На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


контрольная работа Контрольная работа по "Финансам". Перодизаця й етапи розвитку фнансової науки.

Информация:

Тип работы: контрольная работа. Добавлен: 16.07.2012. Сдан: 2011. Страниц: 7. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


     Private institution of                                                       Приватний вищий
       higher education                                                          навчальний заклад
    «INTERNATIONAL                    1993                    «МІЖНАРОДНИЙ
         UNIVERSITY                                                              УНІВЕРСИТЕТ
        OF FINANCE»                                                               ФІНАНСІВ» 
 
 

                                 Кафедра фінансів та кредиту 

  

                       КОНТРОЛЬНА РОБОТА 

  

                                  з дисципліни: „ Фінанси 
 

  

                                                         варіант №29
  

  

  

                               Студента (ки) Ярута Р.С.     (__________)
 
                                          Курс3група ДПФК 8229 

                              Спеціальність Фінанси і кредит                                                                

               Перевірив (ла) Щербина Ольга Вікторівна (__________) 
 

  

  

                                                   Київ 2011 
 
 

Періодизація  й етапи розвитку фінансової науки. 

Фінансова наука як соціальне явище досить молода. Вона виникла у середині XV століття, тобто тоді, коли досягли повного розвитку товарно-грошові відносини й уможливилося створення фондів грошових засобів насамперед для задоволення різноманітних потреб держави. Треба зазначити, що власне фінанси існували майже на тисячоліття раніше. Так, у стародавньому Римі поряд із натуральними повинностями та контрибуцією стягувалися податки в грошовій формі, а також проводилися грошові виплати найманцям в армії. Не можна не звернути увагу на те, що великі вчені античного світу — Аристотель, Платон, Ксенофонт, Цицерон, досліджуючи в своїх працях засади державного устрою, тією чи іншою мірою торкалися фінансів. Так у IV столітті до нашої ери Ксенофонт, розглядаючи в своїх працях джерела добробуту в державі, рекомендує правителям здавати в оренду державне майно, невільників, запроваджувати податки та мито, будувати готелі", магазини, склади, здавати їх в оренду для одержання доходів. Після розпаду Римської імперії настає період культурного і наукового застою. Цього часу безпідставно шукати прояви фінансової наукової думки. Найосвіченішим класом тоді було духовенство, яке й виховало у своєму середовищі досить відомих учених. Один із них — Фома Аквінський. У XIII столітті він у своїх працях рекомендує правителям досить раціональні правила ведення державного господарства, ґрунтуючись на релігійних і моральних принципах, що дуже важливо, оскільки у подальшому мораль і фінанси мало перетиналися. У працях учених цього часу зустрічаються поради правителям не розоряти народ непомірними податками, не продавати публічних посад, не псувати монети. Загалом пропагувалося негативне ставлення до податків. У часи середньовіччя лише в державах Флоренція та Венеція було помічено досить успішну організацію фінансів у практичному сенсі. Розквіт фінансової науки почався наприкінці XV століття, коли в світі відбулися значні зміни в державному устрої, пов'язані з появою великих абсолютних монархій, та коли з'явились постійні великі армії, і завдання правлячих структур розширились. Виникла потреба в значних коштах. Це було зумовлено необхідністю пошуку нових джерел доходів. Якраз цього часу помічено досить тісний зв'язок фінансової науки з фінансовою практикою. [1]
     Найзначніші наукові дослідження кінця XVI століття належать представникові Франції Ж. Бодену. Опублікування його праці "Фінансові нерви держави" (1577 р.) пов'язують із початком фінансової науки, а тому здобутки Бодена у справі розвитку фінансової науки порівнюють зі здобутками А. Сміта у сфері розвитку політичної економії. Цього часу з'являються досить ґрунтовні роботи з фінансів італійських учених Ф. Петрарки, Бернадо, Дж. Баторо, Н. Макіавелі та інших. Цьому сприяв розвиток італійських міських республік та розвиток наукової думки під впливом раннього Ренесансу. Проте ця література більшою мірою мала практичний характер. У XVII столітті значний внесок у розвиток фінансової науки зробили англійські вчені Т. Мен, Дж. Локк, Т. Гоббс. Основні їхні праці присвячені проблемам оподаткування. Більшість цих учених була прихильниками ідеї непрямого оподаткування, пропагувала спрощення існуючої і побудову нової системи податків на раціональних засадах. У другій половині XVII століття була оприлюднена відома праця Вільяма Петті "Трактат про податки і збори". Спершу здається, що ця робота присвячена виключно питанням фінансів, але насправді вона глобальніша. її зміст дав змогу закласти основи політичної економії, а автору — звання першого професійного економіста. В. Петті вперше дає наукові трактування про багатство держави, значення грошей в економіці та методи їх використання, про ціну речей, яка визначається кількістю часу, затраченого на їх виробництво. Він стверджував, що праця — це батько багатства, а земля — його мати. Ці важливі наукові засади неабияк вплинули на подальший розвиток економічної науки загалом і фінансової зокрема. Досить вагомий внесок у розвиток фінансової науки в XVII—XVIII століттях зробили німецькі вчені-фінансисти: Л. фон Секондорф, Ф. Юсті, І. Зоннефельд. Вони належали до представників німецької школи камералістики, значну увагу приділяли системі управління фінансами, взаємозв'язку фінансів із народним господарством та залежності рівня добробуту населення від платоспроможності щодо податків. В 1746 році Ф. Юсті видає свою основну працю "Система фінансового господарства", в якій вперше системно були викладені основні положення фінансової науки. З огляду на це деякі вчені — послідовники Ф. Юсті вважають його батьком фінансової науки. Його погляди на фінанси загалом і на фінансову науку зокрема мали значний вплив на розвиток фінансової науки в багатьох європейських країнах. [2]
      Наприкінці XVIII століття спостерігається повне пожвавлення розвитку фінансової науки. Цьому сприяли нові наукові відкриття в галузях філософії, політичної економії, права, державного управління. Відбувалися докорінні перетворення в економіці та політиці. Цього часу широкого визнання досягають ідеї Монтеск'є, Ж. Руссо, Д. Дідро, Д. Канта. Державне управління зазнає змін під впливом ідей Великої французької революції та прогресу техніки. Цього часу на найбільшу увагу заслуговують теоретичні постулати в галузі фінансової науки французьких вчених-фізіократів Ф. Кене, А. Тюрго, О. Мірабо. Ідеї фізіократів про справедливе оподаткування, про джерела доходів, про розмір участі кожного громадянина у витратах держави мали прихильників і послідовників у багатьох європейських країнах протягом значного проміжку часу. Основна ідея фізіократів у фінансовій науці ґрунтувалася на тому, що лише земля дає чистий дохід, а тому держава може одержувати дохід у формі податку на землю. Помилковість цього теоретичного положення нині очевидна, проте фізіократи найглибше дослідили взаємозв'язок фінансів і матеріального виробництва. Заслуги фізіократів у фінансовій науці полягають також у тому, що глава цієї школи Ф. Кене розробив знамениту економічну таблицю, де чітко проглядається схема взаємозв'язку фінансів, їхньої ролі в процесі суспільного відтворення, тобто процесі створення та використання суспільного продукту. Очевидно, що цей процес може відбуватися лише шляхом створення й використання фондів фінансових ресурсів. Проте найзначнішим внеском фізіократів у розвиток фінансової науки є те, що вони своєю нищівною критикою наявної тоді фінансової системи вплинули на розвиток класичної школи політичної економії. Під час становлення політичної економії як науки фінансова наука в працях найвидатніших її представників не виділяється в окрему науку. Так, А. Сміт навіть не застосовує терміна "фінанси", проте включає, на відміну від усіх своїх попередників, до джерел багатства нації три джерела — землю, працю й капітал. Такий підхід дав змогу створити для фінансової науки міцне економічне підґрунтя, оскільки капітал, будучи джерелом багатства, створює фінансові умови функціонування економіки, забезпечуючи її фінансовими ресурсами. Заслугою А. Сміта є також обґрунтування поділу державних витрат на загальнодержавні та місцеві, а також розробка принципів оподаткування, згідно з якими: податки повинні сплачувати всі відповідно до одержаних доходів; податки повинні бути визначені завчасно, податок повинен сплачуватися в зручний для платника час, стягнення податків повинно бути дешевим. Ці положення не втратили своєї актуальності й понині. Проте заслуговують на увагу погляди А. Сміта щодо обмеження підприємницької діяльності держави. Ці його погляди відповідали інтересам промислової еліти, яка бажала монополізувати своє економічне становище. Звісно, ці погляди за нинішніх умов дещо видозмінені, але недооцінювати їх не можна. Ідеї А. Сміта, викладені в його праці "Дослідження про багатство народів", сприяли тому, що наука про фінанси остаточно набула самостійного значення. У поглядах вченого виявились ключі до розуміння суті й ролі фінансів у суспільному житті держави. Наукові висновки стали використовуватися при прийнятті державних рішень у галузі фінансів. До числа найобдарованіших і найпослідовніших прихильників учення А. Сміта належить Д. Рікардо. Він не лише сприйняв основні положення його наукових поглядів, а й розвинув їх відповідно до нових економічних реалій. У своїй праці "Початок політичної економії і оподаткування" він створює нову теорію податків, стосовно до якої всі податки сплачуються з прибутку капіталіста, тобто усі податки в результаті перекладаються на підприємців, що може зменшити їхній прибуток. А прибуток підприємця — основне джерело доходів держави. Теоретичні засади теорії Д. Рікардо знайшли велику кількість прихильників і послідовників, а також" відображення в законодавствах багатьох країн. Найбільший розвиток фінансової науки припадає на XIX століття, насамперед на другу його половину. В цей час у більшості країн Європи перейшли від абсолютизму до конституційної форми правління. Стали розвиватися правові основи державного управління, у тому числі й фінансове право, виникла потреба в наукових дослідженнях у галузі фінансів. Саме в цей час фінансова наука виокремлюється із загальної теорії політичної економії, стає самостійною сферою знань. У багатьох великих університетах Європи створюються кафедри фінансів. Можна стверджувати, що фінансова наука в XIX столітті досягла більших успіхів, ніж за весь попередній час. У другій половині XIX століття не можна не відзначити вагомий внесок у фінансову науку німецьких учених. Насамперед слід згадати К. Г. Pay. Він написав першого підручника з фінансів "Основні начала фінансової науки", який витримав багато видань і майже півстоліття був основним підручником не лише в Німеччині, й у багатьох країнах Європи. Підручник К. Г. Pay має достатньо класичний зміст, він складається із вступу, де розглядаються загальні основи фінансової науки, й розділів: державні доходи; державні видатки; державний кредит; бюджет; організація управління фінансами. Ця структура фінансів як навчальної дисципліни тривалий час використовувалася у вузах більшості країн. Цього ж часу достатньо значний внесок у фінансову науку зробив швейцарський фінансист Ж. Сісмонді. Він розглядав фінанси як засіб поліпшення життя народу. У своїх працях він доводив необхідність скорочення непрямого оподаткування, встановлення неоподатковуваного мінімуму, впровадження прогресивного податку тощо.[1]
    До числа відомих фінансистів кінця XIX століття належать також австрієць Е. Сакс, італієць Ф. Нітті, американець Е. Селігман. Загальною характерною рисою всіх наукових досліджень цього часу є те, що фінансова наука не виходила за рамки державних фінансів, тобто проблеми розглядалися лише в межах бюджетної системи. З огляду на це не можна не згадати про внесок теоретиків марксизму в фінансову науку, бо протягом майже століття комуністична ідеологія вважала К. Маркса та Ф. Енгельса творцями марксистської фінансової науки. Існує величезний доробок наукової та навчальної літератури з цього приводу і є підстави стверджувати, що в працях К. Маркса і Ф. Енгельса лише зрідка йшлося про гроші й податки, отже, важко назвати це наукою про фінанси. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Іноземний досвід реформування пенсійних систем. 

Одним із найважливіших здобутків України  протягом останніх кількох років є реформування пенсійної системи з метою підвищення рівня соціального захисту населення. Необхідність структурного реформування системи пенсійного забезпечення населення країни є очевидною, виходячи з таких соціально-економічних факторів, як: зростання демографічного навантаження; неспроможність традиційної солідарної системи, що базується на принципі перерозподілу, забезпечити необхідні фінансові ресурси для виплати гідних розмірів пенсій; соціальна несправедливість існуючої системи; низький коефіцієнт заміщення, тобто співвідношення розміру пенсії із заробітною платою.  

Необхідність  удосконалення  недержавних пенсійних  фондів має на меті не лише залучати кошти громадян з метою формування додаткових пенсійних заощаджень, але й стати джерелом інвестиційних ресурсів, що в свою чергу сприятиме економічному розвитку держави, що обумовило вибір теми дослідження та її актуальність.   

Метою даної роботи є дослідження питань функціонування недержавних пенсійних фондів в інших країнах, поглиблене вивчення їх теоретичних аспектів діяльності, та формування ефективної системи недержавних пенсійних фондів із застосування зарубіжного досвіду для перспектив їх розвитку в нашій державі. 

Різні аспекти недержавного пенсійного забезпечення розглядаються у працях вітчизняних та зарубіжних економістів. Зокрема, Городецька Л.О. та Мухіна Л.Ф. розглядали питання реформування пенсійної системи в   Україні, її сутність та основні напрямки [3]. Шалов А.О. займався вивченням проблем та перспектив діяльності недердавних пенсійних фондів в Україні [4]. ЩесовП.П. та Вільчук А.В. вивчали зарубіжний досвід функціонування недержавних пенсійних фондів [5]. 

У більшості  розвинутих держав світу пенсійне страхування складається з трьох видів: державне пенсійне страхування, пенсійне страхування підприємств — роботодавців, які створюють корпоративні пенсійні фонди, індивідуальне накопичення коштів у незалежних пенсійних фондах, страхових товариствах та інших фінансових організаціях. Найпоширеніші системи пенсійного страхування складаються з трьох рівнів: перший — обов'язковий солідарний; другий — обов'язковий нагромаджувальний; третій — добровільний нагромаджувальний. Третій рівень дозволяє нагромадити кошти для більш високого рівня пенсії. Він є повністю приватним, добровільним та ґрунтується на недержавних пенсійних фондах, з якими громадяни укладають угоди. Внески до таких пенсійних фондів можуть робитися як за рахунок працівників, так і за рахунок їхніх роботодавців, або ними одночасно. 

Пенсійні  фонди почали розвиватися порівняно  недавно. Перший недержавний пенсійний  фонд був створений у США в 1950 році. Сьогодні понад 40% працездатного  населення США бере участь у пенсійних  програмах. Активи пенсійних фондів цієї держави перевищують 4,7 трлн. дол., а виплачувані ними пенсії становлять майже третину щорічних пенсійних виплат [5].  

У багатьох державах Європи переважають солідарні  державні системи пенсійного страхування, які охоплюють практично всіх працівників і забезпечують основну частину їхніх пенсійних доходів. Однак демографічні зміни та економічні проблеми вплинули на необхідність реформування солідарних систем пенсійного страхування та розвитку недержавних пенсійних фондів. На даний момент недержавні пенсійні фонди стають все більш потужною складовою системи пенсійного забезпечення в багатьох країнах світу.  

Ефективність  функціонування пенсійних фондів залежить від обсягу їх активів та від типу пенсійного плану (умов і порядку  пенсійного забезпечення). Поширені два типи — пенсійний план з фіксованими розмірами виплат і пенсійний план з фіксованими розмірами внесків. Відповідно до плану з фіксованими пенсійними виплатами роботодавець зобов'язується виплачувати своїм працівникам наперед визначену пенсію в залежності від розміру останньої заробітної плати і трудового стажу роботи на підприємстві. Виплати можуть індексуватися відповідно до індексу вартості життя, однак у разі зміни місця роботи працівник може втратити свої пенсійні права. Компанія — спонсор пенсійного плану має боргові зобов'язання перед пенсіонерами, виконання яких є обов'язковим незалежно від ефективності управління фондом [3]. 

Наприкінці XX ст. значна частина традиційних  пенсійних планів із фіксованими  виплатами була трансформована у  накопичувальні плани (програми) з фіксованими розмірами внесків. 

На сьогодні індивідуальні накопичувальні рахунки  з фіксованими внесками переважають  у австралійській та чилійській пенсійних  системах, запроваджуються у Канаді, Японії та Європі.  

Лише  державна пенсійна програма США носить розподільчий характер, виконуючи перш за все соціальну функцію, тоді як практично всі інші пенсійні програми, що існують в США, побудовані на принципі накопичення. Їх інвестиційна функція відіграє першочергову роль перш за все для фондозабезпечення самих програм. Одночасно відповідні пенсійні фонди є найвагомішим джерелом довгострокових інвестицій в економіку. До накопичувальних систем відносяться як державні, так недержавні пенсійні програми. Державні накопичувальні програми призначені для забезпечення працюючих на уряд та місцеві органи влади. Працівники більшості підприємств та організацій можуть брати участь в одній чи декількох пенсійних програмах, що існують в даній компанії. В середині 90-х років недержавними пенсійними програмами було охоплено більш ніж 41 % працюючих в США. [6] 

Розглянемо  пристрій та функціонування третього рівня пенсійного забезпечення (недержавних  пенсійних фондів) в Канаді. Отже, індивідуальні пенсійні програми відкривають  на додаток до двох державних програм. У Канаді такі програми називаються Registered Retirement Savings Plan (RRSP). 

Вносити кошти за індивідуальною програмою  можна аж до досягнення 69 років. Після  необхідно перевести всі накопичені засоби в так званий Registered Retirement Income Fund, з якого надалі одержувати пенсійні виплати, або придбати ануїтет.[7] Ще одним варіантом є зняття всієї накопиченої суми відразу. Але, як буде видно далі, це найбільш економічно невигідний варіант. 

Усі пенсійні виплати, що одержує людина по досягненню пенсійного віку, оподатковуються (виняток становить лише гарантована надбавка до доходу). Ставка податку залежить від величини доходу і коливається від нульової ставки до 46%.  

Відповідно  до дослідження, у Канаді понад 70 пенсійних  фондів, чиї активи перевищують 1 мільярд доларів (у тому числі деякі фонди, пенсійні плани яких передбачають прибутковість, прив'язану до інфляції), при цьому в десяти з цих фондів коефіцієнт платоспроможності дорівнює 90%. 

Також слід приділити увагу пенсійній  реформі, що відбулась в 2002 році в Російські Федерації. У Російській Федерації (РФ) з 2002 р. набрав чинності Закон “Про трудові пенсії”, який ввів у дію обов'язкову накопичувальну пенсійну систему. В РФ налічується 37 млн. пенсіонерів.  

Трудова пенсія в РФ тепер складається з трьох частин: 

-       базової частини трудової пенсії  — мінімальна пенсійна виплата  за рахунок коштів федерального  бюджету, гарантована кожному  громадянину; 

-       страхової частини трудової пенсії  — пенсійна виплата із солідарної  системи, що залежатиме від трудового внеску кожного працівника; 

-       накопичувальної частини трудової  пенсії — пенсійна виплата  з обов'язкової накопичувальної  системи через недержавні пенсійні  фонди (тариф відрахувань —  2 — 6% від фонду оплати праці) [5]. 

Всі складові трудової пенсії забезпечуватимуть її виплату на рівні 32% від заробітку працівника. Крім трудових пенсій, громадяни РФ матимуть можливості отримувати пенсійні виплати від підприємств (роботодавців) у розмірі до 20% від заробітку та формувати власні пенсійні накопичення, які орієнтовно становитимуть до 20% від заробітку працівника. 

Говорячи  про можливість запровадження іноземного досвіду функціонування недержавних  пенсійних фондів в Україні, слід відзначити, що це можливо лише за ретельного відбору таких особливостей, які б гармонійно поєднувалися з незначними, проте, вже існуючими вітчизняними напрацюваннями. Щоб створити ефективну систему функціонування недержавних пенсійних фондів, необхідно якнайбільш ефективно стимулювати розвиток різних пенсійних фондів (хоча основу повинні скласти корпоративні пенсійні фонди). Такого поєднання можна досягти шляхом впровадження роботодавцями для своїх працівників пенсійних програм зі встановленими розмірами внесків до корпоративних пенсійних фондів, що будуть розподілятися приблизно рівномірно між роботодавцем та працівником. Наймані працівники, в свою чергу, матимуть можливість бути учасниками відкритих пенсійних фондів, таким чином формуючи для себе додаткові пенсії. Окрім того, не слід нівелювати роль страхового та банківського сектору в недержавному пенсійному забезпеченні. Як показує світовий досвід, ефективне поєднання діяльності у сфері НПЗ недержавних пенсійних фондів, страховиків, що займаються страхуванням життя, та банківських установ дає можливість особі найбільш оптимально у контексті своїх потреб та цілей сформулювати індивідуальний план додаткового пенсійного забезпечення[3]. 

Слід  відзначити, що впровадження НПЗ в  Україні пізніше, ніж у більшості  інших держав дає певну перевагу вітчизняній економіці, так як ми маємо можливість переймати вже напрацьовані новації в цій сфері у інших країн, та відбирати лише ті напрацювання, які добре показали себе на практиці [4].  

Отже, можна  зробити висновок, що стан розвитку недержавного пенсійного забезпечення є індикатором розвитку економіки в цілому. Україна, використовуючи досвід інших країн в створенні недержавних пенсійних фондів, має високі шанси побудувати свою власну, ефективну систему недержавного пенсійного забезпечення. 
 
 
 
 
 

Характеристика  боргових ринків Європи. 

Таблиця 1 Характеристика боргових ринків Європи [11, с. 331]
Країна Характеристика База  для розрахунку
процентів
Дозвіл уряду
на емісію
Мінімальний строк погашення
Виплати купонів
Податок, що стягується на купонні платежі
Велика- Британія
Тільки повідомлення
5 років Піврічні 25 % Факт 365
Франція Повідомлення  Казначейства, якщо сума перевищує 500 млн  фр. Фр. 7 років Річні Ні Факт / 365
Нідерланди Повідомлення  та схвалення проспекту Ні Річні Ні 30 / 360
Німеччина Так Ні Річні Ні (для конвертованих — 25 %) 30 / 360
Швейцарія Так, якщо сума більше 10 млн шв. фр. Ні Річні (піврічні для конвертованих) 35 % для національних  емітентів 30 / 360
Австрія Так Ні Річні 25 % 30 / 360
Бельгія Так 5 років Річні 10 % 30 / 360
Євроринок Ні Ні Річні Ні 30 / 360
 
 
Базові  характеристики європейських боргових ринків у цілому подібні. Облігації  на цих ринка випускаються місцевими  чи муніципальними органами влади, національними  корпораціями, а також нерезидентами. 
 

Таблиця 2 Традиційна структура комісій [11, с. 334]
Вид комісії 5 років 7—10 років Більше 10 років
За  управління 0,375 % 0,375 % 0,500 %
За  участь 0,375 % 0,375 % 0,500 %
За  розміщення 1,250 % 1,150 % 1,500 %
Разом 2,000 % 2,250 % 2,500 %
 
 
Таблиця 3 Єврооблігаційні позики у 1998 р. [11, с. 293]
Організатор Кількість Сума, млрд дол.
JP Morgan 99 26,2
Deutsche Bank 150 25,7
SBC Warburg DR 102 24,0
CSFB 103 20,0
Merrill Lynch 129 19,6
ABN AMRO 91 19,2
Paribas 70 17,0
Morgan Stanley DW 92 13,8
Nomura Int 181 12,9
Barclays Capital 54 12,5
 
 
 
 
Єврооблігації в «євро» 

З 1999 р. почалось проведення валютних операцій у євро та випуск єврооблігацій з  номіналом у новій валюті. У  зв’язку з цим ризик обміну валюти значно скоротився та далі зменшуватиметься з розширенням зони євро та входженням до її складу нових країн. Необхідність проведення єдиної економічної політики європейських урядів, пов’язана з бажанням стабілізувати курс євро, приведе до зменшення інфляційного ризику та ризику зміни економічних і правових умов гри на ринку. Одночасно зі зниженням ризиків розпочнеться й постійне зниження процентної ставки за єврооблігаціями.[9] 

Ціна  євронот, що випускаються переважно  країнами з високорозвиненою ринковою економікою, визначається на базі рейтингу позичальника, що присвоюється міжнародними рейтинговими агенціями. Зі створенням Європейського валютного союзу рейтингові агенції переглянуть систему рейтингів європейських країн у напрямі до їхнього зближення. Отже, прибутковість за їхніми єврооблігаціями буде також приблизно на одному рівні. Це приведе до пошуку інвесторами нових високоприбуткових інструментів, хоча ринок євроборгу буде ще довго приваблювати емітентів своєю стабільністю. 

1998 рік  уже можна назвати роком облігацій,  деномінованих у європейській  валютній одиниці.[10] 
 
 
 
 
 

Таблиця 4 Єврооблігації в «євро» [7, с. 295]
Організатор Сума, млрд євро Кількість
Paribas 15,2 16
SBC Warburg DR 10,2 13
JP Morgan 5,8 4
Merrill Lynch 3,6 5
CSFB 3,1 4
Goldman Sachs 2,0 1
Deutsche Morgan Grenfell 1,5 4
Societe Generale 1,3 4
Salomon Smith Barney 1,3 3
Barclays Capital 1,2 2
 
Зміни на фінансових ринках вплинуть у першу  чергу на організаційну інфраструктуру та учасників ринку. Серйозні перестановки пройдуть серед європейських бірж. Буде створено нові ринки, а діючі  втягнуться в новий виток гострої  конкуренції. 

Створення ЄВС підвищить конкуренцію серед  банків та небанківських установ. За прогнозами західних експертів, у певних країнах дозвіл створювати фонди, які  інвестують свої кошти в інструменти  фондового ринку, порушить банківську монополію операцій на грошових ринках. У будь-якому разі банки втратять прибутки від операцій на ринку Forex. 

Зі створенням ЄВС кожна емісія державних облігацій  країн-учасниць буде здійснюватись  у євро. Разом з тим європейські  фінансові ринки збережуть деякі  специфічні риси, пов’язані з різницею їхніх податкових систем, а також відсутністю єдиного позичальника (яким у США є Міністерство фінансів). Різниця в прибутковості буде відображати, як ринок оцінює ризик невиконання зобов’язань. Зросте значимість європейських валют у міжнародних портфелях цінних паперів: їхня частка за останні 15 років майже подвоїлась і досягла 40 %.[8] Зростання попиту на євроактиви буде супроводжуватися збільшенням їхньої пропозиції. 

Ринок єврокомерційних паперів (ЕСР) 

Це ринок  номінованих у доларах США комерційних паперів, випущених за межами США через європейську дистриб’юторську мережу. Інституціональна структура така ж, як і в євро-
 облігаційного  ринку: інвесторами є великі  корпорації, банки, інвестиційні  компанії. 

Основні риси ринку ЕСР: 

Строки  погашення від 2 до 365 днів, звичайно 180 днів, що значно більше, ніж на американському ринку (30—90 днів). 

Проценти  з ЕСР розраховуються на базі 30/360 (у США за основу береться реальна  кількість днів у місяці). 

ЕСР торгується на базі спот; розрахунки проводяться через Euroclear чи Cedel на другий робочий день після дати операції. 

ЕСР торгується більш активно порівняно з  американським ринком, де комерційні папери, внаслідок їхніх коротких строків, звичайно тримаються інвесторами  до закінчення цих строків. 
 
 

Ринок євронот 

Євроноти  випускаються позичальником за спеціально складеним графіком. Банки та брокерські компанії створюють об’єднання розміщення для реалізації нот серед різних інвесторів за встановленою ставкою. Розміщення проходить через систему банківських торгів. Величина процентної ставки залежить від того, наскільки легко євроноти можуть бути розміщені. 

Комісійні сплачуються за управління, за підтвердження  — два рази на рік з невиплаченої частини кредиту; за використання —  часто сплачуються лише починаючи з визначеного процента від суми кредиту. 

Інструмент  ринку — кредитні програми підтримки  емісії євронот. Євроноти дуже схожі  за своїми характеристиками з комерційними паперами. [10]Відмінність лише в тому, що вони гарантуються інвестиційним банком або ж групою банків, які самі їх викуповують чи подовжують кредитну лінію позичальнику. Існує ціла низка видів євронотних програм: НИФ (NOTE ISSUANCE FACILITY, NIF), РУФ (REVOLVING UNDERWRITING FACILITY, RUF), СНИФ (SHORT—TERM NIF, SNIF) тощо.
   
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                               Список використаних джерел 

1.  Фінанси підприємств.- К.: ЦУЛ, 2002.- 268с.
2.  Міжнародні фінанси.- К.: Либідь, 2003.- 784с.
3.  Закон України «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 9 липня 2003 р. № 1057-ГУ
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.