Здесь можно найти учебные материалы, которые помогут вам в написании курсовых работ, дипломов, контрольных работ и рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


реферат Протосоцологчн погляди мислителв середньовччя

Информация:

Тип работы: реферат. Добавлен: 24.05.2012. Сдан: 2011. Страниц: 7. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


     Вступ
     Розпочинаючи  вивчення соціології, як і будь-якої іншої науки, ми намагаємося зрозуміти  об'єктивні основи її витоків та розвитку. Суттєву допомогу в цьому  процесі може надати звернення до історії пізнання і відтворення соціальних явищ, до вивчення теоретичних уявлень про суспільство, які передували виникненню соціології як науки. І хоча такі уявлення не завжди відповідають критеріям науковості у сучасному розумінні, оскільки мають форму поглядів, ідей, вчень тощо, їх опанування є невід'ємною частиною соціологічної культури сучасної людини.
     Соціологія  як наука виникла в першій половині XIX ст. Однак люди ніколи не чекали на її появу. Вони спостерігали та аналізували реальні факти соціального буття, творили ідеї, без яких взагалі не могли б жити, вдавалися до спроб концептуалізації соціального досвіду і побудови раціонально обгрунтованої теорії суспільства. Отже, є всі підстави розпочинати вивчення історії соціологічної думки не з її зрілих, пізніх етапів, а з протосоціологічних витоків. Без протосоціології історія соціологічного знання буде неповною, а хронологічні рамки її генезису істотно обмеженими. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    1 Розвиток протосоціологічної думки у Середньовіччі 

    Падіння Західної Римської імперії у 476 р. і  виникнення замість рабовласницької  феодальної держави поклало початок  новій ері розвитку людства - періоду  Середньовіччя.
    Феодалізм, у порівнянні з добою античності, був кроком назад у розвитку економіки, культури, особистості. Феодальний устрій з його домінуючою релігійною ідеологією, що пронизувала всі сфери життя, на довгий час загальмував розвиток соціокультурного та науково-пізнавального  процесів, які започаткували греки  та римляни.
    Середньовіччя змінило свідомість людей, привело  до розпаду античної системи світобачення і формування нової, яка ґрунтувалася на таких факторах:
      античний фаталізм переростає в християнський провіденціоналізм (лат. pro videntio — передбачення), який розглядає розвиток світу, у тому числі і людства як результат Божої волі;
      здійснюється трансформація соціальних цінностей від античного полісу до потреб особистості;
      обґрунтовується свобода вибору кожною людиною свого життєвого шляху й особиста відповідальність за нього на страшному суді.
    Епоха Середньовіччя, що настала в V ст., пройшла  в своєму розвитку три етапи.
    Перший  етап (V-X ст.) — раннє Середньовіччя  — характеризувався значним впливом  релігійних догм на політичне, культурне  і духовне життя.
    Другий  етап (XI-XIV ст.) — період розвинутого  феодалізму — пов'язаний появою поряд  з релігійним мисленням гуманістичних  тенденцій в суспільній свідомості та практиці.
    Третій  етап (XV-XVI1 ст.) — пізнє Середньовіччя  — виявляється у розвитку гуманізму, боротьбою між релігійною ідеологією та гуманізмом і завершується перемогою  останнього. Періоди розвинутого  феодалізму (з кінця XIII ст.) та пізнього Середньовіччя характеризувалися  також поверненням певною мірою  до норм та традицій, які панували в  науковій думці та культурі античної доби, тому ці періоди найчастіше називають  епохою Відродження (Ренесансу).
    Період  раннього Середньовіччя дуже бідний на матеріали, пов'язані із соціологічними дослідженнями. Схоластика і теологія загальмували навіки розвиток наукового  знання, яке було під патронатом християнського богослов'я. Найвідоміші  з тих часів трактати "отців  церкви" присвячені богословській тематиці. Соціальні явища "отці церкви" розглядали в контексті християнської філософії, де людина мислилась як продукт творіння Божого.
    Одним із найвидатніших релігійних мислителів даного періоду був Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354 — 430рр.). Він уперше описав історію людства як єдиний, закономірний та об'єктивний процес, який є частиною еволюції світу загалом. Доля світу, як і доля людства, наперед визначені Всевишнім (християнський провіденціалізм). Вчення Августина критикувалось теософами наступних часів, насамперед тому, що за його міркуваннями, навіть особи, що ведуть праведне життя, позбавлені можливості потрапити у царство Боже, якщо їм не належить така доля.
    Концепцію розвитку людства Августин виклав у  своїй головній праці "Про град Божий" (у нашому звичайному розумінні "Про божественне суспільство"). Історія людства в " Граді Божому" обмежується двома катастрофічними  подіями: гріхопадінням Адама і  Єви і судом Всевишнього. Таким  чином, в Августина провіденціалізм  поєднується з есхатологією - вченням  про кінець світу.
    Під поняттям "град божий" мислитель  розуміє не просто божественне суспільство, а насамперед божественне начало, що є в кожній людині, що спонукає її з любов'ю ставитись до Бога, і з презирством до себе. Йому протиставляється матеріальне начало людини ("суспільство земне"), яке  охоплює любов до себе і презирство до Бога. Для "граду земного" характерне прагнення до багатства та влади, тому суспільство, що не живе за законами Божими, постійно роз'їдають конфлікти  і ворожнечі, його доля – горіти у пеклі разом з дияволом. "Град Божий" покликаний до служіння Богові, його доля - перебувати у вічності з  Богом. Вищим ідеалом Августин вважає мир, але для "граду земного" він недоступний.
    Така  концепція була ідеальним обґрунтуванням панування християнської церкви над світським життям. її логічним продовженням стала боротьба Ватикану за всебічний вплив на європейське  суспільство та виникнення протестантизму.
    Наступним етапом розвитку соціологічної думки  стала епоха Відродження, яка  породила нову соціальну парадигму. Стався поступовий перехід від розуміння  Бога як єдиної і найвищої цінності до розуміння як вищої соціальної цінності людини з її почуттями, переживаннями, здібностями. У нетрях теократичної системи поступово формується гуманізм.
    Гуманізм  — система філософських та культурологічних поглядів, яка визначає цінність людини як особистості, свободу її думок, переконань і дій, відносну незалежність від  Бога. Гуманізм виступив на противагу  схоластиці та теології, які проповідували  беззастережне поклоніння Всевишньому, аскетичне існування, нехтуючи особистим життям, земними радощами. Гуманісти навпаки, закликали до свободи, гармонії людини з природою і людини з Богом, виступали за не меншу важливість для людини світського життя у порівнянні з життям духовним. Характерними рисами гармонійно розвинутої особистості вони вбачали людську гідність, освіченість, ерудованість, працелюбність. Для гуманістів уже не існує цінностей провіденціалізму, людина на їх думку є сама ковалем свого щастя.
    Значений  крок середньовічна наука зробила  завдяки працям італійського історика та письменника Леонардо Бруні (1370 — 1444рр.). Він уперше остаточно абстрагується від міфів і містики і орієнтує науковців суто на соціальні явища, оскільки вважає, що історія являє собою виключно продукт людської взаємодії.
    Він виступив ідеологом громадянської  свободи, був провісником буржуазних відносин, що почали складатись тоді в  Італії.
    Велике  значення вчений надає гуманітарній освіті, вважаючи, що вона вдосконалює  людину, розширює її світогляд, стимулює прагнення до доброчинності. Цікавим  є його висновок, який значно випередив  час, що освіта в однаковій мірі потрібна і чоловікам і жінкам,
    Ідеї  гуманістів щодо визнання людських цінностей, які були передусім спрямовані проти  схоластики та теології, не витримували  жодної критики в період пізнього Середньовіччя, в якому капіталістичні відносини були зміцнілими і вступали в боротьбу не лише з християнськими догмами ай з феодальною системою взагалі. Гуманістичні традиції були уже  системою прогресивної особистості  учорашнього дня. Суспільство XVI — XVII ст. потребувало нових концепцій, які досліджували б проблеми власності, державної влади, співіснування  різних станів суспільства.
    Серед концепцій періоду пізнього Середньовіччя  можна виділити два напрямки —  індивідуалістський та. колективістський. Предмет дослідження першого  з них — характерні риси особистості, які дозволяють знайти їй свою нішу у суспільстві, другий напрямок вивчає проблеми суспільних об'єднань для  досягнення соціальної злагоди.
    Найяскравішим представником індивідуалістичних концепцій пізнього Середньовіччя  прийнято вважати італійського філософа, політолога і політичного діяча  Нікколо Макіавеллі (1469 — 1527рр.). Він першим розглянув проблему технології ефективного лідерства. Елементи знання філософа виходили із реалій епохи, у якій він жив. Політична роздробленість Італії викривала слабкість країни, тому ідеал Макіавеллі — сильна централізована держава з сильним лідером на її чолі. Ця ідея була описана у його найвідомішій праці "Государ" .
    Макіавеллі  розробив чотири принципи, які мали неабиякий вплив на розвиток теорії сучасного соціального менеджменту:
    1) авторитет або влада лідера  визначаються підтримкою прихильників;
    2) підлеглі повинні знати, чого  вони можуть очікувати від  свого лідера і розуміти, чого  він чекає від них;
    3) лідер має володіти волею до  виживання;
    4) лідер має бути завжди зразком  мудрості та справедливості для  своїх прихильників.
    Вчений  вважав, що не важливо, на яких засадах  тримається влада правителя. Та все  ж на його думку, доброчинність є  гіршим засобом здійснення влади  ніж сила. Адже доброчинність тримається на дуже хиткій основі — людській вдячності. Проте і силу треба використовувати  не часто, щоб страх не переріс  у ненависть, бо тоді правителя ніщо не врятує від обурених людських мас. Тому Макіавеллі робить висновок, що правитель  має поєднувати обидва засоби, але  добро має роздавати по краплі, щоб підлеглі завжди могли бути вдячні правителю, а карати повинен зразу  і жорстоко, бо одноманітна жорстокість сприймається краще, ніж розтягнута у часі.
    Для досягнення сильної влади, на думку  мислителя підходять будь-які  засоби — сила, мудрість, звитяга  з одного боку, хитрість, інтриганство і підлабузництво з іншого. В залежності від того, який із цих шляхів правитель  обирає, Макіавеллі поділяє їх на левів  та лисів. Втім, і в першому і  в другому випадку, такий правитель  є корисним для народу, бо сильна влада правителя, незалежно від  того, на яких принципах вона ґрунтується, - це благо.
    Макіавеллі  повністю відкидає християнський провіденціалізм, і заявляє, що держава створюється  виключно людьми без будь-якого Божого втручання. Рушійною силою суспільних відносин філософ вважає егоїзм, бо задовольнивши свої потреби у  наявності матеріальних благ, особа  прагне до захисту своєї власності. І, як заявляє Макіавеллі, навіть смерть батька особа переживає не так  болісно, як втрату власності. Основна  ж функція держави - приборкати людський егоїзм. Ось чому держава повинна  бути сильною, адже слабка з таким  завданням впоратись не може, у  слабкій державі егоїзм процвітає. Найкращою формою правління філософ  вважає демократичну республіку, але  для Італії на даному етапі розвитку вона не підходить, оскільки у суспільстві  іще не викоренено егоїзм.
    Своїми  теоретичними міркуваннями Макіавеллі дав поштовх до виникнення теорії еліт, теорії "менеджерської революції", теорії "постіндустріального суспільства". Нарешті, задовго до Конта Макіавеллі висунув ідею "суспільного консенсусу".
    Пошук ідеального суспільства проводився не лише у спробі описання сильної  держави з сильним правителем, а й у формуванні держави соціальної рівності та справедливості, яку будували у своїй уяві соціалісти-утопісти Томас Мор (1478 — 1535рр.) і Томмазо Кампанелла (1568 -1639рр.). Праця Мора "Утопія" та Кампанелли "Місто Сонця", незважаючи на те, що їх розділяє майже століття, мають багато спільного. Соціалісти-утопісти узяли за основу своїх творів платонівську теорію "ідеальної держави". Обидва утопісти відкидають приватну власність, ідеалізуючи власність суспільну. Незважаючи на відсутність приватної власності, люди в утопіях живуть заможно, це досягається за рахунок обов'язкової фізичної праці, яка становить на острові Утопія шість годин на добу, у місті Сонця — чотири. Відносини в обох суспільствах строго регламентовані: трудова діяльність є обов'язковою і суворо контролюється, одяг усіх людей однаковий, тільки одяг чоловіків відрізняється від одягу жінок, усі міста схожі між собою. Особливо суворо розписане життя у місті Сонця, де помешкання, їдальні, і ліжка спільні для всіх, люди ходять на роботу загонами, сім'ї не існує, начальниками контролюються шлюбні відносини, вони особисто підбирають чоловіків і дружин.
    Ідеалізуються правителі обох суспільств, які керують  ними споконвіку, а не обрані народом, що суперечить засадам демократії. Зображення Утопа — засновника Утопії і верховного жерця Сонця близькі  до культу. У відносинах підпорядкування  присутня строга ієрархія, кожен має  свого начальника і підлеглого.
    Спроби  соціалістів-утопістів описати ідеальну державу, яка була їхньою фантазію, стали зображенням тоталітарних суспільств, де відсутня особиста свобода  і існують штучно побудовані відносини.
    Наприкінці XVI ст. замість гуманістичних та утопічних  ідей виникають елементи соціального  знання, які повністю притаманні духу нової буржуазної епохи. Це особливо характерно для праць голландського  політика та юриста Гуго Гроція (1583 -1645рр.). У праці "Про право війни та миру" він вперше викладає ідеї "природного права" та "суспільного договору", які сформувались у автора під впливом Нідерландської буржуазної революції і стали наріжним каменем у розвитку суспільної думки Нового Часу.
    Праці соціалістів-утопістів, Ж. Бодена, Г. Гроція, Н. Макіавеллі завершили розвиток суспільної думки феодальної доби і заклали  фундамент для соціального пізнання наступних епох. 
 
 
 

     2 Соціальні знання епохи середньовіччя 

       Кожна епоха створює свої цінності, в яких уособлюються матеріальні та духовні потреби, Інтереси, ідеали, норми, світосприйняття. Іншими словами, кожне суспільство має свої соціальні парадигми — уявлення, зразки і цінності, згідно з якими суспільство організовує и оцінює діяльність, її спрямованість та результати.
     Соціальні парадигми рабовласницького суспільства  відбивали залежність людини від природи і держави-поліса, що в світогляді виступало як фатум, доля, жорсткий детермінізм. Проте земне життя, підпорядковуючись вищій необхідності, було все ж автономним, і тому людина з її потребами перебувала в центрі поліса, права, мистецтва і науки. Вона діяла і творила в тій мірі, в якій не виступала проти долі, проти загального. Останнє — причина всіх сюжетів грецької трагедії.
     На  відміну від Греції з її єдиним етносом, традиціями і культурою, в  Римській імперії змішувалися різні  культури, народи, вірування, світогляди. Християнство не випадково виникає на території Римської імперії, хоча прийшло до Риму ззовні — з Іудеї. Імператорське єдиновладдя витіснило на задній план численний пантеон римських Богів. Монотеїстичне християнство цілком відповідало цій вимозі з точки зору як монархічного устрою, так і загальноімперських інтересів.
     Проблеми  вибору свободи політичної дії імператорів, воєначальників на прикладах земного життя, політичних дій та їх результатів у реальному житті також не узгоджувались із старими детерміністськими уявленнями. Вибір між язичницькими віруваннями та християнством також відбувався на користь останнього, оскільки християнство поставило проблему релігійної свободи — свободи вибору віри, пов'язавши її з актуальною для рабовласницької системи відносин проблемою соціальної свободи в її широкому значенні як проблему рівності всіх людей перед Богом і між собою, як створених за образом Божим.
Все це породило на етапі старої і нової  ери нову соціальну парадигму, що включала в себе кілька нових принципів:
     1.  У світоглядному плані космологічний  фаталізм змінюється християнським провіденціалізмом.
     2.  У соціально-історичному та політичному  аспектах відбувається переорієнтація світогляду з демосу, поліса як суб'єкта на особистість як творчу силу в системі політичних відносин.
     3.   Поєднання християнського провіденціалізму  із земним суб'єктивізмом уособилося  в новому вченні про свободу  індивідуального вибору і особистої відповідальності за нього перед найвищим неземним суддею.
     Сукупність  цих нових уявлень про світ істотно вплинула на процес переростання рабовласницьких відносин у феодальні, бо в своїй основі він визначався не стільки економічними, скільки ідеологічними чинниками — християнством, яке з 325 р. стало державною релігією ще рабовласницької Римської імперії.
     Торжество християнства означало занепад античної культури, переривання розвитку науки, техніки, досягнуті античністю. Нова релігія стає панівним елементом духовного життя
суспільства і підпорядковує своєму контролю всі клітини суспільної організації.
     Рабовласницька  імперія трансформувалася у феодальну. В процесі цієї еволюції під впливом  церкви відбувається переорієнтація всього життя суспільства на релігійні ідеали та цінності, що позначилося передусім на розвитку духовної культури і пізнанні, основу яких становили язичницькі уявлення про світ і людину. Пізнання, мистецтво, спосіб життя у своїх орієнтаціях відриваються від землі і переносяться на небо. Наука стає зайвою або ж виступає прислужницею нової, впевненої в своїй правоті ідеології.
     З V ст. настає епоха середньовіччя, в якій виділяють три періоди: раннє середньовіччя (V-XI ст.), період розвинутого феодалізму (XI-XV ст.), пізнє середньовіччя (кінець XV — середина XVII ст.).
     Раннє середньовіччя, представлене таким  мислителем, як Аврелій Августин, прозваний  Блаженним (354-430 pp.), характеризується спробою створити в християнській літературі загальнолюдську концепцію філософії історії, що спирається на принцип розвитку людства на релігійних засадах. В основу вчення Августина про розвиток історії людства покладене релігійне розуміння історії, так званий провіденціалізм, який розглядає історію як прояв волі Божої, згідно з якою здійснюється заздалегідь передбачена Божественна програма спасіння людини і світу.
     Августин  Блаженний першим у середньовіччі  зробив спробу описати всесвітню  історію як єдиний, закономірний поступовий процес, певною мірою навіть об'єктивний. На підставі біблійської оповіді про створення людини Богом і рівність людей між собою як богостворених істот Августин розглядає історію людства як єдину і цілісну.
     Концепцію всесвітнього історичного розвитку людства Августин виклав у своїй фундаментальній праці "Про град божий" (буквально "Про державу Божу" чи "Про божественне суспільство").
     Головні етапи розвитку суспільства Августин уподібнює віковим періодам людського життя. Таких періодів (еонів), що водночас символізують і шість днів утворення Богом світу, шість: 1) малечість, дитинячість людства — від Адама і Єви до потопу; 2) дитинство — від потопу до Авраама; 3) отроцтво — від Авраама до Давида; 4) юність — від Давида до Вавилонського потопу, коли вавилонський цар Навуходоносор захопив Ієрусалим і переселив усіх іудеян, крім бідноти, до Вавилону в 597 р. до н.е.; 5) зрілість — від вавилонського потопу до різдва Ісуса Христа; 6) старість — від пришестя Ісуса Христа, виникнення християнства до Страшного суду, який не можна передбачити.
     За  Августином в історії діють два  начала: суспільство земне та суспільство  небесне. Одні люди живуть за людськими  стандартами, другі — згідно з божественними. Августин символічно називає ці два типи людей двома державами, двома суспільствами людських істот, одному з яких наперед визначено царствувати у вічності з Богом, другому — піддаватися довічній карі разом з дияволом. Земний град "створений любов'ю до самих себе, доведений до презирства до Бога, небесний — любов'ю до Бога, доведений до презирства до себе". Для "земного града" притаманне прагнення до влади, яка охоплює всіх, тоді як представників "града небесного" охоплює почуття взаємного служіння поставлених до влади і підлеглих, взаємної любові.
     Значний внесок у розвиток пізнання людини, суспільства, гуманістичної просвіти, науки та культури зробили представники середньовічного ренесансного гуманізму Аліг'єрі Данте (1265-1321 pp.), Франческо Петрарка (1304-1374 pp.), Леонардо Бруні (справжнє ім'я Арєтіно) (1370-1444 pp.), Валла Лоренцо (1407-1457 pp.) та ін.                                         
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    3 Еволюція політичної думки в епоху Середньовіччя 

    Вплив античної соціально-політичної думки  позначився передовсім на політичних ученнях середньовіччя. Після розпаду  рабовласницького устрою в Західній Європі виникло феодальне суспільство, основними класами якого стали  поміщики та селяни.
    Помітну роль в епоху феодалізму відігравало  духовенство. Воно було великою економічною, політичною та ідеологічною силою. Це сталося тому, що за умов великої  феодальної роздробленості (V—X ст.) католицька церква, маючи чітку ієрархію й  стійкі догмати, справляла значний  вплив на все духовне життя  середньовіччя. Соціально-політична  думка не була винятком. Її розвиток в основному здійснювався зусиллями  релігійних діячів.
    Головним  у комплексі соціально-політичних ідей раннього середньовіччя стало  вчення «отців» та «вчителів» церкви: Василія Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Ніського та інших про безплідність земного існування, про марність та даремність людських зусиль. Пропагувався аскетизм, висувалася ідея покори владі, а за це обіцялося царство небесне  на тому світі.
    Підґрунтям  соціально-політичних уявлень тієї доби була релігійна настанова про  те, що земне життя є лише блідим відбитком небесного. Не зважаючи на поділ суспільства на багатих  та бідних, релігійні мислителі наполягали на можливості справжнього братерства людей во Христі. Перед Христом, казали вони, втрачають своє значення багатство, освіченість, суспільне становище  та привілеї. Гасло рівності перед  богом прикривало фактичну нерівність у суспільстві.
    Найбільш  видатними соціально-політичними  мислителями середньовіччя були Аврелій Августин, пізніше названий «блаженним», та Фома Аквінський.
    Августин (354—430рр.) — один з отців західнохристиянської церкви. Про свої духовні пошуки мислитель розповів у творі під назвою «Сповідь».
    Основна риса соціально-політичних поглядів Августина  — обґрунтування та виправдання  нерівності в суспільстві. Багатство  одних і бідність інших він  пояснював зіпсованістю природи  людини в результаті гріхопадіння перших людей. Становище людини в суспільстві, за Августином, запрограмоване на небесах. Звідси — висновок про неправомірність  революційних виступів народу проти  устрою «гармонійної нерівності».
    У своєму вченні Августин намагався дати всесвітньо-історичну картину розвитку людства. Він слідом за старогрецькими стоїками обґрунтовує ідею єдності  людського роду, що походить згідно з біблійними оповідями від «прабатьків» — Адама та Єви.
    Іншим важливим елементом учення було розуміння  історії людства як боротьби «двох  градів», «двох держав»: «града божого», що складається з божих оборонців, та світської держави — «великої розбійницької організації», у котрій прагнуть матеріальних благ та визискують праведних. Кінець-кінцем, уважав Августин, хід історії забезпечить перемогу «божої держави» над світською. Високий  авторитет Августина в християнських  колах західноєвропейського середньовіччя  і був пов’язаний з ідеєю про  необхідність підкорення світської  влади церкві.
    Інший видатний мислитель — Фома Аквінський (1225—1274рр.) — жив у період пізнього середньовіччя і був найбільш впливовим богословом у Західній Європі тієї доби. У 1323 році він був причислений до лику святих римсько-католицької церкви, а вчення Фоми Аквінського було визнано згодом офіційною ідеологією католицизму.
    Погляди Фоми Аквінського на суспільство  сформувалися під впливом Арістотеля. Як і грецький філософ, Фома говорив  про необхідність ставити на перший план інтереси держави. Відповідно до християнської традиції, що склалася, він розглядав соціально-політичні  відносини як відображення небесного  божественного порядку. Суспільство  має складатися з різних верств: більшість людей мусять займатися  фізичною працею, а меншість — розумовою, а також керувати суспільством. В  інтересах суспільства кожна  людина має безвідмовно виконувати свої обов’язки, бо їх установлено  богом.
    Фома  Аквінський жив у епоху, коли католицька церква, яку очолював папа, мала величезну  владу. Ураховуючи те, що в цей період розпочався процес створення національних держав, він висловлював думку, що держава є божественним установленням. А найліпшою найприроднішою формою світської влади він уважав монархію.
    Проте, хоч влада і має божественну  природу, Фома Аквінський допускав ситуацію, коли зловживання владою, надмірні утиски дають народу право на опір тирану і навіть на його насильницьке повалення.
    У соціально-політичних ученнях середньовіччя  знайшли відображення такі явища  в суспільному житті, яких не знала  античність. Це сприяло виникненню деяких нових наукових ідей: єдності  людської історії, прогресивного розвитку людського суспільства (на відміну  від циклічного розуміння такого розвитку в період античності), моральної  рівності людей тощо. Знання поглядів на соціальне життя в середні  віки дає змогу ліпше зрозуміти  сучасні соціальні вчення християнства.
    Дальший період історії соціально-політичної думки пов’язано з формуванням  і розвитком капіталізму в  Західній Європі. Становлення й розвиток капіталістичних соціальних відносин дали новий поштовх інтенсивній  розробці соціально-політичних ідей. У XIV—XV ст. в соціально-економічному та культурному житті Західної Європи відбулися великі зміни. В Італії, а згодом і в інших країнах, стали виникати елементи капіталістичного способу виробництва. На зміну панівному класу феодалів приходить новий клас — буржуазія. Нові форми господарських відносин та нові суспільні класи привели до появи нових думок та ідей.
    Люди, що розробляли нові ідеї, називали себе гуманістами, тому що в центр своєї  уваги вони ставили людину. Багато гуманістів уважали богослов’я лженаукою  і негативно ставилися до церкви. Вони стали вождями культурного  руху, відомого під назвою Відродження  або Ренесанс. Ця назва пов’язана  з тим, що творці гуманістичної науки  та мистецтва вважали себе спадкоємцями і безпосередніми продовжувачами науки  та культури античності.
    У духовній діяльності Петрарки і Боккаччо, Альберті і Франсуа Рабле, Нікколо  Макіавеллі і Еразма Роттердамського  та інших мислителів яскраво помітні  спроби створити нову, світську культуру на противагу феодально-церковній  культурі середньовіччя. Гуманісти  вимагали звільнення від засилля  церкви, від її панування в економічному, політичному та духовному житті. Вони обстоювали свободу розуму, що давала б можливість без перешкод розвивати здібності та творчі сили людей. Ідеологи Відродження висунули нове розуміння суті самої людини. Якщо церква принижувала людину, підкреслювала  її слабкість та нікчемність, то гуманісти  прославляли людську особистість, її гідність, вірили в її творчий  потенціал та безмежні здібності  до саморозвитку.
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.