На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Зовншньополтичн доктрини Сполучених Штатв Америки з часу проголошення державност до початку 1990-х рокв. США - Рося: стан та перспективи стратегчного спвробтництва країн. Розвиток американо-українських вдносин: проблеми та перспективи.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Междун. отношения. Добавлен: 24.01.2011. Сдан: 2011. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


5
Курсова робота з теми:
Зовнішньополітичні доктрини США і країни пострадянського простору: ретроспективний аналіз
1. Зовнішньополітичні доктрини Сполучених Штатів з часу проголошення державності і до початку 1990-х років

Концептування, розвиток і еволюція зовнішньополітичних доктрин й стратегій США відбувалися відповідно до їхнього територіального розширення, зростання економічного і військового потенціалу та поширення впливу Вашингтона на країни та території, які творили й творять оборонний вал їхніх стратегічних, політичних і торговельно-економічних інтересів.
Головний лейтмотив еволюції американської зовнішньої політики в історичній ретроспективі полягає у переході від регіонального до глобального виміру. Ця трансформація відбулася в історично короткі терміни.
Специфічний американський підхід до міжнародних відносин проявився не відразу. З часу проголошення незалежності і принаймні до кінця XIX століття цілі американської зовнішньої політики зводилися до головного національного інтересу - захисту власної незалежності. Перша система міжнародних відносин (і взагалі перша в історії міжнародних відносин), з якою зіткнулися Сполучені Штати, виходячи на світову арену, була Вестфальська, започаткована одноіменним миром, укладеним після завершення Тридцятирічної війни у 1648 році. Вестфальський мирний договір санкціонував розпад Священної Римської імперії намецької нації на самостійні держави (355). Тоді ж остаточно оформились централізовані держави: Іспанія, Португалія, Франція, Великобританія, Польща, Росія, Австрія (у кордонах спадкових земель Габсбургів), Туреччина, Данія, |і(веція. Норвегія (лише Німеччина та Італія залишались політично роздрібленими). З цього часу провідною формою політичної організації світового співтовариства стає національна держава (за західною термінологією, держава-нація). Домінуючим принципом у міжнародній політиці стає принцип національного (державного) суверенітету (державного інтересу),
Китаєм. Претензії ЄС на рівне партнерство з Америкою є нічим іншим як запереченням однополярного світопорядку. У «Європейській стратегії безпеки», схваленій у грудні 2003 року, США стоять на першому місці у переліку з шести держав, з якими ЄС готовий формувати стратегічне партнерство (інші п'ять - Росія, Японія, Китай, Канада, Індія).
У цьому контексті найгострішим у стосунках США і ЄС є підходи до проблеми безпеки. Два підходи: якщо США у розв'язанні проблем безпеки у першу чергу опираються на військову силу, то для ЄС на першому місці залишаються економічні та дипломатичні важелі.
Ми підійшли до НАТО, його ролі у сучасному світі. І європейці і американці свідомі того, що НАТО потребує реформування. «Фрондерська Європа» явно незадоволена консервативністю політичного устрою НАТО, який базується на формальній рівності його членів, але за негласного домінування США. НАТО, його структура і рамки, не відповідають нинішнім реаліям - тобто не враховують появу нової політичної реальності в особі ЄС. Європейські держави-фундатори НАТО вважають, що НАТО, з одного боку, повинен перетворитись на форум для обговорення питань стратегії Європи і США, а з іншого - не претендувати на роль єдиного або ж основного механізму ведення трансатлантичного політичного діалогу. На думку Франції і Німеччини, відтепер ЄС, а не НАТО, має стати форумом для узгодження стратегії Європи і США. Американські заперечення щодо таких планів зрозумілі, адже право вето вони мають в НАТО, а не ЄС. Знову ж таки «стара Європа» прагне, щоб НАТО мав більше політичних функцій і не обмежувався виключно військовими питаннями. США, у свою чергу, виступають проти політизації Альянсу, завдання якого, на їхню думку, ефективно використовувати військову силі, а не вести політичні дебати.
США вказує також на те, що ЄС не зміг виконати поставлене у рамках НАТО завдання: довести військові витрати до 3% ВВП. ( витрати США на збройні сили у 2003 році становили 3,7% ВВП). І хоча можливості ЄС обмежені, все за рівнем військових витрат (175 млрд. дол.) він переважає
Росію, Китай і Японію разом взятих. Прогнозують, що через 10 років Євросоюз буде здатен довести кількість своїх вояків в операціях за кордоном до 200 тис. осіб, що вчетверо більше ніж сьогодні.
Проблеми безпеки з точки зору США і ЄС різняться і географічними масштабами. Якщо для США характерний глобалістський підхід у питаннях безпеки, то ЄС обмежується європейським континентом: Сходом Європи та Середземномор'ям .
Європа вважає, що міжнародні організації є сьогодні єдиним інструментом врегулювання міжнародних конфліктів, США - що це лишень одна із можливостей.
З точки зору європейців, Євросоюз - ідеальна форма організації міжнародних відносин. Вони вважають, що у майбутньому головним джерелом впливу держави буде її приналежність до того чи іншого регіонального об'єднання. На їхню думку, до кінця XXI століття світопорядок будуть визначати не окремі держави, а регіональні структури і світопорядок буде базуватися не на США чи ООН , а на спільноті взаємозалежних регіональних об'єднань.
США можуть лише дещо пригальмувати, але не зупинити процес регіональної інтеграції. Занадто оптимістичні європоцентристи висловлюють навіть таку думку, що з часом двосторонні відносини ЄС-США могли би замінити собою старі договори, такі як договір про створення НАТО. Зрозуміло, що цей підхід кардинально розходиться з американською уявою про майбутню модель міжнародних відносин.
Очевидно, що конфлікт між ЄС і США спричинений відмінностями в їхній політиці, у баченні сучасного світу і свого місця в ньому. Водночас не варто перебільшувати цю конфліктність. Видається, що ЄС і США більше мають спільного, аніж відмінного. І Європа, і США сповідують принципи демократії та ринкової економіки, їх об'єднує спільна історична та культурна спадщина, довгі роки союзу проти комунізму під час «холодної війни», спільна військова структура в рамках НАТО, прагнення зберегти високий рівень життя, тісне переплетення економічних структур і, нарешті, спільний страх перед тероризмом, розповсюдженням ЗМУ, демографічними проблемами, злочинністю, наркотиками, скороченням впливу християнства.
Список взаємних претензій, який викликали кризу у відносинах, значний, але не настільки фундаментальний, як перелік факторів, які цементують єдність Європи і Америки.
Щодо перспектив трансатлантичних відносин зазначимо наступне: 1. не тільки США, але й чимало країн Європи не готові до радикального перегляду традиційних поглядів на місце і роль Європи у трансатлантичних відносинах; 2. НАТО залишиться ключовим інституційним механізмом проектування політичного впливу США в Європі; 3. для більшості європейських країн саме НАТО, а не ЄС, є гарантом оборони і безпеки, в тому числі і в Європі; 4. необхідність співпраці у боротьбі з міжнародним тероризмом є одним з найефективніших факторів, який пом'якшує трансатлантичні розбіжності.
2. США - Росія: стан та перспективи стратегічного співробітництва

Стрімкі події 1991 року на теренах СРСР відкривали нову епоху у стосунках між США та Росією. Розпад СРСР, парад суверенітетів колишніх радянських республік перебували у центрі громадської думки, політичних, академічних і ділових кіл США. Сформувалася унікальна одностайність в оцінці подій: у Росії відбувається найбільша революція XX століття, яка здатна докорінно змінити всю міжнародну систему і характер американо-російських відносин. Лейтомотивом численних дискусій і обговорень, які відбувалися у США наприкінці 1991- початку 1992 років стала теза «не пропустити історичний шанс» у створенні нового міжнародного порядку.
Разом з тим уряди США були стурбованими можливими катастрофічними наслідками подій 1991 року. Адміністрація Дж. Буша-старшого виступала проти розпаду СРСР, побоючись, що це приведе до глобальних потрясінь небаченого масштабу. Не дивно, що американська адміністрація Дж. Буша-старшого підтримувала до останнього дня центральну радянську владу. Аж до серпневого путчу уряд США у найрішучій формі наголошував, що республіки не отримають жодної підтримки Вашингтона у своїх прагненнях до незалежності (виняток робився тільки щодо країн Балтії, входження яких до складу СРСР Штати ніколи не визнавали). У виступі Дж. Буша у Києві 1 серпня 1991 року ця позиція була висловлена особливо різко: «Американці не будуть підтримувати тих, хто прагне до незалежності заради того, щоб замінити тиранію центра на місцевий деспотизм. Вони не будуть допомагати тим, хто проповідує убивчий націоналізм, що базується на етнічній ненависті».
І після серпня 1991 року США продовжували підтримувати М. Горбачова у його безуспішних спробах стримати розпад СРСР. Навіть у питанні про країни Балтії Дж. Буш спробував підтримати репутацію Москви, переконуючи М. Горбачова надати цим республікам незалежність, не очікуючи їхнього неминучого виходу. Вашингтон визнав незалежність балтійських республік тільки після того, як Верховна Рада СРСР відмовилася надати їм незалежність, і зробив це тижнем пізніше, ніж члени Європейського Союзу.
Ставлення до проблеми цілісності СРСР була висловлена держсекретарем Дж. Бейкером на великій прес-конференції на початку вересня 1991 року . Адміністрація США знову висловилася за збереження єдиного Радянського Союзу, з яким можна було б вирішувати військові і дипломатичні питання. «Адміністрація не збирається визнавати незалежність жодної республіки, за виключенням Естонії, Латвії і Литви, - заявив державний секретар. - Ми надамо допомогу радянському народу на його шляху до політичної і економічної свободи».
Адміністрація Дж. Буша продовжувала лінію підтримки єдиного СРСР до найостаннішого моменту, коли вже стало очевидним, що процес його розпаду є незворотнім. На американського президента здійснювався сильний тиск щодо визнання вимог республік. Так, 26 листопада 1991 року його відвідала делегація українських американців з вимогою, щоб Сполучені Штати висловились на користь незалежної України. Президент відповів, що Вашингтон визнає незалежність України тільки за результатами референдуму, проведення якого було оголошено на 1 грудня.
Напередодні українського референдуму державний департамент заявив, що будь-які зміни у складі СРСР будуть визнані США лише після того, як вони будуть визнані центральним урядом. Москві було повідомлено, що США визнають незалежність України у тому випадку, якщо це зробить Росія.
Очікуючи глобального хаосу при розпаді СРСР, США найбільше турбувалися про долю ядерного арсеналу СРСР. Адміністрація США чітко висловлювалась за те, щоб ядерна зброя залишилася під єдиним командуванням і була б передана Росії. Прийняття такого статусу було висунуто як найважливіша умова визнання Вашингтоном незалежності України.
Водночас США вітали появу «вільної демократичної Росії». Уряд США одразу визнав Росію спадкоємницею СРСР і не приховував , що розглядає
Росію партнером номер один серед інших членів Співдружності незалежних держав (СНД).
З проголошенням незалежної Російської Федерації створилися принципово нові умови розвитку американо-російських відносин: 1. припинився непримиримий ідеологічний конфлікт - джерело тривалого протистояння СРСР і США; 2. завершилося багатоаспектне радянсько-американське суперництво в регіональних конфліктах по всій планеті; 3. виникла величезна асиметрія між Російською Федерацією і США - величезний відрив Америки від Росії за основними параметрами могутності (за виключенням ядерної сфери); 4.США перемістилися з категорії «однієї з наддержав» до категорії «єдиної наддержави»; 5. Російська Федерація перетворилася у самостійного суб'єкта міжнародних відносин, але за геополітичними характеристиками поступалася Радянському Союзу; 6. обидві держави (США і РФ) опинилися перед дилемою усвідомлення та оформлення своєї нової ідентичності, визначення стратегії на міжнародній арені та моделі двосторонніх відносин; 7.для РФ необхідно було визначити коло партнерів і союзників, обрати собі нішу в глобальній економіці; 8. керівники РФ усвідомлювали важливість відносин з США, зважаючи на їхню роль у світі; 9. незважаючи на те, що погляди на світ у США і Росії різнилися, між ними не існувало незборимих ідеологічних і геополітичних суперечностей. Більше того, між ними були спільні інтереси у сфері міжнародної безпеки і глобальної економіки, наприклад, контроль над озброєнням і ліквідація надмірних арсеналів засобів масового ураження (ЗМУ); 10. отже, створилися умови для нормалізації американо-російських відносин, для переходу від конфронтації до співпраці на основі балансу інтересів обох країн. На початку 1990-х років виникла надія, що США і РФ перейдуть навіть до принципово нової - партнерської - моделі двосторонніх взаємин.
У перші роки становлення Російської Федерації як вільної, суверенної, демократичної, ринково зорієнтованої держави, якою вона себе проголосила у грудні 1991 року, очікування росіян стосовно Заходу і його лідера - США були дещо завищеними. 70% росіян (опитування громадської думки у 1991- 1993 роках) вважали, що Європа і Америка стануть щирими друзями, порадниками, помічниками для нової Росії, тобто допомагатиме не тільки політично, морально, але найголовніше матеріально. Очікування такого ставлення диктувалося передусім тим, що Росія готова була вчитися у Заходу (на початку 1990-х років Росію відвідувала величезна кількість західних експертів, які досить потужно впливали на формування її внутрішньої й зовнішньої політики). У своїй першій заяві міністр закордонних справ Росії Андрій Козирєв наголосив, що демократична Росія розпочинає виключно нову політику, орієнтовану на «необмежене партнерство і інтеграцію з Заходом». З іншого боку, Вашингтон, Париж, Берлін та інші держави відчували острах перед можливою реставрацією комунізму на теренах екс-СРСР і, зокрема, Росії. Ці побоювання зроблять Захід поміркованим у ставленні до РФ.
Виходячи з цих міркувань, Кремль вибудовував модель стосунків зі Заходом: 1 .відносини з США будуть мати пріоритетний характер для Росії, а з європейськими країнами - вони будуть перебувати на другому за значущістю місці після їхніх відносин зі Штатами. Росії буде надано режим найбільшого сприяння у торгівлі; 2.Захід буде по-старому визнавати Росію як велику державу не тільки де-юре, але й де-факто і сприяти зміцненню її міжнародних позицій; 3. Європа й Америка будуть надавати Росії широкомасштабну допомогу - щедру і безкорисливу, відчасти навіть безкоштовну, спрямовану на відновлення її народного господарства, науки й культури.
Ці романтичні очікування виявилися ілюзорними. Російська еліта не врахувала, що зовнішня політика Європи і США егоїстична і прагматична, що вона формується за законами ринкової конкуренції, зорієнтованими на отримання максимального прибутку. Захід не захотів ділитися плодами перемоги, отриманої у протистоянні з соціалізмом. Росіяни виявилися гірко розчарованими у контексті всіх своїх сценаріїв, моделей і очікувань щодо США та їхнього прихильного ставлення до російських прагнень.
Натомість США по-іншому оцінювали роль і статус Росії і свої відносини з нею: 1. Росія як спадкоємниця СРСР програла «холодну війну» і їй прийдеться, визнавши поразку, поводитися у дихотомії США-Росія як країна, що є переможеною; 2.Росіян не тільки перестала бути наддержавою, але надовго, якщо не назавжди, вибула з числа великих світових держав; 3. Росія виснажена і без допомоги США їй не вибратися з-під цих завалів і Америка має отримати свій «законний дивіденд»; 4. Росія та її лідери повинні йти в науку до США, які цим скористаються і будуть навчати її тому, що відповідає національним інтересам США; 5. ставши врешті-решт єдиною супердержавою, Америка отримала шанс побудувати довгоочікуваний Pax Атегісана і частиною цього миру має стати і Росія, ключі від цієї нової Росії вже у кишені США.
Отже, США не мали наміру створювати з Росії другу Америку. Вони лише хотіли створити світ безпечним і комфортним для себе. Звідси США вбачали у Росії державу, здатну тримати під контролем отриману від СРСР у спадщину ядерну зброю і ЗМУ і не допустити їхнього неконтрольованого поширення як всередині радянського простору, так і за його межами; здатну розв'язувати політичні і соціальні проблеми і конфлікти і тримати під контролем ситуацію у себе вдома; достатньо сильну у військовому, економічному і політичному сенсі, щоб успішно вирішувати названі вище проблеми, але не настільки сильною, щоб кинути виклик США; позбавлену імперських амбіцій; яка має досить розвинену ринкову економіку, але не таку могутню, щоб скласти реальну конкуренцію економіці США; яка має стабільну демократичну політичну систему, яка не допустить ні реставрації комунізму, ні встановленні автори тарної системи; яка визнає (нехай і мовчки) пріоритет США як єдиної наддержави і слідуватиме за її порадами та рекомендаціями.
Такий з точки зору Вашингтона мав би бути оптимальний варіант партнерства з Росією, в якому головна роль беззастережно належатиме Сполученим Штатам Америки.
Нагадаємо, що 1990-і роки були роками безпрецедентного успішного соціально-економічного розвитку США за президентства Б. Клінтона, а для Росії - роками болісної кризи через відсутність реалізації продуманої стратегії політичних і економічних реформ. З іншого боку, для стратегічного партнерства США і Росії не вистачало співпадіння принципових інтересів, які зазвичай виникають у держав за наявності спільного ворога. У цих умовах Америка взяла на себе роль ментора щодо Росії. При цьому вона не хотіла рахуватися з інтересами Росії при розв'язанні міжнародних проблем, не прагнула визнати її рівноправним партнером не на словах, а на ділі. Крім того, Вашингтон зробив ставку на розширення НАТО за рахунок колишніх союзників СРСР, ігноруючи російські інтереси у підходах до регіональних конфліктів, взяв курс на перегляд військово-політичного балансу на свою користь.
На тлі таких сценаріїв, моделей і очікувань розвивалися американо-російські відносини.
Перший візит після розпаду СРСР президент Росії Б.Єльцин здійснив до США, Канади, Великобританії і Франції, ясно демонструючи головний напрямок своєї зовнішньої політики. Російське керівництво не розглядало Росію переможеною у холодній війні. Виступаючи у Раді Безпеки ООН 31 січня 1992 року, російський президент заявив, що нова Росія «розглядає США та інші західні країни не тільки як партнерів, але й союзників».
Триденний візит президента Росії Б.Єльцина до США наприкінці січня- початку лютого 1992 року став головною політичною подією для всього світу. Російський президент одразу дав зрозуміти, що він репрзентує нову країну, яка не має нічого спільного з комуністичним Радянським Союзом і яка хоче бути союзником США. Ідея тісних союзницьких відносин - стратегічного партнерства - була покладена в основу переговорів двох президентів.
Намір будувати стратегічне партнерство знайшов своє віддзеркалення у Кемп-Девідській декларації 1 лютого 1992 року - головному підсумковому документі. «Росія і Сполучені Штати, - мовилося у декларації, - не розглядають більше один одного як потенційних противників. Віднині їхні відносини будуть будуватися як відносини дружби і партнерства, базовані на взаємній довірі і повазі, і на взаємній прихильності демократії і економічній свободі. Сполучені Штати і Росія сьогодні розпочали нову еру у своїх відносинах». Таким чином, декларація була по суті формальним оголошенням про завершення холодної війни.
США і Росія також заявили про готовність обопільної співпраці в утвердженні «загальних демократичних цінностей». Це було кроком вперед у порівнянні з 1970-ми роками, коли основою відносин між СРСР і США проголошувалося мирне співіснування.
При обговоренні проекту декларації Б. Єльцин запропонував включити положення про те, що відносини між обома країнами стали не тільки дружніми, але і союзницькими. Дж. Буш відхилив цю пропозицію. Разом з тим сторони висловили прагнення створити «новий союз партнерів», тобто це означало, що Москва і Вашингтон переходять від ситуативної співпраці з обмеженого кола питань до союзницького типу відносин, які означали наявність обширної сфери спільних інтересів, стабільну орієнтацію на співпрацю і взаємну терпимість.
У Декларації говорилося, що Росії і США загрожують одинакові «загальні небезпеки». Це передбачало довірчий і довготривалий характер відносин.
Під час переговорів Б.Єльцин оголосив про готовність Росії брати участь у створенні нової, загальноєвропейської системи безпеки, яка б завершила з поділом Європи часів холодної війни. Російський президент запропонував заходи щодо радикального скорочення арсеналу зброї масового знищення, запропонувавши у першу чергу скоротити кількість ядерних боєголовок у обох країнах на 50%. Він також запропонував Сполученим Штатам створити спільний фонд підтримки російських спеціалістів у сфері ядерної енергії з тим, щоб їх не могли використати країни, які таємно провадили розробки власної ядерної зброї.
Сам Б. Єльцин та його тодішній міністр закордонних справ А. Козирєв (до січня 1996 року) прагнули вивести Росію з ізоляції, інтегрувати її у спільноту демократичних держав і відродити Росію як велику державу. Москва пішла на феноменальне скорочення своїх звичайних озброєнь в Європі (вважається, що завершення холодної війни через розпад СРСР зберегло Заходу, за оцінками західних експертів, понад 3 трлн. дол.). Російське керівництво сподівалося, що обіцянка Заходу, дана у Паризькій хартії (листопад 1990 року) щодо безблоковості Європи, буде виконана. Разом з Паризькою хартією була підписана «Декларація 22-х» - спільна заява країн НАТО і ОВД, в якій йшлося про те, що держави обох військових блоків не розглядають один одного як гіпотетичних противників. Організацію Варшавського Договору було розпущено 1 липня 1991 року. НАТО ж існує, більше того, розширюється.
Тоді ж в Росії тривала боротьба між прихильниками та противниками дій Б. Єльцина. Російські ліві, зокрема, вважали політику першого російського президента такою, що не відповідала інтересам держави.
У листопаді 1992 року республіканська партія зазнала поразки на президентських виборах і президентом США було обрано демократа Б. Клінтона. Стара республіканська адміністрація продовжувала «квазі-союзницькі» відносини з Росією. З січня 1993 року, ще до вступу на посаду Б. Клінтона, Дж. Буш відвідав Москву, де було підписано Договір про подальше скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО- 2 або СТАРТ-2). Планувалося, що договір набуде чинності після того, як Україна, Білорусь і Казахстан ратифікують договір СНО-1 (СТАРТ -1) і приєднаються до ДНЯЗ як неядерні держави. Договір СНО-2 передбачав до січня 2003 року скоротити кількість ядерних боєголовок у Росії і США до З 500 одиниць.
США ратифікували Договір СНО-2 в січні 1996 року. Росія затягувала ратифікацію до 1997 року, мотивуючи відсутністю бюджетних коштів на його реалізацію. Насправді, це було пов'язане зі загостренням російсько-американських відносин через втручання країн НАТО у боснійську кризу і розширення НАТО на схід. Москва вбачала в цих діях США загрозу для своїх інтересів.
Варто наголосити на тому, що всі спостерігачі і аналітики того часу, як американські, так і європейські, зазначали, що загальні декларації адміністрації Дж. Буша щодо співпраці з Росією не підкріплювалися практичними кроками. У своїх основних підходах до нової ситуації у зв'язку з розпадом СРСР політика США обмежувалася проблемами потенціалу колишньої наддержави. Найголовніша проблема початкового періоду існування нової Росії - проблема економічної допомоги - залишалася загалом предметом декларацій і намірів американського керівництва.
Обережна політика Дж. Буша стосовно Росії була піддана різкій критиці з боку низки політичних діячів США. Загроза реставрації тоталітаризму чи розпаду Росії з її ядерним арсеналом стимулювала навіть скептично налаштованих політиків виступити на користь підтримки Б. Єльцина. Б. Доул, лідер республіканців у конгресі, один із лідерів консервативного крила, наполягав на негайній допомозі Б.Єльцину, який, на його думку, дає США «останній шанс» на стабільний мир.
Найбільш різко з критикою адміністрації Дж. Буша виступав Р. Ніксон, колишній президент США. Ще восени 1991 року він розпочав активну кампанію в ЗМІ з закликом підтримати демократію в Росії. Лейтмотивом його виступу була теза про те, що з падінням демократії у Росії розвиток на планеті зазнає регресу і світ заполонить хвиля диктатур.
Особливо широкий резонанс викликала стаття Р. Ніксона, оприлюднена 10 березня 1992 року в газеті «Нью-Йорк Тайме». Різко критикуючи позицію адміністрацію Дж. Буша, Р. Ніксон попереджав, що якщо уряд Б. Єльцина впаде в Росії, то «розміри катастрофи важко буде передбачити». Р. Ніксон застерегів проти небезпечної помилки, яке поширюється в США - переконаності у перемозі в холодній війні: «Комунізм програв холодну війну, але захід її ще не виграв. Перемога у холодній війні буде отримана тоді, коли реформи Єльцина завершаться створенням вільної ринкової економіки».
Р. Ніксон запропонував план екстреної, широкомасштабної і цілком реальної допомоги Росії, який складався з шести пунктів: 1.надання Росії негайної гуманітарної допомоги продовольством і медикаментами на початковому, найбільш критичному етапі реформ; 2. створення корпусу «вільних підприємців» з тим, щоб направити в Росію тисячі західних підприємців-менеджерів, які б надавали практичну допомогу при запровадженні ринкової економіки; 3. надання Росії відстрочки на виплату боргів, які вона успадкувала від СРСР; 4. відкриття міжнародних ринків для російського експорту; 5. створення міжнародного фонду з десятків мільярдів доларів для стабілізації російського карбованця; створення єдиного механізму з координації як державної, так і міжнародної допомоги Росії - за такою ж моделлю, яка була створена після Другої світової війни для відбудови Європи.
Під тиском критики адміністрація Дж. Буша здійснила низку кроків. 1 квітня 1992 року президент Дж. Буш виступив з пропозицією прийняти «Закон на підтримку свободи». Закон надавав адміністрації право збільшувати внесок США до МВФ на 12 млрд. дол. , надати допомогу країнам СНД у розмірі 410 млн. дол.
Цього ж дня федеральний канцлер Німеччини Г. Коль у Бонні оголосив прол намір Великої сімки надати Росії кредит у 24 млрд. дол.., який складатиметься з внесків країн Сімки, МВФ і Світового банку. У 1992 році Росія стала членом МВФ і Світового банку.
З середини 1990-х років у Росії чітко окреслилися антизахідні, особливо антиамериканські, настрої. Апогей цих настроїв припав на весну і літо 1999 року, коли США та їхні союзники стали бомбити Югославію. Нагадаємо, що Росія традиційно симпатизує Сербії. Вона також почувала себе ображеною, що було відхилено її план врегулювання в Югославії. Нарешті, бомбова атака на Сербію розцінювалася як репетиція такої ж агресії щодо Росії.
Щоправда, росіяни не заперечували того, що Європа і США є країнами високого достатку і прогресивного економічного і науково-технічного розвитку, в яких є багато повчального для них. Разом з тим типовими стали висловлювання росіян щодо зовнішньої політик США як «агресивної», «експансіоністської», що вони «скрізь лізуть», «Америка пхає свого носа у всі справи».
Новий президент США Б.Клінтон, використовуючи ізоляціоністські настрої, які поширилися в американському суспільстві після завершення холодної війни, зосередив свою увагу переважно на внутрішніх проблемах. Цікаво, що він як кандидат у президенти присвятив зовнішній політиці лише один виступ. Він не мав ні своєї зовнішньополітичної стратегії, ні власних оцінок глобальних перемін у світі. Новий президент підходив до питань зовнішньої політики обережно, проявляючи стриманість, і робив наголос на традиційних пріоритетах.
У своєму виступі перед дипломатичним корпусом у січні 1993 року Клінтон змалював у загальних рисах зовнішньополітичну стратегію нової адміністрації. «Зовнішня політика моєї адміністрації буде опиратися на три головних принципи, - заявив президент. - Перший - ми будемо розглядати економічну безпеку нашої країни як найважливішу мету нашої зовнішньої політики; другий - ми будемо проводити реконструкцію наших збройних сил з тим, щоб протидіяти старим і новим загрозам нашої безпеки і міжнародному миру; третій - зовнішня політика моєї адміністрації буде опиратися на демократичні принципи та інститути, які об'єднають нашу країну і до яких прагнуть чимало народів...Де це можливо, ми будемо підтримувати тих, хто поділяють наші цінності, оскільки це відповідає інтересам світу і Америки».
Хоча Клінтон не мав чітко окресленої концепції, від розглядав відносини з Росією одним з найважливіших пріоритетів американської зовнішньої політики. За його ініціативою у складі держдепартаменту було створено спеціальне бюро у справах нових держав-членів СНД. Його очолив у ранзі замісника держсекретаря Строуб Телбот, динамічний і здібний, близький друг президента ще з років їхнього спільного навчання в Оксфордському університеті. У свій час Телбот очолював московське бюро журналу «Тайм» і вважався одним з найкращих експертів у радянських справах. Він також був відомий своїми статтями про СРСР і тим, що переклав мемуари Хрущова.
Чимало людей в Америці вважали, що Клінтон буде найбільш проросійським президентом за всю історію США. Він визначив стратегію відносин з Росією: «Сполучені Штати переслідують три цілі у співпраці з Росією: перша - зробити світ безпечним, зменшити загрозу розповсюдження ядерної зброї і ядерної війни; друга - підтримати розвиток свободи і демократії у великій країні - Росії; третя - підтримати створення в ній ринкової економіки. З цього часу і доступного для огляду майбутнього Сполучені Штати будуть керуватися цими цілями, незалежно від того, чи буде при владі Єльцин чи ні».
Б. Клінтон надавав особливого значення зустрічі з Єльциним, яка була призначена на 3-4 квітня 1993 року у Ванкувері. Запланований саміт розглядався обома сторонами як значний крок у розвитку стратегічного партнерства. Ця зустріч одночасно повинна була продемонструвати беззастережну підтримку Єльцину, якого очікувало важке випробування на референдумі 25 квітня. По суті референдум повинен був стати всенародним голосуванням щодо довіри російському президенту і курсу його реформ.
Під час квітневого візиту 1993 року Б.Єльцина до американської столиці була підписана Хартія американо-російського партнерства (Вашингтонська хартія), у якій вже не згадувалось про «новий союз партнерства». Зате у Хартії проголошувалася «неподільність безпеки
Північної Америки і Європи: «Безпека неподільна від Ванкувера до Владивостока». Звідси виходить, що Росія вперше офіційно пов'язала свою національну безпеку з національною безпекою країн НАТО. Щоправда, це не означало, що Моква зробила заяву щодо приєднання до НАТО. Але засвідчувало те, що свою безпеку Росія розглядала в контексті співпраці з НАТО.
Вперше в російській історії в Хартії обумовлювалися принципи, яких зобов'язувалося дотримуватися російське керівництво у внутрішньому житті, - демократія, свобода, захист прав людини, повага до прав меншин, в тому числі національних. З цього приводу у російській літературі з'явився вислів, що Росія отримала своєрідне «домашнє завдання» від Сполучених Штатів.
Президент Б.Клінтон здійснив певні кроки щодо створення механізму американо-російського співробітництва. У квітні 1993 року, одразу після візиту Б. Єльцина, була створена двостороння комісія для розвитку техніко-економічного розвитку між США і Росією. Це відома комісія Гор-Чорномирдін, оскільки її очолили віце-президент США і голова уряду Росії.
На зустрічі у Ванкувері Клінтон оголосив про надання Росії нового кредиту у розмірі 1,6 млрд. дол. Напередодні зустрічі Паризький клуб кредиторів, не без сприяння США, погодився відтермінувати строки виплати російських боргів. На пропозицію адміністрації Клінтона конгресу затвердив допомогу для СНД на 1994 рік у розмірі 2,5 млрд. дол., з яких майже дві третини призначалися Росії. Всього за всіма видами допомоги адміністрація Клінтона у перші місяці перебування при владі надала Росії допомогу у розмірі 4,5 млрд. дол. Це була найбільша допомога, надана Росії з останній десятирічний період.
Загалом 1991-1993 роки ввійшли в історію відносин США і Росії як «медовий місяць». Це були роки романтичних завищених очікувань з обох боків.
Незважаючи на візуально партнерські і навіть дружні відносини двох лідерів, ідеї і дух партнерства у США були фактично вже розвіяні у 1993 році.
Сильно вплинули на громадську думку США події жовтня 1993 року і грудневі вибори до Державної думи Росії. Відносний успіх ультранаціоналістів на виборах до Державної думи отримав дещо перебільшену оцінку у США і в Європі. Вже пізніше розібралися в тому, що Жириновський і його гнівні декларації є ніщо інше, як політична клоунада, але пересічний житель Заходу був серйозно наляканий.
Західні політологи та експерти підняли на щит тему неоімперської політики Росії. Приводом для реанімації цієї теми стала надмірна увага Росії до становища 25 млн. росіян і близькому зарубіжжі і проголошення інтеграції СНД одним з найважливіших пріоритетів зовнішньої політики Росії.
Наприкінці 1993 року чітко окреслилися нові підходи адміністрації Клінтона стосовно Росії: прискорення процесів консолідації Європи, розширення і зміцнення НАТО, тобто розширення зони демократії і стабільності без участі Росії; зміцнення незалежності країн СНД, прагнення створити певну противагу Росії з низки колишніх радянських республік, таких як Україна, Узбекистан, Азербайджан; прагнення не допустити інтеграції СНД у будь-якій формі, тим більше відновлення колишнього СРСР як єдиної країни; прагнення посіяти у керівних елітах колишніх радянських республік страх і недовіру до Росії; певне дистанціювання від Росії, відкрите прагнення показати, що Росія не є ні головним пріоритетом політики США, ні стратегічним партнером; прагнення слідувати тезі, яка декларувала, що Росія і США завжди будуть суперниками, незалежно від форми правління в Росії; прагнення підтримувати у певних межах реформаторський курс уряду Росії з тим, щоб не допустити сповзання країни до хаосу.
Таким чином, Росія, поставлена у жорсткі геополітичні рамки, за дозованої підтримки Заходу, надовго буде зайнята проблемами виживання і самозбереження, щоб виключатиме її активну участь у світових справах.
Все ж після підписання Вашингтонської хартії та Договору СНО-2 Росія продовжувала дії у дусі співпраці з США: визнала незалежність держав СНД і розпочала виведення своїх військ з Прибалтики і Кавказу, підтримувала на першопочатках американську політику в Іраку та Югославії. Щоправда, у 1992 році і частково у 1993 році Москва діяла і автономно, незважаючи на загалом прозахідну політику: лобіювала підвищення ролі ОБСЄ як альтернативи розширенню НАТО; уклала колективну угоду з країнами СНД; здійснила заходи щодо нормалізації відносин з Китаєм, Індією. 1994 року Росія вивела свої війська з Німеччини, через рік підписала з НАТО угоду «Партнерство заради миру». Натомість Захід відповів просуванням на Схід. У 1995 році США офіційно оголосили про своє рішення відчинити двері для нових членів НАТО - колишніх учасників радянського блоку.
Відставка А.Козирєва у січні 1996 року і призначення С.Примакова міністром закордонних справ започаткувала новий період у зовнішній політиці Росії, спрямованої, на думку російських експертів, на забезпечення російських національних інтересів. Її головні напрямки зводилися до наступного: главенство Росії на просторі СНД у питаннях безпеки; підвищення ролі ОБСЄ і РБ ООН у розв'язанні конфліктів; відміна економічних санкцій ООН проти Іраку і Югославії; Росія висловилася на початку Косовської кризи за право Югославії застосовувати для свого захисту і територіальної цілісності будь-які заходи. Коли у липні 1997 року у Мадриді було прийнято рішення про розширення НАТО (Чехія, Польща і Угорщина), Москва організувала широкомасштабну кампанію і погрожувала розпочати нову «холодну війну».
Проте врешті-решт Росія погодилася на прийом до НАТО Вишеградської групи, а 27 травня 1997 року підписала угоду з Альянсом про створення Ради «Росія-НАТО». Сполучені Штати все ж не звернулися до цієї Ради, коли було прийняте рішення вперше за історію НАТО про силову акцію за межами зони традиційної відповідальності НАТО - бомбардування Югославії, яке тривало з 24 березня по 10 червня 1999 року.
На початку операції проти Югославії держсекретар М.Олбрайт оголосила, що белградський уряд капітулює на четвертий день. Але цього не сталося. На 78-й день бомбардувань Югославії Кремль допоміг Заходу, який перед тим не погодив свої дії з Росією. Прем'єр-міністр Росії В.Чорномирдін, відряджений до Белграда, буквально заставив президента Милошевича підписати капітуляцію. НАТО окупувало Косово і практично повністю ізолювали невеликий російський військовий контингент (3 тис. осіб). Захід також повністю проігнорував єдине прох и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.