На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Регональна полтика, її цл, об'єкти й змст. Мжнародне спвробтництво, технологчн платформи та регональна полтика вропейського Союзу. Шляхи вдосконалювання та проритети розвитку регональної полтики в Україн в умовах асиметричного розвитку.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Междун. отношения. Добавлен: 29.01.2010. Сдан: 2010. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


ЗМІСТ
Вступ
РОЗДІЛ 1. КОМУНІТАРНА РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА
1.1 Регіональна політика: цілі, об'єкти й зміст
1.2 Етапи становлення регіональної політики за рубежем
1.3 Регіональна політика Європейського Союзу
1.4 Проблеми розвитку комунітарної регіональної політики
РОЗДІЛ 2. СЬОМА РАМКОВА ПРОГРАМА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
2.1. Тематика сьомої рамкової програми
2.2 Потужності Дослідження - інфраструктури, підприємства середнього й малого бізнесу, галузі й потенціал
2.3 Міжнародне співробітництво
2.4. Технологічні платформи
2.5 Програма „Ідеї” - підтримка фундаментальних досліджень
2.6 Програма по співробітництву
2.7 Тематичні пріоритети РП7 „Космос” й „Безпека”
РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЮВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ
3.1 Шляхи вдосконалювання регіональної політики в Україні в умовах асиметричного розвитку
3.2 Пріоритети розвитку регіональної політики в Україні
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Багато країн світу, як економічно розвинені, так і що розвиваються, у сучасних умовах стикаються із проблемою нерівномірності розвитку регіонів. Гострота цієї проблеми значною мірою визначається рівнем економічного розвитку країни. Велика кількість кризових територій у СНД, безпрецедентна диференціація регіональних показників, що поглибилася за останні роки, породжені тривалою системною кризою, спільною стагнацією економіки. Ринкові механізми не завжди здатні попереджати й переборювати серйозні територіальні розходження в рівнях життя населення, ефективності регіональної політики, що проводиться державою з метою підтримки певної однорідності територіального економічного й соціального простору. Термін «регіональна політика» у даній роботі означає всі політичні заходи, ціллю яких є вплив на регіональний розвиток таким чином, щоб ураховувалися економічні, соціальні й екологічні інтереси регіонів. При цьому завдання регіонального вирівнювання стоять не тільки перед Україною.
У Західній Європі регіональна політика спрямована, головним чином, на підтягування, щодо інших регіонів, до рівня середніх з акцентом на територіях з найгіршими економічними й соціальними показниками. При цьому нерідко використовується перерозподіл коштів відносно богатих відносно бідним країнам через механізми Європейського Союзу.
Актуальність теми дослідження обумовлена, по-перше, необхідністю поглибленого аналізу структурного змісту регіональної політики Європейського Союзу.
Об'єднання країн Західної Європи в Союз більш яскраво висвітило відставання економічного розвитку окремих регіонів менш розвинених країн (Греції, Португалії, Італії) у порівнянні із загальноєвропейськими показниками. Виходячи з гуманітарних принципів і для підвищення політичної стабільності суспільства, додавання стабільності розвиткові економіки, підвищення її конкурентноздатності на світовому рівні в Європейському Союзі розробляються й реалізуються програми вирівнювання міжрегіональних розходжень.
Ціллю даної роботи є дослідження регіональної політики ЄС і можливості використання досвіду її проведення для вдосконалювання регіональної політики в Україні.
У рамках загальної цілі дослідження вирішуються наступні головні завдання:
ѕ аналіз особливостей сучасного етапу регіональної політики Європейського Союзу;
ѕ визначення сучасної структури регіональної політики Європейського Союзу;
ѕ вироблення системи принципів формування національної програми регіонального вирівнювання в Україні, з урахуванням досвіду новітньої української історії й деяких країн-членів ЄС, зокрема, Німеччині й особливо після її об'єднання в 90-х роках XX сторіччя.
Таким чином, предметом дослідження є регіональна політика Європейського Союзу і її структурний зміст у сучасних умовах інтернаціоналізації господарського життя й поглиблення інтеграційних процесів у світовій економіці.
Об'єктом дослідження є аналіз особливостей формування національних програм регіонального розвитку в Європейському Союзі й проведення політики регіонального вирівнювання в рамках Союзу.
РОЗДІЛ 1. КОМУНІТАРНА ЕКОНОМІЧНА РЕГІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА
1.1 Регіональна політика: цілі, об'єкти й зміст
Україна переживає сьогодні болісний момент трансформації соціальних і господарських відносин, відмітною рисою якого є різке зниження ролі держави в регулюванні економічних процесів, ослаблення внутрішньо українських економічних зв'язків, а результатом - зростання асиметрії територіального соціально-економічного розвитку й порушення цілісності національного економічного простору. Ці явища в сполученні з унікальною розмаїтістю природно-кліматичних, геополітичних, етно-конфесіональних і геополітичних умов роблять необхідність розробки ефективної регіональної політики імперативом національного розвитку.
На відміну від інших напрямків державного регулювання економіки поняття регіональна політика не зводиться тільки до управління регіональними економічними процесами.
Регіональна (соціально-економічна) політика держави - сфера діяльності з управління політичним, економічним, соціальним й екологічним розвитком країни, що відображає як взаємини між державою й регіонами, так і регіонів між собою. Причому, при наявності міцних міждержавних інтеграційних союзів це поняття здобуває й національний контекст.
Об'єднання в рамках регіону різних підсистем соціально-економічних відносин у свою чергу визначає множинність напрямків регіональної політики, серед яких основними є:
1. Економічна політика, спрямована на зм'якшення регіональних економічних диспропорцій.
2. Соціальна політика, спрямована на згладжування регіональної диференціації в рівні життя, а також загальне поліпшення якості соціального середовища.
3. Демографічна політика, що припускає регулювання з боку держави природного й механічного руху населення [5, с. 60].
Екістична політика, спрямована на підвищення ефективності використання територіальних ресурсів конкретного регіону шляхом оптимального розміщення виробництва, комунікацій і місць розселення з урахуванням природних, економічних, архітектурно-будівельних й інженерно-технічних факторів.
Екологічна політика, що припускає запобігання детеріорації, поліпшення екологічної ситуації в регіоні.
Науково-технічна політика, націлена на регулювання взаємозв'язків між розміщенням наукових центрів і продуктивних чинностей, регіональні переміщення наукових кадрів і т.д. [8].
Однак своєрідним жорстким ядром регіональної політики є реалізація економічних цілей регіонального розвитку, тому що механізми досягнення необхідних соціальних, демографічних і соціологічних умов неминуче пов'язані з наявністю достатнього об'єму фінансових ресурсів і використанням фінансово-економічних важелів стимулювання й примуси (наприклад, формування на регіональному рівні ефективної системи екологічних податків і штрафів здатно стати передумовою для активізації природоохоронної діяльності підприємств).
Іншою особливістю взаємодій виділених напрямків регіональної політики є взаємопереплетені об'єктів дослідження й необхідність інтегрального підходу до регулювання регіональних процесів.
Класифікація регіональної політики.
Класифікація регіональної політики може провадиться за різноманітними критеріями, залежно від цілі аналізу. В узагальненому виді класифікація регіональної політики представлена в таблиці 1.
Таблиця 1 - Класифікація регіональної політики
Критерії
Види регіональної політики
1. Спрямованість на певну складову соціально-економічної системи регіону
економічна;
соціальна;
экістична;
екологічна;
науково-технічна.
2. Ціль застосування
вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку регіонів
оптимізація використання регіональних ресурсів і т.д.
3. Механізм реалізації
автоматична (розподіл відповідно до кількісних показників);
проблемна (розподіл по спеціальних програмах);
цільова (розподіл по конкретних регіонах).
4. Форма реалізації
фінансова (трансферти, пільги, штрафи);
адміністративна (дозволу, заборони, ліцензування);
інфраструктурна й т.д.
5. Адресати
фірми;
громадяни;
галузі;
територіальні органи влади
Разом з тим, у чинність відносної новизни регіональної політики і як галузі наукових знань й як напрямку державного регулювання економіки, використовуваний нею категоріальний апарат і методологія, поки перебувають у стадії формування, що робить актуальними спроби застосувати в даній сфері нові прийоми й методи досліджень, у тому числі й методи корпоративного керування, інституціонального господарства й т.д. У цьому зв'язку, особливий інтерес представляє аналіз історичних аспектів еволюції змісту, цілей, об'єктів і суб'єктів регіонального регулювання і їхньої взаємодії в процесі реалізації регіональних програм.
1.2 Етапи становлення регіональної політики за рубежем
Необхідність регіональної політики в країнах з ринковою економікою. Виділення регіональної політики як самостійний напрямок діяльності держави відбулося порівняно недавно. За рубежем початок її формування як системного явища безпосередньо пов'язане з переосмисленням ролі держави в економіці, у першу чергу під впливом Великої Депресії. У Росії (СРСР) розробка принципових теоретико-методологічних основ регіональної політики почалася трохи раніше, в 20-х р.р. нашого століття, разом з початком робіт з економічного районування й визначення адміністративно-територіального устрою країни [11].
За цей період регіональна політика пройшла складний, найчастіше болісний шлях розвитку в пошуках оптимальних моделей взаємодій різнорівневих суб'єктів, розробляючи нові й модифікуючи діючі норми, що регулюють регіональні умови відтворення, удосконалюючи теоретичні й методологічні аспекти регіональних досліджень.
Спочатку, у країнах з ринковою економікою під регіональною політикою звичайно розумівся комплекс різних законодавчих, адміністративних й економічних заходів, проведених як центральними урядовими органами, так і територіальними органами влади й спрямованих на розвиток так званих депресивних і знову освоюваних районів, виявлення раціональної мережі міст й їхніх розмірів, розміщення окремих підприємств і галузей промисловості й т.п..
Основні етапи становлення регіональної політики в країнах з розвиненою ринковою економікою.
У розвитку зарубіжної регіональної політики можна виділити кілька етапів.
Перший етап: 30-і р.р. 20 століття. Прийняття перших програм допомоги окремими старопромисловим і слаборозвиненим територіям, необхідність яких визначалася наслідками кризи 1929-1933 р.р. Тоді регіональні заходи були широко розгорнуті тільки у двох державах Великобританії й США, де спад виробництва торкнувся сфери зосередження традиційних галузей і слаборозвинені аграрні райони [19, с. 6].
Другий етап: 40-50-і р.р. 20 ст. У цей час розширюється коло країн, що практикують регіональні заходи. Чергова економічна криза (післявоєнна) знову призвела до спаду в традиційних галузях промисловості й загостренню соціально-економічних проблем в Ельзасі, Лотарингії й Північному районі Франції, Південної Бельгії, Рурі й Саарі у ФРН, Нової Англії й Середньо-Атлантичних штатів у США, ряді районів на півночі й заході Великобританії.
Третій етап: 60-і початок 70-х р. 20 ст. У цей період формується цілісна система регіональної політики країн Заходу. Відбулося затвердження системи регіонального програмування, удосконалюється інструментарій регіональної політики. Поряд з історично першим напрямком регіональної політики, пов'язаним з розвитком проблемних регіонів, починають провадитися заходи щодо розвантаження найбільших міських агломерацій. Збільшення асигнувань на регіональні програми стало можливим завдяки стійким темпам економічного росту.
Четвертий етап: середина 70-х років 1993 р. (рік підписання Маастрихтських угод). Для цього періоду характерна дія двох разнонаправлених тенденцій. З однієї сторони підписання Маастрихтських угод давало потужний імпульс для проведення принципово нової наднаціональної політики з регулювання регіонального розвитку в рамках ЄС. З іншої сторони активізується діяльність місцевих органів влади, спрямована на реалізацію специфічних цілей розвитку місцевих співтовариств, що знаходить своє формальне відбиття в прийнятої ЄС в 1990 р. Європейської Хартії про місцеве самоврядування. Цей етап розвитку регіональної політики проходив на тлі нової економічної кризи, що охватили країни Заходу після 1974 р. Внаслідок ослаблення інвестиційної діяльності трохи звузився інструментарій регіональної політики, що, однак не змогло зупинити розвиток системи регіонального програмування й у якомусь ступені стимулювало виділення двох вищезгаданих нових напрямків. Так, інтерес до наднаціональної політики багато в чому був пов'язаний із зусиллям макроекономічного компонента в державному антикризовому регулюванні. Умови кризи, у свою чергу, стимулювали збільшення розривів у рівнях соціально-економічного розвитку країн ЄС [19, с. 8-9].
Активізація як специфічного напрямку муніципальної політики, обумовлена прискореними темпами передачі на муніципальний рівень не тільки прав, але й обов'язків, раніше покладених на центральні й регіональні органи влади. При цьому переміщення повноважень найчастіше не підкріплювалося переміщенням на муніципальний рівень адекватних джерел доходів.
П'ятий етап: з 1993 р. по теперішній час. Підписання Маастрихтських угод відкрило дорогу до перетворення Європи національних держав у Європу регіонів. І хоча ці ідеї переважно реалізуються співтовариства, у випадку їхнього успіху, вони знаменують принципово новий рубіж у розвитку регіональної політики в цілому [1, с. 4].
Позитивний і негативний досвід реалізації регіональної політики.
Таким чином, еволюція регіональної політики на Заході в цілому йшла в загальному руслі трансформації ролі контрактної держави в сучасній ринковій економіці. Факторами, що зм'якшують неминучі протиріччя між різнорівневими владними структурами стали специфікація й захист Федеральним Центром прав власності, що виникають на регіональному й місцевому рівні управління, що у свою чергу спирається на чітку специфікацію повноважень у сфері забезпечення населення чистими суспільними й локальними суспільними благами, а також закріплення за територіальними органами влади джерел доходу, достатніх для виконання їхніх повноважень. Важливу роль у підвищенні ефективності роботи різнорівневих органів управління зіграла інституціоналізація норм і правил поведінки, що складаються в процесі їхніх постійних взаємодій. Зокрема в окремі напрямки юридичних наук виділилися муніципальне й регіональне право.
Разом з тим необхідно відзначити, що незважаючи на розширення самостійності територіальних органів влади, кінцеві результати реалізованих заходів у значній мірі визначалися збереженням і розвитком ролі, що конституює, Центр, що виступає гарантом дотримання прав як населення окремих територіальних утворень, так і суспільства в цілому.
Безумовно, діяльність держави в сфері регіональної політики не є апріорно ефективною. До найбільше що часто зустрічаються в цій сфері провалам держави можна віднести:
ѕ невідповідність між обсягом закріплених повноважень і джерелами їхнього фінансування для органів влади різних рівнів;
ѕ недосконалість критеріїв оцінки ефективності діяльності федеральних, регіональних і місцевих органів влади;
ѕ імовірність досягнення результатів, відмінних від поставлених (наприклад, у чинність асиметричності інформації відносно особливостей соціально-економічного розвитку окремих територій країни або навпроти, маніпулюванні на регіональному й місцевому рівнях при виконанні приписань Федерального Центра);
ѕ нерівномірний розподіл ресурсів (наприклад, при відсутності або неефективності систем міжбюджетних відносин) [7, с. 98].
Однак рівноцінних субститутів державі в цій сфері поки не існує й подальший розвиток регіональної політики держав з ринковою економікою, мабуть, буде йти в напрямку вдосконалювання вже досягнутих результатів.
1.3 Регіональна політика Європейського Союзу
Історію розвитку регіональної політики Європейського Співтовариства можна розділити на два періоди.
Перший період з 1975 по 1988 р., коли політика Співтовариства базувалася на системі квот спільного фінансування регіональної політики країн-членів. Незважаючи на прийняті зобов'язання проводити регіональну політику, зафіксовані в Римському Договорі, перший специфічний інструмент регіональної політики - Європейський фонд регіонального розвитку - був створений лише в 1975 році після приєднання до Співтовариства З'єднаного Королівства й Данії [7, с. 102].
До кінця 80-х років асигнування ЄС в області регіональної політики використовувалися для фінансування заходів і регіонів, обумовлених національними урядами. Зі збільшенням європейської інтеграції - прийняття Єдиного Європейського Закону й приєднання до Співтовариства Іспанії й Португалії - зростала потреба в більш активних і скоординованих діях, спрямованих на ліквідацію регіональної нерівності. У зв'язку із цим в 1988 році була проведена корінна реформа регіональної політики Співтовариства, що фактично з'явилося початком проведення самостійної й ефективної регіональної політики на рівні ЄС.
Реформа вимагала перегляд составу й способів застосування “інструментів структурної політики” країнами ЄС, спрямованих на регіональний розвиток, забезпечення зайнятості, навчання, а також на розвиток сільськогосподарських районів. Це також привело до істотного збільшення бюджетних асигнувань Структурного Фонду, які зросли вдвічі за період з 1987 по 1993 рік. Після підписання договору Maastricht Treaty, що передував утворенню економічного союзу й створенню єдиної грошової системи, в 1993 році був початий новий перегляд регіональної політики ЄС із метою її наближення до потреб двох скандинавських країн (Швеції й Фінляндії), що приєдналися до ЄС, і забезпечення додатковій підтримці рибальству. Бюджетні ресурси були знову збільшені. До кінця 90-х років на частку “структурної” діяльності ЄС доводилося більше 35% витрат - близько 27,4 млрд. екю в 1999 році - у порівнянні з 7 млрд. екю, або 19% бюджету, в 1987 році [12, с. 14].
Цілі й принципи регіональної політики.
Із часу підписання Римського Договору в 1957 році ЄС прагне скоротити регіональна нерівність. Ця ціль, підтверджена в Договорі про Утворення Європейського Союзу, підписаному в Maastricht в 1991 році, укладається в зменшенні нерівності в рівнях розвитку найбільш розвинених і найбільш відсталих регіонів.
За минулі 25 років доцільність проведеної ЄС регіональної політики неодноразово одержувала підтвердження: соціальна рівність - неприйнятність великого розриву з погляду рівня доходів і зайнятості; продуктивність - здатність ЄС направляти допомогу в найбільш слаборозвинені райони, залучаючи в такий спосіб ресурси, які раніше залишалися невикористаними; ефективність - роль ЄС у координуванні політики, що проводиться ЄС і країнами-членами в інтересах регіонального розвитку; а також інтереси європейської інтеграції - запобігання можливості того, що регіональна або соціальна нерівність поставить під погрозу подальший розвиток процесів інтеграції в Європі. Починаючи із середини 80-х років, цей акцент на інтересах європейської інтеграції як обґрунтування проведеної політики став особливо очевидний. На додаток до більш тісного політичного й економічного союзу, “економічна й соціальна згуртованість” була проголошена в якості однієї із задач, що стоять перед Співтовариством. “Згуртованість” визначалася як економічне забезпечення досить високого рівня доходів, конкурентноздатності й зайнятості, а також соціальна солідарність, що досягає шляхом зменшення нерівності в плані забезпечення зайнятості, соціальних можливостей і ліквідації вбогості [11].
Після реформи Структурних Фондів в 1988 році, їхня діяльність стала базуватися на декількох ключових принципах:
ѕ концентрація ресурсів у найбільш нужденних регіонах і групах регіонів - і особливо в регіонах, що ставляться до так називаної Цілі 1 (структурно відсталі регіони). Сюди ж входять і регіони, що ставляться до Цілі 2 ( щоприходять у занепад промислові регіони), Цілі 5 (сільські райони) або Цілі 6 (райони з низькою щільністю населення);
ѕ фінансування розглядається скоріше як довгострокова програма, а не як одноразовий проект;
ѕ політика здійснюється шляхом установлення відносин партнерства між Європейською Комісією, національним урядом і місцевою й регіональною владою;
ѕ принцип додатковості, коли фінансування на рівні ЄС доповнює, а не заміняє собою ресурси, ассигнуємі на ці цілі на національному рівні;
ѕ принцип субсидіарності, при якому управління ресурсами здійснюється на самому нижньому залежно від ситуації адміністративному рівні - регіональному, національному або європейському [12, с. 16].
Крім того, істотна увага приділяється контролю й оцінці, що дозволяє забезпечувати ефективне використання фондів.
Регіональна політика побудована на принципах солідарності й спрямована на економічний розвиток найбільш відстаючих регіонів країн Європейського Союзу.
В 2007-2013 р. загальний бюджет у розмірі 313 млрд. EUR спрямований на виконання трьох головних задач. Перша з них - конвергенція. Це найбільш значима із завдань, що отримає 78% загального, що розподіляє через структурні фонди й фонд вирівнювання бюджету для фінансування проектів на розвиток регіонів, у яких ВВП на душу населення становить менш 75% від середнього по ЄС [8].
Друга задача - регіональна конкурентноздатність і зайнятість. У рамках виконання цієї задача основна увага буде приділятися підтримці й проведенню економічних і соціальних реформ, впровадженню інновацій і розвитку соціальної сфери для підвищення економічної привабливості регіонів, що не входять у число підтримуваних у рамках першої задачі.
Нарешті, третя - це європейське територіальне співробітництво. Дане завдання спрямоване на посилення трансграничного й міжрегіонального співробітництва, розвиток загальної інфраструктури, економічних зв'язків і мереж компаній малого й середнього бізнесу й базується на існуючій програмі INTERREG.
Регіональна політика - це не проста перерозподіл коштів багатих регіонів на користь бідних. Це продумана стратегія інвестицій і цілеспрямованих реформ, що допомагає людям знайти роботу й жити краще в їхньому місті або сільській місцевості. Зайнятість, тренінг, конкурентноздатність компаній, інвестиції в інфраструктуру, інформаційне суспільство, дослідження, якість навколишнього середовища - все це пріоритети регіональної політики.
Структура управління.
Відображаючи прийнятий програмний підхід, політика Структурного Фонду вибудовується навколо двоступінчастого або триступінчастого процесу планування (двоступінчастого - для Цілей 2, 5 й 6, і, як правило, триступінчастого - для більше складних планів Цілі 1). Побудовані на принципах партнерства й субсидіарності, плани регіонального розвитку розробляються країнами-членами звичайно на регіональному рівні із залученням різних комбінацій партнерів (урядові департаменти, місцеві влади, агентства по розвитку, навчальні інститути, екологічні організації й т.д.) [13, с.30].
Плани для середньострокових програм (1989-93 р., 1994-99 р., 2000-2006 р.) погоджуються з Європейською Комісією з метою розробки загальної стратегії здійснення програми, встановлення пріоритетів, заходів надання підтримки, фінансової допомоги, що надається всіма партнерами, а також механізму здійснення. Звичайно фонди використовуються для часткового фінансування проектів у різних сферах економічного розвитку: допомога бізнесу, економічна й фізична інфраструктура, наукові дослідження, технічна модернізація, людські ресурси, туризм, навколишнє середовище, відродження міст. За перші два програмних періоди було здійснено близько 300 багаторічних програм. Підраховано, що по всім 15 країнам ЄС близько 30% ресурсів Структурних фондів витрачено на розвиток інфраструктури (тобто транспорт, зв'язок, енергетику, водопостачання й т.п.), 30% - на проведення політики в області зайнятості, освіту, перекваліфікацію, і 40% - на інвестиції у виробництво, особливо як підтримка малих і середніх підприємств [13, с. 31].
Політичні інструменти.
Основними механізмами Співтовариства в області регіонального розвитку є чотири Структурних Фонди: Європейський фонд регіонального розвитку, Європейський соціальний фонд, Європейський фонд керівництва й гарантій в області сільського господарства; Секція керівництва й фінансування в рибальській галузі, кожний з яких вирішує специфічні завдання й діє у своїй галузі економіки. Додаткова допомога найбільш слаборозвиненим країнам виявляється через Інтеграційний Фонд із метою сприяння їхнім зусиллям, спрямованим на зближення економічних систем країн-членів і на створення єдиної грошової системи ЄС. Крім того, у Співтоваристві діють ще 13 менш масштабних ініціатив (фінансованих за рахунок Структурних Фондів), спрямованих на вирішення проблем у конкретних районах або секторах економіки, які, як уважається, недостатньо охоплені іншими програмами. Ці Ініціативи, що діють у форматі програм, одержали наступні робочі найменування [5, с. 7]:
1. "Інтеррег". Сприяння міжрегіональному співробітництву, у тому числі прикордонних регіонів ЄС із регіонами третіх країн (включаючи просторове міжрегіональне планування розвитку), у тому числі в сфері енергетики, транспорту, водного господарства, охорони середовища й розвитку прибережних зон.
2. "Зайнятість" із чотирма підпрограмами: "Терміново", "Старт для молодих", "Обрій" й "Прилучення до праці". Сприяння виробничому навчанню й перекваліфікації жінок, молоді, інвалідів і представників маргінальних верств населення в порядку їхньої підготовки до виходу на ринок праці.
3. "Лідер II" . Фінансування місцевих проектів розвитку в сільських районах, у тому числі з упором на захист середовища перебування (збереження культурної спадщини, екосистем, утилізація сміття, екологічний туризм, вирощування сільгосппродукції без застосування хімії й т.п.).
4. "Адаптація й Адаптація-біс". Сприяння в пристосуванні робочої чинності до умов, що змінюються, виробництва, у тому числі через навчання, перекваліфікацію, консультування, служби зайнятості й т.д.
5. "Малий і середній бізнес". Сприяння створенню й підвищенню конкурентноздатності дрібних і середніх підприємств, у тому числі на зовнішніх ринках (зміцнення технічної бази, освоєння сучасних навичок керування, підключення до систем надання ділових послуг, сприяння взаємним контактам і т.п.).
6. "Урбанізація". Реконструкція кризових районів у містах, у тому числі через облаштованість, озеленення, створення нових робочих місць і нормального соціального середовища перебування (охорона здоров'я, безпека й ін.).
7. "Конверсія". Сприяння в конверсії оборонних підприємств на мирні цілі, особливо в регіонах, де вони є профілюючими в економіці й соціальній сфері.
8. "Регіс II". Залучення в господарське життя ЄС його віддалених (заморських) регіонів.
9. "Ресайдер II" - програма з виводу зі структурної кризи сталеливарної промисловості країн-членів, у тому числі шляхом освоєння нових технологій і виробів, перепрофілювання підприємств, диверсифікованості галузевої структури регіонів і т.д.
10 - 11."Ретекс" й "Решар II" - те ж для кризових районів текстильної й вугільної промисловості.
12."Світ" - особлива програма сприяння світу й примиренню в Ольстере й у його відносинах із шістьома прикордонними графствами Ірландії.
13."Риба". Модернізація рибного господарства й сприяння диверсифікованості економіки прибережних рибальських районів ЄС.
Як ми вже відзначали, Фонди звичайно використаються для часткового фінансування проектів по економічному розвитку диверсифікованості, створенню робочих місць, інвестуванню в промисловість, інфраструктуру, підтримці малих і середніх підприємств, науковим дослідженням і розробкам, туризму й навчанню. Розподіл витрат між цими сферами в рамках однієї програми регіонального розвитку залежить від характеру соціально-економічних проблем, що стоять перед відповідним регіоном, пріоритетів в області економічного розвитку, обумовлених урядом відповідної країни, і впливу, надаваного Європейською Комісією.
Виділення країнам-членам коштів зі Структурних Фондів провадиться відповідно до Цілей, певними Структурними Фондами.
У регіонах, віднесених до Цілі 5 проживає менше одної десятої населення ЄС (8,8%), і сюди також відносяться ділянки територій всіх країн за винятком трьох, повністю віднесених до Цілі 1. Основним критерієм є низький рівень соціально-економічного розвитку, вимірюваний часток ВВП на душу населення. Крім того, при віднесенні регіону до цієї групи враховуються наступні фактори: високий відсоток населення, зайнятого в сільському господарстві; низький рівень доходів у сільському господарстві; а також несприятлива демографічна ситуація. Як й у випадку Цілі 2, передбачуваний список регіонів Цілі 5 був переданий країнами на обговорення в Комісію [1, с. 20].
І, нарешті, Ціль 6 стосується тільки до Фінляндії й Швеції й охоплює лише 0,4% населення країн ЄС. Ціль 6 передбачена Договором про приєднання нових країн і стосується регіонів із щільністю населення менш 8 чоловік на квадратний кілометр. Список регіонів був визначений у протоколі до Договору.
Програми регіонального розвитку мали величезне значення в процесі інтеграції нових країн до складу ЄС. Зіграли свою роль не тільки безпосередньо фінансові кошти, що направляють на підтримку необхідних трансформацій і реформ, але й те, що регіональні влади й представники бізнесу країн-новачків навчилися працювати із програмами ЄС, грати по загальним для Європи правилам, мислити й діяти відповідно до логіки програм Європейського Союзу.
Для країн - нових членів ЄС регіональна політика є одним з національних пріоритетів. Наприклад, уже зараз помітна істотна різниця між західними (близькими до Німеччини) і східними регіонами Польщі.
Республіка Бєларусь у даний момент може брати участь у декількох програмах трансграничного співробітництва INTERREG: “Польща - Україна - Бєларусь”, “Литва - Латвія - Бєларусь” і співробітництво країн регіону Балтійського моря. Уже підтримані й одержують фінансування проекти, спрямовані на розвиток трансграничного туризму, екологічної безпеки й освіти.
1.4 Проблеми розвитку комунітарної регіональної політики
Переконання, що люди можуть виховати в собі гарні якості характеру й прожити змістовне життя, головним чином, вступивши в об'єднання або союз, якому властива близькість стосунків, загальні моральні підвалини, довгострокові взаємні зобов'язання, почуття товариства й громадянинство.
Коммнітаризм -- ідеологія кінця XX века, прагнуча до сильного гражданскому обществу, основою якого є місцеві співтовариства й неурядові общественние организации, а не окремі особистості. Комунітаризм виступає за надання безкоштовної освіти, програми з підвищення моральності та захисту оточуючого середовища. Він жорстко погоджує права особистості й права підприємців із соціальною відповідальністю й допускає їхнє обмеження в тих випадках, коли вони надаються суспільством і реалізуються за рахунок государства [21, с. 208].
Комунітаризм у його різних формах у цей час робить все більший вплив на теорію державного управління, особливо в США. Принаймні з кінця 1960-х рр. державне управління переживало кризу ідентичності в політичному й інтелектуальному житті. Його роль у суспільному житті США постійно піддавалася сумніву й глузуванням. Все більше число теоретиків-керівників вивчають комунітаризм, сподіваючись побудувати більше міцну основу своєї діяльності в даній галузі [16, с. 65].
Багато хто з даних теоретиків запозичають лише окремі ідеї комунітаризму й ніколи б не назвали себе його прихильниками. Проте такі поняття комунітаризму, як грамадянинство, суспільне благо, цивільні чесноти й участь у демократичних процесах, значною мірою надихають їхню діяльність.
Так, наприклад, Террі Купер, звертаючись до історії США, розробляє теорію громадянинства для державних службовців з метою відродити "етичну", або високу, традицію громадянинства в американській політиці. Він підкреслює, що державні керівники відіграють вирішальну роль в "поступовому й складному процесі формування почуття приналежності до демократичного політичного співтовариства, у якому правильно особистий інтерес, що розуміє, може одержувати підтримку й розвиток". Автор вказує, що люди, що стоять на службі держави, зобов'язані зв'язувати ліберальну ідею особистої вигоди з поняттям комунітаризма про загальне добро. Таким чином, відповідно до Купера, державні керівники - це громадяни у високому сенсі слова, покликані донести до суспільних мас поняття про високе громадянинство. Це спричинить до життя, по думці автора, справжню демократичну підзвітність й активну суспільну діяльність.
У роботах Т. Купера, а також Дж. Рора, що займається питаннями конституційної теорії й адміністративної відповідальності, і К. Стіверс, що розглядає поняття лідерства, підзвітності, участі й відповідальності в адміністративній теорії з позицій фемінізму, підкреслюються протиріччя між принципами комунітаризму й лібералізму в американському політичному житті. І кожний з авторів прагне знайти якийсь розумний компроміс й уникнути крайностей, що загрожує зловживаннями [16, с. 69].
Більшість дослідників питань управління згодні з тезою комунітаризма про те, що співтовариство варто розглядати в різноманітті його прояву. З іншого боку, їхньої роботи відображають часто суперечливі погляди на суть цього явища, на мети й процеси, властивому цьому складному й важливому атрибуту всіх політичних суспільств.
Приклад коммунитарної регіональної політики (РП), мабуть, найбільше яскраво демонструє характерні риси підходу Європейського Союзу до формування напрямків своєї політики, його гнучкість й оперативність, коли зміна ситуації не спричиняє миттєву реакцію. Зародившись у післявоєнні роки у форму заходів надзвичайного характеру, сьогодні РП перетворилася в постійно діючий фактор, без якого, мабуть, немислима повноцінна інтеграція.
Для ЄС у цей час характерне стійке підвищення інтересу до регіональної проблематики взагалі й до РП, як коштам згладжування соціально-економічних диспропорцій у рівнях розвитку між регіонами, зокрема.
Цікаво, що таке різке підвищення інтересу характерно й для України: тема регіонального розвитку, подібно багатьом іншим, не перетворилася в тему-одноденку.
Історія формування РП Європейського Союзу вкрай насичена й напружена, хоча й не занадто довга: фактично активна РП почала провадитися із середини 70-х років. Не вдаючись у подробиці різних етапів її формування, проте необхідно згадати про радикальну реформу Структурних фондів (СФ) 1989 р., оскільки саме тоді були вироблені чіткі принципи діяльності фондів, а, фактично, і комунітарної РП. Так, реформа РП базувалася на чотирьох основних принципах [16, с. 107]:
ѕ усіляка концентрація коштів у найбільш нужденних регіонах;
ѕ програмний, а не проектний підхід;
ѕ партнерство на всіх рівнях: від національного до місцевого;
ѕ додатковість, тобто спільне виділення коштів з наднаціонального й національного бюджетів.
Реформа передбачала різке збільшення виділення фінансових коштів на заходи РП (фактично їхнє подвоєння); були виділені основні типи регіонів, що одержують допомогу через СФ. Трохи пізніше Маастріхтський договір передбачив створення нового фонду - Фонду Згуртування - спеціально для «підтягування» чотирьох найбідніших країн - Іспанія, Португалія, Греція й Ірландії.
Нові виклики ставить перед комунітарною РП глобалізацію економіки. У новому глобальному контексті РП ставиться завдання не просто шукати й мобілізувати внутрішні ресурси регіону для підвищення його конкурентноздатності в масштабах Союзу, але про конкурентноздатність цього регіону у світовому масштабі.
У саме останнім часом можна відзначити й нові тенденції. Насамперед це різке підвищення уваги до ролі й межах застосування принципу субсидіарності. Будучи на поверхні простим (мова йде про відповідність масштабу завдання рівню її виконання), цей принцип проте поки не піддається однозначному трактуванню, у такий спосіб й ЄС, і країни-учасниці, і регіони мають своє подання про принцип субсидіарності, і приведенню цих подань до якогось загального знаменника присвячені сьогодні самі гарячі дебати.
Далі можна помітити, що в текстах ЄС РП всі частіше заміняється поняттям політики згуртуванням. Таким чином, на наших очах відбувається зміна понятійного апарата: фактично політика згуртування означає переплетення РП і соціальної політики, коли вони вже не розглядаються ізольовано один від одного. Політика згуртування припускає одночасне згуртування по горизонталі (між регіонами - РП) і по вертикалі (між верствами суспільства - соціальна політика).
Зупинимося на її основних складностях регіональної політики. Отже, по-перше, за час свого існування ЄС пережив чотири розширення. Зрозуміло, що постійне підключення нових країн неминуче несло із собою не тільки розростання міжрегіональних диспропорцій, але й поява нових типів регіональних проблем. По-друге, РП неминуче має на увазі необхідність вкладення величезних фінансових коштів, на що ЄС був готовий далеко не завжди, особливо в перші роки свого існування, коли вважалося, що інтеграція автоматично веде до вирівнювання міжрегіональних диспропорцій. Відповідно, і заходи РП шанувалися другорядними. По-третє, складність укладається в тім, що кожен напрямок комунітарної політики неминуче має територіально виражений ефект. З'ясувалося, що зрозуміти, яким буде цей ефект у регіонах різного типу, а тим більше цей ефект урахувати й снівелювати його можливі негативні наслідки, украй складно, практично неможливо. Четверта складність при проведенні РП полягає в тому, що регіональний розвиток взагалі - процес склданий, багатофакторний, тому задати йому певний напрямок вдається рідко. Така особливість веде до того, що результат заходів РП майже завжди буде відрізнятися від запланованого. Нарешті, п'яту складність несе із собою інерціонність територіальної структури взагалі. Подібна інерціонність веде до того, що перші результати з'являються через досить тривалий час після початку заходів РП. Щодо цього РП украй невдячна, оскільки люди, відповідальні за проведення тих або інших рішень в області РП, як правило, професійно не доживають до певного моменту, коли вони можуть навіч побачити результати своєї праці. Ця ж особливість має й зворотну сторону: люди несумлінні мають всі шанси уникнути відповідальності за неадекватні рішення, оскільки нести відповідальність будуть уже всі спадкоємці.
Нерівномірність регіонального розвитку залишається характерною рисою Європейського союзу. Створення Європейського союзу в 50-х роках (тоді це об'єднання називалося Європейське економічне співтовариство - ЄЕС, пізніше - Європейські співтовариства - ЄС), стало одним з помітних подій сторіччя.
Послідовне розширення ЄС обумовило зростаючу складність цього об'єднання. Спочатку ЄЕС поєднувало шість країн (Бельгію, Францію, ФРН, Італію, Люксембург і Нідерланди), які, за винятком Півдня Італії, мали приблизно однаковий рівень соціально-економічного розвитку. Італія в той час не мала достатню вагу для того, щоб привернути увагу до своїх регіональних проблем. Перше розширення ЄС в 1973 році додало йому три нові країни (Данію, Ірландію й Великобританію) і поставило ряд регіональних проблем самого різного характеру. Найбільшою гостротою міжрегіональних диспропорцій зі знову, що вступили країн, відрізнялася Великобританія [16, с. 200].
В 80-х роках відбувається нове розширення - за рахунок Греції (1981 р.), Іспанії й Португалії (обидві - 1986 р.). Сукупний ефект цього розширення радикально змінив природу ЄС. Всі три країни, що приєдналися, раніше були відносно слабко прив'язані до розвитих регіонів ЄС; це був свій особливий середземноморський світ, висаджений приєднанням до просунутого союзу.
90-і роки додали як мінімум дві більші проблеми до регіонального тягаря ЄС. По-перше, в 1990 році відбулося об'єднання Німеччини. Шість земель на території колишньої ГДР, поставили перед союзом нове завдання: як трансформувати структури планової економіки, як фактично, а не формально возз'єднати країну. По-друге, останнє розширення додало ЄС три нових члени - Фінляндію, Швецію й Австрію. З погляду регіональної проблематики двох перших країн мова йде про наявність на їхній території північних екологічно уразливих районів з дисперсним розселенням. Відзначимо, що вже зараз слаборозвинені й депресивні райони займають більше половини території ЄС, і в них проживає біля третини населення [16, с. 201].
Нарешті, майбутнє принесе союзу розширення на схід, а також на південь - за рахунок Мальти, Кіпру, можливо, Туреччини, а це в черговий раз радикально змінить саму природу ЄС.
У перші роки існування ЄС більшість теоретиків інтеграції поділяло думку про те, що розвиток і поглиблення інтеграційних процесів автоматично веде до вирівнювання міжрегіональних диспропорцій, при цьому підвищується конкурентноздатність кожного регіону. Практика начебто підтверджувала цей висновок. Тим часом це був період безпрецедентного економічного росту, бурхливого розвитку господарства.
Зі зміною його періодом хронічної кризи стало ясно, що висновок про автоматичне рішення регіональних проблем через інтеграційні механізми невірний, що підтвердило, насамперед, приєднання до ЄС Великобританії [11].
Вступ в ЄС Греції повернуло ту ж проблему іншою стороною. Малі масштаби економіки країни, нехай і слабкорозвиненої, не дозволили їй завдати серйозної шкоди ЄС у цілому, відкинути його назад. Разом з тим не відбулося й серйозного структурного поліпшення в грецькій економіці. Протягом останнього років економіка країни перебувала в постійній кризі, що проявлялося у високому рівні інфляції, величезному розмірі державного боргу, росту безробіття. Цю тенденцію підтверджує й інший приклад: незважаючи на величезні кошти, що направляють на територію Півдня Італії, через механізми комуніитарної (міжнаціональної) і національної регіональної політики, істотно скоротити розрив у рівні соціально-економічного розвитку між північчю й півднем країни так дотепер і не вдалося. Поглиблення інтеграції (позитивно або негативно) впливає на всі райони ЄС. Вважається, що скасування внутрішніх кордонів між країнами ЄС найбільше сильно торкнеться прикордонних територій (внутрішні кордони союзу становлять більше 6000 км, у прикордонних районах проживає близько 10 % його населення). Владі прикордонних районів доводиться пристосовуватися до зовсім нових умов у порівнянні з периферійними районами в національній державі. Вплив інтеграційних процесів на регіональний розвиток ще не вивчено до кінця, теоретики й практики, що дотримуються різних економічних поглядів, поки не прийшли до згоди. Так, для неолібералів лібералізація торгівлі, руху капіталів і робочої сили буде сприяти згладжуванню диспропорцій у рівнях доходу.
Інші ж зауважують, що інтеграція, навпроти, дає однобічні переваги, насамперед найбільш розвиненим районам, особливо великим конурбаціям.
Друга точка зору представляється більше близької до реальності. Будівництво єдиного європейського ринку, поглиблення інтеграції привело до загострення конкуренції між районами ЄС. На передній план виступають такі фактори, як наявність у районі швидких й ефективних систем транспорту й комунікацій, кваліфікованої робочої чинності, доступ до місцевих освітніх інститутів і науково-технічних центрів, мережам ділових послуг, нарешті, соціальне й культурне середовище в регіоні. Тим часом інтеграція сама по собі не в змозі істотно підвищити конкурентноздатність слаборозвинених і периферійних районів, навпроти, вона може підірвати їх так названий "захист відстанню" і сприяти відтоку з них капіталу й кваліфікованої робочої сили. Тут доречно відзначити й те, що три чверті інвестицій, що направляють на розвиток сфери НВІОКР, сконцентровані у Франції, Великобританії й Німеччині. При цьому в менш розвинені країни інвестицій направляється менше, і вони сконцентровані переважно в столичних, що найбільше динамічно розвиваються територіях - Мадридської конурбації, Лісабоні й Дубліні.
"Пристебнути" слабкі периферійні райони до процесів економічної інтеграції можна лише через систему спеціальних механізмів, що вимагають величезних фінансових витрат.
Центр і периферія на території ЄС. Тривала історія розвитку Західної Європи, історія розвитку країн з різноманітними регіональними ландшафтами обумовила формування складного, мозаїчного господарського малюнка. Нерівномірність економічного розвитку неминуче породжує перекоси. При цьому очевидно, що ні центр, ні периферія не є однорідними: вони теж можуть піддаватися градації, наприклад, периферія може підрозділятися на внутрішній або ближню, на якій помітне вплив імпульсів із центра, і далеку, або зовнішню периферію, що залишається до таких імпульсів практично байдужої. У категорії центральних районів також можна говорити про виділення групи "лідерів серед лідерів", "еліти серед еліти". Необхідно відзначити й те, що з еволюцією всієї територіальної структури диспропорції між центром і периферією зберігаються, хоча можуть змінюватися змістовно й змінювати свою територіальну прив'язку.
Прийнято вважати, що центральні райони лежать переважно на території північних країн ЄС, у той час як периферійні, аграрні й аграрно-індустріальні, райони найбільш характерні для південних країн ЄС - Італії, Іспанії, Греції, Португалії. Такий розподіл на центральну північ і периферійний південь досить умовно. По-перше, більш дрібні центральні райони розташовуються на території південних країн і навпаки. По-друге, останнє розширення союзу за рахунок Фінляндії й Швеції обумовило появу в північних країнах віддалених периферійних районів, хоча це периферійність іншого роду, пов'язана не з аграрною спеціалізацією, а з їхньою орієнтацією на використання природних ресурсів. У цей час на території Західної Європи зоною, займаною центральними районами, можна вважати смугу між двома найважливішими транспортними магістралями: Глазго - Манчестер - Лондон - Париж - Ліон - Марсель і Ранстад/Холланд - Рейн/Рур - Цюріх - Рим - Неаполь. Тут в основному зосереджені райони, очолювані найбільшими міськими центрами або містами столичного типу, хоча присутні й невеликі ареали, займані внутрішньою периферією. Центральні райони відрізняє високий рівень доходу на душу населення, поліфункціональність і динамічність розвитку, виражений акцент на інноваційні сфери діяльності й стикування внутрішніх зв'язків із зовнішніми й міжнародними. Центральні райони виділяє й підвищена й постійно зростаюча частка зайнятих у невиробничій сфері. Центральні райони центральні ще й у тому розумінні, що саме тут приймаються рішення, що стосуються інших територій. Для периферійних районів, навпроти, характерний відносно низький доход на душу населення, високий рівень безробіття й висока частка зайнятих у сільському господарстві, низька частка населення з вищим утворенням. Наявність цих характеристик є свідоцтво низької здатності до освоєння інновацій і стійкому росту. Периферійні райони залежать від зовнішніх центрів прийняття рішень, на їхній території мало штаб-квартир фірм й, навпроти, багато філій. Ці характеристики дозволили ЄС розробити індекс периферійності. Так, райони, що лежать поза центром ЄС, це ті, чий валовий внутрішній продукт на душу населення становить менш 70% середнього по союзі. Ці периферійні райони можна розділити на дві групи. Ірландія й більшість районів Іспанії й Італії близькі до оцінки 70%. З іншого боку, у Греції й майже всіх районах Португалії рівень ВВП на душу населення не перевищує 50% від середнього по ЄС. При аналізі периферійних районів ЄС мова майже завжди йде про неадекватну застарілу інфраструктуру, як транспортної, так і комунікаційної [16, с. 209-211].
Тим часом відстань у часі може ставити проблеми більш серйозні, ніж відстань у кілометрах. На території ЄС присутні райони, де проблема неадекватної інфраструктури, проблема доступу в ці райони стоїть особливо гостро. Це грецькі острови, західні райони Ірландії, райони Півдня Італії.
В 80-і роки XX сторіччя в розвинених країнах Західної Європи почалася фундаментальна трансформація економічної організації суспільства - від індустріального суспільства до інформаційного. Територіальний аспект цієї трансформації в районах накладається на процеси, викликані інтеграцією.
Можна виділити три основних процеси регіональної економічної перебудови в 80-і - 90-і роки XX в.: деіндустриалізація, реіндустріалізація й тертіаризація (швидкий розвиток туризму й рекреації, а також самих різних видів послуг). Процес деіндустриалізації охоплює в основному старопромислові райони ЄС і проявляється в значному скороченні зайнятості в традиційних галузях обробної промисловості в результаті скорочення попиту, жорсткості конкуренції й впровадження нових технологій. Реіндустріалізація - процес більше різнобічний, що включає створення нових дрібних фірм у непромислових районах "сонячного поясу", зростання зайнятості в наукомістких галузях, впровадження нових технологій у промисловість, приплив іноземних інвестицій - насамперед зі США і Японії - на ринки ЄС. Ці процеси розвиваються почасти в районах зосередження традиційних галузей промисловості через розвиток малих і середніх підприємств (МСП), як правило, там, де ці галузі вже організовані в МСП. В основному ж реіндустріалізація охоплює так називані нові індустріальні райони [15, с. 6].
80-і роки ХХ ст. характеризувалися збільшенням нових індустріальних регіонів, розташованих в "сонячному поясі", на деякій відстані від традиційних промислових центрів. Це, насамперед, Блакитний берег і Лангедок-Руссільон у Франції, Баварія й Баден-Вюртемберг у Німеччині, Східна Англія. Сюди мігрували високооплачувані кваліфіковані фахівці і їхні родини, притягнуті, насамперед гарними екологічними умовами. Сама по собі міграція -результат розширення ступенів свободи при виборі місця проживання через зростання реальних доходів, рівня забезпеченості особистим транспортом і поліпшення інфраструктури [15, с. 7].
Розвиток нових технологій у промисловості й секторі послуг - ще один важливий компонент у процесі створення нових індустріальних просторів у Європі, у районах високої якості життя. На території ЄС можна виділити два типи екологічно престижних районів: менш індустріалізовані райони "сонячного" й "лижного" поясів -французька Рив'єра, Монпелье, Гренобль, Кембріджшир. Ці райони характеризуються в основному розосередженим розселенням; деякі зовнішні зони центральних районів або столиць - до півдня від Парижа, до півночі від Мілана, на захід від Лондона. Це райони зосередження компаній, що працюють у сфері НІОКР.
Перераховані вище складності (а вони величезні) проте не можуть стати підставою для відмови від проведення РП, що прекрасно демонструють підсумки РП ЄС. Правда, динаміку міжрегіональних диспропорцій у ЄС не можна порівнювати однозначно, оскільки результати залежать від тих типів регіонів, по яких проводяться дослідження: тобто завжди виявляються типи регіонів, по яких відбувається конвергенція, і навпроти, регіони розбіжні. У самому ж загальному вигляді можна констатувати, що РП вдавалося й вдається тримати диспропорції приблизно на одному рівні, не даючи їм «розповзатися». Здавалося б, результат не дуже втішливий, однак при подібного роду оцінках завжди варто задаватися питанням: а що було б без заходів РП? Зміна підходу до РП відчувається насамперед у різкому збільшенні виділення фінансових коштів (у цей час витрати на проведення РП у бюджеті Союзу поступаються лише витратам на проведення загальної сільськогосподарської політики); диверсифікованості форм і методів РП; спроби ЄС зайнятися «профілактикою», тобто вже на етапі вироблення рішень взяти до уваги їхній вплив на регіональний розвиток.
Який же досвід в області проведення комунітарної РП може виявитися корисним? Я бачу принаймні п'ять основних напрямків.
Перше. На досвіді ЄС Україна може оцінити переваги й недоліки того або іншого концептуального підходу до сутності регіонального розвитку. Очевидно, що найбільш оптимальним для сьогоднішньої України був би підхід стимулювання внутрішнього потенціалу регіонів, до якого ЄС перейшов після криз 70-80-х років. До цього превалював перерозподільний підхід, коли РП тісно замикалася із цілями соціальної політики.
Однак тут Україна виявляється в деякій «пастці». З одного боку, перерозподільний підхід країна явно не може собі дозволити, підхід стимулювання внутрішнього потенціалу набагато ефективніше. Але з іншого боку, специфічні українські умови й українська історія (відсутність традицій проведення повноцінної регіональної політики) об'єктивно ведуть до того, що завдання РП замикаються із завданнями соціальної політики настільки тісно, що перша стає як би територіальним розворотом другої.
Друге. Тексти ЄС, присвячені РП, дозволяють одержати прекрасне подання про понятійний апарат, яким Союз користується в цій області. Взагалі питання про дефініції представляється вкрай актуальним для України - без його рішення навряд чи можливо подальший розвиток РП. На сьогоднішній день ситуація, на жаль, така, що практично кожен пишучий або мовець про РП, має на увазі якесь своє визначення, не завжди зрозуміле навіть самому авторові. Зараз в Україні «ходить» щонайменше 8 визначень регіональної політики. Таким чином, необхідно терміново виробити домовленість із цього приводу.
Третє. Визначення принципів і пріоритетів РП. Можливо, принципи РП, якими керується ЄС, не зовсім годяться для України, однак ключовий момент у цьому випадку укладається в тім, що ці чітких й однакові для всіх регіонів принципи обов'язково повинні існувати й неухильно дотримуватися. В Україні ж сьогодні коштів виділяються залежно від близькості того або іншого регіону до «верхів», що просто неприпустимо.
Четверте. Нарешті, важливим моментом є вивчення українського регіонального розвитку, українських регіонів, і наступне опублікування цих результатів. Дані регіональних досліджень довгий час уважалися секретними, сьогодні ж невивченість регіональних проблем веде до того, що ми просто не знаємо як треба, що відбувається в країні на рівні регіонів, не говорячи вже про місцевий рівень.
Суперечки про те, якими повинні бути основні принципи регіональної політики України, йдуть досить давно й, мабуть, тут дотепер залишається досить велика кількість невирішених питань, може бути, їх навіть більше, ніж вирішених. Проміжним підсумком дискусій про те, яким державою повинна бути Україна - унітарн або федеративним - стало прийняття Конституції, у якій був визначено унітарний устрій держави (правда, деяким протиріччям із цим положенням є наявність Кримської автономії).
Сьогодні сутність проблеми визначається тим, що повинна бути сформована чітка модель взаємин центральної влади й регіональних эліт і знайдені шляхи для її реального функціонування.
РОЗДІЛ 2. СЬОМА РАМКОВА ПРОГРАМА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
2.1. Тематика сьомої рамкової програми
Сьома рамкова програма Євросоюзу присвячена дослідженням, технологічному розвитку й демонстраційній діяльності в 2007- 2013 р.
Знання становлять ядро порядку денного лісабонської конференції й фундамент всіх її елементів. Дослідження й технології, разом з освітою й інноваціями, становлять компоненти "трикутника знань".
Для того, щоб перетворитися в "найбільш динамічну й конкурентноздатну, засновану на знаннях економіку у світі", що має на увазі "європейська модель", Європа повинна збільшити внесок у свої дослідження до 3% європейського валового доходу й поліпшити використання можливостей в області передачі (трансформування) наукових результатів у нові продукти, процеси й послуги. Разом із країнами-членами й у тісній кооперації з ними Євросоюз повинен мобілізувати свої правові й фінансові кошти для досягнення цієї цілі, починаючи з досліджень по Рамковій Програмі.
При підготовці дійсних пропозицій Комісія враховувала результати численних опитувань і консультацій з організаціями Євросоюзу, у першу чергу Європарламентом, і організаціями країн-членів співтовариства, а також представниками наукових кіл, промисловості й всіх виконавців дослідницьких робіт у Європі. Ураховувалися також оцінки імпакт-фактора, що визначались як основними учасниками досліджень, так і незалежними експертами.
Сьома рамкова програма, хоча і є продовженням попередніх програм, повинна стати по своєму змісті, структурі, характеру впровадження й способам управління ключовим елементом здійснення лісабонської стратегії. Важливою особливістю програми є значне спрощення в схемах фінансування, оформленні й забезпеченні виконання робіт.
Сьома рамкова програма складається із чотирьох програм, що відповідають основних складових європейських досліджень:
1. Кооперація. Підтримка всіх видів досліджень, виконуваних міжнаціональними колективами європейських країн, а також співробітництво між ЄС і країнами, що розвиваються.
2. Творчі принципи й основи. Програма спрямована на стимулювання динамізму, творчого характеру й підйом рівня європейських досліджень на передових рубежах науки й технології, у тому числі в області технічних, соціально-економічних і гуманітарних наук.
3. Кадровий потенціал. Якісне й кількісне посилення людських ресурсів у дослідженнях і розробці технологій шляхом узгодження заходів з конкурсами Марії Кюрі.
4. Дослідницький потенціал. Підтримка ключових дослідницьких й інноваційних можливостей: інфраструктури досліджень, досліджень для розвитку малих і середніх підприємств, підтримка дослідницького потенціалу європейського регіону як регіону "суспільства знань", стимулювання повної реалізації дослідницьких можливостей розширеного ЄС. Якісне й кількісне посилення людських ресурсів у дослідженнях і розробці технологій шляхом узгодження заходів з конкурсами Марії Кюрі.
Програма "Кооперація" підрозділяється на підпрограми, для яких позначене дев'ять тем.
1. Проблеми здоров'я;
2. Продукти харчування, сільське господарство й біотехнології;
3. Інформаційні й комунікаційні технології;
4. Нанонауки, нанотехнології, матеріали й нові технології виробництва;
5. Енергетика;
6. Навколишнє середовище (включаючи зміни клімату);
7. Транспорт (включаючи аеронавтику);
8. Соціальні, економічні й гуманітарні науки;
9. Безпека й дослідження космосу.
7 статей документа описують структуру, мети, способи, правові й фінансові аспекти виконання програми. У статті 4 позначені основні показники розподілу бюджету програми (у млн. €):
Кооперація - 44432
Творчі принципи й основи - 11862
Кадровий потенціал - 7129
Дослідницький потенціал - 7486
Спеціальні програми спільних дослідницьких центрів, що виконують роботи, не пов'язані з ядерною тематикою - 1817
Показники розподілу бюджету по тематиці наведені в таблиці 2.1.
Таблиця 2.1 - Показники розподілу бюджету по тематиці
Кооперація
Тематика
Проблеми здоров'я
8317
Продукти харчування, сільське господарство й біотехнології
2455
Інформаційні й комунікаційні технології
12670
Нанонауки, нанотехнології, матеріали й нові технології виробництва
4832
Енергетика
2931
Навколишнє середовище (включаючи зміни клімату)
2535
Транспорт (включаючи аеронавтику)
5940
Соціальні, економічні й гуманітарні науки
792
Безпека й дослідження космосу
3960
Усього по програмі Кооперація
44432
Творчі принципи й основи
Європейська рада по дослідженнях
11862
Кадровий потенціал
Конкурси Марії Кюрі
7129
Дослідницький потенціал
Дослідницька інфраструктура
3961
Дослідження для підтримки малих і середніх підприємств
1901
Регіони знань
158
Дослідницький потенціал
554
Наука в суспільстві
554
Діяльність по міжнародному співробітництву
358
Усього по програмі дослідницького потенціалу
7486
Спеціальні програми спільних дослідницьких центрів и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.