На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат вропейський вектор вдкритої економки України. Правов засади спвробтництва України з С. Україна в систем єврорегонв. нтеграцйно-дезнтеграцйн контроверсї СНД: на шляху вд розлучення до спвснування.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Междун. отношения. Добавлен: 26.09.2014. Сдан: 2004. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Валерій Пердицький, студент 4 курсу

Реферат на тему: „Геоекономічне позиціювання і Україна: національні інтереси в контексті сучасного класифікаційного аналізу”

Проблема геоекономічного вибору, оптимального розв'язання ділеми “Схід-Захід” зумовлює потребу чіткого з'ясування характеру та цілей інтеграційних процесів, причому природу останніх визначають саме основні діючі особи, макросуб'єкти глобального соціально-економічного життя, які, з точки зору природних національних інтересів певної країни виступають вже в якості об'єктів інтеграційних зусиль.
Типовою тенденцією розвитку міжнародних економічних відносин на початку ХХІ століття є інтернаціоналізація, важливими виявами якої є як глобалізація, так і регіоналізм. «Від пошуку можливостей співробітництва - до взаємної адаптації; від взаємовигідних контактів - до інтеграції зусиль; від обміну - до взаємопроникнення - від взаємопроникнення до формування єдиного ринкового та навіть соціального простору» - ось принципи, що містяться в основі його конкретних рис.
В цьому контексті проблематика національного геоекономічного позиціювання має особливе значення для країн, що перебувають на етапі ринкової трансформації. Сказане не означає надто помітної “свободи вибору” для таких держав, як Україна, - стихійні глобальні конкурентні процеси, рамки яких значною мірою визначаються інтересами провідних “гравців” (країн та угруповань), самі спрямовують національні човники переважної кількості учасників міжнародних економічних відносин до “належних їм ніш”.
Отже не йдеться про те, що можна вирішальним чином “помилитися”, міркуючи лише в термінах геополітики, й таким чином обрати для себе “не той” шлях розвитку. Але “помилковість”, втрата історичного шансу дійсно можуть мати місце, щоправда через інші причини - непроведення активної державної політики підтримки національного товаровиробника, відсутність дієвої стратегії в сферах інновацій, новітніх технологій, регіонального розвитку продуктивних сил та соціально-економічних систем.
Саме в цьому контексті недостатньо чітке розуміння швидкоплинних тенденцій дійсно може відіграти фатальну роль. Тим більше, що дія кардинально значущих факторів, які визначають розстановку сил у сучасному світі, інколи, в хронологічному вимірі, може трактуватися не тільки як довгострокова, але й середньотривала (в окремих випадках можна казати й про короткотермінові, вибухоподібні зміни структуровизначального плану).
Отже, чітке, оперативне, але водночас і неухильне врахування своєрідних “викликів часу” в геоекономічній політиці держави є однією з домінант макроекономічної та міжнародної політики. Відтак спроби теоретичного моделювання суперечливих та неоднозначних реальних подій та тенденцій набувають очевидної актуальності.
Останнім часом такі спроби окреслити нову полярність цивілізаційного розвитку здійснювалися неодноразово. Причому їм надавалося “хронологічно-безпосереднього” змісту, що пов'язаний із констатацією:
поточного стратегічного співвідношення сил,
історико-культурологічної належності,
регіонально-географічної належності.
В першому відношенні (констатація стратегічного співвідношення сил) йшлося переважно про кількісний вимір означеної полярності, розподіл силового впливу та багатства. Так, констатувалася руйнація моделі біполярного світу (дезактуалізація конфлікту “Схід-Захід”), згадувалася традиційна “капіталістична тріада” - США, Західна Європа та Японія - але з урахуванням більш щільних зв'язків її структурних елементів із супутниковими країнами, спільниками по інтеграційних проектах. Враховуючи поглиблення диспропорцій в розподілі світового багатства на користь найбагатших та майже на загибель найбідніших країн, згадувалися й протиріччя між “багатою Північчю” та “бідним Півднем”. Але головною вадою подібної методології, яка не має принципових заперечень, є її виключно постфактна та механістична природа.
В другому (історико-культурологічному) відношенні здійснювалися спроби узагальнення тенденцій розвитку та його домінантних факторів (етно-історичних, історико-релігійних). Застосовувалися методи формального протиставлення згідно релігійного критерія (іудео-християнського, ісламського, індуїстсько-буддистського “світів”), комплексних характеристик релігійно-географічної належності, яка, як це презюмувалося, відображала спільність “історичної долі” народів. Втім, розв'язання задачі історико-культурологічної класифікації цивілізаційних підсистем взагалі не має органічно цілісного інструментарію. Причому виділення співставних за базовими рисами (хоча б, наприклад, за розмірами) етно-культурних елементів геополітики інколи, в структурному відношенні, є “притягнутим”, але неадекватним (так, наприклад, констатація афроісламської єдності вочевидь має, знов-таки, надто механістичний характер). Відтак робота над даною проблематикою, хоча і становить безумовний науковий інтерес, потребує відомої коректності, а також комплексності підходів.
В третьому (регіонально-географічному) відношенні логіка класифікації значною мірою тяжіє до оцінки стану та перспектив тенденцій регіоналізації. Дійсно, можна казати про своєрідне змагання за контроль над найбільшими територіями а ще більше - ринками, тобто покупцями з урахуванням їхньої сукупної купівельної спроможності (зона вільної торгівлі для обох Америк, процес створення якої триває, а також розширюваний Євросоюз - ось приклади регіональної інтеграції, що тяжіє до природних географічних кордонів.
Ось, як розподілено населення світу на зламі тисячоліть між окремими континентами:
57% - Азія;
21% - Європа;
14% - обидві Америки;
8% - Африка.
Безумовно, буквально не йдеться про “змагання континентів”, або навіть пряму конкуренцію між ними (так питання і не ставиться хоча б тому, що ринок США більший за весь африканський - місячні продажі у цій країні становлять гігантську суму в 260 - 280 млрд. доларів), але про загальний глобально-конкурентний потенціал (можливо ще не реалізований) дані цифри свідчать достатньо красномовно. Зокрема, можна помітити, що потенціал регіоналізації країн Азії є дуже великим, навіть попри те, що за темпами цей процес значно поступається європейському та навіть трансамериканському.
Взагалі, на наш погляд, не можна виділити певні чітко окреслені групи країн, хіба що можна казати про загострення проблеми покраїнового розшарування рівнів доходів - значно більш разючого зубожіння населення в найбідніших країнах на тлі культу споживацтва в ряді країн Північної Америки та Західної Європи. Тобто, відносно того або іншого критерія, може віднайти застосування будь-який підхід, але слід дотримуватися органічної цілісності підходу, коректності застосування того або іншого критерія.
Аналіз спільних та відмінних рис економічного розвитку держав, що належать до різних географічних регіонів та мають різні здобутки в результаті їхньої участі в глобальній конкуренції, надає можливість виділити такі класифікаційні критерії, згідно яких можна виділити групи країн:
принцип градації економічних досягнень та геоконкурентних переваг,
принцип “природної” регіональної належності, а також
принцип культурно-цивілізаційної належності.
Причому акцентовану увагу, на наш погляд, варто приділити саме першому варіанту класифікації, оскільки саме він висвітлює найбільш нагальні виклики для України (другий варіант є відносно механічним, в той час як третій дещо виходить за межі дії власне економічного інструментарія дослідження та має стосовно нього екзогенну природу). Адже другий класифікаційний підхід більш тяжіє до описовості, тоді як третій, задля свого висвітлення, потребує окремої уваги та застосування не властивого для даної статті інструментарія.
Отже, згідно критерія градації економічних досягнень та геоконкурентних переваг, можна запропонувати наступну геополітичну класифікацію.
Індустріально розвинуті країни;
Нові індустріальні країни;
Група динамічних, але все ще відносно бідних “важковаговиків” - передусім Китай та Індія;
Трансформаційні країни;
Ресурсозабезпечені країни, що розвиваються;
Світ аутсайдерів.
Особливістю розміщення окремих країн у цій схемі є те, що практично усі вони настільки “органічно” належать до тієї або іншої групи, що перехід до іншої категорії країн для них є неможливим за вийнятком таких ситуацій, коли успішний розвиток дозволяє тій або іншій з них вийти на якісно більш високий щабель або у невластиву цивілізаційну якість, в інший культурно-історичний простір.
Так, група індустріально розвинутих країн виступає своєрідним замкненим клубом - адже стати його членом та, фактично, забезпечити для себе значний стрибок в рівні добробуту до рівня так званого “золотого мільярда” означає дещо змінити глобальну систему перерозподілу виробленого в світі сукупного продукта, валютно-фінансових, капітальних ресурсів, інакше кажучи - обмеженого економічного об'єкта споживання.
Природне прагнення найбільш успішних країн до замкненості, до виключного володіння ключовими стратегічними ресурсами (в сучасному світі це передусім високі технології та інформація), хоча і виступає своєрідним правилом при проведенні геополітики, припускає й вийнятки, які диктуються геополітичними міркуваннями. Так, саме означений вийняток, який окреслює межі дії наведеного “правила”, характеризує важливий історичний момент, що його переживають Польща, Угорщина та інші трансформаційні країни, моделі ринкових реформ в яких виявилися найбільш ефективними. Ці країни реально можуть здобути собі місце під надійним “європейським дахом” і, як свого часу Іспанія та Португалія, прискорити свій соціально-економічний поступ, перебуваючи в статусі підтягуваної до загального рівня провінції ЄС (щоправда, таке “підтягування” зовсім не означає уніфікації прав і позбавлення від “другорядності”).
Згідно більшості експертних оцінок та прогнозів, зокрема Bank Austria - провідного банку, який надає фінансові послуги країнам регіону Центральної та Східної Європи, колишні країни Східного блоку, передусім із західної частини даного субрегіону, в коротко- та навіть середньостроковій перспективі можуть мати вищі темпи економічного зростання, ніж держави Євросоюзу (особливо враховуючи незначний динамізм ЄС на початку нового століття), і це може відіграти роль інтеграційного прискорювача, певного уніфікатора рівнів економічного добробуту.
Слід враховувати й швидкі темпи пристосування найбільш успішних перехідних економік до реалій світового ринку. Втім, по-перше, сприятливі темпи росту властиві тим країнам, яким вже обіцяно місце в Євросоюзі, а по-друге, зростання може виявитися нетривалим, можливості розвитку експортної спеціалізації також обмежені, отже до помітних змін геополітичного пас'янсу воно не приведе.
Такі країни, як Китай та Індія, дуже важко віднести до тієї або іншої групи країн, оскільки їх перебування у тому або іншому формальному статусі змінить характеристики й самої групи, до якої їх теоретично можна віднести. Разом з тим, можна казати про наявність спільних рис у моделі розвитку Китаю, а також Індії одночасно і з новими індустріальними країнами, і з трансформаційними країнами Європи, і також із країнами-аутсайдерами. Разом з тим, є й специфіка, яка диктується розмірами Китаю й Індії. Китай вже серйозно претендує на роль лідера в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, яку традиційно відігравала Японія. Причому йдеться не тільки про валові параметри такої міждержавної конкуренції: вдовольнившись спочатку статусом технологічно наздоганаючої країни, Китай дедалі більше завойовує й технологічні ніші на ринку регіону та світу.
Щодо України, Росії та ряду інших нових незалежних країн, то їхня належність до очевидно тимчасової класифікаційної групи держав ставить їх перед історичним викликом: вони мають або наслідувати успіху лідерів ринкової трансформації, або деградувати до стану ресурсозабезпечених напівринкових країн (5-а група, причому це актуально для Росії) або до стану аутсайдерів (6-а група, входження до якої поки що реально загрожує Україні). Щодо останнього, то про реальність зміни українського статусу свідчить те, що вже в 2001 році Світовий Банк разом з Киргизією і Беніном відніс Україну до найбідніших країн світу, причому Україна витіснила зі списку найбідніших країн світу той самий Китай. (Україна ж виявилася в списку найбідніших країн після того, як річний доход на душу населення в країні уперше опустився нижче за відмітку $750.) [. MIGnews.com.ua // 13.04.2001 // 22-33.].
Виходячи зі сказаного, можна здійснити більш грунтовну оцінку можливих рішень щодо ділеми “Схід-Захід” для України.

Європейський вектор відкритої економіки України

Умовою розв`язання кардинальних проблем внутрішнього розвитку, необхідною складовою зовнішньої стратегії України постало питання про її ставлення до тих або інших міжнародно-економічних об`єднань та коопераційних, інтеграційних процесів. Виходячи з цього, особливий інтерес становить оцінка окремих географічних векторів зовнішньоекономічної орієнтації України, з яких європейський є особливо важливим.

Європейська інтеграція, яка із запровадженням на початку 2002 року євро перейшла у нову, більш високу якість (тільки запровадження нової грошової одиниці має принести виграш від 40 до 50 млрд. дол. щорічно, не кажучи про зниження інфляції, процентних ставок, податків, зменшення потреб підприємств в обігових коштах, стабілізацію фінансого сектора, зниження валютних ризиків, скороченню накладних витрат з обслуговання операцій, прискорення та здешевлення міжвалютних переказів), є важливим фактором формування відкритої економіки України. Адже європейська інтеграція не тільки виступає фактором прискорення економічного розвитку країн ЄС, але зумовлює зростання їх значення в міжнародній торгівлі, валютно-фінансових відносинах, перетворює їх на центр тяжіння геополітичних інтересів багатьох країн.

Зважаючи на пострадянські умови - неконкурентність технологічно відсталої промисловості, успадковану штучну однобічність зовнішньої орієнтації та транспортної інфраструктури, здатність України налагодити ефективне співробітництво з ЄС постала в 90-х роках та на початку нового століття індикатором її реального суверенітету. Дійсно, після здобуття Україною державної незалежності поступова інтеграція в загальноєвропейські структури і налагодження багатосторонньої кооперації з ЄС постали її головними геостратегічними пріоритетами. Отримання Україною повноцінного членства в провідних континентальних економічних та політичних організаціях можна вважати необхідними передумовами найбільш органічної моделі реалізації її інтересів на світовій арені, перетворення на активного учасника життя світового співтовариства.

Згідно урядових програм розвитку економіки України, в результаті значної диверсифікації міжнародної торгівлі, близько 65-70% її об'єму до 2010 року буде припадати на країни «далекого зарубіжжя». І відносини з Євросоюзом в цьому контексті розглядаються як базовий вектор геостратегічної реорієнтації.

Слід враховувати й стабільність моделі розвитку країн Європи. Так, за умов загострення фінансової кризи, від якої особливо постраждала Росія, не кажучи, навіть, про держави Азіатсько-Тихоокеанського регіону, відносна стабільність європейських країн може розглядатися як, до певної міри, стабілізуючий фактор через стабільність попиту на український експорт.

Відносини з ЄС та близькими до нього країнами набувають для України дедалі більшого геополітичного значення. Так, своєрідною “компенсацією” за експортні втрати машинобудівників та харчовиків України на ринках СНД постало збільшення експортних постачань продукції металургії до країн Заходу, перш за все Західної Європи. Збільшилися експортні постачання олійного насіння, головними імпортерами якого з України є Нідерланди, Іспанія. Зросли обсяги експорту органічних хімічних сполук в такі країни, як Фінляндія, Німеччина. Головним споживачем шкіряної сировини українського походження (а її експортні обсяги значно зросли) є Італія. Збільшилися обсяги експортних постачань одягу та предметів одягу до Німеччини та інших країн. Головним торговельним партнером України в торгівлі міддю та виробами з неї є та ж сама Німеччина.

В більш загальному плані, можна констатувати, що взагалі сукупні обсяги торгово-економічної взаємодії України з ЄС останніми роками постійно зростають. Наприклад, в на початку нового століття щорічний товарообіг товарами та послугами між Україною та країнами Європи складає 10-15 млрд. дол.

Пріоритетні інтереси, які пов'язані з перспективами багатобічного розширення коопераційних, інтеграційних контактів з країнами ЄС, для Украни пов'язані з наступним:

країни-члени ЄС уявляють собою надзвичайно великий та потужний ринок, причому прив'язка до нього та скасування взаємних обмежень в процесі торгівлі з ним здатні допомогти вирішити основні проблеми збуту продукції, яка виготовляється в Україні;

присутність в європейському ринковому просторі, а також міждержавне, міжурядове та міжвідомче співробітництво дозволять Україні приймати активну участь в програмах галузевого, технологічного, науково-технічного, освітньо-гуманітарного розвитку Євросоюзу;

лібералізація та взаємне відкриття економічних режимів є гарантією капіталовкладень, що зумовить притік іноземних інвестицій до країни;

офіційний європейський статус автоматично означав би поширення на Україну всіх вигідних для її економіки особливостей режиму діяльності в торговельно-інвестиційній сфері, які поширюються і на інших членів Євросоюзу.

Особливий інтерес для України становить створення зони вільної торгівлі з Європейським Союзом. Це було передбачено ще Угодою про партнерство та співробітництво від 16 червня 1994 р., яка постала наріжним каменем та нормативною основою двостороннього співробітництва України. Але вже на частку ЄС та Туреччину, яка є членом митного Союзу ЄС та є його асоційованим членом, припадає понад 20% зовнішньоторговельного обороту товарами, послугами та роботами України. Але, хоча ЄС і займає друге після СНД місце в переліку основних торговельних партнерів України, наявні здобутки у співробітництві зі Співтовариством є все ж замалими, особливо якщо замислитися над потенціальними можливостями співробітництва.

Крім лібералізації й взаємного наближення торговельних та інвестиційних режимів України та блоку ЄС предметом особливого інтересу для нашої країни можуть бути числені галузеві напрями співробітництва, особливо ті, які пов'язані з високотехнологічним виробництвом, запровадження передових досягнень науки і техніки. Серед науково-технічних пріоритетів найбільш важливими в сфері співробітництва з ЄС ми вважаємо наступні:

розвиток мікроелектроніки та робототехніки;

взаємодія в галузі біотехнологій, зокрема генної та клітинної інженерії;

розвиток оптроніки та лазерної техніки;

розробка нових матеріалів та прогресивних технологій обробки матеріалів;

створення та запровадження в практику нових засобів комунікації та зв'язку;

спільні дії, спрямовані на покращення енергозаощадження, перехід на використання нових та поновлюваних джерел енергії.

Важливим напрямом співробітництва з європейськими структурами для України становить кредитно-фінансова взаємодія у банківській сфері. Основним партнером тут виступає Європейській банк реконструкції та розвитку (ЕБРР), рада директорів якого ще в 1997 р. затвердила стратегію дій стосовно України. Метою стратегії постало сприяння розвитку фінансової сфери, зокрема комерційного експортного кредиту, а також кредитування малого та середнього, а також корпоратизованого бізнесу, аграрного виробництва, взагалі приватизованого сектору економіки, сприяння інвестиціям. Об'єкт особливої уваги ЄБРР - модернізація та будівництво транспортної інфраструктури, допомога Україні в справі якомога більшого самозабезпечення енергоресурсами, впровадження енергозаощаджувальних та екологічних технологій у виробництві, фінансування чорнобильських статей витрат.
Втім, у відносинах України з ЄС існує й чимало проблем. Одна з найбільш болючих та таких, які вимагають діяти, і негайно - антидемпінгові розслідування проти українських товарів. Від них серйозно страждають як окремі вітчизняні виробники так і зовнішньоторговельний і платіжний баланси країни. Причому, з мікроекономічної точки зору, ситуацію, в найгірших випадках, загострює те, що по деяких видах виробництва на продукцію інколи навіть немає альтернативного експорту (тобто зовнішньому попиту) попиту всередині держави.
Важливими передумовами розширення співробітництва між Україною та ЄС, можна вважати:
загальне покращення макроекономічної ситуації в Україні та більш динамічне просування ходою справжніх та радикальних, а не симулятивних економічних реформ, що не тільки створює базу для більш вигідної економічної взаємодії, а інколи й постає прямою умовою реалізації тих або інших проектів;
розв'язання тих проблем, які були породжені практикою антидемпінгових розслідувань з боку ЄС, зокрема із більш широким та послідовним застосуванням самою ж України існуючих методів контрантидемпінгу (сказане не знімає з порядку денного завдання адміністративного попередження реального демпінгу з боку тих вітчизняних експортерів, які до нього вдаються);
проведення роботи щодо розв'язання проблем, які виникають у України по лінії ГАТТ/СОТ, що є однією з політичних передумов налагодження відносин з Євросоюзом, які є членами цих світових торговельних структур та активно відстоюють їхні принципи на міжнародній арені;
проведення подальшої організаційної та переговорної роботи щодо розширення номенклатурного та кількісного представництва вітчизняного виробництва на західноєвропейських ринках в тих випадках, коли ще існують відповідні обмеження;
участь в системі субрегіонального та прикордонного соціально-економічного співробітництва, зокрема на рівні Вишеградської групи та CEFTA, а також в системі єврорегіонів.
Важливим напрямом договірної діяльності України є забезпечення режимів вільної торгівлі з державами, які є кандидатами на вступ до ЄС. Так, в 2000 році було проведено кілька раундів переговорів з підготовки Угоди про вільну торгівлю з Македонією (Угода підписана 18 січня 2001р); велась робота по приведенню Угоди про вільну торгівлю з Литвою до стандартів ЄС. Було також укладено міжурядову торговельну Угоду з Кіпром, Конвенцію про уникнення подвійного оподаткування стосовно податків на доходи і на капітал та Угоду про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і вантажів з Швейцарією, міжурядову Угоду про транскордонне співробітництво з Словаччиною.
Позитивних прикладів інвестиційного та технологічного співробітництва України з країнами ЄС поки що небагато. Одним з них є залучення капіталів шведської фірми AGA, відомої як другий в світі продуцент кріогенного обладнання, до дніпропетровського заводу “Дніпрокисень” через продаж 25 % акцій цього підприємства. В результаті цього заходу очікується запровадження новітніх технологій, які будуть відзначатися не тільки продуктивністю, а працюватимуть в енергозаощаджувальному режимі.
Було створено і ряд інститутів, що сприяють активізації партнерства. Це - Рада та Комітет Співробітництва, а також парламентський комітет з числа депутатів Верховної Ради України та Європарламенту. Головне економічне міністерство України - Мінекономіки певний час навіть в своїй назві “виношує” ціль європейської інтеграції держави. В Україні функціонує Міжвідомчий комітет з розвитку відносин з ЄС, а з боку Союзу українськими “справами” займається Генеральний Директорат з відносин з країнами Центральної та Східної Єсропи та Новими Незалежними Державами. Відкрито постійне представництво України при Союзі в Брюсселі, в той час як в Києві - посольство ЄС та місія Глави делегації Європейської Комісії.
Таким чином, коли йдеться про відносини Україна - ЄС, варто враховувати, що насправді йдеться про процес, а не про оцінку дійсно несприятливої сучасної кон`юнктурної ситуації в Україні в застиглому її варіанті. Крім того, як вважається в Україні, на кожному з послідовних кроків, які мають наближувати її до ЄС, будуть відкриватися додаткові можливості співробітництва - як у вигляді збільшення пільг та скасування кількісних, зменшення тарифних обмежень з боку ЄС, так і у формі залучення західноєвропейських інвестицій, участі нашої держави в спільних технологічних проектах.
Отже, хоча очевидним є те, що мета широкої інтеграції в європейський господарський простір не є реальною на найближчі роки, а обсяги необхідної підготовчої роботи, і перш за все в середині самої України, потребуватимуть надзвичайно великих зусиль, інтенсифікація роботи щодо зближення з євроструктурами є конче потрібною та є дійсно стратегічним геоекономічним напрямом для України.
Правові засади співробітництва України з ЄС
Проблема “наближення до Європи” значною мірою полягає у правовій площині. Так, ще в 1995 році Єврокомісія опублікувала так звану “Білу книгу про підготовку асоційованих країн Центральної та Східної Європи до вступу у внутрішній ринок ЄС”. Після цього значно інтенсивнішим став процес узгоджень законодавчих систем и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.