На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


реферат Ф.Прокопович видатний дяч української культури

Информация:

Тип работы: реферат. Добавлен: 18.07.2012. Сдан: 2011. Страниц: 6. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


Державний вищий навчальний заклад
«Запорізький  національний університет»
Міністерства  освіти і науки  України
Кафедра українознавства 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Ф.Прокопович – видатний діяч української культури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Індивідуальна робота
студентки І курсу фак. журналістики
3310-2
Мостової  Я. О. 
 
 
 
 
 
 

Запоріжжя
2010
                                          План
І Вступ
ІІ Основна  частина
    1)Біографія  Феофана Прокоповича
    2) Система деїзму: форми вираження
    3) Мистецтво  риторики
ІІІ Власний висновок
ІV Список літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

І  Вступ 

  Бували в історії російської Церкви часи, коли бурхливі соціально-політичні процеси впливали на богословську думку. Відбувалося це чи через те, що влада в такі моменти, бажаючи підкорити собі Церкву, шукала серед духовенства п'яту колону. А потім з її допомогою впливала на населення, як правило, з метою викликати співчуття до своєї політики. Або ж перебували клірики, які самостійно "реформували" свої теологічні погляди, вірячи, що дух часу того вимагає. Подібна поведінка зовні виражалося в всецілої підтримки влади, а на папері - в запереченні або видозміні богословських положень. Закономірно, що погляди цих людей переймали найвизначніші світські діячі. У результаті "збочені" ідеї могли надовго зачепитися як в офіційній науці, так і у свідомості обивателів. Але ж думки таких богословів виходили часом далеко за рамки православної традиції. 

  Одним з таких діячів був Феофан Прокопович, архієпископ Новгородський. Феофан з ретельністю приймається за наукову роботу і з-під його пера виходить багато праць. 

  У них мислитель послідовно викладає свою систему поглядів на світ і людину, своє розуміння Бога і наукового пізнання. І часто ці думки служили достатнім приводом для звинувачення Феофана Прокоповича в єресі. 

  Світогляд Феофана Прокоповича важко ортодоксальним назвати. Занадто багато чого в його думках спонукало сучасників не тільки не любити мислителя, а й звинувачувати його в єресі. Один з головних його опонентів, Стефан Яворський, навіть написав працю під назвою "Камінь віри", в якому був проти поглядів Новгородського архієпископа. Однак найвищий покровитель Прокоповича Петро I заборонив книгу, і вона побачила світ лише після смерті імператора. Слід сказати, що сам цар зіграв не останню роль у становленні світогляду Феофана. Петра, який робив в модернізації країни ставку на науку, не задовольняло обережне ставлення Церкви до світської науці. А оскільки не спиратися на віру государ не міг, то йому знадобилася інтерпретація православного віровчення, здатна виправдати нову політику. Цю інтерпретацію і створив для Петра Першого Феофан Прокопович. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ІІ Основна  частина
1) Біографія Феофана Прокоповича
 Феофан Прокопович (Єлеазар) народився у Києві 7 червня 1681 року в родині крамаря Церейського. Після смерті батька й матері його опікуном став дядько по матері Феофан Прокопович, намісник київського Братського Богоявленського монастиря, професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму. Дядько віддав Єлеазара до початкової школи при монастирі. По закінченні її, Єлеазар стає студентом Києво-Могилянського колегіуму. В роки навчання був одним з кращих учнів, добре опанував церковнослов’янську, грецьку та латинську мови, не раз перемагав у наукових диспутах, крім традиційних для колегіуму дисциплін вивчав твори європейських філософів. Після смерті дядька, Феофана Прокоповича, його підтримував київський митрополит Варлаам Ясинський. 1698 року Єлеазар закінчує Києво-Могилянський колегіум і вирішує продовжити освіту. Того самого року вступає до Володимир-Волинського уніатського колегіуму, живе у базиліянському монастирі, де приймає унію й постригається у ченці під іменем Єлисея. Уніатський володимир-волинський єпископ Заленський помітив незвичайні здібності молодого ченця і сприяв його переведенню до Римської католицької академії св. Афанасія, в якій готували богословів для поширення католицтва серед прихильників східного православ’я. У Римі Єлисей користувався ватиканською бібліотекою, крім богословських наук вивчав твори древніх латинських та грецьких філософів, істориків, пам’ятки старого й нового Рима, засади католицької віри та організації папської церкви, знайомився з творами Томмазо Кампанелли, Галілео Галілея, Джордано Бруно, Миколая Коперника. 28 жовтня 1701 року залишає Рим, не закінчивши повного курсу академії. Пішки проходить Францію, Швейцарію, Німеччину, деякий час студіює в місті Галле, де знайомиться з ідеями реформаторства. 1704 року повертається в Україну, спершу в Почаївський монастир, потім у Київ, зрікається католицької віри, проходить епітимію і постригається у православні ченці, прийнявши ім’я Феофана в пам’ять про свого дядька. З 1705 року викладав риторику, піїтику та філософію у Києво-Могилянському колегіумі, уклав курс піїтики та риторики, написав трагікомедію «Володимир», присвятивши її гетьману Івану Мазепі. Водночас пише й виголошує богословсько-філософські проповіді, завдяки яким був помічений київським генерал-губернатором Д.Голіциним та О.Меншиковим. 1707 року стає префектом Києво-Могилянської академії. 1711 року його беруть у складі почту царя Петра I в Прутський похід, під час якого в Яссах він виголошує з нагоди річниці Полтавської битви проповідь, яка сподобалася цареві. Після повернення до Києва Феофана Прокоповича призначено ректором Києво-Могилянської академії і професором богослов’я. Водночас він стає ігуменом Братського монастиря. 1716 року за бажанням Петра I Прокопович переїжджає до Петербурга. 1718 року призначений єпископом псковським і нарвським, стає наближеним до царського двору. Пише на замовлення царя книги «Апостольська географія», «Коротка книга для навчання отроків», «Духовний регламент». 1721 року призначений віце-президентом найсвятішого синоду, головою якого був виходець з України Стефан Яворський. 1724 року Феофан за наказом царя пише указ про устрій чернецтва, який упорядковував і регламентував монастирське життя за взірцем давніх монастирських статутів, спрямовував чернече життя на користь суспільству, бере активну участь у здійсненні реформ у Росії. Після смерті Петра I сприяє сходженню Катерини I на трон. 1725 року Прокоповича призначено архієпископом новгородським і першим членом синоду, фактичним главою Російської православної церкви. Він бере участь в організації Російської Академії наук, очолює так звану «учену дружину» діячів культури, до якої належали Татіщев, Кантемир та ін. Останнє десятиріччя життя майже залишив діяльність вченого, зазнавав переслідувань з боку противників петровської політики, які плели навколо Прокоповича інтриги, слали в синод доноси, намагаючись позбавити його високого становища в церковній ієрархії. 19 вересня 1736 року помер у Новгороді, похований у новгородському Софійському соборі.
   Життя і діяльність Феофана Прокоповича чітко ділиться на два періоди: київський, коли він виступав як блискучий учений, письменник, філософ, педагог, та петербурзький, коли йому доводилося бути здебільшого церковним та політичним діячем. Перший період припадає на 1705—1716 роки, коли Феофан Прокопович викладав у Києво-Могилянській академії риторику, піїтику, арифметику, геометрію, філософію та богослов’я. Йому належить заслуга того, що він, як і багато з послідовників Петра Могили, був одним з прихильників відходу від схоластичних методів викладання. Прокопович, на відміну від багатьох інших київських викладачів, був знайомий з працями відомих тогочасних європейських філософів і першим почав пропагувати в академії філософію Декарта, Локка, Бекона, Спінози, Гоббса, які вели рішучу боротьбу за очищення й перебудову розуму від середньовічної схоластики, пустого красномовства, сліпого наслідування псевдонаукових догм, і закликав йти до осягнення істини шляхом знань. Феофан Прокопович визнавав Бога як основу всього сущого, але водночаc він вважав, що «матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, ні зменшити, ні збільшити», оскільки вона розвивається на грунті власних, закладених природою закономірностей. Він відкидав погляди, за якими матерія не має власного існування, називав вчення Платона «казкою», а його ж таки вчення про ідеї — пустим маренням, бо вважав, що ніщо не виникає з нічого і світ є матеріальним. Матерія єдина і в левові, і в камені, і в людині. Виникнення й знищення, «кругообіг небес», рух елементів, активність і застиглість, інші стани й можливості речей відбуваються завдяки рухові, який є основою усього. Феофан Прокопович рішуче виступив проти марновірства і навіть наважувався дати критичний аналіз Святого Письма. У складеному ним самим курсі лекцій з філософії він твердить, що «поза межами цього світу нічого немає». На підтвердження вчений аналізує систему Коперника та вчення Галілея. Прагнучи дати наукове пояснення природним явищам, він використовував у своїх лекціях наукові експерименти з використанням мікроскопа, телескопа, армілярної сфери, основаної на вченні Коперника. Підтримуючи вчення Коперника та Галілея, яких свого часу заборонила папська інквізиція, Прокопович виступав за право кожного пізнавати й захищати істину, прагнув зблизити філософію з точними науками, пов’язати логіку й риторику з практикою. Прокопович вважав, що між положеннями Святого Письма, законами природи й розумом людини не має бути суперечностей, оскільки вони гармонійно влаштовані самим Творцем. Текст Святого Письма слід розуміти алегорично, відповідно до рівня уявлень і наукових знань часу. Твердження науки залишаються непорушними, якщо вони випливають з істинних посилань. Коли ж виникають суперечності між текстами Святого Письма і даними науки, Прокопович вважає, що слід дотримуватися науки, для якої Святе Письмо не може бути перешкодою. Феофан Прокопович обстоював думку багатьох тогочасних вчених Європи, що технічні досягнення повинні стати надбанням усього людства, закликав не боятися нового, брати в інших народів усе найкраще. Він високо цінував і використовував у своїй діяльності принцип сумніву й заперечував сліпу віру в догми та авторитети в науці. Він засуджував легковажність в оперуванні фактами історії, вважаючи, що в цій науці все має відтворюватися так, як було насправді. Феофан Прокопович, укладаючи курси лекцій, які він читав у Києво-Могилянській академії, значно розширив, порівняно з попередниками, курси фізики, логіки, геометрії, започаткував викладання математики й фізики на рівні кращих взірців європейської навчальної літератури того часу. Теоретичні засади й скерованість на сучасні досягнення науки було продовжено в наукових курсах наступних після Прокоповича викладачів Києво-Могилянської академії — С.Кулябки, М.Козачинського, Г.Кониського, Й.Томилевича, Т.Яновського, які зробили значний внесок у розвиток української науки. У петербурзький період життя й творчості, коли Феофанові Прокоповичу доводилося бути більше церковним діячем і політиком, ніж вченим, він також прагнув у нових, уже російських умовах, де панували схоластика й сліпе дотримування встановлених канонів, примирити науку з вірою, створити таку богословську систему, яка б не заперечувала розвитку науки і припускала пріоритет світського начала над церквою в суспільстві. Саме ці погляди лягли в основу петровських реформ у Росії, активну діяльність у яких брав Прокопович. Спрямовуючи й обгрунтовуючи реформи Петра I, Феофан Прокопович був організатором так званої «вченої дружини», спілки однодумців у складі А.Кантемира, В.Татіщева, І.Черкаського та ін., які теоретично обгрунтовували й захищали нововведення Петра I й підтримували розвиток науки, ремесла, торгівлі, мистецтва, запроваджували гуманістичні елементи в освіту. Людина, вважав Прокопович, велична й славна своїм розумом, чеснотами. Вона є ніби другим, величним і досконалим, рівним самій природі, творінням. Основою діяльності людини має бути активність, чесність, сумлінність у виконанні обов’язків. Характер діяльності людини Прокопович пов’язував з її свободою. Завдяки розуму людина усвідомлює не тільки свободу, а й діяння, що з неї випливають. Водночас людина має завдяки своєму розумові і свободі вибору вільно обирати між добром і злом. Відштовхуючись від уявлень про природне походження держави, Прокопович заперечував теологічну концепцію суспільного розвитку як Божого промислу й обстоював тезу, що світська влада повинна стояти вище церковної, у чому знаходив і тоді, в особі голови синоду Стефана Яворського, і в наш час багатьох противників. Однак його настанови про те, що кожний суспільний стан, зокрема й церковний, має бути корисний державі, й донині залишилися неспростовними. Водночас, як син свого часу, Прокопович обстоював ідею одноосібного правління, тобто державний абсолютизм. При цьому він вважав, що державу має очолювати освічений монарх, «філософ на троні», покликаний звершувати просвітницькі ідеали. Теоретично обгрунтовуючи абсолютистську владу освіченого монарха, Прокопович доводив правомірність привілеїв дворянства та необхідність кріпацтва, проте засуджував жорстоке ставлення російських поміщиків до своїх підлеглих. Потрапивши в атмосферу частих переворотів, інтриг, доносів, підступів і лукавства серед російської вищої світської та церковної верхівки, Феофан Прокопович прикладом власного життя нерідко заперечував ним-таки обгрунтовані істини про високе покликання людини, яка, як вінець творіння природи, має жити порядно й чесно. Він, ясна річ, не був позбавлений вад тогочасного суспільства, а часом був і виразником його непривабливих сторін, борючись із своїми супротивниками й догоджаючи черговому монархові, аби не втратити свого високого становища в державі. Але попри це Феофан Прокопович залишився в історії України і Росії як один найбільших письменників, вчених, церковних і політичних діячів початку XVIII століття. 
 
 
 
 

2) Система деїзму: форми вираження
   Деї?зм (від лат. deus, «бог») — віра в Бога-творця світу, але невіра в його подальшу діяльність (тобто, в подальшому він не втручається — на противагу теїзму).
   У Києві почалася практична, суспільна і політична діяльність Ф. Прокоповича. Після перемоги російських військ над шведськими полками під Полтавою (1709) Петро Й усе більше і більше наближає до себе Феофана, бере його в Прутський похід (1711), а через п'ять років переводить у Петербург. Включивши в державну, наукову і церковну роботу, Прокопович переживає "період найактивнішої суспільної діяльності" (1716-1725).
   Заслуговує особливого вникання діяльність Феофана Прокоповича як  керівника Святого Синоду, архієпископа Новгородського і Великолуцького, впливового в церковних колах богослова, великого знавця філософії, логіки, риторики, етики, естетики, історії і гомелетики. У 20-30-і роки виняткове значення мало його участь у підготовці декількох проектів майбутніх "указів" (1716-1724), у справах по реорганізації академії при Заіконоспаськім монастирі, у створенні Петербурзької Академії наук, а також столичної духовної академії (1725). Паралельно з цим у відносно короткий термін він завершив кілька фундаментальних філософських, богословських, політичних і публіцистичних трактатів: "Духовний регламент", "Слово про владу і честі царської", "Правда волі монархової", "Міркування про безбожництво" і ін. (1717-1733). У цих роботах у зв'язку з діяльністю по захисту петровських перетворень Прокоповичем пропонувався цілий ряд концепцій, що одержали в його творчій спадщині досить глибоке обґрунтування. За словами його біографів, він відстоював необхідність "секуляризації суспільної думки", звільнення її від "богословського полону", був теоретиком системи філософського деїзму і принципів "природного права", засновником новітніх, для його часу, принципів риторики, логіки і теорії істини, естетичних понять і канонів. Погоджуючись з цими твердженнями, було б неправильно зводити до них усю гаму творчих інтересів Прокоповича: багато сторін його творчої і суспільної діяльності в приведеному переліку навіть не згадуються. Нескінченно багатий і світогляд Прокоповича, розроблений із властивої йому глибиною і талантом, але не позбавлений протиріч, зламів, подвійності і парадоксальності.
   Суперечливість ця обумовлена тим, що Прокопович по-новому розумів призначення філософії. Вона оцінювалася їм не як езотеричне знання для окремих філософів, але як засіб задоволення відповідних запитів значного кола людей.
   Ф. Прокопович намагався далі розвити ідейні позиції своїх попередників, найчастіше виступаючи як справжній новатор. Це підтверджують уже ранні його лекції в Києво-Могилянській академії. Відступаючи від традиції, відповідно до якої питання онтології висвітлювалися в курсі метафізики, Ф. Прокопович викладав них у курсі натурфілософії. У цьому розділі його філософського курсу мова йде як про буття, сутність і існування, субстанції й акциденціях, так і матерії, русі, просторі, часі, причинності. Уже це перенесення онтологічних питань з метафізики в натурфілософію свідчить про те, що він "намагався знайти розгадку сутності буття світу не в сфері надприродного, а на шляху вивчення природи". Наявні в цих лекціях залишки схоластики тільки характеризують ступінь зближення мислителя з ідеями філософії нового часу - Відродження, Реформації і ранньої європейської Освіти.
Загальна тенденція  до секуляризації громадського життя, властива суспільної позиції Ф. Прокоповича, у його філософії виражалася в  прагненні перебороти "зсередини" провиденціалистське, авторитарне розуміння змісту філософських знань, їхню традиційну теологізацію. "Ренесанс підірвав середньовічну авторитарність мислення, не відкинувши неї, а, навпаки, довівши до межі і звернувши на противагу". Ренесансний підхід членів "Ученої дружини Петра І" до проблеми предмета філософії відсував убік  теологію і схоластику.
Ф. Прокопович у  предмет філософії включав раціоналістично  зрозумілу задачу виявлення "загальних  принципів" сукупного буття "тіл", субстанційних зв'язків, форм і причин "матеріальних речей". Створений богом мир, думав він, розвивається на основі власної сутності, природної причинності і повинний "розглядатися як об'єкт у власному значенні". Прокопович не відкидав геть-чисто поняття "бог", теологічного "початку" буття й ін.: вони присутні в його міркуваннях у гілозоїстичної формі. Божественний початок покликаний гармонізувати матерію, додавати їй домірність, пропорційність, благозвучність і добірність. Відображення цих властивостей матеріального світу, макрокосмосу, людини з його розумом і здатністю мовного спілкування - велика задача філософії. Як бачимо, до загальних світоглядних принципів підключаються естетичні, риторичні, поетичні, художні "початки". Саме тому Прокопович писав: "Великого світоча розуму людського - філософія - або породжена, або вигодувана поезією".
Таким чином, Ф. Прокопович розглядає як синоніми поняттю "філософія" словосполучення "обожнена поезія", "божественне мистецтво", "божественна краса" і т.п.  Досить звернутися до його "Міркування про книгу Соломонової, яка називалася "Пісня піснею"...", у якій божественними визнаються церковне пісняпіння і релігійна поезія. Божественне в нього - це митецьке, котре є таким скоріше за формою, чим по змісту. Останнє відбиває деїзм його світорозуміння, характерний для філософії першої третини XVІІІ сторіччя. "Століття Освіти" не був століттям повалення християнства (так само як і інших релігій). З великим або меншим успіхом він розтрощував п'єдестали клерикальних сил феодалізму, залишаючи в недоторканності головні постулати пануючих вірувань. Антифеодальна ідеологія, а також процеси секуляризації не завжди збігаються з проявами атеїзму, хоча атеїзм у ту пору мав антиклерикальний характер, найчастіше  виступаючи у формі вільнодумства.
Разом з тим, погоджуючись з точкою зору, що основні інтереси Ф. Прокоповича "були у світському житті", навряд чи можна не враховувати, що життєвий шлях видатного мислителя був зв'язаний з активною церковною діяльністю, визначався і загальним політичним курсом петербурзького двору. Тому один з найбільших ієрархів православ'я XVІІІ в. вже в ранніх своїх працях - у лекціях "Про риторичне мистецтво" (1706-1707), у працях "Логіка" (1707-1709), "Натурфілософія, або Фізика" (1708-1709) , "Етика, або Наука про звичаї" (1707-1709) - і пізніх роботах розглядав широкий комплекс проблем, від теологічних до політичних. Цей комплекс, як і систему основних категорій, варто проаналізувати, зрівнюючи з загальними тенденціями розвитку просвітительської думки й еволюції духовної культури Росії того часу.
Бог - центральна категорія світорозуміння Ф. Прокоповича. Гранична ємність цієї категорії порозумівалася тим, що у свідомості людей вона ототожнювалася з онтологічною необмеженістю творця (бог нескінченний у своїх проявах). Але будучи прирівняним поняттю "природа", він знаходив подвійну форму нескінченності свого прояву, існування, "Бог - всесуще, всезначиме; природа - всемогутня і всезначима". Ці два ряди в системі поглядів Прокоповича співвідносилися.  
 
 

3)Мистецтво риторики
Риторика Феофана  Прокоповича складається з 10 книг, у яких висвітлено основні питання риторичного курсу, що читався ним у Києво-Могилянській академії. Книги мають певний порядок розділів: 

Книжка І. Подає  загальні вступні настанови, історію  й джерела риторики. 

Книжка II. Про  підбір доказів і про ампліфікацію. 

Книжка Ш. Про  розташування матеріалу. 

Книжка IV. Про  мовно-стилістичне оформлення промов. 

Книжка V. Про  трактування почуттів. 

Книжка VI. Про  метод писання історії і про  листи. 

Книжка VII. Про  судовий і дорадчий роди промов. 

Книжка VIII. Про епідейктичний, або прикрашувальний, рід промови. 

Книжка IX. Про  священне красномовство (гомілетику). 

Книжка X. Про  пам'ять і виголошування. 

Порядок розділів першої книжки свідчить про її зміст: 

— Про похвалу  красномовству, насамперед про його переваги. 

— Про корисність красномовства. 

— Поняття риторики, визначення, предмет, мета і завдання оратора. 

— Що робить оратора  знаменитим. 

— Про вади зіпсованого  красномовства, передусім про високо-парність, невдале наслідування, байдужість, недоречність, бундючну патетичність. 

— Про шкільне, поетичне, емоційно-насичене або алегоричне, низьке, просте і т. ін. мистецтво. 

— Про причини  зіпсованого красномовства. 

— Про троякий  рід красномовства або про  стиль високий, поважний, середній, або квітчастий, низький, або буденний. 

— Про допоміжні  засоби красномовства, насамперед про  талант, науку і вправність. 

— Про наслідування, кого і як наслідувати, де є похвали  Цицеронові і Златоустові. 

— Перераховуються  інші латинські оратори і святі  отці тієї і тієї мов. 

— Перед початком самостійної праці ораторові  подаються загальні настанови. 

    Прокопович ставив високі вимоги до таланту, знань, мовних умінь оратора, адже він "проводить найважливіші справи", "розкриває, переслідує злочини, дискутує про чесноти і достоїнства, відкриває таємниці природи, нарікає на нестійкість долі, говорить про виникнення і загибель царств і про суєтну мінливість речей, ставить перед очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашає мужів, що здобули славу, тлумачить священні справи трисвятого і найбільшого Бога, виголошує похвали, викладає народові накази і закони... все, що тільки є у природі речей, може бути предметом промов оратора... Він замикає в межах свого слова всі важливі справи".
    У розділі "Про корисність красномовства" Феофан Прокопович пише, що з красномовства походить багато благ як громадських, так і приватних, божественних і вигід людського життя, тому ті, хто приступить до вивчення цього мистецтва, "хай найперше навчаться бути чесними і корисними для людського життя". На думку Прокоповича, вміти люб'язно вітати гостей і складати сердечні побажання є "маловажні теми для виступу", основне призначення риторики — патріотичне, формування суспільної думки. Найперше — виголошувати похвали визначним громадянам і керівникам, які добре і розумно керують державою, хоробро ведуть війни, "щоб їхня хоробрість не впала в забуття і щоб інших спонукала до подібних вчинків". Наступне—"промовою запалити інших до діяльного виконання завдань" у військовій справі. Далі — безкровно, словом перемагати бунти і повстання. "А чи вузеньке поле розкривається перед нами при писанні листів?" — запитує автор. Він вважає, що посольська служба потребує допомоги красномовців, щоб захистити державу, зберегти її авторитет і не вдаватися до зброї. "Наша Батьківщина мовчки благає допомоги красномовства", щоб закріпити преславні подвиги в історичних пам'ятках і передати нащадкам. Церква також "домагається допомоги красномовних мужів". 

Як пристрасний  оратор і талановитий педагог, великий  патріот України Прокопович звертається до учнів:
  "Українські юнаки! Батьківщина, а водночас і церква, щоб не обманути вашого довір'я, сумлінності, зусиль і праці для досягнення цих та інших незчисленних благ, просить вас: переможіть огиду, здолайте труднощі, не жалійте якусь хвилинку часу посвятити цій дуже приємній праці, бо це мистецтво настільки почесне і корисне, що якби воно було заховане за океаном, на самому кінці світу, то однак його треба б шукати. Адже воно своєю цінністю перевищує всякі труднощі і працю".
    Великого значення надавав Прокопович теорії і методиці риторики. Основну частину його риторичного курсу складають розробки стилів і жанрів, композиції текстів, способів словесного вираження, риторичних фігур. В естетичній концепції Прокоповича риториці належало головне місце, вона—"цариця мистецтв". Тому і в розробці техніки та методики красномовства він великого значення надавав художньому вимислу і відповідно художнім засобам (метафорам, епітетам тощо) його вираження, формуванню вмінь образного мовлення шляхом наслідування кращих зразків, виробленню мовних стилів.
    Антична теорія трьох стилів знайшла в творах Прокоповича нове життя. За цією теорією, найвищий стиль використовується для опису дуже важливих, урочистих подій, учинків, він потребує емоційно піднесених слів, величної форми, вишуканих образних засобів. Середній стиль є більш узвичаєним, з помірною кількістю образних засобів, спокійним тоном. Він призначений для істориків, паперистів, які ведуть наукові, ділові справи. Низький, або простий, стиль використовується у промовах про буденні справи, але він не має опускатися до низької розмови.
Феофан Прокопович написав працю "Про поетичне мистецтво", • побудовану на засадах "Поетики" Арістотеля. І поетика, і риторика, і просвітницько-ораторська діяльність, і художня творчість засвідчили геніальність Прокоповича, якого О. Сумароков називав послідовником "пресладка Цицерона", короною "красноречия российского", ритором "из числа во всей Европе главных".
    З риторичної лабораторії Феофана Прокоповича і нині можна запозичити багато корисного і цікавого для себе. Сприймаючи основні положення античної риторики часів Демосфена, Арістотеля, Цицерона, Феофан Прокопович додає до риторичної науки свої ідеї й розвиває їх. Погоджуючись з тим, що риторика — це наука переконання словом, що вона має загальнолюдське і суспільне значення, Прокопович наполягає на національній користі красномовства: риторика — це захист інтересів країни, її авторитету; своєї батьківщини, увічнення її історії, захист православної віри, уславлення державців, заохочення молоді до подвигів. Дається взнаки епоха Просвітництва, національного відродження, розвитку барокового стилю.
     Від'їжджаючи на посад архієпископа, Прокопович у листі до своїх колег професорів Києво-Могилянської академії писав: "Треба не йти лише по стежці, що її протоптали інші вчені, але йти вслід за самостійними науковими поглядами, себто стежкою, що, творячи солідну вченість, готує знавців, а не торгашів науки... уже остогидла до нудоти, якщо можна так висловитися, та наука, що не тече з первісних джерел, але крапля за краплею в зіпсованому вигляді тече крізь пожовклий папір з боліт невмілих учителів-скоморох...".
      Прокопович розвинув теорію риторичного ідеалу, сформованого ще Цицероном і Квінтіліаном. Проте якщо Цицерон на перше місце в риторичному ідеалі ставив обдаровання, талант, потім винахідливий розум, сприйнятливу і тривку пам'ять, а вже за ними знання і досвід, а Квінті ліан науку, талант і досвід ставив на один рівень, то Прокопович найбільше цінував знання риторичної науки і наполегливість у навчанні.
     За Ф. Прокоповичем, найважливішим для оратора є вміння дотримуватися відповідності між стилем, ділом (темою, предметом) і часам.
     Феофан Прокопович розробив риторику епістолярію, сам був великим майстром цього жанру. Він поділяв листи за родами і жанрами на дорадчі (поради, заохочення, прохання, втішання), судові (звинувачення, виправдання, захист, скарга з погрозою, позов зі звинуваченням) і показові (повідомлення, сповіщання, жартівливі і дотепні листи). Час Ф. Прокоповича був епохою розквіту епістолярію, тому він мав достатньо матеріалу, а його розгорнуті рекомендації і поради, зразки, вимоги були актуальними для освіченої публіки. Ф. Прокопович вважав, що основними ознаками епістолярного стилю мають бути стислість і чіткість, і цим значно змінив попередню традицію, за якою писали дуже широкий, розгорнений вступ і коротенький виклад змісту. Ф. Прокопович рекомендував писати короткий вступ листа, чіткий виклад і висновки. Стиль листа, на його думку, має бути не ораторський, а історичний, отже, спокійний, розсудливий.
    Ф. Прокопович описав усі види судових, дорадчих, похвальних промов, які були поширеними й актуальними в тогочасному суспільстві, всі його рекомендації й риторичні поради спрямовувалися на досягнення ефективності промов. Для Ф. Прокоповича основним критерієм оцінки їх була ефективність.
      Спадщина Ф. Прокоповича оцінювалася неоднозначно. Російський історик П. Пекарський осудив Прокоповича за "огидний сервілізм". Прокопович пишно привітав у церкві Києво-Братського монастиря похвальною промовою Меншикова після того, як Меншиков безжально й бездушно вирізав Батурин, навіть дітей і жінок знищив, "одноплемінників оратора"1. Критично оцінював і М. Сумцов досягнення риторів академій, вважаючи, що вони вчили учнів форми, а не змісту, вчили підлещуванню, пихатості і зарозумілості2.
     Багато ідей і конкретних розробок Ф. Прокоповича безіменно втілилися наступними риторами, але чимало з них ще чекають своїх дослідників і послідовників великого ритора України. 
 
 
 

ІІІ Власний висновок
    Феофан  Прокопович виступав як політичний, церковний та культурний діяч. В усіх сферах діяльності він  здобув успіху, тому саме його  вважають чи не найголовнішою  постаттю , яка позитивно вплинула  на становлення України, і навіть Россії. Прокопович став правою рукою самого Петра Великого.
     Досліджуючи  походження віри в бога, мислитель  показує, що стародавні обожнювали  сили природи, окремих людей,  абстрактні моральні якості, здатності,  сили. Він критикує антропоморфізм, однак не визнає, що знання про бога природно вкладено в кожного.Він вважає, що буття бога, знання про яке не є безпосереднім, апріорним, вимагає доведення.
     У  філосовських поглядах Ф. Прокоповича  за схоластичними і теїстичними  нашаруваннями було чимало плідних ідей, що йшли в напрямку до деїзму і пантеїзму, до стихійно-діалектичного тлумачення традицій у вітчизняному природознавстві і філософії.
     Прокопович  увійшов в історію вітчизняної  філософії не стільки як творець  нового вчення,скільки як критик старого, віджилого, і тим самим створив підгрунтя і розчистив дорогу для сприйняття ідей філософії Нового часу. Гостро критикував він неосвідченість,марновірство, забобони і їхніх носіїв – реакційне духовенство. « Духовенство, - писав мислитель, -  зображує нечувані дива, здійснені в більш пізні віки, завдяки яким воно або зміцнює віру, або прославляє чернечі ордени, або привертає на свій бік усяку нестійку чернь і тим нагромаджує собі багатство».
     Подібно  до мислителів Відродження Прокопович  прагне реабілітувати в людині людське, земне, тілесне, її відчуття і пристрасті. Пояснюючи життєдіяльність людини,він наближується до ідеї гармонії душі і тіла, яка існує не завдяки «якійсь допомозі, що надходить зверху, але через досконалість і вищу гармонію самої природи,тобто розуму, волі, духа і тіла»
     Феофан  створив чималу кулькість творів, присвяченних Богові та повчанню риторики. Саме риторика впливала на гуманність учеників, які вивчали це мистецтво.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

IV Список літератури 

    Ничик. В. М. "Феофан Прокопович". - М., 1977.
 
    Тихомиров Ф. "Трактаты Феофана Прокоповича  о Боге едином по существу и троичном в лицах." - СПб., 1884.

и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.