Здесь можно найти образцы любых учебных материалов, т.е. получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ и рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


курсовая работа Забезпечення фнансової стйкост банку в сучасних умовах

Информация:

Тип работы: курсовая работа. Добавлен: 18.07.2012. Сдан: 2011. Страниц: 18. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


 
 

     Вступ 

    Невід'ємною  складовою розвитку ринкових відносин в Україні є адекватна банківська система, від чіткої і злагодженої роботи якої залежить хід державного будівництва, стан розрахунків, безперервність товарного і грошового обігу, гнучкість і еластичність грошової системи, міцність національної валюти, розвиток реального сектора економіки і, на цій основі, зростання добробуту народу. Однак реалії сьогодення вказують на те, що загальне соціально-економічне і політичне становище призвело до нестійкості фінансового ринку, що породило процес банкрутства банків. Банківська діяльність завжди супроводжується ризиками, а гонитва за надприбутками значно посилює це явище і, разом з іншими чинниками, ускладнює процес забезпечення фінансової стабільності банків, про що свідчить сучасний, майже кризовий стан вітчизняної банківської системи.
    Зміни, що відбуваються в економіці України, кардинально впливають на напрями  і темпи розвитку банківської  системи, яка набуває ознак динамічності та конкурентоспроможності. У сучасних умовах оцінка фінансової стійкості  банків – задача, яку намагаються вирішувати державні органи, банки та комерційні організації. Їх метою є пошук критерію, який дозволить порівнювати банки за ступенем фінансової стійкості.
    Таким чином, особливої актуальності набувають  дослідження методичних підходів до оцінки фінансової стійкості банків з позицій логічно-послідовного сформованого інформаційного простору. Конструктивна роль таких досліджень полягає в їх спрямованості на розробку цілісного методичного та інформаційного забезпечення оцінки фінансової стійкості банку в умовах нестабільності і ризику, пошуку можливих шляхів визначення динамічної фінансової стійкості банків.
    Метою статті є теоретичне обґрунтування основних характеристик фінансової стабільності банків, визначення банківських ризиків у разі недотримання їх параметрів та формулювання практичних рекомендацій щодо зниження рівня ризиковості банківської діяльності в сучасних умовах.
    Реалізація  поставленої мети обумовила необхідність вирішення в роботі наступних  завдань:
    визначити сутність фінансової стійкості банку з позиції можливості її оцінки;
    узагальнити існуючі підходи до елементів системи оцінки фінансової стійкості банку;
    дослідити зв’язок інформаційного та методичного забезпечення з ефективністю оцінки фінансової стійкості банку;
    проаналізувати та виявити недоліки в існуючих методиках оцінки фінансової стійкості банку з позиції кількості та якості показників, їх достатності для врахування всіх факторів фінансової стійкості;
    оцінити доцільність та можливість оцінки фінансової стійкості як динамічної характеристики банку;
    дослідити можливість використання параметричної моделі визначення фінансової стійкості банку;
    Об’єктом  дослідження є оцінка фінансової стійкості банків.
    Предметом дослідження є інформаційне та методичне  забезпечення оцінки фінансової стійкості банків в сучасних умовах розвитку банківської системи України.
    У роботі використані загальнонаукові  методи емпіричного та теоретичного дослідження, зокрема: аналізу і  синтезу – для деталізації  предмета дослідження та вивчення його функціональних і структурних складових; узагальнення – для обґрунтування необхідності застосування нових наукових понять і підходів до визначення сутності фінансової стійкості банку; системного аналізу – для вивчення фінансової стійкості банку як сукупності складових, що утворюють систему; методи статистичного аналізу – для вивчення, порівняння та оцінки фінансової стійкості банків України; методи порівняння, групування та графічний метод – для побудови таблиць, аналітичних, ілюстративних графіків й діаграм. Обробка даних здійснювалася з використанням сучасних комп’ютерних технологій.
    Проблема  забезпечення фінансової стабільності банків перебуває під постійною  увагою таких відомих зарубіжних вчених, як: Р. Бернд, Е. Дж. Долан, Р.Л. Міллер, П.С. Роуз, Дж.Ф. Сінкі (мол.) та російських, зокрема таких, як С. Андрюшин, Л. Бєлих, Е. Василишен, С. Ковальов, В. Кромонов, О.Лаврушин, О.Ширінська, М. Ямпольський та інші. В їх роботах висвітлено теоретичні основи фінансової стійкості банків, визначені показники, критерії оцінки та способи забезпечення, а також обґрунтовано особливості управління фінансовою стійкістю банків з метою зміцнення їх позицій на ринку в умовах конкуренції.
    Інформаційну  базу дослідження склали законодавчі  та нормативні акти Верховної Ради України і Національного банку України, офіційні матеріали Державного комітету статистики України, монографії та науково-аналітичні статті вітчизняних та зарубіжних авторів, матеріали міжнародних та всеукраїнських наукових та науково-практичних конференцій. Для безпосереднього аналізу функціонування банків використано офіційні дані Національного банку України, Асоціації українських банків, Державного комітету статистики. 

 

    
      Теоретичні основи аналізу фінансової стійкості комерційного банку
 
 
    
        Сутність та методологічні аспекти визначення фінансової стійкості комерційного банку.
 
    Стійкість фінансової системи – це такий стан динамічної фінансової системи, за якого вплив будь-яких шоків на фінансову систему (чи на окремі її елементи) не заважає їй забезпечувати ефективний перерозподіл фінансових ресурсів в економіці, функціонування платіжної системи, а також абсорбцію (амортизацію) шоків. Таким чином, оцінка стійкості фінансової системи - це аналіз можливості фінансової системи забезпечувати врівноважений економічний розвиток в умовах дії тих чи інших внутрішніх і зовнішніх шоків.
    Забезпечення  фінансової стійкості банків — необхідна  умова ефективного функціонування економіки України. Але банк, як комерційне підприємство, заінтересований у  найбільш прибутковому вкладенні наявних грошових ресурсів. Прагнення до максимізації прибутків зумовлює вкладення коштів в операції, що мають підвищений ступінь ризику. Отже, комерційний банк, здійснюючи певні операції, може зазнати ризику втрат та банкрутства. Класичне поняття про банківську систему виходить з існування трьох головних критеріїв, які слід враховувати комерційним банкам, розглядаючи проблему ризику. Це — ліквідність, рентабельність та безпечність.
    Зважаючи  на це, проблеми ефективного управління банківською діяльністю необхідно досліджувати з позицій можливості досягнення комерційними банками динамічного стану фінансової стійкості та підтримання оптимальної позиції на шкалі «прибуток—ризик». Такий підхід не є традиційним для вітчизняної школи фінансового управління комерційним банком, у розвинутих країнах він також недостатньо відпрацьований.
    В економічній літературі немає єдиного  підходу до визначення поняття фінансової стійкості комерційного банку. Нерідко його ототожнюють з такими економічними поняттями, як надійність, платоспроможність, ліквідність. Так, деякі автори стверджують, що фінансова стійкість банку визначається рівнем його ліквідності та платоспроможності [28]. Слід зауважити, що ліквідність комерційного банку характеризує механізм перетворення фінансових чи матеріальних активів у грошові кошти з метою своєчасного виконання зобов’язань, а платоспроможність визначається здатністю банку своєчасно і повністю виконати свої платіжні зобов’язання. Це дуже важливі складові, але врахування тільки їх під час визначення фінансової стійкості банку є, на нашу думку, недостатнім.
    Інші  фахівці стверджують, що стійкість  банку залежить від збалансованості  його активів і пасивів, якості кредитно-інвестиційного портфеля і кількості клієнтів [28]. Цей підхід викликає певні зауваження: по-перше, в ньому не враховуються такі важливі складові фінансової стійкості, як прибутковість, платоспроможність та ліквідність банку; по-друге, твердження, що фінансова стійкість банку залежить від кількості клієнтів, є недостатнім для пояснення цієї взаємозалежності (не враховується їх фінансовий стан).
    Таким чином, ринкова категорія «фінансова стійкість комерційного банку» відображає фінансовий стан банківської установи в існуючому середовищі. Звідси можливо виділити основні параметри фінансової стійкості комерційного банку. До них належать: соціально-політична ситуація в країні, її загальноекономічний стан, стан фінансового ринку, внутрішня стійкість банківської установи (рис. 1.1). 
 
 


    Рис. 1.1. Основні параметри  фінансової стійкості комерційного банку

 
    Соціально-політична  ситуація в країні визначається рівнем соціальної стабільності в суспільстві, впливом опозиції, фінансово-економічною і соціальною політикою, політичною орієнтацією існуючого уряду. Загальноекономічний стан виражається такими параметрами, як стан платіжного балансу країни, інвестиційний клімат, стан реального сектору економіки, масштаби тіньової економіки, рівень оновлення виробничих потужностей.
    Стан  фінансового ринку визначається попитом і пропозицією грошової маси, темпами інфляції та інфляційними очікуваннями, вартістю і графіком обслуговування державного боргу, рівнем дохідності ринку цінних паперів, валютообмінним курсом національної валюти, грошовою емісією, спрямованістю грошово-кредитної політики Національного банку України.
    Внутрішня стійкість банківської установи включає в себе такі параметри: рівень банківського менеджменту, якість банківської  стратегії, достатність капіталу, рівень професійної кваліфікації персоналу.
    Виділені  параметри фінансової стійкості комерційного банку дають змогу провести систематизацію і класифікацію факторів, що її формують (Рис. 1.2).

    Рис. 1.2 класифікація факторів, що формують фінансову стійкість комерційного банку 

    За  специфікою своєї діяльності банки є відкритими економічними системами і тому вони постійно перебувають під впливом зовнішніх факторів. З іншого боку, ступінь впливу зовнішніх факторів залежить від стабільності і стійкості самої системи банку, яка, у свою чергу, зумовлена внутрішніми чинниками. Саме внаслідок наявності внутрішніх проблем банки стають уразливими до зовнішніх впливів і неспроможні протистояти таким явищам, як світова фінансова криза та нестабільність макроекономічної ситуації в Україні.
    Основними негативними факторами, що спричинюють складне фінансове становище проблемних банків є: недостатній розмір капіталу, неякісна структура активів, низька платоспроможність та прибутковість, проблеми ліквідності, надто ризикова діяльність та не виважена кредитна політика, що свідчить про незадовільне ведення банківської справи керівництвом цих банків та нездатністю пристосовуватися до нестабільної економічної ситуації в країні. Вітчизняна банківська система наздоганяє кризу економіки, замість того, щоб запобігати її нищівним ударам. Тому, щоб якомога повніше і детальніше дослідити механізм забезпечення фінансової стабільності банків, необхідно розглянути саме ці, вищезазначені причини їх складного фінансового стану, які і є визначальними характеристиками фінансової стабільності банків.
    Капітал банку відіграє основну роль в  забезпеченні його фінансової стабільності (перша лінія захисту) та є найважливішим  резервом для покриття можливих претензій  кредиторів у разі його банкрутства. Недостатній рівень капіталізації  є на сьогодні однією з основних причин переведення банків до категорії проблемних.
    Капітал виконує захисну, оперативну і регулюючу  функції [1]. Захисна - це, по суті, забезпечення ліквідності банку. Оперативна –  створює умови для безперебійної  його роботи. Регулююча передбачає дотримання вимог щодо обсягу капіталу за структурою, що зумовлює регулювання пропорцій між різними статтями балансу.
    Зважаючи  на важливу роль зазначеного індикатора фінансової стабільності банків, особливо важливим є своєчасне визначення його нетто-величини, від'ємне значення якої свідчить не лише про відсутність власних коштів для здійснення активних операцій з метою отримання прибутку, а й про нераціональне використання депозитів. Розрахунок загальної суми регулятивного капіталу регламентується Національним банком України (НБУ) [2]. Вона складається з основного капіталу (капітал 1-го рівня), за мінусом сум недосформованих резервів за активними операціями, і додаткового капіталу, включаючи субординований борг (капітал 2-го рівня), за мінусом відвернення коштів за операціями, пов'язаними з вкладеннями в цінні папери; в капітал інших банків; в субординований капітал інших банків. На нашу думку, такий порядок розрахунку регулятивного капіталу є дещо ліберальним. Забезпечити високий рівень капіталізації можна лише за умови застосування більш жорсткого підходу, суть якого полягає в тому, щоб відраховувати від капіталу неефективні його вкладення, а саме: іммобілізовані ресурси в основні засоби; вкладення в низько ліквідні цінні папери, статутні капітали суб'єктів господарювання; дебіторську заборгованість (пролонговану, прострочену та сумнівну до повернення); вимоги за ризиковими операціями та інші позабалансові активи. Перевищення відрахувань над нормативним капіталом банку свідчить про недостатній рівень його капіталізації.
    В цілому, для оцінки надійності банку  з точки зору достатності, адекватності капіталу обсягам його діяльності, використовуються як абсолютні, так і відносні показники. До абсолютних показників належать норматив мінімального розміру регулятивного капіталу, який, згідно з вимогами чинного законодавства, контролюється лише на час створення та реєстрації банків (для діючих банків він диференційований в залежності від виду та територіальної ознаки діяльності), до відносних - нормативи адекватності регулятивного і основного капіталу.
    Норматив  адекватності регулятивного капіталу - це співвідношення капіталу банку  і сумарних активів, зважених щодо відповідних  коефіцієнтів за ступенем ризику. Слід зазначити, що в країнах Західної Європи цей норматив (коефіцієнт Кука) відіграє ключову роль при застосуванні до комерційних банків процедури фінансового оздоровлення. Так, у Словенії при фінансовому оздоровленні банків держава вливає стільки коштів у проблемний банк, скільки необхідно для досягнення граничного значення коефіцієнта Кука. Цікаво, що в Україні жодний проблемний банк, який функціонує в умовах дії програми фінансового оздоровлення або в режимі особливого нагляду, не порушує нормативу платоспроможності, що обумовлено, на нашу думку, недосконалістю розрахунку цього нормативу, зокрема недосконалістю класифікації активів за ступенем ризику.
    Норматив  адекватності основного капіталу банку  – це співвідношення основного капіталу, зменшеного на суму недосформованих резервів на можливі втрати за активними операціями, до загальних активів, зменшених на суму фактично створених відповідних резервів. Він визначає достатність капіталу, виходячи із загального обсягу діяльності, незалежно від розміру будь-яких ризиків.
    В цілому, адекватність капіталу характеризує стан платоспроможності банків. Для визначення її рівня від якісних (реальних) активів віднімають реальні пасиви. Від’ємне значення цієї величини свідчить про дефіцит ресурсів, якщо вона більша за нуль – про їх наявність у обсягах, необхідних для розвитку банківської діяльності. Тобто у платоспроможного банку активи перевищують пасиви (зобов’язання) і навпаки [4]. Наявність дефіциту платіжних ресурсів (перевищення зобов’язань над вкладеннями) свідчить про необхідність негайного вжиття заходів щодо покращення якості активів і пасивів. Якщо проблема капіталізації, в основному, стосується малих і середніх банків, то проблема якості активів характерна для банків усіх типів, що є другою з причин віднесення банків до категорії проблемних. Неякісні активи, основними з яких є проблемні кредити, особливо в частині іпотечного та інвестиційного портфелів, та «замороження» значних обсягів банківських активів в державних цінних паперах, реструктуризація погашення за якими не закінчилась до цього часу, призводить до зниження їх загальної ліквідності, значних збитків, підвищення рівня проблемності у діяльності банків. При цьому резерви під надані кредити вітчизняними банками здебільшого не сформовані в достатньому обсязі. Рівень проблемних кредитів у цілому по банківській системі складає близько третини кредитного портфеля, нестандартних – майже його половину, безнадійні близько 20% [7,14].
    Якщо  знайти величину, обернену щодо нормативу  адекватності капіталу, то отримаємо  мультиплікатор капіталу, за яким всі  активи належать до акціонерного капіталу. Для банків України його значення є досить високим (приблизно 25), у порівнянні із зарубіжними банками, але враховуючи те, що вони працюють в умовах підвищеного ризику, то, можливо, воно є виправданим.
    На  сьогодні для банків особливого значення набуває дотримання такої рівноваги, як ліквідність – спроможність відповідати за своїми зобов’язаннями при мінімумі витрат, тобто своєчасно і без збитків для себе погашати борги. Ліквідність банку лежить в основі його платоспроможності. Повна характеристика ліквідності передбачає збалансованість між строками і сумами погашення розміщених активів та строками і сумами виконання зобов’язань банку, а також строками та сумами інших джерел і напрямків використання коштів. Таку узгодженість не в змозі забезпечити навіть сукупність економічних нормативів НБУ, тому що при їх розрахунку використовуються дані про залишки на рахунках на певну дату. Ліквідність же банку, як вважають вітчизняні науковці, повинна розглядатися перш за все як потік, а не як запас [4]. Для зменшення ризику ліквідності необхідно завчасно прогнозувати її на підставі прогнозу очікуваних змін обсягу і структури кредитних вкладень і залучених ресурсів. Крім того, слід мати на увазі, що аналіз ліквідності та управління нею необхідно здійснювати у взаємозв’язку з дохідністю і прибутковістю діяльності банку. Збільшення прибутковості зміцнює ліквідність. На сьогодні ж прибутковість багатьох вітчизняних банків залишається недостатньою і має тенденцію до зниження, що негативно впливає на ліквідність.
    Забезпечити необхідний рівень ліквідності можна  за рахунок внутрішніх і зовнішніх  джерел. За рахунок внутрішніх джерел банки можуть досягти безперебійного виконання своїх зобов’язань перед клієнтами двома способами: або створюючи певний запас високоліквідних коштів, або формуючи пакет своїх вкладень із таких активів, які можна відносно легко і без втрат перетворити на платіжні засоби (операції РЕПО, випуск короткострокових боргових зобов’язань тощо). Зазначені напрями регулювання мають свої переваги і недоліки. Основною перевагою є досить висока надійність у забезпеченні банку достатнім обсягом ліквідних активів для виконання своїх зобов’язань, що обумовлює високий рівень ліквідності взагалі. Однак при цьому відбувається зниження загального рівня прибутковості банківських операцій у зв’язку з тим, що активи у безпосередньо ліквідній формі практично не приносять доходу.
    Якщо  ж використовувати запозичення  на міжбанківському ринку або  стабілізаційні кредити НБУ, то такі ресурси пов’язані з процентними витратами, що також негативно позначиться на прибутковості активів і капіталу. Як правило, малим банкам складніше підтримувати необхідний рівень ліквідності у зв’язку з обмеженими можливостями залучення зовнішніх ресурсів і більш низькою ліквідністю балансу.
    Комплексна, всебічна оцінка ліквідності та її ефективний менеджмент передбачає раціональне (оптимальне) поєднання різноманітних внутрішніх і зовнішніх факторів. Кожен банк має розробити систему оперативного управління ліквідністю, яка б давала змогу постійно оцінювати ризик її втрати. Така система має передбачати вирішення трьох таких завдань: оцінку рівня ліквідності активів; аналіз стабільності зобов’язань банку; оцінку відповідності структури вимог і зобов’язань.
    Взагалі рівень ліквідності активів оцінюється залежно від питомої ваги різних груп активів із різними ступенями ризику в загальній сумі вкладень банку. Разом з тим слід зазначити, що пряме регулювання ліквідності шляхом механічної зміни питомої ваги активів із різними ступенями ризику не завжди дає бажаний результат, оскільки намагання підвищити ліквідність шляхом збільшення частки низько ризикових вкладень у загальній сумі активів може значно знизити результативність діяльності банку (прибутковість власного капіталу, активів у цілому. Тому необхідно постійно ув’язувати певні групи активів, класифікованих за ступенем ліквідності, з пасивами, згрупованими за строками їх виконання [6]. Кожен банк, виходячи із пріоритетів власної політики щодо фінансово-кредитного обслуговування різних сегментів ринку, може встановити для себе оптимальні коефіцієнти співвідношення тих чи інших груп активів і пасивів або граничні норми відхилення за кожною конкретною їх групою від величини відповідної групи пасивів. Подібна оцінка є основою оптимального управління фінансами банку та підтримання належного рівня ліквідності, адже збалансованість грошових потоків таким чином, що їх надходження завжди більше витрат, є гарантією достатньої ліквідності банку. У зв’язку з цим, банкам доцільно щоденно за результатами усіх здійснених за день операцій та із врахуванням змін на зовнішньому фінансовому ринку, складати таблицю відповідності (розриву) активів і пасивів за строками погашення. За її допомогою розраховуються показники локального і загального розриву ліквідності, що є зручним інструментом для вирішення двох основних завдань – оперативного аналізу ліквідності (оцінки впливу на ліквідність банку операцій, здійснених протягом дня), а також аналізу можливого впливу на ризик ліквідності великих вкладень та запозичень банку. Показник локального розриву ліквідності розраховується як різниця між активами і пасивами з однаковим строком погашення. Показник загального розриву ліквідності визначається з урахуванням локальних значень та наявного запасу ліквідності на певну дату. Особливу увагу слід звертати на від’ємні розриви ліквідності в майбутні періоди. Їх припустимий розмір залежить від здатності банку мобілізувати ресурси, від стабільності бази його фінансування і максимально прийнятного, з точки зору менеджменту, рівня ризику. Банки Великої Британії, наприклад, керуються лімітами від’ємного розриву в розмірі 10-15% за зобов’язаннями зі строками погашення відповідно в межах від 8 до 30 днів. Багато західних банків змушені підтримувати менші від’ємні або навіть позитивні розриви на період до 30 днів, як цього вимагають органи банківського нагляду [7].
    Враховуючи  особливу значимість ліквідності в  забезпеченні стабільності банків і  банківської системи в цілому, регулювання її рівня здійснюється не лише самим банками, але й НБУ  за допомогою обов’язкових економічних нормативів: миттєвої, поточної і короткострокової ліквідності, граничні значення яких є однаковими для всіх вітчизняних банків і характеризують певні співвідношення між різними статтями активу і пасиву балансу банку, відображаючи стан його ліквідності на певну дату. Очевидно, що такої констатації фактів, що вже відбулися, не може бути достатньо для підтримання платоспроможності та фінансової стабільності банків у довгостроковому періоді. Тобто банк має не лише оперативно усувати проблеми, виявлені за показниками ліквідності, а й здійснювати прогнозування її параметрів як на основі таблиць відповідності активів і пасивів за строками погашення, так і за допомогою системи економіко-математичних, економіко-статистичних моделей та здійснювати управління ліквідністю на основі параметрів цих моделей шляхом внесення оперативних змін у практику здійснення активно-пасивних операцій.
    Разом з тим зарубіжний досвід свідчить про те, що у розвинутих країнах  світу практично не застосовують жорсткого режиму регулювання ліквідності. Тут переважає індивідуальний підхід до конкретного банку, залежно від його виду, фінансового стану, мережі ділових зв’язків, а державний контроль обмежується лише загальними вимогами. Так, у Швейцарії комерційний банк, дбаючи про своєчасне виконання своїх зобов’язань, прагне забезпечити адекватне співвідношення оборотних коштів (ліквідність у вигляді готівки) і коштів, які легко реалізуються на ринку (загальна ліквідність) [8].
    Слід  звернути увагу на ще один з основних індикаторів забезпечення фінансової рівноваги в системі банку – на його беззбиткову діяльність, регулюванню якої НБУ приділяється особлива увага. Так, отримати ліцензію на розширення банківської діяльності може лише той банк, який протягом останніх шести місяців отримував прибуток.
    Прибуток  – це головний показник результативності роботи банку, але у контексті забезпечення фінансової стабільності банку важливого значення набуває те, як він використовується в подальшому: на накопичення чи на споживання. Якщо прибуток в основному використовується на споживання, то мова може йти про статичну фінансову стабільність. Якщо ж основна його частина спрямовується на накопичення, яке використовується для розвитку банку, то йдеться про його динамічну (стратегічну) фінансову стабільність. До того ж прибуток не є абсолютним показником фінансової стабільності банку з точки зору ефективного управління ризиками. Його необхідно аналізувати у комплексі з іншими показниками і, перш за все, з показниками ліквідності. Виходячи з цього, стабільно рівно ваговим вважається такий фінансовий стан банку, при якому він досягає своєї мети – максимального прибутку при мінімумі ризику і витрат.
    Однією  з важливих умов фінансової стійкості  є збереження рівноваги, пов’язаної з валютними операціями, валютним ризиком, обумовленим зміною валютних курсів. Для його регулювання НБУ використовує ліміти відкритої валютної позиції, наявність якої у є негативним моментом, оскільки це означає, що ресурси залучені в одній валюті, банк розмістив в активи, номіновані в інших валютах. Звичайно, це можна трактувати як і диверсифікацію ризиків. Однак, якщо банк помилився, і курсові ризики були закладені не в тій валюті, то це призведе до негативних наслідків. Від’ємні курсові різниці можуть збільшити збитки і ускладнять процес обслуговування процентних пасивів.
    На  особливу увагу заслуговує важливість дотримання вітчизняними банками валютної рівноваги в сучасних умовах фінансової кризи і прискореної девальвації гривні. Надмірне їх захоплення спекулятивними валютними операціями спричинила порушення балансової тотожності, за якої залучені валютні кошти мають дорівнювати валютним вкладенням, що призвело до надмірної «задоларизованості» банківських грошових активів та до дефіциту національної валюти у банківській системі країни в цілому. З часом це може стати причиною проблемності і навіть банкрутства багатьох банків. 
 
 

    
        Методичні підходи ( основи) до аналізу фінансової стійкості КБ.
 
    Згідно  з методикою Національного банку  України регулятивний власний капітал банку складається із суми основного капіталу (капітал 1-го рівня) за вирахуванням суми недосформованих резервів за активними операціями банків, додаткового капіталу (капітал 2-го рівня), за вирахуванням відвернень.
    Алгоритм  розрахунку розміру регулятивного  власного капіталу банку має такий вигляд:
    РВК = ОК + ДК – В,                                            (1.1)
    де  РВК — регулятивний власний капітал  банку;
    ОК  — основний капітал, зменшений на суму недосформованих резервів за активними операціями банку;
    ДК  — додатковий капітал банку;
    В — відвернення.
    При цьому слід враховувати такі основні  підходи, характерні для зазначеної методики Національного банку України:
    1. Основний капітал є постійним джерелом коштів, яке не може передаватися, перерозподілятися чи вилучатися у банку, а його розмір ґрунтується на консервативному підході до оцінювання активів банку. Мова йде про виключення «виявлених» збитків, оскільки субординований резерв фактично вже є оціненим збитком банку, а тому у наступних періодах він обов’язково зменшить розмір власного капіталу. Таке зменшення може бути у вигляді витрат на формування резервів для покриття імовірних збитків від активних операцій або у вигляді збитків від списання активів.
    2. Відрахування з основного капіталу нематеріальних активів пов’язане з тим, що вартість зазначених активів має тенденцію до зникнення у міру того, як банк наближається до неплатоспроможності.
    3. Додатковий капітал не обов’язково слугує постійним джерелом банківських ресурсів, його вартість менш надійна, оскільки може включати «невиявлені», «приховані» збитки від банківської діяльності.
    4. Включення до додаткового капіталу резервів під стандартну кредитну заборгованість зумовлене тим, що відносно цієї заборгованості на даний період не виникає сумнівів щодо повернення кредитів, однак практика свідчить про можливість неповернення частини стандартних кредитів. У фінансовому обліку резерви під стандартні кредити обліковуються на контрактивних рахунках, які виключаються із балансової суми кредитного портфеля та із власного капіталу (через віднесення на валові витрати), але для розрахунку регулятивного власного капіталу додаються до останнього.
    5. Зменшення розрахункової суми регулятивного власного капіталу на придбані капітальні та боргові цінні папери, які випущені іншими банками, в портфелях банку на продаж та інвестиції пов’язане з необхідністю упередження ланцюгового банкрутства банків. Фактично мова йде про недопущення ситуації, коли банки купуватимуть акції один одного з метою штучного збільшення своїх статутних капіталів.
    6. Зменшення розміру регулятивного власного капіталу на здійснені банком інвестиції в асоційовані компанії та банки та/або дочірні компанії і банки пов’язане із ризиками, які несе банк, а також із тим, що джерелом таких інвестицій має бути чистий прибуток.
    7. По-різному враховуються прибутки та збитки поточного року. Збитки виключаються при розрахунку з основного капіталу, а прибутки включаються до додаткового капіталу. Це зумовлено тим, що прибутки поточного року не є стабільним джерелом капіталу, їх сума часто коригується аудиторами чи іншими повноважними особами, причому, як правило, в бік зменшення. Натомість сума збитків практично ніколи не коригується в бік зменшення.
    8. З погляду фінансового обліку субординований капітал є зобов’язаннями банку, однак йому властиві окремі ознаки власного капіталу: виплата відсотків інвесторам може призупинятись (якщо це зазначено в угоді) у разі погіршення фінансового стану банку-боржника; у разі ліквідації банку власники субординованого капіталу отримують свої кошти лише після погашення претензій вкладників та кредиторів, але перед розрахунками з акціонерами; дозволяється переведення (конвертація) субординованого капіталу до розряду статутного капіталу у встановленому чинним законодавством порядку.
    Залучення коштів на умовах субординованого боргу має для банків деякі переваги порівняно з іншими способами збільшення їх власного капіталу. По-перше, сплата процентів за субординований боргом здійснюється за рахунок збільшення валових витрат. По-друге, боргові зобов’язання не надають їх власникам права на управління банком. По-третє, механізм залучення коштів на умовах субординованого боргу простіший, ніж той, що застосовується, зокрема, під час емісії акцій. По-четверте, придбання акцій можливе лише за рахунок власних коштів акціонерів (засновників). В умовах економічної нестабільності, значної інфляції, спаду виробництва, збитковості значної кількості підприємницьких структур доволі важко банкам розмістити акції на прийнятних умовах. Більш прийнятним є залучення коштів на умовах субординованого боргу.
    9. При розрахунку загальної суми регулятивного власного капіталу додатковий капітал не повинен перевищувати розмір основного капіталу. Включення ж субординованого боргу в розрахунок власного капіталу фактично обмежується 50 % розміру основного капіталу.
    Аналізуючи  стан власного капіталу банків, використовують різні види та методи аналізу. Серед  них важливе місце посідає  метод коефіцієнтів, за допомогою якого виявляють кількісний взаємозв’язок між різними статтями, класами чи групами статей балансу.
    Власний капітал банку, виходячи з функцій, які він виконує, посідає важливе  місце в системі показників, що характеризують фінансовий стан банку. Одним із показників, що характеризує стан власного капіталу, особливо під час створення банку, є мінімальний розмір статутного капіталу. Однак заведено вважати, що у процесі подальшого функціонування банку його статутний капітал перестає відігравати вирішальне значення як перманентна складова власного банківського капіталу, а відтак його питома вага, за інших рівних умов, в сукупному власному капіталі поступово зменшується. Натомість збільшується питома вага інших елементів власного капіталу банку. Проте нехтувати показником мінімального розміру статутного капіталу не слід: чим більший розмір статутного капіталу, тим фінансово стійкішим вважається банк.
    Однак складність визначення достатності  власного капіталу полягає в розрахунку не абсолютного, а відносного його розміру. Саме відносні показники достатності  власного капіталу є провідними в системі аналізу фінансової стійкості банку.
    Спочатку  для оцінювання достатності власного капіталу банку використовувався коефіцієнт співвідношення власного капіталу (ВК) та залучених коштів (ЗК):
                                                    (1.2)
    Порядок розрахунку коефіцієнта К1 має суттєві недоліки, які знижують його привабливість при проведенні аналізу. До них, зокрема, відносять такі: не враховується рівень ризикованості активів, у які вкладаються банківські ресурси; не беруться до уваги позабалансові зобов’язання банку та пов’язані з ними ризики; не враховується специфіка та призначення складових елементів власного капіталу, а також залучених коштів. Разом з тим цей коефіцієнт показує, скільки власних коштів вистачить для забезпечення надійного зберігання коштів вкладників та кредиторів.
    Для оцінювання власного капіталу банку  можуть використовуватися і такі коефіцієнти:
                                                (1.3)
                                                (1.4)
                                               (1.5)
                                               (1.6)
    Зазначені вище коефіцієнти характеризують з  того чи іншого боку функціональне  призначення власного капіталу банку, однак їм властиві недоліки. По-перше, не враховується призначення окремих складових власного капіталу. По-друге, суб’єктивний характер оцінок та висновків, відсутність обґрунтованих та загальновизнаних значень перелічених вище коефіцієнтів. По-третє, велика трудомісткість визначення цих коефіцієнтів.
    Значна  частина вказаних вище недоліків  була врахована в методиці визначення адекватності капіталу, прийнятої Базельським комітетом по банківському нагляду. Ця методика ґрунтується на взаємозв’язку структури власного капіталу і врахуванні кредитного ризику активів та позабалансових зобов’язань. Основні стандарти угоди єдині для всіх банківських установ країн, що підписали чи приєднались до Базельської угоди, а регулювальні органи мають право встановлювати деякі коефіцієнти ризику та визначати окремі складові власного капіталу.
    Норматив  адекватності регулятивного капіталу (платоспроможності або коефіцієнт Кука) визначається як співвідношення регулятивного власного капіталу (РВК) до сумарних активів і певних позабалансових інструментів, зважених на відповідні коефіцієнти ризику та зменшених на суму створених відповідних резервів за активними операціями (Аз):
                                                      (1.7)
    Порядок розрахунку РВК розглянуто в підрозділі 2.3. Що стосується знаменника формули, то кожний вид балансових активів банку множиться на відповідний коефіцієнт ризику (від 0 до 100 %), який відображає ймовірність неповернення даного активу. Кожний елемент позабалансових зобов’язань конвертується в активи через перевідні коефіцієнти, а потім також зважується на відповідний коефіцієнт ризику.
    Нормативне  значення К6 має бути (залежно від строку діяльності банку) не менше 8 %, 12 або 15 %, тобто на кожні 100 одиниць потенційних збитків банк повинен мати відповідно не менше 8, 12 або 15 одиниць власного капіталу. У випадку недостатності власного капіталу банк може довести його до мінімального нормативного значення через: збільшення розміру власного капіталу; зменшення розміру активів; зміну структури активів зменшенням частки абл. ризикованих активів. Зауважимо, що і коефіцієнт Кука має недоліки, зокрема він не враховує, крім кредитного, інші види ризиків, такі як відсотковий, валютний та фондовий ризики.
    Іншим коефіцієнтом, який слід використовувати при аналізі власного капіталу, є відношення власного регулятивного капіталу (РВК) до загальних активів банку, зменшених на створені відповідні резерви (Ар):
                                                     (1.8)
    Коефіцієнт  К7 визначає достатність власного регулятивного капіталу, зважаючи при цьому на загальний обсяг банківської діяльності, незалежно від розміру різних видів ризиків. Нормативне значення К7 повинно було бути не менше 4 %. Зауважимо, що Національний банк України при розрахунку нормативу адекватності основного капіталу К7 тепер використовує в чисельнику формули замість РВК основний власний капітал банку (капітал  
1-го рівня), а в знаменнику загальні активи, зменшені на суму коштів за окремими рахунками, зокрема недосформованого резерву на можливі втрати за кредитними операціями банків.

    Залежність  банку від його засновників (акціонерів, учасників) характеризує наступний  коефіцієнт:
                                                        (1.9)
    де  СК — сплачений статутний капітал  банку,
    БВК — балансовий власний капітал  банку.
    Якісну  оцінку власного капіталу банку дає  співвідношення:
                                                     (1.10)
    де  БВК — балансовий власний капітал, або як іноді його називають брутто-капітал, який містить як відвернений (іммобілізований) власний капітал, так і фактичні залишки власного регулятивного капіталу (РВК), які можна використати для здійснення активних операцій. Від’ємне значення РВК свідчить не лише про відсутність власних ресурсів, вкладення яких приносить дохід, а й про використання залучених та позичкових коштів не за цільовим призначенням.
    Коефіцієнт  захищеності власного капіталу розраховується за формулою:
                                                    (1.11)
    де  ОЗ — основні засоби,
    ВК  — власний капітал банку.
    Коефіцієнт  К10 характеризує захищеність власного капіталу від інфляції через вкладення коштів у нерухомість, обладнання та інші матеріальні активи. Однак таке одностороннє використання капітальних ресурсів може призвести до погіршення ліквідності та платоспроможності банку. Слід враховувати існуючі законодавчі обмеження. Зокрема, банк може мати у власності нерухоме майно загальною вартістю не більше 25 % капіталу банку (це обмеження не поширюється: на приміщення, в яких розміщуються підрозділи банку, що виконують банківські операції; майно, яке перейшло до банків у власність на підставі реалізації прав заставодержателя; майно набуте банком з метою запобігання збиткам за умови відчуження його банком протягом одного року з моменту набуття права власності на нього).
    Ефективність  використання власного капіталу характеризує коефіцієнт його рентабельності:
                                                 (1.12)
    де  ЧП — чистий прибуток банку;
    ВК  — власний капітал банку.
    Визначити ефективність використання коштів власників  та доцільність їх вкладання до банку можна за допомогою коефіцієнта рентабельності статутного капіталу:
                                                  (1.13)
    де  ЧП — чистий прибуток банку;
    СК  — сплачений статутний капітал  банку.
    Важливим  показником, який характеризує власний  капітал банку є мультиплікатор капіталу. Він відображає фінансовий важіль або політику в галузі фінансування: вибір джерел формування банківських ресурсів (боргові зобов’язання чи акціонерний капітал). Мультиплікатор (М) капіталу обчислюється як відношення суми загальних активів (А) до власного капіталу банку (ВКБ):
     .                                              (1.14)
    Отже, мультиплікатор капіталу є прямим показником фінансового важеля банку. Він показує, яку кількість гривні активів повинна забезпечувати кожна гривня власного капіталу (тобто коштів власників банку) і відповідно яка частка банківських ресурсів може бути сформована у формі боргових зобов’язань. Оскільки власний капітал повинен покривати збитки за активами банку, то чим вищий рівень мультиплікатора, тим вищий ступінь ризику банкрутства банку. Водночас чим вищий мультиплікатор, тим вищий потенціал банку для більш високих виплат своїм власникам (акціонерам).
    У процесі аналізу власного капіталу доцільно також використовувати коефіцієнти, що визначають співвідношення регулятивного власного капіталу з різними категоріями банківських операцій і послуг з метою зниження різних видів ризиків. Ці коефіцієнти використовують органи банківського нагляду. До них належать, зокрема, коефіцієнти, подані у табл. 1.1.
    Таблиця 1.1

    Коефіцієнти, що використовуються для аналізу власного капіталу банку

 
    Назва коефіцієнта     Алгоритм  розрахунку
Максимальний  кредитний ризик на одного контрагента Співвідношення  суми всіх вимог банку до цього контрагента та всіх позабалансових зобов’язань, виданих банком щодо цього контрагента, до РВК
«Великі»  кредитні ризики Співвідношення  суми всіх великих кредитних ризиків, наданих банком щодо всіх контрагентів або груп пов’язаних контрагентів, з урахуванням усіх позабалансових зобов’язань, виданих щодо цього контрагента або групи пов’язаних контрагентів, до РВК
Максимальний  розмір кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру Співвідношення  суми всіх зобов’язань певного інсайдера  перед банком і всіх позабалансових зобов’язань, виданих банком щодо цього  інсайдера, та РВК
Максимальний  сукупний розмір кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам Співвідношення  сукупної заборгованості зобов’язань усіх інсайдерів перед банком і всіх позабалансових зобов’язань, виданих банком щодо всіх інсайдерів, та РВК
 
 
 
 
Продовження таблиці 1.1 

Інвестування  в цінні папери окремо за кожною установою Співвідношення  розміру коштів, які інвестуються на придбання акцій (часток, паїв) окремо за кожною установою, до РВК (до РВК додається сума вкладень у цінні папери в портфелі банку на продаж та інвестиції, що випущені банками, і вкладень у статутні фонди установ)
Загальної суми інвестування Співвідношення  суми коштів, що інвестуються на придбання  акцій (часток, паїв) будь-якої юридичної  особи, до РВК (до РВК додається сума вкладень у цінні папери в портфелі банку на продаж та інвестиції, що випущені банками, і вкладень у статутні фонди установ)
Загальної відкритої (довгої/ короткої) валютної позиції Співвідношення  загальної величини відкритої валютної позиції банку за всіма іноземними валютами у гривневому еквіваленті до РВК
 
    Першим  етапом аналізу ліквідності є  виявлення того, наскільки банк дотримується нормативів ліквідності, встановлених Національним банком України (НБУ). Встановлення нормативних вимог щодо ліквідності, обов’язкових для кожної банківської установи, є звичайною практикою центральних банків ряду країн. Це дає змогу здійснювати контроль за ліквідністю банків та підтримувати необхідний рівень ліквідності банківської системи в цілому. Здебільшого з цією метою застосовується метод коефіцієнтів, який дає можливість не тільки оцінити рівень ліквідності окремого банку, але й здійснювати порівняльний аналіз ліквідності різних за розмірами банків.
    Метод коефіцієнтів дає змогу виявити  кількісний зв’язок між різними рахунками, групами та розділами балансу. У такий спосіб визначають питому вагу окремих балансових рахунків чи груп рахунків у загальному обсязі активів (пасивів) або окремих груп та розділів балансу. Одержані значення порівнюються з нормативними значеннями або аналізуються в динаміці.
    Зазвичай  у практиці для регулювання та аналізу ліквідності банку центральні банки застосовують кілька коефіцієнтів ліквідності. Очевидним є те, що одним коефіцієнтом простіше керувати як комерційному банку, так і центральному. Проте система багатьох коефіцієнтів дає змогу центральному банку гнучкіше проводити свою політику резервних вимог, наприклад, змінювати рівень вимог для однієї категорії депозитів і залишати його без зміни для іншої. Це посилює ефективність управління ліквідністю банківської системи з боку центрального банку. Також система багатьох коефіцієнтів є більш прийнятною, тому що дає змогу враховувати різні рівні коливання, які притаманні різним категоріям депозитів, і навпаки, передбачає диференціацію ступеня ризику ліквідності для активів.
    Подібна практика діє і в Україні. НБУ  своєю постановою від 28 серпня 2001 р. № 368 затвердив Інструкцію про порядок регулювання діяльності банків України, якою для банків установлено такі нормативи ліквідності:
    норматив миттєвої ліквідності;
    норматив поточної ліквідності;
    норматив короткострокової ліквідності.
    1. Норматив миттєвої ліквідності (Н4) встановлюється для контролю за здатністю банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов’язань за рахунок високоліквідних активів. Він визначається як відношення суми коштів у касі (Ка) та на кореспондентських рахунках (Кр) до зобов’язань банку, що обліковуються за поточними рахунками (Пз):
     .                                              (1.15)
    До  зобов’язань, що обліковуються за поточними  рахунками, належать кошти до запитання  інших банків, розміщені в банку (у тому числі кошти НБУ), кошти бюджетів, кошти до запитання юридичних та фізичних осіб, кошти на клірингових та транзитних рахунках.
    Нормативне  значення нормативу Н4 має бути не менше 20 %.
    2. Норматив поточної ліквідності (Н5) встановлюється для визначення збалансованості строків і сум ліквідних активів та зобов’язань банку. Він визначається як відношення активів первинної та вторинної ліквідності (А) до зобов’язань банку з кінцевим строком погашення до 31-го дня включно (З):
     .                                                  (1.16)
    До  активів первинної та вторинної  ліквідності при розрахунку нормативу  Н5 належать готівка в касі, банківські метали, кошти на кореспондентських рахунках і строкові депозити в НБУ та інших банках, боргові цінні папери, що рефінансуються та емітовані НБУ, інші боргові цінні папери в портфелі банку на продаж та інвестиції, надані кредити.
    До  зобов’язань належать кошти до запитання  і строкові депозити інших банків та клієнтів, кошти бюджетів України, кредити, одержані від НБУ та інших банків, цінні папери власного боргу, емітовані банком, субординований борг банку, зобов’язання і вимоги за всіма видами гарантій, порук, авалів, зобов’язання з кредитування, що надані клієнтам і банкам.
    Нормативне  значення нормативу Н5 з 1 січня 2003 р. має бути не менше ніж 40 %.
    3. Норматив короткострокової ліквідності (Н6) встановлюється для контролю за здатністю банку виконувати прийняті ним короткострокові зобов’язання за рахунок ліквідних активів і визначається як співвідношення ліквідних активів (Ал) до короткострокових зобов’язань (Зк) зі строком погашення до одного року:
     .                                                  (1.17)
    До  ліквідних активів при розрахунку цього нормативу відносять готівкові кошти, банківські метали, кошти на кореспондентських рахунках і короткострокові депозити в НБУ та інших банках, короткострокові кредити, що надані іншим банкам.
    До  зобов’язань належать кошти до запитання  та короткострокові депозити інших банків і клієнтів, кошти бюджету України, короткострокові кредити, одержані від НБУ та інших банків, короткострокові цінні папери власного боргу, емітовані банком, зобов’язання за всіма видами гарантій, порук, авалів, зобов’язання з кредитування, що надані клієнтам і банкам.
    Нормативне  значення нормативу Н6 має бути не менше 60 %.
    У процесі аналізу значення обчислених коефіцієнтів порівнюються з нормативами, середньогалузевими показниками або з рівнем, який визначений банками на базі практичного досвіду. Результати порівняльного аналізу дають змогу виявити загальні тенденції зміни ліквідності банку й імовірність виникнення проблемних ситуацій, а також вжити відповідних заходів щодо поповнення ліквідних активів або реструктуризації балансу.
    У процесі аналізу ліквідності банк може додатково використовувати й інші коефіцієнти (табл. 1.2).

    Таблиця 1.2

    Коефіцієнти банківської ліквідності
Коефіцієнт Методика розрахунку Нормативне  чи орієнтовне  
значення
Норматив  миттєвої ліквідності (Н4) Відношення  обсягу високоліквідних активів (каса, коррахунки) до суми зобов’язань за поточними рахунками Не менше 20 %
Норматив  поточної ліквідності (Н5) Співвідношення  вимог та зобов’язань з кінцевими строками погашення 30 днів Не менше 40 %
Норматив  короткострокової ліквідності (Н6) Співвідношення  ліквідних активів та короткострокових зобов’язань з початковим строком погашення до одного року Не менше 60 %
Коефіцієнт  високоліквідних активів Питома вага високоліквідних активів у загальному обсязі робочих активів Не менше 20 %
Коефіцієнт  загальної ліквідності Співвідношення  загальних активів і загальних  зобов’язань банку Не менше 100 %
 
    Використання  перелічених та інших показників допомагає всебічно аналізувати потреби й стан ліквідності, а також точніше оцінювати ризик незбалансованої ліквідності банку. Розробивши внутрішньобанківську систему деталізованих показників ліквідності, менеджмент матиме змогу контролювати оперативні дані та планувати діяльність з урахуванням специфіки операцій конкретного банку.
 

    Аналіз банківської системи у сфері фінансової стійкості. Аналіз фінансової стійкості ПАТ «КБ ПриватБанк» .
 
    
      Загальний аналіз стану банківської системи  пов'язаний з фінансовою стійкістю
 
    Основною  групою інституційних суб’єктів  фінансової системи України є  банки. Аналітичний баланс і фінансовий звіт про прибутки та збитки банківської  системи  будуть основою інформаційної  бази для побудови системи індикаторів  фінансової стійкості банківського сектору. При складанні аналітичної форми агрегованого фінансового звіту про прибутки і збитки та балансу банківського сектору доцільно спиратися на запропонований МВФ підхід, пристосовуючи його до специфіки вітчизняного обліку та звітності, а також специфічних для України потреб аналізу, що враховуватиме особливості розвитку банківського сектору.
    Насамперед потрібно розібратися в ситуації, що склалася в Україні на кінець 2009 початку 2010 року. Відповідно до даних НБУ, станом на жовтень місяць 2009 року в Україні зареєстровано 198 банків, з них мають ліцензію на виконання банківських операцій лише 185. За 10 місяців 2009 року НБУ призупинив ліцензію у 7 банках, виключив з Державного реєстру комерційних банків 5 банків у зв’язку з ліквідацією ( табл. 2.1).
Таблиця 2.1
Дані про кількість  банків України (шт.)
Показники 2005 2006 2007 2008 2009
І квартал І півріччя 9 місяців жовтень
Кількість банків за реєстром (на кінець періоду) 186 193 198 198 199 198 198 198
у тому числі зареєстровано протягом періоду 5 13 6 7 2 5 5 -
Кількість банків, які мають ліцензію на здійснення банківських операцій (на кінець періоду) 165 170 175 184 185 187 185 185
 
Продовження таблиці 2.1 

з них банки з іноземним капіталом 23 35 47 53 52 51 49 49
у тому числі зі 100% іноземним капіталом 9 13 17 17 17 17 17 17
Кількість банків, які отримали дозвіл на здійснення валютних операцій (на кінець періоду) 162 167 175 182 183 186 184 184
Крім  того, кількість інших фінансових установ, яким надано ліцензію на здійснення банківських операцій 1 1 1 1 1
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.