На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


контрольная работа Контрольна робота по «Основи економчної теорї»

Информация:

Тип работы: контрольная работа. Добавлен: 17.07.2012. Сдан: 2011. Страниц: 10. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


Східноєвропейський  університет економіки і менеджменту
                  Коледж економіки і управління
                     Кафедра економічної теорії                                                                                
 
 
 

                              Контрольна робота
        З дисципліни:«Основи економічної  теорії»
                                            Варіант 4 

                Виконала                                                                                                                                           
                                                                                             студентка ? курсу
                                                                                             Групи КМТ - 01
                                                                                             Бойко Руслана Юріївна 

         Перевірив:
                                                                                               Старший викладач
         Тетеря Л.М. 
 

                                        Черкаси  2010    

  Зміст
1.Власність як  економічна категорія
1.1 Різні підходи  до власності…………………………………………………..3
1.2 Сутність економічної власності………………. …………………………...4
2. Структура власності
2.1 Еволюція форм  власності………….................................................................9
2.2 Типи, види  і форми власності……………………………………………....17
3. Права власності. Суб’єкти й об’єкти власності ……………………………21
4. Тенденції  розвитку відносин власності в Україні й у світі………………...23
    Список  використаної літератури…………………………………………….29 
 
 
 
 
 
 
 
 

            
 
 
 
 

 1. Власність як економічна категорія
 1.1 Різні підходи до власності
    Впродовж  тривалого періоду розвитку світової економічної думки значна увага  приділялася з’ясуванню сутності власності. При цьому визначення цієї категорії, її значимості в різні історичні епохи представниками тих чи інших напрямків економічної науки і, передусім, політичної економії було настільки різним, що між ними неможливо знайти щось спільне.
    Так, у давньому Єгипті власність розглядалася як користування людиною певним предметом. Французький економіст П. Прудон стверджував, що «власність – це крадіжка»; видатний німецький філософ Г.Гегель характеризував власність як відношення людини до природи. Австрійський економіст Е. Бем – Баверк розглядав власність як індивідуалістичне відношення людини до речі. Деякі представники маржиналізму, ряд сучасних західних економістів вважають , що власність є контролем над ресурсами. Загалом у працях більшості сучасних західних вчених переважає, з одного боку, характеристика власності як відношення окремого індивіда або групи індивідів до речі, а з другого – як сукупності прав власності. Це означає, що вони не визнають власність як економічну категорію. Крім того, ними стверджується значне зниження ролі власності у сучасному суспільстві й відповідне посилення ролі розподільчих процесів.
    У працях К. Маркса певний тип власності  розглядався як сукупність відповідних  виробничих відносин, а категорія  – як процес привласнення індивідом  предметів природи в межах  певної суспільної форми та завдяки  останній.
    У радянській економічній літературі власність визначалася то як основне  виробниче відношення, то як вихідне, то як сукупність виробничих або економічних  відносин. Водночас такі характеристики (крім сукупності виробничих відносин) давалися щодо власності на засоби виробництва. Крім того, поширеною була думка про власність як  юридичну, правову категорію, що розкривається через володіння, розпорядження і користування. Характерною особливістю різних тлумачень власності у радянській літературі було те, що всі вони намагалися підкріпити свої погляди посилання на праці К. Маркса. [ 1.с103-104]  

    1.2 Сутність економічної власності                                                             
         Власність є однією з найбільш  фундаментальних і основоположних  економічних категорій. Разом  з тим – це одна з найскладніших  категорій, бо має в собі  багато ознак, форм прояву і  систем функціонування.
    Як  економічна категорія власність  відображає відносини між людьми з приводу привласнення капітальних благ та спосіб поєднання праці з капітальними благами. [4. с.52]
    Людство протягом тисячоліть вивчає сутність власності, але і до цього часу проблема власності до кінця не вирішена. Причиною цього, вочевидь є те, що власність  є певним зліпком даної економічної  системи суспільства. Як саме суспільство  перебуває у певному русі, зазнає змін, існує в перехідних формах розвитку, так і власність змінює свої типи, форми і системи. Тому відносини безпосередніх власників  умов виробництва з безпосередніми виробниками розкриває найбільш глибоку таємницю, приховану основу всього суспільного ладу.
    Кожна історично визначена соціально  – економічна епоха мала власність  і свої погляди на неї. У найдавніші часи власність розглядалась як природне право володіння предметами природи чи продуктами праці. Це зрозуміло бо людина, добуваючи предмети для свого існування, автоматично вступала у володіння ними, але тут ще не було економічного оформлених відносин власності. Вони з’являються пізніше з виникненням економічного виробництва засобів існування та їх споживання. Тут починається привласнення як суспільно – економічні відносини.
    Розвиток  людського суспільства і виникнення держави зумовили необхідність суспільного  регулювання відносин привласнення. Найбільшого розквіту цей процес досяг римську епоху і знайшов  своє узагальнення в римському праві. У той самий час економічний  зміст відносин привласнення  лише зрідка емпірично, споглядацьки описувався в державних актах чи наукових трактатах філософів, політиків, поетів, тоді як економічне життя, практика господарювання вимагали конкретних управлінських  заходів з боку держави. Тому й  не дивно, що власність за тих часів  розглядалась як право власності, виражалось у трьох атрибутах: праві володіння,розпорядження  і користування.
    Економічна  думка пізніших епох категорію власності  пов’язує вже безпосередньо з  економічними відносинами, хоч це не завадило Прудону свого часу оголосити  власність «кражею»
    Сучасні економічні теорії вбачають у власності  економічні відносини, проте, одні економісти визначають власність як сукупність усіх економічних відносин, інші –  як основні економічні відносини, а  треті – як висхідні чи первинні економічні відносини даного ладу. Зрозуміло, що всі ці визначення відбивають певний бік функціонування категорії  власності.
    Не  підлягає сумніву, що поняття власності  виникло в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності  виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між відносини з приводу привласнення своїх продуктів праці.
    Власність існує також там, де існує й  сукупна праця – суспільне  виробництво, бо й тут у єдиному  процесі суспільної праці люди вступають  у відносини між собою з  приводу як виробництва, так і  присвоєння результатів спільної праці. Важливо підкреслити, що власність – це відносини з приводу виробництва, а потім присвоєння і споживання його результатів, бо тварини також споживають предмети природи, але відносин власності не знають. Ці вказівки на первинність і привласнення можуть не збігатися за своїми масштабам, суб’єктами, тобто одні можуть виробляти, а інші привласнювати, споживати.
    Таким чином, у найабстрактнішій формі  власності постає як відносини між  індивідами щодо відчуження – привласнення діяльності чи її результатів. Найбільш виразно власність, як економічні відносини, управляється, тоді, коли один індивід, відчужуючи, прибирає до рук плоди діяльності іншого у результаті еквівалентного обміну результатами праці, так і безоплатним вилученням частини результатів діяльності (праці) одних на користь інших.[2.с.76-77]
    Власність одночасно є категорією економічної  і юридичної науки,тому її важливо  характеризувати і з юридичної, правової сторони.
    Як  юридична категорія власність –  це відносини володіння, користування і розпорядження об’єктом власності, закріплені в нормах права. Однак  майнові відносини можуть відбивати  виробничі відносини не тільки через  норми права, але й норми моралі, приймати форму звичаїв, правил справедливості та ін. Людина не краде чужого майна, наприклад не тому що боїться юридичної  кримінальної відповідальності, а тому, що це суперечить моралі, звичаям даного суспільства.[3. с.56]
    Власність в економічному розумінні – це відносини між людьми з приводу  привласнення засобів виробництва  та матеріальних благ.
    Фундаментом усієї системи економічних відносин є відносини власності.
    Відносини власності – відносини між  людьми, пов’язані з майновими  правами володіння, розпорядження, управління, використання і присвоєння як засобів виробництва, так і  результатів їх використання.
    Відносини привласнення засобів виробництва  та його результатів – основа відносин власності. Привласнення вказує, кому належать блага (об’єкти), як вони розподіляються і з якою метою використовуються.
    Привласнення  – це повна економічна влада суб’єкта над об’єктами і повна відповідальність суб’єкта за результати їх використання. Привласнення -  двоєдиний процес, який полягає насамперед в тому, що суспільство відвойовує у природи  певні блага і перетворює їх на свою користь. Однак акт привласнення цим не закінчується. Його продовженням служить розподіл відвойованих у  природи благ між членами суспільства, причому цей процес здійснюється одночасно. Виробництво матеріальних благ є змістом процесу привласнення і завжди носить суспільний характер. Без виробництва не може бути привласнення, оскільки неможливо привласнити те, що не вироблено, чого не існує в природі. Привласнення включає в себе наступний після виробництва розподіл вироблених суспільством матеріальних благ між окремими особами, групами осіб, Класами чи всім суспільством. Проходить він як в формі безпосереднього розподілу, так і в формі обміну між виробниками і споживачами.
    Таким чином власність охоплює весь неперервний процес, який нерозривно пов'язаний з виробництвом, розподілом обміном та споживанням матеріальних благ та послуг. Взаємодія всіх цих  елементів названого процеси  утворює історично визначену форму привласнення, сукупність відносин власності, а точніше, форми реалізації відносин власності в діяльності людей.
    Одночасно з привласненням блага відбувається його відчуження.
    Відчуження  – це позбавлення суб’єкта права  на володіння і розпорядження тим чи іншим об’єктом власності. Привласнити можна тільки те, що відчужується. Привласнення об’єкта власності одним суб’єктом є одночасним моментом відчуження його для іншого об’єкта. Якщо один суб’єкт заявив, що «це моє», це все одно, що він сказав іншим суб’єктам «це не ваше». Власність в дії – це процес її реалізації в економічній і цивільній сферах, в життєдіяльності в цілому. Процес реалізації відносин власності включає два взаємопов’язані і взаємозумовлені аспекти: результативність руху власності та постійне відтворення умов і факторів її розвитку.
    Процес  привласнення і відчуження – це дві діалектичні сторони сутнісних  відносин власності. Протиріччя в системі  «привласнення – відчуження»  є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Саме в цьому  полягає могутній позитивний заряд  цього діалектичного зв’язку.    [5. с.81-82]
      
 
 
 
 
 
 

2. Структура власності
2.1 Еволюція форм  власності
    Відображаючи  найсуттєвіші, первісні відносини людей, власність не є застиглою категорією. Форми її вияву в історичній перспективі  постійно змінюються й вдосконалюються  відповідно до змін, що відбуваються в  продуктивних силах суспільства.
    Історично першим типом власності, з якого  почався розвиток людського суспільства  і який протягом тисячоліть панував  у ньому, була усуспільнена (колективна) власність спочатку у формі племінної (матріархат, патріархат), а потім  общинної ( сільська й міська колективна) власності. Низький рівень розвитку продуктивних  сил зумовлював той  факт, що люди спільно (колективами) добували засоби до існування (примітивність  знарядь праці унеможливлювала  виживання окремої людини в боротьбі з природою) і спільно їх споживали. Лише в такий спосіб людство могло  вибороти своє право на життя. Згодом розвиток продуктивних сил, удосконалення самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності – приватної. Усуспільнена (колективна) власність трансформується в свій різновид – державну власність. [6. с.43]
    Усі інші різновиди — це похідні від них і можуть існувати у змішаних формах. Приватна власність виступає як індивідуальна, сімейна і своєрідна колективна. Колективна власність може існувати як групова власність господарських об’єднань громадян (наприклад, кооперативна, акціонерна), власність громадських організацій та об’єднань (власність профспілок, політичних партій, інших громадських об’єднань). Суспільна (державна) власність здебільшого існує в таких формах: загальнодержавна (республіканська) і комунальна (власність адміністративно-територіальної одиниці).
  Науково-технічна революція змінює характер виробництва, а саме: зростає його науко місткість, тоді як професійний (фаховий) рівень працівника, його інтелект стають чільним ресурсом економічного зростання. Це зумовлює появу і розвиток інтелектуальної власності за її видами: приватною (розпорядження патентом чи ліцензією); державною (розпорядження сумою знань та ідей); проміжною (інноваційна науково-технічна інформація).
  Форми власності перебувають у постійному розвитку. В міру еволюції цивілізації змінювалися і відносини власності, набуваючи найрізноманітніших форм. Це дає підставу стверджувати, що власність є категорія історична.
  Нерідко висловлюють сентенцію, що основою  ринкових відносин може бути лише приватна власність, під якою розуміють власність окремих осіб або індивідуальну приватну власність. Світовий досвід свідчить, що розвинута ринкова економіка, цивілізований ринок спираються на поліморфізм власності. Сучасний ринок не байдужий до того, чи самостійні економічні (ринкові) суб’єкти і наскільки вони вільні у своїй господарській діяльності.
  Базою застосування державної форми власності є ті сфери економіки, в яких об’єктивно велика потреба в прямому централізованому управлінні, здійсненні державних інвестицій, а орієнтація на прибутковість не є критерієм, достатнім для функціонування у суспільних інтересах. Сюди належать види діяльності, що виникли в процесі розвитку суспільних продуктивних сил і можуть функціонувати тільки як загальні (єдине ціле), завдяки чому об’єктивно створюється (формується) державна форма управління ними та їх матеріальна основа (засоби інформації, соціальна і виробнича структури, екологічний захист, фундаментальна наука і наукомістке виробництво, наприклад високих технологій для авіакосмічної техніки, і т. д.). Державна форма власності виникає і у разі необхідності державної допомоги для санації недержавних підприємств, що зазнають банкрутство. Відбувається це на основі націоналізації фактично збиткових підприємств, їх санації за допомогою державних коштів і наступної реприватизації.
  У сучасному світі немає жодної країни, де б держава не займалася активно господарською діяльністю. У країнах з розвинутою ринковою економікою за допомогою податків державою централізується і перерозподіляється від 1/3 (США, Японія) до понад 50 % (Швеція) валового національного продукту. У західних країнах частка держави в основних фондах становить від 7 до 30 % і більше.
  У соціалістичній Україні, як і в цілому по СРСР, донедавна в економічній  практиці переважало прагнення до «єдиної  фабрики», укрупнення виробництва на основі розвитку державної власності. Остання проголошувалась головною і загальнонародною, що сьогодні правомірно заперечують більшість економістів. Загальнонародна власність, по суті, не відбулася, оскільки для неї не склалося об’єктивних умов. Вона не тільки не відповідала до індустріальному етапу розвитку, але як єдина і всеохоплююча не була адекватною потребам сучасного етапу НТР. Звідси — неминуча деформація загальнонародної власності, її переродження в умовах адміністративно-командної системи.
    Світова практика показує, що державна власність  може бути ефективною, оскільки має  визначені переваги порівняно з  іншими формами власності, що пояснюються її функціями: спроможністю здійснювати макрорегулювання, формуванням стратегії економічного розвитку суспільства в цілому, оптимізацією структури національної економіки за критерієм досягнення найвищої ефективності, орієнтованої врешті-решт на людину.
    Історично термін «приватна власність» виник, щоб відмежувати державне (казенне) майно від усіх інших видів майна. Тому вважалося, що все недержавне є приватним. Сьогодні, при величезній розмаїтості форм власності, «неказенною» є власність не тільки окремих громадян, але й кооперативів, асоціацій, народних підприємств. Відповідно до цього в західній економічній теорії і практиці закріпилося уявлення, відповідно до якого під приватною власністю розуміється «всяка недержавна форма власності». У такому трактуванні є своя логіка. Держава виступає як представник усього суспільства, а інші суб’єкти власності уособлюють лише його частину. Тому їх правомірно вважати володарями приватної власності. Багато хто сьогодні гадає, що приватна власність — це безроздільна, нічим не обмежена (крім волі свого хазяїна) власність. У дійсності приватний власник має повне право робити над об’єктом своєї власності всі операції, що вважає за потрібне, аби ці операції не втручалися в сферу приватної власності інших осіб. У цивілізованому суспільстві вироблені певні правила поведінки власників. До приватної власності можна віднести:
    домашні господарства як економічні одиниці, що здійснюють виробництво продукції і надають послуги для власних потреб;
    легальні приватні підприємства, що діють відповідно до законодавства. Сюди належать підприємства будь-якого розміру — від індивідуального кустарного виробництва до великих підприємств;
    нелегальні приватні підприємства в складі «тіньової економіки». Сюди належить уся діяльність у сфері виробництва товарів і надання послуг, яку приватні особи здійснюють без спеціального дозволу влади;
    будь-який вид використання приватного майна або особистих заощаджень — від здачі в оренду квартири до грошових лихварницьких операцій — між приватними особами. Приватний сектор розвивається спонтанно, без існування будь-яких інструкцій з центру, що свідчить про життєздатність приватної власності. Однією з основних умов розвитку приватного сектора є повна свобода заснування підприємства і початку будь-якої виробничої діяльності. Приватний сектор не повинен наштовхуватися на жодні заборони.
  Друга умова розвитку приватного сектора  потребує юридичних гарантій щодо виконання умов договорів, укладених між фізичними особами.
  Третя умова — абсолютне нормативне забезпечення приватної власності. Гарантії її недоторканості повинні передбачатися законами, програмами партій і заявами головних державних діячів.
  Четверта  умова потребує, щоб кредитна політика в країні стимулювала приватні капіталовкладення.
  Для подальшого розвитку приватного сектора  дуже важливо сформувати у суспільстві  повагу до приватного сектора. Це —  п’ята умова. За ринкової економіки, якщо покупцю потрібен товар, запропонований продавцем, і перший готовий заплатити  затребувану ціну, діяльність підприємця, торговця як продавця має розглядатися як суспільно корисна.
  В Україні на сьогоднішній день вже  сформувалася певна верства людей, спроможних стати приватними підприємцями.
  По-перше, це частина бюрократії, що має владу і успішно краде гроші у держави.
  По-друге, це «тіньовики», мафія, що володіє мільярдами.
  По-третє, це кваліфіковані працівники, яких не задовольняють ні оплата, ні умови найманої праці. В усіх країнах ядро процвітаючих приватних підприємців складають працьовиті, енергійні люди, що бажають підвищити свій соціальний статус. Ринок робить природний відбір, і з дрібних і середніх власників виходять майбутні фундатори крупних підприємств.
  Приватна  власність у ході функціонування набуває окремих рис суспільного  характеру. Це проявляється у виплаті  обов’язкових внесків для соціального страхування, податків у державний і місцевий бюджети, ренти тощо. Крім того, приватні власники несуть таку саму економічну і правову відповідальність,  
задовольняють визначені потреби, як і державні, а також колективні підприємства.

  Руйнація  і повна дискримінація приватної  власності в нашій економіці  в недавньому минулому призвела до того, що були не тільки усунуті негативні  сторони приватного підприємництва, але й втрачені його сильні мотиваційні аспекти.
  У сучасному цивілізованому суспільстві  змінився стан самої приватної власності. Багато економістів визнають, що вона виступає тепер не тільки в індивідуальній (трудовій і нетрудовій), але й в інших формах — колективній, груповій, акціонерній.
  Колективна  власність в Україні була подана насамперед кооперативною власністю колгоспів, споживчих та інших форм кооперації, а з початку 90-х років також акціонерною власністю і власністю спільних, змішаних підприємств.
  Кооперативна  форма власності поширена в більшості країн світу. За оцінками, у світі діють близько 1 млн. кооперативних організацій понад 120 видів і різновидів, які об’єднують понад 600 млн. осіб. Перші кооперативи з переробки і збуту сільськогосподарської продукції виникли в Данії і Швеції у 1880—1885 рр., з придбання добрив і сільськогосподарських знарядь — у Голландії і Франції. Через 100 років у 12 країнах на частку кооперативів припадало 60 % збуту сільгосппродукції. Сьогодні в Японії вони реалізують понад 90 % товарної продукції аграрного сектора; у Голландії – 60%—65%; у Німеччині, Франції, Іспанії - 50% —52%; у США, Великобританії, Італії, Бельгії — 30 %. Створено світову організацію «Міжнародний кооперативний альянс», що об’єднує сьогодні 370 млн. кооператорів світу.
  Споконвічними принципами кооперативної власності, визначеними історично і логічно, є:
  1) пайова основа формування фондів і коштів кооперативних підприємств;
  2) участь членів кооперативу в його діяльності своєю працею. Це стосується всіх видів кооперації;
  3) право вступу до кооперативу і виходу з нього з поверненням належного майна. Кооперативна форма власності — це колективна форма власності, але яка втрачає ознаки індивідуальності, що проявляється в зв’язку доходу з індивідуальним внеском (паєм). Різновидом колективної форми власності є акціонерна власність.
  Отже, жодна з форм власності не може бути ідеальною та універсальною. Кожна з них має свої сфери найефективнішого застосування. Державна власність функціонує успішно у галузях з обмеженими можливостями ринкового стимулювання. Акціонерна і кооперативна форми власності доцільні у випадках, коли необхідна концентрація коштів. Приватна власність використовується там, де не потрібно значного акумулювання коштів, а необхідні гроші для ведення господарської діяльності можуть нагромаджуватися індивідуально.
  Економічні  системи відрізняються одна від  одної різноманітним ступенем і формами власності на засоби виробництва. Сформована класична точка зору з цього приводу така. По-перше, для визначення відмінності однієї економічної системи від іншої необхідно проаналізувати форму власності на засоби виробництва, що лежить в основі цієї системи. Інша точка зору зводиться до того, що індустріально розвинуті країни в основному різняться за двома ознаками:
  1) за формою власності на засоби виробництва;
  2) за способами, за допомогою яких координується та управляється економічна діяльність.
  Отже, очевидно, що перша точка зору відрізняється  від другої досить умовно.
  У той же час приватна власність  не завжди породжує систему «чистого»  капіталізму, а суспільна власність  з її централізованим плануванням  — командну. Економічна система  гітлерівської Німеччини називалася авторитарним капіталізмом, оскільки її економіка перебувала під найжорстокішим контролем. Нею централізовано управляли, хоча практично стопроцентно збереглася приватна власність.
  В Югославії, навпаки, існувала економічна система, заснована на суспільній власності, що набула двох форм — державної  і колективної (підприємства перебували у власності колективів працівників, профспілкових організацій). Проте між підприємствами йшла конкуренція, мала місце свобода підприємництва, тобто в цілому економіка країни була занурена в ринкове середовище, а сам югославський соціалізм дістав назву ринкового.
  Багато  розвинутих індустріальних держав практикують  активне державне втручання в господарську діяльність. Вона регулюється в інтересах усіх. Цим особливо відрізняються Швеція, Франція, Японія. За спадною цей список можна продовжити так: Великобританія, Італія, Німеччина, Іспанія.
  Якщо  ж за показник «змішаності» економіки  в індустріально розвинутих країнах  узяти питому вагу державної власності  та особливо державного сектора, то в  середньому вони становлять до 1/3.
  Трансформація власності у постсоціалістичних країнах ґрунтується на роздержавленні і приватизації. Одержавлення всього суспільного життя означає, що держава займає монопольне становище, а сама система суспільного життя відтворюється як авторитарно-бюрократична держава.
  Одержавлення  має такі форми прояву щодо:
    процесів присвоєння умов, засобів і результатів виробництва, що неминуче призводить до відчуженості безпосередніх виробників (робітників і трудових колективів) від засобів і результатів виробництва. Звідси — об’єктивна необхідність виникнення форм присвоєння робітниками і трудовими колективами засобів і результатів виробництва, що дозволяє ставитися до них як до своїх, а не чужих. У цьому — передумова демократизації суспільства;
    и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.