На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Характерн риси сучасної мграцйної полтики захдних держав. Положення, що регламентують порядок в'їзду громадян трьох європейських країн на територю будь-якої держави С. Спльна мграцйна полтика С в контекст євронтегральних устремлнь України.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Междун. отношения. Добавлен: 07.04.2011. Сдан: 2011. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):



План

Вступ
1. Характеристика основних міграційних процесів Європи
2. Сучасна міграційна політика західних держав.
3. Положення, що регламентують порядок в'їзду громадян 3-х країн на територію будь-якої держави ЄС
4. Проблема спільного вироблення міграційної політики
5. Спільна міграційна політика ЄС в контексті Євро інтегральних устремлінь України
Висновки
Список використаної літератури
Вступ

Початок ХХІ ст. в Європі відзначається двома основними демографічними тенденціями: зростанням кількості країн, де зменшується кількість місцевого населення, і зростанням кількості країн з позитивним міграційним балансом. У результаті цього в багатьох випадках розмір міграційного сальдо визначає рівень зростання чи зменшення населення в тій чи іншій країні. Так, на 2003 р. зростання населення тільки за рахунок імміграції спостерігалось в Австрії, Чехії, Італії, Німеччині, Греції, Словенії та Словаччині. Перспектива розширення Європейського Союзу і приєднання десяти нових членів (Латвія, Литва, Естонія, Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Кіпр, Мальта, Словенія) з 1 травня 2004 р. викликала занепокоєння щодо різкого зростання міграційних потоків з нових країн - членів ЄС до країн Західної Європи. Після тривалих дискусій було виокремлено кілька причин, які унеможливлювали масову імміграцію до старих країн - членів ЄС. По-перше, як зазначалось, найбільша імміграційна хвиля до країн Західної Європи вже відбулась, і тепер міграційний тиск буде перенесений на нових країн - членів ЄС.
Статистика 2003 р. показала позитивний міграційний баланс у Чехії, Словаччині, Словенії та Угорщині. По-друге, більшість старих країн - членів ЄС запроваджували “перехідний період” для громадян нових країн, що передбачав обмеження свободи пересування на їх територіях протягом 7 років. Після розширення Велика Британія, Швеція та Ірландія відкрили робітникам з 8 нових країн - членів ЄС доступ до своїх ринків праці. Австрія, Італія, Нідерланди і Португалія хоча й залишили попередній імміграційний режим, але запровадили квоти для робітників з нових країн - членів ЄС. По-третє, передбачалось зменшення економічного підґрунтя для еміграції в результаті різкого зростання рівня життя в нових країнах-членах ЄС після розширення. Нарешті, аналіз демографічного потенціалу нових країн - членів ЄС свідчив, що вони не можуть бути джерелом масової еміграції до країн Західної Європи в довготривалій перспективі через невпинні процеси старіння місцевого населення та його скорочення. Зважаючи на запроваджені обмеження, спостерігаються значні міграційні потоки з Центральної та Східної Європи до старих країн - членів ЄС. Уже за перший рік після розширення Велика Британія прийняла 175 тис. працівників з 8 країн, що приєдналися, Ірландія - 85 тис., Швеція - біля 22 тис. Навіть на території Німеччини у 2004 р. працювали 500 тис. робітників з 8 нових країн - членів ЄС. Наявність значної кількості працівників з нових країн - членів ЄС у 15 країнах Західної Європи, особливо в тих країнах, де діє перехідний період, свідчить про велику потребу в робочій силі з Центральної та Східної Європи.
На сьогодні не існує єдиної, добре відпрацьованої й загальновизнаної міжнародно-правової бази для врегулювання проблем міжнародної трудової міграції, незважаючи на наявність паспортних та імміграційних законів і значного періоду роботи МОП щодо встановлення норм трудових відносин. Однак діє чітка тенденція досягнення правового врегулювання кадрового аспекту міжнародних угод.
Комісія Європейського Співтовариства запропонувала Раді Європи узгодити політику надання пільгового торговельного режиму країнам, в яких забезпечується дотримання трудових норм, у т. ч. 48-годинного робочого тижня, мінімального віку у 14 років для прийому на роботу, охорони здоров'я працюючих дітей і рівних можливостей працевлаштування незалежно від статі, раси та віросповідання
1. Характеристика основних міграційних процесів Європи

До середини 80-х років держави Європейського Союзу досить спрощено регламентували питання імміграції. Однак до початку 90-х років у зв'язку з відомими соціально-економічними процесами в країнах колишнього соціалістичного табору становище принципово змінилося. Потоки іммігрантів у розвинені західноєвропейські країни прийняли масовий характер, це викликало серйозну стурбованість громадськості та політичного керівництва країн Співтовариства.
У цьому зв'язку, у країнах ЄС з усією гостротою встало питання щодо можливих наслідків цього процесу для їх ринку робочої сили. Усвідомлюючи можливість появи серйозних диспропорцій у використанні трудових ресурсів у випадку об'єднання національних економік, уряди країн ЄС обговорюють питання про припинення або значне обмеження використання праці іммігрантів. На введення найсуворіших обмежень наполягають у першу чергу влади Німеччини, Франції та Великобританії, де проживає до 90 відсотків переселенців. Особливу наполегливість виявляє Німеччина, перед якою стоїть задача працевлаштування етнічних німців, що прибувають з Східної Європи і з колишнього СРСР, а також зниження безробіття на сході країни.
Фахівці імміграційних відомств держав-членів ЄС проаналізували також наслідки подій в Югославії, громадяни якої дотепер продовжують залишати батьківщину, а також проблеми, пов'язані з албанськими біженцями. В узагальнених документах і записках парламентами і урядами країн ЄС була зроблена спроба дати прогноз розвитку подібних процесів на континенті і визначити наслідки можливих аналогічних подій в державах Східної і Центральної Європи, у тому числі і у країнах СНД. На думку експертів, очікувана хвиля імміграції населення з цього регіону представляє серйозну загрозу політичній стабільності і досягнутому рівню добробуту Заходу.
До того ж ситуація загострюється тим, що до кінця 80-х років загальна чисельність іммігрантів у країнах ЄС перевищила 12 млн. чоловік, а реальні темпи росту ВВП сповільнилася до 1-1,5 % на рік.
Тому питання про перегляд основних принципів імміграційної політики західноєвропейських держав вимагає негайного розв'язання. Аналогічний підхід, на думку ряду західних експертів, необхідний при розгляді нових конституційних положень про надання захисту по політичних мотивах.
До причин, що обумовили необхідність істотних змін в імміграційній політиці країн ЄС варто прирахувати і те, що досить недвозначно було виражено ексканцлером ФРН Г. Колем: «Проблема імміграції виросла до такого масштабу, що може зробити серйозний стримуючий вплив на весь процес західноєвропейської інтеграції».
Подібні побоювання висловив і колишній прем'єр-міністр Великобританії Д. Мейджор на зустрічі глав європейських держав у Люксембурзі: «Імміграція - як легальна, так і нелегальна вийшла на 1-ше місце в політичній повістці країн ЄС».
Зміст цих заяв стає ясним, якщо взяти до уваги, що процес вільного переміщення капіталів і технологій, як це і передбачалося провідними західними економістами, викликав інший процес - модернізації виробництв у більшості країн ЄС. Внаслідок цього на європейському ринку праці став поступово наростати надлишок робочої сили. Це приводить до росту соціальної напруженості у суспільстві, антиіммігрантським настроям і як наслідок, екстремістським проявам і расовим переслідуванням.
Аналіз професійного складу осіб, клопотання яких були задовільні, показує, що переважна більшість являє собою кваліфіковану робочу силу, тобто вчені та інженерно-технічні працівники. Великі компанії, дослідницькі інститути, концерни та інші виступають з клопотанням про оформлення їм в'їзних віз, максимально скорочуючи процедуру розгляду відповідних заяв. Значно спрощені імміграційні вимоги у відношенні «ключових робочих», до яких відносяться особи, що володіють технічними або спеціальними знаннями і досвідом. У цьому диференційованому підході виражається чисто прагматичний інтерес західних країн, спроба витягти максимум вигоди, на рубежі тисячоріч відбираючи потрібні кадри в загальному імміграційному потоці.
Особливу зацікавленість у цьому виявляє Німеччина, яка хотіла б грати ведучу роль в управлінні міграційними процесами в регіоні. Це явно не влаштовує інші країни. Висунутий колишнім президентом Франції Ф. Мітераном на європейській конференції з міграційних процесів проект передбачає вирішення проблем міграції в інтересах усього загальноєвропейського простору, причому міжнародні-правові основи регулювання в цій сфері повинні бути вироблені в ході проведення форумів ОБСЄ. Принципове рішення, закладене в цьому проекті, досить просто: гармонізація імміграційної політики і виробітка єдиного підходу по регулюванню потоків іммігрантів при врахуванні інтересів усіх держав Співтовариства, тобто своєрідне квотування розподілу висококваліфікованих кадрів з Східної Європи, України та інших країн СНД.
Таким чином Франція має на меті не дати Німеччині скористатися перевагою географічної близькості з країнами Східної та Центральної Європи і стати «першим міграційним фільтром», отримавши тим самим значної економічної і політичної переваги. Зокрема, німецькі підприємці, одержуючи доступ до більш дешевої кваліфікованої робочої сили, виграють у конкурентній боротьбі, наприклад, з тією ж Францією.
В цілому імміграційна політика країн ЄС, незважаючи на деякі розходження і національні особливості, характеризується в даний час наступними принципами: проведенням політики по обмеженню в'їзду в країну низько кваліфікованої робочої сили, боротьбою з нелегальною імміграцією, проведенням політики рееміграції.
Однією з основ у системі безпеки, що компенсують керування внутрішніх меж ЄС ( як це передбачається Шенгенською угодою), поряд із створенням Європола і Шенгенської інформаційної системи (СІС), є уніфікація національних правових норм країн Співтовариства у відношенні іноземців, які знаходяться на їх території. Зазначена проблема була предметом серйозного аналізу в рамках ЄС, а ухвалення рішення по ним відбувалося в контексті Шенгенської, а пізніше і Маастрихтської угоди.
Важливим кроком у регулюванні імміграційної політики є підписана наприкінці 1990 року в Дубліні дванадцятьма країнами ЄС Конвенція про право притулку та поводження з біженцями (Дублінська конвенція). Вона являє собою першу міжнародну угоду, яка дає біженцю певні гарантії того, що його заява повинна бути розглянута владою тієї держави, куди він її направляє. Для біженців, які проникли на територію ЄС нелегально, компетентною являється країна первинного в'їзду. Це правило не діє в тому випадку, якщо біженець перебував раніше в іншій державі ЄС і там подавав клопотання про надання притулку.
Конвенція регламентує також правила розгляду та обробки заяв про надання захисту, однозначно визначаючи, що ті хто звертається мають право подавати заяву тільки в одній з країн, які підписали Конвенцію. Біженці одержують можливість самостійно визначати бажану країну притулку на всьому просторі Співтовариства.
Крім Дублінської конвенції в регіоні діє також Конвенція про перетинання зовнішніх кордонів, яка передбачає координацію по питанню видачі віз і накладення санкцій на осіб, які нелегально перевозять людей, та не мають необхідних супровідних документів.
Однак проблема перебуває в тому, що наявна міжнародна-правова база не відповідає сформованим у цьому регіоні реаліям. Внаслідок цього багато держав - членів ЄС починають односторонні заходи відносно жорсткості національних законів про імміграцію та надання захисту, це привело до окремих, але дуже істотних невідповідностей із раніше прийнятими міжнародними актами. Наприклад, через розходження в принципах, які застосовуються у країнах Співтовариства, та сама особа, що звернулася з клопотанням про надання притулку, в одній із цих країн може бути визнаною біженцем, а в іншій їй в цьому буде відмовлено. Через значні розбіжності в законодавствах з питань в'їзду і перебування іноземців після скасування прикордонного контролю всередині ЄС виникли додаткові складності по регулюванню в'їзду-виїзду. Без виробітки єдиного підходу при видачі віз будь-які суворі міри імміграційного контролю однієї з країн можуть бути обійдені шляхом в'їзду на територію ЄС через країну з більш сприятливим режимом в її межах. Зокрема, до таких країн можливо віднести, наприклад, Австрію, яка в силу історичних причин, тісних економічних, політичних, культурних і інших зв'язків має безвізовий в'їзд з деякими колишніми соціалістичними державами - Угорщиною, Чехією, Словаччиною. Таким чином, у іноземців є можливості безперешкодного проникнення на територію ЄС через Австрійську Республіку.
На думку експертної ради країн ЄС, найбільш ефективним і універсальним методом регулювання потоку біженців та іммігрантів являється введення уніфікованих в'їзних документів для всіх держав регіону. Це питання і стало ключовим пунктом Шенгенської угоди. Система заходів для «ефективного прикордонного контролю і вибіркового обмеження імміграції», названа «політикою контрольованої імміграції», та була схвалена всіма країнами-членами Шенгенської групи у якості бази для спільних дій.
Під політикою «контрольованої імміграції» мається на увазі: гармонізація і розроблення єдиного поняття політичного притулку, а також норм і правил його надання; узгодження законодавств країн ЄС стосовно до іноземців взагалі, і до економічних, етнічних і інших міграцій зокрема; визначення квот на робочі місця для робочих мігрантів: уніфікація візової політики як у відношенні вільного пересування в межах ЄС країн-учасниць, так і в'їзду на територію держав Співтовариства та пересування в її межах громадян третіх країн. Протоколи Шенгенської Угоди передбачають ряд заходів для координації дій у цій області.
Водночас нинішня концепція імміграційної політики ЄС все частіше зазнає критики. У Европарламенті серед представників лівих партій існує думка, що розроблені заходи, виключають можливість проникнення потенційного біженця в країну передбачуваного притулку. Вони вважають, що необхідним є перегляд деяких положень, а можливо їх повне скасування. Але ця думка не знаходить широкої підтримки серед парламентаріїв.
У цьому зв'язку певний інтерес представляють результати аналізу демографічної ситуації в країнах Західної Європи, що свідчать про те, що держави Співтовариства потребують постійного притоку іммігрантів. Європейці тепер живуть довше і мають менше дітей, в наслідок чого тягар утримання старих лягає на більш молоде покоління. Крім того, на думку американських дослідників Європа могла б прийняти значно більше переселенців. Наприклад, у країнах ЄС усього лише 2,3 % складають іноземці, у той час як у США - 3,7 %. Але навряд ці доводи приведуть до змін в імміграційній політиці західноєвропейських країн, оскільки страх перед негативними наслідками масової імміграції, особливо зі Сходу, у даний час значно сильніше, ніж розуміння необхідності постійного притоку визначеної кількості іммігрантів.
Зовнішня трудова міграція відноситься до одного з видів міжнародної міграції населення, яка характеризується переміщенням робочої сили, як правило, з менш розвинутих економічно в більш розвинуті країни на тимчасову роботу з наступним поверненням на батьківщину.
2. Сучасна міграційна політика західних держав

Незважаючи на те, що уряд кожної країни суверенний у своєму праві визначати напрямки і цілі міграційної політики, при розробці комплексу заходів, які регулюють процеси зовнішньої трудової міграції, доцільно притримуватися визначених правових стандартів, закріплених у документах міжнародних організацій.
Ратифікуючи міжнародні конвенції країни, які регламентують процес трудової міграції, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством, яке має важливе значення як для самої країни з погляду її інтеграції у світове співтовариство, так і для мігрантів, чиї права за кордоном істотно розширюються.
Вивчення та використання відповідних правових документів міжнародних організацій має велике значення стосовно українського законодавства, оскільки при формуванні національної політики в області зовнішньої трудової міграції повинні бути враховані вимоги міжнародних конвенцій.
У самому загальному виді зміст міграційної політики визначається економічними, політичними і соціальними задачами, які стоять перед країнами. Водночас вироблення мети, концепцій і засобів міграційної політики носить територіально-диференційований характер, що випливає, у першу чергу, із положення країн стосовно спрямованості потоку трудових мігрантів. При цьому міграційна політика країн імпортерів і країн-експортерів робочої сили має значні розходження.
Як правило, міжнародна міграція виникає при наявності значного контрасту в рівнях економічного розвитку і темпах природного приросту країн, які приймають і віддають робочу силу. Тому географічними центрами імміграції є найбільше економічно розвинуті країни, такі, як США. Канада, Австралія, більшість західноєвропейських країн, а також країни, де у зв'язку з бурхливим економічним ростом у результаті високих прибутків від продажу нафти спостерігаються масові імміграції робочої сили (Бахрейн, Кувейт, Катар, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати).
Мета імміграційної політики може бути розглянутою в трьох аспектах: забезпечення захисту національної економіки від небажаного притоку трудових мігрантів як по масштабах, так і по якісному складу; рішення найбільше гострих проблем в області зайнятості населення в середині країни, що приймає, за рахунок гнучкого регулювання чисельності іноземної робочої сили («експорт» безробіття); раціональне використання прибуваючих у країну трудових мігрантів в економічних і політичних інтересах країни-імпортера.
При виборі концепції міграційної політики велике значення мають національно-історичні особливості країни. Так, уряди країн Європейського співтовариства, ставлячи своєю метою створення єдиного, міжнародного ринку робочої сили, виходять із концепції інтеграції. Для політики Сполучених Штатів Америки, Канади або Австралії більш типовою є концепція асиміляції, або натуралізації, тому що масовий приїзд іноземної робочої сили в цих державах в основному збігався з процесом формування нації. Очевидно, що дана концепція не відповідала умовам Західної Європи з її історично сформованими націями і високою густотою населення.
Незважаючи на очевидні «вигоди» для підприємців країн, приймаючих у сучасних умовах концепцію ротації, вона не може претендувати на офіційне визнання урядами країн ЄС, тому що її відрито недемократичні та адміністративні принципи суперечать ідеям інтеграції Західної Європи.
На прикладі Німеччини розглянемо, яким способом ідея інтеграції прийшла на зміну широко поширеній концепції ротації іноземної робочої сили. Як показало соціологічне дослідження, проведене науково-дослідним інститутом ім. Ф. Еберта в 1994 р. у Німеччині, серед більшості обстежених груп робітників-іммігрантів частка осіб, що не планують повернення на батьківщину, досить висока і коливається в межах 6,7 - 40,1 % .
Таким чином, у середньому кожний четвертий мігрант у Німеччині припускає залишитися в країні перебування. При цьому, як відзначають західноєвропейські дослідники, частка мігрантів, яка не планувала повернення на батьківщину, продовжує зростати не тільки в Німеччині, але й у ряді інших країн Співтовариства.
Зросла кількість довгостроково працюючих у Німеччині (до 1990 р. у країні 52% мігрантів проживали понад 8 років) це сприяло тому, що підприємці стали розуміти переваги використання на виробництві того самого контингенту мігрантів: робітники звикають до специфіки підприємства, у підсумку підприємець економить на тому, що їх не потрібно наново навчати і вводити в курс справи[ ]. Поступово все більше політиків і економістів стали приходити до думки, що використання праці іноземних робітників не відноситься до числа тільки тимчасового явища, пов'язаного з напруженим становищем на ринку праці і що в разі потреби робітників нелегко буде відправити на батьківщину.
Створення ЄС стало якісно новим етапом, який характеризується більш глибоким проникненням держави в проблеми міжнародної міграції, зростанням ролі міждержавних органів, що контролюють діяльність національних урядів. У співвідношенні міжнародної міграції регулююча функція міждержавних органів виражається в цілеспрямованому впливі не тільки на обсяги, але і на національно-державний склад залучаємо робочої сили.
Розширення числа країн-учасниць ЄС приводило до все більшого поширення тенденції до інтеграції. У кінці кінців перемогла концепція інтеграції робочої сили, яка не передбачає жорстких термінів перебування трудових мігрантів в країні приймання, припускається возз'єднання їх з сім'єю, залишає за ним певні права, полегшує адаптацію в нових соціальних умовах.
В основі практичних рішень Ради ЄС з питань трудової міграції лежить ідея про те, що масштаби імміграції повинні визначатися не чисельністю робочих на ринку праці, які шукають роботу, а реальними потребами національної економіки у робочій силі.
В даний час у рамках загального ринку робочої сили країн ЄС міграційна політика формується під впливом двох визначальних чинників:
* розглянута в недавньому минулому як «тимчасове явище», робоча сила трудових мігрантів знайшла статус одного з важливих компонентів, що робить вплив на економіку, незалежно від стану господарської кон'юнктури в країнах-імпортерах;
* відбувається постійне збільшення середньої тривалості перебування мігрантів у країні, яка приймає робочу силу. Працюючий мігрант стає в більшій мірі довгостроковим жителем країни-імпортера, і сам змінює характер міждержавної трудової міграції.
Одночасно в міграційній політиці західноєвропейських країн намітилися значні зміни стосовно держав, що не є членами ЄС. У результаті дії довгострокових чинників економічного, соціального і політичного характеру у середині 70-х років сформувалася нова імміграційна політика у відношенні країн не членів ЄС, що виражалася в наступному:
- був заборонений необмежений в'їзд іноземної робочої сили з метою працевлаштування, у зв'язку з чим зросло значення якісних характеристик трудових мігранті;
- почалося розроблення заходів для скорочення чисельності мешкаючого в країнах-імпортерах іноземного населення;
- стали прийматися заходи для соціальної інтеграції давно мешкаючих у країні іммігрантів.
Основні причини різкої жорсткості імміграційної політики економічно розвинених країн пов'язані з економічним спадом, зростом чисельності робочих іммігрантів, які перебувають у країні, у тому числі і членів їх сімей, високою концентрацією іноземців у найбільших промислових центрах.
На фоні посилення тенденції до жорсткості імміграційного законодавства у відношенні країн, що не є членами ЄС, особливо помітною стала зміна пріоритетів у поглядах на проблеми міграції серед країн-учасників Європейського співтовариства, яка відбулася у 80-ті роки. Саме в цей період стала втрачати свою актуальність суперечка про те, наскільки необхідно використовувати іноземну робочу силу в значних масштабах або краще взагалі від неї відмовитися. А у концепції міграційної політики все більше набуває значення принцип адаптації іммігрантів (не тільки робітників, але і членів їхніх сімей) до умов праці і життя в іншому соціальному і політичному середовищі країни-імпортера робочої сили.
Таким чином, у сучасній міграційній політиці формула « гуманізація імміграції», виражає собою новий підхід національних урядів і органів ЄС до проблем міграції іноземних робітників і їхніх сімей у відношенні країн-учасниць ЄС, поєднується з жорсткістю імміграційного законодавства у відношенні країн, що не є членами Співдружності.
Визначення цілей і концепції міграційної політики є основою для розробки системи заходів або засобів, спрямованих на ефективне вирішення міграційних проблем, найбільше актуальних для сучасного етапу соціально-економічного розвитку. Класифікація засобів міграційної політики може здійснюватися по різноманітних критеріях: за їхнім утриманням (економічні, правові), за характером впливу на об'єкт управління (організаційні, адміністративні) і т.д. .
Структура та ієрархія засобів здійснення міграційної політики має виражену національну специфіку, пов'язану з розмаїтістю конкретно-історичних, політичних, соціальних, економічних і т.п. умов розвитку країни. Водночас у комплексі застосовуваних різними країнами заходів можна виділити деякі характерні для більшості з них підходи до регулювання процесу зовнішньої трудової міграції.
Найважливішою метою імміграційної політики є захист національного ринку праці від неконтрольованого притоку іноземної робочої сили, держави імпортера робочої сили, тому широко застосовують заходи, направлені на запобігання імміграції і скорочення числа іноземної робочої сили в країні перебування.
До числа цих заходів відносяться:
1. Припинення несанкціонованого законодавством в'їзду в країну (нелегальної імміграції). Нелегальна імміграція одержала широке поширення практично у всіх країнах-імпортерах робочої сили. Наприклад, у США, за різними оцінками, проживає біля 13 млн. незареєстрованих мігрантів.
Для боротьби з нелегальною імміграцією широко застосовується метод депортації та інтернування іноземців, які незаконно проникли в країну. Так, у США в 1994 році було прийнято президентське розпорядження №12473 про створення для незаконно прибулих іноземних таборів, куди вони повинні бути інтерновані. На дану акцію з державного бюджету було асигновано 8 млн. 262 тис. доларів для будівництва десяти таборів, розрахованих у цілому на 200 тис. осіб. Подібна депортація «нелегалів» проводилася аж до 1986 р., коли був прийнятий імміграційний закон «Симпсона» .
Положення нового законодавства є взаємодоповнюючими: надання права на легалізацію частини незаконних іммігрантів супроводжується обмеженням нової нелегальної імміграції. Даний закон ввів санкції проти підприємців, які укривають нелегальних іммігрантів - у вигляді штрафу в розмірі від 250 до 10 тис. доларів або тюремного ув'язнення на термін до 6 місяців.
Здійснюються заходи для зміцнення Служби імміграції і натуралізації (СІН) з метою забезпечення більш жорсткої охорони кордону. У 1994 р. уряд США приступив до здійснення програми, вартістю 550 млн. доларів, яка передбачає установку нових систем радарного і телевізійного спостереження на деяких ділянках кордону з Мексикою, збільшене число прикордонників.
Одночасно з посиленням політики стосовно нелегальних іммігрантів, законодавство США передбачає право на легалізацію для частини іноземців, це є гуманним актом і свідчить про демократичні тенденції в здійсненні сучасної імміграційної політики. Враховуючи інтереси великого агробізнесу, був зроблений виняток для сезонних сільськогосподарських робітників. Легалізованими також вважалися ті іноземці, що могли підтвердити документально, що вони проробили в США біля - 90 днів і прожили безвиїзно не менше 180 днів.
В даний час легалізації незареєстрованих іммігрантів у США перешкоджає довгий ряд бюрократичних перепон: одержання дозволу на конкретну трудову діяльність, розгляд клопотань про надання пільг, тяганина з судовим розглядом, затримки з встановленням квот, засвідчення про знання англійської мови та американського законодавства.
У Великобританії відповідно до цілого ряду законів про імміграцію державі були надані більш широкі повноваження по депортації і виселенню незаконно прибулих у країну мігрантів. Депортації, відповідно до британського законодавства, підлягають всі особи, якщо їх присутність розглядається яка «не є сприятливою суспільному добробуту». Особи, що вважаються нелегальними іммігрантами, можуть бути виселені в будь-який час і без зайвої бюрократичної тяганини.
Спроби ввести різні форми імміграційного контролю розпочинають не тільки промислові центри Півночі. Аналогічним способом діють і «країни, що недавно встали на шлях промислового розвитку». Наприклад, у 80-ті роки відбулося посилення імміграційних процедур стосовно нелегальних іммігрантів у країнах Перської затоки: збільшилося число відмов у проханнях про видачу дозволу на роботу, підсилилися поліцейські заходи проти іноземців, яки не мають належних документів, значно виросли масштаби депортації.
Метод депортації широко застосовується і у Нігерії. У період економічного підйому нігерійська влада мирилися з присутністю у країні великої кількості нелегальних іммігрантів (точніше, що стали нелегальними після закінчення 90-денного терміну безвізового перебування в країні). Однак спад в економіці на початку 80-х років змусив уряд Нігерії посилити свій імміграційний контроль і здійснити масову висилку нелегальних іммігрантів, це торкнулося більш 2 млн. осіб.
Крім методів прямого впливу на скорочення чисельності нелегальних іммігрантів, до яких відноситься депортація і судове переслідування іноземців, які незаконно знаходяться в країні перебування, імміграційне законодавство містить також заходи впливу, що мають відношення до наймачів, використовуючих працю нелегальних іммігрантів, у виді штрафних і судових санкцій. Подібні міри широко практикуються в Нідерландах, Німеччині, Бельгії, Люксембурзі та ін. країнах.
Наприклад, відповідно до бельгійського законодавства, наймач, який використовує працю неофіційних мігрантів, повинен крім штрафу в 500 тис. бельгійських франків оплатити витрати по відправленню іммігранта та членів його сім'ї на батьківщину. Крім того, у судовому порядку може бути закрита вся або частина компанії наймача. У Німеччині сума штрафу з іноземця, що працює без дозволу, складає від 500 до 1000 марок. Одночасно з цим з власника підприємства, що використовує працю незареєстрованих іноземців, стягується штраф у розмірі 5 тис. марок .
Особливо суворі заходи приймаються стосовно посередників, які займається постачанням нелегальних іммігрантів. Так, французьким законодавством за такий злочин передбачене покарання позбавленням волі на термін від двох до п'ятьох років або накладання штрафу від 10 тис. до 200 тис. франків.
У якості одного з засобів здійснення обмежувальної імміграційної політики використовуються міри, спрямовані на скорочення чисельності іноземного населення, що перебуває в країнах-імпортерах.
Більшість країн-імпортерів робочої сили прийняли державні програми стимулювання репатріації офіційно зареєстрованих іноземців. На відміну від методу депортації і судового переслідування іммігрантів, заходи, спрямовані н и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.