На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Загальна будова тонкої кишки. Процеси травлення в рзних вддлах тонкої кишки травн ферменти. Загальна характеристика виразкової хвороби. Патологчна анатомя симптоматика виразкового захворювання. Структурно-функцональн особливост тонкої кишки.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Медицина. Добавлен: 05.05.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


СТРУКТУРНО-ФУНКЦІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТОНКОЇ КИШКИ У ЛЮДЕЙ В НОРМІ ТА ПІСЛЯ ПЕРЕНЕСЕННЯ ВИРАЗКОВОЇ ХВОРОБИ

Дипломна робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня ”Бакалавр”
Цубера Вікторія Юрівна
Івано-Франківськ
2009
ЗМІСТ

ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ
РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНА БУДОВА ТА ФУНКЦІЇ ТОНКОЇ КИШКИ
2.1 Відділи тонкої кишки
2.2 Будова стінки тонкої кишки
2.3 Функції тонкої кишки
2.4 Процеси травлення в різних відділах тонкої кишки і травні ферменти
РОЗДІЛ 3. ВИРАЗКОВА ХВОРОБА ТА ІНШІ ВИДИ ВИРАЗОК ТОНКОГО КИШЕЧНИКА
3.1 Загальна характеристика виразкової хвороби
3.1.1 Класифікація виразкової хвороби
3.1.2 Етіологія і патогенез
3.1.3 Патологічна анатомія і симптоматика виразкового захворювання ТК
3.1.4 Ускладення виразкової хвороби тонкої кишки
3.2 Симптоматичні виразки
3.3 Лікування виразок ТК
РОЗДІЛ 4. СТРУКТУРНО-ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ТОНКОЇ КИШКИ ПІСЛЯ ПЕРЕНЕСЕННЯ ВИРАЗКОВОЇ ХВОРОБИ
ВИСНОВКИ
ЛІТЕРАТУРА
ВСТУП
Тонка кишка (ТК) є найбільш довгим відділом травного тракту. Вона розташована між шлунком і товстою кишкою [60]. Виконує хімічну обробку їжі - хімуса (білків, вуглеводів, ліпідів) після попереднього травлення в шлунку: проштовхування хімуса, вироблення гормонів і головне - всмоктування продуктів розщеплення в кров і лімфу. У тонкому кишечнику виробляються ферменти, які разом із ферментами, що виробляються підшлунковою залозою й жовчним міхуром, сприяють розщепленню їжі на окремі компоненти. Потім білки перетворюються в амінокислоти, вуглеводи розщеплюються на прості цукри, а жири - на більш дрібні складові, що сприяє ефективному всмоктуванню поживних речовин.
Саме в тонкій кишці також відбувається всмоктування більшості лікарських речовин, отрут, токсинів і ксенобіотиків при їхньому пероральному введенні. Крім перетравлювання, всмоктування й транспортування харчових мас тонка кишка також виконує функції імунологічного захисту й секреції гормонів [59].
Отже, тонка кишка виконує чиненайбільше функцій із усіх відділів травного тракту. Тому захворювання цього відділу кишечника можуть давати дуже негативні наслідки на організм людини. Загальновідомою і поширеною хворобою ШКТ є виразка (ulcus, helcoma) шлунку (ушкодження слизової оболонки, поява виразок, які довго не загоюються). Виразка виникає через втрату опірності слизової оболонки шлунку до шлункового соку внаслідок цілого ряду причин [56]. Дещо рідше в людини можуть виникати подібні виразки відділів тонкої кишки (не менш небезпечні): виразкова хвороба дванадцятипалої кишки, прободова виразка, виразка тонкої кишки проста (неспецифічна, кругла, трофічна, ідіоапатична і т.д.).
Виразки досліджували ще такі античні лікарі, як Гален, Цельсій, Аретей. Перші поодинокі, хоч і недостатньо повні і точні описи клініки хронічної виразки шлунку зустрічаються в літературі XV-XVIII століть. З того часу до наших днів цю хворобу, здається, вивчили досить детально. Можливо, так думали і в перші десятиліття ХХ ст., але ІІ Вітчизняна війна показала, що не все так просто, бо виразкові захворювання в людей того періоду виявилися важчими, ніж в мирний час. Тоді вчені прийшли до висновку, що цьому сприяє нервовий фактор людини (який у воєнні роки дуже нестабільний). На початку ХХІ століття виявили, що важливим фактором утворення виразок ШКТ є бактерія Helicobacter pilory. Це вплинуло на деяку зміну процесу лікування виразкової хвороби. І все-таки дослідження виразкової хвороби і тепер залишається актуальним. Тим більше, що частота виразкових захворювань, зокрема у дітей, в отсанні роки збільшується [67]. У наш час активізувалися дослідження наслідків впливу виразкової хвороби в осіб, які її перенесли на структуру та функції шлунку і тонкої кишки. Такі дослідження також є дуже важливими, оскільки такі зміни в шлунково-кишковому тракті залежать від протікання виразковї хвороби, а тим самим від того, як її лікують. Тому нові знання в цій галузі можуть в майбутньому вплинути на вдосконалення лікувального процесу виразок ШКТ.
Метою даної робити є описати будову і функції тонкої кишки в інтактному стані; причини, види, симптоми виразкових захворювань та наслідки їх у людей після лікування виразки цього відділу травного тракту. Важливим аспектом є порівняння структурно-функціональних особливостей тонкої кишки до і після перенесення захворювання на виразку.
Розділ 1. ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ
Для написання даної роботи було використано базові й новітні джерела медичної літератури з анатомії, патанатомії, фізіології людини та ін., в яких описані детальна анатомічна будова різних відділів, фізіологічні функції та процеси тонкої кишки. Для розділу „Загальна будова та функції тонкої кишки використали такі базові джерела літератури: Сауляк-Савицька М.М. „Анатомія людини” (1966); Миловзорова М.С. „Анатомия и физиология человека” (1972); „Анатомия человека” (под. Ред. М.Г. Привеса, 1985); „Международная анатомическая номенклатура (с официальным списком русских эквивалентов)” (за ред. С.С. Михайлова, 1980) [29]. Для цього розділу використали також нові роботи: Головацький А.С., Черкасов В.Г., Сапін М.Р., Парахін А.І. „Анатомія людини”, Т. 2 (2007); Гринчук В.О., Велемець В.Х., Пикалюк В.С., Шевчук Т.Я. „Внутрішні органи та серцево-судинна система людини” (2005) та ін.
Опрацювали також літературу з пропедевтики внутрішніх хвороб, з якої брали інформацію про виразкові захворювання ТК, їх особливості в дванадцятипалій, порожній та клубовій кишці. Монографії та підручники, використані нами з цієї галузі з: Бременер С.М. „Язвенная болезнь” (1961); Струков А.І., Сєров В.В. „Патологічна анатомія: Підручник” (2004); „Анатомія та фізіологія з паталогією” (За ред. Я.І. Федонюка, Л.С. Білика, Н.Х. Микули, 2002); І.М. Ганджа, В.М. Коваленко, Н.М. Шуба, Л.Я. Бабиніна та ін. „Внутрішні хвороби” (2002) та ін. Також для характеристики виразкової хвороби використовували і наукові статті: Бондарев Г.А. „Динамика осложнений язвенной болезни в Курской области за 20 лет” (2003); В.I. Бiлик „Виразкова хвороба шлунка та 12-палої кишки: Статистична обробка даних ендоскопiчного обстеження” (1996) та ін.
Для розділу „Структурно-функціональні особливості тонкої кишки після перенесення виразкової хвороби” даної кваліфікаційної роботи ми використовували як монографії, підручники, посібники, так і наукові статі: Хендерсон Дж. М. „Патофизиология органов пищеварения” (пер. с англ.) (1999); Саєнко В.Ф., Іващук О.І., Гомоляко І.В., Бодяка В.Ю. „Зміни з боку тонкої кишки у разі виразкової дуоденальної кровотечі у хворих старше 60 років” (наукова стаття, 2002) і т. д.
Крім того, послуговувалися інформацією з авторефератів дисертацій, оскільки піднята нами тематика ще є недостатньо досліджена: „Стан хворих в ранні терміни після резекції шлунка з приводу виразкової хвороби та їх реабілітація (клініко-функціональне і морфологічне дослідження етапного лікування з використанням Моршинських мінеральних вод) 2003 року” (І.Н. Пахтер, автореф. дис. канд. мед. наук).
Крім літературних джерел, цікавою і подекуди важливою буває інформація, взята з наукових або інформаційних медичних інтернет-сайтів, список яких ми подали після списку джерел літератури.
Дослідження даних літературних джерел та інформації, розміщеної в Інтернеті, показало, що тема даної кваліфікаційної роботи на сьогодні ще не достатньо досліджена і тому є актуальною, має свою новизну, перспективи досліджень. Результати її досліджень, можуть бути використані в практиці лікування виразкової хвороби та симптоматичних виразок захворювань тонкої кишки, ускладнень і/або наслідків (наприклад, рецидивів) пов'язаних з ними.
Розділ 2. ЗАГАЛЬНА БУДОВА ТА ФУНКЦІЇ ТОНКОЇ КИШКИ

2.1 Відділи тонкої кишки

Тонка кишка (intestinum tenue) розташована в середній області живота, донизу від шлунка й поперечної ободової кишки, досягаючи входу в порожнину тазу. Довжина тонкої кишки в людини коливається від 2,2 до 4,5 м. У чоловіків вона трохи довша, ніж у жінок. Тонка кишка має форму трубки, що у поперечнику становить близько 47 мм, а наприкінці - близько 27 мм. Верхньою межею тонкої кишки є воротар шлунка, а нижньою - ілеоцекальний клапан у місці входу в сліпу кишку. У тонкій кишці виділяють три відділи: 12-палу кишку, порожню і й клубову.
Дванадцятипала кишка (лат. duodenum, читається „дуоденум”) - початковий відділ тонкого кишечника, має форму букви „С” і довжину 25-30 см (21 см у живої людини), обгинає голівку підшлункової залози. Назва цьому відділу дана відповідно до довжини цієї кишки, що древні анатоми вимірювали на пальцях. Дванадцятипала кишка тісно анатомічно і функціонально зв'язана з підшлунковою залозою і жовчовидільною системою. Саме у неї відкриваються загальна жовчна протока і головна протока підшлункової залози (у більшості людей вона впадає в загальну жовчну протоку, але у деяких йде окремо).
Дванадцятипала кишка починається під печінкою на рівні XІІ грудного або І поперекового хребця, праворуч від хребетного стовпа, йде спочатку горизонтально, потім згинається, переходячи у низхідну частину, що тягнеться до рівня ІІІ поперекового хребця. Тут вона переходить у нижню горизонтальну частину. Піднімаючись трохи догори, кишка на рівні ІІ поперекового хребця вигинається і переходить у порожню кишку [43]. Початковий відділ дванадцятипалої кишки називається верхньою частиною (pars superіor), другий відділ - спадною частиною (pars descendens). Наступний відділ називають горизонтальною (нижньою) частиною (pars horіsontalіs (іnferіor), який починається від нижнього вигину дуоденуму, йде горизонтально вліво на рівні ІІІ поперекового хребця, перетинаючи спереду нижню порожнисту вену, потім повертає доверху і продовжується у висхідну частину (pars ascendens) [18]. При переході верхньої частини в спадну утворюється верхній вигин дванадцятипалої кишки (flexura duodenі superіor), при переході низхідної частини в горизонтальну утворюється нижній вигин дванадцятипалої кишки (flexura duodenі іnferіor) і, нарешті, при переході дванадцятипалої кишки в порожню кишку утворюється найбільш крутий дванадцатипалопустий вигин (flexura duodenojejunalіs).
Таким чином, дванадцятипала кишка утворює ніби підкову, або неповне кільце, що охоплює голівку й почасти тіло підшлункової залози.
Дві п'ятих частини решти токної кишки займає порожня кишка, а три п'ятих - клубова. Ці два відділи тонкої кишки розташовані нижче поперечної ободової кишки і утворюють 14-16 петель, які прикриті попереду великим чепцем. Порожню і клубову кишку об'єднують під загальною назвою intestinum tenue mesenteriale, тому що весь цей відділ повністю покритий очеревиною (на відміну від duodenum) і прикріплюється до задньої черевної стінки через брижі [39].
Порожня кишка (лат. jejunum (єюнум) - порожній, голодний) являє собою верхню половину тонкого кишечника. Назвали її „порожня” тому, що при розтині трупу вона часто виявлялася пустою. Її вміст встигає перейти в клубову, а з клубової і в товсту кишку.
Клубова кишка (лат. іleum (ілеум) - від грец. іleos скручувати) є нижньою половиною тонкого кишечника. Це ділянка травного каналу із заключними етапами усмоктування деяких ди- і мономерів гидролизированной харчової маси, продовженням усмоктування солей і води, ділянка кругообігу жовчних кислот, кобаламина й інших речовин [40]. Чіткої межі між порожньою й клубовою кишкою нема, а самі вони дуже схожі за зовнішнім виглядом. Вони лише трохи розрізняються за діаметром і деякими деталями будови стінки. Тому анатоми домовилися, що верхні 2/5 тонкої кишки - це jejunum, а нижні 3/5 - іleum. Порожня й клубова кишки підвішені до задньої черевної стінки зайнятої нею порожнини за допомогою брижів (оточини) - високої складки очеревини, між двома листками якої йдуть до кишки судини й нерви. Ці відділи складаються в численні петлі, які займають серединне положення в черевній порожнині. Таке розміщення забезпечує оптимальний ступінь рухливості кишки, необхідний для просування її вмісту (перистальтики). Приблизно в 2% випадків на клубовій кишці на відстані близько одного метра від її кінця знаходять відросток - diverticulum Meckelii - залишок частини ембріональної жовчної протоки.
Закінчується клубова кишка в заглибині крила правої клубової кістки, переходячи в товсту кишку [36].
2.2 Будова стінки тонкої кишки

Стінка тонкої кишки складається зі слизової оболонки (tunica mucosa), підслизової основи (tela submucosa), м'язової (tunica muscularis) і серозної оболонок (tunica serosa). Для слизової оболонки тонкої кишки характерні циркулярні складки, крипти й ворсинки, що збільшують поверхню всмоктування. У слизовій оболонці тонкої кишки розрізняють три пластинки: епітеліальну (одношаровий циліндричний або призматичний каймистий епітелій, у якому розрізняють декілька видів клітин), власну пластинку слизової оболонки (із кровоносними й лімфатичними судинами й одиночними лімфоїдними вузликами або їхніми агрегатами) і м'язову пластинку слизової оболонки із двома шарами гладких міоцитів (внутрішнім - поздовжнім і зовнішнім - циркулярним).
Поверхня всмоктування слизової оболонки тонкої кишки значно збільшена завдяки наявності в ній кругових (поперечних, циркулярних) складок (plicae circulares), яких нараховується 700-900. Вони складаються лише зі слизової оболонки та підслизової основи і являються постійними утвореннями, які не зникають навіть при розтягуванні кишкової трубки. Поверхня складок покрита величезною кількістю ворсинок (villi intestinales), близько 4-5 млн. У слизовій оболонці велика кількість скупчень лімфоїдної тканини у вигляді одиничних (у порожній кишці) або групових (у клубовій кишці) фолікулів (folliculi limphatici solitsrii), які виконують захисну функцію. Завдяки складкам слизової оболонки всмоктуюча поверхня тонкої кишки втричі більша за загальну поверхню тіла людини [30].
Уздовж всієї тонкої кишки (а також і товстої) в слизовій оболонці розміщені багаточисельні маленькі прості трубчасті залози (glandulae intestinales), які виділяють кишковий сік.
За слизовою оболонкою в тонкій кишці розташовується підслизова основа, утворена пухкою сполучною тканиною із кровоносними й лімфатичними судинами та підслизовим нервовим сплетінням. Зі слизової оболонки в підслизову основу можуть проникати лімфатичні вузли або їхні агрегати.
М'язова оболонка складається із внутрішніх циркулярних і зовнішнього поздовжнього шарів гладкої м'язової тканини. При цьому гладком'язові клітини згруповані в пучки й волокна, організовані в складну тривимірну конструкцію. Елементи цієї системи закономірно орієнтовані в різні напрямки (вздовж осі ТК, циркулярно, по похилій спіралі), що дозволяє органу здійснювати моторно-евакуаторну діяльність. Завдяки скороченням м'язової оболонки досягаються перистальтичні рухи, перемішування їжі, всмоктування, а також евакуація її до товстої кишки [24]. Між шарами м'язової оболонки перебуває м'язово-кишкове нервове сплетіння.
Серозна оболонка представлена пухкою сполучною тканиною й мезотелієм. Вона покриває зовні тонку кишку з усіх боків, за винятком дванадцятипалої кишки, що покрита очеревиною тільки спереду.
Зовнішній шар стінки певної частини тонкої кишки утворений очеревиною [62]. Брижі (mesenterіum) - це складка очеревини, що прикріплює кишечник до задньої стінки черевної порожнини; у ній проходять судини й нерви. Тонка кишка разом з товстою повертаються на своїх довгих брижах так, що брижі покривають їх нижню частину duodenі (майже всю спадну й всю нижню горизонтальну її частини). При цьому, брижі поперечної ободової кишки зростаються з передньою (у минулому - лівою) поверхнею duodenі й очеревинним листком її дорсальних брижів, за якої в підкові дванадцятипалої кишки лежить голівка підшлункової залози [61]. Дванадцятипала кишка брижі не має і розміщується заочеревинно [2].
Характеристика ворсинки. Як було сказано вище, поверхня слизової оболонки покрита ворсинками, кожна ворсинка висотою до 1 мм, а діаметр її - 0,1 мм. Ворсинки служать для всмоктування переварених розчинних речовин [30].
Ворсинка являє собою листоподібне або пальцевидне випинання слизової оболонки тонкої кишки. У її утворенні беруть участь усі компоненти слизової оболонки. В основі ворсинки - пальцевидний виріст власної пластинки слизової оболонки тонкої кишки, представлений пухкою волокнистою сполучною тканиною із кровоносними й лімфатичними капілярами й пучками гладких міоцитів. З поверхні цей сполучно-тканинний виріст покритий одношаровим призматичним каймистим епітелієм, у якому розрізняють три типи клітин: стовпчасті, келихоподібні й ендокринні. Епітеліоцити слизової оболонки тонкої кишки інтенсивно відновлюються, їх життєвий цикл становить близько 5 діб.
Стовпчасті епітеліоцити на апікальній поверхні мають посмуговану облямівку з безлічі мікроворсинок з високим вмістом ферментів, що беруть участь у розщепленні й транспортуванні всмоктаних речовин. Келихоподібні екзокриноцити виробляють слиз. Їхнє число зростає в міру наближення до товстої кишки, де є багато цих клітин.
Келихоподібні клітини є продуцентами слизу, що необхідний для формування шарових слизових накладень (місця реалізації слизового травлення) і для захисту епітеліальних клітин від шкідливих факторів вмісту кишки (хімуса).
Навколо основи ворсинок слизова оболонка утворює поглиблення - крипти (cryptae intestinales), куди відкриваються устя кишкових залоз, що представляють собою прямі трубочки. Розглянемо детальніше будову крипт. Кишкові крипти, їх ще називають залозами Ліберкюна, є й у тонкій і в товстій кишці, на відміну від ворсинок, характерних тільки для тонкої кишки. Крипти являють собою трубчасті заглиблення епітелію, розташовані у власній пластинці слизової оболонки кишки. Глибина крипти дорівнює 0,25-0,5 мм, а діаметр - 0,07 мм. Щільність крипт становить 80-100 на 1 мм2, а у всій тонкій кишці їх нараховується понад 150 млн. Крипти часто галузяться і виконують не тільки секреторну функцію, але служать джерелом регенрації кишкового епітелію. Як і слизова оболонка, крипти вистелені 5 видами клітин: стовчастими епітеліоцитами з посмугованою облямівкою, келихоподібними клітинами, ендокриноцитами, стовпчастими епітеліоцитами без облямівки та епітеліоцитами з ацидофільною облямівкою, які ще мають назву клітини Панета. Вважають, що клітини Панета синтезують дефензини - біологічно активні речовини, які захищають організм від інфекцій [15]. Детальніше розглянемо характеристику деяких ентероцитів тонкої кишки в таблиці 1.
Серед кишкових ендокриноцитів розрізняють Ес-клітини, які продукують серотонін і мотилін; А-клітини, які секретують ентероглюкагон; S-клітини, що виділяють секретин; J-клітини, які виробляють холецистокінін і панкреозимін, що впливають на м'язи жовчного міхура й функції підшлункової залози. Виявлені також J-клітини, що секретують гастрин.
Особливості гістологічної будови стінки ДПК. Дванадцятипала кишка має дорсальні брижі по всій своїй довжині й вентральну - у верхній своїй частині. Одночасно з поворотом шлунка duodenum ухиляється вправо й прилягає до задньої стінки черевної порожнини. Права поверхня дорсальних брижів duodenі зростається з парієтальною очеревиною. При цьому виявляються фіксованими до задньої стінки черевної порожнини як дванадцятипала кишка, так і ув'язнені в її брижах голівка й частина тіла підшлункової залози
Стінка дванадцятипалої кишки має особливу гістологічну будову слизової оболонки, що робить її епітелій стійкішим до агресивності як шлункової кислоти і пепсину, так і концентрованої жовчі і панкреатичних ферментів, ніж епітелій дистальніших відділів тонкої кишки.
Таблиця 1 - Типи ентероцитів і їх характеристика [59]
Вид ентероцитів
Локалізація
Особливості будови
Функція
Стовпчасті (з блямівкою)
У кишкових і криптах ворсинках
1. Багато мікроворсинок, секреторних гранул, лізосом, піноцитозних пухирців. 2. Розвинутий секреторний, транспортний і енергетичний апарати.
3. Складні міжклітинні контакти й базальна складчастість із мітохондріями
1. Секреторна (ферменти мембранного й внутрішньоклітинного травлення). 2. Травна (всмоктування продуктів ферментативної дисоціації й внутрішньоклітинного травлення). 3. Перенесення дисоційованих мономерів у кров або лімфу). 4. Участь в обміні жовчних кислот. 5. Транпорт імуноглобулінів
Келихоподібні
Велика кількість їх знаходиться в кишкових ворсинках і криптах. Кількість збільшується від тонкого до товстого кишечнику
1. Форма келиха. 2. Ядро й цитоплазма з органеллами відтиснуті до базального полюса. 3. Основна частина цитоплазми заповнена гранулами зі слизом
1. Секреція компонентів пристінкового слизу. 2. Бактерицидна
Клітини Пеннета
В денцях крипт
1. Розвинений секреторний апарат білкового синтезу.
2. Багато гранул із травними ферментами
1. Секреція ферментів і лізоциму (бактерицидний фактор). 2. Нагромадження цинку
Недиференці-йовані, у т.ч. стовбурні
У нижній половині кишкових крипт. Здатні до
переміщення в межах епітеліальної пластинки
1. Слабко розвинені органели. 2. Висока мітотична активність
Камбіальна
М-клітини
У нижній половині крипт у контакті з лімфоїдними фолікулами власної пластинки
1. Мембранні ніші з лімфоцитами. 2. Ендоцитозні й транспортні везикули
1. Захоплення антигенів із вмісту кишечнику, передача їх лімфоцитам, активація лімфоцитів. 2. Транспортування імуноглобулінів від плазмоцитів

Будова епітелію дванадцятипалої кишки відрізняється також і від будови епітелію шлунку. Циркулярні складки (складки Керкрінга) слизової оболонки дванадцятипалої кишки високі і густо розміщені одна біля одної [43].
Крім циркулярних складок, на слизовій оболонці дванадцятипалої кишки є поздовжня складчастість (plica longitudinalis duodeni), яка має вигляд валика і закінчується великим сосочком (Фатера) (papilla duodeni major), на якому одним загальним отвором відкриваються жовчна протока печінки та вивідна протока підшлункової залози. Цим і пояснюється назва розширення (ампули) перед вихідним отвором протоки - ampula hepatopancreatica. Проксимально від papilla duodeni major знаходиться менших розмірів сосок (сосочок Санторіні) - papilla duodeni minor, на якому відкривається додаткова протока підшлункової залози [39]. У доденальному відділі тонкої кишки, як вже згадувалось вище, у підслизовій оболонці і м'язовій оболонці наявні дуоденальні Брунерові залози.
Також особливістю будови ДПК є те, що в цьому відділі міститься найбільша кількість ворсинок на слизовій оболонці (близько 40 на 1 мм2) [30], хоча за даним інших авторів, їх найбільше в порожній кишці [39]. Ще однією особливістю цього відділу є те, що крім простих трубчастих залоз (glandulae intestinale), в ній (переважно у верхній частині) є також інший вид залоз - glandulae duodenales - які розміщені в підслизовій оболонці (на відміну від трубчастих) і мають будову подібну до пілоричних залоз шлунку. М'язи цього відділу ТК більш розвинені, ніж брижової її частини.
Судини й нерви дванадцятипалої кишки. До дванадцятипалої кишки підходять верхні передні й задні панкреатодуоденальні артерії (aa. pancreaticoduodenales superiores) (з гастродуоденальної артерії (a. gastroduodenales) і нижня панкреатодуоденальная артерія (з верхньої брижової артерії), які мають анастомози один з одним і віддають до стінки кишки дуоденальні гілки. Однойменні вени впадають у ворітну вену (vena portae) і її притоки. Лімфатичні судини кишки направляються до панкреатодуоденальних, брижових, чревних і поперекових лімфатичних вузлів. Іннервація дванадцятипалої кишки здійснюється прямими гілками блукаючих нервів (nervus vagus) із шлункового, ниркового й верхнього брижового сплетінь [2].
Рис. 1 - Рельєф слизової оболонки тонкої кишки [15]. А - відрізок порожньої кишки; Б - відрізок клубової кишки. 1 - брижа тонкої кишки; 2 - слизова оболонка; 3 - м'язова оболонка; 4 - серозна оболонка; 5 - поодинокі лімфоїдні вузлики; 6 - колові складки; 7 - скупчені лімфоїдні вузлики (бляшки Пейєра).

Особливості будови стінки порожньої і клубової кишки. У порожній кишці поперечні складки низькі і розташовані рідше, ніж у дванадцятипалій. По всій довжині їх нараховується 600-650 [24]. Вони надають зовнішнім контурам тіні перистого характеру, що являється характерною ознакою. Чим ближче клубова кишка підходить до товстої, тим збільшується кількість поздовжніх складок. Поздовжні складки утворюють жолобки для проходження їжі (а поперечні її затримують). У підслизовій оболонці залози відсутні. По всій довжині в слизовій оболонці є поодинокі лімфатичні вузлики.
У клубовій кишці частіше, ніж в інших відділах тонкої кишки зустрічаються згруповані лімфоїдні вузли - Пейєрові бляшки (рис. 1). Деякі інші відмінності трьох відділів тонкої кишки можна розглянути і порівняти в таблиці 2.
М'язова оболонка брижової частини тонкої кишки, як і ДПК, складена з двох шарів м'язів. Коловий шар розвинений краще, ніж поздовжній.
Серозна оболонка вкриває порожню і клубову кишки з усіх сторін, залишаючи вільною лише вузеньку смужку на брижовому краї, де обидва листки брижі, підійшовши до стінки кишки, розходяться на одну і другу її сторони [18].
Судини й нерви порожньої й клубової кишки. До кишки підходять 15-20 артерій тонкої кишки (aa. Intestinales jejunales et ileales) - гілки верхньої брижової артерії (a. mesenteriacae superior). Венозна кров відтікає по однойменних венах у ворітну вену [38]. Лімфатичні судини впадають у брижові (верхні) лімфатичні вузли і в клубово-ободові вузли (nodi lymphatici coeliaci et mesenterici). Іннервація стінки тонкої кишки здійснюється гілками блукаючих нервів і верхнього брижового сплетіння (симпатичні нерви).
Таблиця 2 - Основні анатомічні особливості тонкої кишки [36]
Відділи кишки
Частини
Проекція на черевну стінку
Відношення до очеревини
Основні особливості будови
Дванадцятипала
кишка
Верхня, низхідна.
Горизонтальна, висхідна
Пупкова
область
Верхня частина - інтраперитоніально,
інші - заочеревинно
Великий і малий дуоденальні сосочки; циркулярні складки; поодинокі лімфатичні фолікули
Порожня
кишка
-
Ліва бічна і пупкова області
Інтраперитоніально, мають очеревину
Кишкові ворсинки і крипти, лімфатичні фолікули в клубовій кишці
Клубова кишка
-
Права бічна і пупкова області
2.3 Функції тонкої кишки

У тонкій кишці продовжується хімічна переробка їжі й всмоктування розщеплених продуктів, відбувається її механічне перемішування і просування в напрямку до товстої кишки. Тобто цей відділ ШКТ виконує функцію травлення і всмоктування (абсорбції). Детальніше процеси травлення опишемо нижче. Крім цієї важливої функції, тонка кишка виконує ще ряд допоміжних, а інколи і не менш важливих функцій: підвищення рН хімусу, ендокринну, захисну, екскреторну та інші.
Одна з основних функцій дванадцятипалої кишки полягає в підвищенні pH харчової кашки (хімусу), що поступає зі шлунку до лужного, щоб вона не подразнювала дистальніші відділи тонкої кишки і була придатна для здійснення кишкового травлення. Інша важлива функція дванадцятипалої кишки полягає в ініціації й регулюванні секреції панкреатичних ферментів і жовчі залежно від кислотності і хімічного складу харчової кашки, що поступає в неї [59]. Слизова оболонка тонкої кишки виділяє в кров безліч гормонів (ендокринна функція), а також шляхом їхнього локального вивільнення (паракринна функція) або у вигляді нейротрансміттерів.
До гормонів тонкої кишки належать: секретин, холецистокінін-панкреазимін, шлунковий інгібуючий поліпептид та ін.
Секретин - пептид, який містить 27 амінокислот і стимулює продукцію панкреатичного соку, бікарбонату, вихід жовчі та інгібує виділення гастрину, кислу шлункову секрецію і скоротливу здатність шлунку.
Холецистокінін-панкреазимін виробляється клітинами слизової оболонки тонкої кишки в результаті контакту з амінокислотами й жирними кислотами. Викликає скорочення жовчного міхура й релаксацію сфінктера Одді, а також секрецію панкреатичних ферментів. Впливає на слизову оболонку кишки й підшлункової залози, звільняє інсулін. Шлунковий інгібуючий поліпептид (ШІП) виділяється за допомогою впливу глюкози й жиру, стимулює вироблення інсуліну. Збільшує відповідь на оральне навантаження глюкозою (на противагу внутрівенному введенню) [64].
Сутність екскреторної функції ТК полягає у вибірковому нагромадженні певними клітинами кишкового епітелію (клітинами Панета) кінцевих продуктів обміну із внутрішнього середовища організму: токсинів, ліків й інших речовин і виділенню їх з організму.
Ще одна функція дуоденального відділу полягає в підтримці зворотного зв'язку зі шлунком - здійсненні рефлекторного відкриття і закривання пілоричного сфінктера (pylorus) шлунку залежно від кислотності і хімізму харчової кашки, що поступає до неї, а також регулюванні кислотності і пептичної активності шлункового соку через секрецію гуморальних факторів, що впливають на секреторну функцію шлунку.
Імунна функція. Слизова оболонка тонкої кишки перешкоджає проникненню патогенної флори і є основним джерелом імуноглобулінів, плазматичних клітин в lamіna proprіa. М-клітини лімфоцитів, що перебувають у Пейєрових бляшках, впливають на міграцію антигенів у регіональні лімфатичні вузли й у кров'яне русло з наступним поверненням антигенів для перерозподілу в lamіna proprіa і вироблення специфічних антитіл.
Моторна функція тонкого кишечника та її регуляція. Завдяки руховій активності тонкої кишки порції хімусу пе ремішуються із панкреатичним соком, жовчю і секретом кишкових залоз. Перемішування здійснюється за рахунок ритмічної сегментації та маятникоподібних рухів. Просування хімусу відбувається завдяки перистальтичним рухам, які з'являються наприкінці травлення і поширюються на всю довжину тонкої кишки [50].
Є декілька типів таких рухів. Перший тип - однофазні ритмічні скорочення. Їх ритм для ДПК та верхньої частини порожньої кишки становить 17-19 або 18-20 скорочень за хвилину, а для нижньої частини клубової кишки - 12-14 скорочень за хвилину. Другий тип - скорочення, які проштовхують хімус по кишці в кадуальному напрямку. Цей тип поділяється на два види скорочень:
а - високі однофазні хвилі; б - високі хвилі з широкою основою, на які накладуються скорочення 1 типу. Вид „б ідентичний великим хвилям по Інгерфінгеру і Ельбботту. Третій тип скорочень - тонічні хвилі, які продовжуються декілька хвилин. На них накладаються хвилі 1 і 2 типів [7]. Інші автори рухи ТК поділяють на дві групи: маятникові (перемішують харчову масу в кишці) і перистальтичні (які рухають вміст тонкої кишки в напрямку до товстої кишки). Хоча П. Г. Богач (1960) показав, що це відносна класифікація, оскільки при рухах перистальтичних хвиль хімус перемішується, а ритмічні (коливальні) скорочення можуть поступово рухати хімус в каудальному напрямку.
Можна виділити декілька типів скорочень сегментів ТК. Перший варіант - скорочення одного сегменту при відносному спокої інших. Другий варіант - одночасне скорочення двох ділянок віддалених одна від одної. Третій тип скорочення починається „спонтанним” скороченням проксимального сегменту і послідовним введенням в процес всіх інших сегментів, які лежать дистальніше від нього [17].
Перші порції хімусу, який залишився після всмоктування, попадають у товсту кишку через 3,5-4 години після прийняття їжі, а через 8-10 год перехід хімуса в товстий кишечник завершується. Крім цього, протягом усього часу знаходження хімусу в порожнині тонкого кишечника спостерігається скорочення і розслаблення кишечних ворсинок. Це забезпечує контакт їх з новими порціями хімусу, поліпшує всмоктування і відтік лімфи.
Моторна функція тонкого кишечника знаходиться під контролем цілого ряду регуляторних механізмів. По-перше, гладким м'язам стінок кишок властивий автоматизм, який зумовлений спонтанною деполяризацією пейсмеккерних клітин. Ці клітини зосереджені у двох вузлах, один з яких локалізується в місці впадіння жовчної протоки в 12-палу кишку, а другий - в клубовій кишці. По-друге, регуляція рухової активності тонкого кишечника здійснюється за рахунок місцевих рефлекторних дуг, які замикаються в нейронах Ауербахового міжм'язового сплетіння. Адекватним стимулом цих рефлексів є розтягування стінок кишки хімусом.
Автоматизм і місцеві рефлекси коригуються вищерозташованими центрами вегетативної нервової системи та гормонами. Парасимпатичні нерви стимулюють, а симпатичні - пригнічують моторну функцію тонкого кишечника. Посилюють моторну функцію такі гормони, як вазопресин, окситоцин, брадікінін, серотонін, гастрін, мотілін, холеци-стокікін-панкреозімін, а також кислоти, луги і кінцеві продукти травлення.
Рух ворсинок регулююється Мейснеровим нервовим сплетінням [8]. Деякі автори вважають, що під впливом кислого хімусу в слизовій оболонці кишок утворюється гормон віплікінін, який посилює рух ворсинок.
На моторику тонкої кишки великий вплив здійснює і кора головного мозку. Так, помічено, що при розмові чи навіть думках про смачну їжу, моторика кишечника посилюється, а при негативному відношенні до їжі - вона гальмується. Деколи при сильних емоціях, наприклад, при страсі спостерігається бурхлива перистальтика кишечника, так званий „нервовий понос”. Ці впливи реалізуються через гіпоталамус і лімбічну систему [50].
Очевидним є те, що повноцінне протікання процесів травлення й всмоктування можливе тільки при нормальному функціонуванні апаратів з утворення слизу і скорочення тонкої кишки. Завдяки роботі скорочувального апарата ТК, представленого м'язовою оболонкою, відбувається перемішування хімуса і його просування по кишечнику. Слід зазначити, що важливу роль в організації моторно-евакуаторної діяльності ТК відіграють електричні імпульси, що виникають у результаті періодичних змін проникності оболонки клітин гладких м'язів для іонів Ca, Na і K. Детальніше розглянемо і процеси травлення, які проходять в тонкій кишці.
2.4 Процеси травлення в різних відділах тонкої кишки і травні ферменти

У тонкій кишці під впливом кишкового соку відбувається остаточний гідроліз усіх харчових речовин до стадії мономерів і всмоктування їх в кров і лімфу. Травлення в тонкій кишці відбувається спочатку в її порожнині - порожнинне травлення, а потім в зоні кишкового епітелію за допомогою ферментів, які фіксуються на мікроворсинках кишкового епітелію - пристінкове, або мембранне травлення. Взагалі ж засвоєння харчових речовин здійснюється в три етапи: порожнинне травлення - мембранне травлення -всмоктування. Порожнинне травлення складає 20 %, пристінкове - 80 %.
Порожнинне травлення відбувається в основному в проксимальних відділах тонкої кишки за рахунок панкреатичного соку і жовчі, забезпечує гідроліз поживних речовин до відносно великих „осколків”. Процес порожнинного кишкового травлення починається у дванадцятипалій кишці. Харчовий хімус у дуоденальному відділі перетравлюється під дією травних соків підшлункової залози, а також жовчі. В результаті білки, жири і вуглеводи підлягають розщепленню до речовин, які надалі можуть всмоктуватися в кров і лімфу через ворсинки [3].
Пристінкове (мембранне) травення здійснюється під дією ферментів, фіксованих на зовнішній поверхні клітинних мембран ентероцитів. Існує спеціальна структура - щіткова облямівка. Вона утворена мікроворсинками мембран ентероцитів; на кожному ентероциті до 3 тис. мікроворсинок. Довжина приблизно 0,75-1,5 мкм, діаметр приблизно 0,1 мкм. За рахунок щіткової облямівки збільшується площа контакту харчових продуктів з мембраною (в 14-39 разів). Мембранне травлення завершує гідроліз проміжних продуктів попрожнинного травлення. Пристінкове травлення здійснюється в стерильних умовах, тому що з мікроворсинками епітеліоцитів зв'язані філаменти, що утворюють гліколікс, який грає роль фільтра.
За рахунок пристінкового травлення об'єднуються гідроліз і всмоктування. Кінцеві продукти гідролізу надходять відразу на вхід транспортних систем [63; 50].
Кількість та скалад кишкового соку. У людини залози слизової оболонки ТК утворюють кишковий сік, загальна кількість якого за добу досягає 1,8-2,5 л. Його рН становить 7,2-7,5, але при посиленні секреції може збільшитись до 8,6. Лужна реакція створюється гідрокарбонатами. Кишковий сік містить більше 20 різних травних ферментів [49].
При центрифугуванні сік ділиться на дві частини: надосадова рідина майже не містить ферментів, а в осад випадає велика кількість злущених з поверхні кишки епітеліоцитів (за добу злущується близько 200 г), слиз, лейкоцити і значна кількість різних ферментів, які беруть участь у завершальних стадіях гідролізу білків, жирів та вуглеводів. Найважливіші з них - пептидази, сахараза, мальтаза, лактаза та ліпаза.
Сік також містить ряд неорганічних сполук. Функції кишкового соку різноманітні. За його участю відбуваються остаточний гідроліз поживних речовин, захист слизової оболонки, підтримання хімусу в рідкому стані, формування лужної реакції кишкового вмісту [51].
Секреція панкреатичного соку починається з умовних подразників, ще з потрапляння їжі в рот: запаху, вигляду страви і навіть у людини при розмові про їжу. Посилюється соковиділення при дії їжі на рецептори порожнини рота. Значне виділення рідкої частини соку спостерігається при механічному подразненні слизової оболонки кишки. Продукти перетравлення харчових речовин також стимулюють виділення соку, багатого на ферменти. Кишкову секрецію стимулює й вазоактивний інтестінальний пептид. Центр соковиділення знаходиться з довгастому мозку.
Секреторними нервами є парасимпатичні нерви (блукаючий нерв). Симпатичні нерви гальмують виділення соку підшлункової залози. Тому негативні емоції, біль та інші стани, які збуджують симпатичну нервову систему, гальмують секрецію. Виділення кишкового соку посилюється гуморальними механізмами, а саме такими гормонами, як секретин, холецистокінін-панкреазимін, мотилін [3]. Секреторна діяльність підшлункової залози порушується у людей з пониженою кислотністю шлункового соку. У таких людей соляна кислота не надходить у дванадцятипалу кишку, в результаті чого не утворюється секретин і холецистокінін-панкреазимін, що призводить до різкого зменшення панкреатичного соковиділення.
Травні ферменти. Протеолітичні ферменти (трипсиноген, що активується ентерокіназою і трансформується в трипсин, ендопептидази, экзопептидази) розщеплюють білки до пептидів і амінокислот. Ці ферменти виробляються підшлунковою залозою в неактивному стані. Трипсиноген (неактивна форма ферменту) переходить у трипсин (активна форма ферменту) під впливом ентерокінази, яка утворюється слизовою кишечника. Трипсин активує хемотрипсиноген, перетворюючи його в хемотрипсин. Протеолітичні ферменти підшлункового соку діють тільки в лужному середовищі, на відміну від пепсину шлункового соку.
Ліполітичні ферменти (ліпаза, фосфоліпаза) розщеплюють жири і фосфоліпіди до жирних кислот і гліцерину. Ці ферменти діють тільки в лужному середовищі і розщеплюють жири, які раніше були емульговані жовчю.
Амілолітичні ферменти (амілаза, мальтаза, лактаза) гідролізують вуглеводи. Амілаза розщеплює полісахарид крохмаль до дисахаридів. Мальтаза розщеплює дисахарид мальтозу до глюкози. Лактаза розщеплює молочний цукор до моносахариду глюкози.
Всмоктування - це перехід поживних речовин з порожнини травного тракту у внутрішнє середовище організму - кров і лімфу. Всмоктування відбувається в будь-якому відділі шлунково-кишкового тракту, але в основному - в тонкій кишці. Стінки тонких кишок спеціально пристосовані для всмоктування.
Завдяки наявності в стінці кишечника складок, ворсинок і мікроворсинок загальна поверхня, на якій відбувається всмоктування, складає 200 м2 [3]. При цьому білки і вуглеводи всмоктуються по венозним судинам, а жири - по лімфатичним.
Під час травлення гладкі м'язові волокна ворсинки скорочуються декілька разів на хвилину і ворсинка при цьому скорочується, а вміст лімфатичної судини виштовхується в кров'яне русло і лімфу. В періоди між скороченнями у ворсинці накопичуються всмоктані через епітелій її стінок речовини.
Всмоктування різних речовин у ТК. Ди- і трипептиди можуть проникати в абсорбуючі клітини шляхом активного транспорту. Всмоктування жирів тісно пов'язане зі всмоктуванням жиророзчинних вітамінів (A, D, Е, К). Жирні кислоти і моногліцериди також надходять у клітину.
Вітаміни, розчинні у воді, можуть всмоктуватися методом дифузії (наприклад, аскорбінова кислота, рибофлавін). Фолієва кислота засвоюється в кон'югованому вигляді; вітамін В12 (ціанокобаламін) засвоюється у клубовій кишці за допомогою внутрішнього фактора, що утворюється на тілі й дні шлунку [49].
Тригліцерид в клітині піддається й надалі транформації, з'єднується там з холестерином, фосфоліпідами й апопротеїнами для формування хіломикронів, останні виходять із клітини й потрапляють у лімфатичну систему брижі. Невелика кількість жирних кислот може безпосередньо потрапляти в капіляри ворітної вени.
Жовчні солі всмоктуються в дистальному відділі клубової кишки, надходячи в ентерогепатичну циркуляцію. Ферменти щіткової облямівки повністю розщеплюють вуглеводи до гексоз, потім відбувається специфічний транспорт останніх у клітини епітелію.
Вода всмоктується за допомогою осмотичних чи гідростатичних сил або може піддаватися пасивній дифузії. Натрій і хлор всмоктуються шляхом приєднання до органічних сполук або за допомогою активного транспорту. Всмоктування бікарбонату відбувається за допомогою обміну натрій/водень.
Всмоктування кальцію здійснюється активним транспортом у дванадцятипалій і порожній кишці, процесу сприяють паратиреоїдний гормон і вітамін D. Калій абсорбується пасивно.
Якщо тонкий кишечник виявляється перевантажений токсинами, швидкість і ефективність процесу травлення знижується. У цьому випадку кишечник просто не в змозі виконувати свої фізіологічні функції.
Розділ 3. ВИРАЗКОВА ХВОРОБА ТОНКОГО КИШЕЧНИКА
3.1 Загальна характеристика виразкової хвороби

Виразкова хвороба - хронічне, з циклічним перебігом захворювання, основними клінічними і морфологічними проявами якого є рецидивуюча виразка шлунку і дванадцятипалої кишки [12]. В літературі виразкова хвороба дванадцятипалої кишки часто розглядається разом з ВХ шлунку, тому в даній роботі також буде зустрічатися такий поєднаний опис і порівняння. Зразу зауважимо, що на структурно-функціональну характеристику ТК буде мати вплив (давати наслідки) як виразкова хвороба ДПК, так і виразкова хвороба шлунку.
У залежності від локалізації виразки і особливостей патогенезу хвороби розрізняють виразкову хворобу з локалізацією виразки в пілородуоденальній зоні, або тілі шлунка, хоча існують і сполучені форми. Масштаби цієї хвороби надзвичайно великі: за даними різних авторів протягом усього життя в різних країнах нею страждає від 10 до 20% усього дорослого населення. Частіше це захворювання виникає у міського населення, переважно у чоловіків (у 6-7 разів частіше, ніж у жінок) [28]. Хоча є відомості, що в жителів міста та села виразкова хвороба зустрічається одинаково часто [5]. За 1992-1993 рр. виконано 4696 езофагогастродуоденоскопiй. При цьому виявлено виразки шлунка у 143 хворих, виразки 12-палої кишки у 804 хворих, що вiдповiдно становить 3% та 17,1% вiд загальної кiлькостi хворих [3].
Дуоденальна локалізація виразки спостерігається в 3-4 рази частіше, ніж шлункова. Виразковою хворобою шлунка частiше хворiють в зрiлому та похилому вiцi, тодi як виразковою хворобою ДПК - у молодому. Виразкова хвороба (ВХ) - захворювання, в розвитку якого важливу роль відіграють стресові ситуації, чим і пояснюється зростання захворюваності виразковою хворобою в XX столітті в усіх країнах світу. В Україні на сьогодні число тільки зареєстрованих хворих на ВХ складає близько 5 мільйонів осіб! На виразкову хворобу страждають в основному люди молодого і середнього віку, що завдає величезних економічних втрат. У нашій країні, на жаль, велике число хворих на ВХШ і на ВХДК піддаються оперативному лікуванню (у 1995 році прооперовано 29 тисяч, а в 1996 році - 31 тисяча хворих), у зв'язку з чим інвалідизація хворих на ВХ на сьогодні залишається однією із найвищих серед людей працездатного віку. І нарешті, виразкова хвороба належить до тих захворювань, котрим, хоч і присвячена незліченна кількість досліджень, монографій, дисертацій, застосовується розмаїття засобів і методів лікування (за даними різних авторів від 500 до 1000), та при якій залишається дуже багато невирішених або суперечливих питань щодо етіології, патогенезу, визначення хвороби, її класифікації, вибору місця (амбулаторного або стаціонарного) і методу (консервативного або оперативного) лікування, подальшого ведення і диспансеризації хворих, не кажучи вже про критерії одужання [34].
Локалізація. У шлунку виразки звичайно локалізуються по малій кривизні, у дванадцятипалій кишці - у цибулині. Рідко зустрічаються й важко діагностуються виразки пілоричного сфінктера, позацибулинні виразки дванадцятипалої кишки.
3.1.1 Класифікація виразкової хвороби
Загальноприйнятої класифікації виразкової хвороби немає. Згідно з міжнародною статистичною класифікацією хвороб, тканин і причин смерті 10-го перегляду (ВООЗ), виділяють виразку шлунка або дванадцятипалої кишки, пептичну виразку нез'ясованої локалізації та гастроєюнальну виразку [14].
За клінічним протіканням розрізняють гострі, хронічні та атипові виразки. Не будь-яка гостра виразка є ознакою виразкової хвороби. Це потрібно враховувати досліджуючи впливи виразок на структуру і функції тонкої кишки. Хоча, звичайно, і виразкова хвороба, й інші виразки можуть спричинити деякі зміни в будові та функціях ТК.
У залежності від гостроти й особливостей перебігу процесу виразки поділяють на: гострі із кровотечею, гострі із проривом, гострі із кровотечею й проривом, гострі без кровотечі або прориву, хронічні або уточнені із проривом, хронічні або неуточнені із кровотечею, хронічні або неуточнені із кровотечею й проривом, хронічні без кровотечі або прориву [65; 1]. Також існує класифікація за стадією захворювання (загострення, ремісія, неповна ремісія); за локалізацією виразкового дефекту (ДПК, шлунок, постцибулина); за важкістю протікання (легка форма захворювання, середньої важкості, важка) та ін.
Крім виразки, як прояву виразкової хвороби шлунка і дванадцятипалої кишки, існують так звані симптоматичні виразки, тобто виразкування шлунка і дванадцятипалої кишки, що може зустрічатися при різних захворюваннях.
3.1.2 Етіологія та патогенез
Виразкова хвороба є поліетіологичним захворюванням. Виявлено понад 40 факторів ризику ВХ [28]. В розвитку виразкової хвороби важливе значення мають стресові ситуації, психоемоційна перенапруга, які призводять до дезінтеграції тих функцій головного мозку, які регулюють секрецію і моторику гастродуоденальної системи (кортико-вісцеральні порушення). Ті ж самі процеси дезінтеграції можуть виникати в корі головного мозку при надходженні патологічних імпульсів з органів, в яких з'являються патологічні зміни (вісцеро-кортикальні порушення). Нейрогенна теорія виразкової хвороби може вважатися достатньо обґрунтованою, але вона дозволяє з'ясувати виникнення хвороби далеко не в усіх випадках.
Чинники, які спричинюють виразкову хворобу поділяють на основні (нервово-психічна перенапруга, хронічні захворювання шлунку і дуоденального відділу ТК, порушення ритму харчування) та сприяючі (конституційні та спадкові, впливи зовнішнього середовища, надмірне вживання алкоголю та пління, супроводжуючі захворювання ШКТ) фактори [28]. За іншою класифікацією, чинники розвитку ульцерогенезу поділяють на екзогенні та ендогенні. Детальнішу класифікацію факторів, які можуть спричиняти виразкову хворобу До ендогенних відносяться такі фактори: генетична спадковість, порушення гастродуоденальної моторики, вік, стать та ін.
До негативних аліментарних факторів можна додати міцний чай та каву.
В останній час виникнення виразкової хвороби стали пов'язувати з інфекційним агентом - Сampylobacter piloridis, який виявляють при дуоденальній виразці в 90 %, а виразці шлунка - в 70-80 % випадків [45]. У 2005 році двом австралійським вченим присуджено Нобелівську премію за відкриття ролі бактерії Нelicobacter pylori у виникненні хронічного гастриту, виразкової хвороби шлунка та/або дванадцятипалої кишки, антрального раку шлунка. Хоча сп и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.