На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Лекции Страховий ринок

Информация:

Тип работы: Лекции. Добавлен: 01.06.2012. Сдан: 2011. Страниц: 17. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


Тема 5. СТРАХОВИЙ РИНОК

      Поняття страхового ринку. Класифікація страхових ринків
      Суб’єкти страхового ринку
      Сутність маркетингу в страхуванні (підпункти – 1,2,3,4)
   1. Поняття, значення і продукти  маркетингу в страхуванні
   2. Маркетингові дослідження і маркетингова політика страховика
   3. Реклама страхових послуг
   4. Реалізація  страхових послуг
      Договір страхування, його зміст і значення (підпункти – 1,2,3,4)
   1. Поняття, зміст і основні вимоги до страхових договорів
   2. Права та обов’язки суб’єктів страхового зобов’язання
   3. Процедура підготовки та укладання  договору
   4. Вирішення спорів і припинення  дії договору
5.1. Поняття страхового ринку. Класифікація страхових ринків
  Страховий ринок — це сфера економічних відносин, у процесі яких формуються попит і пропозиція на страхові послуги та здійснюється акт їх купівлі-продажу. У деяких публікаціях наводиться ширше поняття страхового ринку. іноді ним охоплюють усі форми надання страхового захисту. Із цим погодитися не можна. Адже коли збитки відшкодовуються за рахунок централізованих фондів, відносини купівлі-продажу не виникають. Немає їх і тоді, коли з цією метою формуються та використовуються кошти з фондів самострахування.
  Існує також думка, що під страховим  ринком слід розуміти сукупність його суб’єктів (страхувальників, страховиків та посередників) і страхових послуг, які є предметом купівлі-продажу. Можливо, з теоретичного погляду таке визначення не досить коректне, проте воно набуло певного визнання, особливо серед практиків.
  Український страховий ринок перебуває сьогодні на порозі поступового інтегрування у світовий. Тому дуже важливо з’ясувати, яке місце посідає страховий ринок у країнах з розвиненою економікою, де страхову галузь визнано однією з найважливіших. Вона забезпечує дієву систему захисту майнових прав та інтересів усіх громадян і підприємств, підтримання соціальної стабільності суспільства, економічної безпеки держави, а також є важливим фінансовим інструментом регулювання національної економіки й потужним джерелом акумулювання коштів для їх подальшого довготермінового інвестування в народне господарство.
  Страхова  діяльність належить до найприбутковіших видів світового бізнесу. Так, 2000 року 6 страхових компаній входили  до списку 50 найбільших компаній світу. Щорічний світовий обсяг страхових  послуг наближається до 2,5 трлн дол. США.
  Акумульовані  страховими компаніями ресурси згідно з їх характером переважно використовуються для довготермінових виробничих капіталовкладень через ринок цінних паперів. Слід наголосити, що більшість  банків, які опираються, здебільшого, на порівняно короткотермінові залучені кошти, таких можливостей не мають. Тому поступово страхові компанії починають домінувати на світових і національних ринках капіталів. Оскільки приплив грошових коштів у вигляді страхових премій і доходів від активних операцій, як правило, набагато перевищує суму щорічних виплат держателям полісів, це дає змогу страховим компаніям із року в рік збільшувати інвестиції в довготермінові цінні папери з фіксованими термінами погашення, насамперед в облігації промислових корпорацій, акції підприємств та закладні під нерухомість. Завдяки величезним інвестиційним ресурсам страхові компанії перетворюються на дієві зовнішні центри фінансового впливу щодо промислових корпорацій.
  У більшості економічно розвинених країн  держава істотно впливає на національний страховий ринок через законодавство й уповноважені страхові організації, в яких вона володіє, як правило, значним пакетом акцій. Такі страховики проводять за дорученням держави специфічні види страхування та виконують роль своєрідного бар’єра для відпливу валюти по каналах страхування та перестрахування за кордон. Наприклад, компанії здійснюють страхування експортних кредитів, щоб заохотити національний експорт. У багатьох країнах закріплено законодавчу норму щодо обов’язкового передання уповноваженим страховим компаніям у перестрахування та співстрахування фіксованого відсотка всіх ризиків, які приймаються на страхування в даній країні. Завдяки цьому вдається якомога повніше використовувати місткість страхового ринку й забезпечувати безпосередній державний контроль за можливими каналами відпливу валюти за кордон.
  Останнім  часом значно посилилася конкуренція  між банківським та страховим  бізнесом, і переможцями в цій  конкурентній боротьбі часто виходять страхові компанії. Наприклад, у Франції за останні 20 років частка особистих заощаджень на банківських рахунках зменшилася з 59 до 15 %, а коштів, інвестованих у страхові активи, зросла з 10 до 45 %. Поширеним компромісним способом вирішення конкурентних суперечностей між страховими та банківськими установами стало злиття в тій чи іншій формі банківського й страхового бізнесу в єдиний конгломерат, який одночасно забезпечує банківські та страхові послуги.
  Банки пропонують страхові послуги, а страхові компанії відкривають депозитні та ощадні рахунки; інколи банки створюють дочірні страхові структури, а страхові компанії беруть участь у банківських формуваннях. В окремих країнах дозволяється злиття банків зі страховими компаніями. Крім того, банки часто купують цінні папери і стають власниками істотної частки цінних паперів страхових компаній або, навпаки, страхові компанії стають власниками цінних паперів банків. Нерідко банки та страхові компанії укладають між собою кооперативні угоди і утворюють спільне підприємство, залишаючись при цьому незалежними.
  У більшості країн страхові компанії активно залучені до пенсійного бізнесу, у рамках якого вони активно й  успішно конкурують з іншими інститутами  цього ринку (пенсійними фондами  і т. ін.). Скажімо, у Франції та Великій Британії успіхи страхового бізнесу в цій сфері настільки переконливі, що уряди цих країн надали найвпливовішим страховим компаніям офіційні дозволи на право продажу та управління пенсійними коштами.
  Реалією сьогодення стала активізація міжнародної  діяльності страхових компаній (особливо в Європі зі створенням Європейського союзу), а саме злиття страхових компаній, які містяться в різних країнах, і відкриття нових філій за кордоном. З 16 червня 1999 року набула чинності Угода про партнерство між Україною та країнами Євросоюзу в частині банківської та страхової діяльності, яка передбачає, зокрема, створення для іноземних страховиків умов, не гірших за ті, що існують для страховиків-резидентів. З огляду на сказане страховий ринок України зазнає істотних змін, про які йтиметься далі.
  У розвинених країнах страхування  є одним із найважливіших секторів національної економіки і забезпечує перерозподіл 8—12 % валового внутрішнього продукту. Загальний обсяг надходжень до бюджетів цих країн від страхової галузі порівнянний з обсягом відповідних надходжень від банківської системи. Акумульовані через страхування грошові кошти є джерелом великих інвестицій.
  Український страховий ринок порівняно з  провідними країнами, де він розвивається протягом кількох століть, ще молодий  і перебуває у стадії формування. Тому його частка у вітчизняній економіці ще доволі мала.
  Поняття «страховий ринок» у пострадянській економіці склалося на початку 90-х  років. Саме на цей період припало  створення поряд з Держстрахом перших альтернативних страхових організацій.
  Зародження  й розвиток страхового ринку України  — процес, що має багато спільного  з аналогічними процесами в інших  постсоціалістичних країнах. Проте  нашій країні притаманні й деякі  специфічні риси.
  Із  законодавчим упровадженням у колишньому Радянському Союзі деяких елементів ринкової економіки (особливо з появою 1988 року Закону «Про кооперацію») почали створюватися перші страхові кооперативи. Їхня частка в загальних обсягах страхування була незначною — не більш як 1 %. Проте існування кооперативів протягом 1988—1989 років мало велике значення, оскільки дало змогу набути першого досвіду роботи в ринкових умовах, посприяло підвищенню кваліфікації кадрів. Під страховий захист почали брати «нетрадиційні» для Держстраху СРСР ризики, зокрема вантажі, відповідальність за невиконання угод третіми особами тощо. Уже на перших порах зародження на теренах колишнього СРСР страхового ринку альтернативні страховики пильну увагу звернули на зміст страхових продуктів (послуг), що пропонуються в розвинених країнах Заходу. Завдяки цьому і в Україні почав зростати асортимент страхових послуг, виник інститут перестрахування. Коли 1990 року рамки законодавства в напрямку розвитку ринкових відносин було розширено, почали створюватися перші комерційні страхові компанії. Можна відокремити чотири основні чинники, які сприяли розвитку на ринку повноцінних суб’єктів страхування.
  Чинник 1-й — створення порівняно великих страхових організацій союзного значення з широкою мережею периферійних філій, у тому числі й в Україні, що перетворилися згодом на самостійних юридичних осіб. Так, скажімо, виникла теперішня компанія АСКА.
  Чинник 2-й — створення комерційних страхових організацій на базі розміщених в Україні установ системи колишнього Держстраху СРСР і Індержстраху СРСР. Цей процес відбувався поступово і певною мірою опосередковано. Оскільки до кінця 1993 року Держстрах залишався повністю державною організацією, то через слабкий розвиток на той час ринкового законодавства він був істотно обмежений щодо можливостей підписувати вигідні страхові угоди, отримувати доходи від інвестиційної діяльності, впроваджувати ефективні форми мотивації праці тощо. Система ще тривалий час пропонувала підприємствам і населенню «застарілі» шаблонні страхові продукти доринкового періоду. Державний страховик мав здійснювати обов’язкове страхування, яке було, здебільшого, збитковим. Імідж Держстраху багато втратив через гіперінфляцію і неможливість з багатьох (переважно не залежних від страховика) причин своєчасно компенсувати втрати й виплачувати громадянам за попередніми договорами змішаного страхування життя, укладеними ще за радянських часів.
  З огляду на сказане кваліфіковані  працівники Держстраху почали переходити до інших компаній, створювати страховиків-супутників, які активно залучалися до страхування «вигідних» ризиків, запроваджуючи ті види страхування, яким не надавалося належної уваги в Держстраху. Навіть і тоді, коли в 1992—1993 роках законодавством України Держстрах (на той час уже Національна акціонерна страхова компанія «Оранта») було поставлено в однакові умови з іншими компаніями, страхові компанії-супутники не зникли, а, набувши певного досвіду, працювали й далі (щоправда, поступово втрачаючи зв’язки зі своєю «базою»). Зауважимо, що зазначений процес не був результатом спеціальної політики з боку Держстраху: його ініціювали й втілювали на місцях працівники регіональних установ.
  Що  ж до Індержстраху, то він ще до розпаду  СРСР перетворився на холдинг з великими правами своїх філій, зокрема  й в Україні. Тому протягом 1991—1992 років для створення на базі цих філій самостійних страховиків не довелося докладати великих зусиль.
  Чинник 3-й створення страхових компаній комерційними, торговельними, банківськими та іншими підприємницькими структурами. Перші роки самостійності української держави характеризувалися заснуванням багатьох банків, торговельних корпорацій, інвестиційних компаній, інших комерційних структур. Ці суб’єкти, розвиваючи свій бізнес, доходили висновку про необхідність здійснення страхування. Оскільки на страховому ринку ще не було великих надійних компаній, то структури в інших галузях бізнесу почали засновувати своїх страховиків, щоб ті їх обслуговували. Надалі страхові компанії такого типу почали працювати універсально, не обмежуючись потребами своїх засновників.
  Чинник 4-й — створення так званих кептивних страховиків при галузях, підгалузях, сферах виробництва. З розвитком ринкових відносин у різних сферах виробництва постала потреба створити обслуговуючу, комерційну інфраструктури. Тому поряд з банками, торговельними посередниками, зовнішньоекономічними фірмами почали засновуватись і страхові компанії, які на перших порах брали на себе внутрішньогалузеві ризики. Характерною особливістю таких компаній було те, що на їхню роботу істотно впливали міністерства, відомства, державні корпорації тощо.
  Окрім цих головних чинників масове виникнення страхових компаній протягом 1990—1993 років стимулювали (щоправда, набагато менше) такі чинники:
  а) ініціатива науковців, фахівців, які запозичували досвід роботи страхового ринку в розвинених країнах;
  б) засновницька робота профспілок, громадських організацій;
  в) участь зарубіжних інвесторів (такі компанії були, як правило, невеликі і створювалися передусім з метою розвідки ринку, але після встановлення 20 %-вої межі участі нерезидентів у статутному фонді страховика майже всі вони припинили існування).
  Не  можна обминути й такий чинник, як створення страхових компаній з метою суто трастової діяльності — «гри на інфляції». Хоча частка зазначених компаній становила не більш як 3—5 % ринку, вони свого часу завдали великої шкоди багатьом своїм клієнтам, не повернувши їм належних коштів, а також і страховим компаніям, підірвавши довіру громадян до них.
  Отже, період 1990—1993 років характеризувався бурхливим зростанням кількості  страхових компаній за невпорядкованого законодавства.
  Після виходу у травні 1993 року Декрету  Кабінету Міністрів України «Про страхування» (далі — Декрет) та створення  восени 1993 року Комітету у справах  нагляду за страховою діяльністю почався новий етап розвитку страхового ринку України.
  Було  впроваджено єдиний державний реєстр страхових компаній і видано ліцензії. Страхову діяльність визначено як виключний вид діяльності. При цьому здійснювати страхову діяльність стало можливим лише за тими видами, які зазначено в ліцензії. Було передбачено обов’язкову звітність страховиків за результатами року. Установлено певну залежність між обсягами максимального зобов’язання та розмірами страхових резервів.
  Діяльність  страхового ринку протягом 1994—1995 років  за умов, визначених Декретом, можна схарактеризувати так.
    По-перше, це посилення спеціалізації роботи страховиків.
    По-друге, це збільшення сфери страхування, поява і розвиток нових його видів. Саме в цей період значного поширення набуває страхування вантажів, особисте страхування від нещасних випадків. Почалося впровадження страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів, відповідальності за виробничими ризиками. Було зроблено перші кроки в медичному страхуванні. Водночас високий рівень інфляції зумовлював популярність так званого змішаного страхування життя з урахуванням інфляції. Проте цей вид страхування не мав достатньої законодавчої та методологічної бази. Тому коли 1995 року припинилася гіперінфляція, численні страхові компанії збанкрутували, і багато їхніх вкладників не отримали належних виплат.
    По-третє, завдяки законодавчому регулюванню страхової діяльності відчутно підвищилася фінансова дисципліна страховиків. Було впроваджено облік резервів, розроблено категорії активів, у межах яких страховики розміщували ці резерви, упорядковано взаємовідносини страховика з його філіями та представництвами, установлено необхідні форми спеціальної звітності. І найголовніше — розпочався нагляд за страховою діяльністю.
  Усе це сприяло зростанню обсягів  страхового ринку і розширенню сфери діяльності страховиків.
  Проте незважаючи на значні позитивні зміни, Декрет ще не забезпечував достатньої правової бази для розвитку ринку, особливо стосовно гарантій платоспроможності страховиків. Головні недоліки Декрету були такі:
    неврегульованість системи страхування життя як окремої специфічної галузі страхування;
    відсутність системи чітких нормативів платоспроможності;
    нехтування загальноприйнятими у світі поняттями про технічні і математичні резерви, які забезпечують надійність покриття зобов’язань страховиків;
    недосконалість регулювання у сфері перестрахування та діяльності страхових посередників;
    недостатня визначеність договірних відносин між страховиком і страхувальником.
  Отже, у період становлення ринкової економіки  в Україні значно зросли обсяги страхового ринку, і він набув якісного розвитку. Сформувалися тенденції до збільшення кількості страхових договорів, кількості страховиків та їхньої спеціалізації за видами страхування, розвитку перестрахувальних операцій як на внутрішньому (національному), так і на зовнішньому (світовому) страховому ринку. Особливо слід зазначити, що завдяки належним заходам як на законодавчому рівні, так і на рівні застосування чинників управління й організації страхового ринку страхові резерви почали постійно зростати. А отже, посилилася фінансова надійність страховиків, підвищився рівень гарантій щодо виконання ними взятих зобов’язань.
  З ухваленням Закону України «Про страхування» (березень 1996 р.) та перереєстрацією страховиків у 1997 році в Україні почався третій етап розвитку страхового ринку.
  Закон установив систему контролю за рівнем платоспроможності страховиків  і порядок розрахунку резервів, посилив  норми, що регулюють нагляд за страховою  діяльністю, упорядкував види обов’язкового  страхування.
  Основні його вимоги такі.
  Збільшення  з 1 січня 1997 року статутного фонду страхових  компаній до 100 000 євро, а для страховиків з іноземним капіталом — до 500 000 євро.
  Обов’язковий  поділ страхових компаній на ті, які здійснюють страхування життя, та ті, які проводять страхування за видами іншими, ніж страхування життя.
  Встановлення  нової системи формування резервів.
  Підвищення  вимог до кваліфікації фахівців у  тих галузях, де брак професіоналізму  завдає особливо великої шкоди, —  перестрахування, медичне страхування, страхові посередники, аварійні комісари і т. ін.
  Крім  того, Закон дав визначення і таким  чином легалізував багато страхових  понять, таких як страховий продукт, аварійні комісари, актуарії, страхові посередники (брокери та агенти).
  Конкретизовано  вимоги до договорів і правил страхування.
  Закон значно збільшив вимоги до платоспроможності  страховиків і вдосконалив механізм контролю за їхнім фінансовим станом. З цією метою застосовується спеціальна методика розрахунку платоспроможності.
  Істотного реформування зазнала система ліцензування. Укрстрахнагляд застосував нову інструкцію, що наближає цей процес до європейських норм і спрямована на підвищення ступеня захищеності страхувальників. В їх основу покладено рекомендації Комітету зі страхування при Європарламенті.
  Розроблена  і затверджена спеціалізована бухгалтерська  звітність, що дає змогу ефективно  аналізувати і виявляти тенденції  розвитку національного страхового ринку.
  Ухвалення Закону України «Про страхування», реалізація положень цього Закону через  низку Постанов і Розпоряджень Кабінету Міністрів України, а також низка нормативних актів Укрстрахнагляду посприяли створенню протягом 1996—1997 років законодавчого поля для розвитку страхування. Це, у свою чергу, дало змогу більш системно й комплексно підійти до розробки стратегії подальшого розвитку цієї галузі, яку було втілено в довгострокових цільових програмах.
  За  роки існування страхового ринку  Урядом було ухвалено послідовно дві  Програми розвитку страхового ринку  України.
  Перша Програма, ухвалена Кабінетом Міністрів 1998 року, визначала головні завдання та пріоритети галузі на 1998—2000 роки і складалася з таких головних розділів:
    удосконалення нормативної бази;
    підвищення платоспроможності страхових організацій;
    удосконалення порядку оподаткування страхової діяльності;
    вимоги до створення і діяльності страхових організацій;
    розвиток інфраструктури страхового ринку.
  У цілому Програму було виконано, хоча з  багатьох об’єктивних і суб’єктивних причин окремі її пункти було не реалізовано або реалізовано не повністю. Це стосується, зокрема, внесених пропозицій щодо змін до Цивільного кодексу України.
  У травні 1999 року Верховна Рада України  ухвалила в першому читанні Проект Закону України «Про внесення змін до Закону України “Про страхування”», де було передбачено законодавчу реалізацію змін, намічених Програмою. У 2000 році до Верховної Ради було також подано законопроект щодо врегулювання питань обов’язкового державного страхування.
  Зазначені законопроекти передбачили й  заходи з підвищення платоспроможності страховиків. Так, із цією метою, як передбачалося Програмою, було створено й зареєстровані об’єднання страховиків у вигляді Моторного, Морського, Авіаційного бюро, а також відповідний гарантійний фонд з експортно-імпортних ризиків. На виконання Програми було прийнято відповідну Постанову Уряду щодо діяльності аварійних комісарів і розгорнуто їх підготовку в Україні. Також значно зросла участь України в міжнародних організаціях, посилилися контакти з міжнародним страховим ринком. На жаль, не вдалося реалізувати намічений у Програмі захід щодо розвитку системи взаємного страхування та співстрахування. Причиною стало те, що, з одного боку, ці види діяльності недостатньо висвітлювалися (міжнародний досвід, переваги і т. ін.), а з іншого — наш вітчизняний споживач ще не був готовий до цих форм страхового бізнесу.
  Не  вдалося виконати також один із найістотніших  пунктів Програми: на страховому ринку не знайшло належного йому місця соціальне страхування — у пенсійному, медичному, страхуванні від нещасних випадків і т. ін. Закони, які приймалися щодо соціального страхування, не передбачали жодної участі страхових компаній у виконанні відповідних програм. Водночас ігнорування в соціальному страхуванні страхового ринку призвело до того, що законодавство із соціального страхування стало дуже важко впровадити. Його основний тягар лягав на бюджет та доходи підприємств.
  Було  ухвалено необхідні законодавчі  акти на виконання положення Програми щодо аудиту засновників страхових  організацій. Почалася державна реорганізація  страхових посередників, у тому числі й іноземних, розпочалася робота з уніфікації страхових продуктів.
  Завдяки посиленню Ліги страхових організацій  України в 1998 році вдалося налагодити систему public relations. Почали виходити нові періодичні видання з питань страхування. Стали регулярно проводитися навчання, у тому числі й за участю іноземних фахівців.
  У 1999 році було створено Асоціацію актуаріїв. Відповідні підрозділи ЛСОУ почали регулярно  виконувати аналітично-методичні функції.
  У цілому перша Програма дала змогу комплексно підійти до подальшого розвитку страхового ринку в усіх головних аспектах і напрямках, хоча окремі її позиції так і не було втілено в життя. Отже, упровадження цієї Програми сприяло розвитку страхового ринку як системи, усі ланки якої становлять єдине ціле.
  Утім, життя настійливо вимагало подальшого вдосконалення загальної стратегії  страхування. Тому на початку 2000 року ЛСОУ приступила до створення нової  комплексної програми. Після тривалих найширших дискусій у колах владних структур, серед страховиків та науковців документ було подано до Кабінету Міністрів і після доопрацювання 2 лютого 2001 року затверджено ним як Програму розвитку страхового ринку України на 2001—2004 роки (далі — Програма).
  Нова  Програма, як і попередня, передбачає, що буде прийнято цілу низку законодавчих і нормативних актів, насамперед новий Цивільний кодекс. Важливо також ухвалити ще й такі закони: «Про договір страхування» та «Про порядок здійснення обов’язкового страхування». Намічено посилити законодавче поле зі страхування від стихійного лиха, техногенних аварій та катастроф, а також зі страхування експортно-імпортних операцій.
  Щоб підвищити фінансову надійність страховиків, потрібно створити законодавче  підґрунтя, по-перше, для розміщення тимчасово вільних коштів, а по-друге, для підвищення статутного фонду до 1 млн євро в 2004 році. Для страховиків, що займаються страхуванням життя, — 1,5 млн євро. Звичайно, слід очікувати, що Постанова про розміщення тимчасово вільних коштів допоможе страховикам ефективніше розпоряджатися страховими резервами, маючи гарантії держави. Великі надії покладаються також і на посилення державного нагляду за страховою діяльністю. Адже оперативний контроль фінансових показників дасть змогу державним службам відстежувати кожну операції, виконувану страховою компанією, і завдяки цьому постійно впливати на діяльність страховиків, а при потребі зупиняти операції, не прийнятні з погляду державного органу управління. Багато уваги приділено роз’яснювальній роботі, що має на меті впроваджувати страхування серед населення та юридичних осіб. Визначено також завдання у сфері підготовки кадрів і розвитку науково-дослідної бази.
  Загалом зазначені заходи створили передумови для сталого розвитку страхової  справи в Україні. Цей висновок підтверджує табл. 5.1.
  Як  свідчить статистика, страхування —  чи не єдина галузь економіки України, яка протягом останніх років має  стабільний значний щорічний приріст  обсягів наданих послуг.
  За 2001 рік страховики України зібрали 3031 млн грн страхових премій з добровільних і обов’язкових видів страхування, що у 1,4 раза перевищує показники 2000 року. З урахуванням офіційного рівня інфляції обсяги ринку страхових послуг зросли цілком реально. Проте питома вага страхових платежів у всьому ВВП ще невелика (1,3 %), що значно менше не лише, ніж у розвинених країнах Європи, а й у Росії, Польщі, Угорщині.
  Із  загальної суми страхових премій, отриманих українськими страховиками протягом 2001 року, на добровільні види страхування припадало 88,4 %, а питома вага, %, страхових надходжень за окремими галузями страхування розподілилася так: майнове страхування — 73,3; страхування відповідальності — 8,0; особисте страхування — 7,1, зокрема 0,5 зі страхування  
життя.

Таблиця 5.1
ДИНАМІКА  РОЗВИТКУ СТРАХОВОГО РИНКУ УКРАЇНИ ПРОТЯГОМ 1995—2000 років
Показник 1995 1996 1997 1998 1999 2000 96/95 97/96 98/97 99/98 2000/99
Страхові  премії, млн грн 244 318 408 789 1164 2138 1,30 1,28 1,93 1,48 1,84
У тому числі з майнового страхування * 117 221 562 717 1481 * 1,89 2,54 1,28 2,07
з особистого страхування * 93 68 73 96 165 * 0,73 1,07 1,32 1,72
зі  страхування відповідальності * 29 30 70 180 203 * 1,03 2,33 2,57 1,13
з недержавного обов’язкового страхування * 66 73 68 154 238 * 1,11 0,93 2,26 1,55
з державного обов’язкового страхування 11 13 16 17 17 51 1,18 1,23 1,06 1,00 3,00
Страхові  виплати, млн грн 144 147 129 178 361 408 1,02 0,88 1,38 2,03 1,13
Сформовані  страхові резерви на 01.01, млн грн 65 93 160 448 537 945 1,43 1,72 2,80 1,20 1,76
Обсяг сплачених статутних фондів на 01.01, млн грн 23 64 119 151 328 506 2,78 1,86 1,27 2,17 1,54
  Примітка. Запис виду 96/95 тут і далі означає, що йдеться про темпи зростання розглядуваних показників у році, який записано в чисельнику, порівняно з роком у знаменнику.
  Майже 90 % загального обсягу страхових послуг припадає на юридичні особи. Решту становлять послуги, надані за договорами, укладеними безпосередньо з громадянами. Проте спостерігається швидке нарощування страхових операцій з фізичними особами.
  Обсяг виплат страхових сум та страхових  відшкодувань за 2001 рік досяг 402,2 млн, або 13,9 %. Найбільший рівень виплат припадає на особисті види страхування.
  Позитивною  тенденцією є те, що обсяги страхування  життя від зменшення повернули  на зростання.
  Останнім  часом також значно поширилися зв’язки  українських страхових компаній із зарубіжними партнерами, особливо із країнами СНД. Завдяки цьому збагатився вітчизняний досвід у страховій справі, зокрема в організації підприємницької діяльності страховиків.
5.2. Суб’єкти страхового ринку
  Страховий посередник — одна із трьох головних дійових осіб на страховому ринку поряд зі страхувальником і страховиком.
  Страхова  індустрія використовує різні типи посередників та їх комбінації. Посередницькі функції можуть виконувати: персонал страхових компаній, агенти, брокери, банки, туристичні агентства, відділення зв’язку, агентства нерухомості, автосалони тощо.
  Закон України «Про страхування» дає таке визначення посередників: «Страховики можуть здійснювати страхову діяльність через страхових посередників (страхових агентів і страхових брокерів).
  Страхові  агенти — громадяни або юридичні особи, які діють від імені  та за дорученням страховика та виконують частину його страхової діяльності (укладання договорів страхування, одержання страхових платежів, виконання робіт, пов’язаних з виплатами страхових сум і страхового відшкодування). Страхові агенти є представниками страховика і діють у його інтересах за комісійну винагороду на підставі договору із страховиком.
  Страхові  брокери — громадяни або юридичні особи, які зареєстровані у встановленому  порядку як суб’єкти підприємницької  діяльності та здійснюють посередницьку  діяльність на страховому ринку від свого імені на підставі доручень страхувальника або страховика.
  Посередницька діяльність страхових агентів і  страхових брокерів на користь іноземних  страховиків на території України  не допускається, якщо інше не передбачено  міжнародними договорами України».
  Діяльність  страхових агентів і страхових  брокерів багато в чому має спільні  риси, але юридичний статус таких  осіб різний. Страховий агент є  уповноваженим страховика і діє  згідно з агентською угодою на визначеній території. Страховий брокер, навпаки, є уповноваженим страхувальника або страхової компанії, що бажає перестрахувати ризики за взятими на себе зобов’язаннями. Клієнт доручає брокерові здійснювати всі необхідні дії, пов’язані з управлінням своїми договорами страхування (перестрахування) і розміщенням їх у страховій компанії на вибір брокера. Незалежність брокера від страховика або перестраховика (тобто від другої сторони угоди) — ключова відмінність брокера від агента. Саме незалежність брокера є гарантом того, що він, обираючи страхову компанію для свого клієнта, керується виключно інтересами останнього.
  У різних країнах світу співвідношення між кількістю агентів та брокерів, що діють на страховому ринку, помітно  різні. На одних ринках переважають агенти, на інших — брокери. Наприклад, нідерландський страховий ринок називають «брокерським».
  У Франції 42 % страхових продуктів зі страхування життя продається через банки. Брокери Великої Британії забезпечують 70 % страхування, іншого ніж страхування життя, та 44 % страхування життя. У Німеччині 50 % ризиків у промисловості страхується за посередництвом кептивних брокерів, а 65 % страхування життя та автомобільного транспорту провадять страхові агенти. Має значення те, як історично розвивався страховий ринок у тій чи іншій країні, особливості законодавчої системи, національні традиції та деякі інші фактори.
  Види  діяльності, що їх здійснюють страхові агенти та страхові брокери, згідно з  Міжнародною стандартною галузевою  класифікацією всіх видів економічної  діяльності належать до розділу «Фінансове посередництво». Нині існує третій переглянутий варіант цієї класифікації, який підготовлено Департаментом міжнародних та соціальних питань статистичного управління Організації Об’єднаних Націй в 1990 році.
  Про значення ролі посередників у дистрибуції страхових продуктів свідчить той факт, що в більшості країн Європейського союзу понад 50 % усіх договорів страхування укладається за посередництвом брокерів та агентів. Передбачається, що роль посередників зростатиме.
  Страхові  агенти. Страхових агентів поділяють на кілька типів. Найпоширенішим у нашій країні є тип страхових агентів—фізичних осіб, що працюють у тій чи іншій страховій компанії.
  Роль  агентів виконують також транспортні  підприємства при здійсненні обов’язкового  особистого страхування від нещасних випадків на транспорті. Вони збирають страхові внески під час продажу пасажирам проїзних квитків, а потім перераховують їх до страхових компаній.
  З розвитком нових видів страхування в нашій країні роль агентів починають виконувати банки та поштові відділення з продажу полісів обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів та інших видів страхування.
  З огляду на зарубіжний досвід можна  передбачити, що найближчим часом банки  будуть залучені й до продажу полісів  зі страхування життя.
  На  практиці можна спостерігати розвиток відносин страхова компанія — страховий  агент від простих форм до складніших. Уже згадувалися страхові агенти—фізичні особи (іноді їх називають «прямими агентами»), що працюють у штаті конкретної страхової компанії. У зарубіжних страхових компаніях більш прогресивну та гнучку структуру являють собою страхові агенти—фізичні особи, які працюють на умовах контракту з однією («мономандатні страхові агенти») або кількома («багатомандатні страхові агенти») страховими компаніями. Такі агенти мають постійні зв’язки зі своїми клієнтами.
  Альтернативну мережу продажу страхових продуктів  становить сукупність юридичних осіб, що відіграють роль страхових агентів конкретного страховика. Ними є банки, нотаріальні контори, туристичні агентства, відділення зв’язку тощо, які поряд з послугами зі своєї основної діяльності пропонують клієнтам укласти договори з того чи іншого виду страхування. Взаємовідносини між страховою компанією та страховими агентами—юридичними особами регулюються укладанням генеральних угод про співробітництво та щорічними протоколами до них або контрактами працівників цих юридичних осіб, які є агентами за сумісництвом.
  Система генеральних страхових агентств характеризує вищий ступінь відносин між страховою компанією та страховим агентом. У наш час така система переважає на зарубіжних страхових ринках. Генеральні агенти — це фізичні особи, що уповноважені одним або кількома страховиками, яких вони представляють у тому чи іншому територіально-адміністративному регіоні. Робота такого агента контролюється інспектором і працівниками страхової компанії, яка його уповноважила. Юридично відносини між генеральним страховим агентом та страховою компанією оформлені договором про призначення на посаду. Таким договором обумовлено вид страхування, в якому агент уповноважений працювати, максимальний ліміт ризику, що його він може прийняти, територіальні обмеження, зобов’язання зі здійснення та управління контрактами, виплату страхових сум і страхових відшкодувань, розмір комісійної винагороди. Кожному генеральному агентству, котре починає свою роботу, страхова компанія відкриває фінансування на організацію справи (оренда приміщення, оплата праці спеціалістів, рекламні заходи і т. ін.).
  Генеральний страховий агент наймає на роботу страхових агентів, яким виділяється зона обслуговування — територія (конкретні населені пункти), де вони мають організувати продаж страхових полісів. З часом, коли вже досягнуто відповідного рівня розвитку страхування на визначеній території, страховий агент має право залучати субагентів як помічників, вступати з ними у трудові відносини і передавати частину функцій з укладання нових та обслуговування раніше укладених договорів. Іноді обов’язки субагентів можуть обмежуватися лише репрезентативними функціями. Наприклад, вивчати ринок та орієнтувати агентів з питань конкретного виду страхування, які можуть становити інтерес для працівників того чи іншого підприємства або жителів невеликого населеного пункту. Субагенти залучають також глядачів на концерти чи спортивні змагання, які організовують із рекламною метою страхові компанії. Проте такі працівники не мають прямих відносин зі страховою компанією.
  Безперечними  перевагами системи генеральних  страхових агентств є їх гнучкість  та мобільність.
  Страхові агенти всіх типів реалізують готовий страховий продукт. Отже, вони не мають впливу на його якість і не можуть бути об’єктивними щодо оцінки останньої.
  Діяльність  страхових агентів оплачується  у вигляді комісійної винагороди або комісії, розмір якої обумовлюється агентською угодою і, як правило, виражається у відсотках від страхової премії, сплаченої страхувальником за конкретним договором страхування.
  регулювання посередницької діяльності агентів у багатьох країнах здійснюють контрольно-ревізійні служби страхових компаній. Згідно з Положенням про порядок провадження діяльності страховими посередниками, яке затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1996 року за № 1523, неналежний контроль страховика за діяльністю його страхових агентів кваліфікується як порушення страхового законодавства.
  Страхові  брокери. страхові брокери, як і страхові агенти, поділяються на кілька типів. Брокерами можуть бути як фізичні, так і юридичні особи у вигляді брокерської контори з найманим персоналом. Великі корпорації можуть мати свого так званого «кептивного брокера».
  Найвідоміші в усьому світі брокери, акредитовані розміщувати страхові ризики в Ллойді, — це так звані брокери Ллойда. Процедура розміщення ризиків у  Ллойді не є унікальною, але вона найстаріша. У загальних рисах її можна уявити за такою схемою. Брокер готує сліп, який являє собою кілька аркушів паперу формату А4. На цьому сліпі він розміщує всю необхідну інформацію щодо конкретного страхування під такими рубриками:
    найменування Страхувальника/Перестрахувальника;
    предмет (інтерес) страхування/перестрахування;
    тип (наприклад, факультативне перестрахування);
    клас (страхові ризики);
    ліміт відповідальності (страхова сума/франшиза);
    дата та період;
    премія (ставка або сума);
    загальні умови та винятки;
    спеціальні умови (гарантії);
    брокераж;
    андеррайтингова інформація.
  щоб отримати ціну для конкретного ризику, який брокер бажає розмістити в Ллойді, він показує сліп та андеррайтингову інформацію так званому андеррайтеру-лідеру. Після докладного вивчення всієї інформації, що пов’язана з конкретним ризиком, призначається ціна. Якщо клієнт брокера погоджується на таку ціну, лідер формально приймає ризик і ставить свій штамп на сліпі та зазначає частку (відсоток) ризику, яку він бере на себе. Частина ризику, що залишилась, розміщується серед інших андеррай- 
терів.

  Діяльність  брокера тісно пов’язана з  «життєвим циклом» страхового полісу. Безперечно, що перша стадія — це знайти клієнта. Кожний страховий брокер має свою власну стратегію пошуку клієнта.
  Далі  брокерові необхідно добре зрозуміти потреби клієнта з метою їх найкращого задоволення. Якщо страховий брокер не знає свого клієнта та його бізнесу, він не може ефективно виконувати свої зобов’язання щодо нього. Послуги, які брокер надає своєму клієнтові, можна об’єднати під назвою «найкраща порада». На цій стадії брокер відіграє роль консультанта з ризик-менеджменту і розробляє спеціальну програму з управління ризиком клієнта. Така програма може включати в себе самострахування, а також заходи щодо «поліпшення» ризику. До них можна віднести, наприклад, установлення додаткових пристроїв пожежогасіння або систем охорони.
  Наступною стадією є пропонування брокером ризику на страховому ринку і початок  переговорів про укладання договору страхування. Переговори проводяться згідно з правилом «попиту та пропозиції» і тривають до моменту, коли сторонами буде остаточно досягнуто умов договору. Такі переговори можуть мати навіть кілька раундів. Роль брокера полягає в тому, щоб під час проведення переговорів представляти інтереси клієнта та досягнути остаточної угоди. Коли ризик є повністю розміщеним, брокер надсилає формальне повідомлення як своєму клієнтові, так і андеррайтеру.
  У разі можливості висунення вимоги страхового відшкодування страхувальник повідомляє про страховий випадок не лише страховика, а й брокера. Допомога клієнтові в підготовці необхідних документів для висунення вимоги є дуже важливою послугою брокера, а коли клієнт не обізнаний з тонкощами проведення формальних процедур — конче необхідною. Великі брокери мають вплив на ринку і можуть його використати, наприклад для здійснення задовільного страхового відшкодування.
  Коли  «життєвий цикл» страхового полісу наближається до кінця, страховий брокер звертається до свого клієнта  з пропозицією поновити дію договору на новий термін, і цикл починається спочатку.
  Страховий брокер має певну кількість клієнтів, яких він представляє на ринку. Брокер постійно вивчає ситуацію на ринку, де ставки і розміри страхового покриття коливаються, а з розвитком страхової  індустрії з’являються нові страхові продукти. Окрім знань ринкової інформації, брокеру потрібні, наприклад, відомості про зміни в законодавстві, що можуть мати вплив на бізнес клієнта. Великі брокери витрачають значні кошти на дослідження та прогнози. Вони не чекають запитань від свого клієнта, а намагаються попередити їх. Персональна увага брокера не залишається непоміченою. Клієнт цілком довіряє йому, а в умовах конкуренції це вельми важливо.
  Слід  також зазначити, що брокер має усвідомлювати свою відповідальність перед ринком. Вона полягає в тому, щоб не знижувати ціни до неекономічного рівня. Фінансова стабільність страховиків важлива як для брокера, так і для його клієнта.
  Суттєвим  моментом є визначення розміру комісійної винагороди, що її отримує брокер за свою роботу. Така винагорода іноді називається брокеражем і відраховується з премії, що належить страховій компанії, в якій брокер розмістив ризик клієнта. Розмір винагороди регулюється ринком.
  У Нідерландах, наприклад, заборонено зменшувати розмір комісії (визначається у відсотках від премії або страхової суми) нижче рівня, який установлено шляхом консультацій між страховиками й асоціацією страхових брокерів. Страховикам не дозволяється також сплачувати посередникам винагороду в будь-якій іншій формі, а посередникам — отримувати будь-які винагороди від клієнта.
  Регулювання діяльності страхових  посередників. Беручи до уваги те, що в багатьох випадках лише страхові посередники вступають у безпосередній контакт зі споживачами страхових продуктів, необхідно регулювати й контролювати їхню діяльність.
  20 вересня 2000 року в Брюсселі  Європейська комісія прийняла  Проект Директиви щодо діяльності  страхових посередників, яка має  заступити чинну Директиву 77/92/ЕЕС.
  Характерною особливістю цього документа  та його значною відмінністю від попереднього є те, що у визначенні терміна «страховий посередник» відсутній поділ на агентів та брокерів.
  Ключовою  вимогою до всіх без винятку посередників є вимога щодо їх обов’язкової реєстрації (ліцензування цієї діяльності не передбачається). Згідно зі згадуваним проектом у країнах ЄС будуть передбачені санкції до страховиків, що користуються послугами незареєстрованих посередників.
  У більшості країн законодавство, що регулює діяльність страхових  посередників, передбачає порядок їх реєстрації, вимоги до рівня професійної підготовки та надання інформації, а також необхідність фінансових гарантій покриття відповідальності, що виникає при посередницькій діяльності.
  Реєстрація  вирішує принаймні два завдання: по-перше, вона дозволяє контрольно-ревізійним службам і клієнтам перевірити ділові зв’язки посередників і, можливо, згрупувати їх за чіткими категоріями. По-друге, що ще важливіше, перевірити, наскільки посередник відповідає визначеним критеріям. Сам факт реєстрації посередника визначає наявність попереднього етапу отримування дозволу і попередню перевірку кваліфікації. Усе залежить від критеріїв, яким має відповідати страховий посередник, та від того, наскільки важко пройти реєстрацію. У цьому розумінні реєстрація, що здійснюється без висунення вимог до страхового посередника, — вельми небезпечна річ. Адже вона хоча й дозволяє вести статистичний облік, проте формує в клієнта хибне почуття захищеності: дає підстави вважати, що посередник володіє кваліфікацією, якої в нього фактично немає, оскільки реєстрація — суто формальний акт.
  Професійна  компетентність страхових посередників становить суттєвий елемент захисту  страхувальників, і тому необхідні  заходи, спрямовані на отримання страховими посередниками загальних, комерційних  та професійних навичок і знань. Зміст кваліфікаційних вимог у різних країнах неоднаковий. Міжнародне бюро страховиків та перестраховиків (об’єднання національних професійних асоціацій страхових посередників Європейського союзу) у своїй резолюції від 7 жовтня 1992 року пропонує встановити програму навчання мінімальним обсягом 300 годин за період, що становить 18 місяців, з обов’язковим складанням іспитів після курсу навчання.
  У тому разі, коли посередники незадовільно виконують свої обов’язки і, відповідно, їхні клієнти зазнають фінансових втрат, останні мають отримати компенсацію. Надання таких фінансових гарантій вимагається насамперед від брокерів. Загалом вважається, що страхові компанії несуть повну фінансову відповідальність за дії (професійні) своїх агентів. При цьому постає ряд проблем, коли йдеться про агентів, які працюють на кілька компаній. Щодо страхових брокерів існують деякі види гарантій покриття їхньої професійної відповідальності. Найпоширенішим, а в багатьох країнах обов’язковим, є страхування професійної відповідальності страхових брокерів. Існує також вид гарантії у формі банківського депозиту. В Україні досі не існує механізму надання фінансових гарантій з боку страхових посередників.
  Міжнародне  бюро страховиків та перестраховиків  запропонувало брокерам додержувати встановленого рівня співвідношень між часткою участі в капіталі брокера, яка належить конкретній страховій компанії, та рівнем премій або брокеражу за операціями з цією компанією за попередній рік у таких відсотках:
Відсоток  участі  
однієї компанії
Максимум премій / брокеражу 
за попередній рік,  %
          100 10
        75,1—99,9 15
        50,1—75 20
        25,1—50 25
0—25 35
  З розвитком та поглибленням відносин на страховому ринку України роль страхових посередників зростатиме, що піде на користь як страхувальникам, так і страховикам. При цьому забезпечуватиметься постійне поліпшення якості страхових продуктів за рахунок налагодження тісніших взаємостосунків страхових посередників і страхувальників.
5.3. Сутність маркетингу в страхуванні
  1. Поняття, значення  і продукти маркетингу в страхуванні
  Особливе  місце в діяльності страхової  компанії відводиться маркетингу —  методу дослідження страхового ринку  і впливу на нього з метою отримання компанією якомога більшого прибутку.
  Слово «мaркетинг» походить від англійського «Market getting» — завоювання (захоплення, досягнення) ринку. Уперше застосували його американські фермери в 30-х роках ХХ ст. Офіційно термін «маркетинг» уперше запровадила Національна асоціація викладачів економіки США (1935 р.). Згодом термін вживається дедалі ширше і на сьогодні є одним із домінуючих і найбільш уживаних в умовах ринкової економіки.
  У страхуванні термін «маркетинг»  стали вживати з початку 60-х  років.
  Межі  його використання досить широкі, проте  найповніше розкриває його таке тлумачення:
  Маркетинг у страхуванні — це комплекс заходів, спрямованих на формування й постійне вдосконалення діяльності страховика, а саме: а) розробка конкурентоспроможних страхових продуктів (послуг) для конкретних категорій споживачів (страхувальників); б) упровадження раціональних форм реалізації цих продуктів за належного сервісу та реклами; в) збір і аналіз інформації щодо ефективності діяльності страховика.
  Огляд функціональних завдань, які вирішуються  зазначеним комплексом заходів, показує, що практично жодний з основних видів статутної діяльності страховика не лишається поза увагою служби маркетингу. Першочергове її завдання — пошук чи вибір потенційного клієнта страховика, формування насущних потреб цього клієнта у страховому захисті та з’ясування його платоспроможності. Далі служба маркетингу визначає параметри страхового продукту, пропозиції щодо його реалізації, збирає інформацію в середовищі фактичних споживачів страхових продуктів, розробляє рекомендації, спрямовані на вдосконалення роботи страховика з метою закріплення та розвитку категорій клієнтів, пошуку нових потенційних сегментів ринку.
  Маркетинг — це замкнений цикл дій, який постійно перебуває в активній динаміці і продукує інформаційно-консультативну допомогу насамперед вищим посадовим особам страховика, підрозділам андеррайтингу, аквізиції та зв’язків з громадськістю. Такий комплекс дій виконується за програмами трьох елементів маркетингу: стратегічного, оперативного та організаційного.
  До  заходів стратегічного маркетингу відносять:
    дослідження страхового ринку та його сегментацію;
    визначення індикативних показників страхової продукції;
    розробку пропозицій та проектів щодо стратегії подальшого розвитку страховика.
  Оперативний маркетинг передбачає:
    аналіз поточного стану реалізації страхових послуг;
    професійну підготовку фахівців та страхових посередників;
    організацію проведення рекламних заходів і зв’язків з громадськістю;
    розробку та впровадження додаткових сервісних послуг страхувальникам.
  У межах організаційного  маркетингу вирішуються  такі завдання:
    моніторинг організаційних взаємозв’язків у структурі страхової компанії;
    підвищення ефективності взаємодії структурних підрозділів страховика;
    упровадження заходів щодо зміцнення корпоративної культури персоналу страховика.
  З наведеного переліку випливає, що завдання службі маркетингу можуть ставитись, зокрема, в одній із таких форм:
    у формі проблеми — коли формулюється конкретна проблема в діяльності страховика і пропонується розробити варіанти її розв’язання чи усунення причин, що призвели до неї;
    у формі задачі — на вибір оптимального варіанта з наявних можливих, за конкретним питанням у діяльності страховика;
    у формі запитів (вони, як правило, надходять від певних підрозділів чи фахівців страховика) — щодо отримання експертної оцінки з конкретного питання (страхові тарифи аналогічних продуктів у конкурентів, ефективність нової запровадженої підрозділом форми реклами, градація запитів конкретної групи постійних клієнтів, оцінка якості інструктивних матеріалів для страхових агентів і т. ін.).
  При цьому зі службою маркетингу має бути чітко узгоджена доцільна глибина дослідження, терміни виконання, обсяг очікуваних матеріалів та конкретна допомога (консультації, попередньо отримані дані тощо), яка має бути надана.
  Окрім інформаційно-аналітичних матеріалів, перевагою яких є можливість доповнення, неодноразового використання, нагромадження та поширення в підрозділах, служби маркетингу можуть подавати свої продукти й у формі демонстраційних розробок.
  Основними серед них можуть бути:
    проведення ділових ігор — один із найефективніших методів підготовки до проведення важливих переговорів відпрацюванням варіантів і координацією дій учасників з боку страховика; набуття практичних навичок у діяльності фахівців (чи страхових посередників), якщо за функціональними обов’язками останні залучені до роботи з клієнтами;
    моделювання та аналіз конкретних ситуацій, демонстрування й оцінювання різних варіантів дій фахівців страховика в роботі з клієнтами;
    надання наочних матеріалів (макетів полісів, методичних розробок, рекламних матеріалів тощо) з власних досліджень, практики роботи конкурентів чи інших суб’єктів господарювання.
  Однією  з найважливіших умов при підготовці службою маркетингу кінцевих продуктів  своєї діяльності є прояв розумної ініціативи, котра базується на глибокому  усвідомленні фахівцями служби пріоритетних напрямків і принципів роботи страховика, і має на меті повне й усебічне використання в інтересах керівних органів і підрозділів страховика зібраної та систематизованої інформації, що її опрацьовує служба.
  2. Маркетингові дослідження і маркетингова політика страховика
  Ф. Котлер у книзі «Основи маркетингу» тлумачить маркетингове дослідження як систематичне визначення кола даних, необхідних у зв’язку з маркетинговою ситуацією, що постала перед фірмою, збір і аналіз цих даних та звіт про результати. У цій самій праці наведено докладний перелік методів збору інформації (спостереження, експеримент, опитування в різних формах і т. ін.). (Котлер Ф. Основы маркетинга. — М.: Бизнес-книга, 1995.)
  Зауважимо, що з огляду на повну відповідність наведених у книзі Ф. Котлера типових методів збору інформації потребам маркетингу у страхуванні, а також на тій підставі, що зазначені питання вивчаються в інших дисциплінах, у пропонованому підручнику на цьому не спиняємося.
  Основні джерела надходження чи отримання інформації для маркетингових досліджень у страхуванні наведено в табл. 5.2.
  При цьому критеріями можливості залучення  до збирання інформації того чи іншого джерела є норми чинного законодавства  та морально-етичні вимоги об’єднань страховиків (наприклад, Ліги страхових організацій України).
  Таблиця 5.2
Основні джерела надходження/отримання  інформації для маркетингових  досліджень у страхуванні
  Зовнішні  дані   Внутрішні дані
Страховики-партнери Сторонні фахівці (залучення на договірних засадах)
Реклама та інша відкрита інформація конкурентів
Страхові брокери  та клієнти інших страховиків
Статистичні дані, зібрані та узагальнені об’єднаннями страховиків, державними органами та громадськими організаціями;
Науково-методична  література
Преса
Мережа Інтернет
Доповіді страхових  агентів і службовців Матеріали цільового  опитування клієнтів
Статистичні бази
Дані про ефективність вкладень у рекламу та громадські зв’язки
Прийом на роботу фахівців потрібної кваліфікації
Проведення інтелектуальних  «штурмів», тендерів на розробку проекту в колективі страховика тощо
Опрацювання даних  з архіву
  Робота  зі збору інформації планується і  ведеться як логічна ланка алгоритму  маркетингового дослідження (рис. 5.1).
  Виконавці маркетингового дослідження в роботі обов’язково мають керуватись такими принципами, як об’єктивність, повнота, лаконічність та своєчасність.

Рис. 5.1. Алгоритм маркетингового дослідження  у страхуванні
  Маркетингова  політика страховика. З визначення маркетингу у страхуванні випливає логічний висновок про те, що цей вид діяльності є невіддільною складовою стратегічної політики страховика. Більш того, це не тільки засіб формування базових умов для вирішення страховиком конкретних завдань, а й механізм моделювання та аналізу ситуацій, що прогнозуються чи поставлені за мету, яка має бути досягнена на певному етапі. То за якою ж схемою і в якому середовищі оперує служба маркетингу страховика?
  Насамперед  на підставі даних попередніх маркетингових  досліджень страховик обирає варіанти можливих стратегічних напрямків своєї діяльності. Для аналізу очікуваної ефективності їх реалізації він за кожним із варіантів формує свою маркетингову політику. Як правило, ця політика містить у собі низку передумов, застережень та намірів щодо остаточних показників. Вони, у свою чергу, залежать від реальних можливостей страховика чи поставленої мети.
  Маркетингова  політика традиційно поділяється на такі основні види (хоча на практиці вони можуть бути взаємопоєднаними):
    орієнтована на вибір потенційного страхувальника, тобто на пошук окремих категорій громадян, умовно дібраних за певними ознаками — за видом трудової діяльності; відношенням до майна; регіоном проживання (наприклад, орендарі, власники автотранспортних засобів, вантажоперевізники, працівники ризикових професій тощо);
    орієнтована на окремі види страхування чи групи страхових продуктів — медичне, від нещасних випадків, надання пакета страхових послуг тим, хто від’їжджає за кордон, і т. ін., або за порівняльною вартістю страхових продуктів, сервісним обслуговуванням при їх реалізації, розслідуванні страхової події та виплаті страхових відшкодувань, забезпеченні асистансом, супроводженням ризику (наприклад, при страхуванні вантажоперевезень залізницею);
    орієнтована відносно конкретних каналів реалізації — наприклад, поширення страхових полісів на підприємствах, дібраних за певними груповими ознаками (транспортно-експедиційні, туристичні тощо).
  При цьому на тій чи іншій стадії проведення маркетингу обов’язково потребують вирішення питання суб’єктивного ставлення клієнта до страхування як інституту соціального захисту чи запропонованих йому конкретних страхових продуктів. (Цей фактор має істотне значення особливо в сучасний період формування ринкових відносин у нашому суспільстві.) Адже найпривабливіший страховий продукт не буде реалізовано, якщо потенційний клієнт не усвідомлює потреби в ньому або якщо витрати на страхування з різних причин не віднесені ним навіть до переліку другорядних. Ці питання об’єднуються поняттям формування споживчого попиту (культури страхування).
  Отже, у сфері діяльності служби маркетингу доцільно виокремити такі об’єкти  першочергової уваги:
    страхове поле (категорії потенційних клієнтів страховика та об’єктів страхування);
    якісні показники страхових продуктів;
    канали реалізації страхових продуктів;
    формування споживчого попиту.
  Об’єкти маркетингових досліджень у страхуванні. Страхове поле. Під цим узагальненим терміном у практичній роботі пропонується розглядати такі два головні поняття.
    Клієнти як фактичні чи потенційні споживачі страхових послуг. Їх поділ (його ще називають «сегментуванням ринку споживачів») для подальшого визначення або формування споживчих запитів, реалізації страхових продуктів тощо виконується за наявністю характерних ризиків, які потребують страхового захисту; місцем проживання, роботи чи іншим (наприклад, дачний кооператив, підприємство), де передбачається укладання договорів страхування; за купівельною спроможністю і т. ін.
    Об’єкти страхування, які також доцільно класифікувати для подальшої обробки інформації, що буде здобута відносно них, а саме: майно юридичних чи фізичних осіб, які визнані потенційними страхувальниками, вантажі, цивільна відповідальність тощо.
  Якісні  показники страхового продукту:
    обсяг страхового покриття;
    кількість основних та додаткових надаваних послуг;
    сума страхової премії та перелік обмежень у ризиках;
    можливість установлення партнерських взаємовідносин з клієнтом;
    простота норм страхового договору та захист інтересів страхувальника;
    своєчасне та правильне здійснення заходів із поточного обслуговування за договором;
    швидке, якісне та справедливе урегулювання страхових випадків;
    своєчасне та регулярне інформування страхувальника про проходження договору, сервіс під час виплат.
  Канали  реалізації страхових  продуктів. Головні принципи, які мають перебувати в полі зору служби маркетингу і яким має відповідати штатна мережа з реалізації страхових продуктів, полягають у тому, що штатний реалізатор (у широкому розумінні) є повноважним представником страховика, і, як правило, саме за його роботою та наданою ним інформацією клієнти приймають рішення щодо укладання договору страхування та надання переваги тому чи іншому страховикові.
  Існують, як відомо, чотири основні канали реалізації страхових продуктів: 1) офісний метод реалізації, коли клієнт самостійно прибуває чи запрошується до офісу страховика; 2) через відокремлені підрозділи та агентську мережу, які відшукують клієнта й працюють із ним за межами головного офісу; 3) через об’єднання страховиків; 4) брокерське посередництво.
  Отже, служба маркетингу має відповідно відстежувати діяльність кожного із зазначених каналів та впливати на їх функціонування.
  Головними критеріями оцінювання ефективності та предметом уваги з боку служби маркетингу щодо перших двох каналів  має бути рівень реалізації ними страхових продуктів; розвиток контингенту постійних клієнтів; участь фахівців страховика в заходах маркетингових досліджень і вишукуванні потрібної інформації.
  У процесі реалізації страхових послуг через об’єднання страховиків (пули, бюро, консорціуми) фахівці маркетингу мають враховувати ось що. Стосовно розвитку цього каналу реалізації страховик, дістаючи змогу регулярно опосередковано укладати групові договори страхування або регулярно отримувати страхові платежі (через ядерний авіаційний чи морський пул страховиків), може потерпати від притаманних цьому каналу недоліків.  
Насамперед ідеться про те, що об’єднання страховиків працюють здебільшого за досить низькими тарифами і вплинути на їх підвищення чи поліпшення умов договорів під час безпосереднього спілкування з клієнтами страховик не має змоги, а також про значні накладні витрати (утримання персоналу виконавчої дирекції об’єднання, вступні та членські внески, витрати на проведення нарад, формування гарантійних фондів та інше).

  Щодо  роботи з брокерами — надання їм інформації, яка формує привабливість страховика демонструванням переваг чи переліку позитивних показників у його роботі порівняно з конкурентами, а також можливість переговорів з брокерами для отримання від них через учасників переговорів з боку страховика інформації для маркетингових досліджень.
  Формування  споживчого попиту. Взагалі ця проблема є найважливішою серед усіх складових політики зовнішніх стосунків страховика й охоплює такі аспекти його діяльності.
    Зв’язки страховика з громадськістю (public relations), форми і методи яких та взаємозв’язок з маркетингом добре висвітлені в популярних виданнях. Зазначимо лише, що ця робота страховика спрямована насамперед на створення і розвиток його позитивної репутації серед фактичних і потенційних клієнтів, а також серед пріоритетних (з погляду перспективи розширення ринку збуту) груп населення.
    Реклама (див. далі).
    Формування споживчого попиту.
  Остання складова, яку ще називають стимулюванням  збуту чи продажу (sales promotion), охоплює практично всі заходи, спрямовані безпосередньо чи опосередковано на збільшення реалізації страхових продуктів. Проте якщо більша частина цих заходів різною мірою реалізується іншими підрозділами страховика і становить їх прямі функції, то є ряд моментів, які відносяться до безпосередніх функцій служби маркетингу:
    роз’яснення специфіки виду страхування, який цікавить клієнта, допомога у визначенні реальної потреби у страхуванні конкретних ризиків та наданні юридичних консультацій із супутних проблем;
    високий сервіс обслуговування іншими засобами (форми розглядалися раніше);
    матеріальні та моральні форми заохочення постійних клієнтів, у тому числі шляхом бонусу чи допомоги в якісній профілактиці страхових випадків;
    якомога ширша реалізація клієнтам «пакетів страхових полісів» на різні види страхування і для кількох членів сім’ї;
    залучення пріоритетних клієнтів до кола акціонерів страховика;
    формування «торговельної марки» страховика, під якою слід розуміти те, що містить у собі поняття його авторитету й ділової репутації та вірності найкращим традиціям.
  Організація служби маркетингу. Залежно від розмірів кадрового апарату страховика функції служби маркетингу можуть покладатися безпосередньо на окремий підрозділ з кількох співробітників або на одного фахівця. Цю службу доцільно підпорядковувати керівним посадовим особам страховика (скажімо, першому заступникові голови правління), враховуючи її повноваження з питань збирання, узагальнення та аналізу інформації, що стосується стратегічних напрямків розвитку страховика, контролю й роботи з визначення ефективності окремих заходів і видів діяльності конкретних фахівців та підрозділів. Ця служба в межах своїх функцій чи конкретних завдань повинна мати можливість доступу до необхідної інформації та опитування відповідних фахівців з інших підрозділів.
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.