На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Зовншня полтика Францї за президентства Н. Саркоз, проамериканзм. Середземноморський вимр зовншньої полтики, створення Середземноморського союзу. Ядерна стратегя Францї: сторя сучаснсть. Трансформаця нацональної вйськової доктрини.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Междун. отношения. Добавлен: 26.09.2014. Сдан: 2011. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


19
Зовнішньополітичні пріоритети Ніколя Саркозі

План

1. Зовнішня політика Франції за президентства Н. Саркозі
2. Середземноморський вимір зовнішньої політики Н.Саркозі.
Створення Середземноморського союзу
3. Ядерна стратегія Франції: історія і сучасність. Трансформація національної військової доктрини
1. Зовнішня політика Франції за президентства Н. Саркозі

Президентські вибори, які відбулися у квітні-травні 2007 року, привели на вищий державний пост представника правлячої більшості, лідера правого політичного об'єднання «Союз за народний рух» Ніколя Саркозі. Незважаючи на тривале перебування у вищих ешелонах влади (міністр бюджету, міністр комунікацій, голова МВС), під час виборчої кампанії Н.Саркозі вдалося створити образ політичного діяча нового покоління, який виступав за всебічне реформування як внутрішньої, так і зовнішньої політики країни. Виборці побачили в ньому молодого, енергійного керівника, який приведе країну до нових звершень, перетворить в життя свої ідеї і поверне Франції роль одного зі світових лідерів.
Дебати з зовнішньополітичної стратегії у ході виборної кампанії мали дещо спрощений характер, кандидати обмежувалися деклараціями загального плану. Разом з тим новий лідер правих проголошував намір активізувати європейське будівництво: спростити європейську Конституцію і прийняти її під час парламентської сесії, а не нового референдуму. Саркозі поставив під сумнів принцип консенсусу в ЄС, який позбавляє, на його думку, процеси інтеграції необхідної динамічності. Нарешті, він не приховував свого негативного ставлення щодо перспективи вступу Туреччини до Євросоюзу. Співпраця з країнами африканського континенту, традиційним напрямком зовнішньої політики Франції, залишається пріоритетною і для нового керівництва. У ході виборів Саркозі заявив, що є прихильником створення середземноморського співтовариства, яке об'єднає Південну Європу і Північ Африки.
Новий лідер не скривав своїх симпатій до США, з якими відносини під час другої каденції Ширака зайшли у глухий кут. «Проамериканізм» Н.Саркозі в основному базується на високій оцінці американської економічної моделі. Разом з тим він не схвалив останні зовнішньополітичні ініціативи Вашингтона: превентивну війну проти тероризму, політику демократизації на Середньому Сході. Він також визнав, що війна США в Іраку є «історичною помилкою».
Прийшовши до влади, новий президент розпочав реалізацію своїх передвиборних обіцянок. Внутрішні реформи відбувається доволі болісно, періодично провокуючи протести і багатоденні страйки. Зі боку політичних опонентів на Н.Саркозі обрушилася лавина критики. На цьому фоні зовнішня політика нового президента все більше привертає увагу, оскільки він часто вдається до ефектних кроків, які покликані продемонструвати оновлену роль Парижа у міжнародних справах.
Зовнішньополітичний курс сучасної Франції будується довкола декількох ключових ідей. Вона традиційно позиціонує себе у якості члена «західної демократичної родини», прихильного ідеалам демократії, захисту прав людини. Поряд з цим, у Парижі вважають, що в умовах постбіполярного світу роль окремих держав зросла, а попередні багатосторонні механізми, які забезпечували узгодження позицій різних країн, стають все менш ефективними. У своєму виступі перед послами 27 серпня 2007 року Н.Саркозі особливо наголосив на тому, що за останні 20 років, які минули після падіння Берлінської стіни, керівники різних держав не змогли створити новий «планетарний порядок» і пристосувати минулий порядок до змінених умов. Все це заставляє Францію шукати свої власні шляхи розв'язання міжнародних проблем, які відповідають її національним інтересам. Він також зазначив, що в «центрі міжнародної системи залишаються держави» і Франція має намір відігравати роль «фактора рівноваги».
16. Європейська домінанта у зовнішній політиці Н.Саркозі. Розвиток європейської інтеграції традиційно є одним з найважливіших напрямків французької зовнішньої політики. Між тим ЄС переживає певні труднощі, в тому числі і через позицію Франції, яка, з точки зору нового керівництва, потребує відповідного корегування.
В останні роки Євросоюз втратив динаміку розвитку і частково -керованість, що стало результатом останньої хвилі «погано продуманого, хоча і неминучого» розширення. Очевидною є реформа організації, яка дозволила б надати нового імпульсу розвитку інтеграційного процесу. Саме це завдання переслідували розробники конституції ЄС, яка, проте, була відхилена французькими і голландськими виборцями на загальнонаціональних референдумах в травні-червні 2005 року. Прийняття інституційних реформ, необхідних для функціонування Європейського Союзу у новому складі, було заблоковано. Після цього Франція більше не могла претендувати на роль локомотиву європейської інтеграції. Чимало прихильників проекту конституції як у Франції, так і за її межами звинуватив французів у заморожування процесу євробудівництва.
Коментуючи відмову французьких і голландських виборців проголосувати за прийняття конституції, експерти виокремлюють декілька причин. Зокрема, зазначається, що в ході голосування виявилась гостра проблема, спільна для інтегрованої Європи: як поєднати розвинені соціальні гарантії з динамічним розвитком і необхідністю економічної модернізації. На результати референдуму у Франції, вважають експерти, вплинули перестороги виборців, пов'язані з можливою заміною моделі розвитку, яка ґрунтується на соціальних гарантіях, на англосаксонську модель, в якій пріоритет віддано свободі підприємництва. На думку середнього французького виборця, прийняття запропонованого проекту загалом привело б до ослаблення соціальних гарантій і до росту безробіття у зв'язку з напливом дешевої робочої сили з нових країн-членів ЄС.
Поряд з цим, чимало французів вважали, що їхні інтереси і повсякденні потреби не хвилюють Єврокомісію. З точки зору середнього французького виборця, прийняття конституції могло сприяти консолідації влади в руках брюссельських чиновників і подальшому відокремленню влади від населення. У результаті зросла б небезпека прийняття важливих для Франції рішень без врахування думки виборців. Саме під цим кутом зору сприймалася і проблема можливого членства в ЄС Туреччини, що також мало негативний вплив на результати голосування щодо проекту конституції. Громадяни Франції, понад 70% яких виступали проти її вступу в ЄС, переживали з приводу того, що це надто важливе для країни рішення буде прийнято помимо їхньої волі.
Певний вплив на референдум мало і те, що текст конституції виявився складним і громіздким, оскільки він включав всі попередні основоположні документи ЄС з доповненнями і виправленнями. За опитуваннями громадської думки, навіть серед депутатів французького парламенту було мало тих, хто повністю прочитав текст, не говорячи вже про рядових громадян. Нарешті, негативні результати референдуму стали віддзеркаленням більш глибоких проблем всього процесу євробудівництва, який у своєму розвитку підійшов до певної межі і потребував концептуального оновлення. Цілей, поставлених у свій час «батьками-фундаторами», фактично досягнено, тому необхідно окреслити нові рубежі розвитку і надати їм відповідного теоретичного обґрунтування.
Поєднання ситуації «непереварювання» та інституційної безвиході виявилися найгіршим варіантом розвитку, зазначав впливовий французький політолог, директор Французького інституту міжнародних відносин Т.де Монбріаль. Відмова Франції і Нідерландів підтримати конституцію загальмували весь процес євробудівництва. Хоча деякі країни, як, наприклад.
Люксембург, продовжили ратифікацію, низка держав вирішили її відкласти на невизначений термін, і реалізація інституційної реформи також призупинена.
В результаті, як показали події останніх років, рішення ЄС могли у будь-який момент стати залежними від наміру однієї країни, яка з допомогою права вето може заблокувати ту чи іншу ініціативу. На час приходу до влади Н.Саркозі два члени ЄС не підтримали проект, тоді як успішна ратифікація документа відбулася у 18 з 27 країн Євросоюзу, ще чотири оголосили про те, що скоро її ратифікують, і тільки три не оприлюднили своїх намірів. На кінець 2006 року стало очевидним, що необхідно шукати вихід із глухого кута, і зробити це неможливо без активної участі Франції.
Намагаючись розблокувати ситуацію, яка виникла після травневого
2005 року референдуму, Саркозі запропонував ідею прийняття нового спрощеного документа, який регламентуватиме діяльність ЄС. Так званий міні-договір чи спрощений договір вперше офіційно був запропонований майбутнім французьким президентом під час його візиту до Брюсселя у жовтні 2006 року, ще до початку передвиборчої кампанії. Ймовірно, Саркозі виходив з необхідності «порятунку» найбільш важливих положень відхиленого проекту і для цього відновити їх у новому «спрощеному» документі. У центрі його пропозицій була думка про необхідність проведення інституційної реформи, а саме: зміни системи прийняття рішень і скорочення числа єврокомісарів. На думку Франції, які і низки великих країн ЄС, необхідно змінити систему голосування, прийняту у Ніцці, - спростити її і надати ЄС керованості і гнучкості. Ці заходи повинні були дозволити великим державам ЄС - Німеччині, Франції, Великобританії, Італії - повернути, хоч би у загальному вигляді, втрачені у результаті розширення переваги, консолідувати всі країни Євросоюзу для проведення єдиної
зовнішньої і військової політики.
Враховуючи, що черговий провал проекту договору ЄС мав би для європейського будівництва катастрофічні наслідки, Н.Саркозі спробував зменшити ризики, пов'язані з можливим новим голосуванням у Франції щодо проекту договору. Ще у січні 2007 року в інтерв'ю газеті Мошіе Саркозі доповнив свої пропозиції, заявивши, що у разі свого обрання, він буде наполягати на ратифікації нового документу через парламент.
Висуваючи свої європейські ініціативи, Ніколя Саркозі мав намір надати розширеному ЄС керованість і динамізм, закріпивши за Францією роль одного з основних лідерів Євросоюзу. Цікаво, що європейські ідеї Саркозі знайшли жвавий відгук серед певних верств французьких виборців. Опитування засвідчили, що у ході референдуму 2005 року за проект конституції проголосували найбільш забезпечені, освічені і динамічні громадяни, зацікавлені у активній ролі Франціїв ЄС. Вони ж віддали свої голоси за Саркозі на президентських виборах у травні 2007 року. Важливу роль відіграла підтримка і з боку великого французького бізнесу, традиційно зацікавленого у євробудівництві, і провідних засобів масової інформації, власників і керівників яких пов'язує особиста дружба з Н.Саркозі.
Після перемоги на президентських виборах Н.Саркозі доклав чимало зусиль для того, щоб ідея «спрощеного договору» була схвалена ЄС якнайскоріше - спочатку на саміті 21-22 червня 2007 року, а пізніше - на позачерговій зустрічі глав держав та урядів країн Євросоюзу 18-19 жовтня цього ж року, і у завершальному вигляді - на грудневому саміті 2007 року.
Переговори на саміті країн Євросоюзу 21-22 червня 2007 року прохотили складно. Якщо з Великобританією вдалось погодити спірні питання, то через позицію Польщі робота саміту опинилася на межі зриву. Польський підхід змінився лише тоді, коли було заявлено про можливсть скликання міжурядової конференції без її участі. Також було очевидним, що таку позицію підтримують інші країни Співтовариства. Н.Саркозі, за свідченнями журналістів, прагнув відігравати роль каталізатора взаємоприйнятних рішень, об'єднуючи довкола себе лідерів різних європейських країн. Він відчував себе головним автором компромісу, досягнутого на саміті. Результатом червневого саміту ЄС стало рішення глав держав та урядів про скликання міжурядової конференції для підготовки «Договору про функціонування Союзу», який мав доповнити вже діючі основоположні договори ЄС.
18-19 жовтня 2007 року в Лісабоні був проведений неформальний саміт Європейського Союзу. Головним здобутком саміту за активної участі французького президента стало досягнення згоди країн-членів стосовно тексту нового договору ЄС або, як його називають у Європі, «договір реформування», або Лісабонський договір, або «мала Конституція» ЄС. Він вносить зміни в низку попередніх договорів, а саме: Договір про Європейський Союз 1992 року, Договір про створення Європейського Співтовариства 1957 року, Договір про створення Європейського співтовариства атомної енергії і замінить проект Конституції ЄС (Договір про запровадження Конституції для Європи - ДЗКЄ), ратифікація якої зазнала поразки. Країни-члени ЄС зобов'язалися протягом року ратифікувати цей документ, щоб він набув чинності з 1 січня 2009 року.
Перед країнами-членами ЄС, зокрема Францією як натхненницею прийняття цього документа, постала складна дилема: з одного боку, потрібно було забезпечити цілісність конституційного проекту реформування ЄС як результат складного і збалансованого компромісу, а з іншого - показати громадській думці, що новий договір є лише черговим переглядом установчих актів ЄС, а не інструментом затвердження завуальованої редакції ДЗКЄ.
Ухвалений у жовтні 2007 року Лісабонський договір досить успішно розв'язує поставлене завдання і зберігає майже всі інноваційні здобутки ДЗКЄ. Як передбачалося у ДЗКЄ, Євросоюз стає суб'єктом права, поглинаючи Європейську спільноту.
«Договір реформування» запроваджує в ЄС посади виборного Президента і Високого представника із закордонної політики і спільної безпеки з адміністративними повноваженнями ( фактично МЗС ЄС). Метою цього є єдине представництво і єдність поглядів ЄС на зовнішній арені.
Водночас, згідно з процедурою прийняття рішень у сфері зовнішньої політики, кожна країна-член може заблокувати будь-які зовнішньополітичні кроки ЄС. Польща, наприклад, цього року використала право вето, заблокувавши переговорний процес ЄС із Росією через заборону експорту в РФ польського м'яса.
Новацією є також нова система голосування за кваліфікованою більшістю у Раді Міністрів ЄС: нормативний акт вважатиметься прийнятим, якщо за нього проголосують 55% членів ради (мінімально - 15 держав), в яких проживає не менше 65% населення Союзу. Нова система буде введена в дію 2014 року, з врахуванням «компромісу Іоанніна», який дозволяє до 2017 року будь-якій групі країн-членів ЄС (не менше чотирьох) вимагати нового обговорення текстів офіційних документів. Нова система голосування буде поширена на 50 додаткових сфер, включаючи поліцейське і юридичне співробітництво, боротьбу проти тероризму, освіту, економічну політику. Президент Європейської Комісії також буде призначатись Європейською Радою на основі кваліфікованої більшості з врахуванням результатів європейських виборів на термін 2,5 роки. Правило абсолютної єдності залишиться для сфер зовнішньої політики, оборонної політики, соціальної безпеки, фінансової сфери і культури.
Приєднання України до Європейської співдружності значно вплинуло б на процес прийняття рішень з її населенням у 46,46 млн. осіб, що становить майже 9% від існуючої кількості населення Європейського Союзу. Більшість нових країн-членів ЄС є вихідцями з колишнього соціалістичного табору і мають схожі проблеми зі вступом до ЄС, але населення переважно Десять колишніх соціалістичних країн з населенням 102,52 млн. осіб (21,2% чисельності ЄС) представляють 37% загальної кількості країн-членів ЄС. Очевидно, що всі рішення після 2014 року будуть прийматись насправді одноосібно старими членами ЄС, передусім Францією, Італією, Німеччиною, Іспанією, Великобританією, незважаючи на підходи до цих рішень з боку інших, нових країн-членів. Не дивно, що з червневого 2007 року саміту ЄС Польща вимагала перенесення терміну введення в дію системи голосування за кваліфікаційною більшістю. Польщі вдалося скористатись правом вето і перенести її практичну реалізацію на 2017 рік. Таким чином наш західний сусід матиме змогу ще тривалий час бути на рівних із п'ятіркою інших великих держав-членів Союзу і загалом продовжувати відігравати роль впливової держави-члена через впровадження механізму блокуючої меншості.
Третій новаційний фактор полягає у посиленні ролі національних парламентів. Законодавчі пропозиції ЄС («зелені книги», «білі книги», законодавчі програми) будуть направлятися в національні парламенти для їхнього детального вивчення і тільки після цього виноситись на прийняття в ЄС.
Четвертий чинник, який є новим, стосується кількості депутатів Європейського Парламенту, яка зменшиться від 785 до 750, починаючи з 2009 року, тобто після виборів до Європарламенту, та зменшення числа членів Єврокомісії, у якій зараз по одному комісару від кожної країни. Виконавчий орган ЄС складається нині з 27 комісарів, кожному з яких необхідно виділяти певну сферу відповідальності. Кількість депутатів визначатиметься за коефіцієнтом від кількості населення країн-членів. Україна є п'ятою за населенням після Німеччини (82,54 млн. осіб), Франції (59,9 млн. осіб), Великої Британії (59,33 млн. осіб) та Італії (57,48 млн. осіб).
Україна могла б отримати близько 65 місць у Європарламенті, тоді як зараз Польща має 51 місце, а європейські країни-лідери відповідно: 96-у Німеччини, 74-у Франції і по 73 у Великої Британії й Італії.
Лісабонський договір зміцнює організацію дипломатичної служби Євросоюзу зі злиттям теперішніх посад Високого представника зі спільної зовнішньої і безпекової політики і комісара з питань зовнішніх зносин.
Відповідно до нового договору створюється Європейська група, яка набуває статусу офіційного органу ЄС, який буде наділений функцією координації економічних політик країн-членів зони євро.
Внесено відповідні зміни у діяльність Європейського Суду: буде створено три додаткові посади генеральних адвокатів. Одну з посад буде займати представник Польщі, що було зроблено за вимогою останньої.
Пропонується також Хартія фундаментальних прав, яка буде чинною в усіх країнах-членах ЄС. Хартія визначає обов'язковість дотримання громадянських, економічних і соціальних прав людини. У руслі традиційної політики відступу від зобов'язань членства Велика Британія домоглася непоширення на неї положень Хартії фундаментальних прав та неучасті у поліцейській і судовій співпраці. Польща також «виторгувала» собі те, що Хартія фундаментальних правне буде для неї обов'язковою у повному обсязі. Загалом до Хартії додано спеціальний протокол про винятки для цих двох країн.
Пропонуються новації у контролі за імміграцією. У проекті договору вказано, що ЄС розвиває політику, спрямовану на «забезпечення контролю осіб і ефективне спостереження пересікання зовнішніх кордонів». Великобританія та Ірландія домоглися права мати власну візову й імміграційну політику. З врахуванням цього, для ЄС у нинішній ситуації вигідніше мати Україну - сусіда, ніж Україну - члена.
На відміну від ДЗКЄ Лісабонський договір не містить у своїй назві самого поняття «конституція», не згадує про символи Союзу (прапор, гімн, єдину валюту), повертається до чинних нормативно-правових актів ЄС («регламенти» й «директиви» замість «закони» та «рамкові закони» ЄС), відмовляється назвати керівника дипломатичної служби Євросоюзу «міністром закордонних справ», усуває з основного тексту договору Хартію фундаментальних прав ЄС та положення щодо вищості права ЄС над національним правом (зі збереженням їхньої обов'язкової юридичної сили).
Лісабонський договір також уточнює розподіл повноважень між Союзом і державами-членами, визнаючи за Євросоюзом сфери виключної (правила конкуренції, монетарна політика, спільна торговельна політика, митний союз), спільної (переважна більшість галузей, приміром внутрішній ринок, сільське господарство, транспорт) і допоміжної компетенції.
У глобальнішій перспективі укладення Лісабонського договору знаменує собою завершення тривалого періоду становлення Євросоюзу, що розпочався з ухвалення Маастрихтського договору, з подальшим підписанням Амстердамського (1997 р). і Ніццького (2001 р.) договорів та невдалою спробою ратифікації Конституційного договору ЄС (2005 р.). Під час наступного етапу консолідації Євросоюз зможе зосередитися на вирівнюванні рівня соціально-економічного розвитку його держав-членів, реформі євробюджету та спільній сільськогосподарській політиці. Зосередження на соціально-економічних викликах євробудівництва буде можливе, однак, лише за умови успішної ратифікації Лісабонського договору всіма 27 державами-членами Євросоюзу.
Таким чином, інституційною реформою, спрямованою на забезпечення діяльності ЄС у розширеному вигляді, і новою процедурою прийняття рішень великі держави - старі члени ЄС - страхують себе від негативних наслідків подальшого розширення Європейського співтовариства. Одночасно зростатимуть і вимоги та більш прискіпливе ставлення ЄС до нових кандидатів, прикладом чого є тривалий переговорний процес із Туреччиною.
Французький президент Н.Саркозі підтвердив висловлену ще під час передвиборчої кампанії свою позицію, спрямовану проти повноправного членства Туреччини в ЄС, що повинно було полегшити ратифікацію новго договору у самій Франції (70% французьких виборців негативно ставляться до членства Туреччини в ЄС).
Очевидно, що «турецьке питання» стоїть окремо у комплексі проблем розширення Євросоюзу, і позиція французького президента у цьому контексті характеризується особливою жорсткістю. Незважаючи на те, що переговори Туреччиною розпочалися ще восени 2005 року, Франція всіляко заважає їхньому проведенню і гальмує весь процес. Н.Саркозі заявляє, що мова може йти лише про надання їй статусу асоційованого члена і тільки після того, як в ЄС буде досягнуто консенсусу з питань реформування. Щоправда, Франція усвідомлює, що відмова від прийняття нових членів може позбавити ЄС можливості здійснювати «м'який» вплив на сусідні держави. Саме цим пояснюється дещо інша тональність у висловлюваннях Н.Саркозі щодо Туреччини, наприклад, його слова, що турець4ка демократія досягла «високого рівня зрілості».
Франція більш прихильна до можливого вступу до Євросоюзу балканських країн, у першу чергу Хорватії. На момент приходу до влади Н.Саркозі переговори з нею розпочалися, і наприкінці літа 2007 року з деяких питань успішно завершилися. На думку французьких політологів, надання асоційованого членства в ЄС Сербії повинно сприяти розв'язанню «косовського питання», впливаючи на сербську позицію. Щодо Косово Франція солідарна з США і Великобританією у підтримці плану Ахтісаарі. Його реалізація , зокрема, дозволить вивести звідти американські війська, замінивши їх на сили ЄС, у чому Франція особливо зацікавлена.
Реакція офіційного Парижа на можливе прийняття в ЄС України, Грузії, Молдови доволі стримана. Франція поділяє обережний підхід Євросоюзу, який ґрунтується на використанні «м'якої сили»: з одного боку, цим країнам дали зрозуміти, що у найближчій перспективі вони не можуть розраховувати на повноправне членство, а з іншої - такий варіант розвитку подій у віддаленій перспективі не виключається. Очікується, що конкретна точка зору з цього питання буде вироблена Комітетом мудреців, який має визначити перспективи розвитку Євросоюзудо 2020-2030 років.
Французьке керівництво високо оцінило прийнятий у Лісабоні документ. Було заявлено, що його подальше просування буде метою французького головування в ЄС у другій половині 2008 року. Окрім цього, у розвиток прийнятих рішень на грудневому саміті 2007 року було прийнято рішення Н.Саркозі про створення Комітету мудреців ЄС з 12 авторитетних європейських політиків, теоретиків і практиків європейської інтеграції на чолі з колишнім прем'єр-міністром Іспанії Ф.Гонсалесом. Завдання Комітету полягали в оновленні концепції євроінтеграції і підготовка фундаментальної доповіді на тему «Європа у 2020-2030 роках». Питання інституційної реформи, фінансування, реформування єдиної сільськогосподарської політики і т.п. залишалися поза компетенцією його роботи. Висновки Комітету мудреців повинні були представлені до виборів в Європарламент у червні 2009 року, що дозволить його новому складу і Єврокомісії за потреби доповнити «Договір про реформу» і оновити політику Євросоюзу.
Станом на червень 2008 року 18 держав-членів ЄС схвалили у своїх парламентах Лісабонську угоду. Окрему процедуру схвалення цієї угоди запропонувала Ірландія, оскільки у 1987 році Верховний суд цієї країни постановив, що всі зміни базових угод про членство Ірландії в ЄС потребують змін у Конституції країни, а для цього кожного разу потрібно проводити референдум. 13 червня 2008 року в Ірландії відбувся референдум стосовно Лісабонської угоди, на якому 53% ірландців проголосували проти нового основного закону ЄС. Значну роль у настроях ірландців відіграла позиція праворадикальної партії «Шинн фейн», її очільник Джеррі Адамс заявив, що «голосування «проти» дасть ірландському уряду міцний мандат для переговорів про більш вигідні умови в ЄС для Ірландії». Прем'єр-міністр Браян Коен спростував таке твердження, але ірландці більше повірили заяві Адамса. «Ні» ірландців є шоком для Брюсселя, оскільки пішли прахом роки праці, домовленостей і компромісів. Перед Євросоюзом відкрилася прірва кризи. Імовірно, що термін вступу в дію Угоди буде перенесено з 1 січня 2009 року на пізніше і спробують провести в Ірландії ще один референдум. Тим більше, що в ірландців уже є прецедент повторного голосування: 2001 року вони відхилили угоду про вступ до ЄС країн Центрально-Східної Європи, але після відповідної пропагандистської обробки на повторному референдумі сказали «так».
Незважаючи на негативний результат ірландського референдуму, процес ратифікації Лісабонської угоди за рішенням дводенного саміту 27 країн-членів Євросоюзу, що відбувся 19 червня 2008 року у Брюсселі, триватиме в інших семи країнах.
Разом з тим, частина французького політикуму вважає, що ЄС доведеться відмовитись від ідеї Конституції, єдиної зовнішньої політики, посади президента ЄС і повернутися до свого первісного проекту суто економічного союзу. Як відомо, таку концепцію відстоює Великобританія. 17. Політика співпраці з США і НАТО за президента Н.Саркозі Під час виборчої кампанії весною 2007 року експерти прогнозували зміцнення американського вектора французької зовнішньої політики у випадку обрання Н.Саркозі. Він не приховував своїх симпатій до США, що певною мірою виділяло його серед представників французької політичної еліти. Прийшовши до влади, Саркозі заявив про свій намір «перегорнути сторінку» у стосунках зі США з питання американського вторгнення в Ірак весною 2003 року. Н.Саркозі неодноразово наголошував, що Франція, як і США, - члени однієї демократичної родини, прихильної ідеалам демократії і захисту прав людини. До того Париж за Саркозі прагнув підтримати Вашингтон у розв'язанні найбільш чутливих для американців питань. Так, Франція офіційно декларувала свій намір повернутися до військової організації НАТО. Вона зайняла близьку до американської точки зору позицію щодо іранського ядерного досьє. Поряд з цим Н.Саркозі спробував об'єднати партнерів по ЄС для більш активного тиску на Іран з питання ядерної зброї, просуваючи ідею запровадження санкцій Євросоюзу проти Тегерана. Нові акценти з'явилися у політиці Франції щодо Іраку, що, зокрема, було відзначено під час візиту в цю країну міністра закордонних справ Б.Кушнера у серпні 2007 року, який став першим офіційним французьким політиком, який відвідав Ірак після американського вторгнення весною 2003 року. Франція відкрила додаткове консульство в іракському Курдистані, що, за словами Кушнера, засвідчує її «повернення в Ірак». Були також здійснені кроки щодо зміцнення французького контингенту (1300 осіб) в Афганістаніу складі сил НАТО. Для підтримки нового духу французьких солдатів наприкінці грудня 2007 року Н.Саркозі відвідав Кабул, де виступив перед солдатами з вітальною новорічною промовою.
Найяскравішою демонстрацією франко-американського зближення став офіційний візит до США Н.Саркозі і його виступ перед членами Конгресу 7 листопада 2007 року. Свою пафосну 45-хвилинну промову, яка тричі переривалася аплодисментами, французький президент посвятив дружбі між Францією і США. Він, зокрема, говорив про спільну історію, хвалив «американську мрію», оспівував «велич Америки». Французький президент дякував Сполученим Штатам за «допомогу» у звільненні від тиранії у 1944 році, за план Маршалла, висловив захоплення американськими успіхами у сфері створення ефективної ліберальної економіки, науки і культури. Сила Америки заключається , насамперед, в її «моральній силі», - заявив він. Загалом, на думку експертів, візит був успішним і завдання, які ставив перед собою новий французький президент, - надати нового імпульсу франко-американській співпраці - досягнено.
Разом з тим, поряд з проамериканськми акцентами, зовнішній політиці Н.Саркозі притаманні інші, більш привичні для Франції інтонації. «Ми не знаходимося більше в однополярному світі, який окреслювався між 1991 і 2001 роком, - підкреслював він, зокрема, виступаючи перед дипкорпусом 18 січня 2008 року.
Варто зауважити, що однозначне рівняння на Вашингтон не відповідає французькій традиції. Париж залишає за собою право критикувати Вашингтон тоді, коли вважатиме за потрібне. Невипадково, говорячи про дружбу і партнерство зі США, французький президент робить акцент на тому, що Франція хоче бути «незалежним союзником і вільним партнером», і її підтримка американської політики не буде беззастережною. Французьке керівництво прагне здійснювати свою власну політичну лінію стосовно регіональних конфліктів, яка дещо різниться від американських підходів.
Можливо саме тому Франція чинить опір тиску з боку США, які наполягають на збільшенні чисельності військового контингенту в Афганістані і відрядженню їх у найбільш вибуховонебезпечні райони країни. Париж вважав за можливе обмежитись технічною допомогою і звертав увагу на необхідність прискореної підготовки місцевих солдатів і офіцерів, які повинні поступово замінити війська НАТО.
Інша група розходжень між двома країнами безпосередньо пов'язана з проблемами трансатлантичної співпраці у рамках НАТО. На перший погляд саме декларації про намір повернутися до альянсу у якості повноправного член покликані продемонструвати новий атлантичний тренд французької зовнішньої політики. Але при ближчому розгляді позиція Парижа не виглядає настільки однозначною. Стратегічною метою Франції є не повернення в НАТО, а розвиток військово-політичної співпраці країн ЄС. Тому новий французький президент запропонував дві попередні умови повернення країни у військову організацію. По-перше, серйозне просування у питаннях реформування «автономної системи оборони ЄС» і відповідне реформування НАТО. По-друге, призначення французького представника на одну із вищих керівних посад у діючій структурі альянсу.
Вірогідно, що Франція невипадково знову повертається до ідеї реінтеграції в НАТО, обставляючи при цьому її попередніми умовами. Як відомо, розвиток військово-політичної інтеграції країн ЄС на сьогоднішній день погано реалізується поза альянсом, а просте повернення у військову організацію НАТО може привести до втрати особливого статусу, яке дозволяє Франції краще позиціонувати себе у системі західних союзів. Тому Париж домагається серйозної зміни структури альянсу, які б засвідчили зміцнення військово-політичної ролі європейських країн, у тому числі, своєї власної. Коментуючи це питання у доповіді про зовнішню політику Франції в умовах глобалізації, колишній міністр закордонних справ Ю.Ведрін наголошував, що мова повинна йти не про повернення країни до альянсу,а, скоріше, про її вступ у реформовану НАТО.
До цих пір Вашингтон болісно ставився до всіх спроб європейців зміцнити свою самостійність у військовій сфері. Плани щодо зміцнення «незалежної системи оборони Європи» дратували США, навіть незважаючи на те, що їхня реалізація перебуває у зародковому стані. Задекларована позиція американської адміністрації з цього питання у загальному вигляді зводилася до того, що необхідно підтримувати європейську інтеграцію у всіх сферах, проте проблеми безпеки повинні вирішуватися через Північноатлантичний альянс. Очевидно, що надання Парижу особливих повноважень у справі організації «оборони Європи» в обмін на реінтеграцію Франції в НАТО неминуче привело б до повного перегляду рівноваги сил , яка склалася в альянсі. Бачиться, що ні США, ні провідні європейські країни (у першу чергу, головний європейський союзник США - Великобританія) поки що не готові до подібного сценарію. Складно передбачити, що що французький президент серйозно розраховує на швидке виконання його умов. Разом з тим ініціативи Н. Саркозі дозволяють знову винести на порядок денний франко-американських відносин чутливі для Парижа питання («автономна оборона Європи») і провадити щодо цього діалог. Чимало в цьому розвитку буде залежати від того, який стиль взаємин зі союзниками обере після президентських виборів Вашингтон і як далеко він готовий буде зайти у питаннях можливого реформування НАТО.
Таким чином, будучи членом «західної родини», Франція у нових умовах має намір більш активно демонструвати атлантичну солідарність. Разом з тим вона не наважується повністю покластися на США, чия відносна слабкість яскраво проявилася у результаті війни в Іраку. Париж по-старому налаштований проводити власну зовнішньополітичну лінію і захищати свої інтереси.
2. Середземноморський вимір зовнішньої політики Н. Саркозі

Створення Середземноморського союзу
Ідея створення Середземноморського союзу була запропонована Н.Саркозі під час виборчої кампанії. За деякими ознаками, новий французький президент надає його реалізації майже таке ж саме значення, як пре євробудівництва. Під час своєї урочистої промови у ході офіційного візиту до Марокко 23 жовтня 2007 року Н.Саркозі вперше оприлюднив проект у розгорнутому вигляді. Він порівняв Середземноморський союз з проектом європейської інтеграції і спробував вписати його у широкий міжнародний контекст, підкресливши, що він покликаний стати «вирішальним фактором» не тільки регіональної, але й світової рівноваги. Його реалізація повинна сприяти попередженню конфлікту між Північчю і Півднем, між релігіями і цивілізаціями. Хоча Франція традиційно тяжіє до регіону Середземномор'я, прийшовши до влади, Н.Саркозі виявляє прагнення надати співпраці з прибережними державами нового імпульсу. При цьому, за його словами, не йдеться про те, щоб ігнорувати те, що вже досягнуто: Барселонський процес, п'ять плюс п'ять, Середземноморський процес. Йдеться про те, щоб піти дальше між країнами, які розташовані на берегах нашого спільного моря, розвивати співпрацю в конкретних областях.
У новорічному зверненні до нації серед зовнішньополітичних проектів Саркозі згадав всього два: плани подальшого розвитку європейської інтеграції і Середземноморський союз. Останній французький президент назвав «великою мрією цивілізації», символом «багатоманіття,яке є великою універсальною цінністю XXI століття» і своєрідною «лабораторією співрозвитку».
Значення, яке Н.Саркозі надає Середземномор'ю, пояснюється, з одного боку, тим, що Франція володіє у регіоні особливими можливостями. Пропонуючи цей проект, вона намагається закріпити за собою особливу роль, опираючись на власні досягнення і розвинені зв'язки з країнами південного і східного Середземномор'я. У багатьох її колишніх колоніях французька мова є офіційною, громадяни цих країн регулярно бувають у Франції на заробітках,чимало обзавелися родинами і залишились тут жити. З іншого боку, значення цього регіону у світовій політиці в остані роки неухильно зросте.
Для Парижа, який прагне диверсифікувати енергоресурси, країни Середземномор'я мають інтерес, насамперед, як джерело енергоносіїв, атакож як ринок збуту сучасної зброї, високих технологій, в першу чергу, обладнання для атомних електростанцій. Активізація співпраці між прибережними країнами дозволить Франції краще контролювати процеси трудової міграції і створювати додаткові спільні механізми забезпечення безпеки і боротьби з тероризмом.
Реалізуючи ідею Середземноморського союзу, Франція прагне знайти свою власну відповідь на провалений американський проект створення «Великого Близького Сходу». Грубі силові акції можуть привести до результатів, прямо протилежних тим, на які розраховує Захід, ускладнить існуючі проблеми, потягнуть за собою радикалізацію діючих режимів, зміцнити позиції екстремістів, вважають у Парижі. Французьке керівництво усвідомлює, що проблеми регіону не мають простих і швидких рішень і прагне підтримати помірковані уряди. Створення Середземноморського союзу може стати підґрунтям у справі попередження конфронтації між Заходом і ісламським світом, наголошує у своїх виступах Н.Саркозі.
Нарешті, реалізація проекту повинна зміцнити позиції Франції в Євросоюзі, де, опираючись на активну підтримку з боку Іспанії і Португалії, вона претендує на особливу роль у справі налагоджування співпраці між Середземномор'ям і ЄС. Франція приміряє на себе роль впливового посередника між ЄС і Середземномор'ям, що особливо важливо в умовах, коли «східний напрямок», на якому у минулому вона мала значний вплив, сьогодні все більш сильніше контролюється Німеччиною. Цікаво, що остання неоднозначно сприйняла активізацію Франції в регіоні, побоюючись розпилення коштів ЄС на проекти, їй повністю не підконтрольні. Тим більше, що у жовтневому виступі, присвяченому Середземноморському союзу, Н.Саркозі наголосив, що його членами можуть бути прибережні раїни. Таким чином, Німеччина, не будучи прибережною країною, опинилася як би у другому ешелоні, і, за свідченнями ЗМІ, це питання турбує керівництво країни.
З точки зору Франції, організаційна форма союзу не повинна бути акож як ринок збуту сучасної зброї, високих технологій, в першу чергу, обладнання для атомних електростанцій. Активізація співпраці між прибережними країнами дозволить Франції краще контролювати процеси трудової міграції і створювати додаткові спільні механізми забезпечення безпеки і боротьби з тероризмом.
Реалізуючи ідею Середземноморського союзу, Франція прагне знайти свою власну відповідь на провалений американський проект створення «Великого Близького Сходу». Грубі силові акції можуть привести до результатів, прямо протилежних тим, на які розраховує Захід, ускладнить існуючі проблеми, потягнуть за собою радикалізацію діючих режимів, зміцнити позиції екстремістів, вважають у Парижі. Французьке керівництво усвідомлює, що проблеми регіону не мають простих і швидких рішень і прагне підтримати помірковані уряди. Створення Середземноморського союзу може стати підґрунтям у справі попередження конфронтації між Заходом і ісламським світом, наголошує у своїх виступах Н.Саркозі.
Нарешті, реалізація проекту повинна зміцнити позиції Франції в Євросоюзі, де, опираючись на активну підтримку з боку Іспанії і Португалії, вона претендує на особливу роль у справі налагоджування співпраці між Середземномор'ям і ЄС. Франція приміряє на себе роль впливового посередника між ЄС і Середземномор'ям, що особливо важливо в умовах, коли «східний напрямок», на якому у минулому вона мала значний вплив, сьогодні все більш сильніше контролюється Німеччиною. Цікаво, що остання неоднозначно сприйняла активізацію Франції в регіоні, побоюючись розпилення коштів ЄС на проекти, їй повністю не підконтрольні. Тим більше, що у жовтневому виступі, присвяченому Середземноморському союзу, Н.Саркозі наголосив, що його членами можуть бути прибережні країни. Таким чином, Німеччина, не будучи прибережною країною, опинилася як би у другому ешелоні, і, за свідченнями ЗМІ, це питання турбує керівництво країни. З точки зору Франції, організаційна форма союзу не повинна бути надто жорсткою, Як заявив Саркозі, Середземноморський союз буде реалізовуватися у формі окремих проектів співпраці, без створення спеціальних структур. Серед них - проекти очищення води у Середземному морі, розвиток ядерної енергетики, обмін студентами і розвиток «діалогу культур», а також співпраця у сфері забезпечення безпеки. Передбачалося, у тому числі, створити Середземноморський інвестиційний банк, у завдання якого входило б фінансування спільних проектів.
Головування Франції в ЄС, яке припало на друге півріччя 2008 року, ознаменувалось створенням в липні цього ж року нової організації - Союз заради Середземномор'я (Шіоп Гог Месііїеггапеап) (у більшості вітчизняних джерел назва цієї організації подається як Середземноморський союз), ініціативу якого понад рік лобіював Н.Саркозі. Він прокоментував цю подію дещо пафосно, але щиро: «Ми мріяли про це, і нині Союз заради Середземномор'я, став реальністю... європейська та середземноморська мрії є нерозривними». Нагадаємо, що ще 14 березня 2008 року у Брюсселі було ухвалене рішення про перетворення Барселонського процесу на Союз для Середземномор'я. Рішення від самого початку було покликане об'єднати країни ЄС і держави, що мають вихід до Середземного моря. За даними преси, до складу Середземноморського союзу французький президент передбачав включити Португалію, Іспанію, Францію, Італію, Грецію, Кіпр, Мальту, а також Туреччину, Ліван, Ізраїль, Єгипет, Туніс, Алжир, Марокко.
Таким чином новостворена організація перебирає на себе и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.