рівень розвитку, прогресивність і гуманізм як окремих країн, так і всієї людської цивілізації.
    Сукупність  конституційних прав, свобод та обов'язків, які визначають статус громадянина  України в суспільстві і державі, утворюють певну систему. Ці права, свободи та обов'язки різноманітні за своїм характером і змістом. Однак усі вони виражають ті корінні відносини, які склалися між Українською державою та її громадянами. Тому кожне право, кожний обов'язок необхідно розглядати не лише окремо, а й у системі всіх основних прав, свобод та обов'язків.
    Виходячи  з вищезазначеного можна сказати, що  на сьогоднішньому етапі розвитку суспільства актуальним є питання  забезпечення важливих прав людини, які  обумовлені життям і є об’єктивними та необхідними для існування, через  закріплення цих прав в основних нормативних документах держави і реалізацію їх суб’єктами правових відносин.
     Предметом дослідження курсової роботи є теоретичні засади конституційного права.
          Об’єктом дослідження  є нормативно правові та організаційні основи забезпечення прав та свободи людини і громадянам в Україні.
        Метою курсової роботи стало дослідження нормативно правових та організаційних основ забезпечення прав та свобод людини і громадянам в Україні.
     Відповідно  мети дослідження були поставлені й вирішувалися наступні завдання:
     - виокремити поняття поняття прав і свобод людини та громадянина, їх конституційне забезпечення ;
     - визначити види основних прав, свобод людини і громадянина в Україні ;
     - охарактеризувати механізм реалізації, гарантії та захист прав і свобод людини і громадянина.
    Структура курсової роботи визначена метою  дослідження та включає в себе вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел.
 

Розділ  І. Поняття прав і  свобод людини та громадянина, їх конституційне  забезпечення

1.1. Зміст прав і свобод людини

    Питання прав та свобод людини і громадянина  на сьогодні є найважливішою проблемою  внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав  світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.
    Вважається  за загальними правилами, що конституційний статус громадянина, носія права,  – єдиний, неподільний і однаковий  для всіх.
    До  поняття правового статусу входять  такі основні елементи (вони складають  його зміст і структуру): громадянство; загальна правоздатність; принципи правового  статусу; конституційні права, свободи  і  обов’язки громадян; гарантії прав і свобод; відповідні правові норми [6, c.43].   
    Зазначені вище елементи об’єднує те, що утворюючі  їх норми регулюють зв’язки та відносини між державою в цілому і її громадянами. Однак кожний елемент  виконує власну роль в юридичному оформлені статусу громадян в  суспільстві та державі. Головним елементом правового статусу є основні права й обов’язки людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві, міру юридичної свободи і відповідальності. Вони створюють необхідні умови для всебічного розвитку особи, задоволенню її інтересів та потреб. Усі інші елементи правового статусу громадян мають “допоміжний” характер, - “працюють” на цю мету.
    Права й свободи людини і громадянина, закріплені у чинній Конституції  України, не є вичерпними. Це означає, що в майбутньому система прав і свобод може бути розширена та вдосконалена. Конституційні права й свободи гарантуються й не можуть бути скасовані.
    Конституційні права й свободи громадян, як особливий  інститут, мають властивості і  риси, які виділяють їх із загальної  системи прав і зумовлюють їх вирішальну роль у визначені соціального та правового становища особи в суспільстві й державі. Вони відрізняються від інших прав як за змістом, так і за формою закріплення. Ці права і свободи стають конституційними лише після закріплення в конституції.
    Отже, під конституційно-правовим статусом особи розуміють загальні, основоположні  начала, за допомогою яких у Конституції  визначаються основні права, свободи  і обов’язки людини і громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і  поведінки в межах конституції та інших законів.
    Основні права, свободи та обов’язки людини, тобто певні можливості, які необхідні для існування та розвитку людини в конкретних історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, духовним, соціальним) розвитку людства і мають бути законними й рівними для всіх.
    По-перше, йдеться про можливості деяким чином діяти або утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформулювалися.   При цьому основні права – це саме ті можливості, без яких людина не може нормально існувати. Це зумовлене, як раз, об’єктивністю права.
    По-друге,   зміст і обсяг цих можливостей  людини залежить насамперед від можливостей  усього суспільства, головним чином  від рівня його економічного розвитку. Тому права людини – це явище  соціальне, яке породжується суспільством.
    По-третє, ці можливості за їх основними показниками  мають бути рівними для всіх людей. Лише тоді вони будуть правовими.
    Тому, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися, обмежуватися  будь-ким, не можуть бути і предметом “дарування” з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи [5, c.26].
    Під правами людини розуміють певні  її можливості, відокремлену її свободу; деякі основні її потреби чи інтереси; її вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству, державі, законодавству; певний вид (форма існування, спосіб прояву) матеріалів.
    Конституційне право людини і громадянина –  це певні можливості суб’єкта конституційно-правових відносин, тобто юридичні можливості задоволення особистих потреб та інтересів відповідно до рівня розвитку громадянського суспільства і держави.
    Свободи людини і громадянина як конституційно-правова  категорія – це спроможність людини діяти відповідно до своїх інтересів  і мети; це можливість власного незалежного  вибору того чи іншого рішення. Тому громадянські свободи тлумачаться як встановлена і гарантована законом сфера автономії громадянина по відношенню до держави, державної влади й інших громадян. Це свобода певних дій, волевиявлень, свобода вираження думок, вимог і міркувань політичного порядку, або право громадянина на невтручання органів держави й інших громадян у сферу його особистих переконань.
    Формою  реалізації основних прав можуть бути конкретні правовідносини. Водночас деякі конституційні права й  обов’язки громадянина і людини можуть здійснюватись і без останніх (таємниця листування, виконання законів тощо).
    Із  вищезазначеного можна зробити  висновок, що поняття прав людини більше відноситься до категорії об’єктивної, оскільки такі права зумовлені життєвою необхідністю. В свою чергу, поняття  прав громадянина – є суб’єктивною категорією, оскільки такі права встановлюються в тій чи іншій державі для тих суб’єктів, що знаходяться з нею у правовому зв’язку.
    Треба констатувати, що найбільш виразно  права людини виявляються в її суб’єктивних правах.
    Суб’єктивне право – це забезпечена законом  міра можливої поведінки особи (громадянина  або організації), спрямована на досягнення цілей, пов’язаних із задоволенням її інтересів[1]. Передумовою суб’єктивного права є правоздатність, тобто загальна здатність мати права. Суб’єктивне право – необхідний елемент конкретного право відношення, тому воно виникає на основі юридичного факту. Суб’єктивне право включає  як можливість самостійно здійснювати  чи не здійснювати  певні дії (поведінку), так і можливість вимагати цього від іншої особи (інших осіб), оскільки така поведінка зумовлює реалізацію суб’єктивного права. Так, власник землі вправі володіти, користуватися і розпоряджатися нею у рамках закону самостійно, без допомоги інших осіб, не вимагаючи від них здійснення будь-яких дій.  Таке суб’єктивне право являється абсолютним, воно захищається законом від дій будь-кого , хто своєю поведінкою перешкоджає його здійсненню.
    За  депутатським запитом депутат має  право вимагати від посадових  осіб або певного державного  органу  вчинення певних дій. Таке суб’єктивне право є відносним, оскільки вимоги про здійснення дій (або утримання від них ) стосуються певної особи або певних осіб.
    У випадку порушення суб’єктивного  права воно захищається законом  у примусовому порядку шляхом пред’явлення у суді або іншому установленому законом державному органі вимоги до порушника суб’єктивного права.
    Система прав, свобод та обов'язків людини і  громадянина, встановлена Конституцією України, визначає основний зміст правового статусу людини і громадянина України. Залежно від характеру діяльності, здійснюваної в основних сферах життя громадянського суспільства. Конституція фіксує основні права, свободи та обов'язки громадянина і людини. Вони належать усім громадянам як суб'єктивні права певного виду.
    Уся система прав та обов'язків, їх співвідношення зумовлені об'єктивними потребами та інтересами суспільства, з одного боку, й інтересами громадянина і людини — з іншого.

1.2. Конституційне забезпечення  прав людини в  Україні

    Україна як молода демократична, правова і незалежна держава перебуває на початковому етапі становлення. Воно відбувається в умовах глибокої кризи, що охопила суспільство. В Конституції України права і свободи людини та громадянина вперше закріплені не на основі революційних мрій чи класових постулатів, а на підґрунті природного права. По суті, здійснено перехід від неправа до права, до нового право розуміння, заснованого на загальнолюдських цінностях.
    На  шляху до правової держави, як і в  реалізації прав і свобод людини та громадянина, доведеться долати значні труднощі. Серед них — тривалий і серйозний за наслідками спад виробництва, недосконале законодавство, що регулює всі сфери суспільного життя, зокрема, і проблеми забезпечення прав і свобод людини, затяжна глибока криза, яка породила у населення настрої розпачу і нігілізму, відсутність дійового ринку, розвиненої демократії, занепад моральності, ослаблення законності та зростання злочинності, що в цілому є причинами існування та джерелом, які живлять правовий нігілізм.
    Було  б помилкою вважати, що розпад тоталітарної держави автоматично призведе до визнання прав людини, утвердження  її пріоритету. Недовіра до людини, її прав, правового регулювання суспільних відносин культивувалися десятиліттями, а тому ще тривалий час позначатимуться на житті суспільства. Проблеми правового нігілізму не зникли з розпадом СРСР, а постали в новій площині, що відповідає сучасному стану розвитку нашої демократії, історичному досвіду, рівню політичної та правової культури, бажанню будувати свою незалежну демократичну, правову державу [10, c.53].   
    Для сучасної соціальної ситуації характерні такі явища, як: девальвація закону, недієздатність загальних правових принципів та норм, конкуренція джерел права або суперечність між різними нормативними актами, хаотичний стан, мозаїчність правової системи і правової регуляції, корпоративний характер різних правомочностей і правових статусів. Так, говорячи про законодавчу діяльність в Україні, можна констатувати невисоку якість, нестабільність багатьох законів (майже у 130 з них внесені, інколи навіть неодноразово, зміни і доповнення), недостатню наукову обґрунтованість їх змісту, відсутність належної системи урахування й використання громадської думки, хиби в застосуванні законодавчої техніки. Замість проголошених у Конституції загальних прав людини та громадянина і всупереч принципам загальної правової рівності в реальному житті домінує дух корпоративності, діє багато нормативно установлених владою особливих прав — привілеїв, спеціальних правових режимів, різних правових винятків і пільг на користь окремих осіб, груп, професій, соціальних верств, територій тощо[11, c.71].   
    Суперечить  реалізації прав людини так званий правовий популізм, що імітує демократичні процедури, правову державу, правове регулювання існуючих суспільних відносин. Він тісно пов'язаний з правотворчою діяльністю через установлення в юридичних нормах декларативних стимулів (прав, свобод, заохочень) або ж обмежень (обов'язків, заборон, покарань). Але саме в цьому полягає нереальність обіцянок, саме тут розходяться буква закону з ділом. Названа форма правового нігілізму набуває поширення, особливо під час виборчих кампаній — виборів до Верховної Ради та виборів Президента. У даний час кандидати щедрі на обіцянки народу, насамперед щодо забезпечення соціальних прав, які не можуть бути виконані, оскільки для цього не створені економічні умови. Особливо декларативними є зобов'язання, пов'язані з фінансовим та матеріальним забезпеченням: виплата заробітної плати, підвищення життєвого рівня населення, пенсій, мінімальної заробітної плати тощо. Численні обіцянки та їх невиконання викликають справедливе обурення, негативно впливають на свідомість громадян, породжують недовіру, а нерідко негативне ставлення до закону, держави, представників влади.
    Щоб привести права і свободи людини у відповідність з вимогами правової держави, необхідно здійснити велику роботу у багатьох напрямах. По-перше, треба переглянути існуючий перелік  прав і свобод та вилучити з нього  пропагандистські, декларативні та поки що нездійсненні. Суспільство повинне, насамперед, здійснювати ті права людини, які можна не лише обіцяти, а й гарантувати. По-друге, слід визнати міжнародний стандарт прав людини, який повинен бути не остаточним ідеалом, а вихідною точкою вітчизняного економічного і правового прогресу. Досягти цього можна не через ізоляцію чи підкреслювання наших принципових відмінностей, а шляхом творчого сприйняття найціннішого та найгуманішого, що напрацьовано міжнародним співтовариством. Визнанням міжнародної правосуб'єктності фізичної особи без визначення свого ставлення до міжнародних стандартів прав людини проблеми не вирішити. Необхідно дотримуватися принципу пріоритетності міжнародних норм, які регулюють права і свободи особистості, щодо норм внутрішньодержавних. Далі. Треба привести все право у відповідність з чинними міжнародними пактами про права людини. Мається на увазі не лише узгодження чинних норм, а заповнення тих прогалин, що існують у системі права [19, c.59].
    Україна поступово приєднується до вимог європейських структур та міжнародних документів щодо прав людини, хоча вітчизняне законодавство ще не приведене у відповідність з цими вимогами і ще не створено державних інститутів, які повинні належним чином забезпечити виконання законів про права людини. Тому необхідно провести належну роботу з імплементації положень міжнародних пактів з прав людини та інших міжнародно-правових документів. Прийняття України до європейських структур та її приєднання до Конвенції про захист прав людини і основних свобод помітно актуалізували цю проблему.
    Загалом конституційні положення про  права і свободи людини та громадянина  і конституційна концепція праворозуміння є вагомим здобутком України. Водночас ці та інші положення Конституції мають суттєві розбіжності з існуючою практикою через певні суб'єктивні й об'єктивні причини, зокрема, ще невисоку політичну та правову культуру громадян, морально-духовну кризу в суспільстві, важку економічну ситуацію.
    Існує чимало перешкод на шляху здійснення прав людини та громадянина. Ще не відпрацьовано механізм реалізації прав і свобод у системі правоохоронних органів. На сьогодні відсутня офіційно схвалена загальнодержавна, науково обґрунтована стратегія розвитку національної правової системи і системи законодавства. Вони мають хаотичний характер. Це, швидше, законодавчий масив, ніж складний конгломерат нормативних актів, до того ж, переважно, підзаконних. Багато формальних і декларативних елементів у правовій системі механічно запозичені з іноземних систем, тут чимало декларативних формальних принципів. Внаслідок цього відбуваються постійні зміни в законодавстві, що призводить до нестабільності в державі, недовіри до нього і держави взагалі [19, c.62]. 
    Нині  в Україні, незважаючи на прийняття  нової Конституції, становище з правами та свободами людини не можна вважати благополучним. Адже їх потрібно втілювати в життя і гарантувати виконання останніх.
 

Розділ  ІІ. Види основних прав, свобод людини і громадянина  в Україні

2.1. Різні погляди  до класифікації  прав і свобод

    Конституційні норми різних країн щодо прав і свобод людини і громадянина можна поділити на [17, c.106]:
    1) природні, громадянські та політичні  права і свободи, проголошені  буржуазними революціями;
    2) соціально-економічні права, які  ґрунтувалися на соціалістичному вченні;
    3) колективні, або солідарні, права,  проголошені, головним чином, країнами третього світу.
    Права і свободи, які стосуються перших двох видів, належать кожному індивідові. Права третьої категорії можна назвати правами людини і народів (право на здорове довкілля, право на страйк, громадянську непокору, право політичної опозиції).
    За  іншою класифікацією можна виділити загальні та особливі права, свободи  та обов'язки людини і громадянина. Критерієм класифікації тут слугує те, що в одних випадках вони стосуються всіх громадян (право на відпочинок), а в інших — тільки певних (окремих) груп громадян (жінок, дітей).
    Основні права та обов'язки можна класифікувати  також на основні (участь у керівництві  громадськими справами) і додаткові (виборче право).
    Класифікація  може здійснюватися на різних підставах. У результаті одні й ті самі права  і свободи одночасно належатимуть до двох, а то й більше класифікаційних груп, а підстави, за якими права і свободи об'єднуються у групи, будуть досить розмаїтими.
    Так, виділяють: права і свободи індивіда (рівноправ'я), свободи груп індивідів (право об'єднань), свобода думки або висловлювань (свобода преси), реальні свободи (право на працю), нове покоління прав, пов'язаних з науково-технічною революцією, медична етика, наприклад.
    Нарешті, права і свободи людини і громадянина  можуть бути згруповані за сферами  життєдіяльності індивіда. Такого роду класифікація уявляється особливо важливою, бо вона показує межі охорони прав людини і громадянина у різних сферах. Критерієм тут є однорідність матеріального змісту прав, свобод та обов'язків і однотипність норм, що її закріплюють.

    2.2. Система прав і  свобод людини  і громадянина 

    За  сферою життєдіяльності у Конституції  України виділяють такі основні групи прав і свобод:
    Природні (особисті) права і свободи людини, які надаються їй з народженням, а не державою, яка залежно від ступеня демократичності, може закріпити ці права в Основному законі або ні.
    Конституція України у ст. 3 визнає і гарантує, перш за все, саме природні права людини.
    Ця  група прав відображена у таких  статтях конституції:
    ст. 21, згідно з  якою усі люди є вільними і рівними у своїй гідності і правах; ст. 23 — кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості; ст. 29 — кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність; ст. 32 — ніхто не може втручатися в особисте і сімейне життя; ст. 34 — кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх почуттів і переконань; ст. 35 — кожен має право на свободу світогляду і віросповідання.
    Особливо  важливою серед цих статей є ст. 27, згідно з якою кожна людина має  невід'ємне право на життя.
    Право на життя — універсальне, загальновизнане природне право людини і громадянина, яке закріплено в міжнародно-правових актах та у конституціях багатьох країн світу.
    У Конституції України це право  відповідно до ст. 3 Загальної декларації прав людини 1948 р. здобуло своє закріплення у статтях 3 і 27 Основного Закону. Згідно зі ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою цінністю. Тому саме держава відповідає перед людиною за забезпечення цього права, прийнявши на себе обов'язок захищати життя людини (ст. 27).
    Відповідно  до цієї статті кожна людина має невід'ємне право на життя (ч. 1 ст. 27). Гарантією цього е те, що ніхто не може бути свавільно позбавлений життя (ч. 2 ст. 27).
    У свою чергу, крім держави, кожний має  право захищати своє життя і здоров'я, а також життя і здоров'я  інших людей від протиправних посягань (ч. З ст. 27).
    Особисті  права людини як універсальні передбачають конституційний захист приватного життя, свободи людини від непомірного  втручання держави у всі сфери  цього життя.
    Це  пояснюється тим, що ліберальна (європейська) концепція прав і свобод людини, на підставі визнання якої Конституція України закріплює всю сукупність прав і свобод людини і громадянина, виходить з принципу належності їм природних, невід'ємних прав, які не надаються людині державою, а згідно з природно-правовою теорією, виникають як невід'ємні, або з розуму, або з божественної волі, або з природи самої людини.
    При цьому держава відіграє щодо цих  прав службову роль, яка виявляється  в гарантуванні природних прав людини і в першу чергу основного права — права на життя.
    Держава повинна також проводити цілеспрямовану боротьбу зі злочинністю. На особливу увагу в сучасний період заслуговують злочини проти життя. Серед них до категорії особливо небезпечних належать злочини проти життя, за вчинення яких глава ІІІ Особливої частини бувшого Кримінального кодексу України 1961 р. передбачала смертну кару. Проте, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 22 грудня 1999 р. смертна кара взагалі не передбачалася [17, c.126].   
    Це  питання безпосередньо пов'язано  з вимогами Ради Європи щодо вступу України до цієї організації. Воно випливає зі ст. 2 і Протоколу № 6 Європейської конвенції з прав людини, яку Україна ратифікувала і яка зобов'язує її відмовитися від застосування смертної кари.
    За  ст. 2 Європейської конвенції з прав людини, яка набула чинності з вересня 1953 р., право кожного на життя охороняється законом. Згідно з цим правом держави повинні застосовувати таке законодавство, за яким навмисні вбивства, що їх вчинено фізичними особами або державними службовцями, які діють поза межами наданих їм повноважень, кваліфікуються як кримінальний злочин.
    У ст. 2 Конвенції зазначається, що нікого не можна умисно позбавити життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання особи винною у вчинені злочину, за який законом передбачено таке покарання.
    Відзначаючи це, необхідно зауважити, що ні в  ст. 2, ні в Протоколі № 6, в якому  міститься вимога скасувати смертну  кару, не забезпечується захист самого життя або певний його рівень. Ці положення мають на меті тільки захист особи від будь-якого свавільного позбавлення життя державою.
    З цього загального правила у Конвенції  є певні винятки (п. 2 ст. 2). Так, позбавлення  життя не розглядається як таке, що його вчинено на порушення згаданої статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили, зокрема:
    — при захисті будь-якої особи від  незаконного насильства;
    — при здійсненні законного арешту або для запобігання втечі  особи, яка законно тримається під  вартою;
    — при вчиненні правоохоронних дій  для придушення заворушення або повстання.
    Незважаючи  на ці винятки, Протокол № 6 вимагає, крім надзвичайно обмеженої кількості  випадків, щоб країни, які ратифікували цей Протокол, скасували смертну  кару. На жаль. Рада Європи застосовує при цьому подвійні стандарти: до країн, які вступили до цієї організації раніше, ці вимоги не пред'являються.
    Так, за станом на 1 лютого 2000 р. Протокол № 6 ратифікували лише 35 країн—членів ЄС, а смертна кара застосовується в ряді країн, зокрема навіть у Люксембурзі та Ліхтенштейні.
    До  речі, далеко не всі країни світу  скасували смертну кару. Це стосується США, країн Латинської Америки, Африки, 12 країн Ради Європи, а також більш як 100 країн світу.
    Щодо  країн СНД, які бажають вступити до цієї міжнародної організації, скасування смертної кари є обов'язковою умовою прийняття до Ради Європи.
    Як  зазначалося. Конституційний Суд України  ще у 1999 р. визнав положення ст. 24 Загальної  частини та положення санкцій статті Особливої частини Кримінального кодексу України, які передбачають смертну кару як міру покарання такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Тому положення цього Кодексу, що визнані неконституційними, було визнано такими, що втратили чинність з дня ухвалення судом цього рішення.
    Виконуючи вимогу ЄС в Україні скасовано застосування смертної кари. Відповідно до Закону України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України" від 22 лютого 2000 р. внесено зміни до 26 статей КК України, в яких передбачалося застосування смертної кари. Замість неї за вчинення, передбачених цими статтями злочинів передбачено позбавлення волі на певний строк, а за вчинення особливо тяжкого злочину — довічне позбавлення волі [18, c.135].   
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.