На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


реферат Глобальн економчн парадокси

Информация:

Тип работы: реферат. Добавлен: 31.05.2012. Сдан: 2011. Страниц: 5. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


Вступ
     Парадокси глобалізації не випадково стали  предметом гострих теоретичних  дискусій: неоднозначність процесів, що розгорнулися в сучасному світі, не можуть не відбиватися й на уявленнях про них. В науковій літературі поки що не знайдемо відповідей на багато політичних питань, породжених глобалізацією, оскільки основна увага авторів зосереджена на її економічній та культурній складових.
     Не  тільки методологічно, але й практично  важливо, щоб теоретична рефлексія  не заступила собою пошук конкретних маркерів глобалізації, а також індикаторів  обумовлених нею змін, що проявилися, зокрема, в трансформації політичних інститутів, структур, відносин. Ця проблема набуває першочергового значення в політичній теорії і практиці через те, що вже зараз чітко простежується тенденція до витіснення політики із сфери регулювання соціальних процесів. Політичні важелі заміщуються фінансовими, що примушує цілі країни здійснювати ті чи інші перетворення, запроваджувати певні технічні та економічні інновації, в інший спосіб готувати власні кадри та навіть по-іншому формувати свої владні структури. Це висуває питання: як відбуваються згадані процеси в різних країнах та які параметри існуючого поля політики містять в собі прототипи недалекого майбутнього?
     Провідні  суспільствознавці розглядають  з різних точок зору альтернативні  варіанти вирішення зазначеного  кола проблем на національному і  міжнародному рівнях, підкреслюючи нерівномірність  та ризики глобалізації, наприклад, в  процесі аналізу протиріч між  загальнолюдськими та національно-етнічними  особливостями, прагненням до ідентичності, до самовизначення народів, соціальних спільнот, особистостей у взаємозалежному  світі.
     Можна стверджувати, що глобалізація є найбільш дискутованою і водночас найменш  зрозумілою тенденцією сучасного світу. Існує багато концепцій і підходів до визначення того, що розуміти під глобалізацією, які аспекти та сфери вона охоплює, наскільки вона виявляється універсальною та всеохоплюючою тенденцією світового політичного процесу.
     Актуальність  теми. В останнє десятиріччя в процесах глобалізації, поряд з тенденціями інтеграції та універсалізації, простежується й інша тенденція – зростаюча поляризація світу: структурно диференційованій єдності основних демократій протистоїть світ культурно, етнічно, конфесійно й цивілізаційно роз’єднаних держав, які страждають від внутрішніх та зовнішніх конфліктів.
     Метою даної роботи є виявлення існуючих економічних парадоксів і як вони впливають на різні країни.
     Об’єктом  дослідження є глобальні економічні парадокси.
     Предметом є феномени, за допомогою яких ці глобальні економічні парадокси мають місце. 
   Вивчаючи  процеси глобалізації, майже всі  вчені звертали увагу на суперечливість протікання цього процесу, але незначна кількість з них виділяла саме поняття парадокса глобалізації. Найбільш відомими з цього питання  є праці Дж. Найсбітта «Глобальний  парадокс», Ч. Хенді «Епоха парадокса», М. Кастельса «Наступ сітьового суспільства», М. Портера «Міжнародна конкуренція. Конкурентні переваги країн», І. Н. Іванова «Парадокси глобалізації — виклики і пошуки відповіді». На жаль, вітчизняні дослідники не приділяли достатньої уваги проблематиці парадоксів глобальної трансформації. 
 
 

    Зміст глобальних економічних парадоксів
   Наукова думка визначає парадокс (від грецького раrаdохоs — несподіваний, дивний) як:
   1) несподіване, незвичне, розбіжне  з традицією твердження, тлумачення, явище або висновок;
   2) у логіці — протиріччя, яке виникло в результаті зовнішньо логічно вірного міркування, і призвело до взаємно суперечливих висновків.
   Наявність парадокса свідчить про несправдженість  деякої з аксіом, які використовуються у даному міркуванні, або теорії в цілому, хоча цю несправдженість  частіше за все важко виявити, пояснити, а тим більше усунути.
   Отже, парадокс набуває прояву у тому разі, коли основні теоретичні постулати  явища заперечуються ходом або  шляхом логічно вірного міркування, або результатами практичного дослідження.
   Представити логічно досконалу тканину теоретизування з приводу глобальних парадоксів досить важко. Це викликано, перш за все, тим, що розвиток глобалізації не є завершеним у часі, характеризується відсутністю чітко сформованої системи поглядів, адже глобалістика як наука з’явилася пізніше, аніж глобалізація набула проявів об’єктивного процесу.
   Таке  «наздоганяння», відставання теорії від практики та спроби теоретично пояснити об’єктивні явища, що вже  є притаманні світовій економічній  системі, і породило суперечливість наукових поглядів і концепцій.
   Глобалістика  як наука заявила про себе наприкінці 80-х — початку 90-х рр. XX століття. Самі ж глобальні трансформації, як ми зазначали, почали спостерігатися набагато раніше. Спроби «загнати» цей природно неоднозначний процес у межі логічно вибудованих послідовних теорій зробили його ще більш суперечливим.
   Наприклад, глобалізація, з одного боку, посилює  центро-перефіричне розчленіння  світу, але з другого — та ж глобалізація істотно змінює структуру даного відношення. Такий процес не тільки ускладнюється в результаті появи центрів на периферії і ознак периферії в центрі, а також внаслідок активізації пов’язуючих і проміжних ланок між цими двома структурними позиціями, а і супроводжується розмиванням самої чіткості цих світових відносин. Їх кордони, вірніше кордони двох полюсів стають рухливими, обидва полюси вбудовуються один у другий, посилюється значення зворотного впливу периферії на центр, виникає — через ускладнення всіх цих зв’язків — можливість зміни периферійного статусу значних за розміром країн, що розвиваються. [7, с. 26].
   З поглибленням і пожвавленням процесу  глобальних перетворень, які набувають  неабиякого розмаху та швидкості, протиріччя та парадоксальні прояви цього процесу  мають схильність до ще більшого загострення  і перетворення із звичайних суперечностей  на приховану загрозу глобальній стабільності. І. Н. Іванов визнає: «На мій погляд, їх (парадокси) не можна пояснити тільки звичайною діалектикою суперечностей, які притаманні процесу розвитку. Скоріше, вони є симптомами глобальної кризи, що насувається на сучасну цивілізацію. Нові технічні можливості глобального за власними масштабами впливу на суспільство і на природу є несумісними з існуючою парадигмою цивілізаційного розвитку, що ґрунтується на пріоритетах суперництва і боротьби» [3, с. 3]. 
 
 
 

    Три базові глобальні парадокси
   Вчений  Іванов виділяє три базові глобальні парадокси, які узагальнено, можна визначити як посилення протилежних тенденцій: глобалізації (системного стягуванняі локалізації, інтеграції і дезінтеграції, уніфікації і різноманіття.
   Така класифікація парадоксів не може претендувати на вичерпність і абсолютну наукову беззаперечність, адже теорії глобалізації свідчать, що розвиток світового суспільства може здійснюватися полярно діаметральними шляхами. Ця класифікація скоріше закладає підґрунтя для виділення глобальних парадоксів, які власним виникненням як би увінчують фазу зрілості певних протиріч.
   Наочним підтвердженням тому є парадокс глобальної стратифікації, який виникає на стику  протилежних тенденцій уніфікації і різноманіття.
             
    Рис. 1. Графічна інтерпретація парадоксів глобалізації
     Проблему  стратифікації найбільш виразно  було визначено у статті Р. Керрола  «Західні лідери ігнорують самміт ООН  з питань продуктів харчування»  у британському щотижневику «Гардіан». Р. Керрол, коментуючи Всесвітній продовольчий форум у Римі у 2002 р., відмітив: «Ніколи ще в світі не вироблялося стільки продуктів харчування і ще ніколи вони не були настільки дешевими. В той самий час у світі голодують та систематично недоїдають близько 800 мільйонів людей. До початку епохи глобалізації вважалося, що голод — це наслідок загальної бідності, але сьогодні спостерігається відносно новий феномен — зростання кількості голодуючих на тлі зростання рівня багатства. Навіть у США, які виробляють на 40 % продовольства більше, ніж здатні спожити, 26 млн американців потребують соціальної допомоги. У Індії вже п’ять років поспіль всі зерносховища переповнені, запаси досягли рекордної позначки у 59 млн тонн, але майже половина індійських дітей страждають від недоїдання та десятки мільйонів голодують» [1, с. 16].
     За  розрахунками економістів, тільки близько десятка країн світу, що розвиваються, зможуть розраховувати на те, щоб наздогнати світовий авангард за показником ВВП на душу населення за період менше одного століття. До їх складу належать ті країни, де темп зростання цього показника перевищує середній показник для розвинутих країн більше ніж на 1 %.
     Парадокс  стратифікації знаходить власне вираження не лише в соціальній сфері, але і пов’язаний з поглибленням технологічної диференціації, адже в системі сучасних міждержавних відносин формуються механізми, які, по суті, виключають можливість вертикального  просування країн з нижчого на вищий технологічний рівень. Нова міждержавна технологічна спеціалізація, що консервує двополярне зонування (цивілізаційна центр—периферійна зона) ґрунтується на функціональній обмеженості постіндустріальних структур. Вважається, що постіндустріальне суспільство за власною економічною структурою не є самодостатнім, оскільки не може повністю взяти на себе функції індустріального і аграрного. Звідси — відокремлення центру від периферійної зони не є абсолютним, а відносним і реалізується в межах виконання периферійною зоною функції індустріального забезпечення центру продукцією та послугами. Існує і зворотний зв’язок, коли центр приймає на себе функцію часткового інвестиційного забезпечення периферійних країн. Проте капітал, що вкладається таким чином, спрямовується здебільшого не в сферу високих технологій, а в індустріальне виробництво з метою його індустріалізації та адаптації до потреб постіндустріальних країн. Активізації набув і процес абсорбції інтелектуального потенціалу з країн периферії. Експертами підраховано, що через еміграцію близько 100000 кваліфікованих спеціалістів з Індії в США протягом 2000—2003 рр., Індія втрачала понад 2 млрд дол. щорічно. От чому ця країна, незважаючи на економічні успіхи, за шкалою людського розвитку посідає одне з останніх місць [1, с. 60].
     Ще  в 80-х роках XX ст. було виявлено, що продуктивність праці в високотехнологічних  галузях є не лише значно нижчою, аніж у традиційних, а і має тенденцію до подальшого зниження.
     Так, на початку 90-х років XX ст. розмір доданої  вартості на одного працівника в електронній  промисловості США був у п’ять  разів нижчий, аніж у нафтопереробній, і в вісім разів нижчий, аніж у тютюновому виробництві [1, с. 50].
     В умовах індустріальної епохи, коли вартість благ, як правило, відображала витрати, необхідні для їх виробництва, існувала пропорція між витратами і  результатами виробничої діяльності. Сьогодні інформаційні блага скоріше копіюються, ніж відтворюються, оскільки більшість з них отримано в результаті унікальної діяльності, а не в результаті малокваліфікованої праці. Саме тому зниження цін на продукцію високотехнологічного сектору економіки здійснюється набагато швидше, ніж в традиційних галузях промисловості. [7, с. 54].
     Таким чином, традиційні показники економічного зростання не можуть зафіксувати  досягнутий процес адекватним чином, коли технологічне удосконалення благ приводить не до зростання цін на нові товари, а до їх зниження.
     Парадокс  стратифікації, можна сказати, був  первинно закладений в ідеологію  сучасних глобальних трансформацій, механізм яких, на думку Кастельса, був максимально  простим: політичний тиск за допомогою  прямих дій уряду чи завдяки діяльності МВФ, Світового банку і СОТ [8, с. 172]. Цей тиск використовувався задля уніфікації всіх національних економік на основі набору однакових вимог, що мали на увазі вільний рух капіталу, товарів, послуг, технологій у відповідності з ринковою оцінкою. Країнам, які потребували кредитної підтримки, інвестиційних ресурсів і доступу на зовнішні ринки нав’язувалися жорсткі умови «структурної адаптації» поза залежністю від специфіки їх економічного середовища. Значна кількість країн, що розвиваються, як і країн з перехідним характером економіки, стала економічним протекторатом МВФ, констатує Кастельс [8, с. 174]. Така економічна система є вигідною лише для тих, хто займає найбільш сильні конкурентні позиції на світовому економічному просторі. Вчений зазначає також, що формування спільного глобального інформаційного простору і зростання різноманіття економічних моделей, специфіка яких визначається культурою і соціальною структурою країни чи регіону, посилює розрив між зростаючим впливом міжнародної еліти, що знаходиться в центрі інформаційних і фінансових потоків, і позиціями інших членів суспільства [8, с. 231].
     Єдиним  оптимальним варіантом виживання  країн, що розвиваються, є функціонування в якості блочного елементу в уже  складеній системі поділу праці (іноді всередині однієї транснаціональної  корпорації) на правах «клітинки» єдиного  організму, що веде до втрати не лише суверенітету, а і внутрішньої цілісності, якщо країна є недостатньо малою та однорідною, щоб бути блочним елементом.
     Країни  з високою регіональною диференціацією, а також неконкурентоспроможні  та такі, що перебувають у гірших умовах, як правило, не мають перспектив. Саме жорсткість цього поділу призвела до того, що, як зазначили спеціалісти ООН ще у 2000 році, у 90-і роки XX ст. зростання багатства людства вперше перестало автоматично приводити до розв’язання глобальних проблем.
     Ще  М. Портер відзначив: «Глобалізація  призводить до виникнення парадокса. Існує велика спокуса уявити, що країна базування вже не відіграє ключової ролі в забезпеченні міжнародного успіху її компаній. На перший погляд, компанії стали більш важливими, аніж самі країни…Насправді конкурентоспроможність провідних галузей все більше визначається особливими знаннями, навичками і рівнем інновацій…Процес формування кваліфікованих трудових ресурсів, як і важливий вплив на темп інновацій, мають місцеве походження. Парадоксально, але все більш відкрита глобальна конкуренція призводить до зростання важливості місцевої бази…» [6, с. 24].
     Феномен «домашнього зміщення», парадокс Філдстайна-Хоріока і феномен низького рівня міжнародних нетто-потоків капіталу, які мають прояв на міжнародному фінансовому ринку, є логічним результатом конфронтації двох суперечливих процесів глобалізації і локалізації.
     Глобалізація  передбачає усунення бар’єрів між  внутрішніми і міжнародними фінансовими  ринками і розвиток багатоваріантних зв’язків між окремими секторами. В ідеалі на глобальному рівні капітал повинен вільно переміщуватися з внутрішнього на світовий ринок і навпаки. Він рухається в тому напрямі, який гарантує більш високу норму прибутку і продуктивності у порівнянні з можливостями місцевого ринку. Виходячи з цього, слід очікувати, що мобільність міжнародних потоків капіталу буде зростати доти, доки світова економіка не буде характеризуватися відносною рівномірністю розвитку (що є малоймовірним у найближчі десятиліття). Традиційно економісти дотримуються точки зору, що на сьогодні міжнародний рух капіталу є найінтенсивнішим саме в період глобалізації світових економічних процесів.
     Результати  останніх досліджень, що були присвячені проблемам розвитку глобальної фінансової системи, свідчать про наявність зазначених вище парадоксів.
     Феномен «домашнього зміщення» (home bias phenomenon) ґрунтується на ідеї про те, що диверсифікований фінансовий портфель позначається на значно більших очікуваних прибутках у порівнянні з недиверсифікованим (за умов однакового рівня ризику). Моделі селекції портфельних інвестицій, розроблені Г. Марковіцем і Дж. Тобіном, формують підвалини сучасних моделей диверсифікації ризикованих активів. У межах держави зміни в динаміці економічних процесів і основних економічних змінних відбуваються паралельно. Отже, міжнародні прибутки за акціями можуть володіти високим ступенем кореляції. Це дозволяє зробити висновок про існування на внутрішньому ринку межі скорочення ризику. Однак ступінь цього скорочення може бути значно підвищений, якщо диверсифікація здійснюється на міжнародному ринку. [4, с. 4].
     Повного пояснення феномену «домашнього  зміщення» й досі не існує. Частково його можна пояснити тим фактом, що міжнародні фінансові потоки переважно пов’язані з діяльністю транснаціональних корпорацій і відображають їх виробничі операції за кордоном. За цієї причини прямі іноземні інвестиції і короткотермінові портфельні вкладення є в основному постійними за обсягом. Іншим поясненням може слугувати і те, що інвестори, скоріше за все, віддають перевагу вкладанню коштів за кордоном в основному в зобов’язання, а не в акції. Крім того, оцінки оптимального портфелю є вкрай неточними і можуть бути позначеними сильним перекосом у розподілі інвестицій на користь внутрішнього виробництва.
     Тим не менше всі ці пояснення не можуть у повній мірі розкрити феномен «домашнього зміщення». Останні дослідження також підтверджують, що міжнародні інвестори продовжують втрачати можливості фінансової диверсифікації. Отже повномасштабна глобалізація фінансових ринків залишається лише теоретичним конструктом, на практиці істотні бар’єри міжнародного інвестування обмежують її динаміку. Перш за все до них слід віднести недостатність інформації про іноземні продукти, компанії, методи ведення бізнесу, стандарти обліку і звітності, політичні уподобання, державне регулювання. Крім того, більшість економічно розвинутих країн характеризується активною біржовою діяльністю, де в лістингу фігурують цінні папери зарубіжних компаній. Проте, крім Лондона, активний рівень торгівлі ними ніде не спостерігається, оскільки більша частка торгівлі припадає на національні фондові інструменти. Наприклад, на Амстердамській фондовій біржі лістинг поділений практично навпіл між внутрішніми і зарубіжними компаніями і, тим не менш, 99 % річного торговельного обороту припадає на національні папери [6, с. 14].
     Таким чином феномен «домашнього зміщення»  продовжує існувати. На сьогодні глобальний ринок характеризується досить щільним  арбітражем стандартизованих цінних паперів, що характеризується рівнем ризику, що прогнозується, а отже, досить легко піддається хеджуванню. Це означає, що ринок обрав шлях переважно безризикованої торгівлі, оскільки інвестори не намагаються реалізувати потенціал прибутків, який існує в нових секторах ринку. Хоча торгівля більш ризикованими і менш гомогенними активами невпинно зростає, вона залишається значною мірою нерозвинутою у порівнянні з низькоризикованими секторами ринку.
     Парадокс «Філдстайна-Хоріока» охоплює ту ж саму галузь поведінки міжнародних інвесторів, яка є недосяжною для пояснення з боку класичної теорії. М. Філдстайн та Ч. Хоріока звернули увагу на те, що безперешкодне функціонування міжнародного ринку капіталу дозволяє внутрішній нормі інвестицій значно відхилятися від норми заощаджень. У такому ідеалізованому світі заощадження поза залежністю від місця розташування повинні шукати шляхи власного найбільш ефективного використання на всьому ринку. В той же час внутрішні інвестиції не обмежуються тільки національними заощадженнями, оскільки джерелом інвестиційних коштів повинен бути і міжнародний ринок капіталів [4, с. 5].
     Проте в багатьох країнах з часу Другої світової війни різниця між національними  заощадженнями і інвестиціями, тобто  баланс поточних операцій, не була надто  помітною. Країни, що характеризувалися високою нормою заощаджень, мали і велику норму інвестицій. Звідси Філдстайн і Хоріока зробили висновок про низьку міжнародну мобільність капіталів. На їх думку світовий ринок капіталів не сприяє одержанню країнами довготривалого виграшу від міжчасової торгівлі. Ключовою проблемою аргументації Філдстайна—Хоріки є неможливість визначити ступінь достатності розміру міжчасової торгівлі за умов браку інформації про те, існує чи ні невикористаний виграш від торгівлі, що потребує досить глибокого знання реальної економіки, яким фінансові аналітики не володіють [4, с. 5]. Наприклад, заощадження та інвестиції можуть змінюватися разом (як це зазвичай і відбувається) просто тому, що фактори, які зрощують норму заощаджень, зрощують і норму інвестицій. Інше пояснення кореляції між заощадженнями та інвестиціями полягає в тому, що економічна політика держави спрямована на ліквідацію значного дисбалансу рахунку поточних операцій.
     Тим не менш, якщо б фінансові ринки  були повністю глобалізованими, то це б автоматично означало і глобалізацію заощаджень. Теорія передбачає, що надлишкові внутрішні заощадження спрямовуються до країн, які гарантують можливості забезпечення найбільшої норми прибутку, що свідчить про відсутність кореляції між внутрішніми заощадженнями та інвестиціями. Проте дослідження свідчать про високу кореляцію між цими показниками, яка спростовує твердження про фінансову інтеграцію ринків. Іншими словами, дослідники парадоксу Філдстайна—Хоріока дійшли висновку, що ринки характеризуються не експортом надлишкового капіталу, а поглинанням надлишку заощаджень на внутрішньому ринку.
     За  останні роки відбулося зростання  мобільності заощаджень, що позначилося  на зростанні ефективності розподілення ресурсів за часом. Крім того, трансферт ризиків завдяки використанню деривативів дозволяє нівелювати їх внаслідок використання диверсифікаційних програм, у результаті чого міжнародні операції з похідними цінними паперами значно підвищили ефективність трансферту ризиків.
     Таким чином, міжнародні фінансові угоди  можна інтерпретувати як трансферт  заощаджень і (чи) ризиків від економічних  агентів, які володіють надлишком  ресурсів, у тому напрямі, де вони у  дефіциті. Отже, угоди з деривативами дозволяють ідентифікувати ризик і передавати його іншому контрагенту. Враховуючи те, що операції з деривативами складають значну частку загального обсягу міжнародних операцій, специфіка глобалізації на фінансових ринках проявляється у зростанні обсягів міжнародного трансферту ризиків, а не потоків капіталу.
     Крім  того, всередині самого процесу інтеграції виникли ознаки внутрішньої кризи. На стику двох глобальних тенденцій  інтеграції і дезінтеграції тільки визріває парадокс дисоціації, який має підґрунтям сучасну динаміку інтеграційних процесів в ЄС, країнах Північної та Латинської Америки та Азійського регіону, попри їхню різновекторність і різну глибину взаємодії. Так, наприклад, як свідчать дані табл. 1, ЄС та АТЕС є поліцентричними угрупованнями, а в НАФТА спостерігається яскрава асиметрія економічної взаємозалежності. 
 
 
 

Таблиця 1

ХАРАКТЕРИСТИКА  ОСНОВНИХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ  УГРУПОВАНЬ

Характеристики ЄС НАФТА АТЕС
Рівень інтеграції Економічний союз Зона вільної  торгівлі Формування  зони вільної торгівлі
Розподіл  сил всередині блоку Поліцентризм  за умов загального лідерства Німеччини Моноцентризм  за умов абсолютного лідерства США Поліцентризм  за умов загального лідерства Японії
Ступінь різнородності країн-учасниць Середня Середня Значна
Наявність органів наднаціонального управління Рада ЄС, Європейська Комісія, Європарламент та ін. Відсутність спеціальних органів наднаціонального управління Існують, але  не відіграють визначальної ролі
Частка  у світовому експорті 45 % 18 % 42 %
 
     Найбільш  показовим з цього приводу  виступають інтеграційні процеси в  Європі (інтеграційні плани інших  регіональних блоків є скоріше більш  декларативними і кон’юнктурними за характером) Остання хвиля розширення Союзу, за думкою більшості експертів, призвела до зростання гетерогенності ЄС за багатьма параметрами: розмірами (великі та малі країни), рівнями економічного розвитку (високо- та середньорозвинуті  національні господарства), станом систем ринкової економіки і демократії (зрілі системи і системи, що формуються), географічному розташуванню (Північний, Західний, Південний та Центральний регіони Європи). Країни з однаковими чи близькими параметрами — тим більше, якщо йдеться не про один, а про два-чотири параметри — тяжіють одна до одної і є здатними поєднуватися до стійких чи тимчасових коаліцій на основі спільних інтересів і завдань. У разі виникнення несприятливих умов розрив у рівнях розвитку і диференціація національно-державних інтересів можуть призвести до того, що відцентрові тенденції будуть домінувати над центростримуючими, а у кризовій ситуації ЄС може розколотися на декілька регіональних угруповань чи повністю дезінтегруватися. Але навіть якщо виключити цей найгірший варіант, розширений Союз буде не в змозі рухатися курсом на федеральну Європу. Це утворення може навіть відкотитися назад, маючи потенціал збереження лише як зона вільної торгівлі. Головним висновком, до якого дійшла більшість аналітиків, полягає в тому, що ЄС може розглядати іншу стратегію, аніж ту, що передбачає програму «інтеграції на різних швидкостях». Але якщо такий процес буде мати місце, програма створення дійсно єдиного Європейського простору приречена на невдачу.
     Наслідком провалів реалізації інтеграційних  планів може стати не просто деінтеграційна реальність, а дисоціація, що буде супроводжуватися утворенням нових геополітичних  конструкцій у постглобальному  світі.
     Розглянуті  основні парадокси глобалізації свідчать про складність і непередбаченість цього процесу, змушують переглядати  традиційні теоретичні уявлення і концепції, розробляти більш обґрунтовані державно-політичні  стратегії розвитку. Саме наявність парадоксів глобальних трансформацій часто дискредитує процес сам по собі, викликаючи рішучий опір різноманітних політико-соціальних груп, а іноді й цілих економічних шкіл. 
 
 
 
 
 
 
 
 

 
 
Висновки
     Отже, тотальна конкурентна боротьба епохи  глобалізації з усіма її парадоксами  і проблемами триває. При цьому її основні учасники, з одного боку, “велика сімка”, з іншого, країни світової периферії продовжують реалізацію протилежних за геополітичною спрямованістю цілей. Розвинені країни постіндустріальної цивілізації насамперед прагнуть до встановлення системи глобального контролю та управління, а решта – аутсайдери світового суспільного прогресу намагаються зберегти свій напівзруйнований економічний суверенітет і адаптуватися до суперечливих наслідків глобалізації. Ризики в глобальній грі для всіх її учасників є надто високими, а виграш сумнівний – фактично це гра з “нульовою сумою”. Закономірно постає питання, яка ймовірність того, що міжнародний порядок стане більш стабільним, якщо з часом лідера глобалізації США буде змінено на ефективнішу за своїми функціональними параметрами державу (можливо, групу держав)? Вочевидь, вирішення цього питання –  справа не такої вже віддаленої перспективи.
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.