На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


контрольная работа Тенденцї розвитку нновацй

Информация:

Тип работы: контрольная работа. Добавлен: 02.06.2012. Сдан: 2010. Страниц: 5. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


ЗМІСТ 
 

 

1. Сучасні світові  тенденції розвитку інновацій

      На  початку ХХІ століття процес створення  та нагромадження нових знань  привів до переходу до якісно нового стану: знання стали самостійною продуктивною силою. Сучасна "нова економіка" –  це виробництво і використання нових  знань, перетворення їх на повноцінний фактор виробництва, який відіграє провідну роль у системі факторів.
      Отже, в сучасному світі відбувається переоцінка основних цінностей. Від  економічної спрямованості суспільство  переходить до інноваційної, від нагромадження  матеріального багатства як основи особистого добробуту – до нагромадження інформації як основи суспільного прогресу. Не так володіння матеріальними благами, як володіння інформацією та інтелектуальним потенціалом визначають місце людини в сучасному суспільстві. Інвестиції в людський капітал і формування на цій основі інтелектуального капіталу суспільства перетворюються на пріоритетний загальнонаціональний інтерес.
      Інноваційний  тип економічного розвитку дедалі більше стає тим фундаментом, який визначає економічну міць країни та її перспективи на світовому ринку. Основною ознакою сучасного розкладу сил в світі є суттєвий відрив країн-лідерів, що створюють "інноваційний анклав" в світі, від менш потужних країн, які змушені повністю залежати від позиції "активних гравців". В країнах, що належать до інноваційних лідерів, спостерігається висока концентрація найбільш рентабельних видів бізнесу (з найбільшим вмістом доданої вартості в ціні продукту), переважно високотехнологічна структура національного виробництва, винесення за межі власної країни промислово-технологічного циклу виробництв, які є екологоємними, ресурсоємними тощо, зосередження найбільших фінансових потоків. Попри те, що між цими країнами спостерігається жорстка конкуренція за високорентабельні види діяльності, у випадках виникнення спільної загрози існуванню чинної соціально-економічної моделі вони об’єднують свої зусилля для реалізації спільної політики щодо джерел цієї загрози.
      Між тим, начебто безпрограшне становище  країн-лідерів має й зворотний  бік. Так, більша залученість в глобальні стосунки та орієнтація на інноваційний тип розвитку містять в собі і неабиякі загрози щодо перспектив сталості такого розвитку. Явище фінансових "мильних бульбашок" притаманне саме потужним економікам, які найбільше орієнтуються на інноваційний тип розвитку. Потужний регуляторний та фінансовий потенціал дозволяє "гасити" небезпечні прояви, які виникають внаслідок ейфорії від здобутків інформаційних виробництв, регіональної та міжнародної інтеграції, спекулятивних дій тощо. Проте перманентність появи осередків загрози поступово виснажує економіку, яка змушена спрямовувати значні ресурси для погашення чергової "бульбашки".
      Тенденції глобального економічного розвитку свідчать про те, що роль "нової" інформаційної економіки часто суттєво перебільшується. У 2000-2002 рр. у США луснула "мильна бульбашка" ринку акцій високотехнологічних компаній. Це стало наслідком ослаблення взаємозв’язків даного сегмента ринку з традиційною економікою, посилення "самодостатності" високотехнологічної сфери. Не останню роль відіграв спекулятивний потік капіталів у галузі "hi-tech", інтенсивність якого багаторазово підсилилася внаслідок розвитку електронних грошових систем. Неконтрольована інформаційна економіка плодить фінансових спекулянтів і напівлегальні види бізнесу, одночасно нав’язуючи подальше ослаблення можливостей державного регулювання.
      У глобальному масштабі концепція "інформаційного суспільства" не враховує той факт, що головна мета виробництва інформації полягає у підвищенні продуктивності праці в матеріальній сфері. "Перехід від індустріального до постіндустріального суспільства відбувається через всебічний розвиток матеріального виробництва, його технічне переозброєння на основі нових технологій, зростання загального і культурного рівня трудящих, удосконалення організації праці та управління". Задоволення потреб споживачів в нематеріальній сфері не лише не зменшує, а у більшості випадків й збільшує обсяги матеріальних потреб суспільства (винятком є, як правило, продукт галузей низького рівня переробки, попит на який зменшується через впровадження ресурсо- та енергозберігаючих технологій). Відповідно, деіндустріалізація економіки як така не може розглядатися як рух до постіндустріального суспільства. Останнє формується за умов випереджаючого зростання інформаційної складової національного виробництва порівняно з індустріальною.
      Такий феномен пояснюється тим, що формування "нової економіки" тісно пов’язане  з процесами глобалізації. Ілюзія відмирання "старої" економіки, місце  якої посідає "нова", виникає через поширення міжсекторного поділу праці в глобальному масштабі. Практичний прояв цього процесу полягає в прагненні розвинених країн світу монополізувати розробку технологій, переносячи в країни "третього світу" низькотехнологічні, екологічно "брудні" галузі промисловості. Відбувається зміщення старих технологічних укладів на економічну "периферію".
      Таким чином, вірне розуміння суті інноваційних процесів, які лежать в основі сучасних моделей розвитку провідних економік світу, а також їхнього місця в цілісній суспільно-економічній системі набуває винятково важливого значення.
      Інноваційна діяльність є складним процесом трансформації  новоотриманих ідей та знань в  об’єкт економічних відносин. Зрозуміло, що такий процес становить складну  багаторівневу систему економічних відносин щодо "уречевлення" знань, якій властиві специфічні взаємозв’язки та закономірності. З огляду на значну, часом визначальну роль, яку інноваційні процеси відіграють в сучасній економіці, визначення та врахування цих особливостей є неодмінною умовою забезпечення ефективності економічної стратегії держави.
      Закон України "Про інноваційну діяльність" трактує інновації як "новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоспроможні  технології, продукцію або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери".
      Відповідно, інноваційним, згідно з Законом, визнається продукт, який є реалізацією об’єкта інтелектуальної власності, на який виробник продукту має державні охоронні документи (патенти, свідоцтва) чи одержані від власників цих об’єктів інтелектуальної власності ліцензії, або реалізацією (впровадженням) відкриттів, який підвищує вітчизняний науково-технічний і технологічний рівень, який в Україні вироблений вперше, або, якщо не вперше, то який порівняно з іншим аналогічним продуктом, представленим на ринку, є конкурентоспроможним і має суттєво вищі техніко-економічні показники.
      "Піонерний" статус інновації у певній ринковій ніші створює для підприємства, яке її здійснює, тимчасову можливість виходу за рамки обмежень, які накладає функціонування в конкурентній економіці, отримуючи за рахунок цього додатковий зиск, виражений у формі матеріальних чи нематеріальних активів. Це дає підстави для досить важливого висновку щодо того, що економічний ефект від інновації обумовлений саме обмеженістю сфери (чи часу) її поширення, яка створює тимчасову ринкову асиметрію. Обмеження поширенню інновації в конкурентній економіці створюються як за рахунок об’єктивних перешкод (наявність у конкурентів достатніх фінансових ресурсів, технологічних можливостей, навичок тощо), так і через систему патентно-ліцензійного права.
      Інноваційна діяльність – процес, спрямований на реалізацію результатів закінчених наукових досліджень і розробок або інших науково-технічних досягнень у новий або вдосконалений продукт, що реалізується на ринку, у новий або вдосконалений технологічний процес, що використовується у практичній діяльності, а також у пов’язані з цим додаткові наукові дослідження і розробки. При цьому слід враховувати, що інноваційна діяльність означає весь, без виключень, інноваційний процес, починаючи з появи науково-технічної ідеї і завершуючи розповсюдженням (дифузією) продукту.
      Інноваційний  процес у сучасному розумінні  не обмежується першою появою на ринку  нового продукту, послуги або доведенням до проектної потужності нової технології. По мірі розповсюдження інновація вдосконалюється, стає більш ефективною, набуває раніше не відомих споживчих властивостей. Це відкриває для неї нові сфери застосування, ринки, нових споживачів. Сукупний суспільний результат інновації є позитивним саме завдяки механізму дифузії інновацій. Інновація внаслідок свого комплексного розгортання утворює нову технолого-соціально-економічну підсистему суспільства, яка складається з:
    галузей, які здійснюють інновацію;
    галузей, які поширюють нову технологію та поглиблюють її економічні переваги;
    галузей, що виникають у "шлейфі" розвитку нового технологічного стилю.
      Критична  важливість дифузії інновацій обумовлює  тісний взаємозв’язок між науково-технічною, виробничою та інвестиційною діяльністю та свідчить про необхідність розгляду не лише інновації як окремого техніко-організаційного  акту, а комплексу дій суб’єктів господарювання та складових національної інноваційної інфраструктури, який набуває вигляду інноваційного процесу. Отже, наступний принципово важливий висновок полягає в тому, що досягнення синергетичного ефекту інновації вимагає значно більшого обсягу контрактних взаємовідносин та сукупних інвестицій, ніж потрібно, щоб отримати локальний економічний ефект від звичайного капіталовкладення.
      Практично, інновація являє собою зміну  технології виробництва, яка безпосередньо  впливає на продуктивність факторів виробництва та спосіб їхнього поєднання, а отже, забезпечує видозміну виробничої функції. За визначенням, інновація в соціально-економічній системі є способом якісно більш ефективного використання ресурсів. Отже, навіть за збереження наявної диспозиції факторів виробництва відбувається збільшення обсягів виробництва. У більш загальному вигляді, інноваційна інвестиція є "ресурсоощадним" вкладенням, яке забезпечує значно більшу за середню по економіці економічну віддачу (зрозуміло, з відповідним підвищенням рівня підприємницького ризику).
      Таким чином, стратегічний суспільний ефект  інновацій полягає в тому, що вони:
    здійснюють прискорення зростання продуктивності факторів виробництва, що важливо за умов дефіцитності принаймні одного з них;
    забезпечують прискорення зростання обсягів виробництва;
    прискорюють структурні зрушення, сприяють перерозподілу ресурсів на перспективні напрями суспільно-економічного розвитку;
    поліпшують статус країни в глобальній економіці та національну конкурентоспроможність.
      Отже, інноваційний розвиток можна охарактеризувати як процес структурного вдосконалення національної економіки, який досягається переважно за рахунок практичного використання нових знань для зростання обсягів суспільного виробництва, підвищення якості суспільного продукту, зміцнення національної конкурентоспроможності та прискорення соціального прогресу в суспільстві.
      З вищенаведеного визначення слідує, що стимулювання інноваційного розвитку не може бути обмеженим лише точковим стимулюванням вибраних тем досліджень чи розробок, а має бути спрямоване на створення умов для масового пошуку результативних шляхів технологічних змін і швидкої підтримки позитивних знахідок. Відтак головним завданням інноваційної політики держави є забезпечення збалансованої взаємодії наукового, технічного і виробничого потенціалів, розробка та впровадження механізму активізації інноваційної діяльності суб’єктів підприємництва, поширення інновацій по усіх сферах національної економіки.
      Об’єктом  інноваційної політики виступають не лише і не стільки окремі наукові чи виробничі підприємства, але також налагодженість та стабільність їхнього взаємозв’язку, системність взаємодії в процесі створення інновацій. Досвід США, країн Західної Європи, так само як і СРСР, показав, що при інтенсивному освоєнні інновацій більшість учасників інноваційного циклу перебувають, здебільшого, у відносинах організаційної спорідненості. Наприклад, у рамках ТНК на Заході, у рамках одного відомства в колишньому СРСР. Отже, посилюється необхідність цілеспрямованого, системного управління цим процесом, узгодженої взаємодії науковців та спеціалістів різних галузей знань для пошуку і розробки необхідних технологічних процесів, визначення оптимальних режимів роботи, створення устаткування. Не випадково, що саме в процесі управління великими інноваційними проектами були створені і поширились програмно-цільові методи управління.
      В політекономічному контексті потреба  цілеспрямованого державного регулювання  та стимулювання інноваційних процесів пояснюється через концепцію ринкових екстерналій. Оскільки, як було зазначено вище, інновація є носієм синергетичного ефекту, наслідки її реалізації споживаються не лише її безпосереднім виконавцем-інноватором, а, в тій чи іншій мірі, всіма членами суспільства (у вигляді технічного та соціального прогресу). Завдання державної інноваційної політики полягає в тому, щоб забезпечити інтерналізацію цієї економічної екстерналії. Тобто компенсувати інноваторам ефект, який інновації здійснюють для суспільства в цілому. Така компенсація може набувати вигляду як прямого надання фінансових ресурсів через систему пільгового кредитування, оподаткування, митного обкладення, грантів тощо, так і непрямого – через надання повністю чи частково безоплатних послуг в інфраструктурній, інформаційній, правовій та інших сферах. Зокрема, в США витрати приватних фірм на НДДКР з 1954 р. вираховувалися з оподатковуваного прибутку, а з 1981 р. 25 % (пізніше – 10 %) цих витрат навіть вираховувалися безпосередньо з суми сплаченого підприємством податку.
      У певних випадках, якщо очікувані екстерналії  споживатимуться окремою корпоративною  групою, функції компенсації їхньої вартості можуть належати приватним  економічним суб’єктам, наприклад  – промислово-фінансовій групі, транснаціональній  корпорації тощо.
      Таке  трактування інноваційного процесу  дає підстави для принципово значимого  висновку про необхідність реалізації на території країни всього циклу  впровадження інновації. Адже лише в  цьому разі суспільство зможе  споживати екстерналії, які супроводжують інновацію, і які було оплачено державою, або іншою фінансовою установою. Експорт інтелектуального продукту на ранніх стадіях інноваційного циклу веде до фактичної втрати зазначених коштів. Принагідно зауважимо, що імпорт інноваційного продукту забезпечує певну економію фінансових ресурсів на започаткування інноваційного циклу, проте, як правило, веде до значної обмеженості синергетичного ефекту від інновації. Зокрема, пожвавлення у сферах поліпшення продукту, розробки і реалізації супутніх інноваційних продуктів, стимулювання споживання цього продукту.
      У світовій практиці підтримки інноваційної діяльності вироблено значну кількість  інструментів, за допомогою яких держава  реалізує необхідні функції у  цій сфері. Серед них можна  виділити декілька груп:
      Пряма фінансова підтримка інноваційних процесів:
    безпосереднє фінансування утворення нових галузей, наукоємних виробництв тощо за рахунок коштів державного бюджету, зокрема на державних підприємствах;
    ініціювання створення та фінансування науково-дослідницьких програм, наукових центрів шляхом конкурсного відбору;
    надання безпроцентних чи пільгових позик та грантів;
    державне замовлення на інноваційні продукти;
    дотації за рахунок державного бюджету для визначених галузей, виробництв чи технологій;
    компенсація банківського процента цілком чи його частини, в разі спрямування позики на фінансування інвестицій у технологічні інноваційні зміни;
    державні виплати провідним науковим центрам та науковцям;
    компенсація науково-дослідним установам витрат, пов’язаних з налагодженням інформаційного забезпечення (підключення до всесвітньої мережі "Інтернет", організація передплати зарубіжних видань для бібліотек тощо).
      Фіскальні пільги для інноваторів:
    зниження ставок податку на прибуток підприємств;
    податковий кредит інноваційним підприємствам;
    зменшення суми прибутку до оподаткування шляхом виключення з нього вартості досліджень чи освоєння нової технології;
    звільнення від деяких відрахувань до бюджету;
    звільнення від сплати податку на прибуток, який отримано власниками майнових прав інноваційних та венчурних фірм;
    відстрочка сплати імпортного мита чи звільнення від його сплати в разі ввезення товарів для реалізації інноваційного проекту;
    пільгова амортизація для фірм, визначених як інноваційні.
      Інші  правові, інфраструктурні, економічні та політичні інструменти підтримки інновацій:
    удосконалення законодавства про авторське право, патентних відносин;
    введення системи сертифікації та стандартів, що заохочує споживання інноваційних товарів, товарів харчування високої якості, нових медичних, будівельних, телекомунікаційних, рекреаційних, туристичних, транспортних послуг тощо;
    розвиток та підтримка системи освіти в країні: закладів загальної освіти, університетів, спеціальної фахової підготовки, системи безперервного навчання і перекваліфікації робочої сили, курсів профільного тренінгу та менеджменту;
    тимчасовий дозвіл на монополію виробника інноваційних товарів та впровадника інноваційних технологій, або, навпаки, обмеження монопольного становища, що зменшує витрати становлення нових виробників товарів чи послуг;
    створення державної інформаційної інфраструктури, розширення доступу до інформаційних мереж та банків даних, бібліотек;
    надання державних замовлень підприємствам для гарантування компенсації витрат на фінансування інновацій;
    здійснення державного лобіювання інтересів українських виробників інноваційної продукції на міжнародному рівні, застосування відповідного торговельного режиму та регулювання валютних курсів.
      Здійснюючи  політику регулювання і стимулювання інноваційного розвитку, держава змушена постійно вирішувати проблему балансу розподілу суспільних ресурсів. Традиційна дилема суспільного вибору "гармати чи масло" (тобто, встановлення співвідношення між виробництвом продукції споживчого і виробничого призначення) перетворюється сьогодні на тріаду "гармати, масло чи наука". Вкладаючи кошти в стимулювання споживчого попиту, суспільство відволікає їх від інвестиційного і інноваційного напрямів (точніше, ці кошти йдуть на поповнення інвестиційного потенціалу довгим шляхом, значно втрачаючи на ньому в обсязі). Рішення про концентрацію коштів на реалізацію інноваційних проектів, в свою чергу, веде до відносного зменшення обсягів споживання та поточного виробництва й інвестування. Це особливо відчутно в умовах стагнуючої економіки. Між тим, як зазначав ще М. Туган-Барановський, в довгостроковій перспективі саме технологічні зрушення формують сукупний попит. Отже, вкладаючи кошти в інновації, суспільство закладає основи довгострокової стратегії формування внутрішнього ринку товарів споживчого та виробничого призначення.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Йозеф Шумпетер – фундатор інноваційної теорії

      Одним з найвідоміших і найславетніших економістів першої половини ХХ ст. є Йозеф Шумпетер (1883-1950). Його теоретична спадщина надзвичайно широка та різноманітна. Історії й методології економічного аналізу присвячено такі його праці, як "Суть і основний зміст теоретичної політекономії" (1908), "Історія економічного аналізу" (1954), економічній динаміці – "Теорія економічного розвитку" (1912), теорії суспільного розвитку – "Капіталізм, соціалізм і демократія" (1942).
      Усебічне  вивчення історії економічного аналізу  привело Шумпетера до висновку, що найдосконалішою на той час концепцією в політекономії була теорія загальної  економічної рівноваги Вальраса. Проте він бачив у ній і суттєву ваду, яка полягала в тім, що теорія економічної рівноваги відбивала статичний стан економіки і не враховувала факторів розвитку економічних процесів.
      Прагнучи  подолати цю обмеженість теоретичної  концепції Вальраса, Шумпетер в центр свого дослідження поставив саме розвиток системи і ті чинники, які стають рушійними силами такого розвитку. Основною особливістю його підходу було те, що, аналізуючи причини динамічних змін, він концентрував увагу на інших виробничих факторах, ніж ті, які традиційно розглядали його попередники. Рушійною силою розвитку в його теорії є підприємець, визначальними соціальними рисами якого є не права власності, а особисті якості – ініціативність, далекоглядність, авторитет, готовність до ризику, здатність до інноваційної діяльності. Підприємець, завдяки таким рисам, є головним суб’єктом технічного прогресу, створюючи надлишок вартості, забезпечуючи своєю діяльністю розвиток економіки.
      З особою підприємця так чи інакше зв’язується  визначення й інших категорій. Зокрема, процент є ціною, сплачуваною за придбання нових продуктивних сил з прибутку. Прибуток також є винагородою за активність підприємця. Він має тимчасовий характер і зникає, коли новаторство замінюється рутиною.
      1942 року було опубліковано одну  з найвідоміших праць Шумпетера "Капіталізм, соціалізм і демократія" – дослідження історичної долі капіталізму. Автор узагальнює теоретичний аналіз капіталізму на підставі якісних зрушень, що відбулися в структурі буржуазного суспільства в першій половині ХХ ст., і висуває концепцію самозаперечення, відмирання капіталізму.
      Однак Шумпетер досить своєрідно трактував  суть капіталізму. Принциповою рисою останнього він уважав діяльність підприємця-новатора – тієї головної дійової особи буржуазних економічних відносин, котра за допомогою грошового капіталу здійснює свою історичну функцію. Тобто капіталізм він розумів надто обмежено – як приватнопідприємницьку систему класичного типу, що базується на дрібній і середній власності. Відповідна їй система цінностей відбивала природу пуританського індивідуалізму. З розвитком капіталістичної системи відбувається нагромадження багатства, його інституціоналізація, виникають великі корпорації, зростає роль держави в економічному житті, що, на думку Шумпетера, є ознаками розкладу, кризи капіталізму, який стає жертвою своїх власних успіхів.
      Насамперед  відбувається відмирання функції підприємця у зв’язку з нарощуванням могутності великого бізнесу внаслідок технічного прогресу. Велика корпорація з високопрофесійним  менеджментом і тяжінням до монополізму вдало пристосовується до технічного прогресу, але великий бізнес загрожує існуванню самої підприємницької ініціативи, оскільки він раціоналізує і ставить на наукову основу інноваційний процес. Відмирання з цієї причини індивідуальної підприємницької активності завдає, за Шумпетером, нищівного удару капіталістичному ладу. Поступове зникнення підприємця означає прискорену загибель буржуазії, оскільки процент виплачується з її прибутку.
      Нова  фаза капіталізму характеризується, за Шумпетером, також руйнуванням його соціальної бази під впливом масового акціонування власності, яке знищує індивідуального власника, котрий завжди був опорою капіталістичного суспільства.
      На  думку Шумпетера, досконала конкуренція  для суспільства – це стимул для мінімізації витрат і максимального наближення оплати праці до її граничної продуктивності. Для підприємця – це стимул для мінімізації витрат і максимізації прибутку. Тобто прибу-ток є результатом підприємницької активності за інших однако-вих умов. Його зростання стає самоціллю виробництва. Шумпетер називає таку економічну ситуацію і такий прибуток статичними, а конкурентну боротьбу неефективною, оскільки за цих умов не можна гарантувати, що виробництво й справді досягне якісно нового рівня.
      Ефективна конкуренція, за Шумпетером, можлива тільки за умов економічної динаміки. Цей стан забезпечується якісно новим рівнем виробництва, що базується на безперервному запроваджуванні нововведень, новаторстві на всіх рівнях – технологічному, управління й організації виробництва, якості продукту, освоєння нових ринків збуту, сировини.
      Тобто ефективна конкуренція – це конкуренція  нового типу, побудована на новаторстві. Вона не зв’язана з традиційним  ціноутворенням, з досягненням верхньої межі рентабельності, а означає змагання в усіх сферах діяльності, вона відкриває нові можливості для вдосконалювання умов виробництва, змінює структуру взаємовідносин між виробниками, структуру попиту і пропозиції, умови формування витрат виробництва й цін. Ціноутворення більше не обмежується впливом самих тільки попиту і пропозиції.
      Головним  агентом ефективної конкуренції  є підприємець-новатор, а її важливою умовою – монополізація виробництва, яка дає змогу нагромаджувати кошти для впровадження інноваційних програм. "Будь-яка успішна інновація веде до монополії, а будь-яка монополія сприяє інновації", – писав він.
      Конкуренція стимулюється тяжінням підприємця-новатора до отримування надприбутків за рахунок  переваг, набутих не зменшенням витрат, а внаслідок повного усунення конкурента з ринку: конкурент-новатор руйнує навіть можливість існування інших конкурентів.
      Як  зазначав Шумпетер, суперництво в  класичній формі стає неможливим. Досконала конкуренція втрачає  своє значення і не може розглядатись як модель максимальної ефективності. За умов досконалої конкуренції стимул до технічного прогресу стає дуже слабким, бо надприбуток від інновацій швидко ліквідується конкурентами, які не витрачаються на розробки та впровадження нововведень, але негайно їх переймають. Досягнуті переваги перетворюються на втрати. Тяжіння норми прибутку до усереднення також не сприяє досягненню переваг на ринку. Для економічного розвитку все більш необхідними стають великі капітали.
      Монополія. Шумпетер уважав, що економічна ефективність за умов урівноваженого стану економіки гальмується проблемою використання ресурсів і технологічних можливостей. Досконала конкуренція стає неможливою, оскільки продавці (покупці) перебувають у неоднакових умовах. Виграш забезпечується об’єктивними умовами і не досягається за рахунок інших.
      Переваги, які отримує виробник завдяки  винятковому становищу на ринку, є монопольними перевагами. Найбільш значущі результати дає новаторство, забезпечуючи підприємцю прорив, як в галузі ціноутворення, так і охоплення ринку.
      Але Шумпетер стерджував, що монополії у чистому вигляді не існує. Це лише тимчасове явище. Більш важливою для ринку, для економіки в цілому він уважає ситуацію об’єднання групи конкурентів – олігополію.
      Плюси й мінуси олігополії розглядали й  інші економісти. Але тільки Шумпетер стверджував, що олігополія сприяє технічному прогресу. Вона дає змогу виділяти кошти для НДР, збільшує впевненість інвесторів у отриманні високих прибутків за допомогою випуску нових товарів, розширення асортименту.
      Економічна  рівновага. Шумпетер наголошує, що динамічний стан економіки унеможливлює врівноважувальну дію конкуренції. Навпаки, ефективна конкуренція веде до розбалансування, перебудови економіки, стрибка у розвитку продуктивних сил.
      Теорія  інновацій Шумпетера створила можливість узгодження таких явищ, як вільна конкуренція й монополія, котрі до нього розглядали як ринкові ситуації, що виключають одна одну. Він виводить поняття конкуренції за межі товарного світу й ринкових відносин.
      Проте Шумпетер вказував на існування такого явища, як еволюція економічної динаміки, коли немає місця досконалій конкуренції, її замінено альтернативною формою – недосконалою конкуренцією.
      Він визнавав, що його трактування конкуренції  виходить за межі аналізу ринку і  не спрямоване на вирішення проблеми ринкової рівноваги. Теорія ефективної конкуренції пояснює загальні причини циклічного розвитку, але не торкається внутрішніх закономірностей функціонування ринкового механізму.
      Треба зазначити, що Ф. Хайєк, тоді професор Віденського  університету, 1929 р. незалежно від  Шумпетера сформулював ідею ефективної конкуренції, включивши в модель дещо інший чинник – монополію на інформацію, що його він зв’язував як з НТР, так і з характеристиками діяльності підприємця-новатора. Ф. Хайєк писав: "Практично кожен індивід має певні переваги щодо інших у тім розумінні, що він володіє унікальною інформацією, якій можна знайти вигідне застосування, але котру можна використати лише за умови, коли рішення, що залежать від цієї інформації, приймає він сам або бере в цьому активну участь".
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.