Здесь можно найти образцы любых учебных материалов, т.е. получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ и рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Правов засади та механзм врегулювання конфлктв в рамках Лги Арабських Держав. Участь даної органзацї у врегулюванн захдносахарського питання, її позиця пд час криз у Перськй затоц 1961 та 1990 рокв, щодо виршення ранського питання.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Междун. отношения. Добавлен: 11.03.2011. Сдан: 2011. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):



69
Размещено на webkursovik.ru/
БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА
на тему:
«ДІЯЛЬНІСТЬ ЛАД У ВРЕГУЛЮВАННІ РЕГІОНАЛЬНИХ ТА ЛОКАЛЬНИХ КОНФЛІКТІВ НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ»

Вступ

Актуальність теми. З початку існування Ліги Арабських Держав основною проблемою в її діяльності стало збереження і підтримання миру, а також запобігання поглибленню конфліктів як у регіональному, так і у локальному масштабах. Безпека арабського світу - об'єктивна необхідність, котра є виразом його волі, прагнення арабів до єдності, що була порушена колонізаційним порядком у минулому і правлячими національними елітами в незалежних арабських державах після деколонізації регіону. Суть концепції загальноарабської безпеки полягає в тому, що загроза будь - якій арабській державі як частині арабського світу є загрозою для загальноарабської безпеки. Зважаючи на посилення глобалізаційних процесів та взаємозалежності держав у сучасному світі, спостерігається тенденція до зростання важливості міжнародних організацій у світовій політиці. Лізі Арабських Держав, враховуючи реалії сучасного Арабського Сходу, відводиться центральна роль у процесі розробки стратегії та формування механізмів гарантування безпеки.
Отже, актуальність роботи полягає в тому, що, з одного боку, теоретичне дослідження інституційно - правових основ миротворчості та врегулювання конфліктів Лігою дасть можливість з'ясувати можливі шляхи розв'язання існуючих на сьогоднішній день протиріч, спираючись на досвід діяльності Ліги впродовж останніх десятиліть. З цього випливає і практичний аспект актуальності дослідження - проаналізувавши заходи, яких було вжито державами - членами Ліги, можна запропонувати шляхи врегулювання сучасних конфліктів в рамках регіону, а також спрогнозувати можливі варіанти їх розвитку.
Актуальність теми роботи обумовлена виключною важливістю проблеми гарантування безпеки в сучасному світі; особливою роллю ЛАД у системі загальноарабської безпеки; значимістю впливу стану безпеки арабського світу на формування глобальної системи безпеки; необхідністю осмислення нових загроз та викликів, що постають перед арабським Сходом після закінчення «холодної війни», а також необхідністю розробки в рамках системи міжарабських відносин відповідних механізмів протистояння цим загрозам.
Об'єктом дослідження є система міжнародних відносин на Близькому Сході. Предметом дослідження є діяльність Ліги Арабських Держав у врегулюванні регіональних та локальних конфліктів в близькосхідному регіоні. Метою є дослідження концептуально-правових засад та практичної діяльності ЛАД з врегулювання конфліктів на Близькому Сході. Для досягнення мети потрібно виконати наступні завдання:
1. проаналізувати механізм та правові засади врегулювання конфліктів в рамках Ліги;
2. розкрити характерні особливості діяльності ЛАД в контексті кожного із конфліктів, що розглядаються;
3. визначити ефективність вжитих Лігою заходів у кожній з конфліктних ситуацій та порівняти результати втручання ЛАД в різні конфліктні ситуації;
4. узагальнити досвід Ліги у справі врегулювання конфліктів.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють другу половину ХХ століття - від часу заснування Ліги у березні 1945 року до сучасності - адже Ліга продовжує свою діяльність, а конфлікти, у врегулюванні яких вона брала участь, не є вирішеними до кінця, деякі з них знаходяться у латентній фазі.
Джерельна база роботи включає кілька груп матеріалів:
· базові документи ЛАД, що визначають концептуальні рамки системи загальноарабської безпеки, а саме: Статут ЛАД (22 березня 1945); Договір про спільну оборону та економічне співробітництво арабських держав (13 квітня 1950); Хартія національних економічних дій (26 листопада 1980);
· виступи, заяви, інтерв'ю, матеріали прес-конференцій, мемуари арабських, а також американських та ізраїльських державних діячів. Ці документи дають можливість оцінити та проаналізувати офіційну позицію і підходи низки ключових держав світу та регіону до тих ситуацій на Близькому Сході, які вплинули суттєвим чином на розробку та розвиток концепцій і механізмів здійснення загальноарабської безпеки;
· матеріали та рішення ЛАД: резолюції, комюніке нарад голів держав та урядів арабських держав, Ради ЛАД, інших органів ЛАД, опубліковані Секретаріатом ЛАД як збірки документів.
Історіографія. На сьогоднішній день достатньо вивченими є палестинське та ліванське питання, а також проблеми врегулювання у Перській затоці, тоді як західносахарська та іранська проблема потребують ретельнішого вивчення та аналізу. Зокрема, недостатньо дослідженою є діяльність Ліги Арабських Держав у справі врегулювання цих проблем. Діяльність ЛАД щодо вирішення регіональних конфліктів та криз потребує узагальнення.
Ряд робіт зарубіжних, зокрема, арабських дослідників (Абдулгані Джабран Ель-Захар [9, 13], Джоржос Ханна Аюб [22], Аммер Хусні Мехді [36]) виявились корисними для досягнення мети дослідження, оскільки в них міститься аналіз окремих аспектів палестинської, ліванської та західносахарської проблем. Посібники з історії та політики держав - учасниць ЛАД (Саудівської Аравії, Єгипту, Лівану тощо) дали змогу глибше зрозуміти механізм впливу окремих держав на процес прийняття рішень всередині Ліги. Цінними виявились роботи російських вчених Александрова І.А. [48], Сажина В.О. [47], Кісельова В.І. [19, 20], Тузмухаммедовa Р.А. [12], Левина З.І. [2].
Перебіг арабо - ізраїльського конфлікту досліджували такі російські вчені, як Колобов А., Корнилов А. [17], Копiн А.В [16], Кисельов В.І. [19, 20], Чистяков А. [43], Милославскої Т.Л., Милославського Г.В [23]. Oсобливо ретельно розглядаючи період Шестиденної війни, війни «судного дня» та укладення єгипетсько - ізраїльської угоди у Кемп - Девіді. Дисертація Аль - Рукібат Хайела «Діяльність Ліги арабських держав по врегулюванню палестинської проблеми (80-і - перша половина 90-х років)», підготовлена та захищена в Інституті міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченка, зосереджує увагу на особливостях врегулювання арабо - ізраїльського конфлікту на початку постбіполярного періоду.
Проблема західносахарського врегулювання розкривається у роботах таких науковців, як Куделєв В.В [38], Мохаммед Салек Али [41] та Бікла О.В [39]. В роботах цих авторів досліджено зміни статусу Західної Сахари під управлінням Іспанії, позиції іспанського, марокканського та мавританського урядів, а також ГА ООН з цього питання. Окремо в цих джерелах розглянуто діяльність фронту ПОЛІСАРІО, що проголосив незалежність Сахарської Арабської Демократичної Республіки, а також спроби врегулювання західносахарського питання Ліги Арабських Держав та Організації Африканської Єдності.
Іранська проблема знайшла своє відображення у працях таких російських науковців, як В.О. Сажин [47], Александров I.О. [48], Фененко А.В. [53], співробітників Інституту сходознавства РАН Мамедова Н.М. та Мехді Санаї [50]. Окрім особливостей іранської ядерної програми, в цих роботах проаналізовано позиції окремих держав ЛАД щодо цієї програми та можливий вплив ядерної політики Ірану на безпеку у близькосхідному регіоні. В роботі широко використано матеріали періодичних видань, що містять хроніку подій, пов'язаних з іранською проблемою, заяви провідних політичних діячів арабських та західних держав.
Доробок українських науковців, що займаються даною темою: Скороход Ю.С. [1, 7, 28, 30, 31, 34, 35] та Скороход Л.І. [1, 7], Коппель О.А [10, 44], Гуцало С.Є. [21]. Праця Ю.С. Скорохода «Міжнародний аспект урегулювання ліванського конфлікту» - грунтовне дослідження участі окремих держав і міжнародних організацій, в тому числі, ЛАД, у врегулюванні ліванських криз 1958 року та 80-х років. Особлива цінність цього дослідження полягає у аналізі еволюції концептуальних підходів ЛАД до вирішення ліванського питання. Участь ЛАД у розв'язанні палестинського питання всебічно розкрита у праці С.Є. Гуцала «Лига арабских государств и проблемы ближневосточного урегулирования, 1978-1989 гг.». Роботи О.А. Коппель, використані у ході дослідження, висвітлюють такі аспекти теми, як кувейтська криза 1990 року, а також проблеми міжарабської інтеграції та субрегіонального співробітництва.
Методика дослідження включає в себе такі традиційні методи, як історичний, який передбачає цілісний підхід до об'єкта вивчення, розгляд його у процесі виникнення та розвитку. Також використано системний підхід, сутність якого полягає у комплексному дослідженні великих та складних об'єктів, таких, як міжнародна організація, дослідженні їх як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усіх елементів та частин, в даному випадку, держав - учасниць. При аналізі результатів діяльності Ліги із врегулювання конфліктів в регіоні було застосовано також і компаративний метод, що полягає у порівнянні результатів діяльності Ліги в різних ситуаціях за визначеними критеріями.
Структура роботи представляє собою вступ, два розділи та висновок. Перший розділ є переважно теоретичним оглядом особливостей організаційного механізму ЛАД із врегулювання конфліктів; другий розділ зосереджує увагу на конкретних конфліктних ситуаціях (палестинська проблема, ліванська криза, західносахарське питання, криза у Перській затоці, іранське питання) та аналізує особливості втручання ЛАД у перебіг цих конфліктів.
1. Механізм врегулювання конфліктів в рамках організації Ліги Арабських Держав

1.1 Інституційна система ЛАД

Інституційна структура Ліги Арабських Держав обумовлена особливостями становлення та функціонування цієї організації. З концептуальної точки зору, створення Ліги у її сьогоднішньому вигляді є компромісом між двома основними теоретичними поглядами - «єдиного територіально - національного і культурного простору арабського світу» (дШжбЗ) та «держави - країни» (СжЮбЗ) [1]. Важливо мати на увазі, що Ліга функціонує згідно з принципом поваги до незалежності та суверенітету кожного її члена. Саме це зумовлює колегіальність та представницький характер організації. Відносно велика, як для регіональної організації, кількість членів та розбіжності у їх позиціях щодо регіональних проблем частково є передумовами набуття Нарадою керівників держав та урядів де - факто статусу головного органу Ліги. Поки що це не знайшло відповідного юридичного оформлення в конституційному документі організації, Пакті Ліги, прийнятому 22 березня 1945 року. Характерною рисою структури Ліги є її постійна еволюція та видозмінення, які відбуваються як під дією зовнішнього фактору (насамперед, арабо - ізраїльського конфлікту), так і внутрішнього (зростання кількості суб'єктів та розширення системи міжарабських відносин).
Варто згадати і про такий аспект, як власне форму союзу чи об'єднання. Саме це питання викликало багато суперечок на етапі становлення Ліги. Тоді, на початку 40-х років, майбутні держави - засновниці мали два різних погляди на те, яка інституційна структура Ліги була б найбільш доцільною. Перший варіант - це союз, що передбачав би наявність виконавчої влади. Остання, в свою чергу, спиралась би на асамблею чи подібний до неї орган, в якому держави - учасниці були б представлені пропорційно чисельності їх населення та розміру бюджетів. Передбачалось також утворення центрального комітету, рішення якого були б обов'язковими для всіх держав, навіть якщо самі держави з цими рішеннями не згодні. Згідно з другим варіантом, майбутній союз міг би обійтись, принаймні, на перших порах, без виконавчої влади. Рішення організації мали б обов'язковий характер лише для тих держав, які з ними згодні. Норма представництва - одна для всіх. Більшість арабських держав підтримали, власне, другий варіант. [2] Тому підхід держав - членів Ліги до об'єднання можна назвати функціональним - поглиблення співробітництва в пріоритетних галузях мало бути підґрунтям, фундаментом для утворення певної форми політичного союзу, спільних органів, можливого набуття організацією наднаціональних рис. Федеративний підхід більшістю держав вважався небажаним і навіть шкідливим, що не позбавлено сенсу, з огляду на негомогенність регіону в економічному, політичному, соціальному та ресурсному відношеннях. Звідси бере початок концепція «економізації політики» - ідея взаємозалежності і формування регіонального економічного ядра, навколо якого сформувалась би нова регіональна система міжнародних відносин, подібно тому, як це сталось з Європейським Союзом. Представники Саудівської Аравії вважали, що об'єднання арабських народів в єдиній державі може призвести до конфлікту і пропонували для початку розвивати міжарабську співпрацю з економічних та культурних питань, а розгляд проблеми політичної співпраці відкласти на майбутнє. Отже, сама форма об'єднання та інституційна структура ЛАД були зумовлені особливостями інтеграційного процесу в регіоні та його потребами на певний момент часу. Фактор збереження дружніх відносин між державами та недопущення конфліктних ситуацій відігравав в даному випадку одну з ключових ролей. [3]
На сьогодні членами Ліги є 20 суверенних держав і одне державно - політичне утворення (Держава Палестина, представлена Організацією Визволення Палестини). Первинними членами ЛАД є сім держав - Єгипет, Ірак, Ліван, Сирія, Саудівська Аравія, Йорданія (на момент підписання угоди про створення ЛАД - тоді ще Трансйорданія) та Ємен (в 1990 році Південний Ємен об'єднався з Північним). Пізніше до Ліги приєдналися: Лівія (1953), Судан (крім півдня та центра країни) (1956), Марокко та Туніс (1958), Кувейт (1961), Алжир (1962), Бахрейн, Катар, Оман и ОАЕ (1971), Мавританія (крім півдня - 1973), Сомалі (1974) та Джибуті (1977). ОВП приєдналася до Ліги у 1976 році. [4]
Що ж до керівних органів Ліги, то до них на сучасному етапі належать: вищезгадана Нарада керівників держав та урядів (діє з 1964), Рада ЛАД, Рада спільної оборони, Економічна та соціальна Рада та Генеральний секретаріат. Фактично всі ці керівні органи, окрім Економічної та Соціальної Ради, володіють механізмами і важелями для здійснення функцій підтримання миру та вирішення конфліктів всередині Ліги. По-перше, Рада Ліги може скликатись на надзвичайну сесію на вимогу щонайменше двох членів організації у будь - який час, коли цього вимагатимуть обставини, або ж на вимогу одного члена організації, якщо він зазнає агресії або ж знаходиться під загрозою нападу (зазвичай Рада збирається на чергові сесії двічі на рік - у березні та жовтні). В Пакті також передбачено ситуацію, коли уряд країни, яка стала жертвою агресії, не в змозі підтримувати зв'язок із Радою - тоді право вимагати негайного скликання Ради матиме будь - яка інша держава - член Ліги. Механізм прийняття рішень протягом періоду функціонування Ліги видозмінювався; наразі процедура голосування залежить від характеру проблеми, що винесена на розгляд - рішення можуть бути прийняті як на основі одностайності, так і більшістю голосів. Одностайності вимагають рішення, що стосуються агресії або загрози агресії проти однієї з держав - членів Ліги, а в тому випадку, якщо агресором є держава - член ЛАД, то її голос не береться до уваги. Більшістю голосів можуть бути прийняті обов'язкові для виконання рішення, що стосуються питань персоналу, бюджету, внутрішнього регламенту та закритих сесій. Такий метод прийняття рішень, як більшість у дві третини голосів, використовується для внесення змін та доповнень до Пакту ЛАД, а також призначення Генерального секретаря організації. Як у багатьох інших міжурядових організаціях, у ЛАД зберігається порядок, згідно з яким рішення Ради ЛАД, прийняті одноголосно, є обов'язковими для всіх держав - членів Ліги; рішення ж, прийняті більшістю голосів, обов'язкові лише для тих держав, які за них голосували. Рада, по суті, стала центральним елементом системи колективної безпеки Ліги і має широкі повноваження щодо врегулювання конфліктних ситуацій. [5]
Створення Ради Спільної Оборони, а також Економічної та Соціальної Ради, а разом з ними і Постій ного Військового Комітету, і Консультативної Військової організації, було закріплено у Договорі 1950 року про спільну оборону та економічне співробітництво. Його підписання членами ЛАД, було, у свою чергу, зумовлено об'єктивними тенденціями міжнародного життя та розвитком подій на Близькому Сході, зокрема. Після першої арабо - ізраїльської війни 1948-1949 та поразки у ній арабських держав на передній план вийшло об'єднання зусиль арабських держав у сфері обороноздатності та у військовій сфері. Відповідно, змін вимагала сама структура ЛАД - необхідно було створити ефективну систему колективної безпеки. Її основою стала Рада Спільної Оборони, що складається з міністрів закордонних справ та міністрів оборони арабських країн. Згідно зі статтею 6 Договору, Рада Спільної Оборони діє під безпосереднім керівництвом Ради ЛАД та уповноважена надавати допомогу арабським країнам, що зазнали агресії; вживати заходів колективної самооборони для відбиття агресії та відновлення миру і безпеки; організація співробітництва та координування зусиль держав - членів для досягнення вищезазначених цілей. Рішення Ради спільної оборони, прийняті більшістю у дві третини голосів, є обов'язковими для всіх учасників Договору (це закріплено у п. 3 статті 7). [6] Ще одним органом забезпечення колективної безпеки став Постійний військовий комітет - один з постійних комітетів Ліги, що складається із представників генеральних штабів країн - учасниць. До компетенції цього органу входить: розробка планів спільної оборони; здійснення заходів з підвищення боєздатності збройних сил країн - учасниць Договору; підготовка планів та організація спільних навчань і маневрів тощо; поточне та щорічне звітування Раді спільної оборони про результати своєї роботи. Роботу Постійного військового комітету контролює Консультативна військова організація - військова нарада начальників генеральних штабів збройних сил країн - учасниць Договору, створена відповідно до додаткового протоколу №1 до Договору про спільну оборону та економічне співробітництво. Підписання Договору і заснування з його допомогою нових структурних підрозділів організації стало спробою виправити помилки, яких припустилась спільнота арабських народів протягом першої Палестинської війни і створити автоматичну систему колективної безпеки.
Загалом, інституційна структура Ліги та механізм прийняття рішень у ній відображають потреби організації та її характерні особливості організації. Фактором, який ускладнює процес прийняття рішень всередині Ліги, є диференційована система голосування, коли обов'язковими є лише рішення, прийняті одностайно, а ті, що прийняті більшістю голосів - лише для тих держав, що за них голосували. З іншого боку, цей принцип голосування не дає зовсім завести голосування у глухий кут, адже одностайність, особливо з приводу конфліктних ситуацій, трапляється нечасто, тим паче в таких негомогенних організаціях, як ЛАД. Можна також стверджувати, що Ліга досить гнучко реагує на потреби на виклики часу: коли того вимагали обставини, були сформовані і Рада Спільної Оборони, і Економічна та Соціальна Ради, а разом з ними і Постійний Військовий Комітет, і Консультативна Військова організація; змінився статус Наради керівників держав і урядів. Тому є підстави характеризувати Лігу як організацію, що розвивається згідно з тенденціями міжнародного життя та подіями регіонального масштабу.
1.2 Концептуально-правові засади та механізм миротворчої діяльності ЛАД
ліга арабський іранський криза
Конфлікти між державами - членами Ліги арабських держав можна умовно розділити на дві групи: територіально - прикордонні суперечки та суперечки по звинуваченню однієї із сторін у втручанні у внутрішні справи інший. У особливу групу слід виділити конфлікти всередині держав - членів, що створюють загрозу для миру і безпеки регіону і потребують втручання з боку міжнародної міждержавної регіональної організації. На жаль, для арабського світу в різні періоди були властиві всі три типи суперечок. Серед найбільш масштабних і ефективних дій ЛАД по врегулюванню конфліктних ситуацій серед її членів можна виділити врегулювання кувейтської кризи 1961 р. і діяльність ЛАД, направлену на припинення громадянської війни в Лівані.
Діяльність Ліги у сфері миротворчості варто розглядати у трьох взаємопов'язаних аспектах: мирного вирішення суперечок, колективної безпеки та підтримки миру. [7] Основою для аналізу правового підґрунтя цієї діяльності є конституційний документ ЛАД - Пакт Ліги. В ньому опосередковано визнається принцип мирного вирішення суперечок, а саме у статті 5 «…забороняється вдаватись до сили для врегулювання суперечок, які можуть виникнути між двома державами - членами Ліги». В тому разі, якщо держави самі вирішать звернутись до Ради Ліги для вирішення своєї суперечки, то рішення, прийняте Радою, матиме для них остаточний та обов'язковий характер, але тільки якщо ця суперечка «не стосується незалежності, суверенітету та територіальної цілісності держав». Характерно, що ЛАД не зосереджується на обов'язковому вирішенні всіх суперечок між її державами - членами, що видно також і у формулюваннях положень Договору про спільну оборону та співробітництво між державами - членами ЛАД (від 13 квітня 1950) про «бажання» (саме бажання, а не зобов'язання) держав - членів дотримуватись на практиці принципу мирного вирішення суперечок. В Пакті наголошено, що Рада Ліги «запропонує свої послуги» у вирішенні будь - якої суперечки, що може призвести до війни, і між членами самої Ліги, і між державою - членом Ліги та третьою стороною. [8] У своїй миротворчій діяльності ЛАД використовувала такі засоби, як посередництво, переговори, примирення, місія добрих послуг. Особливої уваги заслуговує механізм арбітражу, який в історії Ліги було використано лише один раз: в травні 1949 року, коли між Ліваном та Сирією виникла суперечка з приводу вторгнення озброєної групи сирійців на ліванську територію. І навіть в цьому випадку застосування арбітражу не відповідало повністю необхідним умовам: ініціатива виходила не від безпосередніх учасників суперечки (як це має бути, згідно з Пактом), а від Саудівської Аравії та Єгипту. Ці дві держави свого часу пропонували спеціально виділити арбітраж серед інших засобів миротворчої діяльності і запровадити процедуру обов'язкового арбітражу суперечок, які виникають між державами - членами ЛАД. І хоча цей проект не було прийнято через позицію Лівану та Іраку (на їхню думку, обов'язковість арбітражу порушила б принцип повагу до суверенітету держав), Пакт ЛАД не заперечує можливість створення «арабського арбітражного суду». [9]
Колективна безпека в рамках діяльності Ліги здійснюється у відповідності із Договором 1950 року про спільну оборону та економічне співробітництво, що заклав теоретичне підґрунтя системи колективної безпеки ЛАД. Зміст статті 2 відображає фундаментальний принцип колективної безпеки та оборони: будь - який акт збройної агресії, здійснений проти будь - якого члена організації або кількох з них, розглядатиметься як акт, спрямований проти них всіх. В такому випадку держави зобов'язуються колективно або індивідуально прийти на допомогу державі чи державам, що стали об'єктом агресії і «вжити всі доступні їм засоби для відбиття агресії та встановлення миру і безпеки, в тому числі і використання збройних сил», у відповідності зі своїм правом на самооборону. Окремо у статті 3 Договору зазначено про важливість проведення консультацій між державами - членами ЛАД, координування їхніх дій та погодження їхніх планів та оборонних заходів у разі загрози територіальній цілісності, незалежності або безпеці будь - якого з членів організації.
Діяльність ЛАД стосовно аспекту підтримання миру включає в себе комплекс заходів, спрямованих на перешкодження веденню військових дій ворогуючими угрупованнями всередині країни або на міждержавному рівні. Специфічною особливістю в цьому питанні є відсутність офіційно закріпленого та визначеного терміну «підтримання миру» у Пакті Ліги. Проте, незважаючи на це, Ліга двічі за історію свого існування формувала так звані «міжарабські сили», які на практиці виконували функції з підтримання миру. Вперше такі сили було сформовано у 1961 році, аби убезпечити Кувейт від можливої агресії з боку Іраку («Об'єднані сили Ліги арабських держав»), а вдруге - у 1976 році під час чергового загострення ситуації в Лівані (тоді було створено Міжарабські сили безпеки, пізніше трансформовані у Міжарабські сили стримування).
Якщо говорити про роль ЛАД у врегулюванні конфліктів на Близькому Сході, у тому числі й тих, однією зі сторін яких виступають держави, що не є членами Ліги, то активність Організації в цьому відношенні не завжди була однаково інтенсивна, сама позиція - не завжди послідовна. Це залежало від того, чи існувала єдність підходів усіх членів Ліги до конфлікту. [10] Наприклад, коли Англія, Франція й Ізраїль вжили силових заходів проти Єгипту у зв'язку з націоналізацією Всесвітньої компанії Суецького каналу, дії ЛАГ великою мірою сприяли прийняттю Генеральною Асамблеєю ООН постанови, що різко засуджує агресію. На Генеральній Асамблеї Ліга також неодноразово порушувала питання про звільнення Ізраїлем окупованих їм арабських територій і отримувала позитивний відгук міжнародного співтовариства.
Негативним було і ставлення ЛАД до Кемп - Девідських угод: Ліга почала внутрішньорганізаційні санкції у відношенні Єгипту, призупинивши його членство в організації. Однак надалі діяльність Ради Ліги з врегулювання відносин з Ізраїлем значною мірою була паралізована через різні погляди членів Ради на вихід із ситуації, що склалась. Частина членів Ради були прихильниками концепції повернення арабських земель в обмін на мир, інші вважали, що окуповані землі повинні бути повернуті Ізраїлем без жодних умов. В цей час спостерігається тенденція до зближення позицій усіх членів Ради Ліги під гаслом мирного врегулювання конфлікту відповідно до резолюцій Ради Безпеки, а також відроджується ідея арабської єдності.
Що стосується конфліктів всередині ЛАД, кризових ситуацій між членами Організації, які виникають час від часу, то з погляду ролі Ліги в їх врегулюванні можна виділити декілька груп таких конфліктів [11]:
1. Конфлікти, на вирішення яких Ліга взагалі не реагувала і у врегулюванні яких не зіграла скільки-небудь серйозної ролі (через розбіжності між членами Ради ЛАГ): а) конфлікт між Сірією і Ліваном в 1947 р. у зв'язку з проникненням сірійського патруля на територію Лівану і вбивством палестинського громадянина через підозру в агентурній роботі за замовленням Ізраїлю; б) конфлікт між Іраком і Ліваном в 1956 р. за нафтовий трубопровід на території Лівану; в) конфлікт між Йорданією і Палестиною у вересні 1970 г.; г) агресія Іраку проти Кувейту в серпні 1990 р.
2. Конфлікти, у розв'язанні яких Ліга брала участь, але не досягла вагомих результатів: а) єменська криза 1948 г.; б) конфлікт між Єгиптом і Суданом 1958 г.; в) мароккансько - алжирсько - мавританський конфлікт 1979 р.
3. Конфлікти, у врегулюванні яких Ліга досягла часткових успіхів: а) конфлікт між Ліваном і Йорданією, з одного боку, і Об'єднаною Арабською Республікою - з іншою (1958 р.); б) мароккансько-алжирська війна 1963 г.; в) іраксько-іранська війна 1980-1988 рр.
4. Конфлікти, врегульовані за участю Ліги: а) іраксько-кувейтський конфлікт 1961 г.; б) громадянська війна в Ємені 1963 г.; в) конфлікт між Північним і Південним Єменом 1972 г.; г) прикордонна єгипетсько - лівійська війна 1977 р.
Для того, щоб зрозуміти причини такої різної реакції членів самої Ліги
на різні конфлікти, потрібно звернутися до механізму підтримання миру в регіоні, закріпленого в Пакті Ліги арабських держав. Пакт 1945 р. (відомий також як Олександрійський протокол) забороняв вдаватися до загрози силою і її застосування для врегулювання суперечок, які можуть виникнути між державами - членами Ліги (ст. 5). І хоча тут не було прямої вказівки про мирне врегулювання суперечок, але сенс статті 5 Пакту прямо витікає з цього. У Пакті не було вказівок про дію цієї норми по відношенню до інших держав. Принцип «мирного врегулювання» був визнаний в Лізі арабських держав в повному обсязі трохи пізніше, в результаті вступу її членів в ООН і зобов'язань, узятих ними на себе за ст. 1 (п. 1), ст. 2 (п. 3), ст. 33 (п. 1). [12]
Текст Договору про спільну оборону і економічне співробітництво 1950 року містить чітку вказівку на обов'язки членів Ліги вирішувати всі спори мирними засобами. Щодо застосування примусових заходів Лігою арабських держав, то тут треба мати на увазі наступні моменти. По-перше, Ліга не має в своїй структурі такого органу, як Рада Безпеки в рамках ООН, який міг би вирішувати питання застосування таких заходів, що були б обов'язкові для всіх членів Ліги. По-друге, в рамках Ліги хоч і створена Об'єднана Рада оборони, куди входять міністри закордонних справ і міністри оборони, а також Постійна військова комісія (представники Генеральних штабів Армії держав-членів), підставою установи яких служить Договір про сумісну оборону і економічне співробітництво 1950 року, але не створені об'єднані озброєні сили, як це має місце в деяких інших регіональних міжнародних організаціях безпеки (наприклад, в НАТО); лише двічі за майже сорокарічну історію існування ЛАД в її рамках було сформовано міжарабські сили для підтримування миру, але це, звісно, не настільки ефективно, як збройні сили, що діють на постійній основі. Власне, самі принципи діяльності організації Ліги не містять і механізму, подібного тому, який діє в ООН, і що передбачає можливість укладати угоди з державами - членами про надання у розпорядження Ліги певних військових контингентів. По - третє, Рада Ліги, звичайно, в принципі може ухвалювати рішення про примусові заходи, проте внаслідок того, що в цьому органі, в який входять всі члени Ліги, діє принцип одностайності, ухвалити таке рішення навряд чи можливо, принаймні держава - член, проти якої передбачається приймати санкції, мабуть, не голосуватиме «за». [13]
Отже, вірогідність вживання примусових заходів Лігою проти держав, що входять в Організацію, є дуже незначною. У більшості випадків Пакт Ліги виходитиме з презумпції, згідно якої для вирішення конфлікту між самими членами Ліги Пакт залишає лише одну можливість: вирішувати всі спори виключно мирним шляхом, тому всі зусилля Ліги у врегулюванні таких конфліктів лежать у вказаній площині. Звісно, Ліга має право застосовувати примусові заходи проти агресії ззовні, з боку держав, що не є членами Ліги, оскільки у неї існує право на колективну самооборону, закріплене в ст. 51 Статуту ООН. Існує думка, що механізм підтримання миру, вироблений засновниками Ліги і закріплений в його Пакті, хоча є має низку переваг, все ж потребує деякого вдосконалення. Це в першу чергу стосується процедури голосування в Раді Ліги. Тут можна було б використовувати досвід такої регіональної організації, як ОБСЄ, де при вирішенні низки запитань застосовується формула «консенсус мінус один» і процедура «консенсус мінус два».
В якості радикальніших заходів із вдосконалення механізму підтримання миру в рамках Ліги можна запропонувати два варіанти. Перший варіант полягає у створенні в рамках Ліги нового органу - Ради (Комітету) безпеки, що складався б із обмеженого числа його членів. Враховуючи, що в Раду Ліги входять всі члени Організації (22 держави), то з них, ймовірно, доцільно мати в його складі не більше п'яти - семи членів. В результаті такої реформи та частина системи органів ЛАД, яка покликана забезпечити підтримку міжнародного миру, могла б якоюсь мірою по своїй подобі наблизитися до системи ООН. Проте повної аналогії з Організацією Об'єднаних Націй тут, скоріше за все, бути не може. В Ради (Комітету) безпеки ЛАД, звісно, не може бути таких широких повноважень, як в Ради Безпеки ООН. В рамках ЛАД має бути інший характер взаємин між Радою (Комітетом) Безпеки і Радою Ліги, аніж між Радою Безпеки і Генеральною Асамблеєю ООН. Якщо в ООН на Раду Безпеки покладена головна відповідальність за підтримку міжнародного миру, що прямо вказано в ст. 24 Статуту ООН, то члени ЛАД, якщо і погодяться на створення Ради (Комітету) Безпеки в рамках Ліги і визнання за ним статусу одного з головних органів цієї організації, то навряд чи вони дозволять такому підрозділу бути настільки незалежним від Ради Ліги у вирішенні питань підтримки світу, як це відбувається в ООН. Скоріше за все, такий орган, якщо він буде заснований, за будь - яких обставин повинен буде працювати під керівництвом Ради ЛАД, який, можливо, доцільно перейменувати, скажімо, в Генеральну Конференцію ЛАД. В той же час Рада (Комітет) Безпеки Ліги повинна зберегти певну самостійність, не перетворюючись на чисто допоміжний підрозділ Ради Ліги. Такий характер взаємодії головних органів міжнародної організації відомий в сучасній практиці. Яскравим прикладом тут можуть служити взаємини між Генеральною Асамблеєю і ЕКОСОР. Стаття 60 Статуту ООН підкреслює, що ЕКОСОР здійснює свою діяльність під керівництвом Генеральної Асамблеї з виконання функцій організації в області міжнародного економічного і соціального співробітництва. [14]
На Раду (Комітет) безпеки Ліги в числі інших функцій можна покласти і здійснення миротворчих акцій Ліги в регіоні, включаючи операції з підтримки миру із застосуванням військових засобів для виконання різних цілей (наприклад, роз'єднання конфліктуючих сторін, створення зон безпеки, спостереження, захисту населення від наслідків військових дій, створення безпечних умов, що дозволяють здійснювати розподіл гуманітарної допомоги, і т.д.). Як другий варіант радикальнішої реформи механізму підтримки миру в рамках Ліги можна було б запропонувати підвищення статусу Об'єднаної Ради оборони (куди входять міністри закордонних справ і міністри оборони), створеної на основі Договору про спільну оборону і економічне співробітництво, доручивши йому виконання тих же функцій, які були вказані вище відносно запропонованої Ради (Комітету) Безпеки Ліги, змінивши при цьому правила процедури. За основу можна було б взяти формулу «консенсус мінус учасники суперечки».
Найважливішим положенням Договору стала ст. 10, яка зобов'язувала членів ЛАД «не укладати жодних міжнародних угод, несумісних з Договором і не проводити в міжнародних відносинах курс, що суперечить цілям Договору». Грунтуючись на цій статті, низка держав особливо різко критикувала Єгипет за підписання Кемп - Девідських угод. Хоча фактично положення статті 10 є доволі невизначеними і провокативними, і його формулювання можна тлумачити по - різному, в тому числі з політичною метою - аби засудити невигідні для себе зовнішньополітичні кроки іншої держави - члена.
На позачерговій сесії в Тунісі в червні 1979 року Рада ЛАД закликала до необхідності проведення реформ у методах роботи Ліги, внесення відповідних змін до Пакту та правил процедури. Нарада керівників держав та урядів арабських держав, що відбулася в листопаді 1979, у свою чергу, наголосила на необхідності прискорення процесу внесення змін до Пакту та реконструкції організації в цілому. Робота над доопрацюванням Пакту, який відповідно до нового проекту, мав складатися із 49 статей, була завершена у листопаді 1982. [15] Однак ці зміни не були формально прийняті і, на думку деяких вчених, не будуть прийняті і в найближчий час у зв'язку з відсутністю одностайності їх оцінок арабськими країнами - членами ЛАД.
Таким чином, можна стверджувати, що створення Ліги арабських держав стало результатом реалізації на практиці ідеї арабської національної єдності і закономірним підсумком арабського національно - визвольного руху. Проте неоднорідність складу учасників Ліги та розбіжності їхніх інтересів ускладнили спільну діяльність в рамках організації. Це знайшло своє відображення і в Пакті ЛАД. Зокрема, можливості «координації політичних зусиль» істотно обмежувалися змістом статей 5 і 7 Пакту Ліги. Стаття 5 передбачала, що в разі розбіжностей між двома державами - членами Ліги обов'язковим для них є рішення ЛАД, але лише в тому випадку, якщо вони обидва погодяться вдатися до її арбітражу. Стаття 7 констатувала, що обов'язковими для всіх членів Ліги будуть лише одностайно прийняті рішення. Що ж до рішень, прийнятих більшістю, то обов'язковими вони є лише для тих держав, які з ними згодні. Фактично це змушувало членів Ліги балансувати між гнучкістю і прийнятті і виконанні рішень та їх ефективністю. Більше того, держави - члени ЛАД усвідомлюють необхідність реформування Ліги, але не можуть дійти згоди з цього питання; до того ж, зміни, що мали місце у структурі ЛАД, не були належним чином оформлені в установчих документах Організації, або оформлені із запізненням. До того ж, здійснення миротворчої діяльності ЛАД певною мірою ускладнено через деякі розпливчаті формулювання в Пакті Ліги і в Договорі 1950 року, в яких містилися вказівки на «бажання», а не «обов'язок» вирішувати свої спори мирними засобами. Досить позитивно можна оцінювати стан правової бази для врегулювання конфліктів в ситуації, коли має місце напад ззовні на одну з держав - членів Ліги, і порівняно неефективною є аналогічна база, що має застосовуватись у випадку конфлікту між державами - членами Ліги. Формування структури, аналогічної Раді Безпеки в рамках ООН, не передбачається, отже, для вирішення спірних питань доведеться знаходити компромісні рішення, що буває досить складно, як показала практика миротворчої діяльності Ліги.
2. Участь Ліги Арабських Держав у врегулюванні локальних та регіональних конфліктів

2.1 Ліга Арабських Держав та палестинська проблема

Не буде перебільшенням стверджувати, що палестинська проблема та врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту займає центральне місце у діяльності Ліги арабських держав. Як регіональна організація, ЛАД, на думку деяких західних дослідників, дуже чутливо реагувала на розвиток цього конфлікту - наприклад, формування автоматичної системи колективної безпеки ЛАД мало своїм безпосереднім стимулом саме поразку арабів у першій Палестинській війні 1948-1949 років. Керівництво арабських держав розглядають розв'язання цієї проблеми як одне з пріорітетних завдань міжарабського об'єднання. Для арабських держав агресивна ізраїльська політика, підтримана західними країнами, стала викликом у сфері обороноздатності. Позиція ЛАД з палестинського питання була активною з самого початку: вже за підписання Александрійського протоколу 7 жовтня 1944 р. лідерами арабських країн - засновників ЛАД було ухвалено спеціальну резолюцію з Палестини (розділи 5 та 6 Александрійського протоколу). В ньому було зазначено, що «Палестина є невід'ємною частиною арабського світу і права арабів в Палестині не можуть бути зачеплені без шкоди для миру і стабільності в арабському світі». Також підкреслювалось, що «…не може бути гіршої несправедливості та агресії, ніж вирішення проблеми європейських євреїв шляхом здійснення іншої несправедливості - відносно палестинських арабів різних релігій і віросповідань». Підписуючи в Каїрі 22 березня 1945 року Пакт Ліги, арабські лідери звернули увагу на необхідність прийняття спеціального додатку до Пакту, в якому наголошувалося, що «існування Палестини та її державна незалежність з правової точки зору - факт такий же беззаперечний, як і незалежність інших арабських країн, хоча зовнішні ознаки цієї незалежності через певні обставини ще не оформились, але це не повинно перешкоджати Палестині брати участь у роботі Ліги». [16]
Визначивши спільну позицію, держави - члени Ліги заявили про свій намір брати участь у вирішенні проблеми, координуючи діяльність із протидії «сіоністській експансії», за риторикою арабських лідерів. У березні 1946 року в м. Іншаса (Єгипет) відбулася нарада керівників кількох основних країн - засновниць ЛАД: короля Єгипту - Фаруха, президента Сирії - Шукрі Куатлі, принца Сауда (Саудівська Аравія), принца Абдул Іллаха (Ірак), а також принца Сейфуль Іслама (Ємен). Підсумки зустрічі були викладені у заяві, в якій наголошувалось, що «…палестинська проблема стосується не лише палестинських арабів, але і всіх арабів; арабські країни повинні надавати підтримку Палестині і зусиллями її народу зберегти арабський характер країни». [17] За підсумками зустрічі Рада ЛАД отримала повноваження розробити практичні заходи із захисту Палестини. Рада ЛАД скликала надзвичайне засідання у сирійському місті Блудан 8 червня 1946 р. на рівні прем'єр - міністрів, міністрів закордонних справ і членів парламентів арабських держав - учасниць іншаської зустрічі. У заключному документі засідання містилося застереження, звернене, головним чином, до США та Великобританії: арабські країни зазначали свій намір передати палестинське питання на розгляд РБ ООН, а також відмовити США та Британії у наданні нових концесій та переглянути вже існуючі угоди. Проте, незважаючи на безкомпромісність спільних заяв арабських лідерів, більшість з них не були втілені в життя, а практична діяльність в цьому напрямку обмежилась надсиланням меморандумів до урядів США та Великобританії. В них арабські чільники відкидали ідею спільної американо - англійської комісії і підкреслювали необхідність брати до уваги інтереси арабських країн при обговоренні палестинського питання. В цих умовах уряди арабських країн - членів ЛАД зробили спроби виробити спільну лінію дій в ООН при обговоренні палестинської проблеми на спеціальній сесії Генеральної Асамблеї в 1947 році. У період між 1 вересня і 29 листопада 1947 відбулися наради представників Політичного комітету і Ради ЛАД в Сафарі (Ліван) і Алеї (7-15 жовтня 1947), на якому були прийняті рішення виступити проти плану розділу Палестини, запропонувати запровадити санкції проти держав, що ігнорують права арабів та надати матеріальну допомогу палестинським арабам.
Нарешті, після довгого та напруженого обговорення 29 листопада 1947 Генеральна Асамблея ООН ухвалила більшістю голосів резолюцію №181/11, що окреслила інші шляхи вирішення палестинської проблеми. У «Плані розділу Палестини на основі економічного союзу», передбачалося:
1) припинення дії мандата Великобританії на Палестину в можливо короткий термін, але не пізніше за 1-й серпень 1948 року;
2) вивід до того ж строку озброєних сил мандатарія;
3) створення на території Палестини «через два місяці після закінчення евакуації озброєних сил країни - мандатарія, але у жодному випадку не пізніше за 1 жовтня 1948 року, «двох незалежних держав - арабської та єврейської, а також спеціального режиму міста Єрусалим».
Для арабського світу прийняття цієї резолюції було вкрай несприятливим - фактично вона заперечувала можливість створення арабської держави. [18] Майже одразу почався процес окупації палестинських міст ізраїльськими збройними силами. В цій ситуації Ліга арабських держав 12 квітня 1948 р. прийняла рішення про введення до Палестини військ країн - членів Ліги з метою припинення агресії і захисту прав арабського палестинського народу. При цьому у рішенні Ради ЛАД від 12 квітня 1948 року підкреслювалося, що «вступ арабських військ до Палестини для її порятунку повинен розглядатися як тимчасовий захід, що жодним чином що не носить характеру окупації або розчленовування Палестини».
Арабські держави також донесли до відома ООН свої наміри, надіславши телеграму на ім'я Генерального Секретаря і особливо підкресливши те, що Палестина вже не є британською підмандатною територією і тому настав час для розбудови її державності. За собою члени ЛАД визнавали і лишали відповідальність за арабські держави, маючи при цьому на увазі Палестину, яка, на думку Ліги, за принципом самовизначення націй мала право формувати уряд на своїй території. Визнаючи суверенітет та незалежність Палестини, арабські держави проголосили втручання в ситуацію необхідним в умовах вакууму сили, що склався на цій території - щоб запобігти анархії та хаосу і забезпечити безпеку на локальному та регіональному рівнях. Також у пункті 10 цього звернення зазначалося, що арабське втручання на території Палестини припиниться, щойно буде відновлено справедливість, законність та мир, а суверенітет держави Палестина знаходитиметься поза загрозою.
Проте об'єднані збройні сили Єгипту, Лівану, Іраку, Сирії та Йорданії зазнали поразки від ізраїльських військ, які зайняли значну частину території, відведеної спеціально під арабську державу (6,7 тис. кв. км, в тому числі більшу частину Єрусалиму). В результаті фактична площа Ізраїлю замість відведених йому ООН 14,1 тис. кв. км (56% площі підмандатної Палестини) склала до кінця палестинської війни 1948-1949 рр. 20,8 тис. кв. км (78% підмандатної Палестини). [19] Це була поразка для арабської спільноти. Після завершення першої арабо - ізраїльської війни, захоплення Ізраїлем палестинських територій після створення демілітаризованої зони Ель - Ауджа в районі Гази та підписання перемир'я в районі Умм Раш - саме тоді арабські країни постали перед необхідністю перегляду діяльності Ліги, сформувати конкретну програму забезпечення безпеки арабських країн та зміцнити організаційну структуру ЛАД. Саме тому 13 квітня 1950 року було підписано Договір про спільну оборону та економічну співпрацю - Єгиптом, Єменом, Ліваном, Саудівською Аравією та Сирією. У статтях 3, 4, 5 і 6 загальна компетенція Ради ЛАГ була визначена таким чином: мирне розв'язання суперечок, відбиття агресії проти держав - членів Ліги, надання військової допомоги один одному в разі загрози нападу на одного з них, планування і здійснення співпраці між арабськими державами в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, а також створення нових органів колективної безпеки арабських країн. У січні 1964 Рада Ліги арабських держав схвалила утворення Об'єднаного арабського командування арміями всіх арабських держав - членів ЛАД для керівництва військовими операціями арабських держав в ім 'я досягнення загальноарабських цілей.
У 50 - ті та 60 - ті роки позиція ЛАД з палестинського питання стала лише жорсткішою: відійшовши від пошуку політичних методів регулювання, арабські держави зосередились на силових засобах боротьби, включаючи спільну боротьбу міжнародної арабської спільноти проти Ізраїлю. Таку трансформацію позиції ЛАД спричинила так звана «троїста агресія» 30 жовтня 1956 проти Єгипту та «шестиденна війна» 1967 року. В кінці серпня 1967 Нарада голів арабських держав у Хартумі (Судан) висловила у своєму заключному документі концепцію «трьох «ні»: «ні» - Ізраїлю, «ні» - переговорам з ним і «ні» - підписанню мирного договору. Але, незважаючи на сильну напруженість в міжнародних відносинах регіону та високий рівень ворожості, вже на хартумській зустрічі пролунали заяви, що до арсеналу вирішення проблеми потрібно підключати також дипломатичні і політичні методи. [20]
22 листопада 1967 РБ ООН прийняла резолюцію №242, що передбачала недопустимість придбання територій шляхом війни і комплексне вирішення проблем на Близькому Сході з метою встановлення там «справедливого і міцного миру», за якого кожна держава в даному регіоні може жити в безпеці. Відповідно до цих принципів в резолюції містилася вимога про «вивід ізраїльських озброєних сил з територій, окупованих під час недавнього конфлікту», а також «про відмову від всіх претензій та припинення стану війни, пошану і визнання суверенітету, територіальної цілісності і політичної незалежності кожної держави в даному регіоні і їх права жити в мирі в безпечних і визнаних кордонах, не піддаючись погрозам або застосуванню сили». Першою з арабських держав цю резолюцію визнав Єгипет, причому уряд Насера розглядав її як платформу для боротьби за ліквідацію наслідків ізраїльської агресії, але політичними методами. Принциповою позицією всіх держав - учасниць ЛАД була обов'язковість виводу ізраїльських військ з усіх арабських територій для припинення конфронтації між Ізраїлем та арабськими державами. Проблема полягала в небажанні Ізраїлю піти назустріч позиції ЛАД, і саме це унеможливило вирішення конфлікту, а в перспективі - призвело до висунення дуже несприятливої для Ізраїлю «ініціативи Роджерса», і потім і спровокувало четверту арабо - ізраїльську війну у 1973 році. [21]
Ситуація всередині Ліги по закінченню цієї війни кардинально змінилась через розходження у позиціях її членів і початок сепаратного врегулювання відносин з Ізраїлем. Після підписання в січні 1974 р. і вересні 1975 р. Синайських Угод з Ізраїлем про роз'єднання військ, Єгиптом підписав з Ізраїлем Кемп - Девідські угоди (17 вересня 1978) і єгипетсько - ізраїльський мирний договір (26 березня 1979). Переважна більшість членів ЛАД виступила із засудженням цих угод. На Багдадських нарадах арабських держав і ОВП (листопад 1978 р. і березень 1979 г.) були прийняті рішення відкинути Кемп - Девідські угоди і єгипетсько - ізраїльський сепаратний договір, застосувати політичні і економічні санкції до режиму Анвара Садата. Арабські і деякі мусульманські країни розірвали дипломатичні стосунки з Єгиптом, а штаб-квартира ЛАД була переведена з Каїра до Тунісу. [22]
Контрастуючи з «примиренськими» єгипетськими настроями, найбільш радикальну позицію зайняв Національний фронт «стійкості і протидії» у складі Сирії, НДРЄ, Алжиру, Лівії і ОВП. Його члени рішуче виступили проти політики сепаратних угод. Проте внутрішні розбіжності не дозволили членам Фронту виробити єдину лінію в конфлікті і протипоставити її стратегії помірних арабських держав. Одним з лідерів останніх була Саудівська Аравія, керівництво якої розуміло нагальну необхідність переходу ЛАД до політичного врегулювання арабо - ізраїльського конфлікту. 6 серпня 1981 король Фахд Абд ель Азіз Ас - Сауд виснув так званий «план Фахда», що передбачав:
1) вихід Ізраїлю зі всіх арабських територій, захоплених в ході близькосхідної війни 1967 р., включаючи арабську частину Єрусалиму;
2) демонтаж поселень, створених Ізраїлем на окупованих землях після війни 1967 р.;
3) гарантія свободи відправлення культів всіма релігіями в святих місцях Єрусалиму;
4) підтвердження всіх прав палестинського народу, в тому числі права на самовизначення;
5) початок перехідного періоду на Західному березі ріки Йордан і в секторі Газа під спостереженням ООН і тривалістю не більше декількох місяців 6) утворення Палестинської держави із столицею у Східному Ієрусалимі;
7) підтвердження права всіх країн регіону жити в мирі.
Цей план в історії врегулювання палестинської проблеми має фундаментальне значення, він практично став новою точкою відліку у спробах її вирішення. Характерною особливістю є те, що від у завуальованій формі все-таки визнавав право держави Ізраїль на існування, спираючись на резолюції РБ ООН №242 і 338. 9 вересня 1982 р. Нарада арабських держав у верхах в м. Фес (Марокко) на основі ініціативи Саудівської Аравії вперше прийняла загальноарабську платформу близькосхідного врегулювання. Це було величезним кроком вперед, проте на цей раз мирному процесу на Близькому Сході завадили знову неконструктивна позиція Ізраїлю та поглиблення міжарабських протиріч у зв'язку із ірано - іракською війною. [23] З приводу вирішення цих проблем особливе значення мали ХVІІІ сесія Національної Ради Палестини у квітні 1987 та позачергова сесія Ради ЛАД (листопад 1987, Амман), яка виступила на підтримку ідеї скликання міжнародної конференції із Близького Сходу. Ця ініціатива отримала широке міжнародне визнання. На надзвичайній конференції голів арабських держав у Касабланці у травні 1989 був створений Комітет ЛАД з підготовки міжнародної конференції під головуванням короля Марокко Хасана ІІ. На Касабланкській конференції було відновлено членство Єгипту в ЛАД, отримали підтримку концепція «інтифади» і мирні ініціативи ОВП. Останні полягали в тому, що ОВП вперше пішла на визнання резолюції РБ ООН №242, рішуче засудила всі форми тероризму і проголосила принцип пошани права всіх народів регіону, в тому числі народу Ізраїлю, на існування.
Війна в Перській затоці в 1990-1991 рр., що мала на меті звільнення Кувейту від окупації Іраком, в якій ОВП підтримала С. Хусейна, кардинально змінила ситуацію на Близькому Сході. Після закінчення воїни в Перській затоці Ліга арабських держав акцентувала увагу світової спільноти на необхідності справедливого вирішення палестинської проблеми. Підхід ЛАД в цей період до палестинської проблеми і арабо - ізраїльського конфлікту в цілому грунтувався на таких позиціях:
1) палестинці не повинні нести відповідальність за позицію, яку зайняли лідери Організації Визволення Палестини в конфлікті в Перській затоці;
2) немає підстав стверджувати, що ОВП більше не представляє палестинський народ. ОВП, як і раніше, залишається єдиним і законним представником палестинського народу;
3) арабські держави розглядають палестинську проблему як таку, вирішення якої вимагає зусиль всієї арабської нації.
4) ЛАД виступає на підтримку ідеї проведення мирної конференції з Близького Сходу. При цьому була підкреслена необхідність «вироблення єдиної арабської позиції на переговорах про мирне врегулювання, що мають розпочатись незабаром».
Генеральний Секретар ЛАД І.А. Магід заявив, що основою такої спільної
позиції є вимога про повне виведення ізраїльських військ з окупованих арабських територій, в тому числі зі Східного Єрусалиму. Декілька разів у його виступах наголошувалось, що «наступний крок тепер за Ізраїлем» - скоріше за все, для того, щоб, у разі провалу мирної ініціативи мати змогу звинуватити Ізраїль у недостатній поступливості. [24]
12 вересня 1993 р. Нарада ЛАД на рівні міністрів закордонних справ привітала розгортання мирного процесу на Близькому Сході і, зокрема, успіх, досягнутий на прямих переговорах між Ізраїлем і ОВП. В зв'язку з цим ЛАД оцінила безперечно позитивний крок на шляху до установлення міцного справедливого миру угоду між Ізраїлем і ОВП від 13 вересня 1993 р. - «Декларацію про принципи тимчасового самоврядування», а також Каїрські угоди 4 травня 1994 р. про перший етап виведення ізраїльських військ з окупованих територій Західного берега річки Йордан і сектора Газа, що отримав назву «Угода про введення палестинської самоврядності в Газі та Ієрихоні».
Разом з тим, на думку лідерів ЛАД, успіху близькосхідного мирного процесу можуть завадити деякі обставини. По-перше, це непевна ситуація в секторі Газа - враховуючи важке соціально - економічне положення на окупованих територіях, необхідним є надання термінової міжнародної фінансово - економічної допомоги, що дало б можливість не лише поліпшити матеріальне положення палестинців, але і закріпити те позитивне, що було досягнуте в ході мирного процес. По-друге, потрібно було здійснити певний тиск на Ізраїль з метою прискорення проведення вільних виборів на окупованих палестинських територіях - це зменшило б загрозу розколу палестинського народу. По - третє, для повного успіху близькосхідного мирного процесу необхідний прогрес на переговорах Ізраїлю з Сирією і Ліваном. У свою чергу, цей прогрес можливий тільки на базі повного виведення ізраїльських військ з Голанських висот, захоплених Ізраїлем в ході шестиденної війни і анексованих ним у 1981 році.
14 вересня 1993 р. і 25 липня 1994 г. між Йорданією і Ізраїлем було підписано документи про припинення війни. Що стосується Єрусалиму, то позиція ЛАД чітко вказувала на те, що це арабське місто, і будь - що має бути звільнено від присутності ізраїльських військ. Разом з тим, беручи до уваги виключно важливе значення Єрусалиму для представників християнської, мусульманської та іудейської релігій, ЛАД визнавала, що це місто має бути відкритим для всіх вірян. [25]
Виключно важливе значення для Близького Сходу після кризи в Перській затоці набуває питання про формування системи регіональної безпеки. На думку ЛАД, акцентування уваги Ізраїлю на необхідності надання виняткових гарантій з боку арабських держав безпеки Тель-Авіву не сприятиме досягненню безпеки в регіоні. Поняття абсолютної безпеки для однієї держави є збитком для безпеки інших держав. Кроки в області безпеки повинні зробити як Ізраїль, так і арабські держави. Арабські держави хотіли впевнитись, що Ізраїль не вдаватиметься до ядерного шантажу. 23 березня 1995 р. вони вказали на те, що відмова Ізраїлю приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї є «небезпечною і неприйнятною». Вимоги до Ізраїлю стати членом договору і відкрити свої секретні ядерні об'єкти для міжнародної інспекції домінували на 50 - ій ювілейній сесії ЛАД. Єгипет і Сирія 23 березня підтвердили, що вони дотримуватимуться своїх позицій і не голосуватимуть за необмежену дію договору, поки Ізраїль не погодитися його підписати. Резолюція від 23 березня свідчить, що арабські держави підтримують договір і бажають його загального поширення без виключення. Вони також бажають, щоб п'ять визнаних ядерних держав найближчим часом досягли угоди про заборону ядерних випробувань, зробили інші кроки у напрямку до ядерного роззброєння і дали неядерним державам гарантії, що не використовуватимуть зброю проти них. [26]
І на сьогоднішній день Ліга зберігає традиційно вже доволі жорстку позицію стосовно переговорів з Ізраїлем. Досі не зняті у повному обсязі заборони на розвиток торгово - економічної співпраці арабських країн з Ізраїлем. На позачерговій сесії у березні 1997 року ЛАД ухвалила рекомендації утриматись від подальшої нормалізації відносин з Ізраїлем, доки не буде досягнуто істотного прогресу в межах близькосхідного мирного процесу. Певною мірою ці заходи були реакцією на дії тогочасного ізраїльського уряду Беньяміна Нетаньяху, який фактично призупинив з 1996 року переговори стосовно мирного врегулювання з арабськими державами. На Бейрутському саміті ЛАД у березні 2002 арабські країни підтримали мирну ініціативу Саудівської Аравії, яка передбачала досягнення миру з Ізраїлем в обмін на повне виведення ізраїльських військ з усіх арабських територій, окупованих під час війни 1967 року, повернення арабських біженців та створення незалежної Палестинської держави. Ізраїль цю пропозицію відхилив.
На сучасному етапі палестинська проблема не втрачає своєї актуальності. На черговому саміті 27 березня 2001 в Аммані Ліга пообіцяла палестинцям піврічний кредит по 40 млн. доларів щомісячно (1 млрд. обіцяних попереднього року до палестинців так і не дійшли). З 27 по 28 березня 2001 року в Бейруті проходив саміт ЛАД, на якому була прийнята «Арабська мирна ініціатива». Перед його початком голова ЛАД Амр Муса заявив, що ліга вважає план «мир в обмін на землю», запропонований принцем Саудівської Аравії Абдуллою, єдиним можливим вирішенням конфлікту між Ізраїлем та палестинцями. Основними пунктами «Арабської мирної ініціативи» є: вихід ізраїльських військ з території, зайнятої Ізраїлем з 1967 року, включаючи звільнення Голанських висот; справедливе вирішення питання палестинських біженців; визнання права палестинського народу на створення суверенної і незалежної держави Палестина і визнання Східного Єрусалиму її столицею. [27]
ЛАД також довелось працювати над розв'язанням такої проблеми, як звільнення регіону від зброї масового знищення - 26 січня 2004 року Ліга звернулась до міжнародної громадськості з проханням вимоги від Ізраїлю надати доступ МАГАТЕ перевірити свої ядерні об'єкти. В опублікованому комюніке Спостережний комітет за ядерною діяльністю Ізраїлю, який діє в рамках ЛАД, звернувся до громадськості з проханням впливу на Ізраїль, який діє в рамках ЛАД, звернувся до громадськості з проханням вплинути на Ізраїль в питанні неприєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (Ізраїль офіційно не підтвердив і не заперечив інформації про наявність в країні ядерної зброї, хоча США розглядають її як неядерну). До речі, 17 квітня 2004 Ліга різко засудила США за їхню позицію щодо ізраїльсько - палестинського конфлікту і «підтримання агресивних дій Ізраїлю щодо палестинців».
Таким чином, з самого початку створення ЛАД палестинська проблема займала центральне місце в її діяльності. Під розв'язанням палестинської проблеми до початку 80-х років Лігою арабських держав розумілося створення Палестинської держави на всій території Палестини зі столицею в Ієрусалимі і ліквідація Держави Ізраїль. Розв'язання палестинської проблеми повинне було знаходитися в рамках спільної компетенції арабських країн - членів Ліги арабських держав. Будь-які самостійні кроки в цьому напрямі зазнавали гострої критики. На початку 80-х років спостерігається поступовий поворот ЛАД в діяльності з палестинської проблеми. Він передбачав не тільки перехід до політичних шляхів врегулювання, але і трансформацію підходу до самої суті розв'язання питання - визнання факту існування Держави Ізраїль і можливості створення Палестинської Держави на частині території Палестини. ЛАД могла б зіграти велику роль в процесі створення системи колективної безпеки на Близькому Сході, в переговорах по таким комплексним, що представляють взаємний інтерес для Ізраїля і арабських країн питанням, як контроль над озброєнням, недопущення поширення в регіоні зброї масового знищення і проблема біженців, проблема водних ресурсів тощо. Максимальне розширення порядку денного переговорного процесу, розгляд всіх близькосхідних проблем в їх взаємозв'язку і взаємозалежності, передбачає активізацію ролі Ліги арабських держав.
2.2 Ліванська проблема в миротворчій діяльності ЛАД

Ліванський конфлікт можна вважати одним з найбільш складних та заплутаних у всій сучасній історії, який до того ж розвивався за дуже небезпечним сценарієм: коли внутрішньодержавний конфлікт, інспірований конфесійним, політичним та економічним чинниками, переростає у міжнародний конфлікт, по мірі того, як різні політичні сили всередині держави знаходять підтримку різних зовнішніх сил. Причина того, чому не вдалося врегулювати ліванську проблему на початковому етапі, полягає в тому числі і у специфічних умовах, в яких існує Ліван: це так званий «мозаїчний», доволі гетерогенний соціум, що, до того ж, знаходиться на цивілізаційному розломі. До цього додається і негативний вплив регіональної асиметрії соціально - економічного розвитку. Конфлікт був породжений і принципово різним баченням зовнішньополітичного вектору основними конфесійними общинами: християни виступали за повернення до «Гірського Лівану», тобто канонізації його з метою посилення свого впливу на політичне життя країни; мусульмани, в свою чергу, ототожнювали себе з усім мусульманським світом і прагнули зближення з ним. В цих умовах орієнтація християнської частки населення на західні держави була фактором виживання для общини. В такій доволі складній для Лівану ситуації передумови майбутнього конфлікту могли визрівати ще довго, але до орієнтаційної кризи зовнішньої політики додався ще один провокуючий фактор зовнішнього характеру - палестинський фактор. Організація Визволення Палестини, увійшовши до ліванського політичного життя і співпрацюючи з мусульманськими угрупованнями, а також здійснюючи з ліванської території військові операції проти Ізраїлю, перетворилась на центр сили, що став впливати на прийняття рішень у Лівані. Все це призвело до інтегрування ліванського конфлікту у близькосхідний. Саме тому для Ліги Арабських Держав розв'язання ліванської проблеми є одним з пріоритетів у її миротворчій діяльності - покращення ситуації навколо Лівану автоматично означатиме зняття міжнародної напруженості в регіоні в цілому.
Про активну участь ЛАД у ліванському конфлікті можна говорити, вже починаючи з 1958 року, коли в Лівані мала місце так звана «криза керівництва», поєднана з орієнтаційною кризою зовнішньої політики. Переломним моментом у розвитку політичної ситуації в Лівані стала суецька криза, під час якої президент Каміль Шамун не тільки відмовився розірвати дипломатичні відносини з Великобританією та Францією, на чому наполягали лідери мусульман, а й не виступив з офіційним засудженням агресії проти Єгипту. [28] Шамун пояснював це побоюваннями погіршити відносини із західними країнами і похитнути «особливий статус» Лівану в арабському світі. Після суецької кризи в Лівані досить чітко намітилась тенденція до формування двох політичних угруповань, що дотримувались протилежних зовнішньополітичних орієнтацій, а апогеєм боротьби між ними стали парламентські вибори 1957 року - саме тоді оформилась опозиція Президенту, Національний фронт. Перемога пропрезидентського блоку не відвернула збройного внутрішньодержавного конфлікту, який почався після створення Об'єднаної Арабської Республіки у складі Сирії та Єгипту (22 лютого 1958). Саме це новостворене державне об'єднання Президент Шамун звинуватив у втручанні у внутрішні справи Лівану у своїх скаргах, направлених до ЛАД - 21 травня, і до РБ ООН - 22 травня. Втручання, згідно з цими документами, полягало в «участі націоналістів ОАР в терактах та повстаннях проти законної влади Лівану, поставках зброї» тощо.
На засіданні РБ ООН 27 травня 1958 року було прийнято рішення відкласти розгляд ліванського звернення для того, щоб дати можливість знайти «арабське» рішення цієї проблеми в рамках ЛАД. Тут вже настала черга арабських країн проявити себе як потужну силу, здатну загальмувати небезпечні конфліктні тенденції. Проте серед арабських країн не було одностайності в поглядах щодо лівансько - єгипетських суперечностей. Частина делегацій підходила до цієї міжарабської суперечки як до конфлікту між малою і великою арабськими державами, справедливе вирішення якого мало засвідчити справжню рівноправність всіх членів ЛАД незалежно від розмірів території та чисельності населення - як і було закріплено у Пакті Ліги. Під час переговорів деякі делегації загрожували виходом своїх країн з ЛАД, якщо Рада ЛАД не може підготувати резолюцію з цього питання. Суданська та іракська делегації, наприклад, заявили, що якщо секретаріат Ліги, в якому домінували представники Єгипту, проявить фаворитизм - вони покинуть лави організації. В свою чергу, делегація ОАР зайняла досить жорстку позицію, заявивши, що будь - яка резолюція, ухвалена Радою ЛАД, не матиме обов'язкового характеру для виконання - відповідно до статті VІІ Пакту (рішення, прийняті лише більшістю голосів, а не одностайно, є обов'язковими лише для тих держав, які за них голосували).
Функції посередників між конфліктуючими сторонами взяли на себе представники Лівії, Судану, а також Генеральний Секретар ЛАД. Судан, Саудівська Аравія, Ірак, Йорданія та Ємен запропонували компромісний проект резолюції. У фінальному його варіанті Рада ЛАД постановила:
1. покласти край всьому, що може заважати атмосфері ясності серед держав - членів;
2. вимагати від уряду Лівану відкликання скарги, яка була подана на розгляд РБ ООН;
3. направити заклик ліванським угрупованням з вимогою припинити порушення та вжити всіх необхідних заходів для вирішення їх внутрішніх суперечок мирними і законними методами;
4. направити до Лівану комітет, представлений всіма членами Ради, з метою стабілізації ситуації та забезпечення виконання рішення Ради ЛАД.
Ця резолюція, до якої стільки зусиль доклали представники ліванської делегації, була відкинута власне ліванським урядом: його не влаштовувало позиціонування конфлікту як внутрішньодержавного. [29] Ліванські чільники ж, навпаки, намагалися якомога більшу частину відповідальності за конфлікт перекласти за дію зовнішніх чинників. Тому довелося все-таки передати ліванське питання на розгляд РБ ООН. Більш ніж активну участь у врегулюванні проблеми взяли, до речі, Сполучені Штати. Тоді кризова ситуація була врегульована відповідно до принципу «ні переможців, ні переможених», тобто було відновлено статус - кво.
Новий етап конфлікту, і, відповідно, новий комплекс миротворчих зусиль Ліги припали на середину 70-х років. Загальна тенденція цього періоду отримала назву «арабізації» ліванського конфлікту, що передбачала пошук і формування механізмів стабільності та безпеки у Лівані у рамках міжарабських відносин. Процес «арабізації» умовно поділяють на три етапи:
1. квітень - травень 1976 - блокування основними учасниками ліванського конфлікту будь - яких спроб його «арабізації»;
2. червень - вересень 1976 - «часткова арабізація» конфлікту, початок переговорів зацікавлених сторін;
3. жовтень - листопад 1976 - «повна», або «інтенсивна» арабізація ліванського конфлікту, процес формування в рамках ЛАД механізмів розблокування конфліктної ситуації. Тимчасове припинення внаслідок цього воєнних дій та відновлення статус - кво у Лівані. [30]
Прямим наслідком процесу арабізації конфлікту стало формування Лігою арабських держав Міжарабських сил стримування (МАСС). А перші спроби «арабізувати» конфлікт були зроблені восени 1975 року. З ініціативи Кувейту 15 жовтня 1975 року в Каїрі відбулася позачергова сесія Ради ЛАД на рівні міністрів закордонних справ для розгляду ситуації в Лівані. Спостерігалась розбіжність у позиціях основних учасників конфлікту до залучення Ліги до його вирішення. У правохристиянських політичних колах Лівану (партія «Катаїб») переважна більшість виступала на підтримку ідеї «арабізації» конфлікту. Безпосереднє втручання інших арабських країн до подій у Лівані могло, на їхню думку, стати противагою сирійському впливу. В свою чергу, політика самої Сирії була спрямована на блокування каїрської зустрічі. Сирія завжди розглядала Ліван як сферу свого виключного впливу і прагнула будь - що виконувати роль арбітра у внутрішньодержавних суперечках в цій державі. Дамаск не бажав встановлення в Бейруті такого режиму, який би існував поза його контролем - незалежно від того, правими чи лівими силами його було б сформовано. Тому Сирія виступила проти розгляду ліванської проблеми на каїрській зустрічі, оскільки ця ситуація є «внутрішньою проблемою і не стосується арабської нації в цілому». Що стосується ОВП, то ця організація також не бажала розгляду ліванської проблеми в ОВП через те, що в цьому випадку вірогідною була постановка питання про палестинську присутність в Лівані. Разом із лідером Національного Руху Лівану К. Джумблатом Я. Арафат підписав 15 жовтня 1975 року спеціальну заяву, у якій виступив проти «арабізації» кон и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.