Здесь можно найти образцы любых учебных материалов, т.е. получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ и рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Формування поняття й принципв миротворчої дяльност та умови проведення миротворчих операцй ООН. Операцї з пдтримання миру та операцї примусу до миру. Фнансування та етапи проведення операцй з пдтримання миру. Нововведення та перспективи.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Междун. отношения. Добавлен: 15.05.2008. Сдан: 2008. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


36
Міністерство освіти і науки України
Дніпропетровський національний університет
Факультет систем та засобів масової комунікації
Реферат
з курсу „Міжнародне право”
на тему
„Застосування міжнародних сил ООН
у припиненні конфліктів”
План
1. Вступ.
2. Формування поняття й принципів миротворчої діяльності ООН.
3. Класифікація та умови проведення миротворчих операцій ООН. Операції з підтримання миру та операції примусу до миру.
4. Участь регіональних організацій у миротворчій діяльності.
5. Процедура підготовки до проведення миротворчої операції та її фінансування.
6. Основні етапи проведення операцій з підтримання миру.
7. Нововведення та перспективи у практиці проведення операцій з підтримання миру.
8. Висновки.
Вступ
Протягом останнього десятиріччя характерною рисою світового розвитку є розповсюдження конфліктів внутрішньодержавного характеру (СФРЮ, Руанда, Ліберія, Сьєра-Леоне тощо). Такі конфлікти створюють велику потенціальну небезпеку для існування миру в окремих регіонах. Одним з інструментів для врегулювання цих конфліктів є застосування військової сили у формі міжнародних миротворчих операцій. Однак використання міжнародних миротворчих операцій для врегулювання конфліктів та забезпечення миру можливе лише відповідно до норм міжнародного права.
Звідси однією з необхідних умов легітимного залучення збройних сил до проведення міжнародних миротворчих операцій є наявність національного законодавства, що здатне здійснювати юридичне супроводження проведення цих операцій на всіх етапах та його відповідність міжнародним нормам права.
Міжнародні миротворчі операції знаходяться на стадії активного розвитку і є відносно новим явищем у світовому суспільстві. У зв'язку з цим правове обґрунтування таких операцій знаходиться на стадії еволюції.
До початку 90-х років ХХ століття міжнародні миротворчі операції ООН мали досить традиційні мандати на контроль за припиненням вогню та не мали прямих зобов'язань стосовно будівництва миру. Стратегія „входження” миротворчих контингентів в процес мирного врегулювання була досить простою - збройний конфлікт, припинення вогню, спостереження ООН за припиненням вогню та розгортання з цією метою військових підрозділів або спостерігачів, одночасно з продовженням політичних заходів щодо врегулювання. Однак традиційні операції з підтримки миру не мали стратегії „виходу” (з різних причин), що перетворювало їх в довгостроковий не виправданий ні з політичної, ні з економічної точки зору механізм. В результаті цього такі операції не завершувалися протягом 10-20 років і більше.
Сьогодні значно зросли вимоги до миротворчих контингентів, розширено коло їх миротворчих завдань. Ці завдання стали більш складними та комплексними. Для їх якісного виконання спільно залучаються поліцейський, військовий та цивільний персонал як складові миротворчих сил. Зростає частка цивільного персоналу миротворчих сил ООН. На цьому етапі розвитку миротворчої діяльності широко впроваджуються цивільно-військові відносини як важливий компонент міжнародних миротворчих операцій.
Сучасні тенденції розвитку воєнно-політичної обстановки в різних регіонах планети, зміна підходів до проблем миротворчої діяльності показали, що найбільш розвинені країни, такі як США, Великобританія та інші, в інтересах досягнення своїх геополітичних інтересів, дедалі частіше схильні застосовувати так звані „коаліційні операції”. Зазначені операції проводяться відповідно до Глави 8 Статуту ООН, згідно з якою, Рада безпеки (РБ) ООН надає „супердержаві” або групі держав (коаліції) певні повноваження на застосування власних збройних сил. Зважаючи на це, роль військово-силового аспекту у міжнародних миротворчих операціях не втрачає свого значення.
Формування поняття й принципів миротворчої діяльності ООН.
Організація Об'єднаних Націй перебуває у центрі розгалуженої системи великих і малих міжнародних організацій. Завдяки своєму майже універсальному кількісному складу, всеохопному мандату, широкому діапазону діяльності та інституціональній присутності на глобальному, регіональному й національному рівнях, вона впродовж 60 років після Другої світової війни була найвпливовішою міжнародною організацією глобального рівня, що виконувала роль арбітра у міжнародних суперечках, послаблювала напруження, сприяла зміцненню міждержавної стабільності і була важливим інструментом попередження військових дій та збройних конфліктів. Організації Об'єднаних Націй по праву належить авторство ідеї про використання засобів міжнародного впливу для вирішення головного завдання, для цього і створювалася ООН - забезпечення миру та безпеки на Землі (див. статтю 1 Статуту ООН).
Головну відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки покладено на Раду Безпеки ООН, яка, по суті, й відіграє вирішальну роль у зміцненні безпеки та стабільності в Євроатлантичному регіоні. РБ ООН приймає рішення про припинення вогню, направлення груп та місій до зони збройного конфлікту або проведення операцій з підтримання миру силами військових контингентів держав - членів ООН під егідою ООН.
Глобальне протистояння двох систем під час „холодної війни” вплинуло на всі аспекти діяльності ООН і, певною мірою, визначило обмеження її можливостей. Протилежні табори чітко уявляли потенціал один одного, що давало змогу формулювати довготривалі стратегічні цілі безпеки, передбачати певний набір випадковостей та вносити деякі корективи щодо нових викликів та реагування на них, у тому числі й через інструменти ООН. Вироблялися довгострокові „правила гри”, що підтримувало міжнародну стабільність.
У цей період ООН вдалося виконати головне своє завдання - не допустити широкомасштабного збройного конфлікту між двома протилежними таборами. З цією метою було напрацьовано низку міжнародних угод, що зменшувало вірогідність несанкціонованого застосування сили. Тобто в рамках ООН було розроблено та ухвалено міжнародні договори, угоди та режими, які об'єктивно заклали підвалини глобальної системи безпеки. Ця система більш-менш ефективно діяла в умовах біполярного протистояння. Локальні конфлікти, як правило, контролювали (або навіть ініціювали з метою перенесення збройного протистояння на територію третіх країн, передусім слаборозвинутих) головні центри сили - США та СРСР.
Творці Статуту ООН, проголосивши обов'язковість для членів ООН утримуватися „в міжнародних стосунках загрози сили або її застосування”, не виключали можливості виникнення спірних питань, міждержавних конфліктів і навіть актів агресії. Тому положення Статуту ООН про миротворчість, безумовно, відіграє позитивну роль у міжнародних відносинах і міжнародному праві.
Вперше термін „миротворчість” застосував Генеральний секретар ООН Даг Хаммершельд під час опису Перших надзвичайних сил ООН, до складу яких входило близько 5000 легко озброєних спостерігачів, яких у 1956 р. направляли на Синайський півострів. Вони мали розташуватися між Єгиптом та Ізраїлем після того, як ці дві країни дійшли згоди про припинення війни.
Упродовж 40 років термін трансформувався і став вживатися стосовно різноманітних, санкціонованих міжнародним співтовариством і обмежених військових операцій, що супроводжували дипломатичні заходи з метою забезпечення миру. І хоча такі операції проводила тільки ООН зі схвалення Ради Безпеки та під оперативним керівництвом РБ і Генерального секретаря ООН, цей термін почали застосовувати також щодо операцій, які проводили спеціально створені коаліції, зі схвалення РБ або будь-якої регіональної організації, наприклад, Організації американських держав.
Надання допомоги з реалізації угод (включаючи угоди про припинення вогню) між державами, які перебувають у стані збройного конфлікту, або, особливо останнє десятиліття, між різними угрупованнями, що перебувають у жорстокому конфлікті в межах кордонів однієї держави,- це і є традиційні операції з підтримання миру. У деяких випадках, коли між ворогуючими сторонами не досягнуто повної згоди, миротворча операція здійснюється відповідно до глави VII Статуту ООН з метою введення в дію або нав'язування такої угоди. У такому випадку ці операції називають операціями з підтримання миру, або миротворчими операціями із застосуванням сили.
Вперше принципи проведення операцій з підтримання миру сформулював Б. Ургхарт, надавши їм чітко функціонального призначення. До базових положень віднесені такі:
- чіткий мандат;
- згода на співробітництво сторін у здійсненні мандату;
- послідовна підтримка з боку РБ ООН;
- готовність усіх держав - членів ООН своєчасно надати для миротворчості необхідний військовий, поліцейський та громадянський персонал;
- забезпечення ефективного керівництва з боку ООН на рівні центральних установ і на місцях;
- належна фінансова й матеріально-технічна підтримка та невикористання сили крім випадків самооборони;
- покладання командування й контролю над проведенням операції на Генерального секретаря ООН;
- повна неупередженість збройних сил ООН та їх нейтралітет (ці сили не повинні втручатися у внутрішні справи країни, де вони розгорнуті, ні за яких обставин).
Суть викладених принципів зводиться до наступного: згода, виражена сторонами у випадку виникнення внутрішнього збройного конфлікту ще до початку операції, є імперативом. За умов збройного міжнародного конфлікту згода сторін непотрібна. У багатьох випадках згода являє собою ключовий елемент традиційного „підтримання миру”.
Останнім часом миротворчі операції проводять для розв'язання важливих завдань у цивільній сфері, наприклад, підтримка і забезпечення прав людини, проведення виборів, роззброєння, демобілізація, розчищення територій від мін і надання допомоги інститутам цивільної адміністрації - переважно правоохоронним інститутам, а також гуманітарна допомога, яку надають різноманітні міжнародні та неурядові організації і яка вимагає захисту й підтримки. Цей тип операцій часто називають комплексними або багатобічними миротворчими операціями. Термін „миротворчість” можна використовувати для означення всіх сфер діяльності з підтримання миру.
Миротворчі операції, проведені ООН або регіональними організаціями, майже цілком залежать від підтримки з боку країн-учасниць, по-перше, під час схвалення і видачі мандата на проведення операцій, по-друге, під час виділення особового складу, матеріальних і фінансових засобів, необхідних для проведення цієї операції, по-третє, під час надання надійної політичної підтримки впродовж усього періоду операції.
Виступаючи самостійно, ані ООН, ані будь-яка інша регіональна організація не мають політичних засобів і незалежних ресурсів для здійснення успішної миротворчої операції.
Класифікація та умови проведення миротворчих операцій ООН.
Операції з підтримання миру та операції примусу до миру.
Міжнародне право та міжнародні документи ООН останніх років визначили напрями підтримання міжнародного миру і безпеки, серед яких:
- превентивна дипломатія (preventive diplomacy);
- зміцнення миру (peace making);
- підтримання миру (peace keeping);
- миробудівництво у постконфронтаційний період (peace building).
У доповідях Генерального секретаря ООН та Спеціального комітету, який відповідає за проведення операцій з підтримання миру, визначено умови, за яких ООН може здійснювати такі операції, а саме:
- миротворча операція здійснюється, коли є згода уряду (чи урядів), держави (чи держав), що втягнуті у конфлікт;
- усі конфліктуючі сторони дають згоду на присутність миротворчих сил, а також на їх національно-державний склад;
- є підтримка з боку міжнародного співтовариства (Рада Безпеки затверджує сили та визначає їх мандат);
- держави - члени ООН добровільно надають збройні контингенти для виконання миротворчих функцій;
- Генеральний секретар відповідно до мандата Ради Безпеки ООН здійснює командування операціями з підтримання миру;
- миротворчі контингенти не повинні ставати на бік тієї чи тієї сторони у конфлікті;
- миротворчі контингенти обмежені у використанні сили, сила застосовується тільки для самооборони;
- миротворчі операції фінансує міжнародне співтовариство.
Проте криза на Балканах довела, що у деяких випадках зміцнення та підтримання миру недостатньо для припинення збройного конфлікту. Тому ці заходи необхідно доповнювати примусом до миру, коли певні сили зухвало нехтують вимогами міжнародної спільноти і продовжують агресію та геноцид. Саме у цей період миротворчі операції ООН поповнилися новим різновидом - операціями примусу до миру (peace enforcement).
Операції примусу до миру найактуальнішими стали вже десь починаючи з 90-х років (певною мірою вони відповідають вимогам як 6, так і 7 статей Статуту ООН - за що їх прозвали „операції 6 з половиною”).
Рішення на здійснення миротворчих операцій ООН приймала у тому разі, якщо:
1. конфлікт перетворювався на реальну загрозу глобальній чи регіональній безпеці;
2. конфлікт був пов'язаний з масовими порушеннями прав людини чи людськими жертвами;
3. конфліктуючі сторони заходили у тупикову ситуацію, що змушувало їх шукати можливості мирного вирішення проблем.
Таким чином, миротворчі операції ООН можна поділити на два види. Перший - операції з підтримання миру, що сприяють обмеженню конфліктів, врегулюванню та ліквідації їх наслідків.
Збройні сили ООН під час здійснення цих операцій повинні бути неупередженими. Вони можуть мати лише легку зброю, необхідну для особистої оборони.
Відповідно до офіційних формулювань документів ООН, завданнями операцій з підтримання миру є:
- нагляд за умовами перемир'я, припинення вогню або військових дій;
- забезпечення роз'єднання між збройними силами в конфлікті;
- сприяння законному уряду в запобіганні збройного втручання ззовні або ліквідація наслідків такого втручання;
- недопущення подальшої інтернаціоналізації конфлікту;
- контроль за дотриманням прав людини;
- створення або відновлення інфраструктури;
- сприяння наданню гуманітарної допомоги.
За період існування ООН було проведено близько 40 операцій з підтримання миру. В них брало участь близько 1 млн осіб військового, поліцейського та цивільного персоналу з 68 держав. Майже тисяча осіб загинуло під час проведення цих операцій. „Блакитні каски” удостоєні Нобелівської премії миру. На жаль, переважна більшість цих операцій не привели до остаточного політичного врегулювання та повного усунення причин суперечок і конфліктів, а отже і їх ліквідації.
Другий вид миротворчих операцій - операції примусу до миру. Це бойові дії сил ООН, що складають контингенти, надані державами-членами. Примус допустимий і для боротьби зі збройною агресією, і для забезпечення у критичних випадках виконання рішень Ради Безпеки, що аж ніяк не тотожне врегулюванню конфліктів і наданню допомоги під час досягнення домовленостей між сторонами. Головне завдання таких операцій полягає в припиненні кровопролиття у випадках агресії, створення умов для проведення мирних переговорів.
Підставою для застосування сили є ескалація цивільних і міждержавних конфліктів, насильства етнічного й релігійного характеру, що охоплює країни зсередини. Головним завданням таких операцій є припинення кровопролиття у разі агресії, створення умов для проведення мирних переговорів або припинення геноциду мирного населення (такі операції у подальшому отримали назву „гуманітарної інтервенції”).
У Доповіді ООН про розвиток людини за 2005 р. зазначено: „За останнє десятиліття XX ст. кількість конфліктів зменшилася. В 2003 р. налічувалося лише 29 конфліктів, що тривали, порівняно з 51 конфліктом у 1991 р. І хоча кількість конфліктів зменшилася, ті, що сталися в останні 15 років, характеризувалися надзвичайно високими втратами. Руандійський геноцид 1994 р. забрав життя майже 1 млн осіб. У громадянській війні в Демократичній Республіці Конго загинуло близько 7% населення. У Судані громадянська війна між Північчю й Півднем, що тривала понад два десятиліття, забрала життя більше двох мільйонів осіб, а кількість переміщених осіб становила 6 млн. Після цього конфлікту виникла нова, спровокована державою гуманітарна криза в західній області Дарфур. Нині чисельність переміщених осіб становить близько 2,3 млн; ще 200 тис. або й більше переселилися у сусідній Чад. У дев'яності роки XX ст. сталася етнічна чистка в серці Європи, коли насильницькі цивільні конфлікти охопили Балкани”.
Криваві збройні конфлікти усередені країн поставили на порядок денний питання про легітимність застосування збройної сили проти суверенних держав, що є порушенням фундаментальних положень Статуту ООН щодо невтручання у внутрішні справи держави, її суверенітету, територіальної цілісності. У щорічній доповіді Генеральній Асамблеї в 1991 році Бутрос Галі, зокрема, зазначив, що „час вибіркового застосування прав людини скінчився”.
Усе це продиктовано тим, що сьогоднішні конфлікти, які нерідко іменуються „конфліктами нового покоління”, здатні привести, на відміну від минулих, до надто серйозних негативних наслідків - саме таких, що створюють реальну міжнародну загрозу (у крайньому разі - серйозну напруженість у міждержавних взаєминах) навіть у тих випадках, коли вони є внутрішньодержавними (Югославія). Таким чином, примус до миру - це комплексна проблема, що пов'язана з міжнародними відносинами, правом, принципами державного суверенітету, які поки що не дістали належної розробки в наукових дослідженнях.
У своєму виступі Генеральний секретар ООН торкнувся сутності проблем щодо доктрини гуманітарної інтервенції, її правомірності, об'єму та змісту в контексті міжнародного права, тобто, коли, у яких ситуаціях і чи дозволено взагалі застосовувати державі або кільком державам збройну силу з метою втручання з причин гуманітарного характеру (за масових репресій, злочинів проти населення і за значних порушень фундаментальних прав людини) у внутрішні справи і юрисдикцію, свідомо йдучи на порушення територіального суверенітету і політичної незалежності з метою захисту цивільного населення цієї країни.
Слід зауважити, що операції на примус до миру за своїм характером військові й вважаються винятковим заходом. У главі VII Статуту ООН передбачається проведення колективних політичних, економічних і військових заходів щодо примусового здійснення резолюцій Ради Безпеки (приймаються за умов неодмінного дотримання принципу одностайності постійних членів Ради). На жаль, поки що відповідного постійно діючого механізму виконання таких заходів нема. Існуючий Військово-штабний комітет ООН (ВШК), створення якого в системі ООН було продиктоване атмосферою ролі військових у наслідках другої світової війни, виявився зовсім недієздатним у мирний час.
Надзвичайний характер операцій примусу до миру визначає необхідність забезпечення їхнього застосування саме як акцій колективної безпеки ООН. Тому важливим є завчасне прийняття в країнах-учасницях цих операцій особливих заходів для їх ефективного проведення. А щодо проблеми забезпечення колективності під час здійснення примусових заходів, то і це питання належить до недостатньо визначених.
Операції на примус до миру з необхідністю застосовуються саме як акції колективної безпеки ООН. У цьому полягає їх надзвичайний характер - вони завчасно приймаються країнами-учасницями цих операцій та ефективно проводяться. Що ж до проблеми забезпечення колективності при здійсненні примусових заходів, то і це питання належить до таких, що недостатньо визначені. З огляду на те, що чисельність держав-членів ООН наближається до двох сотень, навряд чи можна вважати колективними операції, які здійснюються в основному США, - з дотриманням, звичайно, певного декоруму у вигляді супроводу потужних американських сил кількома військовими з інших країн. В останні роки це наочно проявилося в антиіракських операціях. Немає сумніву, що агресія Іраку проти Кувейту, а потім інформація про ретельно законспіровану злочинну підготовку Багдадом бактеріологічної та хімічної зброї масового знищення цілком виправдували рішення Ради Безпеки ООН щодо примусових заходів стосовно цієї держави. Але не є секретом те, що військова частина операції „Буря в пустелі” майже цілком здійснювалася Збройними силами США, причому без будь-якого керівництва і контролю з боку ООН.
Майже у всіх випадках миротворчим операціям передують або їх супроводжують різноманітні двосторонні чи багатосторонні заходи для здійснення тиску або переконання сторін, що задіяні у конфлікті. Вони також містять у собі закулісні дипломатичні переговори з конфліктуючими сторонами, що проводять уряди третіх країн. Наприклад, консультації США з Ізраїлем, Єгиптом і Сирією після війни 1973 р. до формування Других надзвичайних сил ООН і Сил ООН зі спостереження за роз'єднанням на Голанських висотах; неофіційні однобічні або багатобічні погрози застосування сили, наприклад, з боку США і колишнього Радянського Союзу під час війни на Близькому Сході у 1973 р.; а також офіційне або неофіційне різнобічне введення ембарго на постачання озброєнь і/або економічних санкцій, як це було в 1993 р. і 1994 р. з боку Організації американських держав і ООН щодо Гаїті, до введення Багатонаціональних сил і початку діяльності Місії ООН на Гаїті.
Мета цих заходів - переконати сторони у необхідності досягнення угоди, аби зупинити розгортання конфлікту і почати серію довгострокових заходів для встановлення міцного миру, насамперед, за допомогою міжнародного співтовариства. Миротворча операція не буде здійснена або не матиме шансу на успіх без цих узгоджених дій, що часом безпосередньо пов'язані з початком миротворчих операцій, хоча іноді такої єдності немає. Іноді відсутній головний компонент - угода між конфліктуючими сторонами.
Участь регіональних організацій у миротворчій діяльності.
У главі VIII Статуту ООН „Регіональні угоди” вказується на бажаність застосування на регіональному рівні засобів, здатних сприяти врегулюванню конфліктів у регіоні. Водночас підкреслюється непорушність пріоритету ООН у даному питанні. „Рада Безпеки, - стверджується у ст. 53 Статуту ООН, - використовує, де це доречно, також регіональні угоди або органи примусових дій під її керівництвом”. Отже, як бачимо, потрібна безумовна згода Ради Безпеки ООН на примусові дії регіональних організацій, її безпосереднє керівництво і контроль за цими діями.
Оскільки регіональні організації добре поінформовані про становище в регіоні, то їхня участь у миротворчих операціях, в тому числі й у примусі до миру, може виявитися дуже корисною. Звичайно, з їхнього боку потрібен об'єктивний підхід до ситуації, який би категорично виключав втягування у конфлікт на боці будь-якої із сторін - в цьому підпорядкованість Раді Безпеки має бути суворою і бездоганною.
На європейському континенті ООН делегувала права в питаннях проведення операцій з підтримання миру унікальній регіональній структурі (вона об'єднує 54 держави) - ОБСЄ. Консультації щодо створення ОБСЄ (тоді Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі) почалися ще в 1972 р., а в 1975 р. держави-учасниці підписали історичний Гельсінський акт, у якому остаточно закріплено зобов'язання щодо принципів регулювання взаємин між європейськими державами з питань збереження міжнародного миру та безпеки. У багатьох документах альянсу зафіксовано й ставлення НАТО до ОБСЄ: „ОБСЄ - головний елемент в архітектурі європейської безпеки”.
У підтриманні миру також беруть участь інші регіональні організації, наприклад, НАТО й Африканський союз. Іноді вони діють спільно з силами ООН (Косово, Афганістан), а іноді самостійно, однак за згодою та під контролем Об'єднаних Націй (Дарфур, Сомалі). Підтримкою порядку на Синайському півострові після укладення миру між Єгиптом та Ізраїлем займаються в основному американці. Російські миротворці розгорнуті в декількох регіонах колишнього СРСР, де відбуваються конфлікти на етнічному грунті, однак їх нейтралітет нерідко береться під сумнів.
Однак Департамент операцій ООН з підтримання миру залишається найбільшою та найвпливовішою миротворчою організацією: у квітні 2007 р. він керував роботою більше 100 тисяч співробітників.
Процедура підготовки до проведення миротворчої операції та її фінансування.
Будь-яка держава - член ООН, регіональна група чи Секретаріат ООН можуть звернутися до Ради Безпеки ООН з проханням про введення миротворчих сил. Перша резолюція з цього приводу виноситься на голосування РБ ООН, до складу якої входять 15 держав. У проекті цієї резолюції мова йде про те, що Рада дає принципову згоду на проведення миротворчої операції та прохає Генерального секретаря ООН надати детальний план і приблизну оцінку витрат. Операція не може бути прийнята простою більшістю голосів, оскільки кожний з п'яти постійних членів РБ ООН - Росія, США, Китай, Франція та Британія - володіє правом вето. Якщо РБ ООН затверджує першу резолюцію, Генеральний секретар віправляє на місце подій експертну групу чи навіть кілька груп, а потім надає для обговорення РБ доповідь, у якій містяться можливі варіанти дій та рекомендації. Після цього проводиться голосування по другій резолюції (мандату), у результаті якого приймається весь представлений Генеральним секретарем план чи тільки частина його, а також дається формальний дозвіл на проведення місії.
У той час, як мандат на миротворчу операцію обговорюється в Раді Безпеці ООН, Секретаріат входить у контакт з державами, які могли б виділити для неї солдат, поліцейських та спорядження. Після затвердження мандату Департамент операцій з підтримання миру оцінює, чим та чи інша держава може допомогти у здійсненні місії, враховуючи такі фактори як необхідна кількість військ, їх боєготовність та георгафічне положення.
Більшість „блакитних касок” надають у розпорядження ООН країни, що розвиваються. У лютому 2007 р. у п'ятірку головних постачальників військ входили Пакістан, Бангладеш, Індія, Іорданія та Непал. В ідеалі склад „блакитних касок” повинен „відображати різноманітність країн і культур, що входять до міжнародного спавтовариства”, однак Департамент операцій з підтримання миру визнає, що отримати достатню кількість військовослужбовців від розвинутих країн не надто легко.
ООН виділяє гроші урядам, які беруть участь у миротворчих операціях, а ті у свою чергу платять своїм військовослужбовцям і поліцейським залежно від воїнського звання й належного їм окладу. Зарплати й дотації, а також додаткові виплати спеціалістам є стандартними та визначаються Генеральною Асамблеєю ООН.
- На даний момент до складу щомісячних виплат ООН на одного миротворця входять:
- 1028 доларів - зарплата і дотації;
- 303 долари - додаткова оплата для спеціалістів;
- 68 доларів - на особистий одяг та спорядження;
- 5 доларів - на особисту зброю.
На 1 січня 2006 р. США були головним джерелом фінансових засобів для цих операцій. За США йшли Японія, Германія, Великобританія, Франція, Італія, Канада, Іспанія, Китай на Нідерланди.
Основні етапи проведення операцій з підтримання миру.

Миротворчі операції можуть продовжуватися десятиріччями. З 13 операцій, розпочатих у роки „холодної війни”, п'ять ще продовжуються. Як правило, спершу на миротворчу операцію відводиться строк від шести місяців до одного року. Однак мандат на її проведення може буди відновлений Радою Безпеки ООН.
Місії в Мозамбіку (1992-1994) та Камбоджі (1991-1993) ООН вважає успішними. На Гаїті миротворча операція тривала з 1993 до 2000 р., однак у 2004 р. розпочалася ще одна після погіршення ситуації.
Трапляються випадки, коли ООН розуміє своє безсилля та припиняє операцію, оскільки не може врегулювати конфлікт. Так було в Руанді у 1990-х роках.
Аналізуючи 50-річну історію миротворчості, можна сказати, що вона зазнала успіхів і невдач, але загалом мала позитивний характер.
Оцінка успіхів або невдач - справа суб'єктивна і вимагає врахування низки моментів:
1. З'ясування реальних причин явної та прихованої мети підтримання миру.
2. Чи призведе частковий і/або спізнілий успіх до поліпшення ситуації на місцях.
3. Як оцінити операції, що були переглянуті або продовжені під час дії.
Умовно зусилля ООН із проведення операцій з підтримання миру можна поділити на три основні етапи.
Перший етап проведення операцій з підтримання миру. Операції цього етапу були спрямовані на недопущення поновлення конфлікту після укладення перемир'я між ворогуючими державами. Найпримітнішими з цих традиційних миротворчих операцій були невеликі місії спостерігачів на Близькому Сході, такі як Організація зі спостереження за виконанням умов перемир'я, що була заснована ООН в 1948 р. і діяла уздовж кордонів Ізраїлю з його арабськими сусідами; Група спостерігачів ООН у Лівані, сформована в 1958 р., і більші сили з підтримання миру на Близькому Сході та Кіпрі - Перші надзвичайні сили ООН після війни 1956 р. і Другі надзвичайні сили ООН після війни 1973 р.; Сили ООН зі спостереження за роз'єднанням між Сирією та Ізраїлем після війни 1973 р.; Збройні сили ООН з підтримання миру на Кіпрі, розміщені між контрольованими греками і турками частинами острова Кіпр після війни 1963 р. Перші надзвичайні сили ООН припинили свою діяльність перед війною 1967 року. Інші місії (або їхні спадкоємці) все ще існують, відіграючи значну роль у запобіганні поновлення великих конфліктів.
Мирний процес на Близькому Сході розпочався після тривалих консультацій між СРСР і США, оскільки обидві країни прагнули уникнути ескалації, що могла стати передумовою для небажаної й, можливо, дуже небезпечної конфронтації між наддержавами. Багато інших пропозицій щодо дій ООН наштовхувалися на право вето Радянського Союзу або США в Раді Безпеки, внаслідок чого кількість миротворчих операцій була значно обмежена. У цих операціях не брали участь ні збройні сили США, ні збройні сили СРСР чи інших країн - постійних членів Ради Безпеки. У більшості з цих операцій брали участь легко озброєні війська Ради Безпеки чисельністю від кількох сотень до 5000. Вони діяли під командуванням ООН з метою надання допомоги в дотриманні угод про припинення вогню, при цьому значну допомогу надавав дипломатичний корпус ООН. Усі операції ООН проводилися відповідно до глави VI (добровільні), а не глави VII (обов'язкові) Статуту ООН.
Окрім Близького Сходу, на ранньому етапі операції з підтримання миру здійснювалися також в інших частинах світу. При цьому використовували різні форми операцій, включаючи невелику місію ООН щодо спостережень за політичним перехідним періодом у 1962 р. у західній частині Нової Гвінеї - Сили безпеки ООН у західній частині Нової Гвінеї; а з 1960 по 1964 р. розгортання великого військового і цивільного контингенту (що досяг близько 20 000 осіб) у Конго - Сили ООН з підтримання миру в Конго. І хоча спочатку ООН заснувала ці сили для виконання традиційних функцій, вони поступово перетворилися на багатофункціональну місію з підтримання миру без особливого на те розпорядження Ради Безпеки. Ця місія поклала кінець громадянській війні і сприяла зміцненню стабільності уряду (проамериканського), однак викликала значне невдоволення з боку соціалістичних країн та їхніх послідовників, що перешкоджало миротворчій діяльності впродовж цілого десятиліття.
Було проведено також дві великі операції з підтримання миру, не затверджені і не санкціоновані Радою Безпеки, а саме: під керівництво и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.