На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Визначення мжнародного тероризму. сторичний огляд свтового тероризму. сламський фундаменталзм як деологчне пдрунтя мжнародного тероризму. Боротьба з тероризмом, соцологчний аналз. Тероризм як фактор громадянського життя, аналз проблеми.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Междун. отношения. Добавлен: 26.01.2011. Сдан: 2011. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


3
Зміст
    Вступ
    Розділ І. Міжнародний тероризм: методичні підходи до вивчення
    1.1 Визначення міжнародного тероризму
    1.2 Історичний огляд світового тероризму
    1.3 Ісламський фундаменталізм як ідеологічне підґрунтя міжнародного тероризму
    1.4 Боротьба с тероризмом
    Розділ ІІ. Соціологічний аналіз тероризму
    2.1 Тероризм як фактор сучасного громадянського життя
    2.2 Соціальні причини й витоки міжнародного тероризму
    2.3 Аналіз проблеми терористичної діяльності в Україні
    Висновки
    Список використаної літератури
    Додатки

Вступ

Проблема боротьби з тероризмом на сьогоднішній день є однією з найактуальніших. Підтвердженням цьому є те, що питання боротьби з тероризмом було винесено на порядок денний саміту ООН, який відбувся 14-17 вересня 2005 р. [4]. Підставою для такого рішення були трагічні події, що сталися 11 вересня 2001 р. в США, у жовтні 2002 р. Москві на мюзиклі “Норд-Ост”, у березні 2004 р. в Іспанії, у вересні 2004 р. у Беслані, в липні 2005 р. в лондонському метро і постійні теракти в Ізраїлі.

Сучасний тероризм характеризується різко підвищеною технічною оснащеністю, високим рівнем організації, наявністю значних фінансових коштів. Його головна відмінна риса - це розмивання меж між міжнародним і внутрішнім тероризмом. Розширюються зв'язки терористичних організацій з представниками наркобізнесу і незаконної торгівлі зброєю. Помітна динаміка зростання терористичних груп у сучасному світі.

Необхідність підвищення ефективності заходів боротьби з тероризмом робить актуальною тему дипломної роботи, оскільки вона присвячена проблемам дослідження поняття і сутності, видів і форм, причин і джерел тероризму та заходів щодо його запобігання. Усе вищевикладене пояснює актуальність і значущість вибраної теми дослідження.

Цій проблематиці присвячені роботи аналітиків Світового банку і відомих учених, таких як С. Хантінгтон, С. Хоффман. Серед російських учених над проблемами дослідження тероризму в умовах глобалізації працювали М. Делягін, В. Кутирьов, Г. Мірськой, І. Міхеєв, В. Хорос та ін., серед українських учених - В. Антипенко, В. Крутов, В. Ліпкан, С. Телешун та ін.

Об'єктом даного дослідження є сучасні соціально-політичні явища.

Предметом - міжнародна терористична діяльність.

Мета роботи - з'ясувати причини тероризму, проаналізувати теоретичні напрацювання щодо визначення тероризму, класифікація його видів та методів запобігання тероризму.

Для реалізації даної мети необхідно вирішення наступних задач:

1. прослідкувати історію виникнення тероризму;

2. розглянути основні підходи до класифікації тероризму

3. дослідити причини терористичної діяльності;

4. розглянути основні напрямки протистояння тероризму;

5. проаналізувати стан проблеми тероризму в Україні.

Робота складається з двох розділів.

Перший розділ - загально-теоретичний, в ньому розглядається визначення міжнародного тероризму, його ідеологічне підґрунтя, а також основні способи боротьби з ним.

Другий розділ присвячений соціологічному аналізу терористичної діяльності, її витокам, та соціальним наслідкам, робиться спроба проаналізувати проблему тероризму в Україні.

Та списку використаної літератури, в обсязі 52 джерела.

Розділ І. Міжнародний тероризм: методичні підходи до вивчення

1.1 Визначення міжнародного тероризму

Усі дослідники, що займаються даною проблемою, одностайні стосовно важливості визначення категорії “тероризм”. Існує величезна кількість цих визначень.

Слово тероризм похідне від латинського “terror”, що в перекладі означає “страх”, “жах” [6, 24]. Отже, тероризм можна трактувати як політику і практику досягнення політичної мети з допомогою терору. Розроблені десятки класифікацій тероризму. Розрізняють терор “зверху" і “знизу”, політичний, революційний, лівий, правий, сепаратистський, комплексний, кримінальний, патологічний і т. ін. [50,48].

На Міжамериканській конференції з прав людини (1970 р.), присвяченій проблемам тероризму і захисту від нього населення, було названо три форми тероризму: соціальний, політичний, ідеологічний [35].

До “найпоширеніших видів" тероризму російські дослідники відносять: політичний, інформаційний, економічний, соціальний (побутовий), суїцидний, технологічний, кримінальний і антидержавний тероризм.

Зарубіжні дослідники виділяють такі види тероризму: психічний і злочинний (Дж. Белл); революційний, субреволюційний і репресивний (П. Уїлкинсон, Р. Шульц); ядерний, економічний, технологічний, екологічний та ін.

На думку І. Мехеєва, тероризм можна класифікувати на такі самостійні види:

- за територіальною ознакою: міжнародний; внутрідержавний;

- залежно від злочинної мотивації: політичний; релігійний; націоналістичний; економічний;

- за формою прояву: використання з терористичною метою вибухових пристроїв; захоплення повітряного судна та інше злочинне втручання в діяльність цивільної авіації; захоплення морського судна та інше злочинне втручання в діяльність міжнародного судноплавства; захоплення заручників; інші форми тероризму [35].

Відомий український політолог С. Телешун розрізняє три основних види терору, в основу класифікації яких покладено громадянство терористів і потерпілих від них, а також місце здійснення теракту:

- внутрішній - відповідні дії громадян однієї держави проти співвітчизників на власній території;

- транснаціональний - відповідні дії громадян однієї держави проти співвітчизників на території інших держав;

- міжнародний - відповідні дії груп громадян, однорідних або змішаних за національним складом, проти будь-яких осіб на території третіх країн [44,c.163].

Можна також назвати інші форми тероризму: “хімічний”, “біологічний", “психологічний”.

Останнім часом занепокоєння правоохоронних органів і вчених, що досліджують проблеми тероризму, викликає така нова форма тероризму, як високотехнологічний тероризм, складовими якого є кібертероризм (електронний, комп'ютерний) і космічний тероризм [5,36].

Під кібертероризмом розуміють навмисну мотивовану атаку на інформацію, що обробляється комп'ютером, комп'ютерну систему або мережу, яка пов'язана з небезпекою для життя і здоров'я людей або настанням інших тяжких наслідків, якщо такі дії вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, провокування військового конфлікту.

Сучасний рівень науково-технічного прогресу дає підстави виокремити такі форми прояву космічного тероризму:

- знищення космічних об'єктів, елементів наземних комплексів управління та інших

- структур космічних агентств;

- залякування окремих великих організацій, регіонів, країн вибором місць падіння

- захоплених космічних апаратів;

- залякування діями з космосу щодо морських, наземних і повітряних об'єктів.

З урахуванням переліченого вище, на нашу думку, під тероризмом слід розуміти злочинне діяння, що полягає в застосуванні протиправних дій або в загрозі їх застосування відносно окремих осіб, групи осіб, матеріальних або нематеріальних об'єктів, що супроводжується залякуванням населення і навмисним створенням обстановки страху, пригніченості, напруженості з метою ухвалення рішень, вигідних для терористів, що характеризуються підвищеною суспільною небезпекою і публічним характером здійснення. При цьому мета терористів може бути різною: релігійною, політичною, економічною і т. ін.

Під сутністю тероризму фахівці мають на увазі сукупність оригінальних ознак, характерних рис і відмітних особливостей, властивих тероризму як соціально-політичній і правовій категорії і які становлять його внутрішній зміст. Дослідники виділяють такі ознаки тероризму як злочинного діяння.

1. Тероризм є однією з форм організованого насильства.

2. При тероризмі здійснюється примус більш широкої соціальної групи, ніж безпосередні жертви насильства.

3. Формування цілей здебільшого не пов'язане з конкретними проявами насильства, тобто між жертвою та метою, на яку спрямовують свої дії терористи, немає прямого зв'язку.

4. Тактична мета тероризму полягає в тому, щоб привернути увагу до проблеми, стратегічна - досягти певних соціальних змін (свобода, незалежність, звільнення з виправно-трудових установ певного контингенту осіб, революція тощо).

5. Акти тероризму самі по собі становлять традиційні форми загальнокримінальних злодіянь.

6. Тероризм паралізує протидію з боку громадськості.

7. Знаряддям впливу тероризму є психологічний шок, який супроводжується усвідомленням того, що будь-хто може стати жертвою незалежно від того, до якої верстви суспільства він належить.

8. Будь-які правила чи закони не визнаються - жертвами терористичних актів можуть бути як дорослі чоловіки, так і жінки та діти.

9. Розрахунок робиться на ефект раптовості, неочікуваності та несподіваності.

10. Публічність виступає як основна ознака тероризму.

11. Демонстративність актів тероризму - бажання справити враження на широкий загал.

12. Тероризм припускає “політичне вимагання”, тому він не пов'язаний із стихійними повстаннями та виступами населення.

13. Тероризм вимагає негайного задоволення висунутих вимог, інакше він вдається до реалізації погроз та ескалації насильства.

14. Може бути використаний організаціями будь-якого забарвлення.

15. Практично завжди бере на себе відповідальність за вчинені акти насильства, оскільки вони є засобом досягнення мети, а не самоціллю.

16. Являє собою антитезу політичного вбивства. Йому притаманна індиферентність щодо жертв, на противагу від селективності при політичному вбивстві.

17. Розрив між безпосередньою жертвою насильства та групою, яка становить об'єкт впливу, мету насильства [31, с.67].

У Законі України “Про боротьбу з тероризмом” від 20 березня 2003 р. № 638-IV тероризм трактується як суспільно небезпечна діяльність, яка полягає в свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення і органів влади або здійснення інших посягань на життя або здоров'я ні в чому не винних людей або загрози здійснення злочинних дій з метою досягнення злочинної мети [8]. Згідно із цим законом міжнародний тероризм визначений як здійснювані у світовому або регіональному масштабі терористичними організаціями, угрупованнями, у тому числі при підтримці державних органів окремих держав, з метою досягнення певної мети суспільно небезпечні насильницькі дії, пов'язані з викраденням, захопленням, вбивством ні в чому не винних людей або загрозою їх життю і здоров'ю, руйнуванням або загрозою руйнування важливих народногосподарських об'єктів, систем життєзабезпечення, комунікацій, застосуванням або загрозою застосування ядерної, хімічної, біологічної та іншої зброї масового ураження.

Зазначимо, що терміни “міжнародний тероризм” і “глобальний тероризм” використовуються як рівнозначні. Це пов'язано з тим, що і глобалізація, і міжнародний тероризм стали можливі завдяки розвитку сучасних засобів комунікації, тобто міжнародний тероризм є негативним ефектом глобалізації, і тому цілком правомірне використання цих двох термінів як рівнозначних.

На думку аналітиків Світового банку, інтернаціоналізація тероризму є прикладом того, як міжнародні проблеми йдуть попереду міжнародної політики [13, 72]. Тероризм, на їхню думку, використовував глобалізацію, щоб створити в антитерористичних заходах дві лазівки. По-перше, шляхом розповсюдження своїх організацій через кордони країн терористи зробили національні контртерористичні заходи менш ефективними. По-друге, тероризм зміг знайти притулок у “неспроможних" державах, тобто на територіях, не контрольованих жодним визнаним урядом, кількість яких в останні десятиріччя різко збільшилася. Загроза військових дій проти таких країн малоефективна: фактично держава там вже знищена.

Для перемоги над міжнародним тероризмом будуть потрібні ті самі заходи, що і в боротьбі з тероризмом усередині окремих країн, але і вони не досягнуть результатів, якщо проводитимуться не на глобальному, а на національному рівні. До 11 вересня 2001 р. тільки чотири держави ратифікували конвенцію ООН про боротьбу з тероризмом. Щоб відновити уряди в “неспроможних" державах і врятувати інші держави від таких ситуацій, знадобляться конструктивні заходи. Економічний спад, на думку аналітиків Світового банку, - основна ознака неспроможності держави, що наближається, і, відповідно, економічний прогрес допомагає укріпити державу.

Оскільки неспроможні держави можуть бути безпечним укриттям для терористів, економічний розвиток має бути ключовим елементом довгострокової стратегії боротьби з міжнародним тероризмом. Проте, на думку аналітиків Світового банку, не існує очевидного зв'язку між бідністю і тероризмом [13,76].

Виявлення причин тероризму є однією з основних проблем при розробці і вдосконаленні правових заходів боротьби з тероризмом. У цей час російські дослідники називають такі причини тероризму:

1) помітне зниження життєвого рівня населення в поєднанні з безпрецедентно збільшеною соціальною диференціацією, які викликають до життя такі соціально-психологічні чинники, як злість, заздрість, ненависть, ностальгія по минулому і т. ін.;

2) економічна й енергетична криза, зростання цін, інфляція;

3) кризовий стан ряду соціальних і професійних груп, особливо військових, що мають досвід війни, і осіб, що мають досвід роботи з вибуховими пристроями і вибуховими речовинами;

4) зростання безробіття, яке зумовлює проблеми міграції, бродяжництва, психологічної і професійної деградації і дезорієнтації особи в умовах ринкової економіки і т. ін.;

5) широке розповсюдження серед населення зброї, військової підготовки і специфічних військових умонастроїв, пов'язане як з участю значної частини військових у реальних бойових діях (афганська і чеченська війни), так і з вимушеним перепрофілюванням багатьох працівників спецслужб, що нерідко опиняються в кримінальних структурах, доступність зброї і велика кількість військових, що шукає собі застосування;

6) підрив або скидання свого уряду (наприклад діяльність західнонімецької “Фракції червоної армії" (РАФ) та італійських “Червоних бригад”);

7) національне самовизначення (наприклад діяльність Вірменської секретної армії за звільнення Вірменії (АСАЛА);

8) поширення засобами масової інформації ідей і поглядів, що ведуть до зростання насильства, нерівності і нетерпимості, навіювання населенню міфів про всесильність і вседозволеність терористів та ін.

Серед політичних причин називаються:

1) репресії з боку правлячої еліти щодо опозиційних політичних партій;

2) нав'язування правлячою елітою нетрадиційних для даного суспільства соціально-політичних нововведень;

3) загострення внутрішньополітичних конфліктів усередині самої держави;

4) зіткнення політичних інтересів двох держав в якому-небудь регіоні;

5) помилки в національній політиці, що допускаються урядом;

6) цілеспрямоване розпалювання національної ворожнечі окремими людьми, групами, партіями (наприклад рух вахабітів);

7) агресія відносно іншої держави і її окупація, що здебільшого спричиняє озброєний опір мирного населення (партизан), яке використовує терористичні методи (вибухи важливих об'єктів, підпали і т. ін.);

8) заохочення тероризму на рівні державної політики, як це роблять окремі країни;

9) незадоволеність діяльністю уряду іноземних держав, у зв'язку з чим скоюються терористичні акти проти його представників і установ [35].

Російський учений М. Делягін вважає, що фундаментальною причиною терактів сьогодні стала стратегія розвитку самих США. Мотивує він це тим, що США будують своє благополуччя на послідовній і ефективній дестабілізації решти світу [17, с.352].

На думку С. Хоффмана, міжнародний тероризм виявився можливим завдяки широкому набору засобів комунікації. Базою для ісламського тероризму, наприклад, слугує не тільки рух на підтримку палестинської боротьби і проти силової американської присутності. Його підживлює також опір “несправедливій економічній глобалізації” і західній культурі, в якій вбачається загроза для місцевих релігій і культур [6, 46].

Після 11 вересня 2001 р. для багатьох розкрилися недоліки існуючих політичних і правових механізмів, що використовуються в боротьбі з міжнародним тероризмом. Це відсутність належної координації в роботі силових відомств усередині держав і на міжнародному рівні, неоднозначне ставлення різних суспільно-політичних сил у різних країнах до питання про походження сучасного тероризму і методи боротьби з ним.

Важливим аспектом досліджень сучасного міжнародного тероризму є необхідність врахування безлічі чинників політичного, економічного і соціального порядку, що впливають на його розвиток і розповсюдження. У цьому плані вивчення тероризму безпосередньо пов'язано з дослідженнями глобалізації.

В. Антипенко, досліджуючи причини і джерела тероризму, розглядає їх крізь призму наукових поглядів теоретика війни К. Клаузевіца і оцінює сучасний тероризм як світову загрозу, а його невпинна ескалація дає підстави стверджувати про доленосність цілей, заради яких ця терористична боротьба точиться. Розвиваючи свою думку, В. Антипенко аналізує статтю А. Арсеєнка “Глобалізація чи поляризація: що чекає світ”, в якій констатується загострення соціальних проблем і одна із головних причин цього - це те, що за останні 15 років дохід на душу населення знизився більш ніж у 100 країнах і що “сьогодні навіть західні дослідники змушені визнати, що глобалізація веде до “суспільства 20: 80”, яке характеризується вилученням 80% населення світу із соціального життя. Це стало “пасткою для ліберальної демократії”, оскільки в ХХІ ст. боротьба за перерозподіл ресурсів може вилитися у “війну всіх проти всіх” [3, с.276].

За даними Держдепартаменту США, у 2004 р. у світі відбувся 651 акт міжнародного тероризму (з них в Іраку - 201), в яких постраждали “понад 9000” осіб, у тому числі 1907 загинули. До переліку найбільших терактів у докладі включені захоплення заручників у російському Беслані 1-3 вересня 2004 р. (більше як 330 загиблих), вибух на мадридському вокзалі Аточа (загинула 191 особа) 11 березня і вибух філіппінського парома Superferry-14 27 лютого (130 загиблих). Згідно з методикою підрахунку, що застосовується в Держдепартаменті, обліку підлягають теракти, в результаті яких загинули або були поранені люди або був завданий збиток власності на суму понад 10 000 дол. При цьому актами міжнародного тероризму вважаються теракти, жертвами або учасниками яких стали громадяни більш ніж однієї країни. Наприклад, як заявив директор Національного антитерористичного центру США Джон Бреннан, “напад на школу в Беслані розглядається як міжнародний тероризм, оскільки один з тих, хто вчинив напад, був узбек, а інший - казах. Якби не це, теракт у Беслані не був би включений у статистику”. Основною загрозою для США, на думку Держдепартаменту, в 2004 р. Залишалася терористична мережа “Аль-Каїда” [19].

Світовій спільноті в боротьбі з тероризмом, на думку А. Кулікова, потрібно вживати таких заходів. По-перше, необхідна організація на міжнародному рівні скоординованої роботи щодо визначення загального поняття “тероризм" і комплексу причин, що його породжують. Існуюча сьогодні конструкція правового визначення тероризму досить громіздка, складна і утруднює кваліфікацію кримінально-правових діянь, що мають схожі кваліфікаційні ознаки, проте тероризмом не є. По-друге, потрібна подальша розробка на міжнародно-правовому рівні базових принципів боротьби з тероризмом. По-третє, необхідна розробка модельного міжнародного закону про боротьбу з тероризмом. По-четверте, ефективність боротьби з міжнародним тероризмом немислима без створення міжнародної системи моніторингу тероризму на основі обов'язкової передачі відповідної інформації від національних урядів, регіональних і міжнародних організацій, що беруть участь у різних формах боротьби з тероризмом, її накопичення і аналізу в спеціально створеному інформаційному банку. По-п'яте, при організації масштабної боротьби з тероризмом і транснаціональною злочинністю, як показує практика Афганістану, необхідна розробка міжнародно-правових основ проведення міжнародних антитерористичних операцій із закріпленням обов'язковості санкції Ради Безпеки ООН на здійснення і контроль за їх проведенням. По-шосте, слід також вжити заходів щодо найшвидшої ратифікації членами міжнародного співтовариства конвенцій по боротьбі з тероризмом і подальшого внесення ними потрібних змін у національні законодавства. Необхідне скликання спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН по боротьбі з тероризмом і ухвалення нею відповідних рішень [27].

Ефективна боротьба з тероризмом, злочинністю на державному, міждержавному рівнях можлива тільки в тому випадку, якщо до неї приєднається громадянське суспіль

1.2 Історичний огляд світового тероризму

Перший в історії випадок свідомого та систематичного використання терористичної практики можна розглядати як зафіксований на Близькому Сході у І ст. н. е., коли групи сікаріїв фізично знищували представників єврейської знаті які співробітничали з римською адміністрацією. У середньовіччя зявилася секта мусульман-ісмаїлітів під проводом Хасана-ібн-аль-Сабаха який перетворив тероризм на головний засіб боротьби із політичною опозицією.

Розвиток тероризму - це наслідок активного розшарування населення його ідеологічного розмежування оформлення політичних рухів обєднань партій які сповідували різні політичні погляди та вели боротьбу за владу.

Вже в кінці ХІХ ст. здавалося що ніхто не застрахований від терористичного нападу. В 1894 році італійський анархіст вбив французького президента Саді Карно. В 1897 р. анархісти смертельно поранили імператрицю Єлизавету Австрійську та вбили іспанського премєр-міністра Антоніо Кановаса. В 1900 р. жертвою терориста став король Італії Умберто І. А в 1901 р. був вбитий президент США Уільям Маккінлі.

В Росії в 1902-1907 рр. есерівськими та іншими терористами було здійснено близько 5.5 тис. терористичних актів (вбивства міністрів депутатів Державної думи жандармів працівників поліції та прокуратури).

Тероризм став головною проблемою політиків. Коли в 1900 р. зустрічалися керівники найбільш індустріально розвинених держав то більшість з них ставили першим на порядку денному питання про тероризм. На цьому ж наполягав президент Клінтон під час зустрічі великої сімки після того як в червні 1996 р. стався напад на американську військову базу в Дахрані в Саудівській Аравії.

Якщо згадати це все то сучасний підйом тероризму видається не таким вже й загрозливим хоча кількість жертв зростає: за даними Держдепартаменту США в 1994 р. їх було 165 а в 1995 - 314. 4. Але ці цифри майже ні про що не свідчать так як не враховують специфіки зареєстрованих випадків а також випадків що залишилися без уваги.

В ХХ ст. мотиви стратегія та зброя терористів стали дещо іншими. Міжнародний тероризм був складовою політики супердержав та їх сателітів, інструментом ідеологічної експансії, ї, зрештою, дестабілізатором системи міжнародної безпеки. При цьому країни-конкуренти завжди виховувалися у дусі розподілу сили на “справедливу” та “несправедливу”, що у свою чергу обумовлювало “подвійний стандарт” у політичній, юридичній та оперативній оцінці актів міжнародного тероризму.

Терористичні організації в цей період часто виконували замовлення державних спецслужб. За даними часопису “U. S. News and World Report”, які були оприлюднені у листопаді 1977 року, за період з 1961 по 1976 роки ЦРУ США було причетне до майже 900 великих таємних операцій проти окремих “небажаних” для США іноземних державних, громадських діячів та урядів.

Активна інтернаціоналізація тероризму розпочалася у 60-70-ті роки нашого століття. Їй сприяли:

По-перше, процеси інтернаціоналізації капіталу, структурна перебудова економічних систем, країн що розвиваються, зміна їх місця в системі капіталістичного господарювання як наслідок процесу деколонізації, що і призвело до вивільнення нагромадженого потенціалу соціальної енергії у країнах світової периферії з подальшим утворенням національно-визвольних рухів, у тому числі терористичного спрямування.

По-друге, глобалізація політичної та економічної діяльності транснаціональних компаній (ТНК), що в окремих випадках сприяла організації терористичних груп, які, окрім іншого, спеціалізувалися на обслуговуванні інтересів монополій (наприклад, протягом 70-80-тих років в Анголі рух УНІТА здійснював таємні торговельні операції з алмазами за дорученням південноафриканської ТНК “De Bierce”).

По-третє, нерівномірність розвитку держав світу, яка обумовлювала поділ країн на “сильних” та “слабких”, а з цим - зростання ролі націоналізму та релігійного фундаменталізму у міжнародному житті.

По-четверте, криза ідеї суспільства ”масового споживання”, наслідки якої сприяли формуванню у країнах Західної Європи у 70-ті роки “покоління розгніваних”, представники якого були головною рушійною силою терористичних угрупувань у Західній Європі.

Філософських корінь сучасного тероризму іде до організації "Народна воля", що в 1879 році розгорнула антиурядову кампанію, що завершилася зрештою вбивством Олександра II. Члени цієї організації бачили в царі представника автократичного суспільного лада, що, на їхню думку, повинно було знищити. На зміну народовольцям прийшли інші терористи, такі, як соціалісти-революціонери (есери), яким удалося підірвати престиж царського уряду й підготувати ґрунт для революції. Їхній успіх показав більшовицькому керівництву, наскільки корисні й важливі методи тероризму для дестабілізації й в остаточному підсумку для скинення влади. Коли в 1945 році, після розгрому Німеччини, Радянський Союз знайшов статус міжнародної держави, саме ці незгладимі спогади стали одним з таємних мотивів радянської зовнішньої політики. В 40-е й 50-е роки минулого сторіччя саме в Радянському Союзі й у країнах - його сателітах проходили підготовку повстанці й терористи, що прибули з Італії, Греції, французького Індокитаю й португальської Африки; саме в СРСР їх навчали методам здійснення терористичних актів.

Переконливим прикладом того, як діяла радянська терористична мережа, може служити Італія. Італійські вбивці-марксисти стали проходити навчання в Чехословаччині і Югославії, державах - сателітах Радянського Союзу, відразу ж після другої світової війни. До кінця 40-х років терористична група "Воланте Роса" здійснювала вбивства й напади на урядові об'єкти в Італії, ховаючись у Чехословаччині щораз, коли почувала небезпека арешту. Ще однією підривною організацією була комуністична воєнізована група Пьетро Секкії, що в 1948 році, будучи вже досить сильною і професійної, зуміла затвердити свою владу в деяких районах Північної Італії й навіть захопила контроль над національною телефонною мережею. Коли в 1953 році група Секкії розпалася, сам Секкія й багато хто його прихильники бігли в Прагу. Наприкінці 60-х років радянська військова розвідка (ГРУ) організувала курси підготовки іноземних терористів у Чехословаччині; випускниками цих курсів були багато хто з первісних керівників італійських Червоних бригад. Засновником Червоних бригад був якийсь Карло Курчо, що теж неодноразово їздив у Прагу, де радився з ветеранами групи Секкії. Аналогічним образом італійський видавець-терорист Джанджакомо Фельтринеллі, що теж закінчив курси ГРУ, у період з 1969 по 1971 рік двадцять два рази їздив у Чехословаччину й зрештою перебіг туди за допомогою чехословацьких органів безпеки. Пізніше розвідка Болгарії надала Червоним бригадам додаткову допомогу в плані інструктажу й фінансів, а терористи із Сардинії й Сицилії, а також італійські неонацистські організації, такі як "Ордине Неро", стали одержувати допомогу у вигляді інструктажу, грошей і зброї від лівійського диктатора Муаммара Каддафі.

До початку 60-х років у Москві були створені центри вербування терористів як марксистської, так і немарксистської орієнтації. Іноземних студентів різних вузів відбирали для навчання в спеціальних таборах, що розміщалися в Одесі, Баку, Сімферополі й Ташкенті. Там їх учили вести пропаганду, робити бомби, робити терористичні акти й убивства. Випускників таких "курсів" часто посилали на Кубу, у Болгарію й Північну Корею. Найбільш відомий серед них архітерорист Рамірес Санчес на прізвисько Карлос Шакал. Карлоса завербували агенти КДБ на його батьківщині Венесуелі. В 60-е роки він навчався спочатку на Кубі, а потім в Університеті імені Патріса Лумумби в Москві, після чого почав свою горезвісну кар'єру терориста. Він брав участь у захопленні міністрів країн ОПЕК у Відні в 1975 році й у кровопролитному нападі на поїзд у Франції в 1982 році. Після того як стало неможливим проводити подібні терористичні операції, Карлос став непотрібним і вкрився в Сирії. Звідти в 1994 році його вислали в Судан, а із Судану у Францію.

Однак центральним елементом радянської зовнішньої політики тероризм став лише в 60-ті роки, коли холодна війна зайшла в глухий кут. Досягнута наддержавами ядерна рівновага привела кремлівську еліту до відмови від ідеї відкритої конфронтації із Заходом. "Фронтова зона" холодної війни перемістилася в країни третього миру. Саме там через підставні особи міжнародних терористів велася боротьба Радянського Союзу із Заходом.

До такого, ретельно прихованого різновиду тероризму, опосередковано підтримуваного Радянським Союзом, охоче підключилися відомі своєю лютою антипатією до Заходу радикальні арабські режими на чолі із Сирією, Лівією й Іраком. Більшість цих держав бути створено в середині XX століття; вони кипіли з люті, вважаючи, що принижений арабський світ сторіччями піддавався гніту Заходу. Маючи ще менше можливості, ніж Радянський Союз, вступити в безпосередню боротьбу із Заходом, арабські режими розгорнули таємну терористичну кампанію проти об'єктів у США й Західній Європі. Терор був основним знаряддям близькосхідної політики протягом тисячі років, з тих самих пор, як в XI столітті з'явилася шиїтская секта асасинів (спочатку йменувалися гашишинами, тому що при нападі на своїх правителів, турецьких сельджуків, члени секти одурманювали себе гашишем). Але тільки з появою незалежних арабських держав терор як випробована зброя ліквідації супротивників трансформувався в знаряддя зовнішньої політики й, ставши нарівні з нафтою головною статтею близькосхідного експорту, поширився майже на всі райони світу.

Терор, що заохочується державою, був постійним фактором в арабській війні проти Ізраїлю. Єврейські поселення в підмандатній Палестині починаючи з 20-х років минулого сторіччя піддавалися терористичним нападам. Після того як в 1948 році Ізраїль одержав незалежність, Єгипет і Сирія продовжували заохочувати вилазки "федаев" - бойовиків через границю на ізраїльську територію. В 1964 і 1965 роках Єгипет і Сирія створили групи, "Звільнення Палестини", за зразком Фронту національного звільнення, якому двома роками раніше в результаті восьмирічної боротьби вдалося змусити французів піти з Алжиру. Офіційно метою обох організацій було "звільнення Палестини", що на практиці означало звільнення її як від ізраїльтян, так і від иорданцев. Єгипетську групу, що йменувалася Організація звільнення Палестини (ООП), очолював Ахмед Шукейрі. Більше небезпечної була організація ФАТХ. Спонсором її була Сирія, а очолював ФАТХ Ясір Арафат. ДО 1967 року вона організувала ряд вторгнень через границю на територію Ізраїлю для нападу головним чином на цивільні об'єкти. У тому ж році, після розгрому арабських армій у ході Шестиденної війни, Арафат змістив Шукейри й одноосібно очолив об'єднану структуру ООП.

Дуже швидко Арафат зрозумів, що підтримки країн арабського світу недостатньо для ведення послідовної терористичної кампанії проти Ізраїлю. Тому Арафат став кріпити зв'язку ООП з радянським блоком у розрахунку, що це допоможе вести терористичну війну проти Ізраїлю. Одним з перших керівників радянського блоку, з яким він зустрівся, був Фидель Кастро, що починаючи з 1965 року неодноразово приймав його в Гавані. Пізніше Радянський Союз навчив тисячі оперативних агентів ООП, надаючи їм особливий дипломатичний статус і право вільного пересування по території країн, що входили в Східний блок.

До початку 70-х років Арафат створив напівнезалежну державу в Південному Лівані (ліванський уряд у чинність своєї слабості не поширювало свою владу на південь країни, і там-те Арафата й створив міні-державу, що підтримувало тісний зв'язок з Радянським Союзом і його сателітами). Саме цій майже незалежній базі ООП призначено було стати рушійною силою хвилі міжнародного терору, що обрушилася на демократичні держави Заходу в наступні два десятиліття.

Як було відзначено вище, Радянський Союз підтримував терористів-повстанців із часу другої світової війни, але старанно уникав брати на себе пряму відповідальність за організацію терористичних кампаній проти країн НАТО. Однак інші держави в деяких випадках погоджувалися взяти на себе провину в обмін на радянську підтримку в інших сферах; так, наприклад, Лівія й Північна Корея прикривали Радянський Союз, надаючи притулок викрадачам літаків, що давало Радянському Союзу можливість зтверджувати, начебто він проти такого виду терору. Однак Арафат пропонував те, що не погоджувалася запропонувати жодна інша країна: одержуючи щедру підтримку Східного блоку, він створив у Лівані навчальний центр і плацдарм для діяльності міжнародних терористів усюди у світі. Радянський Союз міг попросту заперечувати, що він обізнаний про те, що відбувається в Лівані, а різні відгалуження ООП охоче прийняли б участь у повсюдному розгортанні терору проти країн Заходу.

Згодом створена ООП нова "площадка жахів" забезпечила оперативну базу й безпечний притулок практично всім самим злісним терористичним угрупованням. ІРА, німецьке угруповання Баадер-Майнхоф, угруповання Червоної армії й численні дрібні організації неонацистського напряму, італійські Червоні бригади, Японська Червона армія, французька "Аксьон Директ", сандиністы й десяток інших латиноамериканських угруповань, Турецька армія звільнення, вірменська організація АСАЛА, курдська ПКК і іранська "Революційна гвардія" - всі вони приїжджали в Ліван, проходили навчання в таборах ООП, одержували там озброєння, а звідти їх відправляли в пункти, де вони повинні були робити свої терористичні акти. В 1972 році на конференції терористів, організованої в Бадаві (Ліван) Жоржем Хабашем, главою Народного фронту звільнення Палестини (НФОП) - угруповання, що входила в ООП, - союз їх був оформлений офіційно. По закінченні наради в Бадаві, Хабаш урочисто проголосив: "Створена органічний зв'язок між палестинцями й революціонерами всього світу, що забезпечить палестинцям підтримку світового революційного руху" Характер цієї "органічного зв'язку" виявився, коли угруповання "Чорний вересень" (одне з угруповань ООП, на чолі якої стояв Абу Іяд з очолюваного Арафатом ФАТХ) за завданням Червоних бригад здійснили ряд вибухів бомб у Трієсті; коли збройні члени Японської Червоної армії перетворили в криваве місиво прочан в ізраїльському аеропорті Бен-Гурион; коли були затримані італійські терористи з контрабандою керованих ракет, радянського виробництва, призначені для Народного фронту звільнення Палестини; коли німецькі терористи разом з палестинськими бійцями взяли участь у викраденні літаків в Энтеббе, а Фронт звільнення Палестини (ФОП) разом з неонацистами з угруповання Одфріда Хеппа зробив напад на ізраїльські і єврейські об'єкти в Європі.

Аналогічні дії вживали Лівія, Сирія, Ірак і Південний Ємен. Вони уклали угоду з десятками терористичних угруповань, дозволяючи їм створювати штаби в столицях своїх держав, забезпечуючи їм інструктаж, дипломатичне прикриття, фінансування й притулок в обмін на їхні послуги у вигляді терористичних актів, жертвами яких ставали супротивники вибраного ними курсу. Ці держави незабаром стали самостійним джерелом міжнародного тероризму. По суті ідеологія радикальних пан'арабістів являла собою оригінальну суміш пан'арабского фашизму й войовничого ісламу. Головним ворогом їм представлявся Захід, що, у їхньому розумінні, розчленував арабський мир, після чого його "колонізували" прозахідні "поплічники", такі, як королівські родини в Саудівській Аравії й у Кувейті. Кожний із цих режимів укладав самостійні домовленості з терористами і в обмін на свою стійку антизахідну позицію користувався військовою допомогою й дипломатичною підтримкою останніх.

В цей час у всіх західних країнах, у тому числі й США, переважало думку, що хвиля тероризму, що захлиснула країни Заходу, була справою рук окремих незадоволених людей, що звихнулися, або ж груп, які в такий спосіб реагували на несправедливість або гноблення. І лише в 1982 році, коли Ізраїль захопив розгалужену мережу навчальних баз ООП на півдні Лівану, у його руки потрапила секретна документація, що дозволила одержати інформацію про фактичні масштаби зв'язку між терористичними угрупованнями й підтримкою, одержуваної ними від своїх спонсорів.

У результаті вторгнення Ізраїлю на ці бази, керівництво ООП було вислано в Туніс, після чого воно значною мірою втратилося здатності творити зло. До того ж у середині 80-х років Захід розгорнув безпрецедентно широкий наступ на міжнародний тероризм. Цей наступ мав головним чином політичну форму: він ставив своєю метою викрити країни, що роблять підтримку терору, і беззастережно затаврувати аморальність тероризму незалежно від особистості самих терористів і їх мотивів.

Політичному наступу передували багаторічні інтелектуальні зусилля переконати Захід змінити свою позицію відносно тероризму. Саме в контексті таких зусиль був заснований Інститут ім. Йонафана. Цей інститут ставив своєю метою розкрити очі вільним суспільствам на справжню природу тероризму й указати на методи боротьби з ним. На першій міжнародній конференції із проблем боротьби з тероризмом, проведеною Інститутом ім. Йонафана, говорилося про те, що терор став однієї з форм політичної війни диктаторських режимів проти західних демократій.

Наприкінці 70-х і початку 80-х років у США переважало думку, що тероризм породжений політичним гнітом і соціальною несправедливістю, із чого випливало, що доти, поки такому положенню речей не буде покладений кінець, викорінити терор не представляється можливим. Але висвітлення фактів, що стосуються міжнародного тероризму, привело до зміни відносини до нього з боку багатьох мислячих політиків. І на другій конференції Інституту ім. Йонафана у Вашингтоні в 1984 році учасники її, серед яких були люди, що грали провідну роль у політичному житті США, призивали застосувати до держав, спонсуючим тероризм, політичні, економічні й військові санкції. Ця позиція з'явилася результатом переосмислення сутності міжнародного тероризму, що є результат змови між диктаторськими державами й міжнародною терористичною мережею.

Пред'явлені факти змінили також позицію Радянського Союзу: та обставини, що його співучасть у тероризмі придбало розголос, не тільки змусило радянське керівництво втримуватися від підтримки терористичних угруповань, але й спонукало виступити з осудом тероризму. (До середини 80-х років Радянський Союз майже повністю відмовився від підтримки міжнародного тероризму.)

Заклики, що пролунали на конференції у Вашингтоні, мали практичні наслідки. Сполучені Штати застосували дипломатичні й економічні санкції до таких терористичних держав, як Лівія, Сирія й Іран. Були вжиті рішучі заходи для затримки збройних членів ООП, що по-звірячому вбили в 1985 році прикутого до інвалідної коляски американця Леона Клінгхоффера на борту яхті, що робила морський круїз. Разом з Великобританією, де прем'єр-міністром у той час була Маргарет Тэтчер, був нанесений бомбовий удар по Лівії, під час якого ледве не загинув сам Каддафі. Терористам недвозначно дали зрозуміти, що їхньої дії стали нетерпимими, і Захід не стане їм потурати.

В 1986 році США скликали конференцію лідерів країн Заходу в Токіо, на якій були прийняті радикальні резолюції про прийняття країнами Заходу рішучих заходів для захисту від міжнародного тероризму. Однієї з таких мір з'явився прийнятий в 1987 році конгресом США небувало твердий закон про боротьбу з тероризмом. У тексті цього закону ООП була названа "терористичною організацією, що представляє погрозу інтересам Сполучених Штатів і їхніх союзників" і всі представництва ООП у США підлягали закриттю.

Незважаючи на окремі невдачі, антитерористична політика в 80-е роки в остаточному підсумку була досить успішною. Після майже двадцяти років безперервних звірств вся структура міжнародного тероризму, здавалося, звалилася.

Але світовий тероризм вижив. Однією з причин цього було те, що аналітики недооцінили ті процеси, що відбувалися в підгрунті самої структури тероризму, а також його ідеологічну основу, що виявилася досить живучою.

1.3 Ісламський фундаменталізм як ідеологічне підґрунтя міжнародного тероризму

Характеризуючи міжнародний тероризм, головним джерелом поширення якого є ісламські суспільно-релігійні організації Саудівської Аравії, Судану, Ірану, Пакистану й Афганістану, доречно використовувати визначення "самий" і "більше за всіх". Дійсно, в останні 25 років ці терористи є самими фанатичними й самими активними. Вони більше всіх захопили заручників, більше всіх убили людей, більше всіх підірвали бомб. І ще їм, більше, ніж яким-небудь іншим терористам, вдається впливати на міжнародну політику. [22, 54]

Ісламські терористичні угруповання дуже широко контактують між собою. Це зумовлено тим, що в них є два загальних вороги: західний спосіб життя й Ізраїль як держава невірних, що окупувала священні землі ісламу. Ще в них загальна ідеологія ісламського фундаменталізму. Вони володіють також досить потужною фінансовою базою за рахунок коштів радикальних ісламських організацій у багатьох мусульманських країнах.

Для того щоб зрозуміти сутність міжнародного тероризму, треба усвідомити, що таке ісламський фундаменталізм.

Саме слово "фундаменталізм" спочатку застосовувалося в США для характеристики ряду християнських груп, утворених ортодоксальними представниками євангелічної церкви (переважно кальвіністами, пресвітеріанами й баптистами). Лише пізніше зазначений термін став уживатися західними дослідниками при вивченні ісламу, іудаїзму й інших релігій. Причому найчастіше він тлумачилося дуже широко - як повернення до початків релігійно-цивілізаційної єдності, виведення релігійно - політичних принципів з вічно священного тексту. У наші дні дане поняття використовують при описі теоретичної й практичної активності безлічі політико-релігійних рухів і організацій - ісламських, иудаїстських, протестантських, католицьких, православних, індуїстських, буддистських, які діють у Південно-Східній і Центральній Азії, у Північній Африці й на Близькому Сході, у Європі й США - практично повсюдно. Розмах процесу, вовлечіння у нього держав і народів роблять фундаменталізм не тільки впливовим фактором, але й суб'єктом політики.

Це форма радикального ісламу, пов'язана з вірою в те, що для повернення ісламським країнам їх "колишньої величі" правовірні мусульмани повинні відмовитися від усього того, що пов'язане з "західними духовними цінностями й західним способом життя". Треба повернутися до джерел, до "фундаменту" ісламу, точно в такому виді, яким його проповідував пророк Мухамед.

Перший розкол в ісламі відбувся після трагічної загибелі в результаті теракту, здійсненого сектантом у відношенні четвертого й останнього праведного халіфа, двоюрідного брата й зятя пророка Алі бен Абу Талиба Абу-Л-Хасану ал-муртада. Дана подія поклала початок серйозному політичному й ідеологічному розмежуванню в мусульманській уммі. Це розмежування привело до утворення двох щодо самостійних громад: шиїтів (від арабського слова "шиа" - партія) і суннітів ("сунна" - приклад, переказ), які, однак, залишалися в межах халіфату й корилися одному правителеві - халіфові.

Подальший дезінтеграційний процес у цих громадах виразився у відбруньковуванні різних груп, що виділилися в окремі секти. Їх у цей час налічується кілька десятків, і тенденція формування різного роду угруповань під ісламськими гаслами зберігається.

Антиколоніальна боротьба в мусульманських країнах прискорила процес утворення "ісламських" партій і рухів, інших національних і інших суспільних об'єднань, які спочатку виступали за звільнення своїх країн від колоніальної залежності, за право народів на вільне волевиявлення й створення суверенних державних утворень, за рівноправність і справедливість у міжнародних і міжнаціональних відносинах.

В останні десятиліття заговорили про "політичний іслам", "ісламський радикалізмі", "ісламський фундаменталізм", "Islamic Resurgence", "Islamic Revival", ставлячи між цими поняттями чи ледве не знак рівності. Фундаменталізм може бути оборонним (покликаним зберегти й уберегти, очистити віру), але може бути й наступальним, агресивним. Саме останній різновид ісламського фундаменталізму, що ставить у главу кута принцип "джихада" (буквально - зусилля, які мусульмани повинні додавати як для захисту своєї віри, так і для самовдосконалення, невідступного проходження завітам Пророка), відома під ім'ям ісламського радикалізму (скорочено - ісламізму). Послідовники радикалізму розуміють джихад як необхідність боротьби - аж до збройної - із християнським, у їхніх очах безбожним і матеріалістичним, західним миром. У різних російськомовних джерелах цьому поняттю залежно від часу й мети видання дається різне тлумачення, причому основна увага приділяється його "військової" складової, називаної "джихадом меча".

От що говориться в Корані про це: "И боріться на шляху Аллаха з тими, хто бореться з вами, але не переступайте, - воістину Аллах не любить переступаючих" (сура 2, аят 186), "И не боріться з ними, поки вони не стануть боротися з вами" (сура 2, аят 187), "А якщо вони відійдуть від вас і запропонують вам мир, то Аллах не дає вам ніякого шляху проти них" (сура 4, аят 92).

У початковий період поширення ісламу під джихадом, насамперед, розумілася боротьба в захист нечисленної й слабкої мусульманської громади. У Корані відносно цієї боротьби є й такі вказівки, які пов'язані з конкретними подіями, що мали місце в певний час у певному місці. Ці вказівки жадають від увірувавших:

По-перше, не вступати в конфлікт з мушрікинами (багатобожниками) і прагнути схиляти їх до щирої віри "мудрістю й гарним умовлянням".

По-друге, із супротивниками релігії вести оборонну війну з метою захисту досягнутого "гарним умовлянням".

По-третє, уникнути воєнних дій у священні місяці (мухаррам, раджаб, шаабан, рамазан).

По-четверте, вести воєнні дії так, щоб, "борючись на шляху Аллаха, захищати слабких із чоловіків, а також жінок і дітей" (сура 4, аят 77), не винищувати худоби, не отруювати води, поля, не губити сади, не руйнувати будівлі.

Треба підкреслити, що мусульмани ніколи не проголошували війну християнству - адже це одна із трьох авраамістических религий (поряд з ісламом і іудаїзмом), і прихильники ісламу почитають як пророків Авраама й Ісуса. Джихад для войовничого ісламізму - це боротьба із Заходом як ворогом ісламу. При цьому фундаменталізм (салафійя) виступає для них ідейною підставою, але це не є головним.

Радикальні ісламісти переконані, що сам іслам як релігія постав перед смертельною небезпекою. Держава ефективно вбиває щирий іслам через світське законодавство, парламентаризм, науково-матеріалістичне уявлення, репресивний апарат, засоби масової інформації. При цьому ісламісти прибігають до екстремізму, сполученому з різними формами терору й насильства, порушуючи головні принципи, закладені в основу мусульманського віровчення, серед яких присутні наступні коранічні установки: "Немає примусу в релігії" (сура 2, аят 257); "Істина - від вашого добродії: Хто хоче, нехай вірує, а хто хоче, нехай не вірує" (сура 18, аят 28).

Щоб урятувати іслам і свої душі, правовірні мусульмани повинні об'єднається, і захопити владу. Кінцевою метою ісламських фундаменталістів у будь-якій країні є державотворення, кероване духівництвом і засноване на законах шаріату. На сьогоднішній день подібного результату фундаменталісти домоглися у двох країнах: Ірані й Судані. У всіх інших мусульманських країнах вони перебувають в опозиції, причому досить часто їх заганяють у підпілля (наприклад, у Тунісі, Сирії, Іраку, Алжирі), але навіть у цьому випадку радикальні ісламісти здатні істотно впливати на суспільно-політичну ситуацію.

Насправді "фундаменталізм" зовсім не обов'язково рівнозначний політичному радикалізму, екстремізму й безпосередньо не виступає причиною тероризму. [34]

Фанатики-терористи найменше думають про "очищення" ісламу; корінь їхньої ненависті до Заходу, у першу чергу, до Америки, носять не релігійний, а культурно-цивілізаційний, психологічний і геополітичний характер. [34]

Більшість екстремістських груп, що виступають під прапором ісламу, ведуть своє походження від "Суспільства братів-мусульман", що заснував наприкінці 20-х років у Єгипті шкільний учитель Хасан аль-Банна. Виникши як релігійна організація по "виправленню долі" мусульман, "Братерство" швидко перетворилося в подобу політичної партії із чіткою ідеологією. Сам Хасан аль-банна вважав, що торжество ісламу в рамках "однієї, окремо взятої країни" (конкретно - у Єгипті) може наступити мирним шляхом: через пропаганду ісламських цінностей, ісламське виховання підростаючого покоління, особистий приклад морально бездоганних народних ватажків. "В ісламі релігія невіддільна від держави, від політики. Щирий мусульманин не той, хто тільки молиться Аллахові. Він повинен жити проблемами всього мусульманства й боротися за те, щоб навколишнє суспільство жило по шаріату, а єдиною конституцією був Коран", - учив Хасан аль-Банна. [25]

Боротися передбачалося при необхідності зі зброєю в руках. "Джихад - наш шлях, смерть заради Аллаха - наше вище прагнення", говорив девіз "Братерства". В 1948 році загони "Братів-Мусульман" взяли участь у Палестинській війні, а коли Єгипет поряд з іншими арабськими країнами потерпів у ній поразка, розгорнув терор проти його "винуватців". Після вбивства прем'єр-міністра Єгипту Махмуда Ну-Краши уряд спохватився: активісти "Братерства" потрапили у в'язниці, а його лідер Хасан аль-банна був застрелений агентами таємної поліції. [5,78]

Чергова зміна кабінету в Єгипті дозволила "братам" знову легалізуватися. Вони вступили в контакт із революційною організацією "Вільні офіцери", в 1952 році скинувшій короля Фарука. Однак незабаром новий режим обрушив на них ще більш жорстокі репресії. Приводом до них послужив замах одного зі членів "Братерства" на життя президента Гамаля Абдель Насера.

В 1964 році частина "братів" вийшла на волю по амністії, але незабаром влада розкрила чергову змову проти Насера. Головним обвинувачуваним на процесі став відомий теоретик "Братерства" Сайид Кутб, інтелектуал, що вчився в США й у молодості захоплювався соціалістичними ідеями. Погляди Кутба на "виклики сучасності" відрізнялися крайнім радикалізмом.

На відміну від аль-банны, аль-кутб уже не сподівався на мирне торжество ісламських ідей у сучасному арабському суспільстві. Він говорив, що воно перебуває в стані "джахілійя" (доісламского варварства), тому є слабким у моральному відношенні, уразливим для будь-яких далеких явищ. Завдання істинно віруючих - внутрішньо відділиться від такого суспільства, замкнуть у колі однодумців. Завдяки відділенню, їхня віра зміцниться, вони забезпечать свою безпеку, створять істинно ісламське суспільство в мініатюрі.

"Брати" повинні вести джихад - священну війну - проти варварського суспільства, з метою завоювання влади й перетворення його в "істинно ісламське". Джихад - це громадянська війна істинно віруючих проти "невірного" суспільства. Звідси знамените гасло аль-кутба: "Аллах - ідеал, Пророк Мухаммед - вождь, джихад - засіб досягнення мети, смерть в ім'я Аллаха - заповітна мрія". [25]

Під впливом ідей аль-кутба і його прихильників угруповання "Братів мусульман" стало екстремістським, широко використовуючим терористичні методи. Не випадково на її емблемі зображені дві схрещені шаблі й Коран.

Сайд Кутб скінчив життя на шибениці, але його ідеї надихнули багатьох представників молодого покоління "братів", що сиділи тоді в тюремних камерах. З початку 70-х років уже при президенті Анваре Садате в Єгипті стали з'являтися екстремістські групи послідовників Кутба, що обрали терор головним методом боротьби.

В 1974 році члени "Партії ісламського звільнення" влаштували спробу захоплення Військово-технічної академії в Каїрі. В 1977році "Суспільство мусульман" викрадає, а потім вбиває мусульманського богослова шейха Мухаммеда аз-захаби. Екстремістські групи нападають на поліцейські ділянки, влаштовують вибухи в нічних клубах, нападають на християн-коптів. В університетських городках з'являються "ісламські групи", які тероризують лівих і нерелігійно настроєних студентів, борються за устрій у кампусах молельних приміщень і беруть участь в антиурядових демонстраціях.

З кінця 70-х років "Брати-Мусульмани" взяли активну участь в афганській війні, потім налагодили тісне співробітництво з мусульманським населенням Югославії й Албанії, сталі надавати допомогу пакистанським екстремістським організаціям, що воювали в Кашмірі. У підсумку до кінця 80-х років "Брати-Мусульмани" перетворилися у всемусульманську асоціацію ісламських організацій, ставши фактично міжнародною організацією. [25]

До цього часу майже всі рухи, що входили в неї, і групи прийняли як єдину ідеологію ваххабізму, що вони, однак, трансформували з офіційного напрямку ісламу в якийсь соціально-політичний рух, що, поряд із прихильністю "чистому" ісламу, характеризується крайньою нетерпимістю до інакомислення, відмовою людини від власної волі, фанатизмом. Примикали до "братів" організації й групи в Південній Азії (Пакистан, Бангладеш), що оголосили себе прихильниками деобандійскої школи богослов'я, по всіх основних питаннях теорії й практики боротьби за проголошені ідеали ісламу були близькі до ваххабізму.

У період бойових дій радянських військ в Афганістані (1979-1989 р. р.)"Брати-Мусульмани" розгорнули активну діяльність у цій країні, допомагаючи спецслужбам Пакистану, Саудівської Аравії, а також і ЦРУ США розгортати "священну війну" проти Радянської Армії. На Близькому Сході при їхній участі була створена система таборів і навчальних центів для підготовки й посилки в Афганістан "борців за іслам" з арабських країн (загальна чисельність "арабських афганців" за різними оцінками досягла від 8 до 15 тисяч). В Афганістані також воювали бойовики із країн Південно-Східної Азії, спрямовані туди по каналах "Братів-Мусульман". Всі вони після закінчення війни й повернення у свої країни зберегли зв'язок з афганськими, пакистанськими й арабськими ісламськими центрами й фондами, через які стали одержувати зброю й фінансові кошти для формування бойових груп на місцях. [25]

Багато дрібних радикальних груп, що виникли на початку 80-х років, швидко дискредитували себе у своїх країнах терором проти державних чиновників і зв'язками з іноземними спецслужбами. Однак з початку 90-х років на сцену виходить нове, ще більш агресивний рух, натхненний ідеями того ж Кутба. Його ядром стають "арабські афганці" - добровольці, що воювали проти радянських військ в Афганістані.

У жовтні 1981 року сам президент Садат падає під кулями бойовиків із групи "Джихад". Терористи виконують указ свого духовного лідера-сліпого шейха Омара Абдель Рахмана, що виніс смертний вирок Садату за підписання миру з Ізраїлем.

Схожий процес відбувається й в інших куточках мусульманського світу. В арабських країнах більшість екстремістських груп виникає на ґрунті невдоволення радикалів "зайвою помірністю" керівництва місцевих "Братів мусульман". Так з'явилися, наприклад, "Палестинський ісламський джихад", створений в 1979-1980 роках палестинськими студентами в Єгипті, і "Армія Мухаммада", створена в 1990 році в Йорданії.

В 90-ті роки як би "візитною карткою" терористів "Братів-Мусульман" стали нападу в Єгипті на іноземних туристів. Наприклад, такі напади були зроблено 4 лютого 1993 року (на автобус із туристами з Південної Кореї) і 26 лютого (3 іноземця убито й 18 поранені в каїрському кафе); 8 червня 1993 року (загинули 6 англійців і 2 єгиптянина, 15 чоловік було поранені); 27 грудня 1993 року (одержали поранення 7 австрійців і 8 єгиптян). Аналогічні напади на туристичні автобуси, поїзди, круїзні судна на Нилі, кафе, відвідувані іноземцями, тривали й в 1994 - 99 роках.

Нова сторінка історії "ісламського" тероризму відкривається зі створенням у пакистанському Пешаварі в розпал війни в Афганістані "Бюро послуг" - організації, що зайнялася переправленням в Афганістан з арабських країн добровольців "священної війни". Творцями "Бюро" були два чоловіки - представник палестинських "Братів-Мусульман" у Пешаваре Абдалла Аззам і всесвітньо відомий нині саудівський мільйонер Усама бен Ладан.

Відділення "Бюро" створені в багатьох країнах світу, включаючи Західну Європу й США. Вважається, що в Афганістані пройшли навчання близько 10 тисяч моджахедів, більшість із яких були не афганцями, а вихідцями із Саудівської Аравії, Алжиру, Єгипту, Ємену, Пакистану, Судану й інших мусульманських країн. У ті роки, як відомо, моджахеди користувалися активною підтримкою США. На їхнє утримування й оснащення сучасною зброєю, включаючи "Стінгеры", ЦРУ витрачало 500 млн. доларів у рік.

В 1988 році бен Ладан створив в Афганістані нову організацію за назвою "Аль-Каіда" (База), метою якої було поширення "джихада" на інші країни світу. Після догляду з Афганістану радянських військ бен Ладний повернувся в Саудівську Аравію, де незабаром виступив з різким осудом присутності на "священній землі ісламу" американських військ у період війни в Затоці. За заклик населення до повстання проти "лицемірного" королівського режиму він був в 1994 році позбавлений саудівського підданства й висланий із країни. Саудівська Аравія стає центром ваххабітів. Це екстремістська течія в ісламі, що вважається попередницею ісламізму. [52, 34]

Після короткого перебування в Судані бен Ладний в 1996 році повернувся в Афганістан, де тоді у влади знаходився рух "Талібан". До цього часу у Вашингтона нагромадилися серйозні претензії до колишнього протеже, що оголосив Америку головним ворогом мусульманського світу. США обвинуватили Усаму бен Ладена в організації диверсій проти американських військових баз на території Саудівської Аравії - в Ер-Ріяді (листопад 1995 року) і Дахране (червень 1996 року). У лютому 1998 року бен Ладан оголосив про створення "Всесвітнього ісламського фронту боротьби проти іудеїв і хрестоносців", у який увійшли деякі арабські і пакистанські терористичних організацій. А в серпні того ж року відбулися вибухи американських посольств у Кенії й Танзанії, у яких США обвинуватили бен Ладена.

Характерна деталь "почерку" прихильників бен Ладена й ряду інших екстремістських організацій, що виступають під прапорами ісламу, - використання для проведення терактів бойовиків-камікадзе. Фанатики впевнені, що, гинучи в "джихаді" разом зі своїми жертвами, вони прямим шляхом попадають у рай. Використання "смертників" надає боротьбі з "ісламським" тероризмом особливу складність, про що свідчить і досвід Ізраїлю, і Росії в Чечні.

Дослідники згадують, що успіху ісламістів сприяло ту обставину, що в період холодної війни уряду таких країн, як Алжир, Туреччина, Йорданія, Єгипет, Ізраїль і ін., привітали діяльність ісламських груп, бачачи в них противагу поширенню лівих і прорадянських ідей. Тепер деякі з них пожинають плоди власної недалекоглядності. Адже ізраїльські політики спочатку підтримували “Хамас”, щоб послабити вплив Арафата, а американці допомагали афганським моджахедам, у т. ч. зброєю, у їхній боротьбі проти радянських військ, чим скористався, зокрема, Бен Ладан зі своїм угрупованням. Надане США зброя була розвернута проти Заходу.

На підставі того, що нам відомо про світоглядну базу й діяльність ісламського радикалізму, можна зробити наступні висновки.

1. Ісламізм не можна розглядати як боротьбу бідних і багатих. Проблематика вбогості й матеріальної відсталості не займає в ідеології екстремістів центрального місця, та й самі вони не ставляться до вихідців з найбідніших верств населення.

2. Ісламізм не є й чисто релігійним феноменом, боротьбою ісламу проти християнства. Адже в жодній із сунн Корана, якщо не виривати з контексту окремі цитати (чим часом займаються екстремісти), не має й не може - із причин чисто теологічної властивості - бути закликів до нещадної, тим більше збройній боротьбі проти християн як іновірців.

3. Фундаменталізм (салафійя), дійсно, виступає основою ісламізму, але лише частково. Гасло “ аль-іслам хуа аль-халь” (“Іслам - от вирішення”) означає, що для “наведення порядку" у мусульманському світі, для викорінювання соціальної несправедливості, аморальності й корупції, для усунення “несправедливих правителів”, так само як і для захисту від пагубного впливу далеких культурних і поведінкових моделей Заходу, необхідно, насамперед, очищення самого ісламу від шкідливих нашарувань, повернення до незамутнених джерел цієї релігії. Повернутися до “чистого, справжнього й правильного ісламу”, відновити мусульманську духовність і затвердити примат ісламу (при неодмінній умові адаптації до сучасності, засвоєння матеріальних, економічних, технологічних досягнень західної цивілізації) - так можна сформулювати завдання, що ставлять перед собою ісламісти.

4. Найважливішим імпульсом для активізації руху ісламістів, причиною того, що називають “новим ісламським спалахом” (або навіть “вибухом ісламізму”), треба вважати розвиток процесу глобалізації, що для багатьох мусульман дорівнює американізації. Ісламські ідеологи колись проводили грань між модернізацією (необхідність якої більшість із них не заперечує, хоча трактується це поняття неоднаково) і вестернізацією, у якій вони завжди бачили найбільшу погрозу для “мусульманської душі”. Слідством гегемонії Сполучених Штатів у західному світі й перетворення цієї держави після краху системи соціалізму в єдину наддержаву стало те, що саме на США сконцентрувалася вся ненависть войовничих мусульман до далекої “західної моделі”. Могутня, поблажливо або зарозуміло стосовна до країн третього світу наддержава перетворилася для них у втілення світового зла й погрози ісламському способу життя. Тому ціль ісламістів - підірвати міць і вплив Америки, показати усьому мусульманському світу її нездатність протистояти енергії й волі борців за справу ісламу, дискредитувати її в очах мусульманської молоді. Для досягнення цієї мети необхідно було так потрясти американське суспільство, щоб Вашингтон у відповідь обрушив свій військовий кулак на мусульманські країни (для початку на Афганістан як гніздо тероризму), що, у свою чергу, неминуче викликало б наймогутніший вибух антиамериканізму по усьому ісламському світу.

1.4 Боротьба с тероризмом

Перші спроби формування міжнародно-правової основи антитерористичної взаємодії були ще до ІІ світової війни. В 1937 році під егідою Ліги націй було розроблено Конвенцію щодо попередження тероризму та покарання за нього, і Конвенцію про створення міжнародного кримінального суду. Щоправда обидва ці документи в дію так і не вступили.

Сучасна система багатостороннього співробітництва в боротьбі з тероризмом сформувалася за останні 30 років. На глобальному рівні вона функціонує під егідою ООН та її спецпідрозділів, перш за все МАГАТЕ, на основі 11 універсальних конвенцій і протоколів про боротьбу із різними проявами тероризму на суші, на морі та в повітрі.

Ці угоди закріплюють реальні механізми, що орієнтовані на ефективну практичну взаємодію. Це зобов'язання припиняти теракти, включаючи знешкодження та затримання осіб, винних або підозрюваних у їх скоєнні, обмін відповідною інформацією, надання максимальної правової підтримки один одному. Беззаперечно, найбільше значення мають конвенційні положення, що забезпечують неухильне покарання злочинців на основі принципу "aut dedere aut judicare". Згідно з ним, держава, на території якої перебуває злочинець, має або застосувати до нього покарання, або видати особу для цієї мети іншій державі.

Антитерористичні конвенції містять положення, що визначають загальні правові рамки, необхідні для організації активного опору. Наприклад, Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників 1979 року, зобов'язує держав-учасниць:

а) вжити всіх заходів для звільнення заручників, якщо вони знаходяться на території даної держави;

б) вжити всіх заходів щодо попередження підготовки до здійснення таких злочинів, включно із забороною незаконної діяльності осіб, що заохочують, підбурюють, організовують чи беруть участь у захопленні заручників;

в) встановити свою кримінальну юрисдикцію щодо таких злочинів, якщо вони були скоєні

на території держави-учасниці або морського судна, зареєстрованого в цій державі;

будь-яким з громадян держави або, якщо держава вважає таке рішення доцільним, то і апатридами, що постійно проживають на її території;

для того, щоб змусити державу прийняти певний акт або утриматися від його прийняття;

щодо заручника, який є громадянином даної держави, якщо держава вважає таке рішення доцільним.

Щодо тактики в конкретних ситуаціях, то міжнародним правом вона не регламентується, оскільки це могло б виявитися контрпродуктивним. Як показує досвід багатьох країн, переговори щодо врегулювання ситуації ведуться на різних рівнях. Бажано було б, якби в них брали участь спеціально підготовлені до цього люди. Зрозуміло, що предметом переговорів не можуть бути імперативні вимоги, встановлені міжнародним правом - безкарність терористів, загроза життю людей тощо. 2

Заборона актів терористичного характеру під час збройних конфліктів передбачається нормами міжнародного гуманітарного права, зокрема положеннями Додаткових протоколів 1977 року до Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року.

На жаль, міжнародне право не завжди встигає за новими викликами, які кидає тероризм людству. Поза сферою універсального договірного регулювання залишаються питання щодо навмисного застосування зброї проти мирного населення. Інший невирішений аспект пов'язаний з відсутністю міжнародно-правових норм, спрямованих на протидію тероризму із застосуванням засобі масового знищення. Дуже послаблює ефективність глобальної системи антитерористичної взаємодії і той момент, що конвенції підписали далеко не всі держави. Нарешті, механізми контролю за їх виконанням дуже неефективні.

Безперечна заслуга світового співтовариства - в утвердженні основного принципу: загального осуду тероризму. Перший крок у становленні цього принципу було зроблено 9 грудня 1985 року, коли Генеральна Асамблея ООН прийняла без голосування резолюцію 40/61, в якій вона “визнає злочинними всі акти, методи та практику тероризму, де б і ким би вони не були скоєні”. 2 Це положення пізніше було закріплено у преамбулі Римської конвенції 1988 року.

За останні 10 років принцип протиправності тероризму був розвинутий та конкретизований у ряді документів ООН, наприклад, в Декларації про заходи із ліквідації міжнародного тероризму, прийнятій на 49-й сесії Генасамблеї в 1994 році. Надзвичайно важливими, особливо на тлі чеченських подій були положення декларації про те, що “злочинні акти, спрямовані чи розраховані на створення обстановки терору серед широкого загалу не можуть бути виправдані, якими б не були мотиви (політичного, расового, ідеологічного, етнічного, релігійного характеру) ”2.

Декларація зобов'язує держави утриматися від організації терористичної діяльності, а також підбурювання та сприяння їй; забезпечує затримання, судове переслідування та видачу осіб, що вчинили терористичні акти. Державам пропонується також стати учасниками всіх універсальних міжнародних антитерористичних договорів. Хоча не всі із вказаних положень стали загальновизнаними нормами міжнародного права, їх морально-політичні зобов'язання для держав членів ООН очевидне.

На жаль, серйозний негативний вплив на ефективність взаємодії держав і, насамперед, під егідою ООН має нашарування тривалої політики протистояння. В свій час це проявилося в роботі Спеціального комітету Генасамблеї по міжнародному тероризму заснований у 1973 році, даний орган встиг провести лише три сесії, остання з яких мала місце у 1979 р. Причина - в тому, що Спецкомітет став заручником політики. Для одних його членів виявилися неприйнятними теорії, що прирівнювали діяльність національно-визвольних груп до тероризму, а для інших - концепція державного тероризму, тобто дій на державному рівні з метою підриву суверенітету та незалежності інших держав.

Що ж до визнання держав спонсорів тероризму, то необхідно пам'ятати, що для цього немає відповідних міжнародно-правових критеріїв. В нашому світі, заповненому політичними, ідеологічними, релігійними упередженням, бажано було б забезпечити обєктивний міжнародний, в ідеалі, судовий розгляд таких справ. Найбільш адекватно цю функцію міг би виконувати Міжнародний кримінальний суд, що створюється зараз в рамках ООН.

В сфері, пов'язаній із зміцненням юридичних основ антитерористичної взаємодії держав, доцільно особливо відзначити ідею створення міжнародно-правових інструментів, спрямованих на попередження і ліквідацію наслідків терактів з використанням ядерної зброї або ядерного матеріалу, а також міжнародного документу, який би врегулював заходи з фізичного захисту хімічного та біологічного матеріалу. З цією метою в рамках Четвертого Комітету ГА ООН можна створити відповідну робочу групу.

Останнім часом боротьба ведеться в основному на регіональному рівні. Як і слід було чекати, найбільший політико-правовий потенціал накопичений на Європейському континенті. Під егідою Ради Європи діє Європейська конвенція із попередження терактів. З 1977 р. функціонує механізм спільних дій в сфері антитероризму країн Євросоюзу (зокрема в рамках так званої “Групи Треві”). Обговорюється питання про переведення питання боротьби з тероризмом в компетенцію європейського поліційного агентства “Європол”, що зараз створюється. Проблеми, які були описані вище, регламентуються відповідними положеннями підсумкових документів зустрічей ОБСЄ в Хельсинки, Мадриді, Відні.

Щодо інших регіонів, то конвенційне закріплення співробітництва мало місце в рамках Південноазіатської асоціації регіонального співробітництва (СААРК) та Організації американських держав (ОАД).

Співробітництво розвивається і на двосторонньому рівні. Росія має міжурядовий Меморандум про взаємопорозуміння з США щодо співробітництва в галузі цивільної авіації. двосторонні угоди укладені між Італією та Туреччиною, Францією та Іспанією, Францією та Венесуелою, США та Італією. 2

Україна також не відстає від співдружності країн в боротьбі з тероризмом. Головним принципом попередження та боротьби має стати постійне удосконалення відповідної вітчизняної законодавчої бази першим кроком стало прийняття Верховною Радою проекту закону “Про боротьбу з тероризмом”. У статті 1 цього закону тероризм визначено як “погрозу застосування насильства, а також його застосування, які породжують почуття страху як у окремих громадян, так і у багатьох людей, і розраховані на їх залякування та породження недовіри до органів державної влади у спроможності протидіяти цим злочинним проявам”.

У проекті добре було б врахувати позитивний досвід Італії у боротьбі з цим явищем, а саме: визнати тероризм державним злочином, встановити за нього максимальний строк покарання, передбачити можливість використання положень цього закону разом з нормами Кримінального кодексу України з автоматичним збільшенням міри покарання у разі доведення терористичного характеру акту порівняно з загальнокримінальним злочином; запровадити обов'язкову кримінальну відповідальність за дії, пов'язані з пропагандою тероризму; дозволити правоохоронним органам та спецслужбам отримувати у випадках, пов'язаних із діяльністю терористичних організацій, відповідні санкції прокурора по телефону.

Непоганим було б впровадження державних програм винагород за надання цінної розвідувальної або попереджувальної інформації щодо міжнародного тероризму. Наприклад, в США існує можливість запропонувати інформаторові винагороду до 4 мільйонів доларів. Інформанти можуть контактувати зі співробітниками програми через поліційні канали, для чого існує вільна цілодобова міжнародна лінія; зв'язок відбувається й через комп'ютерну мережу ІНТЕРНЕТ, канали ФБР та Держдепартаменту США.

На думку фахівців ІНТЕРПОЛу “отримана інформація не може бути надбанням лише однієї держави”. Іншими словами, одним з головних методів боротьби залишається співробітництво країн у цій сфері.

Не можна також забувати про інститут видачі злочинців. Відповідні міжнародно-правові угоди Україна вже уклала з державами СНД, Польщею, Угорщиною, Словаччиною та іншими членами міжнародного співтовариства. Проте є багато проблем, що ускладнюють цей процес:

а) існуючі угоди не охоплюють усіх питань антитерору;

б) вибірковість існуючих норм;

в) невідповідність норм законодавства один одному;

г) відсутність ув'язки між міжнародним регулюванням та міжнародним комплексом заходів;

д) розрізненість зусиль країн.

Насамкінець зупинимося на аналізі системи органів України, що ведуть боротьбу з тероризмом та його міжнародними формами. Законодавчим забезпеченням займаються два парламентські комітети: з питань оборони та державної безпеки та з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією. Спеціальний Антитерористичний центр ще й досі відсутний. Між тим формування централізованого підрозділу є конче потрібною справою. На практиці лише Управління захисту конституційного ладу (Управління “Т”) СБУ веде попереджувальну, оперативно-розшукову та слідчу роботу у справах, пов'язаних із діяльністю ю терористичних організацій. Підрозділи МВС, Державного митного комітету, прикордонні війська, МЗС України займаються цією проблематикою лише в окремих випадках. В результаті ще досі не сформовано міжвідомчий банк даних з тероризму, відсутня цілістна картина потерактах, скоєних не лише проти іноземних громадян в Україні, а й проти українських громадян та власності України за кордоном, відчувається брак наукових розробок з проблематики сучасного міжнародного тероризму. 1

Розділ ІІ. Соціологічний аналіз тероризму

2.1 Тероризм як фактор сучасного громадянського життя

Терористичні акти приносять масові людські жертви, роблять сильний психологічний тиск на великі маси людей, тягнуть за собою руйнування матеріальних і духовних цінностей, що часом не піддаються відновленню, сіють ворожнечу між державами, провокують війни, недовіру й ненависть між соціальними й національними групами, які іноді неможливо перебороти протягом життя цілого покоління. Тероризм - це форма війни, і дотого ж дуже ефективна її форма. Далеко не кожний удар ворога можна відбити без надмірних втрат. Існують поразки, викликані грубими помилками однієї зі сторін. Але набагато частіше до поразки приводить тонка й неочевидна "гра" супротивника. Тероризм - постійний супутник людства, що відноситься до числа самих небезпечних і важкопрогнозованих явищ сучасності, що здобуває усе більше різноманітні форми й загрозливі масштаби.

В XX столітті спектр мотивів для використання методів терору істотно розширився. Якщо російські народовольці й есери розглядали терор як самопожертву на благо суспільства, то для “червоних бригад” у Італії він служив способом і коштами самоствердження. “Червоний терор" і “чорний" терор фашистського, неонацистського толку недалекі один від одного і не мають нічого загального зі справами народовольці. У сучасного тероризму одна жадана мета: захоплення влади. І ні про якому “благу суспільства" тут і говорити не доводиться.

Саме в XX столітті технологічний ривок: небачене раніше розвиток високих технологій і створення глобальних технологічних систем і мереж (залізниці, мережа авіаліній, електроенергетика, ядерні технології, комп'ютерні мережі й т.д.) зробили тероризм надзвичайно ефективною і "широко вживаною" зброєю. Західний світ зараз повністю залежить від них. Ще століття - півтора назад на Землі просто не існувало таких об'єктів, руйнування яких могло б паралізувати життя у великій країні. А сьогодні ці об'єкти є у величезній кількості.

Вибух однієї електричної підстанції може повалити в повний хаос рух на залізницях або повітряне сполучення. Хімічне отруєння повітря в метро (як показала секта "Аум Синрике", що здійснила теракт із застосуванням газів у токійському метрополітені), здатно не тільки спричинити десятки й тисячі людських жертв, але й викликати в суспільстві повну паніку. Розпилення небезпечної інфекції в один-єдиний водонакопичуватель здатний збудити епідемію не тільки в одному місті, але й у багатьох країнах світу, куди виїхали ти що заразилися. І розсилання лабораторного штаму сибірської виразки, не пристосованого для ведення бактеріологічної війни, здасться дитячою грою в порівнянні з бойовими зразками бактеріологічної зброї або комп'ютерних вірусів, що знищують системи автоматичного контролю на атомних електростанціях.

Але справа не тільки в масштабах сучасного терору або в його технічній глобалізації. Сьогодні теракти здобувають глобальний характер завдяки роботі засобів масової інформації й насамперед електронних. Адже кошмар нью-йоркських хмарочосів, спостерігав по телебаченню й у мережі Інтернету увесь світ, і тому увесь світ без винятку був підданий терору. Людство явно вступає у фазу нової перебудови життя, і в цій перебудові першу роль буде грати тероризм, як універсальний інструмент залякування націй і співтовариств. Винуваті в такому божевільному торжестві терору, звичайно ж, не телебачення й Інтернет. Вони просто створюють сприятливе середовище для поширення інформації про теракти. Ця тема все більше привертає увагу фахівців і органів влади.

“Адже публічний відгук є головним, а часто і єдиною метою терористів”, - зазначив у своєму виступі головний редактор популярного в Україні тижневика “Дзеркало тижня" В. Мостовий на круглому столі “ЗМІ проти тероризму”, який проходив у рамках Міжнародного форуму “Міжнародний тероризм: сучасний стан, витоки і шляхи протидії” в Києві 25-28 травня 2004 р. [8, c.6]. В. Крутов у своєму виступі на цьому круглому столі конкретизував проблему. Зокрема, він зауважив, що при плануванні і здійсненні терористичних акцій терористи, як правило, ставлять за мету прорив до широкої аудиторії. І в цій ситуації журналісти, висвітлюючи конкретні ситуації, стають не просто незалежними свідками, а - бажають вони того чи ні - активними учасниками подій. “Де та межа, перейшовши яку, репортер стає інструментом терористів? Наскільки інформація, що передається, укріплює позиції терористів; утруднює дії співробітників спецпідрозділів; створює прямо або побічно додаткові загрози життю і здоров'ю заручників? ” - піднімає питання В. Крутов. Вихід із ситуації, на його думку, вбачається в грамотній організації порядку і процесу інформування громадськості як про прояви тероризму, так і про контртерористичні операції. Але основним критерієм вибору журналіста, на думку В. Крутова, мають бути не нормативні акти, а професіоналізм і відповідальність, здатність прогнозувати наслідки своїх дій [8, c.7].

Парламентська асамблея Ради Європи (ПАСІ) 20 червня 2005 р. прийняла резолюцію з проблеми ЗМІ і тероризму, де рекомендувала журналістам розробити єдиний перелік правил щодо висвітлення терактів. У тексті резолюції Асамблея закликає журналістів не допускати сприяння меті терористів, не нагнітати паніку, яку часто створюють терористичні акти, не надавати терористам можливості спілкування з широкою аудиторією [ПАСЄ].

Сьогодні світу вже загрожують ядерним тероризмом, тероризмом із застосуванням отруйних речовин. Характер епідемії придбали викрадення людей з метою шантажу або одержання викупу. Сьогодні багато з людей випробовують на собі всі “принадності” інформаційного тероризму. На початку XXI століття говорити про історію й географію тероризму можна тільки в досить умовному змісті - тероризм уже не знає національних і природних границь. Глобалізація терору привела до того, що найчастіше в підготовці й проведенні теракту можуть брати участь відразу кілька терористичних груп з різних країн: наприклад, арабська "Аль-Кайда", баскська ЦЯ, ірландська ІРА й корсиканська "мафія". Проте, у світі існують певні центри зосередження терористичної діяльності й підготовки до неї. Звичайно такі центри перебувають у країнах або районах, де існують гострі конфлікти (Палестина, Ольстер, Країна Басків), або там, де влада взагалі не здатна здійснювати досить повний контроль над територією, і отже, можливе функціонування повноцінних тренувальних таборів терористів (Афганістан, Колумбія, Індонезія). Основних джерел фінансування світового тероризму багато. По-перше, це:

пряма злочинна діяльність самих тергруп (пограбування, викуп за заручників, фінансові афери). Елементарна кримінальна діяльність використовувалася ще російськими революціонерами на рубежі XIX-XX століть. Не хто інший, як Сталін і Камо, особисто робили зухвалі нальоти на банки й транспорти, що перевозили готівку. Цим методом не гидували й "Червоні бригади" у Європі 1970-х років. По деяких підрахунках, в 1993-1994 роках у дудаєвську Чечню "по недогляду" чиновників Центробанку Росії пішло по фальшивим авізо в цілому більше 2 мільярдів доларів. Неважко припустити, що ці гроші були використані в основному на терористичні дії.

Надходження від незаконної торгівлі наркотиками, зброєю, "живим товаром" (експорт повій, робітників-гастарбайтерів і т.п.). Наркотики й зброя є, звичайно, самим підходящим товаром для одержання багатопроцентних прибутків. Можна із упевненістю говорити про те, що світовий ринок наркотиків, що становить по оцінках експертів, не менш 200 мільярдів доларів у рік, стабільно відраховує "комісійні" на користь світового тероризму. Незаконний ринок зброї помітно менше, але теж здатний підтримувати на плаву дрібні тергрупы.

Спонсування з боку великих міжнародних корпорацій. Ці корпорації можуть бути зацікавлені або в усуненні конкурентів, або в зміні бізнес-клімату в якихось регіонах світу. Тут у справу розвитку терору вступають довгострокові інтереси. Наприклад, через прокладку трубопроводу через Північний Кавказ "пропускна здатність" російських експортерів нафти зросте на 1 мільйон барелів у день (приблизно 10 мільйонів тонн у рік). А це означає зайві 7 мільярдів доларів річного прибутку, що отримає Росія, і не отримає, наприклад, нефтовиробники Перської Затоки. Тому принципові інтереси цих нафтопромисловців будуть полягати в тому, щоб якнайглибше дестабілізувати обстановку на Північному Кавказі за допомогою терору - це самі зручні кошти. На нього не шкода витратити кілька відсотків від можливого виграшу, які-небудь "жалюгідні" сто-двісті мільйонів доларів.

Одержання непрямої допомоги від державних органів. Звичайно такі таємні операції здійснюються або за посередництвом служб безпеки, або через контрольовані державними чиновниками фірми. У цьому випадку метою використання тергруп стають уже не стільки чисто економічні, скільки глобально-політичні виграші. Як приклад можна привести фінансування Сполученими Штатами афганських моджахедів у період першої війни в Афганістані. Тоді США закрили очі на те, що в Афганістані наростає виробництво опійного маку, і зволіли годувати бойовиків, що борються з радянськими військами. Але політична фортуна мінлива, і коли радянський вплив в Афганістані остаточно зник після захоплення влади талібами, США відступилися, а в 2001-2002 році й зовсім розгромили уряд талібів, оголошених "терористами" (начебто раніше вони такими не були!).

Тероризм - злочин проти суспільної безпеки, суб'єктами якої є особистість, суспільство, держава. Тероризм виникає не на порожнім місці, існують певні причини й умови громадського життя, що сприяють цьому. Він має тенденцію до росту саме в перехідні періоди й етапи життя суспільства, коли в суспільстві об'єктивно створюються умови соціального протистояння, формується особливий стан масової свідомості, для якого характерна неадекватна оцінка реальної дійсності, широке поширення одержують настрої непевності, очікувань що не виправдалися, соціального страху, озлобленості й агресивності. У цих умовах легко сприймаються екстремістські заклики до акцій соціального протесту. Коли це ще доповнюється слабістю державної влади, її нездатністю забезпечити фізичну безпеку особистості і її майна, культ насильства починає стрімко прокладати собі дорогу, і екстремізм у цих умовах стає невід'ємною частиною менталітету суспільства. Отже, визначимо основні протиріччя й відповідні їм фактори, що впливають на характер і тенденції розвитку тероризму на сьогодні.

Насамперед, це протиріччя економічного характеру, основними з яких у цей час є: гостра невідповідність результатів економічної реформи очікуванням суспільства; нерозмірна висока ціна реформи (падіння вдвічі виробництва, зубожіння більшості населення).

Все це викликає дію таких довгострокових факторів, як некомпенсоване зростання цін, безробіття, звуження внутрішнього ринку й витиснення з його вітчизняного виробника, труднощі становлення підприємництва, криміналізація економіки й т.д. В умовах обмежених фінансових, матеріально-технічних, ресурсних і інших можливостей вони ведуть до важких соціальних наслідків, створюючи основу напруженості в суспільстві, і тим самим формують соціальну базу політичного екстремізму.

Особливе значення придбали в сучасній соціальній дійсності соціальні протиріччя.

По-перше, це протиріччя, обумовлені розколом суспільства на групи з різним економічним становищем. На цій основі виникла й продовжує розвиватися поляризація в суспільстві. Розрив у рівні доходів між самими багатими й самими бідними країнами перевищує норму, і, звичайно, це не додає соціальній стабільності.

По-друге, це протиріччя, обумовлені поглибленням національних, релігійних, регіональних і інших конфліктів, що спричинило дію таких факторів, як:

формування довгострокових вогнищ соціальної напруженості й протиборства, здатних легко перейти в стадію відкритого конфлікту з активним застосуванням форм насильства, у тому числі й тероризму (особливо - осетино-інгушський конфлікт, Чечня, конфлікти на Близькому Сході, Африка);

широкомасштабне поширення криміногенних процесів;

зниження ефективності діяльності правоохоронних органів і зростання погрози безпеки особистості й майна;

По-третє, це протиріччя, обумовлені руйнуванням у великій кількості країн сформованої ефективної системи соціальних гарантій життя населення. У рамках цих протиріч негайно позначилося й продовжує позначатися дія таких факторів, як:

ріст соціальної незадоволеності, формування у зв'язку із цим настроїв соціальної відчуженості, посилення егоїзму, апатії з боку значної частини суспільства;

поступове втягування певної частини населення в кримінальні відносини;

Економічні кризи, які більшою мірою зачіпають інтереси середніх верств населення, додатково вливаються в масове безробіття серед потенційно активних у політичних відносинах і організованих на професійній основі верств населення, які при цьому створюють своєю поведінкою політичну нестабільність у вигляді страйків, пікетів, перекриттів транспортних магістралей. Безробіття молоді, у чинність її низької кваліфікації, у комплексі з іншими факторами, поєднання її в групи, а наявність великої кількості вільного часу приводить до того, що для них участь у справах групи стають основною формою діяльності. А залежно від особистих якостей людини (відсутність працьовитості, бажання швидко розбагатіти, залучити до себе увага хоч на якийсь час, стати популярним у своєму середовищі) може спонукати людину, а також і інших членів групи до активної терористичної діяльності. Саме економічні фактори, на думку більшості вітчизняних учених, детермінують тероризм у всіх його проявах.

Корінні причини тероризму лежать в глибокій соціальній і політичній кризі, з якою зітнулася велика кількість країн світу, в ослабленні правопорядку, що й породжує нові протиріччя, для вирішення яких окремі особистості й організації всі частіше прибігають до насильства.

Таким чином світовий тероризм має досить багато різновидів, але в будь-якій формі він є самою небезпечною по своїх масштабах, непередбачуваності й наслідкам соціально-політичною проблемою XXI сторіччя. Ще не дуже давно тероризм був локальним явищем, однак за останні 10-15 років придбав глобальний характер і усе більше загрожує безпеки багатьох країн, робить сильний психологічний тиск на їхніх громадян, тягне величезні політичні, економічні, моральні втрати, несе усе більше життів ні в чому не винних людей.

Тероризм - це найгостріша проблема сучасності, що стоїть не перед однією державою, а перед всім людством, і з нею необхідно боротися якнайшвидше.

2.2 Соціальні причини й витоки міжнародного тероризму

Незважаючи на велике розходження конкретних історичних умов існування тих або інших держав і народів на нинішньому етапі розвитку суспільства, у світі і його регіонах діють різноманітні довгострокові соціальні процеси, які стійко детермінують широкі масштаби використання насильства, у тому числі у формі тероризму, у політичній боротьбі.

Серед різноманіття цих процесів у першу чергу повинні бути названі такі, як:

існування значного дисбалансу потреб і інтересів різних соціальних груп і держав;

поширення радикалізму й екстремізму в політичній ідеології й політичній боротьбі;

відновлення й поглиблення в практиці міжнародних відносин економічної й політичної нерівності, тенденцій диктату й колоніалізму;

становлення націоналізму й релігійного екстремізму як глобальних політичних факторів;

різка поляризація в розміщенні чинностей у світі;

хворобливий процес переходу від тоталітаризму до демократії. Сучасні умови й мети використання тероризму в політичній боротьбі на "національному" і міжнародному рівнях ведуть до істотної зміни його утримання організації й тактики. Під впливом цих умов у розвитку тероризму в останнє десятиліття XX століття сформувався ряд більш-менш виразних тенденцій, вивчення яких має важливе значення як для розуміння його ролі як глобальної погро и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.