На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


курсовая работа Недержавн фнансово-кредитн установи

Информация:

Тип работы: курсовая работа. Добавлен: 20.05.2012. Сдан: 2011. Страниц: 18. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


ЗМІСТ
ВСТУП_________________________________________________________ 3
РОЗДІЛ  1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ФІНАНСОВО-КРЕДИТНИХ ІНСТИТУТІВ
1.1 Сутність та основні функції фінансово-кредитних інститутів_________ 7
1.2 Основні види фінансово-кредитних інститутів_____________________ 11
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ДІЯЛЬНОСТІ ФІНАНСОВО-КРЕДИТНИХ ІНСТИТУТІВ
2.1 Загальні тенденції  розвитку фінансово-кредитних інститутів_________33
2.2 Аналіз отримання  прибутків фінансово-кредитних інститутів________ 36
2.3 Державне регулювання діяльності фінансово-кредитних інститутів___ 44
РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ТА ВДОСКОНАЛЕННЯ ФІНАНСОВО-КРЕДИТНИХ ІНСТИТУТІВ
3.1 Використання зарубіжного досвіду в Україні______________________ 61
3.2 Державне стимулювання  діяльності фінансово-кредитних інститутів__66
ВИСНОВКИ_____________________________________________________70
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ______________________________73 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП
    Актуальність теми. В даній курсовій роботі ми розглянемо діяльність небанківських фінансово-кредитних установ і проблеми які з нею пов?язані. Ідея обмеження й витіснення товарно-грошових відносин в економіці радянського типу вилилась у руйнування системи кредиту та заборону діяльності кредитних інститутів. Проте в будь-якій ринковій економіці, кредитну систему творять різноманітні кредитні установи. Значну питому вагу в обсязі їх операцій становлять різноманітні небанківські фінансово-кредитні установи.
    Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути складають ту частину парабанювських установ, які обслуговують певні групи клієнтів, що вважаються ризиковими для комерційних банків. Зокрема, споживачів кредитних ресурсів із сфер сільського господарства, будівництва, малого підприємництва та інші. Небанківські установи не тільки орієнтуються на задоволення потреб певних типів клієнтів. Вони нерідко надають кредитно-фінансові послуги на пільгових засадах, а свою фінансову діяльність здійснюють, не випускаючи власних боргових зобов'язань. Основним видом їхніх цінних паперів стали власні акції. Тому всі ризики зміни вартості активів і пасивів на фінансовому ринку небанківські установи розподіляють серед своїх акціонерів.
    Небанківські  фінансово-кредитні інститути акумулюють середньострокові та довгострокові інвестиційні ресурси і вкладають  їх у вітчизняну економіку. Ці структури є перспективними внутрішніми інвесторами і від їх ефективного розвитку залежить розвиток вітчизняної економіки в цілому.
    Ступінь дослідження проблеми. Діяльність небанківських фінансово-кредитних інститутів викликає велику зацікавленість тому, що вони здатні акумулювати значні обсяги коштів на тривалі строки. В багатьох країнах вони були створені законодавчими актами з метою фінансування інвестицій у провідні галузі економіки, стимулювання споживчого попиту, фінансування програм розвитку порівняно відсталих регіонів тощо. Більше того, держава не лише брала участь у їх заснуванні, а й надавала їм пільги та гарантії і навіть бюджетні субсидії на розвиток інфраструктури і розширення операцій. Більше того, держава не лише брала участь у їх заснуванні, а й надавала їм пільги та гарантії і навіть бюджетні субсидії на розвиток інфраструктури і розширення операцій.
    Мета і завданя дослідження. Метою є вивчення функцій спеціалізованих кредитно-фінансових установ небанківського типу, що передбачає набуття спеціальних знань та з'ясування особливостей технічних прийомів проведення операцій в межах кредитної системи, які з різних причин не обслуговуються комерційними банками.
      Щоб розкрити тему курсової роботи і за для досягнення мети було розв?язано такі завдання:
      розкрити сутність та основні функції фінансово-кредитних установ;
      показати основні види фінансово-кредитних інститутів;
      висвітити загальні тенденції розвитку фінансово-кредитних інститутів;
      проаналізувати отримання прибутків, що було зроблено за даними 2005-2007 рр. які нам дають змогу зробити такий аналіз;
      висвітлити методи державного регулювання діяльності фінансово-кредитних інститутів;
      показати зарубіжний досвід та його використання в Україні;
      проаналізувати державне стимулювання фінансово-кредитних інститутів.
     Методи  дослідження. Дослідження базується на методі наукового пізнання та концептуально-логічному аналізі.
     Інформаційну  базу досліджень склали законодавчі та нормативні документи, статистична звітність Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, Української асоціаці інвестиційного бізнесу, різні економічні сайти та вітчизняна і зарубіжна економічна література. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ФІНАНСОВО-КРЕДИТНИХ ІНСТИТУТІВ 

1.1 Сутність та основні функції фінансово-кредитних інститутів
      Небанківські фінансово-кредитні установи - це різноманітні  установи, які акумулюють тимчасово вільні грошові кошти і розміщують їх у формі кредиту. За своїм загальним функціональним призначенням вони аналогічні банкам, але все ж таки помітно відрізняються від останніх. Їх відміна від банків полягає як в особливостях руху тимчасово вільних коштів, так і у формах надання кредиту небанківськими фінансово-кредитними установами.
      Перше пов'язано з тим, що банківська система акумулює ті тимчасово вільні кошти, які за невеликим винятком у процесі свого руху набувають ознак руху капіталу, використовуються власником цих грошей як капітал. Дійсно, власник заощаджень (юридична або фізична особа) віддає свої гроші в банк з єдиною метою - отримати відсоток, тобто власник коштів використовує їх як капітал. Інша справа з тими коштами (принаймні зі значною їх частиною), що акумулюється небанківськими кредитними установами. Значною мірою ті заощадження, що акумулюють парабанки, не набувають у своєму русі форми капіталу. Дійсно, заощадження, які індивід розміщує, вкладаючи наприклад, у страхову компанію або в пенсійний фонд зовсім не призначені для отримання від передачі їх у користування якогось відсотка. Мета полягає в тому, щоб зберегти ці кошти і отримати їх назад у разі настання страхового випадку, досягнення пенсійного віку.
      Разом з тим парабанки акумулюють і ті заощадження що призначені бути капіталом, але для яких банківська система не може забезпечити певні умови їх руху. Так, розміщений у банку депозит завжди має чітко визначену межу прибутковості. У формі норми відсотка. Проте власник заощаджень може керуватись у своїй поведінці стосовно цих грошей іншими мотивами. Скажімо, бажанням розмістити їх таким чином, щоб межа прибутковості його капіталу не була визначена заздалегідь. Таку можливість і дають парабанки, де можна придбати, наприклад, акції і отримувати за ними дохід, який попередньо не регламентується якоюсь нормою.
      Небанківські фінансово-кредитні установи відрізняються від банківської системи і тим, що розміщення акумульованих грошових коштів на відміну від банків вони здійснюють не у вигляді надання кредиту в суто грошовій формі, а у вигляді купівлі у позичальників їх цінних паперів.
Певною характерною рисою небанківських кредитних установ як водночас і їх особливістю є досить вузька спеціалізація цих установ, що, як правило, чітко регламентується державою. Це пов'язано з тим, що більшість таких установ (наприклад, пенсійні фонди, страхові компанії тощо) не можуть зникнути і повинні функціонувати постійно. Дана обставина обумовлює вузьку спеціалізацію перш за все для забезпечення жорсткого контролю держави над їх діяльністю.
     До системи небанківських кредитних установ належать інвестиційні фонди, кредитні спілки, пенсійні фонди, страхові компанії, довірчі товариства і деякі інші установи. Поява цих інститутів обумовлена низкою причин, серед яких можна назвати і деякі загальні, котрі визначили розвиток усієї системи небанківських кредитних установ. Назвемо деякі з них.
    На початку XX ст. виникла як явище і постійно посилюється інвестиційна активність населення, що, у свою чергу, обумовлено зростанням його доходів і постійним перетворенням частини цих доходів на заощадження.
    3 боку суб'єктів господарювання помітно зростає потреба в інвестиціях, що викликано високим динамізмом сучасного суспільного виробництва.
    Залучення заощаджень населення характеризується дорожнечею, і водночас зростає складність організації ефективного управління ними.
 
     Таким чином, у сучасній високорозвиненій ринковій економіці частина доходів, які отримує населення, набуває характеру потенційного інвестиційного ресурсу, а з боку суб'єкта господарювання постійно зростає потреба в такому ресурсі. У той же час готовність населення здати свої заощадження в тимчасове користування визначається індивідуальною мотивацією особи, що передбачає наявність різноманіттях форм залучення цих заощаджень. Це різноманіття не може бути забезпечено тільки банківською системою й тому в сучасних умовах набуває стрімкого поширення система небанківських фінансово-кредитних установ.
     У нашій державі така ланка кредитної системи розвинена ще досить слабо. Це підтверджується фактом дуже незначної величини їх активів у сукупному ВВП. Так, за даними звіту, зробленого Світовим банком на 2000 р., активи позабанківських кредитних установ в Україні складали тільки     1.5 % від ВВП. Це замало, бо навіть у нашої сусідки Росії відповіли й показник становить 4 %, не говорячи вже про високорозвинені країни, до рівня яких нам дуже далеко. Наприклад, у Німеччині цей показник склав у 2000 р. 72,2 % від ВВП, а в США — 261,8% . Розглянутий показник мало змінився і в наступні роки.
     Становлення вітчизняних небанківських кредитних установ відбувається дуже повільно і зовсім не відповідає тим завданням що стоять перед державою в період розбудови ринкової економіки. Серед найбільш актуальних проблем, без вирішення яких не можна розраховувати на формування потужної ланки небанківських кредитних установ і посилення їх ролі в розвитку вітчизняної економіки, слід назвати:
    Дуже недосконале правове поле, в межах якого функціонують ці установи, а подекуди й відсутність нормативних актів прямого впливу, які б регламентували дії тієї чи іншої ланки цього сектору.
    Великий рівень недовіри населення до дії багатьох установ цієї системи. Так, скажімо, непоодинокі випадки шахрайства з боку організаторів цілого ряду довірчих товариств (трестів) та фінансових компаній викликали негативну реакцію населення щодо послуг цих фінансових посередників.
    У цілому сфера діяльності позабанківських кредитних установ досить слабо контролюється державою, що значно підвищує ступінь ризику всіх учасників цього процесу і, передусім, ризик головного агента-інвестора.
     Зазначені проблеми найбільш нагальні для вирішення і не вичерпують усіх перешкод, які необхідно подолати на шляху розбудови небанківської ланки кредитної системи й підвищення її ролі у відтворювальному процесі. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.2 Основні види фінансово-кредитних  інститутів
      Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути - саме парабанківські  установи, діяльність яких орієнтується на обслуговування певних типів клієнтури (нерідко на пільгових умовах) або поширюється на такі сфери кредитування, які є ризикованими для приватних банків (сільське господарство, будівництво, мале підприємництво).
      Поштово-ощадні установи - особлива різновидність спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, які акумулюють дрібні заощадження широких верств населення через поштові відділення і використовують ці кошти для кредитування інших кредитно-фінансових установ та держави. Останнім часом вони дедалі частіше здійснюють кредитно розрахункове обслуговування населення (це є характерною функцією банків). Найстарішими представниками поштово-ощадних установ є поштово-ощадні банки.
      Відповідно до світової практики, до небанківських установ (парабанків) належать:
       1) інвестиційні компанії, фонди
       2) лізингові компанії
       3) факторингові компанії
       4) брокерські і дилерські  фірми
       5) страхові компанії
       6) пенсійні фонди
       7) фінансові компанії
       8) ломбарди
       9) кредитні товариства
       10) трастові компанії
ІНВЕСТИЦІЙНІ  КОМПАНІЇ І ФОНДИ
     Один  із найбільш важливих елементів системи парабанків - це інвестиційні компанії і фонди. Історія їх масового виникнення бере початок від межі між XIX та XX ст., хоч перша інвестиційна компанія виникла ще в 1822 р. у Бельгії.
     У сучасних умовах інвестиційна компанія - це інститут колективного інвестування, який за своїм головним функціональним призначенням с установою, що об'єднує індивідуальні заощадження і надає своїм пайовикам, у тому числі і тим, хто не мас значних заощаджень, можливість вкласти їх у цінні папери та інші активи. Ця установа виступає в ролі інституту, який      забезпечує управління інвестиціями багатьох індивідуальних власників капіталу.
     Спочатку  інвестиційні компанії обслуговували власників великих заощаджень. Що ж стосується власників дрібних заощаджень, то їм інвестиційні компанії надавали консультаційні послуги, оскільки рівень компетенції таких власників у сфері управління своїми активами був невисоким. Уже в 1899 р. у США виникає перша така інвестиційно-консультативна компанія, а через десять років у Америці налічується вже 10 таких компаній. Перехід від консультацій до управління внесками дрібних інвесторів був досить повільним і прискорився швидким зростанням заощаджень у населення, що перетворювало їх у могутній інвестиційний ресурс. Нині в США налічується декілька великих інвестиційних компаній (таких, наприклад, як «Фіделіті», «Дрейфус», «Венгард», «Франкаін» та ін.), які відіграють велику роль у суспільному виробництві. До їх структури входить певна кількість інших інвестиційних компаній, їх капітал становить мільярди доларів.
     Процес  акумуляції дрібних  заощаджень відбувався й до виникнення інвестиційних компаній і здійснювався банками. Але банки забезпечували лише збереження капіталу при деякому його збільшенні, як правило, за рахунок фіксованих відсотків. Це не могло влаштовувати всіх потенційних інвесторів. Частина з них цій пасивній позиції хоче протиставити активну, пов'язану з ризиком, але водночас і з можливістю помітно примножити свій капітал. Саме цю можливість і реалізує інвестиційна компанія, яка внаслідок цього займає свою власну нішу на фінансовому ринку. Зосереджуючи значний капітал і маючи мобільну структуру, інвестиційні компанії володіють усіма можливостями для успішної реалізації інтересів своїх вкладників.
     Організаційна структура інвестиційних  компаній, як правило, пов'язана з акціонерною  формою, або з формою товариства з обмеженою відповідальністю. Та нерідко це може бути й організація, що створюється на основі угоди контрактного типу, що укладається, як правило, між управляючим компанією (її менеджером, яким може бути як фізична, так і юридична особа), депозитарієм (від лат. (depositum - річ, віддана на схов), тобто організацією, котра зберігає активи інвестиційної компанії, в якості якого найчастіше виступає банк, хоча це може бути й інша довірена особа, і, нарешті, власником капіталу.
     Відповідно  до цієї угоди власник  капіталу (інвестор) передає свої заощадження інвестиційній компанії, купуючи на суму свого внеску інвестиційні сертифікати, або акції цієї компанії. Управляючий компанії бере на себе відповідальність і обов'язки з управління всім сукупним капіталом компанії, що представлений сумою вкладів індивідуальних вкладників. Депозитарій, або довірена особа, зобов'язується зберігати активи інвестиційної компанії.
     Інвестиційні  компанії бувають  відкритого й закритого типу. Компанії закритого типу - це організації, які випускають чітко визначену кількість інвестиційних сертифікатів, що продаються інвесторам. Зазначені цінні папери інвестор не може повернути інвестиційній компанії для їх погашення, через це такі інвестиційні сертифікати і акції є неліквідними. Але відсутність ліквідності цих цінних паперів з боку інвестиційної компанії не означає їх абсолютної неліквідності. Ліквідність емітованих (випущених) закритою інвестиційною компанією цінних паперів забезпечується можливістю їх реалізації на вторинному ринку цінних паперів. Вони можуть бути об'єктом купівлі-продажу як на біржовому, так і на позабіржовому ринку, що визначається становищем інвестиційної компанії і тим, чи включена вона в лістинг (список) відповідної біржі, чи ні.
     Інвестиційні  компанії відкритого типу відрізняються  від     закритих тим, що вони у встановлений термін, а досить часто і в будь-який момент часу можуть придбати випущені ними в обіг інвестиційні сертифікати, або акції. Таким чином, цінні папери таких компаній мають надзвичайно високу ліквідність. Відкриті інвестиційні компанії дуже привабливі для інвестора (особливо дрібного), але водночас це пов'язано з небезпекою наростаючого погашення інвестиційних сертифікатів, з можливим банкрутством таких компаній. Проте у високорозвинених країнах такого, як правило, не відбувається. Стійкість відкритих інвестиційних компаній посилюється дією цілої низки причин, серед яких як головні і найбільш поширені такі:
    зростання заощаджень населення, що дає змогу частину доходів постійно перетворювати в капітал і забезпечувати його диверсифікацію;
    зростання рівня масової економічної культури населення, що дає можливість інвестору орієнтуватись у своїй стратегії з урахуванням певних закономірностей розвитку фінансового ринку;
    стабільна й досить досконала (принаймні у високорозвинених країнах) система законодавства, що забезпечує досить високий рівень захисту інтересів інвестора;
    розвинута система комерційних структур, що спеціалізуються на страхуванні підприємницьких ризиків;
    прозорість ринку цінних паперів і наявність доступу до об'єктивної інформації про діяльність його агентів.
     Названі вище причини визначили  певну стійкість  і прогнозованість поведінки дрібного інвестора відносно різних потрясінь, які відбуваються на фінансовому ринку, а вона, у свою чергу, укріпила основи існування відкритих інвестиційних компаній, що характеризуються високою ліквідністю своїх цінних паперів.
     Відкриті  інвестиційні компанії з'явилися відносно недавно і дуже поширились після  Другої світової війни. У практиці країн  Заходу їх часто називають  взаємними, або інвестиційними фондами.
     Інвестиційні  компанії як закритого, так і відкритого типу розміщують акумульовані грошові кошти на ринку цінних паперів. А так як вони є одними з основних покупців цінних паперів інших емітентів, то їх називають інституціональними інвесторами.
     Закриті інвестиційні компанії, реалізувавши свої сертифікати, розміщують кошти  в ринкові активи, проводячи при  цьому досить незалежну інвестиційну стратегію. Останнє обумовлено тим, що ці компанії не приймають до погашення випущені ними сертифікати. Інвестори, купуючи інвестиційні сертифікати такої компанії, розглядають їх як довгострокове вкладення своїх коштів і інтерес вкладника зосереджується на доході, пов'язаному зі збільшенням вартості цих сертифікатів на вторинному ринку цінних паперів.
     Відкриті інвестиційні компанії менш вільні у реалізації довгострокової інвестиційної стратегії, бо вони змушені підтримувати високий ступінь ліквідності випущених ними сертифікатів. Збитки і втрати, пов'язані зі зміною ринкової кон'юнктури, відкриті інвестиційні компанії перекладають на власників способом зміни ціни інвестиційних сертифікатів, які погашаються відповідно до поточної ринкової ціни цих паперів. Однак висока ліквідність цінних паперів відкритих інвестиційних компаній приваблює багатьох вкладників і перш за все дрібних.
     Поширеність інвестиційних компаній і фондів як форми  взаємного (колективного) інвестування та певна тенденція їх домінування щодо індивідуальних форм інвестиційної діяльності обумовлені тими реальними перевагами, які отримують як дрібні, так і крупні інвестори, що вдаються до колективного інвестування.
     Для дрібного інвестора  ці переваги у більшості  випадків пов'язані  з такими моментами:
    зниження ризику інвестицій, що обумовлено можливістю диверсифікації навіть невеликих за розмірами заощаджень;
    невеликим порогом величини вкладу, який залучається інвестиційними фондами або компаніями, що надає процесу інвестування досить мобільний характер;
    значно меншими (порівняно з індивідуальним інвестуванням) накладними витратами;
    широкими можливостями інвестора щодо оперативного вирішення питання подальшого використання дивідендів. Колективні форми інвестування, як правило, дають можливість або інвестувати їх, або перетворити в дохід шляхом отримання готівкових грошей.
     Поряд з дрібним інвестором важливим суб'єктом інвестиційного процесу є і крупний інвестор. Це пов'язано з тим, що одним з помітних об'єктивних явищ, властивих ринковій організації суспільного виробництва, є майнова диференціація населення. Як свідчить практика високорозвинутих країн Заходу, і з боку крупного інвестора має місце тенденція до використання колективних форм організації інвестування. Це досить помітне явище обумовлене тими перевагами, які дають крупному інвестору фонди взаємного інвестування порівняно з індивідуальним інвестуванням. Найбільш важливі з них такі:
    ціла низка високоприбуткових сфер інвестування характеризується підвищеним ступенем ризику, що робить індивідуальне інвестування нераціональним;
    управління інвестиціями постійно ускладнюється стає все більш витратним і об’єктивно робить більш вигідною організацію колективного управління ними;
    диверсифікація інвестиційного портфеля є неодмінною умовою організації цієї діяльності і для крупного вкладника. У той же час ускладнення самої інвестиційної діяльності і поява нових фінансових інструментів вимагають спеціалізації щодо конкретних видів інвестування. Це протиріччя й штовхає крупного     вкладника до використання колективних форм інвестування.
ДОВІРЧІ ТОВАРИСТВА
     Довірчі товариства (їх ще називають  трастовими компаніями від англійського слова trust - довіряти) - товариства, що здійснюють управління майном, грошима, або цінними паперами, чи правами за дорученням власника.
     Історія виникнення довірчих товариств починається  з глибини століть, а саме становлення цього інституту пов'язано перш за все з розвитком відносин власності. Перші довірчі товариства з'являються в середньовічній Англії. У ХІІ - XIІІ ст. в Англії заможні громадяни часто віддавали монастирям і церквам у вигляді пожертви своє майно, гроші, нерухомість, землі. Оскільки монахи. як правило, не мали права володіти якимось майном, то воно передавалось в управління Радам громадян, які були формальними власниками. У дійсності цим майном розпоряджались монахи. Головним багатством була земля і процес передачі землі монастирям привів до того, що з розвитком феодалізму церква перетворилась у великого землевласника. Наприклад, в Англії до кінця XIII ст. значна частина земель навколо Лондона перейшла в управління монастирів.
     Інститут  довірчих (трастових) товариств набув в Англії значного розвитку. Останнє знайшло своє вираження як у появі нових суб'єктів довірчих операцій в особі не тільки монахів, а й корпорацій торговців та ремісників, так і в удосконаленні законодавства, що регулювало ці відносини. Воно досягло в Англії значного рівня і стало базою для становлення відповідного законодавства в багатьох європейських країнах.
     Функціонування  довірчого товариства передбачає досить складну  сукупність відносин, що складаються між  головними діючими особами, які укладають трастову угоду. До них належать:
    Довіритель (принципал) - фізична, або юридична особа, яка є власником капіталу і передає його в управління довіреній особі (управляючому, або менеджеру) для його використання на певних умовах. 
    Довірена особа - фізична або юридична особа, яка на певних, зазначених в угоді, умовах бере в управління майно довірителя.
    Бенефіціар - третя особа, на користь якої здійснюється управління майном, якщо довіритель приймає таке рішення.
     Формою  організації відносин між довірителем і довіреною особою є трастова угода, основний зміст якої стосується як обов'язків і відповідальності довіреної особи, так і прав та привілеїв довірителя.
     Довірчі товариства, що виникли  в середні віки, поступово стали відігравати помітну роль в організації суспільного виробництва. Вирішальним фактором цього розвитку стало подальше вдосконалення відносин власності, розвиток підприємництва та ускладнення форм його організації.
     Еволюція  відносин власності  знайшла свій прояв, насамперед, у подальшій персоніфікації прав власника, що генетично призвело до зміцнення інституту спадкоємства, а це, у свою чергу, стало базою розвитку довірчих товариств. Збереження, а з часом і примноження майна, що передавалось у спадщину, ставало визначальною функцією трастів.
     З іншого боку, розвиток підприємницької  діяльності теж приводив до помітного поширення трастових послуг. Водночас ускладнення підприємницької діяльності вимагало й подальшого вдосконалення трастових операцій, оскільки в управління часто приймалось не просто майно, а цілі виробничі комплекси зі своєю спеціалізацією та особливостями свого становища на ринку.
     Загальному  поширенню і ускладненню  трастових послуг сприяв і подальший  розвиток ринкової економіки, важливою ознакою  якої стала поява  пенсійних фондів, страхових компаній та інших подібних їм установ. Вони посилили необхідність трастових операцій, оскільки трасти вже раніше були пов'язані не тільки управлінням майном, а й з управлінням фінансами.
     У сучасних умовах довірчі  товариства за своїм загальнім функціональним призначенням націлені на ефективне використанім майна, його фінансових форм, зменшення ризиків підприємницької діяльності та вдосконалення інвестиційного процесу.
     Загальна  спрямованість діяльності довірчих товариств  дає можливість класифікувати трасти залежно від ступеня свободи довіреної особи відносно об'єкта, який передано в управління, тому всі трести ділять на активні й пасивні.
     Активний  траст - це довірче товариство, котре може змінювати форму майна, переданого йому в управління без додаткової (попередньої) згоди довірителя.
     Пасивний  траст або виключає таку можливість узагалі, або передбачає отримання  відповідної згоди  довірителя.
     Трастові  операції досить різноманітні, але в цілому їх можна об'єднати в  такі групи:
    персональні трастові послуги, що надаються окремим громадянам;
    трастові послуги, що надаються у сфері безпосередньої підприємницької діяльності;
    послуги, що надаються пенсійним та іншим фондам для максимізації їх доходів.
     Залежно від загального спрямування  управління, яке здійснює довірче товариство, у світовій практиці виділяють два типи трастів - загальні і підприємницькі.
     Загальні  трастові компанії спеціалізуються  на об'єднанні коштів дрібних власників. Ці операції досить складні щодо організації і значні за витратами, оскільки управління невеликими капіталами вимагає додаткових витрат. Через це трастові послуги інколи можуть бути й збитковими для довірчого товариства (наприклад, для банку), якщо останній надав трастові послуги, дбаючи про найбільш широкий спектр своїх послуг для клієнтів. Зменшення витрат на індивідуальні трастові операції стало можливим на початку XX ст., коли набув поширення метод об'єднання майна і коштів індивідуальних довірителів в один загальний траст.
     Підприємницькі  трасти відрізняються від загальних тим, що в управління передається виробничий комплекс. Мета такого трасту - управління підприємством для його збереження та підвищення рівня ефективності його функціонування. Він викликаний до життя потребою збереження бізнесу в умовах, що тимчасово не дозволяють власнику організувати таке управління самостійно (наприклад, унаслідок неповноліття спадкоємця). Важливою причиною появу й дії таких трастів є бажання пасивних власників забезпечити ефективне управління своїм капіталом.
     Умови, що спричинили появу підприємницьких трастів, не обмежуються тільки переліченими моментами. Досить часто це наслідок особливостей тієї чи іншої ситуації, яка складається в конкретній країні. Так, наприклад, у 40 роки XX ст. у США для корпорацій була введена заборона на операції з комерційною власністю. Це викликало створення довірчих товариств, які й брали на себе ці операції. Такою причиною можуть бути спеціальні умови, в які може потрапити підприємство на тому чи іншому етапі свого розвитку, наприклад умови, що пов'язані з необхідністю управління на етапі реконструкції підприємства, зміни структури його виробництва через загрозу банкрутства і такі інші.
     Трастові  операції, як правило, здійснюються спеціалізованими трастовими компаніями, котрі спеціалізуються на управлінні окремими видами майна або здійснюють свою діяльність в окремих галузях економіки. Окрім власне трастових компаній, трастові послуги надають і банки. Ці операції, як правило, відрізняються від послуг спеціалізованих трастових компаній. Різниця насамперед у тому, що банк надає ті трастові послуги, які за своїм характером найбільш близькі до основного спектра послуг, що надаються цією установою. Конкретно це може бути зберігання цінних паперів, ведення бухгалтерських записів клієнта, отримання від імені клієнта платежів, купівля чи продаж цінних паперів, консультування і таке інше.
ПЕНСІЙНІ ФОНДИ
     Соціальноорієнтована ринкова економіка, до якої прагне наше суспільство, як свій неодмінний атрибут має досить розвинуту систему соціального захисту у вигляді системи пенсійного забезпечення непрацездатного населення.
     Пенсійні  фонди почали створюватись у період після Другої світової війни, проте вперше пенсійний фонд було створено ще в 1875 р. у США.
     Організаційно в розвинених країнах пенсійна система представлена як державними, так і недержавними пенсійними фондами, але співвідношення цих форм організації пенсійного забезпечення в різних країнах неоднакове. Наприклад, у таких країнах, як Іспанія, Греція, Португалія, Франція та Італія, головна роль належить державній системі пенсійного забезпечення. Вона високорозвинена і забезпечує високий рівень соціального захисту населення, що знаходиться за межами працездатного віку. У цих умовах розвиток соціального страхування за рахунок індивідуальних внесків і страхування, здійснюваного на основі певної зацікавленості підприємця, відбувається повільно.
     У деяких країнах, наприклад у Нідерландах та Великобританії, система пенсійного забезпечення переважно побудована на недержавних пенсійних фондах. Перший сучасний недержавний пенсійний фонд було створено у США фірмою «General Motors» у 1950 р. Основу коштів цих фондів складають кошти, що акумулюються фондами з метою подальшої виплати додаткових пенсій. Ці кошти зазвичай накопичуються на індивідуальних рахунках клієнтів. Виплати пенсій здійснюються у межах накопичених сум і відповідно до передбаченого плану виплат. Самі виплати здійснюються, як правило за однією з двох схем.
     Так, в окремих країнах  панує схема, в  якій фіксованими  є виплати. Вони фіксуються або у вигляді певної суми, або у вигляді відсотка від заробітної плати. Часто ці виплати індексуються у зв'язку з інфляцією. Така схема віддзеркалює переважно інтереси клієнтів пенсійних фондів. Недоліком фондів з такою схемою виплат е те, що ці фонди корпоративні і, як правило, змінивши місце роботи, працівник може втратити можливість отримувати пенсію. Іншим недоліком є те, що ризик від неефективного розміщення активів такого фонду лягає на роботодавця, оскільки виплати пенсіонерам фіксовані.
     Іншими  є пенсійні фонди  з фіксованими  внесками. Компанія вносить певну  суму на персоніфіковані пенсійні рахунки працівників. Часто право поповнювати цю суму має й сам працівник. Виплати з цього фонду залежать від накопиченої суми і не є фіксованими.
     Перевага  такої схеми в  тому, що працівник, навіть у разі звільнення, не втрачає свого рахунка і може кошти на ньому перемістити в інший фонд. Підставою для прийняття такого рішення, як правило, стає відповідна інформація про діяльність фонду і його фінансовий стан. Така схема організації недержавних пенсійних фондів найбільш повно відбиває інтереси засновників фондів, бо весь тягар ризиків від неефективного розміщення активів фонду перекладається на працівників, хоча це дещо пом'якшується правом учасників такого фонду у виборі об'єктів інвестування, тобто у вирішенні питання про розміщення активів фонду. Такі фонди досить поширені в Канаді, Японії, Австралії та деяких інших країнах.
     Пенсійні  фонди відіграють величезну роль у  забезпеченні процесу інвестування, що забезпечується великою часткою їх активів у ВВП. Так, в 2001 р. ця частка сягнула у Великобританії - 66,4%, а в Нідерландах -     105,1 %, а в Швейцарії - 113,5%. Помітною є роль таких активів в організації суспільного життя своїх громадян. Так, вони за рахунок накопичених грошових коштів надають різні послуги, наприклад, забезпечують пільгове медичне обслуговування, ритуальні й інші послуги.
     Грошові кошти, накопичені в  пенсійних фондах, як уже зазначалося, є важливим і значним за обсягами інвестиційним ресурсом. Але їх використання має свої особливості. Вони обумовлені функціональною роллю даних фондів і особливою регламентацією їх діяльності з боку держави.
     Специфіка функціонування недержавних  пенсійних фондів як інститутів соціального  захисту населення  проявляється перш за все у вимозі їх постійного існування, у відсутності права на зникнення. Це обумовлено тим, що пенсійні фонди беруть зобов'язання на терміни, які вимірюються десятками років. Ця обставина призводить до суттєвих обмежень у їх діяльності. Як правило, пенсійні фонди належать до організацій, які не ставлять собі за мету отримання прибутку, а у разі його отримання він використовується на цілі, передбачені статутом пенсійного фонду. Цим фондам заборонено займатись комерційною діяльністю.
     Особливості використання активів  пенсійних фондів обумовлюються і роллю держави стосовно діяльності таких фондів. У країнах з високорозвинутою економікою пенсійні фонди належать до організацій, що стабільно функціонують і здатні на тривалий період у перспективі планувати свою діяльність та забезпечувати виконання зобов'язань перед вкладниками. У цих умовах держава бере на себе обов'язок щодо виконання зобов'язань фонду перед вкладниками у форс-мажорних обставинах. У тих же країнах, де ринкова економіка ще не знаходиться в стані, який би давав змогу пенсійним фондам забезпечувати сталість свого функціонування самостійно, держава, як правило, бере на себе відповідальність перед клієнтами фондів за всі зобов'язання останніх.
     Практичне розміщення активів  пенсійних фондів здійснюється за допомогою спеціалізованих компаній з управління активами. Накопичені пенсійними фондами грошові кошти розмішуються також на депозитних рахунках комерційних банків.
КРЕДИТНІ  СПІЛКИ
     Кредитні спілки - це корпоративні ощадні інститути, які утворюються групою осіб, об'єднаних загальними матеріальними інтересами.
     Кредитні  спілки створюються  як установи, що забезпечують кредитування своїх членів-пайовиків. Капітал кредитної спілки використовується для видачі кредитів під придбання споживчіх товарів або оплати послуг, які надаються членам кредитної спілки.
     Особливістю кредитних спілок є те, що її члени, як правило, добре знають один одного, через це отримання позики не супроводжується такою самою процедурою з'ясування платоспроможності і надійності позичальника, яка є неодмінною ознакою організації банківського кредиту. Це значно спрощує і здешевлює операції щодо оформлення кредитних відносин.
Важливою перевагою кредитних спілок є те, що кошти останніх утворюються за рахунок пайових внесків їх членів, а це забезпечує високу ліквідність їхніх активів.
     Приймаючи внески своїх членів і внески за тими позиками, що повертаються, кредитна спілка одночасно видає й кредити своїм членам. Витрати з кредитних операцій спілки відносно невеликі, а в поєднанні зі звільненням цих спілок від податкових платежів, що практикується в багатьох країнах, здійснення процесу надання позики є маловитратним. Ставки відсотка за позиками, що надають кредитні спілки, значно нижчі, ніж за банківськими кредитами.
     Перші кредитні спілки виникли в Німеччині. У 1849 р. німецький підприємець Ф. Райфайзе організував першу кредитну спілку, яка отримала назву «Товариство для допомоги небагатим селянам». З часом виникають нові кредитні спілки, які почали називати «райфайзенки». Вони надавали допомогу, головним чином, жителям сільської місцевості.
     Кредитні  спілки, створені Ф. Райфайзеном, базувались на певних принципових засадах. Найголовнішими серед них були:
    Солідарна відповідальність усіх членів спілки. Відповідальність була необмеженою. Ці ознаки перетворювали кредитні спілки в організації з високим рівнем платоспроможності.
    Позики члени спілки отримували тільки на виробничі потреби. що укріплювало спілку і створювало міцну базу для повернення отриманого кредиту.
    Кредитні спілки мали локальний характер, бо створювались для мешканців села. Це зміцнювало надійність спілок, бо їх члени добре знали один одного.
    Члени правління не отримували платні, а це зменшувало витрати спілок. Правлінню відшкодовувались тільки фактичні витрати, пов'язані з їх організаційною діяльністю.
    Члени спілки не мали права вступати в інші кредитні товариства, а це означало, що майно членів спілки не могло стати заставою в інших кредитних установах. Тим самим посилювався фінансовий стан кредитної спілки.
     Досвід  Німеччини швидко поширюється й  на інші країни. У Канаді родоначальником кредитної кооперації став А. Дежарден, який заснував у 1900 р. у Квебеку кредитну спілку «Народна каса».
     З розвитком суспільного  виробництва кредитні спілки набувають подальшого розширення. Це обумовлюється тією обставиною. що кредитні спілки можуть надавати своїм членам широкий спектр послуг, які пов'язані з різноманітними і досить часто індивідуалізованими потребами особи. Серед найбільш поширених слід назвати кредити під купівлю або будівництво житла, придбання автомобіля, оплату навчання, організацію відпочинку і т. ін. Кредитні спілки надають також різного роду консультативні послуги, часто організовують різні заходи для своїх пайовиків. Останнє пов'язано з тим, що кредитні спілки - це не тільки фінансові заклади, а й певні суспільні організації.
     Держава, як правило, створює  всі необхідні  умови для організації і функціонування кредитних спілок, оскільки в умовах ринкової економіки вона завжди зацікавлена у системі самофінансування населення. Особливо швидко розвиток кредитних спілок відбувається на початку XX ст. Сьогодні кредитні спілки існують більш ніж у 80-ти країнах світу. Існує також Всесвітня Рада кредитних спілок, членом якої є Національна асоціація кредитних спілок України.
     У країнах за часів  командно-адміністративної системи кредитних спілок не було, або вони існували у формі кас взаємодопомоги при державних підприємствах, хоча це не були кредитні спілки в повному розумінні цього слова. Такий досвід був і в Україні, коли вона входила до складу СРСР.
     Історія виникнення кредитних спілок нашої держави пов'язана з конкретною подією, яка відбулася в м. Гадяч Полтавської губернії у 1869 р. У цьому містечку 28 громадян отримали гроші за оренду сіножатей. Сума грошей була мізерною і її не стали ділити між орендодавцями, а вирішили створити товариство фінансової взаємодопомоги. Так була утворена в Україні перша кредитна спілка.
     У кінці XIX ст. в селі Сокиринці тієї ж Полтавської губернії виникло позиково-ощадне товариство, яке об'єднувало 28 сіл і налічувало 11 тис. членів. У подальшому процес створення кредитних спілок посилювався.
     1917 року Тимчасовий  уряд Росії створив в Україні Центральний український кредитний комітет. Його очолив відомий український учений-економіст М. Туган-Барановський. На цей момент в Україні діяло 3300 кредитних спілок. У подальшому кредитні спілки в Україні були зруйновані. Це відбулося в 1929 р. у Східній, а в 1939 р. у Західній Україні. Їх майно і кошти були націоналізовані, і вони припинили своє існування.
     Набуття Україною незалежності і поступовий перехід її економіки на ринкові рейки поставили на порядок денний питання про створення кредитних спілок. Кредитні спілки в нашій державі за своєю сутністю - це об'єднання фізичних осіб, які сплачують грошові внески, стають спільними власниками об'єднаних коштів і водночас користувачами цієї власності. Як правило, кредитні спілки є неприбутковими організаціями.
     У нашій незалежній державі кредитні спілки почали виникати ще до появи спеціальних  нормативних актів, які мали визначати  умови їх організації та діяльності. Створюючи їх, організатори спирались на закони про підприємство та підприємництво. Однією з перших стала кредитна спілка, створена медичними працівниками міста Кривий Ріг навесні 1992 р.
СТРАХОВІ КОМПАНІЇ
     Страхова компанія - це юридична особа, яка залучає кошти клієнтів під певні зобов'язання і сплачує цим клієнтам визначену суму коштів у разі настання страхового випадку.
     Своїм корінням страхування  сягає в глибину  віків: спочатку воно зосереджувалось  на розподілі ризику, пов'язаного з рухом вантажів та з позиками. Один із перших страхових полісів, що дійшли до наших днів, є поліс на страхування вантажу, який перевозився з Марселя до Тріполі (Сирія). Ставка премії за цим полісом встановлювалась у розмірі 5 %.
     Наступний етап у розвитку страхової справи пов'язаний з одним із перших законодавчих актів, що регламентував діяльність страхових компаній. Його прийнято 1601 р. в Англії, і він отримав назву «Закон відносно справ зі страхування серед купецтва».
     Спочатку  страхування здійснювалось, як правило, окремими особами, найчастіше купцями, і не було їх професійним заняттям. Але з розвитком торгівлі вже у XVII ст. відбувся процес професіоналізації цієї діяльності.
     Перші страхові компанії нашої  держави виникають  у Західній Україні, що входила до складу Австрійської імперії, у вигляді організації суспільних зерносховищ (шпіхлерів), які забезпечували натуральний захист селянських господарств. Перші шпіхлери виникли у 1784 р. і проіснували до 1821 р.
     Майнове страхування в  Галичині існувало вже в XIX ст., але здійснювалось іноземними страховими компаніями, і тільки в 1892 р. виникло перше самостійне українське страхове товариство «Дністер», яке зосередилось на страхуванні від вогню. Воно успішно діяло аж до початку Першої світової війни, коли російські війська зайняли Галичину, а створена Росією окупаційна влада заборонила діяльність усіх центральних українських організацій.
     Особисте  страхування на землях Західної України  здійснювало товариство «Карпатія», створене 1911р. професором Чернівецького університету Стефаном Смаль-Стоцьким.
     У царській Росії страхування  виникло в кінці XVIII ст. і  до кінця 1918 р., коли страхова справа були націоналізована. Громадянська війна, викликана нею і революцією розруха зробили страхування практично неможливим і в 1919-1920 рр. анулюються спочатку угоди зі страхування життя, а потім і майнове страхування. Відновлюється страхова справа тільки з 1922 р., а остаточно отримує нормативне оформлення в 1925 р. Цим законодавством у СРСР встановлювалась державна монополія на страхування і були утворені дві організації: Держстрах СРСР, який монополізував усе внутрішнє страхування, та Індержстрах, який спеціалізувався на зовнішньому страхуванні.
     Розпад  Радянського Союзу, а головне, перебудова економічної системи в молодих державах, що виникли на руїнах імперії, привели до кардинальних змін в організації страхової справи. Так, в Україні колишній Укрдержстрах було реорганізовано в державну страхову компанію «Оранта». Поряд з нею виникла ціла низка приватних страхових компаній. Серед них і досить великі, такі як «Омега», «Саламандра» та ін. Поява недержавних страхових компаній стала важливим моментом у системі ринкових перетворень в Україні.
     Другим  важливим і принципово новим явищем у  розвитку страхування в нашій державі стала поява тих видів страхування, які раніше в Україні не існували і які конче потрібні в умовах становлення підприємництва. До них слід віднести страхування підприємницьких ризиків, перестрахування і т. п.
ФІНАНСОВІ КОМПАНІЇ
     Фінансові компанії - це небанківські інститути кредитної системи, що спеціалізуються на кредитуванні продажу споживчих товарів з відстроченням платежу.
     Фінансові компанії можуть бути створені як самостійні юридичні особи на акціонерних чи пайових  засадах або як окремі структурні підрозділи, філії, дочірні підприємства банків і страхових компаній, що відбиває прагнення останніх опанувати відповідні сектори ринку кредитних послуг. Крім того, фінансові компанії можуть створювати промислові фірми - виробники споживчих товарів. Ресурси фінансових компаній формуються за рахунок випуску власних боргових зобов'язань - облігацій або векселів. Крім того, фінансові компанії можуть користуватися короткостроковими кредитами комерційних банків.
     Основною  функцією фінансових компаній є надання кредитів покупцям споживчих товарів шляхом придбання у торговельних фірм боргових зобов'язань, якими був оформлений відповідний продаж. При цьому діє така схема операцій.
     У процесі придбання  товару покупець, як правило, сплачує частину його вартості (у межах 20%), а на решту суми бере торговельний кредит. Після цього фінансова компанія на підставі попередньо укладеного з торговельною фірмою договору та поданих нею документів про одержання товарів направляє продавцю обумовлену суму, що дорівнює ціні товару за мінусом оплаченої частини. Покупець, що придбав товар, погашає свою заборгованість перед фінансовою компанією протягом обумовленого договором строк (1-4 роки) щомісячними внесками з виплатою відповідних процентів. При цьому фінансова компанія може виставити кілька тратт на покупця, який повинен їх акцептувати. Процент на такі кредити, як правило, вищий, ніж процент на звичайні позики комерційних банків, видані на аналогічні строки, від 10 до 30%, що пов'язано з більшим ризиком непогашення кредиту.
     Фінансові компанії можуть застосовувати  також інші схеми  кредитування. Наприклад, надавати позики торговельним фірмам під заставу боргових зобов'язань покупців або кредитувати безпосередньо самих покупців. У деяких випадках фінансові компанії здійснюють також лізингові й факторингові операції.
     У промислово розвинутих країнах інтенсивний  розвиток фінансових компаній пов'язаний з потребами товаровиробників у швидкому просуванні своєї продукції до споживача в періоди економічних спадів та зниження купівельної спроможності населення. Це насамперед стосується автомобільної промисловості, виробництва електропобутових товарів та інших предметів тривалого користування. Зокрема у США такі великі фінансові компанії, як «Дженерал Моторз Аксептанс Корпорейшн», «Форд Мотор Кредит», «Ай-Бі-Ем Кредит» та деякі інші спромоглися забрати в банків значну частину ринку позичкових капіталів. Почавши з видавання споживчих кредитів. вони поступово поширили свою діяльність на кредитування корпорацій, іпотечні послуги й навіть деякі види страхування.
     ЛОМБАРДИ
     Ломбард - кредитна установа, що здійснює видачу позик під заставу рухомого майна (цінних речей).
     Перші ломбарди заснували ще у XV ст. у Франції лихварі - вихідці з Ломбардії (однієї з італійських провінцій). Згодом такі установи набули поширення в інших країнах Європи. Основною сферою діяльності ломбардів на початкових етапах розвитку було надання лихварського кредиту, за користування яким стягувались високі проценти. Починаючи з XVI ст. ломбарди створюють органи міського самоврядування, що було одним із заходів боротьби держави з лихварством. Цей процес розвивався швидко і незабаром нарівні з приватними ломбардами почали функціонувати й державні.
     Нині ломбарди спеціалізуються на наданні споживчого кредиту фізичним особам під заставу рухомого майна, яке можна швидко реалізувати. Вартість заставленого майна, як правило, має перевищувати суму кредиту на 20-50%. Позичальник зберігає право власності на заставлене в ломбарді майно протягом певного періоду. Це право підтверджується заставною квитанцією або іншим документом, який засвідчує факт внесення того чи іншого майна в заставу та, по суті, замінює кредитний договір. У тому разі, коли кредит не буде повернено в строк, ломбард має право реалізувати заставлене майно, виторг за яке має компенсувати суму боргу разом із нарахованими процентами.
     Специфіка ломбардних позичкових операцій полягає у видачі приватним особам невеликих сум позичок на відносно короткі строки (переважно до трьох місяців).
Іншою сферою діяльності ломбардів є приймання речей (в основному ювелірних виробів та антикваріату) на зберігання за певну плату.
     Для здійснення своїх  операцій ломбарди, крім власних коштів, можуть користуватися кредитами комерційних банків.
     ЛІЗИНГОВІ І ФАКТОРИГВІ КОМПАНІЇ
     Лізингові компанії — організації, які купують предмети довгочасного кредитування (машин, обладнання, транспортні засоби тощо) і надають їх у довгострокову оренду (на 5-8 років і більше) фірмі-орендарю, яка поступового сплачує лізинговій компанії вартість взятого в оренду майна.
     Факторингові компанії (фактори) - фінансові посередники, що спеціалізуються на купівлі у фірм права на вимогу боргу. Ці права існують, як правило, у вигляді дебіторських рахунків за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Сплату по цих рахунках при настанні строків одержує факторингова компанія. Оформляється така операція спеціальним договором між фактором та його клієнтом, що продає свої вимоги.
     Факторинг є складною фінансовою операцією, в якій поєднуються елементи кредитування з посередницькими послугами. Тому дохід від факторингової операції формується з двох частин - з процента на виплачену клієнту суму та комісію, яка розраховується на суму куплених у клієнта розрахункових документів. Строк такого кредиту досить короткий, тому рівень процента по ньому невисокий. Однак великі суми платіжних документів, що купуються, та стягування комісії на всю їх суму забезпечують достатні доходи, щоб розвивати цей бізнес. Такі компанії звичайно створюються при банках і широко користуються позичками цих банків для здійснення своїх операцій. Окремі банки самостійно виконують такі операції для своїх клієнтів.
     В Україні факторинговий бізнес почав активно розвиватися в 1990-1992 pp. Спочатку банки надавали факторингові послуги, а потім було створено кілька факторингових компаній. Проте з поглибленням платіжної кризи цей бізнес став надзвичайно ризикованим і був згорнутий. У перспективі можливе його відродження, але масштаби розвитку будуть залежати від стану платіжної дисципліни в економіці та від розвитку короткострокового банківського кредиту на платіжні потреби клієнтів типу овердрафт. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ДІЯЛЬНОСТІ ФІНАНСОВО-КРЕДИТНИХ ІНСТИТУТІВ 

     2.1 Загальні тенденції  розвитку фінансово-кредитних  інститутів
     У всьому світі небанківські фінансові установи є потужним джерелом інвестицій в економіку. Проте в Україні ресурси цих інститутів, поки що, значно поступаються ресурсам банків, внаслідок чого в багатьох випадках саме банки виступають засновниками страхових компаній та недержавних пенсійних фондів, а також основними кредиторами інших фінансових
установ.
     На  кінець 2006 року за даними Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України було зареєстровано 1745 установ. Загальний обсяг активів небанківських фінансових установ становив на кінець 2006 року – 32,8 млрд. грн. (приріст порівняно з 2005 роком 30,2%). Випереджаючими темпами за 2005-2006 роки нарощували обсяги активів недержавні пенсійні фонди (майже у 3 рази), фінансові компанії (у 2,6 рази), кредитні спілки (в 1,7 рази), активи сектора страхування (на 15%).
     Зростання вкладів (внесків) членів кредитних спілок на депозитні рахунки  в цілому та в розрахунку на одного члена кредитної  спілки, який має  депозитний рахунок, свідчить про зростання  довіри споживачів до кредитних спілок не тільки як до кредитних, а як і до депозитних установ. У 2006 році на депозитних рахунках членів кредитних спілок обліковувалось вкладів на загальну суму 1926,5 млн. грн., що перевищує показник попереднього року на 68%. Найбільший обсяг внесків (майже 65%) було залучено на період від 3 до 12 місяців, найменшу частку (2,1%) складають внески до запитання.
     Певне пожвавлення спостерігається  і в діяльності недержавних пенсійних  фондів. На початок 2007 в Україні діяло 82 недержавних пенсійних  фондів, які набули статусу фінансових установ. 73% від усієї кількості учасників пенсійних фондів мали на кінець 2006 року «активні» індивідуальні пенсійні рахунки, тобто це учасники, на користь яких відповідно до умов пенсійних контрактів сплачувалися пенсійні внески.
     Серед учасників НПФ  більшість складають  особи віком від 40 до 55 років – у 2006 році 43% (у 2005 році – 44,2%). Разом з тим  слід відзначити помітне  зменшення частки вікової групи  старше 55 років (з 13,3% у 2005 році до 7% у 2006) та зростання частки учасників НПФ віком до 25 років (з 8% у 2005 році до 14% у 2006), що можна розцінювати як прояв підвищення довіри людей до перспективності системи недержавного пенсійного забезпечення, яка ще перебуває в стадії свого становлення.
     Майже половину (46,2%) інвестованих пенсійних активів розміщено на банківських депозитах. Таким чином, фонди виконують роль безпосереднього інвестора вітчизняних виробників, до того ж цінні папери підприємств, як правило, забезпечують вищу дохідність і передбачають досить тривалий термін інвестування, що сприяє зростанню інвестиційного прибутку.
     Кількість страхових компаній в Україні станом на початок 2007 року становила 450 одиниць. Протягом останніх років страховий  ринок України  мав позитивну  динаміку всіх основних показників своєї діяльності. При цьому якщо до 2005 року значну частку його розвитку забезпечували схемні компанії, орієнтовані на мінімізацію оподаткування суб’єктів реального сектора економіки та виведення капіталів за кордон за рахунок
перестрахування у нерезидентів, то з 2006 року приріст показників
діяльності  страхового ринку  забезпечувався за рахунок  класичних видів  страхування.
     Рівень  капіталізації та інвестиційні можливості страховиків
продовжують зростати. Частка загальних  активів страховиків  у ВВП склала у 2006 році 4,5%. Інституційна спроможність страхового сектора залишається найвагомішою серед інших секторів небанківських фінансових ринків. Частка страховиків складає понад 80% загальної вартості активів ринків небанківських фінансових послуг.
     Закон України „Про фінансово-кредитні механізми та управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю”, забезпечив можливість небанківським фінансовим установам провадити діяльність із залучення фінансових активів фізичних та юридичних осіб на вказані цілі. На кінець 2006 року в Україні 80 фінансових компаній-управителів, залучено 2,7 млрд. грн. на фінансування будівництва житла, з них 2,4 млрд. грн. (89%) – від 6310 фізичних осіб, решта 0,3 млрд. грн. – від 160 юридичних осіб.
     Проведений  аналіз показує постійний розвиток небанківського сектора економіки, проте слід зазначити, що він у цілому ще значно відстає від банківського як по загальному обсягу активів, так і по темпах їх росту: якщо за 2005-2006 роки середній приріст активів банків складав 58%, то небанківських фінансових установ – 22%. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     2.2 Аналіз отримання прибутків фінансово-кредитних  інститутів
     Ми  робили цей аналіз базуючись на дані 2005-2007 рр. бо вони дають нам змогу побачити діяльність фінансово-кредитних інститутів в нормальних до кризових умовах.
     За  результатами І півріччя 2007 року на ринку небанківських фінансових послуг спостерігається подальше зростання кількості фінансових установ, що мають визначене законодавством право надавати певні види фінансових послуг, та, відповідно, зростання обсягів їх активів та основних показників діяльності. Так, якщо на кінець 2006 року до Державного реєстру фінансових установ було внесено інформацію про 1745 небанківських фінансових установ, то на кінець І півріччя 2007 року було зареєстровано вже 1821 установу (збільшення на 76 установ за 6 міс. 2007 року) (Рис. 1).

     Разом із кількісними показниками, зростають і якісні показники діяльності небанківських фінансових установ. Так, якщо за результатами 2006 року загальний обсяг активів небанківських фінансових установ становив 32,8 млрд. грн1., то на кінець І кварталу 2007 - 33,3 млрд.грн. (приріст 1,5%).
     Випереджаючими  темпами нарощували обсяг активів  недержавні пенсійні фонди (приріст 17%), фінансові компанії та кредитні спілки (приріст по 9%). Активи найвагомішого сектора ринку небанківських фінансових послуг - сектора страхування - знизились з початку року на 0,1%, через вихід з ринку 9 страховиків. На кінець звітного кварталу на 12% скоротився обсяг активів ломбардів.Це, частково, викликано зменшенням кількості ломбардів через встановлення жорсткіших умов їх діяльності (за 3 міс. поточного року із Держреєстру було виключено 8 ломбардів).
     Нерівномірне  зростання активів різних сегментів ринку обумовлене в основному різними стадіями їх розвитку: нещодавно створені недержавні пенсійні фонди лише розпочинають свою діяльність і нарощують активи з відносно незначної бази, поряд з цим за рік різко збільшилась кількість компаній, що надають послуги з управління активами фізичних та юридичних осіб у сфері житлового будівництва, тоді як кількість страхових компаній залишається сталою (збільшення за рік склало усього 3%, тоді як за квартал 4%) і різкого збільшення рівня капіталізації у цьому найрозвинутішому небанківському секторі протягом року не відбувалось (Таблиця 2.1).
     Проте слід зазначити, що небанківський  фінансовий сектор у  цілому ще значно відстає  від банківського як по загальному обсягу активів, так і  по темпах їх росту: якщо за І квартал 2007 року активи банків зросли на 11,2%, то небанківських фінансових установ (НФУ) - лише на 1,5%, що призводить до поступового зниження долі активів небанківських фінансових установ у активах усього фінансового сектора (у 2005 році доля активів НФУ становила 10,2%, у 2006 році - 8,5%, за результатами 1 кв. 2007 - 7,8%).
     Діяльність страхового ринку у І кварталі 2007 року свідчить про подальшу його стабілізацію (табл. 2.2).
Таблиця 2.1
Основні показники діяльності фінансових установ ринку небанківських фінансових послуг
Сектори ринку небанківських фінансових 31.12.04 31.12.05 31.12.06 31.03.07
послуг та показники їх діяльності        
Страхування
Кількість укладених договорів страхування (тис. шт.) 285 873 336 824 554 579 29 958
Загальні активи (млн. грн.) 20 013 20 920 23 995 23 968
Страхові резерви (млн. грн.) 8 272 5 046 6 014 5 538
Валові страхові премії (млн. грн.) 19 431 12 854 13 830 3 506
Валові страхові виплати (млн. грн.) 1 540 1 894 2 599 774
Недержавні пенсійні фонди
Кількість учасників за укладеними пенсійними контрактами (тис. осіб) 26 88 193 217
Загальні активи НПФ (млн. грн.) 11 46 137 161
Пенсійні внески (млн. грн.), у т.ч. - 36,4 119,7 141,6
- від фізичних осіб - 2,2 5,3 6,4
- від юридичних осіб - 34,1 109,1 134,4
- переведено кошти фізичної особи до - 0,093 5,3 0,8
пенсійного фонду від іншого пенсійного        
фонду        
Пенсійні виплати (млн. грн.) - 1,7 4,0 4,7
Кредитні спілки
Кількість членів КС (тис. осіб) 785 1 231 1 791 1 816
Загальні активи (млн. грн.) 840 1 940 3 241 3 532
Обсяг виданих кредитів членам КС на звітну дату (млн. грн.) 691 1 442 2 597 2 901
Обсяг залучених депозитів членів КС на звітну дату (млн. грн.) 550 1 146 1927 2 193
Фінансові компанії
Загальні активи (млн. грн.) 816 1 871 4 825 5 261
Обсяг наданих послуг (вартість        
фінансового активу, що є предметом 3 415 7 049 12 225 5 897
договорів, млн. грн.)        
Ломбарди
Загальні активи (млн. грн.) 232 418 465 411
Обсяг виданих протягом звітного періоду        
кредитів під заставу майна (млн. грн.) н/д 1 429 1524 428
     Протягом  І кв. 2007 року з  усіх видів страхування  укладено 29958617 договорів, у тому числі зі страхування життя 85295 договорів.
     За  звітний квартал  з усіх видів страхування  отримано 3505,8 млн. грн. валових страхових премії, з них зі страхування життя 135,3 млн.грн (3,9% валових страхових премій), що значно перевищує обсяги надходжень страхових платежів за І кв. минулого року. Так, порівняно з аналогічним періодом 2006 року, валові страхові премії зросли на 34,2%, премії зі страхування життя на 66,8%.
     Частка  страхових премій сплачених на внутрішньому ринку перестрахування (перестраховикам-резидентам) становила 1046,5 млн.грн. (29,8% від валових страхових  премій).
     Протягом  звітного періоду  страховиками здійснено  страхових виплат на суму 774,0 тис.грн. (у 2,3 раза більше, ніж за І кв. 2006 року), в тому числі зі страхування життя - 5,2 млн.грн.
Таблиця 2.2
Динаміка основних покзників ринку страхування. 

Показники І кв. 2006 І кв. 2007
Приріст
млн.грн. %
Активи  згідно балансу, млн. грн. 20 399,6 23 967,8 3 568,2 17%
Страхові  резерви, млн. грн. 4 007,9 5 537,5 1 529,6 38%
Частки  перестраховиків в страхових  резервах, млн. грн. 1 495,0 1 771,9 276,9 19%
Валові  страхові премії, млн. грн. 2 611,7 3 505,8 894,1 34%
Валові страхові виплати, відшкодування, млн. грн. 343,0 774,0 431,0 126%
Валові  страхові премії з видів страхування  інших, ніж страхування життя, млн. грн. 2 530,6 3 370,5 839,9 33%
Валові  страхові премії, отримані від страхувальників  фіз. осіб з видів страхування інших, ніж страхування життя, млн. грн. 419,8 723,5 303,7 72%
Вхідне  перестрахування з видів страхування  інших, ніж страхування життя, млн. грн. 955,1 1 000,3 45,2 5%
Вихідне перестрахування з видів страхування  інших, ніж страхування життя, млн. грн. 1 074,7 1 289,8 215,1 20%
у т. ч. перестраховикам - нерезидентам, млн. грн. 80,8 243,4 162,6 201%
Валові  страхові премії зі страхування життя, млн. грн. 81,1 135,3 54,2 67%
Валові  страхові премії, отримані від страхувальників  фіз. осіб зі страхування життя, млн. грн. 46,4 92,8 46,4 100%
Вихідне перестрахування зі страхування  життя, млн. грн. 5,3 6,3 1,0 19%
у т. ч. перестраховикам - нерезидентам, млн. грн. 5,2 6,3 1,1 21%
 
     Таким чином рівень валових  страхових виплат на кінець 1 кв. 2007 року становив 22,1% і був значно вищим, ніж у попередніх періодах: на 31.12.06. рівень виплат 14,7%, а за І кв. 2006р. 18,8%. Безпосередньо зі страхувальниками-фізичними особами за 3 місяці 2007 року укладено    28464406 договорів (95% усіх договорів страхування укладених протягом      І кв. 2007 року), в тому числі 41019 зі страхування життя (48% усіх договорів страхування життя укладених протягом звітного періоду).
     Від страхувальників-фізичних осіб за 1 кв. 2007 р. надійшло 816,3 млн. грн. страхових премій (23,3% валових страхових премій). Сплачено у вигляді страхових відшкодувань фізичним особам становила 301,6 млн.грн., таким чином, рівень виплат фізичним особам (відношення виплат до премій) був на рівні 37%.
     Слід  відмітити стабільне  зростання показників сектора кредитних спілок: тут мають місце не лише високі темпи нарощування активів, а й суттєве збільшення чисельності членів кредитних спілок, що свідчить про сталий системний розвиток цього сектора фінансового ринку та підвищення довіри населення.
     У звітному періоді  триває тенденція  до зростання сукупних активів кредитних  спілок та зміни їх структури у напрямку зростання питомої  ваги кредитних спілок із значними обсягами активів.
     Протягом  І кв. 2007 року кількість членів кредитних спілок збільшилася на 25 тис. осіб (близько 1%) і на 31.03.07 становила 1816,4 тис. осіб, з яких 607,0 тис. осіб, або 33,4% - члени КС, які мають чинні кредитні договори, та 116,8 тис. осіб (6,4%) - члени спілок, які мають внески на депозитних рахунках. Таким чином, протягом 1 кварталу 2007 року кількість „активних" членів кредитних спілок (члени, які мають чинні кредитні чи депозитні договори) зросла на 54670 осіб або на 8,2%.
     У І кв. 2007 року відмічається зниження частки осіб, що тимчасово не користуються послугами КС (з 63% у 2006р. до 60% у І кв. 2007р.) та збільшення часток „активних” членів. Це свідчить про поширення використання послуг кредитних спілок з боку споживачів та про зростання довіри населення до цих фінансових інститутів.
     Найбільш  динамічним серед  ринків небанківських фінансових послуг залишається ринок недержавного пенсійного забезпечення. Про це свідчить стрімке зростання не лише активів недержавних пенсійних фондів, а й число їх учасників, а також обсяги пенсійних внесків та виплат.
     Темпи зростання активів недержавних пенсійних фондів у І кварталі 2007 року, як і у попередніх періодах, випереджали темпи зростання активів банківського сектора. Це дає підставу сподіватися на те, що цей сегмент фінансових послуг займе гідне місце в економічному житті та соціальній сфері нашого суспільства.
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.