На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


курсовая работа Особливост силової полтики в систем мжнародних вдносин

Информация:

Тип работы: курсовая работа. Добавлен: 31.05.2012. Сдан: 2010. Страниц: 10. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


Зміст
                                                                                                                  стор.
Вступ ……...………………………………………………………………….. 3
Розділ І. Природа  сили в міжнародній політиці. Співвідношення сили і
влади ……………...……………………………………………………………6
Розділ  ІІ. Основні підходи до розуміння  сили в міжнародних
відносинах…………………………………………………………………….18 
Розділ ІІІ. Характеристика основних аспектів силової політики в міжнародних відносинах …………………………………………………… 25
Висновки  …………………………………………………………………….. 34
Список  використаної літератури ……………………………………………36 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ
     Актуальність  дослідження. Проблема сили й загроза її застосування супроводжують усе існування людства. Історія людства переповнена силовою боротьбою. Подібний вибір був обумовлений не тільки тим, що вона виступала найбільш ефективним інструментом досягнення зовнішніх цілей, але і станом самого світу, самих міжнародних відносин, що об’єктивно просувають силу в якості основного інструмента регулювання міжнародних протиріч. «Прагнення людей до сили, – вказував свого часу Р. Моргентау, патріарх американської школи «політичного реалізму», – не є історичною випадковістю, це закономірний факт, що відображає саму суть людського буття» [11].
     Політична наука зробила чимало для осмислення феномену сили в міжнародних відносинах. Було запропоновано величезну кількість теорій, концепцій, гіпотез, які з різних позицій вирішують проблему сили в міжнародних відносинах. Ще  Аврелій Августин вважав, що причиною постійних конфліктів у суспільстві є вільна воля людини, її розбещеність. Набагато пізніше К. Маркс причину застосування сили бачив у історичній потребі суспільного розвитку (класова боротьба - джерело прогресу). Починаючи з Т. Гоббса, вважалося, що силова боротьба й військові конфлікти є вродженою властивістю людської вдачі. На думку мислителя, «війна всіх проти всіх» відповідає внутрішній сутності людини. Є чимало гіпотез, пов'язаних із боротьбою за виживання, з перенаселеністю, браком ресурсів тощо. Однак поступово все більше теоретиків і практиків військові конфлікти почали пов'язувати з політичними проблемами. Так, ще на початку XIX ст. К. Клаузевіц прийшов до думки, що війна є не щось інше як силове продовження політики. На його переконання, «силу може стримувати лише сила» [8, 12].
     На  жаль, людство не змогло виробити ефективні  політичні механізми протистояння грубій силі в міждержавних відносинах. Після Другої світової війни стримуючим механізмом слугувало протистояння двох систем і двох військових блоків. Ядерна зброя і загроза світової катастрофи була наймогутнішим стримуючим фактором. Ядерні держави намагалися не доводити ситуацію до крайності, при якій навіть локальний конфлікт міг викликати глобальне протистояння. «Холодна війна» багато десятиліть утримувала рівновагу сили й загрози застосування сили.
     Після закінчення «холодної війни» не створено потужної міжнародної структури, яка регулювала і перешкоджала б застосуванню сили. ООН, як свідчать сучасні численні конфлікти не є достатньо ефективною. Із двох наддержав одноособовим військовим лідером залишилися США. Однак одній державі, хоча й найпотужнішій, важко справитися із загрозою міжнародного насилля.
     Вагомим фактором, що активізує насилля, виступають глобалізаційні процеси, перш за все – глобалізація економіки. Перевага транснаціональних корпорацій передбачає не в останню чергу силовий тиск на конкурентів. Насильство живиться великою мірою нерівністю і боротьбою на світовому ринку, конкуренцією за ринки. Засилля західної культури, «вестернізація» культурних цінностей викликає в багатьох народів спротив і намагання захистити свою національну та культурну ідентичність. Сприяють посиленню насильства й міжнародні засоби масової інформації. У світі йде жорстока боротьба за перерозподіл і контроль над міжнародною інформаційною мережею.
     На  думку багатьох мислителів, проблема насилля (революції, війни, повстання) виникає передусім за перерозподіл матеріальних ресурсів. У цьому проявляється своєрідна варварська форма прогресу людства в умовах дефіциту. Війни  часто завершувалися революціями, що сприяло прогресу суспільства. Отже, сила у відповідних умовах є умовою необхідної форми реалізації прогресу людства.
     Об’єктом  даної роботи є феномен силової політики як комплексного суспільно-політичного явища в міжнародних відносинах.
     Предметом даного дослідження виступає аналіз  особливостей застосування сили в теорії  міжнародних відносинах.
     Мета  і завдання дослідженнякомплексно і об’єктивно висвітлити    особливості силової політики у  системі міжнародних відносин.
     Реалізація  поставленої мети передбачає, зокрема, розв’язання таких завдань:
    розкрити зміст поняття «сила» та проаналізувати його у співвідношенні з поняттям «влада»;
    проаналізувати складові елементи сили та особливості їх взаємодії;
    дослідити основні аспекти силової політики в міжнародних відносинах;
    вивчити науково-дослідні підходи до розуміння сили в системі міжнародних відносин.
     Структурно  робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.
     Ступінь розробленості проблеми. Феномен силової політики за своєю суттю є водночас складним та цікавим явищем, його дослідженням займаються ще починаючи із найдавніших часів і до сьогодні.
        Аналіз теорії міжнародних відносин XX ст. характеризується різноманітними дослідженнями сучасних аспектів, процесів та явищ, пов’язаних із поняттям «сили». Серед науковців, дослідників, теоретиків цього явища провідними є: Р. Арон «Мир і війна між націями» [2],  К. Клаузевиц «О войне» [8], Г. Моргентау «Международная политика» [11], С. Хантінгтон «Зіткнення цивілізацій» [18], Т. Парсонс, М.Вебер, а з вітчизняних науковців цією проблематикою займались М. Шепєлєв «Теорія міжнародних відносин» [21], М. Мальський, М. Мацях [10] та ін. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ  І. Природа сили в  міжнародній політиці.
Співвідношення  сили і влади.
     Поняття «сила» тісно пов’язане з поняттям «влада», і в політологічній літературі вони нерідко використовуються як взаємозамінні.
     Для останнього в грецькій мові використовується слово arche, що має два значення: «суверенітет» і «початок». Значення похідних слів підкреслює верховенство, першість, начало. Етимологія «влади» пройнята ідеєю руху, першого поштовху. У латинській мові «владу» (potestas) позначає здатність, володіння достатньою силою (potencia) для здійснення будь-якої діяльності. Тут акцент ставиться не стільки на джерелі, скільки на субстанціональній основі — сили. В англійській мові термін «power» використовується для позначення і сили, і влади, що призводить до смислової неоднозначності. «Power» має ще ряд значень: держава (держава); можливість діяти; офіційний авторитет, потужність або право; володіння авторитетом, впливом, контролем над другими. Навіть поверхневий погляд на етимологію показує, що поняття влади багатовимірне, які її прояви в суспільстві [5, 11].
     У сучасному науковому лексиконі  «влада» має багато значень серед  яких: володіння ресурсами, здатність зробити що-небудь за допомогою необхідних засобів, спосіб контролю при конфліктності інтересів суб'єктів політики, вплив дією на кого-небудь, можливість змусити кого-небудь зробити те, що по своїй волі він би не зробив. Крім того, «влада» часто вживається для позначення універсального відношення, застосовного до різних сфер суспільних стосунків: міжособистісних, сімейних і так далі Це ускладнює розуміння власне політичної суті влади [5, 12].
     Влада і сила як категорії розроблялися ще до виникнення ТМВ — в рамках філософії, філософії політики, соціології, політології, психології. У американській політичній науці склалося декілька підходів до визначення влади. Перший з них, так званий конфліктний, пов'язаний з ім’ям Макса Вебера, який називав владою нав’язування волі з одного боку, і підпорядкування — з іншого [4, 221]. Причому нав’язування відбувається всупереч можливому супротиву. Влада визначається як така, що належить суб’єктові (його атрибут).
     Інша  точка зору, інтеграційна, належить американському соціологу Т. Парсонсу [13]. Він трактує владу як відношення, що виникає в соціальних системах, яке головним чином регулює та приводить в рівновагу, інтегрує життя суспільства через різні інститути, тобто реалізує колективні цілі. Для соціологів і політологів володіння владою означає здатність політичного впливу, який реалізується через участь в ухваленні рішень. При цьому вони звертають увагу на два аспекти, раціональний і особистісний.
     Розмежування  «влади» і «сили» можна виявити в книзі  Т. Парсонса «Соціологічна теорія і сучасне суспільство» [13]. Воно слідує з узагальненого визначення, яке описує владу як центральне поняття, що пов’язує категорію в аналізі політики. «Влада розуміється як аналогічний грошам посередник, циркулюючий усередині того, що називається політичною системою, але також цілком відчутно мігруючий і за її межі у всі інші  підсистеми суспільства», перетворюючись там на відповідного посередника. У економічній сфері це гроші, в суспільній — вплив. «Влада є узагальненою здатністю забезпечувати виконання взаємних обов’язків, коли зобов'язання легітимують їх у відповідності колективним цілям і де на випадок непокірності передбачається презумпція примушення силою»[13, 153].
     Влада існує постійно, якщо вона перетворюється на явище всезагальне, універсальне, якийсь символ, подібно до того, як в економіці золото стає символом грошей взагалі. Символи політичної влади – це ресурси насильства і легітимність їх застосування. Іншими словами, про існування влади можна говорити, коли з разових актів прояву влади складаються регулярні владні відносини між суб'єктами політики. Вони включають до певної міри добровільне підпорядкування і спираються на норми моралі і права, а також на легітимне озброєне насильство.
     Сила  виступає як один з можливих способів здійснення влади. «Сила — це спосіб (way), але зовсім не обов'язковий засіб (mean), за допомогою якого один елемент системи соціальної взаємодії може здійснювати дію на інший». Сила означає, що об'єкт «піддається дії фізичними засобами, щоб відвернути його від здійснення чого-небудь небажаного, або щоб покарати його, або щоб «символічно» продемонструвати можливість контролювати ситуацію».
     Іноді влада досягає своєї цілі вже самою можливістю, або потенціалом дії: влада, сила як дія і силовий потенціал виступають тотожніми. Слід відзначити, що фізична дія співвідноситься з політичним насильством, але не обов'язково. Елемент добровільності в поведінці підвладних, заснований на необхідності дотримувати «правил гри», створює умови для того, щоб застосування сили як інструменту влади втрачало з часом актуальність.
     Розвиток  суспільства від додержавних форм до сучасних ліберальних демократій супроводжувався поступовим ускладненням політичних процесів і появою нових стосунків між суб'єктами політики. Сила як здійснення влади все більше виступає разом з ненасильницькими формами. Влада схильна до ерозії з тих або інших причин, а тому примушування силою може бути необхідним для відновлення і зміцнення влади у разі кризи, для очищення суспільства від негативних явищ (тероризм, наркобізнес, сепаратизм).
     Деякі автори вважають, що чіткої межі між насильницькими і ненасильницькими формами владарювання немає, вони існують в політиці як певний континіуум. Як наслідок, змішується силовий і несиловий вплив. Наприклад, пропонується розглядати політичне насильство в трьох видах: власне насильство, компроміс і переконання. Можна погодитися з проблемою визначень, але побудова таких різних понять в одну смислову лінію навряд чи виправдано.
     Тут необхідно згадати Стівена Лукса, роботи якого «підігріли» дискусії на дану тему [28]. Він включив в поняття влади не тільки поведінковий аспект (дія), але і маніпулювання над цінностями і переконаннями підвладних. Нав’язування може відбуватися і без явного конфлікту сторін, коли об’єкт влади не в силах чинити опір волі владного суб’єкта. Наприклад, коли підвладні не усвідомлюють своїх інтересів, або їх свідомість ціленаправленно змінюють в потрібну сторону. Лукс рахує такий прояв влади найбільш тонким і ефективним, а тому актуальним. Але якщо конфлікт інтересів не завжди усвідомлюється, то втрачається і межа між насиллям і ненасильством [28, 171].
     Прихильники диференційованого підходу до термінів сили виділяють декілька видів ненасильницької дії: панування переконання, авторитет. Несилові форми влади відрізняються тим, що не припускають залучення додаткових ресурсів, щоб «конвертувати» їх для нав’язування.
     Панування означає, що суб'єкт політики добивається  контролю через існуючі регулярні  відносини і функції, від яких залежать нижче стоячі учасники ієрархії владних зв’язків. Чим вище положення суб’єкта політики в ієрархії, тим більшою владою він володіє.
     Переконання спирається на неполітичні чинники: привабливість ідей для керованих, їх самоідентифікація з владою, наявність харизми у лідерів. Якщо силова дія націлена на зміну поведінки суб'єкта політики і його оцінки обстановки, але не переваг, то переконання якраз змінює останні. В результаті суб’єктові політики нав’язується потрібний вибір.
     Нарешті, авторитет як форма владарювання означає підпорядкування на основі визнання легітимності вказівок влади. Легітимність досягається через формальні процедури або неформальні угоди в рамках організацій і потім переноситься на політичних лідерів. Джерелами легітимності рахують прийняття влади як раціональної необхідності, а також систему традиції, цінності і харизму лідерів. У сфері міжнародної політики ненасильницькі форми влади застосовуються в дипломатії, що, звичайно, не виключає їх поєднання з силовими формами.
     У політологічній літературі зустрічаються  і складніші тлумачення взаємозв’язку  термінів влади. Наприклад, «авторитет», подібно «владі», може мати декілька значень. Одне з них, як було сказано, пов’язує авторитет з формою владарювання. Інше значення — антитеза насильству, тобто вплив, який виходить з визнання легітимності. Нарешті, третя точка зору вважає, що влада — це тільки форма авторитету, який є більш загальним поняттям.
     В принципі, так само можна міркувати  про зв’язок сили і влади, сили і переконання, але тоді категорія влади залишиться розмитою. Тому, не заперечуючи діалектичного зв’язку понять сили і влади вважається, що в даному випадку важливішим є все ж таки відділення влади як такої, як універсальної здатності, від форм її реалізації, будь то авторитет, сила, переконання або щось інше.
     Міркуючи  про категорію сили стосовно міжнародної  політики, слід повернутися до Карла фон Клаузевіца. У фокусі його уваги знаходилася сила як дія у вигляді війни — «акт насильства з метою нав'язати свою [політичну] волю противнику» [8, 54]. Клаузевіц виділяв в озброєному насильстві ірраціональний рівень, пов'язаний з людськими емоціями і відчуттями, що робить неможливим теоретичний аналіз причин війни. Що стосується визначень, Клаузевіц не розділяв такі поняття, як «потужність», «вплив», «сила», обмежившись вказівкою на взаємозв’язок війни і політики. Проте він відзначає матеріальні елементи сили, що розуміється як загальна потужність держави: збройні сили, країна з її населенням і географією, потенціал союзників. Разом з ними силу складають морально-психологічні складові.
     У його американського послідовника Г. Моргентау сила нерозривно пов’язана з поняттям влади. Більш того, в обох випадках часто використовується один термін «power». Загальне визначення сили виглядає таким чином: «Влада може включати все, що встановлює або підтримує контроль однієї людини над іншим. Таким чином, влада охоплює всі суспільні стосунки, які служать цій меті, від фізичного насильства до найбільш тонких психологічних зв’язків, за допомогою яких одна свідомість контролює інші. Владу охоплює панування людини над людиною і тоді, коли його стримують моральні міркування і конституційні гарантії як в західних демократіях, і тоді, коли вона [влада] виявляється в нестримуваній варварській силі, яка знаходить свій закон ні в чому іншому, як в собі самій, і її єдиним виправданням служить її ж збільшення» [11, 506]. Будучи властивістю влади, сила стає і засобом і метою політики, і тому ці поняття стають невід’ємними: щоб мати владу, потрібна сила, а сила є ознака влади.
     Моргентау використовує термін «power» в декількох значеннях: володіння чим-небудь (територією); ресурси як щось речове, іноді вимірюється в певних одиницях; влада і сила як відношення, яке виражається в здатності одного суб'єкта політики впливати на дії іншого. Моргентау вслід за Клаузевіцем виділяв ресурси або елементи сили. Серед них як матеріальні (географічне положення, військово-економічні ресурси, населення), так і ідеальні (національний характер, мораль). Ідеальний компонент визначається у вигляді «якості міжособистісних стосунків, що може бути перевірене, вказане, але яке не може бути кількісно оціненим» [11, 507]. У Моргентау можна знайти контекстну відмінність між силою як реальною дією і потенційною силою (міццю). Те та інше забезпечує вплив: «озброєні сили як загроза або потенціал є найбільш важливим чинником, що формує політичну силу нації».
     Розгорненого визначення сили у Моргентау не дано, немає і чіткої диференціації «влади» і «сили». Вони виступають як нероздільне ціле, своєрідний дволикий Янус. Цю обставину можна пов’язати з двома чинниками. По-перше, є об’єктивна трудність побудови теорії яка б звела різноманіття міжнародних відносин до категорії сили. По-друге, зіграв негативну роль інтуїтивізм класичного реалізму. До соціологічних і математичних методів Моргентау відносився скептично. Ймовірно, до певної міри це теж вплинуло на відмову уніфікувати визначення категорії сили.
     Поява ядерної зброї зробила безглуздою максимальне нарощування сили як засобу і цілі одночасно, заводячи політику постійного нарощування сили в безвихідь. Насправді, цей процес може закінчитися руйнуванням цілей політики разом з супротивником. Ядерна зброя не вкладається в раціональний аналіз політики. Тому Моргентау стверджував, що вона не може вважатися засобом національної стратегії. У ядерне століття вона повинна розділитися на два рівні: звичайна і ядерна. Мислити тими ж категоріями у відношенні до ядерного озброєння, що і відносно звичайного, безглуздо. Намір використовувати силу, будь то ядерна або звичайна зброя, паралізується страхом наслідків. Як наслідок, страх наслідків обміну ядерними ударами певною мірою стримує використання не тільки ядерної, але і звичайної зброї [11, 504].
     Обмежена  ядерна війна неможлива через  те, що межа між тактичною і стратегічною зброєю цього класу досить рухома. Крім того, військові дії не завжди передбачені, а тимчасові війни не створюють відмінностей між цивільними і військовими об’єктами. Тому зростає ризик необоротних наслідків через випадкові помилки.
     Воєнно-блокова  політика стимулює розповсюдження ядерної зброї. На практиці великі держави прагнуть обмежувати поширення ядерної зброї серед своїх союзників, щоб не збільшувати ризик глобальної катастрофи. Виходить, що один з союзників тримає в руках питання життя і смерті решти учасників альянсу.
     У результаті держави стають заручниками  політики лідера і опиняються перед вибором створення власної ядерної зброї. Так основний принцип Моргентау про безперервне нарощування сили як сенсу міжнародної політики сприяв кризі реалізму в його класичному вигляді.
     Французький дослідник Раймон Арон об’єднав в  понятті влади володіння територією, легітимність на насильство і інститути, а в понятті потужність — територію, матеріальні і людські ресурси, здібність до колективної дії. Арон виділив військову силу як частину потужності держави, яка використовується для військових цілей. Арнольд Уолферс, Арнольд Каплан, Герольд Лассуел і Клаус Кнорр розрізняли силу і вплив в контексті конфлікту і співробітництва [2], [10, 76]. Таким чином, можна говорити про два підходах до визначення сили. Один робить акцент на тому, що сила є ознакою влади у вигляді сукупності ресурсів і можливостей (за Моргентау), інший — на тому, що сила виявляється у взаємодії суб'єктів політики (за Ароном).
     У Кеннета Уолтса сила (power) є атрибутом і держави, і структури в цілому. Якщо перше поняття ще може розглядатись і як абсолютна вимірювана величина, і як відношення, то в другому випадку розподіл сили (power distribution) є тільки відношенням. Сила держави має два зв'язаних між собою аспекти. По-перше, це здатність забезпечити необхідний результат, а по-друге — засіб для досягнення зовнішніх цілей держави за відсутності іншого способу вирішити конфлікт інтересів. «Суб’єкт політики (agent) сильний в тому ступені, в якому він впливає на інших більше, ніж вони на нього» [16, 146]. Визначення такі, що під них підпадають вплив, потужність і застосування сили. У результаті смислове значення терміну «power» можна визначити тільки з контексту.
     Уолтс підкреслював, що сила окремої держави  виступає як сукупна. У неї входять розміри території і чисельність населення ресурси, економіка, військова сила, політична стабільність і компетентність політичного керівництва [16]. Сила дає державі засіб для збереження автономії, забезпечує велику свободу політичного маневру і велику безпеку. Поняття сили продуктивно трактувати як відношення. Розділяти її на компоненти і використовувати кількісні показники для порівняння держав — було б помилковим.
      Особливістю трактування Уолтса є акцент на об’єктивній стороні формування балансу сил. Якщо Моргентау писав про вплив великих осіб на зовнішню політику, про діалектику суб’єктивних і об’єктивних чинників, то Уолтс звертає увагу на те, що баланс сил створюється незалежно від волі великих осіб або окремих держав. Тривале існування політики балансу сил в історії людства можна пояснити лише тим, що це — закон існування міжнародних відносин. Баланс є своєрідною відповіддю, опором, який структура постійно надає кожній державі в його прагненні збільшити свою силу.
     Деякі неореалісти в рамках атрибутивного підходу пішли по шляхи недиференційованого визначення сили. Роберт Гілпін використовував поняття «військової, економічної і технологічної потужності». Ще один варіант — розглядати термін «power» в якості зонтичного поняття, що включає значення «ресурси», «стратегії» «результати» [24, 13].
     Інші  автори пропонують виділяти два аспекти  сили, які диктують її відносний характер: ієрархія стосунків і конкретно історичні умови. Силовий потенціал вибудовує держави в ієрархію, в якій найбільшим впливом володіють держави, що перебувають на відносно вищому щаблі. Тому вплив і сила направлені не довільно, а з урахуванням ієрархії, що склалася у відносинах.
     Багато  прихильників атрибутивного визначення сили трактують її гранично широко, як «здатність будь-якого суб'єкта політики переконувати, впливати, примушувати іншого суб'єкта виконувати певні дії або змінювати цілі — те, що в інших умовах він вважав за краще б не здійснювати». Вони визнають, що елементи сили змінюються в залежності від часу і обставин.
     Широке  атрибутивне тлумачення сили, що розуміється як вплив всіма способами, дає деяким авторам підставу зараховувати до її джерел особливості політичної організації і функціонування органів влади держав: мистецтво дипломатії, стратегію, політичну поляризацію суспільства, систему політичних партій, ступінь централізації влади. Проте відносно цих чинників важко зробити будь-які однозначні твердження про те, наскільки вони сприяють посиленню держави. У динаміці соціальних процесів їх вплив може змінюватися на протилежне: дроблення партій може означати початок нової консолідації або тривалого ідейного розходження. 
     Таким чином, широке тлумачення поняття часто  приводить до поєднання джерел сили з умовами, які на неї можуть впливати. Друга концепція сили, пов'язана з ім'ям Раймона Арона, акцентує увага на розрізненні потенційної сили, названою потужністью, і сили, що розуміється як дія разом з результатом. Якщо при атрибутивному тлумаченні відмінність потужності і сили можна вловити тільки з контексту міркувань, то в даному випадку мова йде про їх більш чіткому термінологічному розділенні і обліку їх взаємозв'язку в динаміці політичних процесів.
     Одним із способів трактування сили, який розвиває погляди Арона, представлений у Амітаї Етціоні. Він дає наступне визначення: «сила — це можливість подолати частково або повністю супротив і добитися змін, не дивлячись на перешкоди» [25, 18]. Сила має три важливі властивості: відносність, узагальнений характер і імовірнісну природу.
     Сила  завжди відносна, тому держава не може розглядатися як сильне або слабке у відриві від інших. Тут виникає методологічна трудність: як використовувати поняття сили в аналізі, якщо про неї можна судити лише після її реального застосування? Адже тоді цінність думок, що передбачається, зводиться до нуля. Вихід Етционі бачить в тому, що поняття «сила» повинне використовуватися не для позначення одиничних і конкретних в сенсі місця і часу випадків її застосування, а як узагальнена і тривала в часі здатність суб’єкта нав’язувати потрібну поведінку опонентам. Цінність думок, що передбачається, про силу має бути заснована на обліку її імовірнісної природи і виводитись з попереднього досвіду її застосування.
     Наведені  доведення припускають розрізнення ресурсів (потужності) і сили. Ресурси можуть бути «конвертовані» в силу, але зовсім не обов’язково в найбільш ефективному вигляді. Тому помилково вважати, що одне з цих понять логічно виводиться з іншого, оскільки неможливо показати, яка саме сила сформується з потужності конкретної держави і навпаки.
     Дане  визначення сили робить його продуктивним для теоретичного аналізу політики. Етционі виділяє три переваги. Одне з них полягає в тому, що аналіз стає реалістичнішим, так як сила вивчається в динаміці, як включена в політичний процес. В ході суперництва сильніша держава може спочатку не застосовувати достатні ресурси і програвати слабшому супротивникові, що краще провів мобілізацію. Надалі більш сильна держава все ж таки здатна реалізувати переваги і взяти перемогу.
     Отже, впродовж всієї людської історії сила ототожнювалася перш за все і насамперед з військовою потужністю. Це логічно неминуче – якщо система міжнародних відносин налаштована на появу частих конфронтації, з’ясування відносин військовим шляхом, то поняття «сили» цілком природно повністю ідентифікується з поняттям «військової сили». На думку багатьох видатних дослідників, військова потужність була і залишається основним показником сили і престижу держави на міжнародній арені. Це і зрозуміло, оскільки сила нерозривно пов’язана з природою суспільних відносин, вона, власне, вкорінена в суті людської натури із закладеними в ній характерними природними рисами і особливостями. 

Розділ  ІІ. Основні підходи  до розуміння сили в міжнародних  відносинах.
     Сила  і насильство є найбільш поширеними і вирішальними в арсеналі засобів  міжнародних акторів. З поняттям сили пов'язана одна з центральних проблем міжнародних відносин – проблема війни і миру.
     У найзагальнішому вигляді під  силою розуміють здатність міжнародного актора нав'язати свою волю і тим  самим вплинути на характер міжнародних  відносин у власних інтересах.
     Приблизно з кінця 40-х ХХ ст. років найбільш поширеними в науці про міжнародні відносини стали два підходи до розуміння сили – атрибутивний і поведінковий (біхевіоральний). Перший розглядає силу міжнародного актора (перш за все – держави) як щось властиве йому спочатку, як його невід'ємна властивість. Другий пов'язує силу з поведінкою міжнародного актора, його взаємодіями на світовій арені.
     Атрибутивний  підхід
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.