На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Кризи, що погршили вдносини мж двома супердержавами. Куба як джерело великого конфлкту. Потужнсть вйськового потенцалу наддержав. Карибська криза 1962 року. Радянське втручання. Реакця з боку США. Ухвала Хрущова. Врегулювання конфлкту.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Междун. отношения. Добавлен: 07.10.2008. Сдан: 2008. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Курсова робота
«Карибська криза 1962 року»
ЗМІСТ

Вступ.
1. Карибська криза 1962 року.
1.1. Радянське втручання.
1.2. Реакція з боку США.
1.3. Ухвала Хрущова.
2. Врегулювання конфлікту.
Висновки.
Література.
Вступ

Кризи, що так погіршили відносини між двома супердержавами наприкінці 1950 p., розгорталися поблизу зони впливу Радянського Союзу. Події на Кубі показали, що поняття зони впливу перестає віднині бути географічним. Кубинська революція відбулася незалежно від будь-яких значних починань радянської політики і поступово створила в зоні американського впливу "соціалістичну державу", відносини з якою у США складалися чим далі, тим гірше. Радянський уряд скористався з політичних обставин, які навіть не він створив, і Куба на початку 60-х років стала джерелом великого конфлікту.
Точно не відомо, скільки разів за доступний для огляду період часу наша цивілізація стояла на грані катастрофи. Сотні років війни, що роздирали світ, міняли політичні устрої держав і перекроювали кордони, але все це було відносно безпечно для людства загалом, так як торкалося лише деяких народів, залишаючись абсолютно непомітним для інших. Експансія Олександра Македонського, наприклад, не вплинула ніяким чином на народи, що проживали в Північній Америці; монголо-татарське нашестя, що докорінно змінило хід української історії, залишилося непоміченим, наприклад, племенами, що населяли півострів Індостан. Подібних прикладів можна привести масу, розумно відразу перейти до суті питання: тільки з середини двадцятого століття людство отримало можливість шляхом глобальних конфліктів вплинути не тільки на окремі народи і держави, але і на все населення і на всі держави Ойкумени.
Винахід ядерної зброї, а пізніше - і засобів її доставки до мети, був, безсумнівно, епохальною подією. Потужність військового потенціалу наддержав і їх готовність цю потужність використати породили ситуацію, при якій будь-який конфлікт між ними приводив би до тотальної ядерної війни і як наслідок, до можливого повного знищення людської цивілізації на Землі.
Біполярний світ, де обидві сторони володіли ядерною зброєю в кількості, достатній для повного знищення, як головного противника, так і його сусідів і союзників, далеких і близьких, був внаслідок ряду причин структурою нестабільною. Обидва полюси - СРСР і США були непримиренними ворогами. Ворожнеча їх своїм корінням йде в ідеологію і геополітику, і задачею мінімум кожної з сторін було якщо не знищення опонента, то, принаймні, забезпечення своєї військово-стратегічної переваги, територіального домінування.
За період з 1945 по 1987 рік відносини між СРСР і США не раз мінялися від відносної дружби до відкритої загрози застосування сили. Було декілька випадків, коли пальці керівників обох сторін вже лежали на "червоних кнопках", і кожний раз доля світу залежала тільки від особистого наказу або телефонного дзвінка одного президента іншому.
Чому в кожному конкретному випадку не відбувалося ескалації конфлікту, і все обмежувалося взаємними поступками, сказати важко. Ймовірно, тільки розсудливість лідерів держав втримувала їх від непоправного кроку у бік війни.
Один з таких конфліктів відомий нам під ім'ям Карибської кризи. Тоді, в 1962 році, в безпрецедентній близькості до ядерної війни, все вирішувалося тільки на рівні глав держав. І саме їх розсудливість врятувала планету від глобальної катастрофи.
Карибська криза 1962 року

Прихід до влади демократичних сил на Кубі був насторожено зустрітий американським керівництвом. Спроба Ф. Кастро в квітні 1959 року зустрітися з представниками уряду США завершилась безрезультатно. Після цього, в травні того ж року, на Кубі був прийнятий закон про аграрну реформу, який ліквідовував місцеві латифундії і великі іноземні землеволодіння, що серйозно зачепило американські інтереси, пов'язані з вирощуванням цукрової тростини і виробництвом цукру. З цього часу кубино-американські відносини почали швидко погіршуватися. Обидві сторони прийняли ряд економічних санкцій одна проти одної. За ними були воєнні заходи. 17 березня 1960 року президент Ейзенхауер підписав таємну директиву про підготовку загонів кубинських емігрантів для вторгнення на Кубу.
Її здійснення припало на квітень 1961 року, коли бригада кубинських емігрантів при підтримці збройних сил США висадилась на Плая-Хірон (Куба). Експедиція закінчилась поразкою десанту. Після цього кубинське керівництво взяло курс на будівництво соціалізму в країні, а відносини між Сполученими Штатами і Кубою стали відверто ворожими. Але конфлікт між двома державами не виходив за регіональні межі. Куба залишалася членом ОАД. Підтримка Радянського Союзу виявлялася головним чином в економічній допомозі [3, 289].
В кінці 1961 року кубино-американський конфлікт почав переростати регіональні межі. Порогом переходу конфлікту на новий рівень можна вважати виключення Куби з ініціативи США в січні 1962 року із Організації Американських держав. Це рішення закріплювалося утворенням двох антикубинських комісій в ОАД, розривом відносин з Кубою 15 латиноамериканських держав, ембарго на торгівлю країн Латинської Америки з Кубою.
Переходу кубино-американського конфлікту на глобальний рівень сприяла і політика радянського керівництва. Початок 60-х років ознаменувався посиленням конфронтації між СРСР і США. В травні 1960 року не відбулася запланована нарада глав чотирьох держав. Не послабила протистояння і зустріч між головою Ради Міністрів СРСР М.С. Хрущовим і знову обраним президентом США Дж. Кеннеді 3-4 червня 1961 року у Відні. Американський президент в ході розмови прагнув показати, що напруженість на світовій арені є наслідком поширення комуністичних ідей. В свою чергу, Хрущов заявив, що СРСР буде надавати підтримку національно-визвольним війнам.
Географічне положення Куби робило її досить привабливою для СРСР з військово-стратегічної точки зору. Розміщення на острові навіть оперативно-тактичних ракет давало можливість загрожувати практично всім великим містам Сполучених Штатів, що дещо вирівнювало потенціал ядерного "стримування" СРСР і США.
Питання про те, як було прийнято рішення про розміщення радянських ядерних ракет на Кубі і сьогодні до кінця ще не вияснене. На думку американського дослідника Р. Гартхофа, ідея розмістити ядерні ракети на кубинській території виникла у Хрущова в квітні 1962 року після доповіді міністра оборони Р.Я. Малиновського про розгортання американських ядерних ракет середньої дальності (РСД) в Туреччині [12, 34].
2.1. Радянське втручання

Після подій у затоці Свиней багато хто з американців ставив перед собою питання, чи не слід узагалі покінчити з режимом Кастро. А це можливе лише шляхом воєнної окупації. Однак такі дії могли тепер стати небезпечними через обіцянку допомоги Кубі з боку СРСР. Не схоже було, щоб президент Кеннеді почав готувати вторгнення на Кубу. Хіба що на випадок - малоймовірний - народної антикастрівської революції, якби при цьому СРСР став допомагати режимові придушити повстання. Згідно з даними опитування, проведеного влітку 1962 p., 61% американців вважали, що військова операція проти Куби призвела б до війни з СРСР, а 69% висловилися взагалі проти вторгнення. Тож Кеннеді відмовився навіть від блокади. Звичайно, лишалося ще ембарго, тобто американські продукти не експортувалися більше на Кубу, але блокада означала б, що військові кораблі мали відрізати Кубу від інших країн. До того ж, блокада передбачала воєнні дії, і загроза радянської інтервенції була б не меншою, ніж у разі вторгнення.
Сам Кастро вважав загрозу вторгнення реальною. І деякі заходи американців посилювали його занепокоєння: постійне обстежування території Куби шпигунськими літаками У-2, призов 150 000 резервістів, дозвіл кубинським біженцям записуватись до американської армії, великі маневри американської армії у Карибському басейні. Нарешті, 3 жовтня 1962 p., спільна резолюція двох палат Конгресу у Вашингтоні підтвердила, що США залишаються вірними доктрині Монро, яка полягала в забороні будь-якого втручання неамериканських країн в американські справи. Конгрес передбачав необхідність застосування сили проти підривних або агресивних дій інших країн у Західній півкулі. Щодня американська преса публікувала вкрай ворожі статті про Кубу. Кастро звернувся до СРСР за наданням йому ефективного захисту. Влітку 1962 p. Рауль Кастро і Че Гевара поїхали до Москви. Вони наполягали, щоб Радянський Союз ужив заходів, завдяки яким Куба стала б неприступною для "американської агресії". Хрущов погодився. На Кубу прибули радянські фахівці й відповідні матеріали, розпочалися таємні роботи для спорудження ракетних баз [8, 574].
На початку травня в Москву був викликаний радник посольства СРСР у Гавані А.І. Алексєєв. Він відразу ж був прийнятий М.С. Хрущовим, від якого дізнався про намір керівництва призначити його послом на Кубі, що пояснювалося його хорошими стосунками з кубинським керівництвом, які були необхідні для реалізації рішення про створення ракетної бази на Кубі. В першій декаді травня 1962 року, вірогідно, Генеральний штаб розпочав розробляти заходи під кодовою назвою "Анадир" щодо створення Групи радянських військ на Кубі (ГРВК). У кінці травня відбулось фактично формальне затвердження рішення про створення ГРВК Президією ЦК КПРС. Також була сформована делегація на чолі з Рашидовим для переговорів з кубинським керівництвом [8, 574].
Радянська делегація успішно виконала свою місію. Однак ціль розгортання ГРВК не була повністю зрозуміла кубинському керівництву. Ще під час переговорів на початку листопада 1962 року Ф. Кастро з А. Мікояном радянський представник заявив таке: "Ціль доставки радянських військ і стратегічної зброї на Кубу полягає лише в тому, щоб укріпити вашу обороноздатність. Це був план стримування, план, спрямований на те, щоб імперіалісти не гралися з вогнем відносно до Куби" [3; 287].
Задум М.С. Хрущова базувався на прихованому розгортанні Групи радянських військ на Кубі для того, щоб поставити американське керівництво перед здійсненим фактом. Ось як про це говорив А. Мікоян на переговорах з Ф. Кастро в листопаді 1962 року: "Якби стратегічна зброя була розміщена в умовах таємності і американці не знали б про її існування на Кубі, то вона була б сильним засобом стримування. Ми виходили із цього положення" [3; 288].
3 липня 1962 року почалася грандіозна операція з розгортання в безпосередній близькості від Сполучених Штатів угруповання військ, здатного вести самостійні бойові дії на відстані 11 тис. км від баз спорядження.
Перші бойові підрозділи радянських військ прибули на Кубу на початку серпня. У вересні стали прибувати на острів ядерні ракети середньої дальності, а також літаки Іл-28 і тактичні ракети "Луна".
Американське керівництво знало про розгортання радянських військ на Кубі ще з липня 1962 року, що було недивно при наявності на острові американської розвідки. Для дій проти Куби в 1962 році передбачалося використати об'єднанні командування (ОК) збройних сил США в зоні Атлантичного океану та Південної і Центральної Америки (так зване Південне командування).
Як правило, кризу навколо Куби обмежують тринадцятьма днями - з 14 по 27 жовтня 1962 року. Але це дуже спрощений підхід до одного із найважливіших конфліктів післявоєнної історії. Слід виділити три фази кризи: приховану, відкриту і завершальну.
Прихована фаза почалася в перші дні вересня. Не випадково з 27 серпня розвідувальні дані по Кубі стали доповідатися вищому керівництву США у вигляді щоденних самостійних зведень. Згідно з доповіддю радянського військового представника в Гавані від 2 вересня 1962 року, адміністрація США віддала наказ своїм збройним силам про відкриття "відповідного" вогню по кубинських кораблях і літаках в нейтральних водах і повітряному просторі й інформувала уряди країн ОАД про те, що "в найближчий час у Карибському басейні відбудуться важливі події, якщо Кастро не схаменеться" [3; 291]. 26 вересня була прийнята резолюція конгресу, яка однозначно була спрямована проти Куби. В ній вказувалося, що "США мають намір .... а) перешкодити утворенню або використанню на Кубі військового потенціалу ззовні, що становить загрозу безпеці Сполучених Штатів; б) спільно з Організацією Американських держав і свободолюбивими кубинцями підтримати прагнення кубинського народу до самовизначення" [3; 291].
М.С. Хрущов, очевидно, розуміючи уразливість прийнятого рішення з прихованого розміщення ядерних ракет на Кубі і неможливість зберегти його в таємниці, з липня 1962 року звернув особливу увагу на політичне прикриття цієї акції. На початку вересня М.С. Хрущов у розмові з міністром внутрішніх справ США заявив: "Але ж ви спрямовуєте в Японію ракети і ядерні боєголовки. Навіщо це робиться? Це ж спрямовано проти нас. Ви погрожуєте Фіделю Кастро, і ми даємо йому сучасну оборонну техніку. Кубинці не знають, як поводитись з нею, і ми направляємо до них наших спеціалістів для навчання" [1; 568].
2.2. Реакція з боку США

Повідомлення про надання Радянським Союзом військової допомоги Кубі не на жарт стурбували США. Спостереження американської розвідки за Кубою було посилено. Незабаром стало очевидно, що Радянський Союз споруджує на Кубі стартові майданчики для зенітних керованих ракет (ЗУР), які вважаються оборонною зброєю. Велося інтенсивне будівництво великого рибальського селища, під виглядом якого, як вважало ЦРУ, СРСР створює велику судноверф і базу для радянських підводних човнів. Американський уряд не тільки виразив свою "заклопотаність" через посла СРСР А. Добриніна, але провів в районі Куби великі маневри, в яких брало участь 45 військових кораблів і 10 тисяч морських піхотинців. Збільшилося число розвідувальних польотів У-2, що безперервно фотографували територію Куби, що можна було робити, не порушуючи повітряного простору острова. 4 вересня Кеннеді зробив публічне застереження: Сполучені Штати не потерплять розміщення на Кубі стратегічних ракет типу "земля-земля" і інші видів наступальної зброї. 7 вересня президентом був зроблений запит у Конгресу, на дозвіл мобілізувати 150 тисяч резервістів [7].
Радянське керівництво залишило без уваги демарш президента США і маневри американського флоту. А. Добринін просив Роберта Кеннеді завірити свого брата, що ракети на Кубі встановлюватися не будуть [7].
12 вересня в радянських газетах з'явилося повідомлення ТАРС, в якому можна було прочитати: "Уряд СРСР уповноважив ТАРС заявити, що Радянському Союзу не потрібно переміщення в яку-небудь іншу країну, наприклад в Кубу, засобів, що є у нього для відображення агресії, для удару у відповідь. Наші ядерні засоби є настільки могутніми по своїй вибуховій силі, і Радянський Союз має в своєму розпорядженні настільки могутні ракетоносії для цих зарядів, що немає потреби шукати місце для їх розміщення десь за межами СРСР" [7].
Те ж саме говорилося і в особистому посланні Хрущова Джону Кеннеді. Хрущов писав, що президент США може бути упевнений, що ракети "земля-земля" ні при яких обставинах не будуть відправлені на Кубу.
У кінці вересня і на початку жовтня в районі Куби сильна хмарність не дозволяла провести фоторозвідку. Це полегшувало потайне і термінове проведення робіт по створенню пускових установок. Хрущов і Кастро розраховували, що всі роботи будуть завершені раніше, ніж розвідка США виявить, яку саме "оборонну зброю" має в своєму розпорядженні тепер Куба. Як відверто писав пізніше в своїх мемуарах Хрущов, "цієї сили було досить, щоб зруйнувати Нью-Йорк, Чикаго і інші промислові міста, а про Вашингтон і говорити нічого. Маленьке село" [7].
Без сумніву, різного роду чутки про ракети на Кубі і будівельні роботи, що там ведуться, доходили до американців, але у них не було ясних доказів. Тільки 10 жовтня вони змогли відновити фоторозвідку, і отримані дані їх надто стурбували. Вони побачили автомобільні дороги там, де десять днів тому темніли джунглі. Кеннеді наказав розширити фоторозвідку, але на Кубу обрушився ще один тайфун, і нові знімки вдалося зробити тільки 14 жовтня. Американські літаки знімали не тільки з великої висоти, але і з малої - зі 130 метрів. Тисячі отриманих знімків ясно свідчили, що мова йде вже не про зенітні ракети, а про ракети "земля-земля", здатні нести ядерну зброю. Нові знімки, отримані 17 жовтня, дозволили побачити декілька нових пускових майданчиків, на яких розташувалися 16 або 32 ракети, дальність польоту яких, по висновку експертів і даним розвідки, складала більше за тисячу миль [3; 291].
Через день після розвідки, проведеної 14 жовтня літаком У-2, Кеннеді дістав інформацію про роботи, розпочаті на Кубі радянськими фахівцями. На фото було чітко видно будівництво на кубинській території устаткування для запуску ракет. У радянсько-кубинському комюніке від 2 березня 1962 p. сказано, що Радянський Союз постачатиме зброю та надсилатиме військових інструкторів на Кубу, але всі надіялися, що тут не йдеться про озброєння наступального характеру. Особисто Хрущов заявив 6 вересня 1962 p.: "Ніякі дії, що могли б ускладнити міжнародну обстановку і посилити напруження між нашими двома країнами, не розпочнуться до виборів у США" [8]. Ці слова скидалися на більш-менш тверду обіцянку не вдаватися до ворожих дій.
Президент Кеннеді опинився перед вибором, найскладнішим за весь термін його повноважень. Постанову цю він ухвалив між 16 і 22 жовтня, а в цей останній день публічно оголосив її. В тісному оточенні небагатьох радників та експертів, наради з якими старанно приховувались від журналістів, Кеннеді, незважаючи на свою заклопотаність, з'являвся перед публікою завжди зі сліпучою посмішкою на обличчі, все ще б'ючись над розв'язанням питання, від якого залежав мир, а, може, й існування світу. Що на меті в СРСР? Змусити американців виступити проти Куби, де для них приготовлено пастку, і в такий спосіб настроїти проти них світову громадську думку? Втягнути США у "планетарні торги" або змусити їх, в обмін на виведення ракет з Куби, зробити більші поступки в берлінському питанні, або забрати ракети з Туреччини? Чи, нарешті, це лише спроба перевірити готовність американців до адекватної відповіді? Та як би то не було, а президент Кеннеді вирішив застосувати тверду політику; зазнавши поразки у затоці Свиней, він не міг дозволити собі нового відступу. Але тверда постанова несла в собі загрозу розв'язування атомної війни. Вперше у післявоєнній історії світу виникла ситуація обложеної фортеці. Ні американці, ні радянці досі не допускали аж до такого загострення, коли тверда постанова передбачала б можливий штурм бастіонів супротивника.
Залишалось вірити, в чому полягатиме ця тверда політика. Можна було ввести на Кубу збройні сили, що дозволило б усунути ракети і радянських фахівців, а то й уряд Кастро, що його багато хто в Америці сприймав як пряму загрозу. Та чи не потягне така інтервенція за собою радянську атомну відповідь, якою нахвалявся Хрущов? Другий спосіб розв'язання проблеми являв собою не вторгнення на Кубу, а зруйнування пускових установок бомбардуванням з повітря. Одначе складність такого бомбардування була в його неповній ефективності і не набагато менше, ніж інтервенція, загрожувала відповідною радянською реакцією, оскільки йшлося все одно про військове втручання. Ідея бомбардування, схвалена спочатку більшістю радників Кеннеді, була відкинута його братом, Робертом Кеннеді, та заступником державного секретаря Джорджем Боллом. Останній наводив додатковий контраргумент, що таке несподіване бомбардування недоречно нагадувало б японський напад на Перл-Гарбор і справило б прикре враження в Латинській Америці. Третім способом розв'язання проблеми могла бути часткова блокада Куби з метою перешкодити надходженню на Кубу радянської атомної зброї. Водночас можна було поставити ультиматум радянській стороні щодо припинення будівництва пускових установок. Саме тоді до Вашингтона надійшла інформація, що радянські морські вантажі, можливо, в супроводі підводних човнів, перебувають в дорозі до Куби. Але ж у місцевих масштабах флот США в Карибському басейні мав незаперечну перевагу. Зручність такого перебігу подій ґрунтувалася на тій обставині, що ініціатива розв'язання конфлікту, якби такий стався, належала б СРСР. Коли американські військові кораблі перестрінуть радянські судна в морі, радянське командування або накаже своїм суднам іти далі, ризикуючи, відтак, що їх потоплять, або накаже підводним човнам атакувати американські кораблі. Ймовірніше, що радянська сторона, опинившись перед необхідністю такого драматичного вирішення, радше дозволить обстежити свої кораблі чи, може, навіть перерве свій шлях до Куби. Так чи так, а поведінка американців мала б вигляд оборонної. Єдина вимога США була - щоб СРСР вивіз назад наступальну зброю. Нарешті, члени Ради національної безпеки при президенті (державний секретар Дін Раск, заступник державного секретаря Джордж Болл, міністр оборони Макнамара, помічник міністра оборони Пол Нітце, голова об'єднаного головного штабу генерал Максвелл Тейлор, директор ЦРУ Джордж Маккон, міністр юстиції Роберт Кеннеді, секретар скарбниці Дуглас Діллон, радники Білого дому Теодор Соренсен і Макджордж Банді та інші особи, такі як Дін Ачесон і Едлай Стівенсон) обрали цей третій варіант. У понеділок, 22 жовтня, Кеннеді проконсультувався ще з деякими особами, серед яких, звичайно, були колишні президенти Гувер, Трумен та Ейзенхауер [8; 576].
Отже, 16 жовтня Кеннеді створив особливий військово-політичний штаб - Виконавчий комітет Ради національної безпеки, всі члени якого вже не сумнівалися в небезпеці, що загрожує Америці, і вимагали дії у відповідь. Правда, вони ще розходилися у думках про характер і масштаби цих дій.
Утворилося два угрупування в уряді, які виражали два можливих підходи до розв'язання цієї проблеми. Одна група, що включала в себе більшість радників Кеннеді і військових, наполягала на масованому бомбардуванні всіх пускових установок, на яких вже проводився монтаж ракет, доставлених раніше, і посилено до цього готувалася.
Війська і авіація стягувалися в райони, максимально наближені до Куби. Признавалося, що така атака майже напевно зажадає подальшого наземного вторгнення, внаслідок якого втрати США складуть порядку 25 тис. чоловік плюс відповідне число убитих і поранених кубинців. Далі передбачалося, що в той час як американську військову перевагу в Західній півкулі забезпечить успіх повітряних нальотів і наземного вторгнення, Радянський Союз, швидше усього, відповість військовими діями проти флангів або навіть Центральної зони НАТО.
Ті, хто виступав проти повітряного нападу, рекомендували ввести карантин, призначений для запобігання радянському постачанню Кубі доти, поки ракети не будуть прибрані.
Президент США відхилив пропозицію про негайну військову атаку, наказавши, однак, почати блокаду, і 24 жовтня карантин був введений. Радянський Союз продовжував стверджувати, що на Кубі немає ніяких ракет; отримані ж військовою розвідкою і ЦРУ фотознімки були переконливим доказом для американських військових, але не для світової громадської думки, яка не виключала можливості фальсифікації [8].
У Карибському регіоні розвернулася армада з 180 військових кораблів. Американські війська у всьому світі приводилися в стан підвищеної готовності. Атомні підводні човни з ракетами "Поларіс" змінили свої курси відповідно до отриманих секретних наказів. Бомбардувальники стратегічної авіації на всіх базах отримали наказ піднятися в повітря з повним ядерним навантаженням, і як тільки один з них приземлявся для заправляння і відпочинку, інший підіймався в повітря. У Флориді були розгорнені шість дивізій, додаткові війська перекидалися на військову базу в Гуантанамо. Військове міністерство США готувало бомбардування і окупацію Куби, що вимагало, за їх підрахунками, 250 тисяч солдат, 90 тисяч бійців морської піхоти і більш ста десантних судів. Кеннеді отримав повідомлення про появу в Карибському морі радянських підводних човнів, що було серйозною загрозою для американських авіаносців [7].
22 жовтня о 9-й годині вечора Кеннеді виголосив по телебаченню коротке звернення надзвичайної ваги: "Уряд, як ми і обіцяли, найпильніше спостерігав за радянськими військовими приготуваннями на острові Куба. За неспростовними даними, протягом останнього тижня виявлено, що на цьому острові неволі встановлюється серія ракет наступального характеру. Метою створення такої бази є не що інше, як протиставлення військової сили Західній півкулі... Швидке перетворення Куби на важливу стратегічну базу з присутністю там важкого озброєння далекої дії та відверто наступального характеру, призначеної для масованого знищення, являє недвозначну загрозу для миру і безпеки обох Америк... Ця раптова таємна ухвала встановити стратегічну зброю поза радянською територією є умисною провокаційною і невиправданою зміною статус-кво, яку наша країна не може прийняти, коли ми хочемо, щоб наша мужність і наші зобов'язання могли в майбутньому сприйматись як гідні довіри нашими друзями чи нашими ворогами. Ми не станемо передчасно без необхідності йти на ризик світової війни, наслідком перемоги в якій стане попіл в наших устах, але ми не відступимо перед її загрозою у хвилину, коли це буде необхідно" [3; 291].
Президент Кеннеді сповістив деталі своєї ухвали, яка включала блокаду і ультиматум спершу головним союзникам, потім радянському урядові. Він дістав цілковиту підтримку Макміллана від Об'єднаного Королівства, генерала де Голля від Франції, поінформував також Організацію американських держав та Організацію Об'єднаних Націй. Фото, одержані з борту літаків У-2, були опубліковані у цілому світі. Статистичне опитування показало, що 80% американців виступають за політику блокади і схвалюють постанову Кеннеді, і лише 4% її не схвалили.
2.3. Ухвала Хрущова

Звичайно, Хрущов негайно дізнався про виступ Кеннеді, розвідка докладала йому про всі військові приготування США. Хоч в Кремлі, як і в Білому Домі, йшли безперервні наради політиків і військових, радянські засоби інформації нічого не повідомили 23 жовтня про виступ Кеннеді і про блокаду Куби.
Всі роботи по установці ракет на Кубі проводилися цілодобово, але для закінчення цих робіт і приведення ракет в бойову готовність було потрібні ще декілька днів. Хрущов хотів мати на Кубі могутню ракетну базу, але він не хотів війни, небезпека якої все зростала. Для нього важливіше усього було в ці дні зрозуміти - чи є дії США блефом, або ж американці дійсно готуються завдати могутнього удару по Кубі і радянським ракетним установкам.
З 22 жовтня почалася відкрита фаза Карибської кризи. В 19.00 за вашингтонським часом (у Москві було 23 жовтня, 3-тя година) президент США звернувся до народу із заявою про карантин Куби. Згідно з директивою Комітету начальників штабів (КНШ) США, для всіх збройних сил з 23.00 22 жовтня вводилася бойова тривога №3. Становище було настільки серйозним, що вона вводилася і для космічних сил. Одночасно почалася підготовка до залучення латиноамериканських ВМС до морської блокади [13; 91].
Кубинське керівництво дещо випередило дії американського президента. В 15.50 Ф. Кастро як головнокомандуючий Революційними збройними силами віддав наказ про приведення військ до повної бойової готовності. Було прийнято також рішення про всезагальну мобілізацію 23 жовтня.
Того ж дня президент США підписав розпорядження про встановлення морської блокади Куби з 14.00 24 жовтня, замінивши лише в першопочатковому тексті слово "карантин" на "блокаду". Прийняттю цього рішення передувала нарада, яку 16 жовтня в 11.45 відкрив Кеннеді у Білому домі. Продовжувалася вона з невеликими перервами сім днів, "іноді не лише вдень, а й вночі" [4; 118]. За відсутності президента головував Роберт Кеннеді, що був головною діючою особою. Ця нарада дістала назву Виконкому Ради національної безпеки. Президент, як і більшість виконкому, схилявся до масового бомбардування та інтервенції.
До 22 жовтня засідання виконкому велись у суворій таємниці. Ні в Москві, ні в Гавані тоді ще не було відомо про те, що ракети вже виявлені американцями. 17 жовтня нові знімки свідчили про швидке просування робіт зі спорудження ракетних установок. Це давало козир у руки прихильників військового нападу на Кубу.
Міністр оборони Макнамара був також прихильником військового вирішення питання, але замість нальоту пропонував оголосити морську блокаду Куби з метою перешкодити надходженню радянської атомної зброї. "Ракета є ракета, - говорив він, - не має значення, вб'ють вас ракетою, запущеною з СРСР чи з Куби" [4; 118-119]. Шеф Пентагону повторював, що бомбардування Куби призведе до загибелі росіян, і Москва и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.