На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


курсовая работа Гра, як засб соцалзацї дтей молодшого шкльного вку

Информация:

Тип работы: курсовая работа. Добавлен: 05.06.2012. Сдан: 2011. Страниц: 24. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


Міністерство науки та освіти України
Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди 
 

          Кафедра соціальної педагогіки 
           
           
           
           
           
           
           
           
           
           
           
           
           

    Курсовий проект
    На тему: «Гра, як засіб соціалізації дітей молодшого шкільного віку» 
     
     
     
     
     
     

                  Виконала: Студентка 2 курсу факультету психології та соціології 27 СП - групи Охріменко Анна 

                  Перевірив:
                  Викладач кафедри соціальної
                  педагогіки
                  Могилка О. П. 
                   
                   
                   
                   
                   
                   
                   
                   
                   
                   
                   

              Харків-2010 
               

Зміст 
 

Вступ…………………………………………………………………………………..2 

Розділ 1  Теоретичні аспекти соціалізації дітей молодшого шкільного віку....... 

1.1 Сутність, фактори, механізми соціалізації  особистості...................................
1.2 Особливості  соціалізації дітей молодшого  шкільного віку…………………
1.3 Гра,  як засіб соціального виховання дітей молодшого шкільного віку………………................................................................................................... 

Розділ2 Методичне забезпечення соціалізації дітей молодшого шкільного віку засобами гри.......................................................................................................... 

2.1 Характеристика  ігрових методик для соціалізації  дітей молодшого шкільного
віку..........................................................................................................................
2.2 Особливості застосування ігрових методик для соціалізації дітей молодшого шкільного віку...........................................................................................................................
2.3 Аналіз впливу проведених ігор на дітей молодшого шкільного віку.......................................................................................................................... 

Висновки
Додатки
Список  використаних джерел 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

     Актуальністю  дослідження є реформування шкільної освіти на сучасному етапі розвитку українського суспільства, яка визначається змінами його цілей і функцій. Тому одним зі стратегічних завдань системи виховання є надбання молодим поколінням соціального досвіду; створення умов для соціального виховання і соціального розвитку дітей молодшого шкільного віку.
     Традиційна  система освіти повною мірою не сприяє соціалізації дітей, яка передбачає їх готовність до нових економічних, політичних відносин і перетворень у духовній сфері. Орієнтація шкільної освіти на забезпечення соціалізації учнів, становлення їх індивідуальності вимагає внесення коректив у зміст - розширення і збагачення її компонентного складу.
     У Державній національній програмі „  Освіта " (Україна XXI століття) визначені основні шляхи реформування системи виховання. Один з таких шляхів - розробка і реалізація нових підходів, теорій, форм, методів виховання, що відповідали б потребам розвитку особистості, сприяли розкриттю її талантів, духовно-емоційних, розумових і фізичних здібностей. Вважається, що у роботі з молодшими школярами ефективним методом соціалізації є гра, яка створює умови для соціальної творчості дітей. Гра дозволяє дитині усвідомити себе як особистість, самоствердитися, розвинути інтереси і здібності у нових соціально-економічних умовах.
     Вивчення  особливостей навчально-виховного  процесу у початкових класах, розкриття специфіки діяльності дітей, учителів і батьків, аналіз основних напрямків і способів впливу на учнів фактично є вихідною ланкою в подальших пошуках оптимальних методик соціалізації школярів, нерозривно пов'язаних з ігровою діяльністю.
     Сучасна наука проблему соціалізації особистості  розглядає у декількох напрямках: психологічному (О. Асмолов, Р. Нємов, Д. Ельконін, Д. Фельдштейн, Б. Ананьєв, І. Бех, Л. Божович, В. Куєвда, М. Смирнов, В. Шубинський), соціологічному (І. Кон, А. Харчев, Я. Щепанський), педагогічному (А. Мудрик, В. Сухомлинський). Так, представники біхевіоризму і необіхевіоризму (В. Уолтерс) розглядають соціалізацію як процес соціального навчання. Представники школи символічного інтеракціонізму (Ч. Кулі, Дж. Мід) досліджують соціалізацію як результат соціальної взаємодії; а прихильники структурного функціоналізму (Т. Парсонс, Р. Мертон) сприймають соціалізацію, як процес рольового тренування.
Особливістю цих теорій є те, що соціалізація у них розглядається, перш за все, як процес соціальної адаптації, пристосування особистості до середовища шляхом засвоєння заданих суспільством норм правил тощо.
     Характеристика  процесу соціалізації як системи, розробка основ її теорії, дослідження соціально-педагогічної природи соціалізації здійснена також у
працях  І. Звєрєвої, А. Капської , Л. Коваль, , С. Харченка, Н. Щуркової. Проблема соціалізації особистості досліджується досить широко. Водночас у науково-методичній літературі і практиці загальноосвітньої школи помітне некоректне тлумачення самого процесу соціалізації. Велика кількість дефініцій поняття соціалізації свідчить про його складність, відсутність цілісної та загальноприйнятої теорії.
     Достатньо довго у поглядах на процес становлення особистості передбачалося тільки свідоме засвоєння готових форм і способів соціального життя. У даний час існує інший підхід до соціалізації особистості - це творча самореалізація, перетворення особистості. Такий підхід у роботі з молодшими школярами реалізується на основі ігрової діяльності. Розглядаючи суспільство як фізико-психічний, особливим способом побудований організм, основним елементом суспільного життя якого є "усвідомлення роду", Ф. Г. Гіддінгс (на думку деяких авторів, уперше ввів у науковий обіг поняття "соціалізація") вважав, що соціалізація як процес "розвитку соціальної природи чи характеру" людини відбувається як у результаті стихійного впливу оточення, так і завдяки впливам суспільства згідно із "свідомим планом". Великий внесок у розробку теорії соціалізації зробив Т. Парсон. Основна ідея його концепцій пов'язана з розумінням соціалізації як процесу інтеграції індивіда у соціальну систему шляхом інтерналізації загальноприйнятих норм, "вбирання" у себе загальних цінностей, у результаті чого слідування загальнозначущим нормам і стандартам поведінки стає потребою індивіда, елементом його мотиваційної структури.
     Педагогічним  завданням соціалізації є утвердження, корекція та розвиток базової системи  життєвих відносин та орієнтації, чуттєвості, інтелекту та волі, формування схвалювань та вподобань, утвердження соціальної форми сприйняття, переживання, усвідомлення та задоволення потреб та інтересів особистості.
     Теоретичні  основи педагогіки гри були закладені  К. Ушинським, Н. Крупською, О. Лєонтьєвим, Д. Ельконіним, А. Макаренко. Про можливості гри в процесі виховання писали Н. Анікеєва, 3. Богуславська, М. Зотєєва, Є. Смирнова.
Однак, у розглянутій проблемі існує  ряд аспектів, що у даний час  є маловивченими. До них відносяться: відсутність всебічного аналізу категорії " соціалізація молодшого школяра ", недостатнє вивчення взаємодії особистості і соціального середовища, відсутність системної типології соціальних ролей школярів, а також нерозробленість методики використання комплексу ігрових вправ та ігор як засобу соціалізації молодших школярів.
     Недостатня  теоретична і методична розробка проблеми зумовили вибір теми курсового проекту «Гра, як засіб соціалізації дітей молодшого шкільного віку».
     Об'єктом  дослідження є соціалізація молодших школярів .
     Предмет дослідження: ігрова діяльність дітей молодшого шкільного віку, як засіб їх соціалізації.
     Мета  дослідження: теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити ефективність запропонованого комплексу ігрових вправ та сюжетно-рольових ігор як засобу соціалізації молодших школярів.
     Проблема: який вплив має гра на соціалізацію дітей молодшого шкільного віку.  
 

     Протиріччя:
- Між  необхідністю використання гри,  як засобу соціалізації дітей  молодшого шкільного віку та  недостатньою розробленістю методик для дітей молодшого шкільного віку.
- Між  процесом цілеспрямованої соціалізації дітей молодшого шкільного віку та відсутністю апробованих ігрових методик, завдяки яким ведеться їх активний соціальний розвиток.
     Гіпотеза  дослідження ґрунтується на припущенні, що соціалізація молодших школярів в ігровій діяльності буде успішною за таких умов:
- якщо центральним напрямом засвоєння соціальних ролей як компонента соціалізації молодших школярів стане використання ігрової діяльності.
- якщо основою використання комплексу ігрових вправ та сюжетно-рольових ігор, спрямованих на формування необхідних соціально значущих якостей особистості молодшого школяра стане особистісно - орієнтований підхід;
- якщо розроблений і обґрунтований комплекс, що включає різні види ігор, буде застосовуватися з урахуванням вікових і психофізіологічних особливостей дітей молодшого шкільного віку;
     Відповідно  до поставленої мети та гіпотези було визначено такі завдання дослідження:
1. На основі вивчення психолого-педагогічної та соціологічної літератури з'ясувати особливості соціалізації молодших школярів в ігровій діяльності;
2.   Визначити структуру, сутність, фактори та механізми соціалізації;
3. Систематизувати ігрові вправи і сюжетно-рольові ігри, спрямовані на соціалізацію учнів початкової школи;
4. Розробити, обґрунтувати і перевірити ефективність експериментальної методики використання комплексу ігор, як засобу соціалізації молодших школярів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 1: Теоретичні аспекти соціалізації дітей молодшого шкільного віку
1.1 Сутність, фактори, механізми соціалізації особистості
Різні автори поняття «соціалізації» розглядають як:
    процес розвитку соціальної природи людини (Ф. Гідінгсон);
    процес соціальної адаптації, пристосування особистості до середовища шляхом засвоєння заданих суспільством норм, правил (А. Капська) [13; С. 7-14];
    результат соціальної взаємодії людей (Ч. Кулі, Дж. Мід)
   Таким чином, соціалізація — це процес, через який безпорадне дитя поступово перетворюється на особу, яка розуміє і саму себе, і навколишній світ, адаптується до нього, набуваючи знань та звичок, притаманних культурі (цивілізації тощо) певного суспільства, в якій він (або вона) народився (народилася).
   Аналіз робіт А. Мудрика дозволив розглянути процес соціалізації як - процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості [9; С. 36 -59]. Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу; система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво й відтворення культурних зразків, норм і цінностей та сприяють їх передачі й засвоєнню тощо.
   Б. Паригін тлумачить соціалізацію як «входження в соціальне середовище, пристосування до неї, засвоєння певних ролей і функцій, які слідом за своїми попередниками повторює кожен окремий індивід протягом всієї історії формування і розвитку»[11 с. 124].
     Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу. До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованої у її свідомості системи цінностей. Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності є найважливішими чинниками її соціалізації. Агентами соціалізації є сім'я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, насамперед культурно виховні, референтні групи тощо. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних. Але якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація (пристосування до суспільного середовища), то для соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація (формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості). На кожному етапі існують «критичні періоди». Щодо соціалізації дитини — це перші 2—3 роки і вступ до школи. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації, дітей — на формування ціннісних орієнтацій. Дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати, сприймати норми критично, тоді як діти спроможні лише засвоювати їх. Соціалізація дорослого допомагає йому набути необхідних навичок (часто конкретних), а соціалізація дитини пов'язана здебільшого з мотивацією.
     Отже, соціалізація особистості є специфічною  формою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя. Основою соціалізації є освоєння індивідом мови соціальної спільноти, мислення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Водночас соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності. Завдяки соціалізації людина залучається до соціального життя, одержує і змінює свій соціальний статус і соціальну роль. Соціалізація — тривалий і багатоактний процес. Адже суспільство постійно розвивається, змінюються його структура, мета і завдання, цінності й норми. Водночас протягом життя багаторазово змінюються людина, її вік, погляди, уподобання, звички, правила поведінки, статуси і ролі. Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості й хист, налагоджують відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними інститутами і організаціями, з суспільством загалом. Все це дає змогу їм почуватися в суспільстві, соціальному житті впевнено. Водночас соціалізація — найважливіший чинник стабільності суспільства, його нормального функціонування, наступності його розвитку.
     Майже до 60- х рр. XX в., говорячи про соціалізацію, майже всі вчені мали на увазі  розвиток людини в дитинстві, отроцтві і юності. Лише в останні десятиліття дитинство перестало бути єдиним фокусом інтересу дослідників, а вивчення соціалізації поширилося на дорослість і навіть старість.
Ґрунтуючись на суб'єкт - суб'єктному підході, соціалізацію можна трактувати як розвиток і самозміна людини в процесі засвоєння й відтворення культури, що відбувається у взаємодії людини зі стихійними, що відносно направляються й цілеспрямовано створюваними умовами життя на всіх вікових етапах.
     Сутність  соціалізації полягає в комбінації пристосування й відокремлення  людини в умовах конкретного суспільства.
У процесі  соціалізації закладений внутрішній, до кінця не розв'язний конфлікт між заходом адаптації людини в суспільстві й ступенем відокремлення її в суспільстві. Інакше кажучи, ефективна соціалізація припускає певний баланс адаптації й відокремлення.
У рамках суб'єкт - об'єктного підходу, сутність соціалізації трактується тільки як адаптація людини в суспільстві, як процес і результат становлення індивіда соціальною істотою.
     Соціалізація  людини в сучасному світі, маючи більш-менш явні особливості в тому або іншому суспільстві, у кожному з них має поруч загальних або подібних характеристик.
     У будь-якому суспільстві соціалізація людини має особливості на різних етапах. У самому загальному виді етапи  соціалізації можна співвіднести з віковою періодизацією життя людини.
Будемо  виходити з того, що людина у процесі  соціалізації проходить наступні етапи; дитинство (від народження до 1 року), раннє дитинство (І-3 року), дошкільне дитинство (3-6 років), молодший шкільний вік (6-10 років), молодший підлітковий (10-12 років), старший підлітковий (12-14 років), ранній юнацький (15-17 років), юнацький (18-23 року) вік, молодість (23-30 років), ранню зрілість (30-40 років), пізню зрілість (40-55 років), літній вік (55-65 років), старість (65-70 років), довголіття (понад 70 років).
     Далі  буде розглянута соціалізація людини до етапу молодості, тобто соціалізація підростаючих поколінь. Соціалізація протікає у взаємодії дітей, підлітків, юнаків з величезною кількістю різноманітних умов, що більш-менш активно впливають на їхній розвиток. Ці, діючі на людину умови, прийнято називати факторами соціалізації. Фактично не всі вони навіть виявлені, а з відомих - далеко не всі вивчені. Про ті фактори, які досліджувалися, знання досить нерівномірні: про одні відомо досить багато, про інших - мало, про треті - зовсім трохи. Більш-менш вивчені умови або фактори соціалізації умовно можна об' єднати в три групи.
     Перша - мегафактори -(космос, планета, мир), які  тією чи іншою мірою через інші групи факторів впливають на соціалізацію всіх жителів Землі.
     Друга - макрофактори – (країна, етнос, суспільство, держава), які впливають на соціалізацію всіх живучих у певних країнах (цей  вплив опосередковано двома іншими групами факторів).
     Третя - мезофактори умови соціалізації більших груп людей, виділюваних: по місцевості й типу поселення, у яких вони живуть (регіон, село, місто, селище); по приналежності до аудиторії тих або інших мереж масової комунікації (радіо, телебачення й інт); по приналежності до тих або інших субкультур. Мезофактори впливають на соціалізацію як прямо, так і опосередковано через четверту групу - мікрофактори. До них ставляться фактори, що безпосередньо впливають на конкретних людей, які з ними взаємодіють, - родина  і домівка , сусідство, групи однолітків, виховні організації, різні суспільні, державні, релігійні, частки й контр-соціальні організації, мікросоціум.
     Соціалізація  людини здійснюється широким набором  універсальних засобів, затримання яких специфічно для того або іншого суспільства, того або іншого соціального шару, того або іншого віку соціалізуючого.
     До  соціально-педагогічних механізмів соціалізації можна віднести  - традиційний механізм соціалізації (стихійної), який являє собою засвоєння людиною норм, еталонів поведінки, поглядів, стереотипів, які характерні для його родини й найближчого оточення (сусідського, приятельського й ін.). Це засвоєння проходить, як правило, на неусвідомленому рівні за допомогою сприйняття, некритичного сприйняття пануючих стереотипів. Ефективність традиційного механізму досить рельєфно проявляється тоді, коли людина знає, "як треба", "що треба", але це його знання суперечить традиціям найближчого оточення. У такому випадку виявляється прав французький мислитель XVI в. Мішель Монтень, який писав: "...Ми можемо скільки завгодно повторювати своє, а звичай і загальноприйняті життєві правила тягнуть нас за собою".
     Крім  того, ефективність традиційного механізму  проявляється в тому, що ті або інші елементи соціального досвіду, засвоєні, наприклад, у дитинстві, але згодом незатребувані або блоковані в силу умов, що змінилися, життя (наприклад, переїзд із села у велике місто), можуть "спливти" у поведінці людини при черговій зміні життєвих умов або на наступних вікових етапах.
     Інституціональний механізм соціалізації, як випливає вже із самої назви, функціонує в процесі взаємодії людини з інститутами суспільства й різними організаціями, як спеціально створеними для його соціалізації, що так і реалізують, що соціалізують функції попутно, паралельно зі своїми основними функціями (виробничі, суспільні, клубні й інші структури, а також засобу масової комунікації). У процесі взаємодії людини з різними інститутами й організаціями відбувається наростаюче нагромадження їм відповідних знань і досвіду соціально - схвалюваної поведінки, й конфліктного або безконфліктного запобігання виконання соціальних норм.
     Треба мати на увазі, що такий соціальний інститут, як засоби масової комунікації, як (печатка, радіо, кіно, телебачення) впливають на соціалізацію людини не тільки за допомогою трансляції певної інформації, але й через виставу певних зразків поведінки героїв книг, кінофільмів, телепередач. Ефективність цього впливу визначається тим, що, як тонко помітив ще в XVIII в. реформатор західноєвропейського балету французький балетмейстер Жан Жорж Новер, "оскільки страсті, випробовувані героями, відрізняються більшою силою й визначеністю, ніж страсті людей звичайних, їм легше й наслідувати". Люди відповідно до вікових і індивідуальних особливостей схильні ідентифікувати себе з тими або іншими героями, сприймаючи при цьому властиві їм зразки поведінки, стиль життя і т.д.
     Стилізований  механізм соціалізації діє в рамках певної субкультури. Під субкультурою в загальному виді розуміється комплекс морально-психологічних рис і поведінкових проявів, типових для людей певного віку або певного професійного або культурного шару, який у цілому створює певний стиль життя й мислення тієї або іншої вікової, професійної або соціальної групи. Але субкультура впливає на соціалізацію людини остільки й у тій мірі, оскільки і з якою мірою, що є її носіями групи людей (однолітки, колеги та ін.) референтні (значимі) для нього.
     Міжособистісний механізм соціалізації функціонує в  процесі взаємодії людини із суб'єктивно значимими для нього особами. У його основі лежить психологічний механізм міжособистісного переносу завдяки емпатії, ідентифікації і т.д. Значимими особами можуть бути батьки (у будь-якому віці), будь-який шановний дорослий, друг - одноліток свого або протилежної підлоги й ін. Природно, що значимі особи можуть бути членами тих або інших організацій і груп, з якими людина взаємодіє, а якщо це однолітки, то вони можуть бути й носіями вікової субкультури. Але нерідкі випадки, коли спілкування зі значимими особами в групах і організаціях може мати на людину вплив, не ідентичний тому, який виявляє на нього сама група або організація. Тому доцільно виділяти міжособистісний механізм соціалізації як специфічний[12; С. 134].
     Соціалізація  людини, а особливо дітей, підлітків, юнаків, відбувається за допомогою всіх названих вище механізмів. Однак у різних статево - вікових і соціально-культурних груп, у конкретних людей співвідношення ролі механізмів соціалізації по-різному, і часом ця відмінність досить істотна. Так, в умовах села, малого міста, селища, а також у малоосвічених родинах у великих містах істотну роль може відіграти традиційний механізм.
     У цілому, процес соціалізації умовно можна представити як сукупність чотирьох складових:
- стихійної  соціалізації людини у взаємодії  й під впливом об'єктивних обставин життя суспільства, зміст, характер і результати якої визначаються соціально-економічними й соціокультурними реаліями;
- щодо  соціалізації, що направляється,  коли держава вживає певні  економічні, законодавчі, організаційні заходи для розв'язку своїх завдань, які об'єктивно впливають на зміну можливостей і характеру розвитку, на життєвий шлях тих або інших соціально-професійних, етно - культурних і вікових груп (визначаючи обов'язковий мінімум утвору, вік його початку, терміни служби в армії і т.д.);
- відносно соціально контрольованої соціалізації (соціального виховання) - планомірного створення суспільством і державою правових, організаційних, матеріальних і духовних умов для розвитку людини;
- більш-менш  свідомої самозміни людини, що  має просоціальний, асоціальний або антисоціальний вектор (самобудівництва, самовдосконалення, саморуйнування), відповідно до індивідуальних ресурсів і у відповідності або всупереч об'єктивним умовам життя.
     Кожна людина, особливо в дитинстві, отроцтві і юності, є об'єктом соціалізації. Про це свідчить те, що зміст процесу соціалізації визначається зацікавленістю суспільства в тому, щоб людина успішно опанувала ролями чоловіка або жінки (статево - рольова соціалізація), створив міцну родину (сімейна соціалізація), міг би й прагнув компетентно брати участь у соціальному і економічному житті (професійна соціалізація), був законослухняним громадянином (політична соціалізація) і т.ін.
     Еміль Дюркгейм, розглядаючи процес соціалізації, уважав, що активний початок у ньому належить суспільству, і саме воно є суб'єктом соціалізації. "Суспільство, - писав він, - може вижити тільки тоді, коли між його членами існує значний ступінь однорідності". Тому воно прагне сформувати людину "за своїм зразком", тобто затверджуючи пріоритет суспільства в процесі соціалізації людину, Є. Дюркгейм розглядав останнього як об'єкта впливів, що соціалізують, суспільства. Людина стає повноцінним членом суспільства, будучи не тільки об'єктом, але й, що важливіше, суб'єктом соціалізації, що засвоюють соціальні норми й культурні цінності, проявляючи активність, саморозвиваючись і самореалізуючись у суспільстві. Успішна соціалізація припускає, з одного боку, ефективну адаптацію людини в суспільстві, а з іншого - здатність у певній мері протистояти суспільству, а точніше - частини тих життєвих колізій, які заважають розвитку, самореалізації, самоствердженню людини.
     Таким чином, можна констатувати, що в процесі  соціалізації закладений внутрішній, до кінця не розв'язний конфлікт між ступенем адаптації людини в суспільстві й ступенем відокремлення його в суспільстві. Інакше кажучи, ефективна соціалізація припускає певний баланс між адаптацією в суспільстві й відокремленням у ньому.
     Соціалізація  конкретних людей у будь-якому  суспільстві протікає в різних умовах, для яких характерна наявність тих або інших небезпек, що виявляють вплив на розвиток людини. Тому об'єктивно з'являються цілі групи людей, що стають або здатні стати жертвами несприятливих умов соціалізації.
     На  кожному віковому етапі соціалізації можна виділити найбільш типові небезпеки, зіткнення з якими людину найбільше ймовірно. У молодшому шкільному віці (6-10 років): аморальність і (або) пияцтво батьків, вітчим або мачуха, убогість родини; погано розвинена мова; неготовність до навчання; негативне відношення вчителя й (або) однолітків; негативний вплив однолітків і (або) старшого хлопців (залучення до паління, до випивки, злодійства); фізичні травми й дефекти; втрата батьків; зґвалтування, розтління.
     Отже, можна сказати, що соціалізація - двосторонній взаємообумовлений процес взаємодії людини і соціального середовища, який передбачає її включення в систему суспільних відносин шляхом засвоєння соціального досвіду, так і самостійного відтворення цих відносин, у ході яких формується унікальна, неповторна особистість.[13; С. 7 - 14]  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     1.2 Особливості соціалізації дітей  молодшого шкільного віку 

     Соціалізація  є народження особистості - члена  людської спільноти. Соціалізація - це вростання людини в світ людей. Потреба у соціалізації з'являється в момент зіткнення людини зі світом (соціумом). При цьому соціалізація - процес, що має свої етапи і переходи.
     Первинна  соціалізація - це освоєння людиною  мікросоціуму, тобто свого безпосереднього (сімейного) оточення. Це - "світ дитинства" (первинний світ). Він грає посередницьку  роль між людиною і "великим світом", або "світом дорослих" (вторинним світом). Спочатку людина природним чином вростає в той світ, який навколо нього створюють дорослі. Проте поступово з розвитком людини розширюються його соціальні знання, він зустрічається з новими людьми, різноманітними обставинами і ситуаціями. Він має можливість порівнювати цей новий досвід з досвідом минулим. Вона знаходить можливість мислити абстрактно і порівнювати своє дитинство з чужим, а також світ дитинства зі світом дорослих. У результаті цього старий світ не може більше залишатися непорушним. Людина своїм власним розвитком готує необхідність переходу в новий світ.
     Вторинна  соціалізація - це наслідок кризи того первинного уявлення про світ, який був засвоєний людиною під  час первинної соціалізації. Переходячи у новий світ, людина втрачає старий і всі ті почуття, які були з ним пов'язані. Зворотний бік вторинної соціалізації - це ностальгія до загубленого раю.
     Первинний світ наповнений відчуттям стабільності, це оберігає світ, чи світ добра; зло знаходиться поза цього світу, а якщо і проникає в нього, то завжди карається; це світ спонтанності і свободи і насамперед - свободи тілесної; це світ, де часто зникають межі між фантазією та реальністю (гра); в той же час у цьому світі в основному все чітко визначено (тут "чорне", а тут "біле").
Оскільки  світ дитинства незмінний, то первинну соціалізацію супроводжує відчуття безпеки. Можна також сказати, що це відчуття - необхідний результат первинної соціалізації. Дорослі оберігають свою дитину: у дитинстві - від надмірних фізичних впливів-факторів, в більш пізньому віці - від соціально-психологічних.
     Переходячи  у вторинний світ, людина втрачає  почуття своєї захищеності, оскільки "великий світ" - це "жорстокий", мінливий і суперечливий світ. З  одного боку, цей світ наповнений нормами, а з іншого боку, це - розпливчастий і незрозумілий світ, у якому часом буває не ясно, де друзі, а де вороги, що добре, а що погано, де правда, а де брехня.
     Криза первинної соціалізації - це не тільки криза картини світу, це також криза свого місця у світі. У первинному світі - це найчастіше центральне місце, у вторинному світі - це одне з величезної кількості можливих варіантів. У первинному світі найчастіше немає необхідності боротися за своє місце, у вторинному світі - відсутність активності призводить до витіснення людини на периферію соціуму.
     Вище  описані «класичні» відмінності  між первинним і вторинним  світами. У молодшому шкільному  віці (4-я стадія) дитина вже вичерпала  можливості розвитку в рамках сім'ї, і тепер школа залучає дитину до знань про майбутню діяльність, передає технологічний егос культури.
     Молодший шкільний вік є періодом позитивних змін і перетворень у всіх сферах психічного розвитку. Процес соціалізації в цей час відбувається на основі інтенсивного розвитку і збагачення суспільної природи дитини. Тому дуже важливий рівень досягнень, здійснених кожною дитиною на даному віковому етапі. Чим більше позитивних придбань буде в учня, тим легше їй адаптуватися в сучасному світі. [14; С. 18 - 33] []
     Таким чином, соціалізація - це процес, за допомогою якого дитина засвоює поведінку, навички, мотиви, цінності, переконання і норми, властиві його культурі, які вважаються в ній необхідними і бажаними, агентами соціалізації виступають люди і соціальні інститути, включені в цей процес, - батьки, однолітки, вчителі, представники,, церкви, телебачення та інші ЗМІ. Аналіз робіт Трунова, Бєлкіна, Ельколіна дозволив виявити певні особливості соціалізації дітей молодшого шкільного віку.
     Ведучою діяльністю дітей є гра. Ускладнюються сюжети ігор, вона набуває більш творчий характер. Розвиваються режисерські ігри, ігри-фантазії та ігри з правилами, діти охоче беруть участь у дидактичних іграх, організованих дорослим. Трансформують середу в залежності від сюжету гри.
Мовне спілкування - мова стає більш контекстною (незалежною від ситуації спілкування, зрозумілість сенсу тільки на основі використання мовних засобів). Здатні з допомогою мови привертати до себе увагу, встановлювати контакти, для впливу і взаєморозуміння, засіб фіксації знань, засіб пізнавальної діяльності, а також мова - самостійний об'єкт навколишнього світу, а значить, об'єкт пізнання. Активно освоюється діалог. Зароджується монолог. Мова у формі короткого оповідання. Наявність інтересу до мови впливає на освоєння і поповнення словника, граматичної структури мови, якісне вдосконалення (розуміння антонімів, багатозначних слів, порівняння, загальне та особливе, словотвір), чистота вимови. Засвоюються способи побудови речень.
Соціальний  розвиток - виникає нова форма спілкування - внеситуативно-особистісна, в процесі якого дитина орієнтується на світ людей, освоює взаємозв'язки у соціальному світі. Потреба в порівнянні себе з іншими. Формується досить згуртоване дитяче товариство, збільшуються інтенсивність і широта кола спілкування. Більш самостійний і незалежний від дорослих, елементи самостійного уявлення про себе і своїх діях, не беруть на віру оцінки дорослих. Самооцінка деталізується, дитина здатна усвідомити своє становище серед однолітків.
     Пізнавальний розвиток - сприйняття втрачає глобальний характер, стає більш диференційованим, увагу до ознак і окремим властивостям, завдяки слову з'являються узагальнюючі категорії, тобто процес сприйняття інтелектуалізується. Пам'ять стає довільній і цілеспрямованою. Уява з репродуктивного, що відтворює стає передбачають. 3 допомогою мови починає планувати і регулювати свої дії. Широко використовують експериментування з практичним перетворенням предметів і явищ, моделювання. З'являється словесно-логічне мислення. Формується образ світу, систематизуються знання про нього. Система знань включає дві зони: зона перевіряються стабільних знань і зона припущень і гіпотез. Питання до дітей - показник розвитку їхнього мислення. Формуються способи розумової роботи та засоби побудови власної пізнавальної діяльності.
     Естетичний  розвиток - більш усвідомлене і  активне, дитина здатна сама створювати красу, а не тільки сприймати: по відношенню до матеріального світу, до людей, до природи. Поєднання двох протилежних тенденцій - високий творчий потенціал і прагнення до наслідувальності, нормативності. Може назвати кілька літературних творів, прочитати вірш, відповідає на питання з прочитаного, має інтерес до книг, може доповнити сюжет казки або скласти цілісну казку. Стають стійкими задуми, розширюються можливості використання художніх засобів. З'являються стійкий інтерес і симпатії до певних видів мистецтв. Мають досвід художнього рукоділля з різними матеріалами. У музиці виділяє тембри музичних інструментів, жанрову приналежність твору. Використовує міміку і пантоміміку в танці, має координовані рухи рук і ніг. Виразно і дзвінко виконує нескладні пісні в зручному діапазоні, чисто інтонує з акомпанементом, із задоволенням співає в хорі, володіє елементарними співочим навичками. Володіє прийомами гри на різних музичних інструментах, чує, як змінюється звук при правильному і неправильному звуко - видобуванні, самостійно добирає інструменти за характером музичної п'єси.
     У фізичному розвитку основні показники фізичного розвитку протікають менш злагоджено і плавно. Поліпшується рухливість, врівноваженість і стійкість н / п, при цьому швидка виснаженість. Завершується процес формування грудної клітини, встановлюється її тип дихання, змінюється співвідношення розмірів голови і тулуба (наближається до дорослих показників). Збільшується довжина верхніх і нижніх кінцівок, краще розвинені великі м'язи, а слабо зв'язкові відділи і дрібні м'язи (основа для деформації хребта). Рухова активність більш цілеспрямована, і осмислена. У рухах діти пізнають себе і своє тіло, вдосконалення раніше придбаних навичок. Краще представлені швидкість і гнучкість, ніж сила і витривалість.
       Загальними показниками розвитку є виконання елементарних логічних операцій, таких, як - класифікація, співвідношення. Також, коли дитина усвідомлено ставиться до естетичного в світі, знайома з безліччю літературних творів, може переказати казку, прочитати вірш, має досвід художньої діяльності. Виконує прості пісні, відтворює динаміку розвитку музичного образу.
     Молодше шкільне дитинство - це період (7-11 років), коли відбувається процес подальшого розвитку індивідуально-психологічних і формування основних соціально-моральних якостей особистості.
       Для цієї стадії характерні - домінуюча роль сім'ї у задоволенні матеріальних, комунікативних, емоційних потреб дитини; важлива роль школи в формування і розвиток соціально - пізнавальних інтересів, а також. зростання здібностей дитини протистояти негативним впливам середовища при збереженні головних захисних функцій за сім'єю та школою.
     Психолого-педагогічними домінантами розвитку є зміна соціального статусу: перетворення дошкільника на школяра. При цьому відбувається суперечливе з'єднання визначеної свободи вибору з чітко організованими, рамками поведінки школяра. Не всі діти до цього підготовлені, тому перехід до шкільного режиму у багатьох проходить болісно, конфліктно. Психологічна перебудова в діяльності: якщо раніше головна роль належала грі, то тепер вона переходить до вчення, зраджує мотиви поведінки, що дає поштовх (7 до розвитку пізнавальних інтересів і моральних уявлень дитини.
     Ця  перебудова  має кілька етапів:
- первісне  входження в нові умови шкільного  життя; 
- входження  в навчальний процес і нову  систему відносин дитячого та  дорослого  колективу;
- поява  початкових форм відносини до  норм і правил шкільного життя.  
Успішне проходження цих стадій дає можливість попередити багато відхилення в моральному розвитку молодших школярів.
     У психологічній адаптації молодші  школярі можуть відчувати певні  труднощі, такі, як складність засвоєння нового режиму життя, діяльності (вчасно прокинутися, зібрати необхідні речі, дисципліновано поводитися на уроках, чітко виконувати всі вимоги вчителя, сумлінно виконувати домашні завдання, громадські доручення). Діти, недостатньо підготовлені фізично, психологічно та педагогічно до цього режиму, звикають до нього поступово. У них можливі зриви, конфлікти, а також - складність засвоєння специфіки взаємин з учителем, однокласниками.
     Вчитель - це авторитетна особистість для  молодших школярів, особливо в перші  два роки навчання. Його оцінки, судження сприймаються як справжні, які не підлягають перевірці, контролю. З одного боку, дитина тягнеться до вчителя, в якому бачить (точніше, хотів би бачити!) Перш за все справедливого, доброго, уважного людини. З іншого - він відчуває і навіть розуміє, що вчитель - це людина, яка багато знає, повинен бути вимогливим, вміти заохочувати і карати, створювати загальну атмосферу життя і діяльності колективу. Тому одна частина дітей бачать у свого вчителя перш за все людське начало, а інша (набагато більш значна) - саме педагогічне, «вчительське» початок. Тут багато чого визначається тим досвідом, який накопичив дитина в дитячому садку. Злиття цих двох вчительських постатей в єдиний образ рано чи пізно відбувається у свідомості молодших школярів, але у кожної дитини по-своєму, з переважанням тієї чи іншої сторони. Дослідження показали, що домінування офіційного статусу вчителя над людським характерно для вистав дітей з відхиленнями у поведінці. Такі відхилення можна розглядати як своєрідну г реакцію на невдачі дитини у навчанні та інших видах діяльності. Цей момент дуже важливо враховувати вчителям початкових класів, не допускати, щоб діти боялися їх, не пригнічувати їх своїм авторитетом.
     Непросто  складаються стосунки першокласників і в колективі. Тут також дуже важлива роль вчителя. Діти дивляться один на одного його очима. Оцінюють вчинки однокласників тими мірками, які запропонував учитель. Якщо вчитель постійно хвалить дитину, він робиться об'єктом бажаного спілкування. До нього тягнуться інші діти, з ним хочуть сидіти за однією партою, дружити. Зауваження, докори, покарання роблять дитину знедоленим у своєму колективі, перетворюють на об'єкт небажаного спілкування. І в тому, і в іншому випадку поведінка і моральний розвиток молодшого школяра опиняється в зоні психологічного ризику.
     У першій, групі може сформуватися зарозумілість, неповажне ставлення до однокласників, прагнення добитися заохочення вчителя  будь-яку ціну (аж до ябедництво, «доносительства» тощо). Школярі другої групи не усвідомлюють своє несприятливе становище, але школярі другої групи  не усвідомлюють своє несприятливе 
емоційно сприймають, переживають його. Вони своєрідно реагують, намагаючись 
привернути увагу оточуючих: вигуки, біганина, агресивність, забіякуватість, 
відмова від виконання вимог вчителя, тобто їм властиво те, що було відзначено 
ще в дошкільний період як відхилення в поведінці. Але якщо можна говорити про 
передумови виникнення у дошкільнят педагогічної занедбаності, то у молодших 
школярів - це стійке спотворення уявлень, невихованість почуттів і 
несформованість звичок поведінки, що мають суспільну значимість, обумовлені 
негативними впливами середовища і помилками виховання. 
          Педагогічна занедбаність буває декількох видів: 

    морально-педагогічна - спотворення моральних уявлень, невихованість моральних почуттів, несформованість навичок моральної поведінки. Інтелектуально - педагогічна   -   слабкість   розвитку   пізнавальних   процесів, небажання, невміння вчитися.
    морально-естетична - перекручування, невихованість уявлень про прекрасне і потворне, небажання, невміння творити прекрасне в поведінці, діяльності, у стосунках з оточуючими.
    медико - педагогічна - відхилення у стані здоров'я, низький рівень знань про гігієну побуту, поведінці, виникненні негативних звичок, патологічних потягів і пр.
    морально-трудова - спотворення уявлень про працю, про його роль в житті суспільства, небажання, невміння працювати у відповідності зі своїми можливостями і вимогами суспільства.
     Таким чином, успіх подолання психологічних труднощів входження молодшого школяра в систему відносин «вчитель - колектив - особистість» має прямий зв'язок з попередженням соціально - педагогічної занедбаності, з подоланням негативних тенденцій, що виникають ще в дошкільний період. Роль вчителя в цій справі важко переоцінити.
Відбувається зміна відносин дитини з сім'єю. З вступом до школи дитина змінює свій статус. Він вже не дитя, а відповідальна людина, тобто він вступає в систему «відповідальних відносин» (А. С. Макаренко), яка тепер буде його супроводжувати все життя. При цьому можуть виникнути різні ситуації.
     Ситуація 1. У сім'ї з розумінням поставилися до нової соціальної ролі дитини. Створили всі необхідні умови для роботи, забезпечили контроль і допомогу. Однак дитина не звикла до такого режиму, він обтяжує його. Починаються протести, прагнення піти від труднощів. Натиск дорослих викликає негативне ставлення до навчання, до школи. Потрібні витримка і такт батьків, щоб це подолати.
      Ситуація 2. Дитина перейнялася почуттям значущості своєї нової ролі. Однак батьки, інші дорослі члени сім'ї не оцінили цього, не привели свої дії у відповідність з новою ситуацією. Дитина відчуває байдужість, не має підтримки. Поступово і у неї гасне бажання увійти у нову роль. Починаються конфлікти з учителем, обстановка в сім'ї робиться напруженою (зі всіма витікаючими наслідками).
     Ситуація 3. Можливий варіант типу «узурпатор». Дорослі повною мірою перейнялися  усвідомленням важливості шкільного  життя. Створюють дитині найсприятливіші умови, оточують постійною турботою, втрачаючи при цьому почуття міри. Дитина перетворюється на центр сімейного тяжіння до такого ступеня, що починає диктувати свої умови дорослим. Цей егоцентризм породжує учнівський егоїзм. До того ж, ускладнення є і у ставленні до навчальної діяльності, до виконання домашніх завдань. Цей вид труднощів можна вважати одним з найважливіших.
Наші  дослідження показали, що ставлення  школярів до виконання домашніх завдань проходить декілька стадій.
     Першу можна назвати романтичною. Вона властива першокласникам. Робота виконується з інтересом, що обумовлено новизною діяльності. Новий, раніше невідомий стан, в якому дитина ніби підтверджує свій новий статус школяра, учня, позитивно впливає на ставлення до виконання домашнього завдання. «Мені поставили домашнє завдання; я буду його виконувати, бо я теж став школярем, я став іншим, я виріс, я не просто дитина, я - школяр!», - Так можна умовно виразити цей стан. Далі життя поступово втягує дитину в ритм шкільного життя, він починає відчувати (поки що тільки відчувати) її незвичність, несхожість з колишньою безхмарним, безтурботним ... Початкові романтичні уявлення починають поступово тьмяніти, пратися і перетворюватися на щось інше. Більшість першокласників, другокласників (у різних дітей це відбувається по-різному) втягуються в ритм цьому житті, звикають до нього, у них виробляється стереотип діяльності. І виконання домашніх завдань стає цілком звичним ритуалом. Ось чому цю стадію ми умовно позначимо як ритуальну.
Якщо  все йде благополучно, то на другому-третьому році навчання з волі природних процесів розвитку може початися помітна диференціація ставлення дитини до домашніх завдань. Одним вони даються легко, приносять задоволення, іншим - не зовсім, ну а третім просто псують настрій. Відповідно змінюється й якість роботи.
     У третьої групи школярів починається  конфлікт між «хочу» і «треба». Стихійно, несвідомо вони намагаються відсунути складні завдання «на потім», а в першу чергу беруться за легкі. Під натиском старших такі діти виконують завдання, але, якщо успіхів немає, а каральні санкції слідують одна за одною, починає формуватися стійкий негатив на ставлення до навчання в цілому з усіма наслідками, що випливають не тільки для розумового, але і морального розвитку. Якщо ж батьки за допомогою вчителів зуміли подолати подібний стан, починається стадія осмислення.
     Дитина  на рубежі четвертих - п'ятих класів не тільки починає усвідомлювати необхідність виконання домашніх завдань, але й намагається зрозуміти причину свого різне ставлення до предметів, як-то пов'язує його зі ставленням до вчителів. Таке перенесення в системі «вчитель - предметник -учень» - усім добре відомий феномен. У загальних рисах про нього знають і вчителі, і батьки. Але лише на рівні інтуїтивних здогадів. Школярі ж таку окремо взяту зв'язок не виділяють, але намагаються у своїй свідомості її якось оформити.
Потім, по мірі розвитку молодшого школяра стадія осмислення поступово переходить у стадію вибору. Тепер йому найбільш близькі предмети, які пов'язані не стільки з особою педагога, з його вмінням захопити (хоча це залишається серйозним фактором), скільки з власними інтересами. І все-таки це поки пасивний вибір, слабо усвідомлювати. Тут все ще панує формула «подобається - не подобається».
     Лише  на самій розвиненій стадії відносин до домашніх завдань формується вибір дій, коли на перший план виступає «треба».
     Отже, ставлення школяра до домашніх завдань  розвивається по стадіях пізнавального інтересу, визначається особливостями віку, умовами життя та діяльності.
     Ведуча  педагогічна ідея в роботі з молодшими  школярами - формування первинних дитячих переконань, побудованих на головних постулатах загальнолюдських цінностей, створення ситуації успіху в навчальній діяльності, «частина-ціле», узагальнення; володіє узагальненими способами діяльності, здатний знаходити варіанти рішень відкритого типу, використовує символічні кошти пізнання світу, здатний планувати свої дії, враховує позицію іншої дитини, різноманітність пізнавальних інтересів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.3 Гра,як  засіб соціального виховання дітей молодшого шкільного віку 

     Перехід від дошкільного дитинства, де домінує  гра, до шкільного життя, де основне - навчання, повинен бути педагогічно  продуманим.
Вивчення  розвитку дітей показує, що в грі  ефективніше, ніж в інших видах  діяльності, розвиваються всі психологічні процеси. Обумовлені грою зміни у психіці дитини настільки істотні, що в психології утвердився погляд на гру, як на провідну діяльність дітей в період дошкільного дитинства. У шкільному віці, гра не вмирає, а проникає у відношення до дійсності. Вона має своє внутрішнє продовження в шкільному навчанні і праці.
     Гра є найбільш освоєна малюками діяльність. У ній вони черпають зразки для вирішення нових життєвих завдань, що виникли в пізнанні, у праці, у творчості. Тому опора на гру - це найважливіший шлях включення дітей у навчальну роботу без психологічних зрушень і перевантажень.
     Вся дитяча діяльність синкретична, тобто до певної міри разом, нероздільна. І ця єдність виникає завдяки уявній, умовній ситуації, в якій відбувається процес дитячого творчості. Гра як би синтезує пізнавальну, трудову і творчу активність. Будь - яке нове заняття або вміння, набуте в школі, спонукає його до дії з ним. Характер ж цієї дії ігровий, найбільш зрозумілий для дітей з їхнього колишнього досвіду. Це вільна та самостійна діяльність, що виникає з ініціативи дитини. У процес гри залучається вся особистість дитини: пізнавальні процеси, воля, почуття, емоції, потреби, інтереси.
     Будь - яка діяльність має мету. Яка ж мета гри? На перший погляд вона «безцільна»: діти стрибають, бігають. Насправді ж гра має мету, не очевидну, але від цього не менш значущу, ніж мета будь-якої іншої діяльності.
Це - усвідомлення дитиною себе причетним до світу  дорослих, перенесення у «доросле» життя.
     А який зміст ігрової діяльності? Гра  як - би дана самою природою, щоб дитина могла підготувався до дорослого життя. Говорячи про діяльність, ми говоримо і про її процеси. Якщо в будь-який іншій, неігровій, діяльності важлива перш за все мета чи результат, то в грі важливий в основному процес, так як видимої цілі гра як - би не має. Саме інтерес до самого процесу гри є тією рушійною силою, яка дозволяє грі тривати.
     Для дитини гра - засіб самореалізації та самовираження. Вона дозволяє йому вийти за приділи обмеженого світу дитячої і побудувати власний світ. Гра забезпечує дитині емоційне благополуччя, дозволяє реалізувати самі різні прагнення та бажання і, перш за все бажання діяти, як дорослі, бажання керувати предметами. У грі розвивається здатність до уяви, образного мислення. Це відбувається завдяки тому, що в грі дитина прагне відтворити широкі сфери навколишньої дійсності, що виходять за межі його власної практичної діяльності, а зробити це він може за допомогою умовних дій. У грі дитина отримує і досвід довільної поведінки, вчиться керувати собою, дотримуючись правил гри, стримуючи свої безпосередні бажання заради підтримки спільної гри.
     Звернемося  до гри як до педагогічної категорії. Так, як гра займає величезне місце у розвитку, то вона давно використовується як педагогічний засіб. Так, ще наприкінці минулого століття гру в цілях розвитку стали використовувати дефектологи для лікування дітей, які відстають у психічному розвитку і т. д.
     Гра в педагогічному процесі може «зливатися» з іншими видами діяльності, збагачуючи їх. Так, наприклад, загальновідомо, що позитивний ефект дає злиття трудової та ігрової діяльності в дитячому зростанні. Крім того, окреме місце в педагогіці займають дидактичні ігри, істотно збагачуючи процес навчання.
     Які ж завдання може допомогти реалізувати  педагогу ігрова діяльність? Перш за все, це встановлення контакту з дитиною. Говорячи про такий спосіб встановлення контакту, педагоги називають його контактом співдружності, співтворчості, кращим способом вступити в довірчі, дружні відносини з дитиною.
     Гра також є прекрасним засобом діагностики як особистості, так і групи. Крім особистого розвитку дитини, гра дозволяє встановити, до чого дитина прагне, у чому потребує, так як у грі вона прагне зайняти бажану роль. За допомогою гри ми можемо здійснити оціночну діяльність, так як гра - завжди є тестом для педагога, дозволяючи розвивати, діагностувати й оцінювати одночасно.
Якщо  дитині не хочеться займатися якоюсь працею, якщо йому не цікаво вчитися, то й тут гра може прийти на допомогу, тому що це - потужний стимулюючий засіб.
     Гра - явище складне і багатогранне. Можна виділити наступні її функції:
- навчальна  функція - розвиток загально навчальних  умінь і навичок, таких, як  пам'ять, увагу, сприйняття і  інші.
- розважальна  функція - створення сприятливої  атмосфери на заняттях, перетворення уроку, інших форм спілкування дорослого з дитиною з нудного заходи в захоплююча пригода.
- комунікативна  функція - об'єднання дітей і  дорослих, встановлення емоційних  контактів, формування навичок  спілкування.
- релаксаційна  функція - зняття емоційної (фізичної) напруги, викликаного навантаженням на нервову систему дитини при інтенсивному навчанні, праці;
- психотехнічна  функція - формування навичок  підготовки свого психофізичного  стану для більш ефективної  діяльності, перебудова психіки  для інтенсивного засвоєння.
- функція  самовираження - прагнення дитини  реалізувати в грі творчі здібності,  повніше відкрити свій потенціал.
- компенсаторна  функція - створення умов для  задоволення особистісних устремлінь, які не здійснимі (важко здійснимі) в реальному житті.
     У початкових класах вже сама постановка навчальної задачі для дітей може здійснюватися з використанням  ігрових моментів, таких собі дидактичних  ігор. Так вчитель може звернутися до дітей від імені Незнайка і  Буратіно з проханням згадати  букви, і які звуки позначають ці букви і т. п.
Природно, найчастіше дидактичні ігри використовуються при обліку знань. Клас ділиться на команди, які виконують ті чи інші завдання. Для їх оцінки можна створити журі або суддів. Командам можуть бути дані цікаві назви, які подобаються дітям.
     Одним із цікавих та нетрадиційних видів  гри є - "урок - гра".
Уроки - ігри характеризуються такими позитивними  якостями, як яскраво виражена мотивація діяльності, добровільність участі і підпорядкування правилам, що заінтриговує невизначеність результату і вища, в порівнянні із звичайними уроками, повчальна, така, що розвиває, і виховна результативність.
     Для використання всіх ігор в навчанні, характерна загальна структура учбового процесу, що включає чотири етапи:
1. Орієнтація: учитель представляє тему, дає характеристику гри, загальний огляд її ходу і правил.
2. Підготовка  до проведення: ознайомлення зі  сценарієм, розподіл ролей, підготовка до їх виконання, забезпечення процедур керування грою.
3. Проведення  гри: учитель стежить за ходом гри, контролює послідовність дій, надає необхідну допомогу, фіксує результати.
4. Обговорення  гри: дається характеристика виконання  дій, їх сприйняття учасниками, аналізується позитивні і негативні сторони ходу гри, що виникли труднощі, обговорюється можливі вдосконалення гри, у тому числі зміни її правил.
      Звичайно, використання гри в навчанні пов'язано з низкою проблем, і перш за все з меншою ефективністю навчальної гри в порівнянні зі звичайною навчальною роботою, основу якої складає вчення як вид спеціальної діяльності учнів, спрямованої на засвоєння знань, формування вмінь і навичок. До того ж далеко не всі вчителі в достатній мірі знайомі з навчальними іграми, важливою є й проблема забезпечення дисципліни, належного порядку в ході гри через підвищеної жвавості, емоційності учнів. Проте глибока продуманість навчальної мети, обґрунтований відбір змісту навчального матеріалу та забезпечення високого рівня включення всіх учнів у гру, в якій ключові ролі отримують не тільки сильні в навчанні, дозволяють подолати ці та інші проблеми.
     Особлива цінність ігри для сучасної освіти полягає у нових логічних конструкціях і їх сполученнях при дослідженні світу можливостей, відкриття та освоєння яких приносить так багато задоволення і так важливо для осягнення імовірнісних процесів у природі і суспільстві.
     Також використання гри у вихованні вимагає дотримання деяких правил:
    Ігри повинні бути такого роду, щоб діти, граючи, звикли дивитися на них як на щось побічне, а не як на якусь справу.
    Гра повинна сприяти здоров'ю тіла не менш ніж пожвавленню духу.
    Гра не повинна загрожувати небезпекою для життя, здоров'я, пристойності.
    Ігри повинні служити передоднем для речей серйозних.
    Гра повинна закінчуватися раніше, ніж набридне.
    Ігри повинні проходити під наглядом вчителя.
7. При строгому дотримання цих умов гра стає серйозною справою, тобто 
розвитком здоров'я, або відпочинком для розуму, або підготовкою для життєвої 
діяльності, або всім цим одночасно.

     Вивчення сучасної педагогічної літератури про гру дозволяє сформулювати наступні вимоги, які вчитель обов'язково повинен враховувати при організації ігор на уроках, зокрема такі, як вільне і добровільне включення дітей у гру,але не нав'язування гри, а залучення дітей до неї. До того ж, діти повинні добре розуміти сенс і зміст гри, її правила, ідею кожної ігрової ролі. Сенс ігровий дій повинен збігатися зі змістом і змістом поведінки в реальних ситуаціях задля того, щоб основний зміст ігрових дій переносився в реальну життєдіяльність. У грі діти повинні керуватися прийнятими в суспільстві нормами моральності, заснованими на гуманізмі, загальнолюдських цінностях, не повинно принижуватися гідність її учасників, у тому числі і тих, хто програв. Вона повинна позитивно впливати на розвиток емоційно-вольової, інтелектуальної й раціонально-фізичної сфер її учасників. Гру потрібно організовувати й направляти, при необхідності стримувати, але не придушувати, забезпечувати кожному учасникові можливість прояву ініціативи.
     Молодший шкільний період вважається класичним віком гри. У цьому віці виникає сюжетно - ролева гра і в цей період вона набуває найбільш розвиненої форми. Для розуміння самого виникнення ролевої гри її розвитку, перш за все, необхідно, розглянути найбільш розгорнену її форму - форму сюжетної ролевої гри, характерну для другої половини дошкільного віку.
Сюжетно - ролева гра - є діяльність, в якій діти беруть на себе трудові або суспільні функції дорослих людей або спеціально створюваних самими дітьми ігрових умов відтворюють діяльність дорослих і відносини між ними.
     Будучи соціальною по своєму походженню ролева гра, є соціальною і за своїм змістом. Багаточисельні спостереження мандрівників, етнографів, над життям дітей в суспільствах тих, що стоять на різних етапах розвитку (Міклухо-Маклай, Тейлор, Брайант, Зуєв, Крашенінников, і багато інших), дають можливість припустити, що виникнення і розвиток ролевої гри визначається тим реальним місцем яке займають діти в системі конкретних суспільних відносин. У ролевій грі знаходять вираз прагнення дитини до самостійної участі і спільної діяльності з дорослими, яке не може бути реалізоване через складність процесів праці використаних дорослими знарядь їх недоступність для дітей.
    Там, де діти можуть дуже рано брати безпосередню участь в трудовій діяльності і через це задовольняти своє прагнення до участі в житті і діяльності дорослих відсутні об'єктивні умови для виникнення сюжетно - ролевої гри.
Там, де діяльність дитини навіть молодшого віку безпосередньо володіє суспільним характером і дитина може виступати як орган «сукупної робочої сили», відсутні умови для виникнення сюжетно - ролевої гри. Прагнення дитини до самостійної діяльності і участі в житті дорослих задовольняється тут прямо і безпосередньо.
     Концепції А. Адлера і В. Штерна є спробою зрозуміти гру, виходячи з відносин дитини і дорослих. Проте в цих переконаннях все поставлено «на голову». Перш за все слід зазначити, що дітям раннього і дошкільного віку абсолютно чуже саме відчуття неповноцінності. Навпаки, діти цих віків вражають нас своєю життєрадісністю, оптимізмом і вірою в свої сили. Відчуття неповноцінності, якщо і з'являється у деяких дітей, то лише в кінці дошкільного віку у зв'язку з пізнанням дитиною деяких рис своєї особи, головним чином фізичних.
А. Адлер, а за ним і сучасні теоретики «ігрової терапії» стверджують, що дитині властиво відчуття слабкості і неспроможності, що компенсаторний виражається в підвищеній агресивності, злісності і т.п. Гра при цьому розглядається як відхід дитини від дійсності, відірвавшись від того, що оточує.
     Сюжет гри - це та сфера дійсності, яка відтворюється дітьми. Види дитячих ігор надзвичайно різноманітні і, кінець кінцем, залежать від епохи, класової приналежності дітей, від умов в яких вони живуть. Деякі сюжети характерні для дітей різних віків і, деколи використовуються дітьми всієї країни.
     В міру ознайомлення дитини з все більш широким кругом явищ суспільного життя дорослих людей, змінюються і сюжети дитячих ігор. Це відбувається не спонтанно, а під визначальним впливом тих, що оточують і залежить від того, як і з якими явищами суспільному життю знайомлять дитину навколишні його дорослі.
    Через сюжет і зміст ігор здійснюється зв'язок дітей з тими сферами життя які недоступні для безпосередньої участі дітей. Якщо при спостереженні за діяльністю дорослих діти залишаються лише в ролі її споглядальників, то при дійсному відтворенні життя дорослих за допомогою ролевої гри, вони реально стають в положення дорослих, глибше проникають в зміст їх діяльності.
     Розглянемо погляди на гру, розвинені в працях великого російського педагога К.Д. Ушинського. Його фундаментальне дослідження «Чоловік, як предмет   виховання»   вийшло   в   світ   окремим   виданням   в    1867   р.
Для дитини гра - дійсність, і дійсність набагато цікавіша, ніж та, яка його оточує. Цікавіше вона для дитини саме тому що зрозуміліше, а зрозуміліше вона тому, що частково є його власним створенням . У грі дитина живе і сліди цього 
життя глибше залишаються в нім, чим сліди дійсного життя, в яке вона не змогла 
ще увійти по складності її явищ і інтересів. У дійсному житті дитина не більш, як 
дитини - істота і не має ще ніякої самостійності, сліпо і безтурботно захоплене 
течією, життя, в грі ж дитина, вже зріла людина, пробує свої, сили і самостійно 
розпоряджається своїми ж створеннями.»

     На думку Ушинського, гра це не особливий світ, в якому живе дитина і який китайською стіною відокремлений від світу дорослих - навпаки, гра є спосіб проникнення в дійсне життя, посильний для дитини спосіб увійти до всієї складності життя дорослих, що оточує його. «…Але якщо дитина більше і діяльніше живе в грі, чим в дійсності, то, дійсність, що оточує його, має сильний вплив на його гру, вона дає для неї матеріал, набагато різноманітніший і дійсніший того, який пропонується іграшковою лавкою". [16; С. 441].
    У іграх суспільних, в яких беруть участь багато дітей, зав'язуються, перші асоціації суспільних відносин. Дитина , звикла командувати або підкорятися в грі, не легко відучитися від цього напряму і в дійсному життя. Нас, дорікають часто в лінощах, в пристрасті розпоряджатися і нічого не робити самим, але немає сумнівів що на утворення такої риси в нашому характері, що різко кидається в очі, особливо серед іноземців, мали великий вплив гри поміщицьких дітей з кріпацькими хлопчиками і дівчатками, які, виконуючи всі витребеньки свого маленького  пана,  позбавляли його від праці  що-небудь  зробити  самому.
     Гра тому і гра, що вона самостійна для дитини, а тому всяке втручання, дорослого в гру позбавляє її особливого "шарму". Дорослі можуть мати тільки один вплив на гру, не руйнуючи в ній характеру гри, а саме - доставкою матеріалу для споруд, якими вже самостійно займеться сама дитина. Але не можна думати, що все це можна придбати в іграшковій лавці, так цим ми ж і нашкодимо дитині.
   Інші доповнення гри - вільна, добровільна, необмежена умовами, неповторна, з непередбаченим закінченням, з можливими змінами в процесі гри, вигадана, творча діяльність дитини.
     Гра не є пустою забавою, це зміст життя дитини, її творча діяльність, потрібна для її розвитку. У грі дитина живе і сліди цього житія глибше залишаються в ній, ніж слід дійсного життя. В ігровій ситуації дитина здійснює свої бажання,свої ростові потреби, нейтралізує свої емоційні конфлікти,
     У неї розвивається фізична сила, моторні вміння, швидкість і точність рухів, координація. У грі її учасники вчаться думати, працювати, творити, набуває досвід в різних ігрових ситуаціях і навіть такий, що допоможе в розв'язанні життєвих ситуаціях.
     У грі дитина вчиться не лише швидко спостерігали, але й успішно діяти, критично думати й оцінювати те, що кругом неї діється. Особливо сприятливим для цього середовищем є організовані ігри з правилами, в яких гравці вчаться змагатися, перемогти в ситуаціях якими регулюють правила. Гравці вчаться також контролювати свої бажання, критично оцінювати дійсні обставини гри, додержуватися її правил, що є дуже важливим для морального виховання. В ігрових ситуаціях відбуваються зміни, у гравців формується їхня особистість, їхній характер, розвиваються суспільні риси, як чесна гра, дружнє ставлення один до одного, намагання бути щораз кращим.
     Гра творить місток до дійсності, сприяє усуспільненню дитини, її підпорядкуванню ігровій спільності з тенденцією дати особистий вклад для успіху групи.
     Психологічний розвиток дитини, формування її особистості є процесом засвоєння нею суспільного досвіду, виробленого людством і зафіксованого в продуктах його матеріальної і духовної культури.
     З допомогою різних видів діяльності реалізуються взаємовідносини дитини з об'єктивною дійсністю. Тому від змісту і характеру діяльності й залежить надбання дитиною конкретних властивостей, її психологічний розвиток. Давно помічено, що людина, яка в дитинстві достатньою мірою не залучалась до гри, в дорослому житті виявляє нестачу певних необхідних їй якостей і умінь.
    Міркування відносно суті і значення гри можна віднайти у працях філософів, педагогів, а також в літературних творах. І як не дивно, найбільш простим і одночасно геніальним залишається пояснення гри, зроблене автором "Пригод Тома Соєра" Марком Твеном "Гра - все, що ми робити не зобов'язані". З цього твердження випливають найважливіші характеристики гри. Вона мимовільна, часто без відкритої зовнішньої мети, стимульована внутрішніми потребами, інтересами, емоціями задоволення і радості,прагненнями до активної діяльності. Ці ознаки гри є основними. Бо внесення в її процес хоч незначної частки зовнішнього примусу, обов'язково перетворює гру в якийсь інший вид діяльності, який зовні може мати цікаву барвисту форму, але внутрішньо не сприйматиметься дитиною як розвага та задоволення.
        Отже, гра для дитини - це обставини, в яких вона почувається вільно, розкуто, емоційно піднесено. Саме в такій невимушеній ситуації,помітно для себе без напруження і втоми діти набувають соціального досвіду, вчаться думати, працювати, творити.
    Уміння створити ігрову ситуацію, перенести учасників в іншу, частково умовну, площину реальності, затримати плин часу і викликати захоплення - все це є виявом високого професіоналізму організатора ігрової діяльності. Гра у розвитку взаємин дітей та як засіб морального виховання. Одним із виявів соціального інстинкту дітей є їхні гри. Інстинкт гри пояснюють педагоги і психологи по-різному. Найстарші кажуть, що гра - це відпочинок; але з цим не можна згодитися, бо в грі дуже багато працює уява дітей, іноді дитина грається аж до втоми. Інше пояснення каже (Г. Спенсер), що в грі виявляється зайва енергія, яка у всіх нижчих тварин залишається невикористаною в боротьбі за існування. Але це теж не відповідає істині, бо неонова енергія ніколи не може залишатися, як каже Гросе: «на майбутній час».
     Сам Гросе дає більш наукову і правдиву теорію ігор: це інстинкт самоохорони, який в перші роки підготовляє до майбутньої боротьби з ворогами, до ловів здобичі. Справді, цуценята, граючись, симулюють боротьбу - то гризуться, то відбігають один од одного. Так само коні, коли граються, то бігають, б'ють копитами. Діти, граючись, бігають, стрибають, перелазять через перешкоди. Гра для дитини найкраща насолода, в іграх виявляються всі її здібності, її нахили, переживання. Спостерігайте дитину, коли вона грається, і ви знайдете ключ до розуміння її душі. Гра — це настільки природній стан дитини, що багато педагогів змагалися все навчання малих дітей перетворити в гру. бо вона найбільш інтенсивно захоплює дітей. Так, ще в XVI столітті Вітторіно де Фельтре влаштовував так звану Веселу Школу, де діти в різних іграх і розвагах навчалися різних мов, геометрії й інших наук. Гра — це потяг до щастя. Паола Ломброзо ("Життя дитини") каже: "Нема такого горя, такої прикрості, що її мала дитина не забула б за своєю грою. І як мало для цього потрібно: хлюпатися в калюжі, пускати човники в струмочки, гратись камінчиками, гасати, як дикі коні — яке це щастя". І треба давати дитині змогу вільно задовольняти свій природній інстинкт до гри. Маленькі діти, як ми вже бачили, більші індивідуальності: вони люблять гратись окремо, цілком захоплюючись своїм світом вигадок, уявлення. Чи потрібні їм цяцьки? Діти з усього можуть зробити собі цяцьку, — коробки з сірників, невеличкі палички, папірці, — все в руках дитини перетворюється в щось для неї приємне й цікаве. Гьоте казав: "Дитина з усього може зробити все". Навіть, якщо не купувати дитині іграшок, то від цього вона не буде гратися менше і знайде не меншу насолоду в різноманітному матеріалові, що
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.