На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Зовншньополтичн вдносини США у бполярний перод. Завершення холодної вйни, становлення нового мжнародного порядку та проритети американської зовншньополтичної стратегї за президентв Б. Клнтона та Дж. Буша-молодшого. Ядерна стратегя США.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Междун. отношения. Добавлен: 21.01.2011. Сдан: 2011. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Зовнішя політика США за президентів Б. Клінтона та Дж. Буша-молодшого

План
1. Історія зовнішньополітичних відносин США у біполярний період
2. Завершення холодної війни, становлення нового міжнародного порядку та пріоритети американської зовнішньополітичної стратегії за президентів Б. Клінтона та Дж. Буша-молодшого
3. Трансформація ядерної стратегії США: причини та особливості
4. США і ЄС: стан та перспективи стратегічної трансатлантичної співпраці у XXI столітті

1. Історія зовнішньополітичних відносин США у біполярний період

Оскільки жодна з європейських країн не становила для США загрози, то політичні керівники Америки виказували абсолютну готовність використовувати і дотримуватись системи балансу сил у міжнародних відносинах. Томас Джефферсон сформулював американський варіант теорії рівноваги сил таким чином: "У першу чергу ми повинні молитися за те, щоб європейські держави, протистоячи одна одній, з метою збереження власної безпеки розміщували всі свої збройні сили на власній території і щоб у результаті цього решта світу перебувала у стабільному мирі." Упродовж всього XIX століття США з надзвичайною мастерністю маневрували між Францією та Великобританією не тільки з метою невтручання у європейську боротьбу за владу і збереження своєї незалежності, але й з метою власного територіального розширення. Відомо, що Сполучені Штати у роки Великої Французької революції і наполеонівських воєн оголосили нейтралітет, оскільки не бажали, щоб якась зі сторін отримала абсолютну перемогу. Томас Джефферсон охарактеризував наполеонівські війни як суперництво між двома тиранами: між Англією та Францією. Застосувавши політику неприєднання, Америка відкрила для себе всі переваги нейтралітету якінструмента своєї участі у міжнародних справах, якии часто застосовуватиме.
Разом з цим Сполучені Штати абсолютно не цуралися використовувати всі методи Старого світу, зокрема і територіальну експансію. Прирощення США відбувалося, як відомо, і у результаті війни за незалежність, і шляхом прямих військових загарбань, і купівлі. 1803 року уряд США домігся майже подвійного прирощення своєї території. За помірну плату - 15 млн.дол. - Франція в особі імператора Наполеона Бонапарта, не маючи можливості захищати свої колонії в Америці і маючи гостру потребу у грошах, продала Штатам свої володіння у Північній Америці під загальною назвою Луїзіана (1800 року Наполеон Бонапарт відібрав її в Іспанії). Це величезна територія близько 1 млн. кв. миль, яка охоплювала басейн річки Міссісіпі з портом Новий Орлеан. Французький імператор так пояснив цю угоду:"Ця територіальна поступка назавжди закріплює могутність Сполучених Штатів і цим я тільки що надав Англії супротивника на морях, який рано чи пізно вгамує її гординю." Луїзіана стала для США плацдармом висування претензій на іспанські території: Флориду та Техас. Зі слабкою Іспанією США вже не церемонились і упродовж 1810-1818 років окупували Флориду. 1819 року Іспанія без будь-якого викупу поступилася Штатам Флоридою.
Загалом до 1820 року Сполучені Штати виробили свої підходи у зовнішній політиці, які полягали: по-перше, у відмові від угод і зобов'язань з європейськими країнами; по-друге, у засудженні того, що відбувалося у Старому світі, тобто результатів політики балансу сил; по-третє, розглядали власну експансію на теренах Північної Америки як "доленосну місію."
Ці підходи, які вже діяли на практиці, були узагальнені у заяві п'ятого президента США Джеймса Монро у 1823 році. Вони і склали відому нам "доктрину Монро", яка проголошувала концепцію неучасті СІ IIА у європейських справах; невтручання Свропи у латиноамериканські події і у справи Американського континенту загалом; порушення Європою цього принципу розглядалось Штатами як загроза мирові та американській безпеці, тобто, іншими словами, як casus belli. »Тазом з тим "доктрина Монро' виправдовувала американське втручання у справи інших американських держав у разі наявності реальної загрози для самих себе, яка могла досить розлого трактуватись американськими політиками.
Так розпочалась ера американського ізоляціонізму і водночас глобалізму. Доктрину Монро необхідно вважати першою офіційною доктриною США, яка була спрямована на встановлення гегемонії у Західній півкулі. Реалізація панамериканських настанов цієї доктрини дозволили США збільшити наприкінці 1860-х років свою територію майже вдвоє. За результатами американо-мексиканської війни 1846-1848 років Сполученими Штатами було анексовано майже половину території Мексики (Техас, Каліфорнія, Вайомінг). 1867 року США купили у Росії Аляску за 7 млн.200 тис. дол., тобто росіяни віддали 1 га своєї території за 4 дол. За результатами іспано- американської війни 1898 року США відвоювали Філіппіни, Пуерто-Ріко, Гуам, Кубу перетворили у свою колонію. А далі будівництво Панамського каналу, який дав Штатам ключ до домінування як в Атлантичному, так і Тихому океанах. Проте у той же час Штати не обмежились своїм континентом. Вони облаштували низку оборудок в Азійському регіоні.Так, 1844 року вони уклали договір з Китаєм, який гарантував американському флоту право входження до визначених в ньому китайських портів і спеціальні права та привілеї для американських торгівців. 1853 року США примусили Японію підписати договір, який відкрив цю країну для американської торгівлі.
Поступово Сполучені Штати Америки перетворилися у одну з наймогутніших світових держав. На 1885 рік США випередили Великобританію, "майстерню світу" за обсягом виробленої продукції. На кінець сторіччя вони споживали електроенергії більше ніж Німеччина, Франція, Австро-Угорщина, Росія, Японія та Італія разом узяті. Завдяки іміграції чисельність населення країни подвоїлась і демографічна динаміка зберігала позитивну тенденцію. Але практично до початку Першої світової війни американські зброїні сили за своєю потугою і боєздатністю займали 14- 17 місце у світовій табелі про ранги, хоча наприкінці 80-х років XIX століття Вашингтон розпочав розбудову власного наступального, ударного флоту. США також не брали участі у міжнародних конференціях і трактувались провідними світовими акторами як другорядна держава.
Разом з тим, в умовах позірного ізоляціонізму державні мужі США розробляли дві ідеї, які на перший погляд суперечили одна одній: американські цінності та інститути оголошувались універсальними; 2) їх розповсюдженн у світі вважалось би успішним, якби Америка спочатку вдосконалила б їх у себе вдома. Американські ідеологи настільки твердо вірили у неухильний рух до процвітання,свободи й справедливості, що письменник Джон Луіс 0"Салліван сформулював на основі цієї віри доктрину передбачуваності.
До початку XX століття віра у глобальну місію США трансформувалась у тверде переконання, що ключем до міжнародного благополуччя повинно стати розповсюдження на решта світу американських досягнень та цінностей. Так сформувалось два підходи у зовнішній політиці Штатів: ізоляціоністський та місіонерський.
1904 року президент Теодор Рузвельт запропонував інтервенціоністські принципи, відомі як "доповнення Рузвельта" до доктрини Монро. їхній зміст: Америка має право на втручання -інтервенцію - (у внутрішні справи країн) Західної півкулі - і не тільки з метою попередження впливу зовні, як це передбачалося доктриною Монро, але також і, можливо, передовсім - з метою захисту національних інтересів Сполучених Штатів. Щоправда, тоді ж американський уряд проголосив генеральне право на інтервенцію будь-якої іншої цивілізованої нації. У Західній півкулі це право належало лише Штатам. Т.Рузвельт був першим американським президентом, який наполягав на тому, що обов'язок Америки - розповсюджувати свій вплив на весь світ і будувати свої стосунки зі світом на основі концепції національних інтересів. І якщо інтереси його країни зіштовхуються з інтересами інших країн, то вона зобов'язана власною потугою переломати ситуацію на свою користь.
Практичні дії Рузвельта випереджали теорію: 1902 року інтервенція на Гаїті; інспірували переворот у Колумбії, у результаті якого від Колумбії відокремилась Панама, що, у свою чергу, дозволило завершити будівництво Панамського каналу; 1905 року встановили фінансовий протекторат над Домініканською республікою; 1906 року американські війська окупували Кубу. Тоді ж Рузвельт почав активно втручатись у світову політику, спрямовану на досягнення світової рівноваги. Так під час російсько- японської війни США, не бажаючи домінування Японії чи цілковитого ослаблення Росії, виступили посередником між цими обома країнами, у результаті чого було укладено Портсмутський мир (штат Нью-Йорк). Так в Азії було досягнуто відповідного балансу сил, за якого Японія при підтримці Великобританії, з якою уклала 1902 року військовий договір, стала противагою імперській Росії. США поводились у регіоні на зразок того, як це робила Великобританія у Європі.
Наприкінці XIX століття розробляється концепція "сфер впливу", за якої вплив у великих регіонах належав конкретним великим державам. Наприклад, Сполученим Штатам - у Західній півкулі. Виходячи з цієї концепції, у 1908 році США погодились з окупацією Кореї Японією.
З початком Першої світової війни США проголосили нейтралітет, який мав зберігатись до тієї пори, доки Америка не отримає можливість виступити у ролі арбітра у цьому світовому зіткненні. Новий президент В.Вільсон вже не переймався, як його попередники, проблемами збереження європейської рівноваги і не боявся, що зміна балансу сил в Європі загрожуватиме американській безпеці. 1915 року він запропонував доктрину, згідно якої призначення Америки полягало в тому, щоб протистояти агресії будь-де. Звідси витікало, що Америка нічим не обмежена у виконанні своєї місії за кордоном.Ця позиція робила вступ США у Першу світову війну неминучим.
Участь у війні і досягнення перемоги в ній разом з Великобританією, Францією та іншими країнами визначив необхідність трансформації американських зовнішньополітичних принципів, зміну ролі й статусу США у світі. Нагадаємо, що на США припадало на час війни третина світового валового продукту. Вони втратили у роки війни 116 тис. осіб, з них 50 відсотків померла від пандемії грипу. Це друге місце з кінця у списку воюючих країн. США перетворились у світового економічного лідера. На їхню долю припадало 85 відсотків світового виробництва автомобілів, 2/3 нафти, 50 відсотків вугілля. США посіли перше місце за експортом товарів і капіталів, перетворилися з боржника у світового кредитора. Лише європейські країни заборгували їм 11 млрд. дол. Ці економічні здобутки стали підставою американських намагань забезпечити собі політичну гегемо-нію у світі, що суперечило інтересам і планам Великої Британії та Франції.
1914 - Вільсон говорив: „США не мають честі бути господарями світу, але їм належить честь нести плач^ніґсвітло свободи, справедливості". У 1917 році зміст його риторики був прямо протилежним: „Перед нами постало завдання фінансувати весь світ, а той, хто дає гроші, повинен навчатися управляти світом";
„Існують американські принципи і американські політики, ми стоїмо тільки за них. Вони являються приігітнами всього людства і повинні восторжествувати".
Програма миру, яку запропонував В. Вільсон, дістала назву "14-и пунктів". Окрім статей, що віддзеркалювали особливі пріоритети США, а саме: свободу судноплавства, усунення економічних бар'єрів у торгівлі, інші пропонували демократичний варіант післявоєнного мирного врегулювання, навіть нову систему міжнародних відносин. "14 пунктів" проголошували скорочення національних озброєнь, звільнення російських територій та право Росії на власний вибір політичного розвитку, повернення Франції Ельзасу та Лотарінгії, виправлення за національною ознакою кордонів Італії, автономію народам Австро-Угорщини, суверенітет турецьких територій, створення польської держави та Ліги Націй.
Американську програму миру не можна вважати однозначною та стандартною. Американські історики і тоді, і зараз, характеризують її як один з провідних документів американської історії, як документ альтруїзму, миролюбства, що США не мали загарбницьких планів, що лише вони прагнули встановити новий світовий порядок на принципах свободи, демократії та справедливості.
В радянській історіографії „14 пунктів" Вільсона трактувалися як чистісінька демагогія, яка посильна була завуалювати агресивні плани США. Насправді ж, США переслідувати свою мету - встановлювати новий світовий порядок, в якому Сполучені Штати відіграли б провідну роль, тому вони не прагнули перерозподілу території, колоній. їм потрібна була світова гегемонія (ліквідація таємних договорів, в укладенні яких вони не брали участі; ліквідація митних бар'єрів; принцип „відкритих дверей", та „рівних можливостей - особливо щодо Китаю" і створення Ліги Націй під своєю орудою). США фактично оголосили "хрестовий похід" заради поширення американських ідей і цінностей.
Щоправда, В. Вільсон розумів необхідність змін, адже, на його думку, „стабільний мир і кращий порядок необхідні для боротьби проти більшовизму". Мені здається, що „14 пунктів" має двоїстий характер, поєднуючи в собі, з одного боку принцип американського глобалізму, а з іншого лібералізму, тобто гегемонії Америки і ліберальної альтернативи як противаги соціалізмові. Безперечно, 14 пунктів В.Вільсона надавали новій системі міжнародних відносин більш цивілізованого характеру і були більш раціональною (адекватною) відповіддю на виклики часу.
Але повоєнне американське лідерство виявилося короткотривалим. Гору в консервативних політичних колах взяв знову ізоляціонізм. Щоправда, США втрутилися у міжнародні економічні питання 20-х років XX століття (плани Дауеса та Юнга), оскільки прагнули повернути собі борги.
Отже, після Першої світової війни США взяли старт до світового лідерства, а фінішували після 1945 року. Ф.Д.Рузвельт заявив ще у січні 1941 року, що метою американської політики є "чотири свободи - свобода слова, свобода релігії, свобода від бідності і свобода від страху" - і при цьому у всьому світі. Така собі доктрина месіанського глобалізму.
Разом з тим Рузвельт, як і кожен з переможців, мав своє бачення повоєнного міжнародного порядку. На його думку, мир і стабільність у світі мали забезпечуватись чотирма великими державами: США, СРСР, Великобританією та Китаєм. Ця точка зору Рузвельта відома в історії як концепція "чотирьох поліцейських", яка нагадувала Священний союз. Обидві системи презентували собою спробу зберегти мир за допомогою коаліції переможців-однодумців. Він заперечував тезу про те, що тотальна поразка Німеччини створить вакуум, який, можливо, постарається заповнити переможний Радянський Союз. Виходячи з цього, відмовлявся застосовувати контрзаходи проти можливого суперництва між переможцями. Завойований мир, на його думку, необхідно було захищати шляхом системи колективної безпеки, як це відбулося у роки війни через дію антигітлерівської коаліції, такого своєрідного "концерту". Передбачалось, що кожна країна демонструватиме добру волю, але водночас всі країни будуть пильними. Звідси Рузвельт не мав жодного наміру тримати американські збройні сили в Європі, тим більше у якості противаги Радам. Американський президент навіть мав намір, щоб лише "чотири поліцейські" володіли ядерною зброєю. Нарешті, він також був сповнений рішучості припинити існування британської та французької колоніальних імперій.
Але його партнери у Другій світовій війні мали свої плани. Черчілль, у свою чергу, прагнув відновити традиційну рівновагу сил в Європі. Це означало перебудову Великобританії, Франції і навіть переможеної Німеччини таким чином, щоб вони разом з США могли протистояти радянському колосу на сході. Сталін же прагнув отримати готівкою за отриману перемогу і втрати: поширити радянський вплив на Центральну Європу.
Таким чином, рузвельтівська концепція не могла бути зреалізована, оскільки після війни 1939-1945 років не існувало жодної рівноваги сил.
Найбільш радикальні зміни після Другої світової війни стосувались двох країн: США та СРСР.
Вражаючим виглядав геополітичний, економічний та військовий потенціал Сполучених Штатів. їхня територія абсолютно не постраждала. Людські втрати не перевищували, за всіма оцінками, 400 тис. осіб. Разом з тими, хто пропав безвісти, 415 тис. Воднораз населення країни зросло за роки війни з 131 млн. до 140 млн. осіб, а обсяг валового національного продукту з 90,5 млрд. дол. до 211,9 млрд. дол., тобто більше ніж у два рази. Ще у 1943 році військове виробництво США зрівнялося за своїми масштабами з аналогічним виробництвом Німеччини, Великобританії та Радянського Союзу, разом узятих. У перші повоєнні роки Штати зосередили у своїх роках 70-75 відсотків світового золотого запасу. Не дивно, що за рішенням Бреттон-Вудської міжнародної конференції 1944 року долар було оголошено світовою резервною валютою. У 1947 році на США припадало 54,6 відсотка світової промислової продукції (без СРСР); вони контролювали 59 відсотків світових запасів нафти, 50 - машинного партку, 41 - виробництва товарів та послуг. Тоді ж, а вірніше у 1949 році, дохід на душу населення у США становив 1453дол. ( у Великобританії - 773 дол., Франції - 482, у ФРН - 320).
Збройні сили США нараховували на 1945 рік 12 млн. осіб (у 1936 році всього 176 тис.), вони обладнали у різних куточках планети 2300 військових баз. їм належав найпотужніший флот. Разом зі своїми союзниками займали у травні 1945 року Францію, Італію, країни Бенілюксу, Західну Німеччину. І, нарешті, монопольно володіли зброєю надпотужної сили - атомною бомбою, яку випробували у Японії 6 і 9 серпня 1945 року.
Ці результати участі США у Другій світовій війні стали підставою для кардинальних змін у їхніх повоєнних зовнішньополітичних пріоритетах.
Якщо вдатись до короткого формулювання, то відбувся докорінний поворот від досі декларованого ізоляціонізму до інтервенціонізму, тобто переходу до політики активної участі у глобальному повоєнному облаштуванні. Глобалізація зовнішньополітичних пріоритетів США означали відмову від заповіту першого президента Дж. Вашингтона не брати участі у політиці поза американським континентом, від настанов "доктрини Монро", за якої світ ділився на "американську" та "європейську" сфери, невтручання США у справи європейських держав та відповідну відмову останніх від прагнення "поширити свою систему" на Північну та Південну Америку.
Після Другої світової війни Сполучені Штати дивились на "стару Європу" дещо зневажливо, яка нічого, крім вселенського клопоту, їм не приносить. Тоді як свою країну американські керівники вважали центром співдружності майбутніх прогресивних держав, яка замінить "старий світ", що переживав часи занепаду. Курс на встановлення у світі американської гегемонії дістав назву "Pax Americana" ( з лат. - "світ по-американськи"). Отже, сценарій був чітким та одвертим: перебудова світу за американським проектом й зразком.
СРСР, як і США, володіли величезною територією, населенням, багатющими природними ресурсами та економічними можливостями. Незважаючи не великі руйнування та людські втрати, Радянський Союз у ході війни також отримав серйозне підґрунтя претендувати на статус світового лідера. Передовсім перемоги Червоної армії - від Сталінграда, Курська і Орла до Берліна і наступні операції у Східній Європі узаконили претензії СРСР на роль великої держави. Якби не ці перемоги, то його прагнення були б марними. Радянські збройні сили зіграли вирішальну роль у розгромі німецької армії, найпотужнішої у світі, хоча і втратили, за американськими даними, 7 млн. вбитими і 5,5 млн. полоненими.
Найголовніше полягало в тому, що з розгромом та окупацією Німеччини та Японії СРСР позбувся своїх військових суперників у Європі та Азії. На травень 1945 року СРСР контролював всю Східну, Центральну
Європу й Східну Німеччину. Участь Радянського Союзу у розгромі Японії лише підсилив радянські претензії на статус наддержави.
Щоправда, економічні паралелі між СРСР та США за результатами війни є асиметричними. СРСР в економічному плані виглядав справжнім карликом у порівнянні з США. Якщо американський ВНП за роки війни зріс на 70 відсотків, у СРСР він скоротився на 20 відсотків. Чисельність радянської країни скоротилася з 194 млн. у 1940 році до 170 млн. у 1945. Було знищено 30 тис. фабрик і заводів, зруйновано 1710 міст та 70 тис. сіл, 25 млн. осіб залишились без даху над головою.
Нарешті, у 1949 році СРСР випробував власну атомну зброю і таким чином ліквідував американську монополію. Хоча у вересневій заяві ТАРС 1949 року про успішне випробування радянської ядерної бомби йшлося також і про те, що вже у 1947 році вСРСР не існувало секрету щодо цієї зброї. Не дивно, що саме у вересні 1947 року відбулася реанімація Комінтерну у вигляді Комуністичного Інформаційного бюро, яке отримало чітке завдання - поширення радянського досвіду соціалістичного будівництва у Східній Європі і Східній Німеччині у тому числі.
На грунті вище перерахованих фактів СРСР формував свій погляд на повоєнне облаштування світу - утвердження соціалістичної системи шляхом перемоги пролетарської революцій у світовому масштабі. Лише один приклад. Підписавши на Ялтинській конференції "Декларацію про звільнену Європу, в якій Сталін зобов'язувався провести у Східній Європі вільні вибори і встановити демократичні уряди, він зразу ж порушив обіцянку. Радянський вождь не дотримав слова, даного в Ялті, у тому сенсі, як його розуміли американські керівники і американська громадскість.
Між двома головними переможцями існувала непоборима ідеологічна прірва. Врешті-решт, розпочалася "холодна війна" та біполярна система міжнародних відносин під назвою Ялтинсько-Потсдамська. Життя Ф.Д.Рузвельта обірвалось 12 квітня 1945 року.
Хоча союзники загалом розв'язували нагальні повоєнні проблеми, проте над усім панував дух "холодної війни". "Холодна війна" - це планетарна двостороння конфронтація СРСР і США та їх союзників на конкретній ідеологічній основі, яка характеризується боротьбою за сфери впливу і кризами, що ставили світ на грань глобальної війни з застосуванням ядерної зброї. Холодна війна стала третьою і останньою у XX столітті світовою війною. Як особлива форма прояву міжнародних відносин, вона була унікальним політичним феноменом, який не маж аналогів у світовій історії.
"Холодна війна" була незвичною, нетрадиційною, але тотальною, оскільки охоплювала всі сфери суспільного життя: ідеологічну, політичну, економічну, військову, психологічну. Вона також характеризувалась глобальним характером, тому що охоплювала всі регіони світу, накладала той чи інший відбиток на всі події міжнародного життя, які так чи інакше зачіпали всі країни та держави.. Вона провадилася з допомогою безпрецедентно жорстких невоєнних і нетрадиційних засобів, використання яких, в кінцевому результаті, і визначили характер, форми і масштаби "холодного протистояння", які жодним чином не вписувались в рамки звичайної збройної боротьби. До речі, дослідження цього феномену є нині актуальним, оскільки сучасні світові події розгортаються так, щр не виключається нова холодна війна - друга холодна війна, але вже у XXI столітті.
Холодній війні, як світовій війні, були притаманні всі загальні риси, якими характеризуються інші світові війни:
1) теоретичним підґрунтям її виникнення були геополітичні доктрини двох наддержав - СРСР і США;
2) війна ропочалася в Європі, де знаходився головний театр силових дій, як і Перша і Друга світові війни;
3) основним політичним змістом холодної війни було протистояння країн-лідерів, які очолювали військово-політичні блоки (США -НАТО; СРСР - ОВД);
4) боротьба точилася за правр формувати зону геополітичного впливу;
5) війна носила глобальний характер;
Фултонська промова У.Черчілля та опублікована в липні 1947 року в бюлетені американського держдепартаменту "Форін афферс" стаття "Витоки поведінки Рад" під псевдонімом "Містер Ікс" стали теоретичною базою нової американської стратегії стримування. У статті, автором якої був той самий Дж.Кеннан, стверджувалося, що Росія, хоча й прагне уникнути війни, але готова на експансію всіма іншими засобами, що Америка та її союзники повинні відповісти "тривалим, терплячим, але твердим і пильним стримуваням російських експансіоністських тенденцій", не виключаючи можливості "прямого застосування контрсили."
Метою американської політики стримування мала стати гарантія того, що вплив Москви обмежиться теренами, які вона вже контролювала. Разом з тим було б помилковим приписувати американській зовнішній політиці часів Г.Трумена струнку логіку і глобальну послідовність, адже жодного геополітичного плану не існувало. Дії президента слід розглядати радше як послідовні, але імпровізовані заходи з метою реагування на світові події. Незважаючи на загальну риторику, 33-й президент США не мав ні наміру, ні достатніх військових сил, щоб перетворити свою країну на "світового жандарма". Політика труменівської адміністрації до 1949 року зводилася лише до економічного стримування дійсних чи уявних радянських експансіоністських планів шляхом двосторонньої економічної допомоги країнам, санкцій, лібералізації торгівлі і валютної політики, економічної стабілізації своїх партнерів. Геополітична філософія "стримування" була спрямована в першу чергу на забезпечення оборонних позицій США у Західній Європі і далі - на Близькому Сході, в Азії та інших частинах світу, де Москва намагалася поширити свій вплив. Виходячи з цього, Вашингтон здійсни в низку зовнішньополітичних та військових заходів, таких як розгортання мережі військових баз, утворення оборонних альянсів тощо. При цьому ні Пентагон, ні держдепартамент, ні секретні служби, ні сам президент не передбачали прямої воєнної конфронтації з СРСР, економічна могутність якого була підірвана війною і для відновлення якої потрібні були роки. Суттєвим виявився той факт, що радянська політика могла б справити психологічний вплив на населення ослаблених західних демократій. До речі, така роль США як стримувача московської агресії була б неможлива, якби вона не знайшла у західноєвропейських країнах, особливо у Великобританії, Бельгії, Голландії та недавно створеній ФРН підтримки й розуміння того, що присутність американців у Європі є умовою їхнього національного виживання. Навіть важко переоцінити вплив, який справив американський президент на подальшу долю західних країн.
Загалом у контесті згаданих обставин американська зовнішня політика часів Г.Трумена зазнала глибокої еволюції - від рузвельтівської концепції партнерства та обопільного контролю за дотриманням миру й стабільності в світі до повної її переорієнтації та переходу до політики "стримування", внутрішнього послаблення і конфронтації з СРСР.
Найбільшій критиці піддається єдина акція труменівської адміністрації - атомне бомбардування японських міст Хіросіми та Нагасакі. У своєму потсдамському щоденнику Г.Трумен писав: "Ми розробили найстрашнішу в історії людства зброю. Цю зброю буде застосовано проти Японії так, щоб військовими цілями стали воєнні об'єкти, солдати і моряки, а не жінки і діти. Навіть якщо японці - дикі, безжалісні, жорстокі і фанатичні, то ми як керівники світу навіть в ім'я загального блага не можемо скинути цю жахливу бомбу ні на стару, ні на нову столицю." До речі, після атомного нападу на японські міста дослідники та політики висували різну аргументацію. Можливо, було б доцільніше попередити японців, здійснивши пробне бомбардування, чи, в крайньому разі не поспішати зі скиненням другої бомби. Проте ці аргументи не враховують того факту, що американці мали у своєму розпорядженні лише дві атомні боєголовки, випробування яких могло зазнати невдачі, а бомба створювалася тільки для того, щоб її використати. Пишуть, що Г. Трумен перебував під враженням японських методів ведення війни: раптовий напад на Перл-Харбор, розправи над полоненими. Сам він вважав, що атомне бомбардування врятувало життя сотням тисяч американців та японців, які загинули б при вторгненні на острови. Проте "атомний синдром" вже ніколи не залишав 33-го президента США. Він не піддався тискові застосувати атомну зброю під час першої Берлінської кризи та в Кореї проти Китаю, відхилив ці пропозиції з моральних, стратегічних та дипломатичних причин. Г.Трумен вбачав в атомній бомбі насамперед політичну зброю, яку можна буде застосувати тільки під час прямої конфронтації з Радянським Союзом, в разі якщо виникне загроза існуванню США.
"Доктрина Трумена". Промова, виголошена 12 березня 1947 року 33-м американським президентом у конгресі і названа згодом "доктриною Трумена" була відповіддю та реакцією на конкретну ситуацію. 23 лютого того ж року англійський прем'єр К.Еттлі повідомив США, що через економічну і особливо фінансову кризу, яку переживала його країна, Великобританія припиняє виконання своїх обов'язків щодо Греції та Туреччини і виводить свій 40-тисячний військовий контингент. Нагадаємо, що це відбувалося в умовах посиленого тиску Кремля на Туреччину від якої вимагали низку територій та переорієнтації її зовнішьної політики, а також спроб СРСР закріпитися у Греції з допомогою грецьких партизанів, керованих комуністами. В цій критичній ситуації Гаррі Трумен закликав конгрес надати Греції і Туреччині військову та фінансову допомогу і тим самим врятувати ці країни від комуністичної небезпеки. Американський парламент підтримав заклик президента: Греції і Туреччині було виділено по 200 млн. дол. і таким чином відновлено в цих країнах довоєнні політичні структури.
Економічним механізмом політики стримування комунізму став план Маршалла, або інакше - Програма європейської відбудови. Теоретичною основою цього плану стала промова, виголошена держсекретарем США Дж. Маршаллом в червні 1947 року перед студентами Гарвардського університету. Програма економічної відбудови європейських країн передбачала попередження економічного застою та хаосу, які могли стати грунтом для поширення комуністичної ідеології. Водночас план Маршалла замінив неефективну систему двосторонньої допомоги європейським країнам. Його завдання полягало в тому, щоб відбудувати народне господарство країн Західної Європи, забезпечити їхній стабільний розвиток, що мало привести до загального добробуту і нормального життєвого рівня населення.
Створення 1949 року Організації Північноатлантичного договору (НАТО) слід розглядати як політичне та оборонне доповнення політики економічного стримування, до того ж "подвійного стримування", спрямованого як проти СРСР, так і проти Німеччини. Висхідним моментом появи НАТО стали вимоги Великобританії та Франції до США про військову допомогу. Щоправда, у договорі НАТО були відсутні постанови, які передбачали б автоматичні зобов'язання захисту Європи з боку Сполучених Штатів. Такі дії міг санкціонувати лише американський конгрес, який ще 1947 року прийняв резолюцію Вандерберга, яка означала офіційну відмову Вашингтона від практики неприєднання до військово-політичних об'єднань за межами Західної півкулі в мирний час і дозволяла входження Штатів у військові союзи для захисту вільного світу. Ця резолюція стала юридичною підставою у діяльності американського уряду. Тільки 1951 року американські військові підрозділи були включені до складу армії НАТО. До того ж ні військові, ні Трумен не зв'язували створення Північно- Атлантичного блоку з постійною присутністю США в Європі. Ця тенденція не змінилася навіть після успішного випробування радянської атомної бомби. Зміни відбулися після північнокорейського нападу у червні 1950 року на
Південну Корею, підтриманого СРСР та Китаєм. Воєнні дії Кім Ір Сена були оцінені в Америці як початок глобальної радянсько-китайської воєнної агрессії, як "друга Греція".
Політика стримування передбачала чіткі географічні межі для поширення радянського впливу. В Європі вони були вже достатньо окреслені. В Азії їх необхідно було визначити. Американське керівництво вважало, що азіатський континент буде форпостом їхнього впливу і що їхнім інтересам тут нічого не загрожує. Це переконання зумовило невтручання американських наземних військових сил у китайський громадянський конфлікт між націоналістами та комуністами. США надавали фінансову допомогу китайським націоналістам для закупівлі зброї та допомогли Чан Кайші 1949 року перебратися з більшістю свого уряду та армії на острів Тайвань. Тут було проголошено Республіку Тайвань ( під контролем Чан Кайші опинилися Пескадорський архіпелаг та ще декілька невеликих островів), яку Штати визнали.
Сполучені Штати не надали також належної уваги зверненням та попередженням керівництва Південної Кореї про вірогідність агресії з боку північнокорейського лідера, підтриманого комуністичним Китаєм та Радянським Союзом. Після нападу 25 червня 1950 року Кім Ір Сена на Південну Корею і початку громадянської війни на Корейському півострові США діяли під егідою ООН. Рада Безпеки ООН за американською ініціативою прийняла рішення про організацію та відрядження спільних оонівських сил на допомогу південним корейцям. Керівництво ними було доручено Сполученим Штатам. На допомогу Кім Ір Сену поспішили Китай та СРСР. Корейська війна набирала позиційного характеру.
Своєрідною компенсацією за втрату Китаю, контролю над усією Кореєю стало для США підписання ними 30 серпня 1951 року угоди про гарантії Філіпінам та укладення 1 вересня цього ж року Тихоокеанського пакту (АНЗЮС) у складі США, Австралії та Нової Зеландії. Нарешті, після тривалої і складної підготовки 8 вересня 1951 року у Сан-Франциско було підписано мирний договір з Японією. Його підписантами стали 48 держав. Представники СРСР, Польщі та Чехословаччини, які брали участь у розробці договору, відмовилися поставити свої підписи під ним. Цього ж дня США та Японія уклали договір про безпеку, за яким Штати отримали право на дислокацію своїх збройних сил на японській території
Труменівський курс на "стримування" комунізму республіканці гостро критикували в період передвиборної кампанії 1952 року. Цю доктрину вони вважали недієвою, аморфною, пасивною, боягузливою.
У боротьбі за крісло у Білому домі Дуайт Ейзенхауер використав нову зовнішньополітичну доктрину, замінивши політику "стримування" політикою "відкидання", "звільнення" від комунізму. Її теоретиком був Дж.Фостер Даллес (1888-1959) - держсекретар США у 1953-1959 роках, який політику "стримування" розглядав як оборонну і таку, що не може бути ефективною проти агресії, і запропонував альтернативу - боротися за "звільнення" Східної Європи методами, "близькими до справжньої війни", - війною політичною, психологічною і пропагандистською. В інших регіонах США забезпечували свій вплив шляхом створення військово-політичних пактів та економічної допомоги. Після корейської війни у Вашингтоні дійшли висновку про необхідність силової відповіді на будь-які прояви комуністичної загрози. Дії комуністичних повстанців в Індонезії, Бірмі, Таїланді розглядалися як скоординованийнаступ світового комунізму і підтверджували теорію про можливість дії принципу "доміно". США висунули на перший план завдання боротьби з комунізмом у будь-якому куточку планети. Це згодом привело їх до В'єтнаму.
На рубежі 1950-1960-х роківу зв'язку з появою ракетної техніки ( у 1957 році СРСР вивів у космос перший штучний супутник землі), всупереч антагоністичним економічним та військово-політичним блокам, усе виразніше формувалося усвідомлення глобальної взаємозалежності світу, необхідності дієвого контролю над гонкою озброєнь. Серед американської політичної еліти у цьому контексті можна виділити три підходи: 1) представники першого пропонували враховувати тодішні світові реали і пристосуватися до них, обмеживши американське втручання у світові проблеми; 2) інші виступали за широке використання економічних, політичних та ідеологічних важелів; а в крайньому випадку і "малих воєн" для захисту американських інтересів; 3) третій, найбільш небезпечний підхід, представники якого - передовсім військово-промислового комплексу - наполягали на можливості застосування "превентивної ядерної війни".
У цих світових умовах зовнішня політика 35-го президента США Дж.Кеннеді мала досить своєрідний характер. Вона характеризується переплетінням двох тенденцій: з одного боку, нагнітанням військової противаги, прикладом чого може слугувати співучасть в інтервенції проти Куби на Плайя-Хірон у квітні 1961 року; з другого, поверненням до реалістичної лінії, спрямованої на відповідне послаблення міжнародної напруги, а саме: заміною попередніх зовнішньополітичних принципів новою стратегічною доктиною «гнучкого реагування» на зміни у світі, визнанням необхідності (щоправда, далеко не всіма американськими політиками) мирного розв'язання міжнародних проблем, зрушень радянсько-американських відносинах. У 1955 році СРСР випробував рекордну 50-мегатонну водневу бомбу, вибуховий гриб якої піднявся на 67 км вгору, а радіоактивна хмара фактьично накрила всю планету. Радянський Союз мав тоді вже і 1 ОО-мегатонну водневу бомбу. Цей факт був однією з причин підписання 1963 року Договору про заборону атомних иррообовувань у трьох середовищах.
Доктрина "гнучкого реагування", взята офіційним Вашингтоном на озброєння на початку 1960-х років, діяла і у роки президентства Л.Джонсона. Він продовжив політику нормалізації відносин з СРСР: всупереч позиції конгресу надав московському урядові кредити на закупівлю хліба в американських фермерів; 1964 року оголосив доктрину "наведення мостів" (розвиток торговельних і гуманітарних зв'язків із деякими соціалістичними країнами), 1968 року підписав Договір про нерозповсюдження ядерної зброї а під завісу свого урядування готувався до переговорів щодо обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-1).
Діючи в дусі кеннедівського "Союзу заради прогресу", Л.Джонсон все ж 1965 року проголосивнову доктрину, названу його ім'ям, яка передбачала право США на військові дії на латиноамериканському континенті з метою захисту своїх громадян". Куди б не прямували американські громадяни, разом з ними йде цей прапор (йдеться про американський прапор - О.І.), щоб захистити їх - заявив президент. У зв'язку з цим у травні 1965 року американський військовий контингент було введено на територію Домініканської Республіки, яка переживала серйозну політичну кризу.
У близькосхідному конфлікті, зокрема, під час шестиденної війни Ізраїлю з арабськими країнами (5-10 червня 1967 року), американські збройні сили стали на бік Тель-Авіву і таким чином було знехтувано політику нейтралітету у близькосхідному конфлікті, започатковану ще Д.Ейзенхауером.
Фатальною для Джонсона і взагалі для американців стала в'єтнамська війна. Ліндон Джонсон пояснював втручання США у в'єтнамську війну винятково моральними імперативами, а не національними інтересами, оскільки, запевняв він альтруїзм є основою всієї американської політики. Проте невдачі Штатів у В'єтнамі розладнали суспільний консенсус.
Президентство Р.Ніксона та Дж.Форда припало на своєрідний період у міжнародній політиці, який отримав назву розрядки. Це була перша половина 1970-х років. Серед причин, які обумовили розрядку, слід згадати: переорієнтацію зовнішньої політики США, що сталася у зв'язку зі зміною можливостей та союзницькими зобов'язаннями у Західній Європі. Відіграли свою досягнення військово-стратегічного паритету між США та СРСР; необхідність урівноваження їхніх позицій щодо регіональних впливів (США зазнали поразки у В'єтнамі, а Радянський Союз зіткнувся із серйозними проблемами у стосунках з Китаєм), розпад колоніальної системи тощо.
Найсуттєвішою проблемою для адміністрації Ніксона була війна у В'єтнамі, в якій щомісяця гинуло 500 американських вояків, і яка поглинала величезні кошти, роз'єднувала націю і підривала міжнародний авторитет США.
Зайнявши Білий дім, 37-й американський президент уже в липні 1969 року проголосив нову стратегію США у в'єтнамській війні, яка отримала назву "доктрини Ніксона". Суть її полягала передусім у "в'єтнамізації" війни (азіати воюють проти азіатів), тобто заміні американських збройних сил
південнов'єтнамськими, а також у тому, щоб і Надалі надавати військову таматеріальну допомогу Сайгонові; тїровадити зовнішню політику адекватну їхнім можливостям Сполучених Штатів, рівномірно розподіляти відповідальність на союзників у всіх конфліктних ситуаціях.
Вже в червні 1969 року почалася евакуація півмільйонного американського контингенту з Південного В'єтнаму ж року. На травень 1972 року тут залишалось 69 тисяч американців. Але, при цьому відновилося бомбардирування північнов'єтнамських територій. Саме це, на думку деяких істориків, змусило Ханой підписати у Парижі 27 січня 1973 року угоду про "припинення військових дій та відновлення миру у В'єтнамі". Упродовж наступних 60 днів були виведені всі американські сили, здійснено обмін військовополоненими. Процес евакуації американських вояків з В'єтнаму завершився у березні 1973 року. А 1975 року Сайгон упав і весь В'єтнам опинився під контролем комуністів. У цій війні загинуло 58 тисяч американців і 2 млн. в'єтнамців. 120 тисяч учасників бойових дій після повернення на батьківщину надзвичайно важко проходили адаптацію до мирного життя. "В'єтнамський же синдром", страх бути втягнутими у нові кровопролитні воєнні конфлікти надовго запанував серед американців. Не дивно, що конгрес 1973 року всупереч вето президента прийняв закон, який зобов'язував главу держави про кожне застосування сили повідомляти упродовж 48 годин і, якщо конгрес за цей час не оголосить війни, припинити воєнні дії через два місяці.
У слід за "доктриною Ніксона" та замиренням у В'єтнамі відбулося корегування військово-політичної стратегії США: на зміну "гнучкому реагуванню" прийшло "реалістичне стримування". Тодішній міністр оборони США пояснив: "Чотири головних фактори реальної дійсності викликали нову стратегію: стратегічна реальність, фінансова реальність, реальне становище з людськими ресурсами і політична реальність.
У відповідності з новою доктриною Р.Ніксон підняв на новий щабель відносини з СРСР ( було укладено за першу половину 1970-х років майже 200 американо-радянських угод і найголовніше у 1972 році підписано Договір про ПРО); було дано старт процесу арабо-ізраїльських переговорів. 1970-го року підписана чотиристороння угода по Західному Берліну.
Після відставки Р.Ніксона відбудеться реанімація ідеї про поширення американських цінностей у глобальному масштабі. Неоконсервативні політики, представником яких стане Р.Рейган, ввжали політику Ніксона щодо СРСР здачею позицій.
Про зовнішню політику Джіммі Картера (1976-1980) не доведеться багато говорити: вона була фактично провальною. Водночас Картер також сповідував вільсоніанські принципи. Він наголошував: "Нам необхідно бути маяком для тих держав, які бажають миру, бажають незалежності, бажають особистої свободи, бажають дотримуватись основних прав людини". У нього був задум використати нейтронну бомбу (нейтронні артснаряди були дислоковані у Європі, які знищують живу силу, вся інфраструктура залишається неушкодженою). Через протести як у США, так і у Європі, відмовився від цього фантастичного задуму.
Отже, Р.Рейган сформулював глобалістські принципи лаконічно і одверто, об'єднавши у своїй зовнішньополітичній стратегії три постулати: 1) теорію про винятковість Америки; 2)"хрестовий похід" проти "імперії зла", тобто СРСР; 3) відстоювання національних інтересів. США за Рейгана запропонували доктрину досягнення перемоги у ядерному конфлікті, далі - Стратегічну оборонну ініціативу (доктрина так званих "зоряних війн" тощо.
Наступник Рейгана Дж.Буш-старший був обраний президентом США у період складної міжнародної ситуації, а саме, руйнації Ялтинсько- Потсдамської системи міжнародних відносин. США не мали заздалегідь розроблених сценаріїв на випадок розпаду СРСР, тому вдавалися до певних експромтів у зовнішньополітичній сфері. Вашингтон, продовжуючи сповідувати глобалістські концепції, не хотів мати стосунки з низкою строкатих, недосвідчених, неплатежеспроможних контрагентів в особі пострадянських державних, часто-густо квазідержавних утворень, не володіючи для цього необхідних механізмів та інтрументарію. Штати віддавали перевагу двостороннім відносинам з ослабленою Москвою, як виразницею колективних інтересів та відповідачкою за дії республік екс- Союзу. У планах американського керівництва передбачалось, що одна Росія залишиться ядерною державою, яка до того ж зможе сплатити всі борги Радянського Союзу. Не дивно, що перебуваючи в Україні, Дж.Буш-сУ2 переконував у Верховній Раді українське керівництво і народ не боротись за незалежність і не відокремлюватись від Росії.
Разом з тим в американських політичних та урядових колах існувало декілька теоретичних концепцій політики США щодо екс-СРСР:
1) концепція поміркованого глобалізму, яка передбачала орієнтацію всіх пострадянських республік на Росію, надаючи Україні другорядного значення. Ця концепція панувала під час президенства Дж.Буша-старшого і у перші місяці перебування у Білому домі Б.Клінтона;
2) радикального глобалізму, спрямованого на подальше ослаблення Росії і відведення Україні, Грузії роль основних інструментів противаги відродженню російського імперіалізму;
3) концепція регіоналізму, прибічники якої розглядали Україну як частину центрально-східної європейської спільносте, виступали за утворення за участі України у регіональних організаціях, які протидіятимуть Росії. Палким прихильником цієї концепції є Зб.Бжезинський;
4) концепція диференційованого підходу передбачала широкий спектр рекомендацій щодо ролі й статусу України: від форпосту у стримуванні російської загрози до надання Україні ядерного статусу.

2. Завершення холодної війни, становлення нового міжнародного порядку та пріоритети американської зовнішньополітичної стратегії за президентів Б. Клінтона та Дж. Буша-молодшого

Холодна війна стала третьою і останньою у XX столітті світовою війною. Як особлива форма прояву міжнародних відносин, вона була унікальним політичним феноменом, який не мав аналогів у світовій історії. З одного боку, ій притаманні ознаки спрпавжньої війни,яка завершилась насильницьким переділом світу на користь переможців і повним фіаско (аж до розпаду) держав, які її програли. З іншого, вонаа незвичною, нетрадиційною, але тотальною, оскільки охоплювала всі сфери суспільного життя: ідеологічну, політичну, економічну, військову, психологічну. Вона також характеризувалась глобальним характером, тому що охоплювала всі регіони світу, накладала той чи інший відбиток на всі події міжнародного життя, які так чи інакше зачіпали всі країни та держави. Вона провадилася з допомогою безпрецедентно жорстких невоєнних і нетрадиційних засобів, використання яких, в кінцевому результаті, і визначили характер, форми і масштаби "холодного протистояння", які жодним чином не вписувались в рамки звичайної збройної боротьби. До речі, дослідження цього феномену є нині актуальним, оскільки сучасні світові події розгортаються так, що не виключається нова холодна війна - друга холодна війна, але вже у XXI столітті.
Холодній війні, як світовій війні, були притаманні всі загальні риси, якими характеризуються інші світові війни: теоретичним підґрунтям її виникнення були геополітичні доктрини двох наддержав - СРСР і США; війна ропочалася в Європі, де знаходився головний театр силових дій, як і Перша і Друга світові війни; основним політичним змістом холодної війни було протистояння країн-лідерів, які очолювали військово- політичні блоки (США -НАТО; СРСР -ОВД); боротьба точилася за право формувати зону геополітичного впливу; війна носила глобальний характер.
Разом з тим "холодна війна" мала свої характерні риси, які суттєво різнять її від "звичайної" світової війни:
Вперше країна, яка розпочала світову війну, виграла її (можна заперечувати цю тезу, оскільки в односторонньому порядку початок "холодної війни" приписується США);
Геополітичне протистояння мало яскраво виражений ідеологічний характер, протЈ припинення протистояння не призвело до усунення протиборства геополітичного;
Наявність ядерної зброї і усвідомдення небезпеки обопільного знищення у світовій ядерній війні не дозволили застосування військових засобів у глобальному масштабі;
Військові засоби використовувались тільки у регіональному (локальному) масштабі, при цьому найтриваліші і крупномасштабні війни провадили великі держави (у В'єтнамі, Афганістані);
Холодне протистояння, яке тривало майже 45 років, здійснювалось на фоні науково-технічної революції, пріоритетного розвитку комп'ютерних та інших інформаційних технологій і велося навіть у космосі (СОІ);
Після закінчення "холодної війни" залишилась одна наддержава - США;
Результати війни не були юридично оформлені рішенням міжнародної конференції держав-переможниць як це відбулося після двох попередніх світових воєн;
Результати "холодної війни": розпад однієї з наддержав - СРСР і ліквідація його потенціалу; розпад світової соціалістичної системи та її військово-політичної (ОВД) та економічної (РЕВ) організацій; утворення у східноєвропейському просторі та на території екс-СРСР нових незалежних держав - нових суб'єктів міжнародних відносин; жодна із пострадянських держав не володіє потенціалом колишньогго СРСР; утворення у центральноєвропейському регіоні великої держави - об'єднаної Німеччини, яка за всіма характеристиками може претендувати на статус регіонального лідера; перерозподіл всіх радянських зон геополітичного впливу на користь США і НАТО.
Головний результат завершення "холодної війни" у царині міжнародних відносин поляга є у припинення дїї біполярної Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин. Вкажемо на низку спецтифічних обставин цього по суті тектонічного процесу: в історії не було такого механізму зміни однієї моделі міжнародних відносин іншою; тотальний характер розвалу біполярної системи і відсутність будь-яких хоча б формально-юридичних документів розмиває характер базових параметрів нової моделі міжнародних відносин, становлення якої відбувається; перші вище мовлені ознаки детермінують затяжний тривалий характер формування нової системи міжнародних відносин; ніколи раніше зміна одніжї моделі міжнародних відносин іншою не супроводжувалась такою кількістю регіональних криз та конфліктів, у ході яких поступово відпрацьовується модус взаємин між основними центрами сили, формуєтьмя нова структура міжнародних відносин.
(Характеризуючи сучасну структуру міжнародної системи, С.Хантінгтон погоджується, що зараз існує єдина наддержава - США. В той же час це, на його погляд, аж ніяк не означає, що світ став однополюсним. Однополюсна система могла б існувати за наявності однієї наддержави багатьох слабких держав та відсутності впливових великих держав. Жодна комбінація слабких держав не здатна була б завадити їй у цьому. До такої моделі протягом кількох століть наближався класичний світ римської доби. Біполярна система (на зразок періоду холодної війни) складається з двох наддержав, відносини між якими були визначальними для міжнародної політики. Кожна наддержава домінує в коаліції союзних держав і змагається з іншою за вплив серед несоюзних країн. Багатополюсна система складається з кількох великих, приблизно рівних за силою держав, що співпрацюють і конкурують одна з одною, утворюючі різні альянси ("європейський концерт націй"). В кожній з названих систем наймогутніші її учасники зацікавлені у збереженні системи.
Сучасна міжнародна система не відповідає жодній з названих моделей. Тому С.Хантінгтон характеризує її як "дивний гібрид" одно-багатополюсною системи з однією наддержавою та кількома великими державами", яка є водночас однополярною і багатополярною. Для розв'язання міжнародних проблем сьогодні потрібні зусилля як однієї супердержави, так і кількох інших провідних держав; і єдина наддержава може прямо вплинути на події через інтереси інших держав. На першому рівні знаходяться Сполучені Штати - єдина наддержава, що має беззаперечну перевагу в усіх складниках впливу (економічному, військовому, дипломатичному, ідеологічному, технологічному та культурному). На другому рівні знаходяться великі держави, що переважають своїх сусідів з регіону, але неспроможні посилити свій вплив у глобальному масштабі - німецько-французький кондомініум в Європі, Росія в Євразії, Китай та Японія (потенційно) у Східній Азії, Індія в Південній Азії, Іран у Південно-Західній Азії, Бразилія в Латинській Америці, ПАР та Нігерія в Африці. На третьому рівні знаходяться другорядні регіональні держави, чиї інтереси часто суперечать великим державам. До них належать Велика Британія (щодо німецько-французької комбінації), Україна (щодо Росії), Японія (щодо Китаю), Південна Корея (щодо Японії), Пакистан (щодо Індії), Саудівська Аравія (щодо Ірину) та Аргентина (щодо Бразилії).
У названій системі майже кожен з її учасників зацікавлений у її зміні. США віддали 6 перевагу однополярній системі, великі держави обрали б багатополярну. Наддержава чи гегемон однополюсної системи, не маючи конкурентів в оообі великих держав, зазвичай, здатна досить довго домінувати над малими державами, доки її не знекровлюють внутрішні проблеми або певні сили з-поза даної міжнародної системи. Така доля спіткала Рим у V ст. та Китай у XIX. У багатополюсній системі кожна з держав може спробувати створити однополюсну систему довкола самої себе, але в цьому їй заважатимуть інші великі держави. Так часто відбувалось у європейській політиці XIX століття. У добу холодної війни обидві світові держави цілком відкрито віддавали перевагу однополюсній системі. Однак реальна динаміка конкуренція та вчасне обопільне усвідомлення небезпеки однополюсності, опертої на військову силу, призвели до створення біполярної системи, яка проіснувала понад чотири десятиліття, аж доки одна з наддержав не витримала протистояння. Сполучені Штати, очевидно, віддали б перевагу однополюсній системі, де б вони були гегемоном. США і зараз часто діють так, ніби ця система вже існує, свідченням чого є війна в Іраку, яку вони розпочали у 2003 р. Великі держави, з іншого боку, обрали б багатополюсну систему, яка дозволила б їм обстоювати власні інтереси як одноосібно, так і колективно, уникаючи обмежень, примусу чи тиску з боку могутнішої наддержави. Вони відчувають загрозу в тому, що США прагне до світової гегемоні. Намагання США створити однополярну систему приводять до того, що великі держави докладають ще більших зусиль, рухаючись у бік багатополярності. Якщо говорити про інтереси наддержави в такій одно-багатополярній системі, то зацікавлена в поверненні до однополярної системи, щоб самостійно приймати рішення. Провідні ж країни світу зацікавлені в багатополярній системі. Тому стабільність існуючої системи значною мірою залежить від рівноваги між цими головними конфліктуючими групами. Така рівновага за своєю природою нестабільною, і марно сподіватись, що її можна буде втримати. Спостерігається значне протистояння гегемонії США з боку провідних регіональних держав Тому можна сказати, що США і другорядні регіональні держави мають спільні інтереси, таким чином позбавляючи провідні регіональні держави впливу у регіонах.
Хантінгтон робить висновок, що "світова політика відійшла від біполярної системи доби холодної війни, пройшла через однополюсний момент (кульмінацією його стала війна у Перській затоці) і тепер рухається від одно-багатополюсного періоду до по-справжньому через 10-20 років багатополюсного XXI ст. У багатополюсному світі великі держави неминуче конкуруватимуть, конфліктуватимуть та створювати коаліції у різноманітних поєднаннях. Проте у такому світі не буде напруги та конфліктів між наддержавою та великими регіональними державами, що було визначальною характеристикою одно-багатополярного світу.
Інколи зустрічаються твердження, що США на першопочатках після холодної війни не мали чіткої лінії щодо власної стратегічної мети у зв'язку з припиненням конфронтації і зникнення головного ворога. Проте російські науковці-американісти (зокрема, Ширяєв Б.А.) здебільшого опонують цьому міркуванню. На їхню думку, аналіз зовнішньої політики Сполучених Штатів Америки у 1990-і роки дозволяє стврджувати, що Штати не втрачали зовнішньополітичних орієнтирів. Заверешення холодної війни було сприйнято як величезна перемога, яка давала США унікальний історичний шанс у прагненні до світового лідерства, а, отже, у реалізації головної місії, «передбаченою долею».
У США одразу усвідомили ті переваги і можливості, які відкривались перед єдиною наддержавою. І практично не сумнівались у тому, що світ після холодної війни став однополярним. У перші роки по завершення холодної війни Сполучені Шатати Америки прагнули дотримуватись стратегії «м'якої, демократичної гегемонії», в основі якої були покладені
традиційні, «інтернаціоналістські» інтереси, яккі, як правило, сповідували(демократичні держави. Ця стратегія передбачала активне втручання США в усіх випадках, де виникала загроза світовій стабільності і безпеці. Вона також передбачала широку участь союзників США, інших держав і міжнародних організацій.
В умовах сплеску етнічних і релігійних конфліктів однією з головних цілей політики США було прагнення не допустити гуманітарних катастроф. На деякий час, це стосується адміністрації Б.Клінтона. Гуманітарні інтервенції стають офіційною політикою США. В адміністрації існувала впевненість у тому, що Сполучені Штати Америки повинні втручатися заради збереження глобальної і регіональної стабільності з тим, щоб не дозволити деструктивним процессам перерости у некеровані катастрофи. Доктрина гуманітарної інтервенції підтримувалася концепціями керованих конфлітів, конфліктів середньої інтенсивності тощо.
Першу гуманітарну інтервенцію США здійснили в Сомалі у 1993 році. Ця інтервенція насправді базувалася на винятково гуманітрних принципах, оскільки у США не було жодних інтересів в цьому Африканському регіоні. Згодом була здійснена інтервенція в Гаїті з метою відновлення демократичного урядування. Наступною була Боснія (1995 рік), і, нарешті, військова акція Косово (1999 рік), яка супроводжувалася широкомасштабним використанням збройних сил США.
Практично всі регіональні конфлікти після холодної війни демонстрували одну негативну рису нової епохи - падіння ефективності міжнародних організацій і, насамперед, ООН. Хоча США і притримувалися принципу «інтернаціонаізму», вони все частіше при здійсненні гуманітарних інтервенцій віддавали перевагу діям без санкцій ООН, посилаючись на її неефективність. Так, США використовували військову силу в Косово без згоди Ради Безпеки ООН. США все частіше наполягали на своєму праві застосовувати гуманітарні інтервенції в односторонньому порядку без згоди і сприяння міжнародних організацій.
Прихід до влади у 1993 році нової демократичної адміністрації на чолі з Б.Клінтоном (1993-2000) ознаменувався іншим напрямком реалізації «м'якої гегемонії» - новою зовнішньополітичною концепцією "розширення демократії"", суть якої полягала у збільшенні уваги до постсоціалістичних країн, які перебували у стадії "демократичного транзиту", тобто переходу від авторитаризму до демократії. Сполучені Штати мали на меті спрямувати насамперед зміни у східноєвропейському регіоні у бажаному для них руслі і залучити країни регіону до світових політичних а економічних процесів, в яких самі і домінували. Окрім цього, важливим було ліквідувати потенціал відновлення воєнної небезпеки з боку Росії шляхом позбавлення її впливу у регіоні. Передбачалось, що США допоможуть східноєвропейським молодим державам у розбудові демократії і зроблять їх своїми партнерами у світовій політиці. Якщо іншими словами, то мова йшла про поширення американського впливу на обширний регіон, раніше недоступний для них.
Принципи і основні парадигми нової концепції "розширення демократії" були викладені 21 вересня 1993 року помічником президента США з національної безпеки Ентоні Лейком у виступі перед студентами. Згодом ідеї, викладені Лейком, стали базою документа Ради національної безпеки США "Стратегія національної безпеки шляхом залучення і розширення". Першим пріоритетом американської зовнішньої політики за Б.Клінтона проголошувалась демократизація колишніх соціалістичних держав Євразії; другим - допомога щодо "розширення демократії" передбачала включення нових країн, коли вони досягнуть відповідного демократичного рівня, до військово-політичних і економічних структур Заходу. Цей сценарій, як відомо, вже реалізовано.
Прийняття у 1997 році адміністрацією Клінтона «Стратегії національної безпеки для нового століття» можна вважати ще одним кроком у формуванні нової глобальної стратегії США.
Доктрина розширення демократії і стратегії «м'якої гегемонії» викликали жорстку критику з боку республіканської партії, особливо її консервативного крила. Адміністрацію Клінтона звинувачували у тому, що вона проводить неефективну зовнішню політику, не має орієнтирів і уяви про стратегічні інтереси США.
Значна частина американської еліти стала одверто заявляти про право США на беззастережне світове лідерство. Так під час виборчої кампанії 2000 року Дж.Буш-молодший заявив: «Метою Америки є побудова світу, сформованого американською могутністю, мужністю і мудрістю».
Перемога на президентських виборах 2000 року республіканців і початок президентсва Дж.Буша-молодшого започаткував формування нової зовнішн и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.