На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


контрольная работа Дитячий фольклор

Информация:

Тип работы: контрольная работа. Добавлен: 07.07.2012. Сдан: 2011. Страниц: 6. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


 


Зміст 

Вступ 3
Поняття «дитячий фольклор» 5
Види дитячого фольклору та іх особливості 8
Висновки 22
Література 23 

 


Вступ

     Дослідники  і збирачі фольклору давно  спостерегли, що усі фольклорні жанри  діляться на дві великі групи: 1) твори, які виконуються і побутують  у середовищі дорослих; 2) твори, які  побутують серед дітей. Між цими групами є суттєва різниця: усна словесність дорослих не завжди доступна дітям, вони починають її розуміти і сприймати лише в підлітковому віці. У свою чергу, дитяча творчість не завжди цікава для дорослих, які намагаються у всьому керуватися розумом, і їм важко осягнути тексти, витворені дитячою фантазією, уявою, проте діти їх підхоплюють, і вони поширюються у дитячому середовищі.
     Термін  «дитячий фольклор» з?явився у фольклористиці у 20-х роках 20 ст. Зібрано багато текстів  цього специфічного виду творчості. Однак до цього часу теорія дитячого фольклору не сформована. Першим складним питанням виявилось, які саме жанри  варто вважати власне «дитячими». Так, Г.С. Виноградов, як один зі знавців  народної педагогіки, що першим почав  широко вживати термін «дитячий фольклор», наголошував, що ним доцільно позначати  твори, складені самими дітьми, а також  поезію пестування (невеликі ліричні  твори, які примовляють дорослі, пестячи дітей). Дещо пізніше до цього  виду словесності долучили колискові  пісні (хоч дехто з учених дотепер  вважає їх розрядом родинно-побутової  лірики). Також було спостережено, що деякі жанри народної словесності, які побутували у середовищі дорослих, втративши своє первісне утилітарне призначення і сакральне значення, у дещо видозміненому, спрощеному вигляді  перейшли у сферу дитячого фольклору. Усі дослідники одностайні, що до дитячого фольклору відносяться і твори  дітей, і твори для дітей, складені дорослими. Основним критерієм відбору  є функціональний аспект: твори, які  виконуються лише у дитячому середовищі, а також ті, які не передбачають інших слухачів і виконуються  дорослими тільки для дитини. Дитячий  фольклор має свою специфіку: відповідає віковим особливостям дітей у  виборі тем, образів, ідей; характеризується поєднанням словесного матеріалу з елементами гри, супровідними рухами; у багатьох творах проявляється виражене виховне спрямування.
 

     

Поняття «дитячий фольклор»

     В українській системі виховання  споконвіку використовувалися фольклорні тексти, які є справжнім джерелом людської мудрості, виразником народного  світогляду, скарбницею національної духовності. Значну їх частину становить  дитячий фольклор.
     Поняття «дитячий фольклор» увійшло до науки  порівняно недавно. Проте новизна  терміну не пов’язана з пізнім походженням цього виду фольклору. Відповідним фольклорним текстам  притаманна глибока старовина.
     Дитячий фольклор — це сукупність зразків  усної народної творчості, яка складається  із класичних та сучасних фольклорних  форм і функціонує у дитячому середовищі або виконується спеціально для  дітей.
     Отже, дитячий фольклор, це, передусім, зразки усної народної словесності призначені для дітей. Створені старшими поколіннями  для молодших, такі тексти є складовою  дитячого фольклору (наприклад, колисанки).
     Інша  частина — це твори, які функціонують у дитячому середовищі, але водночас побутують і як зразки певного  фольклорного жанру (наприклад, загадки).
     Дитячий фольклор — також і власне усна творчість дітей, яка виникає, наприклад, у процесі гри та комунікації. Зразки цієї творчості живуть лише в дитячому середовищі.
     Класифікація дитячого фольклору така: 
• зразки усної народної словесності, виконувані дорослими для дітей; 
• різножанрові фольклорні твори, які побутують у дитячому середовищі; 
• зразки усної творчості, які виникають і функціонують внаслідок комунікативної специфіки дитячого віку.

     Такої класифікації дотримувалися В. П. Анікін, Е. В. Померанцева, В. А. Василенко та ін. Частина ж дослідників до дитячого фольклору зараховують сюди лише ті твори, які виконують самі діти (Г. С. Виноградов, Н. П. Андрєєв, В. І. Чічеров). 
Щодо жанрової специфіки, то частина текстів дитячого фольклору створюється на ґрунті «дорослого» фольклору (примовки, жарти тощо), а частина — на ґрунті власне дитячих жанрів (лічилки, дражнили тощо).

     До  середини ХІХ ст. дитячий фольклор не виділявся в окрему групу усної  народної творчості та спеціально не записувався. Тільки від другої половини ХІХ ст. і у ХХ ст., відколи зростає  зацікавленість суспільства народним життям, починається збирання та з’являються  публікації зразків усної дитячої  словесності В. Даля, П. Шейна, О. Афанасьєва, П. Іванова, С. Ісаєвича, Г. Виноградова, О. Капіци, М. Мєльнікова, П. Чубинського, І. Манжури, М. Вовчка, М. Лисенка, В. Василенка, В. Анікіна, Д. Яворницького, В. Верховинця та ін.
     Наукова зацікавленість проблематикою дитячого фольклору також починається  у середині ХІХ ст. й розвивається спершу на тлі таких відомих у  фольклористиці напрямів як міфологічного (В. Попов) та культурно-історичного (М. Костомаров), а П. Шейн уперше створює  детальну класифікацію дитячого пісенного  фольклору та виділяє в ньому  деякі жанри (колисанки, примовки тощо).
     У ХХ ст. пошукову роботу одним із перших продовжив Г. Виноградов, який досить точно дав визначення дитячого фольклору  та детально проаналізував його жанри (зокрема лічилки), простежив зв’язки  дитячого фольклору із народним побутом.
     Досліджували  дитячий фольклор О. І. Дей, Г. В. Довженок, О. А. Правдюк, Г. А. Барташевич, Л. Б. Стрюк, Ф. З. Яловий, П. Г. Черемський, В. Г. Бойко, О. М. Таланчук, Л. Ф. Дунаєвська та ін. 
 
Залежно від умов функціонування, дитячий фольклор поділяється на ігровий та неігровий.

     Внаслідок вікової специфіки та характеру  дозвілля найбільше в традиції усної  дитячої творчості зразків ігрового фольклору. Вони є цілком досконалими і функціональними, адже виражають душевний стан дитини у процесі гри.
     Добре відомі лічилки, ігрові пісеньки та інший  віршований «галас», який у житті  й побуті часом вважається порожньою  забавою.
     Насправді без цих веселих і смішних  віршів, без словесної гри, яка  в них міститься, дитина ніколи не оволодіє своєю рідною мовою досконало, ніколи не стане її гідним володарем, здатним виразити будь-які думки, відчуття, переживання тощо.
 


Види дитячого фольклору та іх особливості

     Нині серед дітей у більшій шані, ніж інші форми фольклору, лічилка. Більшість лічилок у дитячому виконанні звучить як вірші, тільки «смішні». Діти так і ставляться до них, як до веселих віршів, часто змішуючи зі скоромовками, утішками тощо. Основна особливість лічилки — чіткий ритм, можливість кричати окремо всі слова.
     Найпоширеніший  вид народної лічилки призначений  безпосередньо для розрахунку гравців.
     Велика  група лічилок указує на тих, хто  буде учасником гри. Останній, хто  залишився після розрахунку, водить.
     До  цього ж виду лічилок належать такі, де немає прямої словесної  вказівки на те, хто водить або виходить після рахування. Його замінює останнє  виразне слово. У цій групі  особливо виділяються безглузді  лічилки, з абсурдним сюжетом  і звуко– та словосполученням.
     Схожі лічилки існують у дитячому фольклорі  різних народів.
     Наступна  група лічилок — ігрова — призначена одночасно і для рахування, і  для гри. Саме ці лічилки закінчуються питаннями, завданнями, вказівками та іншими вимогами.
     Лічилки — це здавна придуманий для дітей  спосіб здійснення об’єктивної справедливості. Ніби сама доля розпоряджається розподілом ролей. А коли це так, то виграш у  грі залежить тільки від граючого. Дитина під час гри повинна  бути меткою, кмітливою, пам’яткою, догадливою, спритною тощо. Всі ці якості в дитячій  свідомості розвиває лічилка.
     Лічилка виникла у глибокій старовині. У  ті часи багато видів роботи були не тільки важкі, а й небезпечні для  життя. Одним із способів розподілу  на таку роботу ставала лічилка.
     Лічилку використовували в реальному  житті, тому вона є не самостійним  літературним жанром, а прикладним, оскільки має практичне завдання — допомогти в розподілі на роботу.
     Крім  того, у давнину, коли люди вірили у  чарівну силу слова, лічилка, вірогідно, виконувала ще одну серйозну роль, адже за звуковою структурою нерідко була схожою до заклинань.
     Класифікація  лічилок за формою: 
1. Власне лічилки; 
2. Лічилки-каламбури (містять незрозумілі слова); 
3. Лічилки-замінники віршів (не містять ні незрозумілих, ні рахункових слів).

     За  призначенням: 
1. Лічилки-задачі; 
2. Лічилки для вибору ведучого; 
3. Лічилки для вибору учасників гри.

     Для композиції лічилки властиві такі форми: зачин, який виражається найчастіше в рахунку; процес, який починається  фактично від самого зачину, тримається за нього і розвиває тему; вихід.
     Не менш цікаві зразки неігрового дитячого фольклору, до якого належать скоромовки, дражнилки та фольклорні твори інших жанрів, які діти використовують поза ігровими ситуаціями, у побуті тощо.
     Так, скоромовка — весела і віртуозна  гра у швидке повторення віршів і  фраз, які складно вимовляти без  належної практики. Краса скоромовки полягає у тому, що з першого  разу її взагалі важко промовити. Адже за правилами гри скоромовку не читають, а повторюють зі слуху, що значно важче. Гра полягає не тільки в тому, щоб дібрати важкі для  вимови звукосполучення, а й у  плутанині, у постійній перестановці звуків.
     У наступній групі скоромовок складність полягає у дзеркальному повторенні двох майже однакових слів («Охрім осипнув, Осип охрипнув»), що створює  примхливий малюнок звукового руху. 
В іншій групі своя гра звуків і слів. У цих скоромовках потрібно повторити слово, складене з декількох слів або з одного кореня і декількох префіксів і суфіксів.

     Це  і корисні граматичні вправи, що тренують дитину в правильному, осмисленому  вживанні частин мови і частин слова, і одночасно — улюблена гра  у словотворення.
     Задовго до того, як буде вивчене значення відмінкових  закінчень, тимчасових дієслівних форм тощо, дитина вже зараз у грі  й через гру засвоює складні  смислові відтінки мови, її структурні одиниці.
     Що  ж допомагає дитині впоратися  з усіма труднощами, загадками, каверзами  скоромовки? Передусім — її смислова організація. На відміну від лічилок, у скоромовці немає «нісенітниці», немає абсурдних словосполучень. Скоромовка найчастіше передає картину  знайомих реалій повсякденного побуту. Кожна дія, вказівка, визначення в  скоромовці має сенс.
     Наступна  особливість скоромовок — її складна  ритміка. Кожен звук, звукосполучення  і слово скоромовки підпорядковані ритму і створюють ритм. Майже  будь-яку скоромовку можна записати як двовірш або чотиривірш.
     Принципи  скоромовки — це глибинні поетичні закони. Такі властиві поезії звукові  механізми як асонанс, консонанс, дисонанс, алітерація мають безпосередній  зв’язок із народною скоромовкою.
     Дитячі  дражнилки, які часом пов’язують з ігровим дитячим фольклором — утішками, лічилками, небилицями — водночас є окремим жанром. Вони висловлюють негативний аспект у сприйнятті дітьми навколишньої дійсності.
     Життя дітей з різних причин пронизане  не тільки радісними, веселими, щасливими  переживаннями. Тому серед мотивів  дитячого фольклору зустрічаються  сильні відчуття смутку, образи, неприязні, огиди, ненависті й злості. Відвіку  народна мудрість давала вихід негативним емоціям дитини у слові, яке супроводжували рухи, стрибки, гримаси — у дражнилках. Звичайно, звичка всіх передражнювати завжди зустрічала опір. Але наявність  дражнилок, їх різноманітність і  цензурний характер — показник здорових відносин у дитячому колективі, здатності до адаптації без втручання дорослих і без фізичної розправи.
     Народна дражнилка всім своїм ладом призначена для того, щоб поставити на місце  кривдника, виказати своє ставлення  до неприємних відхилень у поведінці, звичках, зовнішньому вигляді. Без  дражнилки гра і життя дитини втрачають часом гармонійність, а часом і справедливість. 
Ефект дражнилки розрахований на багатократне докучливе повторення одних і тих самих римованих рядків.

     Дражнилка виникає як своєрідне додавання  до імені дитини римованого прізвиська або співзвучного слова («Іван-барабан»), або варіації імені («Катеринка-Катерина»). Приєднання до повтору або прізвиська декількох римованих рядків перетворює прізвисько в дражнилку. Зміст таких  віршів найчастіше не має ніякого  зв’язку з предметом суперечки  або мотивом, що спровокував зіткнення  дітей. Дитяча дражнилка, висміюючи  і засуджуючи погані схильності і  вчинки дитини, лише у виняткових випадках прямо називає її злодієм, боягузом, ледарем, ненажерою.
     Зміст традиційної народної дражнилки  — нісенітниця, безглуздість. В утішках  і небилицях гра слів, значень  і образів спрямована на дійсність  поза дитиною, на знайомі предмети і  явища, уявне спотворення яких приносить  їй задоволення. У дражнилці всі  спотворення — звукові, смислові, образно--дієві — спрямовуються  на ту дитину, котру мають дратувати. Саме в цьому спрямуванні відвертого безглуздя, нісенітниці, абсурду і  закладена емоційна сила дражнилки, її образа.
     Дитині  приписують або нісенітні риси зовнішності («Ноги-тростинки»), або неможливі  й безглузді в реальному житті  вчинки («На купину сіла, комарика з’їла»).
     Такий самий відтінок насмішки, несхвального ставлення додають дражнилці  дії, що мають негативні наслідки для дитини або для оточуючих («Мирон ворона купив, три копійки  заплатив»).
     Отже, основний закон побудови дражнилки, що робить її водночас смішною та образливою, — це порушення звичного порядку  речей, визнаної норми поведінки, зовнішності  щодо конкретної дитини. Дражнилка  схильна до перебільшення і зменшення, настирливого повторення, до нісенітниці, безглузддя.
     На  цій властивості дражнилки заснована  етична форма гри. Якщо діти використовують дражнилку, то вони попереджають товариша про зроблену ним помилку в  грі, про поганий вчинок. Оскільки осміянню за допомогою дражнилки  може піддатися кожен, вона дає змогу  бачити ту межу, за якою закінчуються попередження і насмішка і починається знущання. Дражнилка вчить дітей помічати погане, несправедливе, непривабливе, вона вчить слухати слова і  добирати інші за співзвуччям і значенням, вона розвиває чутливість до безглуздих ситуацій в житті і комунікативній ситуації.
     Після знайомства зі словесними іграми-діями (дражнилками, лічилками утішками), звернемося безпосередньо до словесної  гри — гри в слова і із словами. Предметом гри тепер  стає саме слово у всіх його формах і значеннях, а сама гра вбирає в себе всі прийоми, всі правила  ігор-дій зі словом і перетворюється на гру розуму, уяви, фантазії, звукових і образних асоціацій. Це поетична літературна  гра, заснована на знанні рідної мови, її лексики, граматики, семантики.
     Словесна  гра починається з простих  маніпуляцій зі словом і поступово  переходить до його смислових таємниць і глибинних мовних зв’язків.
     Незрозуміла мова — поширена словесна гра дорослих, яка перейшла до дітей. Проста форма  створення незрозумілої мови — додавання  після кожного складу в слові  одного і того ж звукосполучення.
     Діти  захоплюються такими іграми, коли вчаться  виражати переживання, спостереження, відносини, і мимоволі дошукуються  до значення слів і флексій.
     Наступна поширена гра — звуконаслідування.
     Коріння багатьох форм дитячого фольклору має  глибоку історію. Серед них заклички і примовки, мабуть, найстародавніші. Вони народжені язичницькою вірою  у всемогутні сили природи і мають  на меті використати магію слова  для того, щоб викликати благотворний вплив природних стихій або попередити їх згубну силу.
     Пов’язані з найдавнішими ритуальними обрядами служіння природним стихіям, заклички і примовки багато століть залучали дитину до закономірностей землеробського побуту. Кожна природна стихія, кожне  природне явище відобразилися в  них як чудова сила, до якої зверталися з проханнями про врожай, благополуччя, процвітання.
     Заклички — це невеликі пісеньки, призначені для виспівування групою дітей. Часом вони супроводжуються ігровими діями, які імітують процес селянської праці.
     Всі явища і сили природи функціонують у закличці як живі істоти. Дитина сама вступає з ними в контакт, змову: сонце просить про щедре літо; грім — не лякати худобу; дощ —  поливати; обіцяє за справну роботу подарунок.
     Незвичайні  властивості явищ природи подано в закличці як перелік тієї благодаті, тих дарів, яких від них чекають  і які вони дійсно несуть.
     Закличка  — не просте звернення до природних  стихій, а виражена в слові, ритмі, інтонації гамма відчуттів —  переживання, захоплення, ніжність. Емоції радості, довіри, переконаності в  хорошому закладені в самій структурі  вірша — у хвилеподібних повторах, у зміні картинок-прохань, у ритмі  — жвавому, завзятому, у звучанні кожного рядка, кожного слова.
     Усі явища природи мають закріплені за ними ласкаві імена — сонечко  золоте, весна красна, червоне літечко.
     Закличка  створює в дитині віру у важливість і значущість слова. Ця віра зміцнюється  самою дією заклинання.
     Примовки — невеликі вірші з двох-чотирьох, рідко восьми рядків. Це барвисті, яскраві словесні картинки, що становлять світ повсякденних вражень дитини: все те, що оточує її в будинку, у дворі, на вулиці. Предмети домашнього ужитку і господарства, роботи в будинку, в дворі і в полі змальовані гранично стисло, тільки у визначальних рисах.
     Примовки  позбавлені описовості й моралі. Слово  в них передає звук, рух, колір, об’єм і навіть смак.
     У багатьох примовках предмети і дії  ніби зміщені щодо реальності, дещо незвичайні, трохи безглузді.
     Також примовка пропонує дітям побачити смішне в житті і навчитися смішне передавати в слові. Гумор безглуздих питань, пропозицій і припущень —  стихія цих віршів і пісеньок. Але  примовка зберігає серйозну інтонацію, надаючи можливість слухачеві самому розібратися, смішно йому чи ні.
     Примовка  — це й інтимне спілкування  з природою наодинці. Такі примовки будуються за принципом прохання-побажання. 
Звертаючись до птахів під час весняного й осіннього перельоту, дитина вчиться розрізняти в повсякденних буднях це дивовижне природне явище, починає сприймати його як подію, підлаштовує звуки своєї мови під пташиний щебет і крик.

     Примовки  під час ігор — це своєрідні  прохання до природи про співучасть, допомогу. Вони звернені до вітру, води тощо. У них закріплені необхідні  для всіх гравців правила гри, які часто застерігають про нещасний випадок. Наприклад, не захлинутися  при пірнанні. Вони вчать дітей  бути уважними до своїх дій, перевіряти дії правилами, строго дотримуватися  правил.
     Кричалки — новий рівень творчого спілкування дитини зі світом. У цьому жанрі виражаються дитячі переживання та емоції: радість, щастя, захоплення, захват, здивування тощо.
     Кричалки  — це емоції та переживання дитини, відображені у слові.
     Поетична  форма кричалок споріднена з дитячим  фольклором. Ця спорідненість базується  на емоційному ставленні до повсякденних подій дитячого життя: вставання, умивання, одягання, до священного для дітей ритуалу гри. І в цьому значенні вони є насущною необхідністю і потребою дитини. Сама природа кричалок, визначення цього жанру підказують, що кричалки потрібно співати, кричати, верещати, підкоряючись переливам їх жвавого, дзвінкого, примхливого ритму. 
Серед народних віршів для дітей велику групу становлять такі, змістом яких є явна нісенітниця, безглуздість. Але нісенітниця ця має особливі властивості. Вона підкоряється певному правилу. Дитина сприймає безглузді вірші саме як нісенітницю, небилицю, ні на хвилину не сумніваючись, що в житті так не буває. Коли дитина вже засвоїла інформацію про характер предметів, ознаки явищ, послідовність зв’язків між ними, вона дозволяє собі довільно поводитись з тим, що стало надбанням її розумового життя. Це своєрідне випробування на міцність знань. 
Переклади з англійського, німецького, французького фольклору свідчать про поширеність цього жанру, який існує не одну сотню років.

     Багато  безглуздостей починаються з  вказівки на чудо, а потім йде  перелік пустотливих і дивовижних відхилень від загальновизнаної форми.
     Дитині  приємно усвідомлювати, що вона розумна: їй відомо, як усе є насправді. Самоствердження  необхідне дитині в її щоденному  пізнанні світу. Закономірне виникнення цього відчуття — достоїнство  цього жанру. 
Безглуздості, нісенітниці, небувальщини — прекрасний засіб для виховання і розвитку відчуття гумору, здорова їжа для дитячої душі, яка задовольняє ненаситну потребу дитини в радості. 
Діти у процесі свого розвитку не залишаються осторонь під час виконання дорослими традиційного фольклору. Деякі фольклорні жанри, наприклад, ліричні пісні, частівки, загадки — важливі також і для дитячої аудиторії. Ці жанри переходять у дитячий фольклор і сприяють розумовому та емоційному становленню дитини.

     Особливе місце в дитячому фольклорі належить загадці. Все, що раніше було для дитини предметом знайомства і відстороненого спостереження, що становило фон і простір її життя, стає предметом загадування. Для загадки немає дрібниць, немає нічого нецікавого. Найбільше загадок про небесні світила і явища природи, предмети домашнього ужитку, різні форми і знаряддя праці.
     Загадка — гра в пізнавання, відгадування, викриття того, що заховано і приховано, що представлене в іншому образі, іншій  якості.
     Багато  загадок сучасні діти і навіть дорослі відгадати не можуть, оскільки вийшли з ужитку речі, форми і  знаряддя праці, що були предметом загадування.
     Фантастичність  образу в загадці зовсім інша, ніж  у примовках, безглуздостях, лічилках. Якщо в останніх предмету могли бути приписані будь-які якості, то в  загадці перераховані тільки такі, які властиві відгадці. Фантазія, незвичність  потрібні загадці, щоб слухач задумався, звернув свою увагу на предмет  або явище.
     Образність, несподіваність зіставлення, нестандартність  мислення — цьому вчать дитину загадки. Загадка є важливим атрибутом  чарівних казок. Знання загадок не тільки розвиває пам’ять, а й виховує  поетичне відчуття, готує дитину до сприйняття літератури.
     Деякі зразки дитячого фольклору є цікавою  підгрупою ліричних народнопоетичних творів. Для дітей наймолодшого віку дорослі виконують колискові пісні, а згодом — утішки.
     У прадавні часи колисанки відігравали  магічну роль, оберігаючи немовля  від хвороб та нещасть. Тематика колискових пісень дуже широка. У них часто  присутній образ кота. Часом функцію  колискових виконують інші пісні  — жартівливі, ліричні, обрядові, баладні. Спільною рисою усіх колискових пісень (як і тих, що виконують їх функцію) є такий спосіб ритміки, який відповідає фазам руху колиски при похитуванні, спокійний мелодичний малюнок, тембр.
     Цікавим і малодослідженим жанром дитячого фольклору є страшилки. Діти часто розказують про події, свідками або учасниками яких вони були (втім, це можуть бути вигадані події). У цих розповідях помітне місце займають образи народної міфології. Носіями зла часто є батьки, як і в садистських куплетах. Серед дитячих міфологічних розповідей можна знайти тексти, сюжети, мотиви яких властиві традиційному фольклору (про чорта, русалку тощо). Міграція нових сюжетів у дитячі страшилки відбувається з наукової фантастики, фільмів жахів тощо.
     Сміх займає в житті дитини важливе місце. Як і трагічне, він є способом пізнання світу. Веселі оповідки знають і переказують практично всі діти. Навіть часом не розуміючи їх суті, діти прагнуть осмислити і відтворити в своєму середовищі картини дорослого життя. Анекдот — це коротка усна розповідь із дотепним епілогом. В анекдоті є одна або декілька сценок, пов’язаних єдиним значенням у формі невеликого сюжетного тексту.
     Є сенс говорити і про властиву дитячому фольклору «анекдотичну казку», в  якій виділяється умовно такий тематичний ряд: анекдоти про дурнів, хитрунів, шахраїв, злих і невірних дружин тощо.
     У дитячих анекдотах часто йдеться  про дурнів, простаків, які у своїх  діях порушують елементарні закони логіки. Абсурдними і комічними можуть бути і вчинки героїв, і обставини, в яких вони діють. Для таких анекдотів  характерний стислий виклад, в  них немає описів, кількість другорядних  членів мінімальна. Як тільки текст  розказується барвистіше і в ньому  використовуються деякі сюжетні  формули, він отримує риси казки. Про популярність того чи іншого анекдоту можна судити по кількості зібраних варіантів тексту, і по кількості  анекдотів певної групи.
     Частина текстів запозичується у дорослих і старших приятелів. Деякі з  них діти адаптують до свого сприйняття і поняття про комічне, частина  запозичується без змін і не завжди є зрозумілою дітям. Але знати  і розказувати такі анекдоти —  майже традиція.
     Слухаючи  анекдоти, діти пізнають комічне. Як довели дослідження, діти з різним рівнем розвитку реагують на анекдоти по-різному. Чим  старші діти, тим більший вплив  дорослого фольклору вони отримують.
     Героями дитячих анекдотів стають персонажі  мультфільмів і кінофільмів, учасники різних культурних подій тощо. На цьому  рівні можна аналізувати характер масової культури певної нації.
     Можливий  розподіл анекдотів на однокомпонентні  та сюжетні. Діти безумовну перевагу надають анекдотам сюжетним. Відбувається це, очевидно, тому, що слухач такого анекдоту має час «включитися» в його тему, зрозуміти і оцінити комізм, укладений  в нього. Анекдоти однокомпонентні  вимагають від слухача миттєвої реакції на комічне, і не всі діти на неї здатні. 
Більшість анекдотів починається з опису ввідної ситуації з передбачуваною реакцією героїв і слухачів. Герої існують в різноманітних ситуаціях, далі відбуваються дії, адекватні їхньому розумінню ситуації. Слухач сміється над ситуацією і над героями, які цією ситуацією не володіють. Іноді доводиться сміятися і від певної несподіванки, коли сам слухач спершу не може збагнути, що сталося в розповіді.

     Діти  із задоволенням діляться між собою  анекдотами, хороші оповідачі користуються популярністю серед друзів. Анекдоти поширюються швидко. Цьому сприяє активне спілкування дітей.
     Можливо, жанр оповідки з чорним гумором, який існує в дитячому середовищі, виник  на ґрунті анекдоту, небилиці й казки. Увійшовши до існуючої традиції чорного  гумору, цей жанр налічує десятки, якщо не сотні, текстів. Чорний гумор  завжди привертав дітей, і в їхньому  репертуарі такі твори функціонують.
     Зміст «садистських куплетів» часто побудований  на порушенні заборони дорослих, їх можна порівняти з небилицею, комічний ефект якої заснований на суперечності між поведінкою і почуттями  його героїв та моральними нормами  і принципами. Їх поширеність пов’язана  також із загальною дегуманізацією суспільства. Сьогодні «садистські  куплети» втрачають популярність, пік  якої припав на останню чверть ХХ ст.
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.