На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


магистерская работа Административно-правовое квалификации зложивань монопольним становищем в Украине

Информация:

Тип работы: магистерская работа. Добавлен: 14.08.2012. Сдан: 2011. Страниц: 17. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


 
      МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ  І  НАУКИ  УКРАЇНИ
АЗОВСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ УПРАВЛІННЯ
ЗАПОРІЗЬКОГО  НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕХНІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ 
 

          До захисту допущено
          рішенням кафедри 
                                            адміністративного, конституційного  і   
                                             фінансового права
          від „___” грудня 2010 р.
          __________к.ю.н., в.о.доц. Галіцина Н.В. 
 
 
 
 
 
 

    ОВЧАРЕНКО ЄВГЕН 

    БАКАЛАВРСЬКА  РОБОТА 
 

    АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВА  КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОВЖИВАНЬ МОНОПОЛЬНИМ (ДОМІНУЮЧИМ) СТАНОВИЩЕМ В УКРАЇНІ 

    шифр  групи: 502
    спеціальність: Правознавство 
 

    Робота  на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра 

    Виконав_______________ Є. Овчаренко
    Науковий  керівник_______ к.ю.н., в.о.  доц. О.А. Стародубова
    Нормоконтролер_________Т.М. Оношко 
 

    Бердянськ
2010 

ЗМІСТ 
 

ВСТУП

 
 
      Актуальність  теми. Вкрай низькими і нестабільними є показники практики застосування норм, які закріплюють адміністративну відповідальність за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку. Ефективна протидія негативним проявам монополізму – необхідна запорука стабільного розвитку й функціонування вітчизняних товарних ринків. Очевидно, що сьогодні в Україні існують усі об’єктивні умови для адміністративної деліктизації зловживань монопольним (домінуючим) становищем на ринку. Зокрема, саме відсутність дієвого механізму притягнення до персональної відповідальності керівників підприємств-монополістів обумовлює високий відсоток неодноразових  монопольних зловживань (з 1999 р. до 2009 р. органами АМКУ зафіксовано понад 4,4 тис. випадків повторного і 1,2 тис. систематичного  зловживання монопольним становищем на ринку).
      Аналіз  матеріалів адміністративної практики, вивчення думки працівників АМКУ та суддів свідчать, що реальною причиною низьких кількісних і якісних показників правозастосовчої діяльності є недосконалість правових і методичних засад кваліфікації зловживань монопольним (домінуючим) становищем на ринку. Численні недоліки правової регламентації адміністративної відповідальності за монопольні зловживання, недостатній професійний рівень уповноважених суб’єктів адміністративної юрисдикції, відсутність методичних рекомендацій щодо розгляду відповідних справ – це чинники, які суттєво перешкоджають своєчасній і безпомилковій кваліфікації проступків, передбачених ст. 166-1 КУпАП.
      Важливу роль під час виконання дослідження  відіграли наукові праці вітчизняних  вчених, зокрема В.Б. Авер’янова, А.І. Берлача, Ю.П. Битяка,               В.М. Гаращука, І.П. Голосніченка,Є.В. Додіна, В.К. Колпакова, В.В. Копейчикова, М.Й. Коржанського, Є.В. Курінного, В.І. Курила, В.О. Навроцького, Н.Р. Нижник, О.І. Остапенка,  В.В. Сташиса, В.Я. Тація та інших.
      Водночас, питання адміністративно-правової кваліфікації монопольних зловживань у вітчизняній науці комплексно не вивчалось. Переважна більшість дослідників проблематики охорони конкурентних відносин (Л.Р. Біла, О.Т. Зима, С.Б. Мельник, І.А. Шуміло) висвітлюють дане питання фрагментарно. Моно- графічна література на цю тему практично відсутня, що з одного боку свідчить про складність останньої, а з іншого – про недостатню увагу до неї з боку вчених-адміністративістів.
        Викладене зумовлює важливість цього дослідження як для розвитку загально-теоретичного уявлення про адміністративно-правову кваліфікацію, так і для вирішення практичних проблем кваліфікації адміністративних проступків, пов’язаних із зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку.
      Мета  та завдання дослідження. Мета роботи полягає у дослідженні теоретичних, законодавчих і методичних засад притягнення посадових осіб підприємств – суб’єктів монопольного (домінуючого) становища на ринку до адміністративної відповідальності за вчинення проступків, передбачених ст. 166-1 КУпАП, а також у розробці пропозицій щодо вдосконалення вітчизняного антимонопольного законодавства та практики його застосування.
      Зазначена мета обумовила постановку та пошук  оптимальних шляхів вирішення таких  завдань:
      - дослідити юридичну та логічну  природу явища кваліфікації адміністративного проступку, сформулювати логічно обґрунтовану дефініцію відповідного поняття;
      - проаналізувати й узагальнити  сучасний стан юридичної відповідальності  за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку;
      - дослідити юридичний склад адміністративних проступків, пов’язаних із зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку;
      - встановити основні причини помилок  при попередній  кваліфікації  випадків зловживання монопольним  (домінуючим) становищем на ринку,  визначити оптимальні шляхи їх вирішення;
      - розробити практичні рекомендації, спрямовані на удосконалення  і спрощення процесу адміністративно-правової  кваліфікації монопольних зловживань.
      Об’єктом  дослідження є адміністративно-деліктні відносини, що виникають при зловживанні монопольним (домінуючим) становищем на ринку.
      Предметом дослідження є адміністративно-правова кваліфікація зловживань монопольним (домінуючим) становищем в Україні.
      Методи  дослідження. Відповідно до мети, у дослідженні використано раціональна  сукупність методів і прийомів теорії пізнання. Базовим методом даного дослідження є діалектичний метод – загальний науковий метод пізнання соціально-правових явищ у їх протиріччях, розвитку та змінах, який дозволяє дослідити проблеми у єдності соціального змісту і юридичної форми. Крім того, у представленій роботі використано такі методи і прийоми пізнання як формально-логічний, логіко-юриличний, історіко-правовий, порівняльно-правовий та ін.
      Практичне значення одержаних  результатів полягає у можливості їх використання:
    - у сфері правозастосування – запропоновані рекомендації можуть бути використані для проведення занять з професійної підготовки працівників АМКУ;
    - у навчальному процесі положення, теоретичні висновки, рекомендації та їх аргументація можуть бути використані під час викладання курсів “Адміністративне право”, “Конкурентне право”, “Міжнародне економічне право”.
     Структура роботи обумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (___  найменування). Загальний обсяг роботи складає  ___ сторінки, з яких ___ – основна частина.
 

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ  ПРОБЛЕМИ КВАЛІФІКАЦІЇ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПРОСТУПКІВ

 
 
      Дослідження теоретичного аспекту кваліфікації адміністративних проступків  має велике дидактичне, правотворче і прикладне значення. Дидактична роль вивчення цього явища обумовлюється включенням відповідного навчального матеріалу в систему підготовки майбутніх юристів та підвищення фахової майстерності практичних працівників правоохоронних органів. Досконале володіння відповідними теоретичними положеннями, опанування навичками та вміннями адміністративно-правової кваліфікації є невід’ємними елементами професійного образу сучасного суб’єкта адміністративної юрисдикції.
      Щонайменше у двох напрямах просліджується зв’язок адміністративно-правової кваліфікації з правотворчістю. По-перше, інтереси кваліфікації обов’язково повинні враховуватися при конструюванні адміністративно-деліктних норм. Останні не повинні містити тавтологій, неоднозначних положень, неконкретних оціночних понять тощо. А, по-друге, у вітчизняній теорії права дедалі більше поширюється ідея про доцільність законодавчого визначення поняття кваліфікації, а також ключових вимог до її здійснення. Сьогодні зазначену точку зору обстоюють представники різних юридичних галузей, зокрема, кримінального та адміністративного права. Як наголошує професор В.О.Навроцький: “загальні правила кваліфікації обов’язково мають отримати законодавчу регламентацію” [1, с. 21].
      Важко переоцінити значення теоретичних положень адміністративно-правової кваліфікації і з точки зору налагодження стабільної і системної практики застосування адміністративно-деліктних норм. Далеко не завжди питання кваліфікації вирішуються просто й однозначно: нерідко у ході кваліфікації уповноважені суб’єкти адміністративної юрисдикції стикаються з проблемами розмежування суміжних адміністративних проступків, відмежування їх від злочинів, конкуренції адміністративно-деліктних норм, необхідністю зміни раніше даної кваліфікації, визначенням правових наслідків кваліфікації і т.д [2,   с. 31]. У таких випадках запорукою безпомилкової і своєчасної кваліфікації адміністративних проступків є наявність чітких і однозначних теоретичних рекомендацій. А, як відомо, останні майже неможливо розробити без належного методологічного підґрунтя.
      Викладене зумовлює необхідність вирішення важливих теоретичних питань адміністративно-правової кваліфікації, як-то: з’ясування природи  і сутності кваліфікації, визначення її місця й ролі у процесі застосування адміністративно-деліктних норм, встановлення обсягу і змісту відповідного поняття, формулювання чіткої дефініції, побудова наукових класифікацій та інших. 

    1.1. Кваліфікація адміністративного  проступку у вітчизняній  теорії адміністративного права

 
      Не  зважаючи на досить широке застосування терміну “кваліфікація адміністративного  делікту” у наукових доробках вітчизняних  адміністративістів, з’ясування сутності відповідного явища, залишається одним  з найбільш актуальних та малодосліджених  питань науки адміністративного права.
      Нажаль, у сучасній адміністративно-правовій літературі теоретичні проблеми кваліфікації адміністративного делікту досліджуються  лише фрагментарно та, як правило, з  урахуванням конкретної спрямованості  досліджень того чи іншого науковця. Досить рідкісним явищем для адміністративно-правової науки є побудова автором власної оригінальної дефініції означеного поняття. Зазвичай, дослідники або погоджуються з вже наведеними у літературі визначеннями, або ж інтерпретують формулювання, надані фахівцями інших галузей права (особливо це стосується напрацювань у відповідному напрямку, здійснених теоретиками кримінального права).
      В цілому можна констатувати відсутність  у сучасній теорії адміністративного  права фундаментального підходу  як до з’ясування юридичної та філософської природи явища кваліфікації адміністративного делікту, так і до встановлення його співвідношення з іншими важливими явищами правової науки, зокрема, із застосуванням норм адміністративного права [3, с. 179].
      Ґрунтовний аналіз широкого кола літературних джерел дозволяє виділити лише декількох авторів, які у своїх роботах торкаються питання кваліфікації адміністративних проступків.
      Так, І. Голосніченко, М. Стахурський та Н. Золотарьова обмежуються формулюванням  дефініції поняття «кваліфікація адміністративного проступку» [4, с. 27]. Детальний аналіз цього визначення проведено у наступному розділі, тому детально зупинятись на його розгляді поки не варто. Зауважимо лише, що в цілому воно є екстраполяцію в адміністративно-деліктну площину поглядів на кваліфікацію злочину видатного радянського правознавця А.А. Герцензона (це відзначають і самі автори дефініції). Нагадаємо, що останній визначав кваліфікацію злочину, як “встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом” [0, с. 4].
      З одного боку згадана обставина має  позитивний характер (за відсутності  галузевих фундаментальних досліджень запозичення багатого досвіду кримінально-правової науки є бажаним і навіть необхідним). З іншого – існує певний негативний момент. Незважаючи на те, що визначення поняття «кваліфікація злочину», сформульоване А.А. Герцензоном у середині 40–х років, окреслило генеральний напрям для усіх подальших досліджень проблем юридичної кваліфікації, окремі його положення не раз піддавались обґрунтованій критиці фахівцями кримінально-правової науки. Взяття за основу саме цієї дефініції не можна визнати оптимальним варіантом, оскільки при цьому запозичуються і усі її очевидні недоліки, на яких неодноразово наголошували у своїх роботах М.Й. Коржанський, В.О. Навроцький та інші [0, с. 5; 1, с. 139].
      Виходячи  з викладеного, більш продуктивною видається позиція інших галузевих фахівців (В.К. Колпакова, О.В. Кузьменко, Д.П. Калаянова,               В.В. Чернія), котрі при визначенні поняття кваліфікації адміністративного проступку спираються на досвід таких видатних дослідників кримінально-правової сфери, як В.Н. Кудрявцев, В.В. Сташис, В.Я. Тацій та інших [7, с. 8; 35, с. 95; 8, с. 13; 34, с. 109].
      Проте переважна більшість названих адміністративістів у дослідженні проблем кваліфікації не йдуть далі побудови відповідних  визначень. Крім того, ці визначення досить важко визнати авторськими, адже майже усі вони відображають ідеї провідних фахівців кримінального права.
      Особливе  місце займають дослідження В.К. Колпакова та О.В. Кузьменко. Так, у одній із публікацій на тему корупційних деліктів зазначені автори торкаються і деяких загальних питань кваліфікації адміністративного проступку. Зокрема, вони не лише надають визначення відповідного поняття, а й розгорнуто викладають власне бачення передумов кваліфікації.
      На  думку фундатора адміністративно-деліктного права В.К. Колпакова, основними передумовами кваліфікації адміністративних деліктів є:
      1) всебічне, повне та об’єктивне  встановлення всіх фактичних  обставин справи (при цьому з’ясовується, чи мала місце протиправна  дія, у вчиненні якої обвинувачується  особа; встановлюється наявність у діях порушника складу делікту і відповідність його адміністративно-правовій нормі, що передбачає відповідальність за вчинені протиправні дії; з’ясовуються мотиви вчинення протиправних дій, винність особи, обставини, що впливають на характер і ступінь адміністративної відповідальності; вивчаються дані, що характеризують особу порушника, характер і розмір заподіяної шкоди);
      2) точне і достовірне встановлення  юридичного значення всіх фактичних  обставин вчинених протиправних  дій і особистості порушника;
      3) правильний вибір норми, з’ясування  її змісту і значення [7, с. 8–10].
      Погоджуючись  із важливістю постановки питання про  передумови адміністративно-правової кваліфікації, все ж варто зазначити деякі дискусійні моменти наведеного положення.
      По-перше, доволі суперечливою є логічна послідовність  викладу передумов кваліфікації. Очевидно, що точне встановлення юридичного значення фактичних обставин справи є неможливим без попереднього звернення до чинного адміністративно-деліктного законодавства, а відтак – без вибору норми, належної для застосування. Тому вибір адміністративно-деліктної норми не може розглядатись як заключна передумова кваліфікації адміністративного проступку.
      По-друге, характеризуючи першу передумову кваліфікації (з’ясування фактичних обставин справи), В.К. Колпаков та О.В. Кузьменко відносять до неї встановлення у діях правопорушника складу делікту і його відповідності конкретній адміністративно-правовій нормі, з’ясування винності особи та ін. З цього приводу маємо зазначити таке:
      – визначення наявності складу адміністративного  проступку в конкретному діянні неможливе без констатації відповідності  його фактичних ознак ознакам  адміністративно-деліктної норми. Таким  чином, твердження про те, що з’ясування ознак складу делікту передує логічній операції щодо зіставлення ознак протиправного діяння і юридичної норми, є методологічно невиваженим. У свідомості суб’єкта кваліфікації обидва когнітивні процеси завжди протікають одночасно і невіддільно один від одного;
      – вказівка на те, що склад проступку  встановлюється саме у діях правопорушника, невиправдано звужує уявлення про адміністративно-деліктну поведінку та можливі форми її прояву. Відомо, що остання здатна реалізуватись  не лише в активній формі (власне дії), але й у формі бездіяльності. З нашої точки зору, у згаданому контексті більш доцільно використовувати універсальний термін «діяння»;
      – встановлення ознак складу адміністративного  делікту обов’язково передбачає з’ясування вини особи. Без цього неможливо визначити суб’єктивну сторону складу проступку, а отже – і склад у цілому. Саме тому твердження, відповідно до якого встановлення вини знаходиться у темпоральній постпозиції до з’ясування складу делікту, навряд чи можна визнати правильним. Адже винність особи з’ясовується не після встановлення ознак складу адміністративного проступку у посяганні, а саме під час цього пізнавального процесу.
      По-третє, важко погодитись із тим, що необхідною передумовою адміністративно-правової кваліфікації є з’ясування обставин, котрі впливають на ступінь і характер адміністративної відповідальності (це стосується і встановлення ознак, які характеризують особу порушника). Звичайно, згадані обставини мають велике юридичне значення, зокрема, при виборі виду та розміру стягнення за адміністративний проступок. Проте вони не мають безпосереднього відношення до юридичної кваліфікації і жодним чином не впливають на її результат.
      Приміром, вчинення адміністративного делікту  у стані вагітності є обставиною, яка пом’якшує відповідальність та виключає можливість застосування до порушника адміністративного арешту. Але не можна стверджувати, що вагітність впливає на кваліфікацію факту вчинення жінкою дрібної крадіжки за ст. 51 КУпАП. 
      На  підставі викладеного видається недоцільним відносити з’ясування обставин, які впливають на вид і розмір адміністративної відповідальності,  характеризують особу порушника, мотив вчинення посягання (крім випадків, прямо передбачених адміністративно-деліктними нормами) до передумов кваліфікації.
      І по-четверте, усі перераховані обставини (оцінка фактичних обставин справи, вибір належної адміністративно-деліктної  норми і встановлення їх співвідношення) скоріше є не передумовами, а складовими елементами кваліфікації адміністративного проступку. Розгляд цих обставин як передумов (“попередніх умов, вихідних пунктів чого-небудь [9, с. 695]”) зумовлює логічне питання: що треба розуміти під юридичною кваліфікацією.
      Твердження  про те, що оціночні процеси свідомості є лише попередніми умовами адміністративно-правової кваліфікації, автоматично означає заперечення її пізнавальної природи. Фактично стверджується, що з’ясування об’єктивних обставин справи, вибір належної норми, встановлення відповідності між ними – усі ці процеси не входять до змісту кваліфікації, а тільки створюють для неї необхідне підґрунтя. Продовжуючи цю думку, неважко з’ясувати, що  кваліфікація – це не когнітивний процес, а виключно його результат, виражений в офіційних документах.
      Недосконалість  такої точки зору неодноразово підкреслювалась у наукових доробках як фахівців загальної теорії права, так і галузевих спеціалістів. До окресленого питання ми ще звернемось у наступному розділі роботи. Наразі ж зауважимо, що віднесення вищевказаних свідомісних процесів до передумов кваліфікації (а не до її змісту) значною мірою суперечить логічній побудові інших висновків публікації В.К. Колпакова та О.В. Кузьменко.
      Зокрема, названі автори визначають кваліфікацію, як “встановлення і процесуальне закріплення відповідності між  ознаками дій (бездіяльності) і ознаками складу делікту…” [7, с. 8]. Встановлення відповідності ознак фактичного діяння та адміністративно-деліктної норми включаються саме у зміст поняття «кваліфікація адміністративного делікту». І це абсолютно справедливо. З’ясування фактичних обставин справи, відшукання належної для застосування адміністративно-деліктної норми, встановлення тотожності їх ознак – це такі ж невід’ємні елементи кваліфікації, як і юридичне закріплення її результатів.
      Підсумовуючи  викладене, підкреслимо: пізнавальна  діяльність – суть зміст кваліфікації, але не її передумови.
      Що  стосується передумов кваліфікації адміністративного проступку, то ними є такі:
      1) фактична передумова – вчинення  визначеним суб’єктом дій (бездіяльності), які мають зовнішні ознаки адміністративного делікту. При цьому наголос на вчиненні відповідного діяння визначеним суб’єктом робиться невипадково. За чинними адміністративно-деліктним законодавством справа про адміністративний проступок не може порушуватись і розглядатись без встановлення особи порушника, тобто “за фактом”. Вказане положення імпліцитно випливає зі змісту ряду норм КУпАП (див.: ст.ст. 251, 256, 279 та ін.). Природно, що за такої обставини об’єктивна адміністративно-правова кваліфікація (принаймні офіційна) стає неможливою.
      2) юридична передумова – наявність  адміністративно-деліктної норми  (норм), яка передбачає відповідальність  за вчинене посягання.
      З нашої точки зору, лише поєднання  обох названих умов створює необхідне підґрунтя для здійснення кваліфікації адміністративного проступку. Неможливо уявити собі кваліфікацію без факту протиправної поведінки особи (того, що має оцінюватись). Так само неможливо уявити її без відповідної адміністративно-деліктної норми (того, на основі чого проводиться оцінка).
      Звертаючись до питання висвітлення проблем  кваліфікації адміністративних деліктів у працях вітчизняних правознавців, варто звернути увагу на публікації професора О.І. Остапенка – першого  галузевого дослідника, який розглянув явище кваліфікації на серйозному дисертаційному та монографічному рівні.
      У середині 90–х років О.І. Остапенком була захищена дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних  наук “Адміністративна деліктологія” [10]. Значна частина цієї роботи присвячена розгляду таких важливих аспектів кваліфікації адміністративних проступків, як: сутність кваліфікації, її структура й різновиди, місце кваліфікації у правозастосуванні та адміністративному провадженні тощо.
      Коротко зупинимось на розгляді окремих дискусійних положень згаданої дисертації.
      І. Розглядаючи традиційний для  юридичної теорії поділ кваліфікації адміністративних проступків на офіційну та неофіційну, О.І. Остапенко надає  визначення обох вказаних різновидів.
      Під офіційною (легальною) кваліфікацією пропонується розуміти кваліфікацію делікту, що здійснюється щодо конкретної адміністративної справи конкретними посадовими особами, уповноваженими на те органами державного управління згідно з діючим законодавством. Під неофіційною (доктринальною) – правову оцінку протиправних дій, яка дається окремими громадянами, 
відбиваючи їх точку зору на вчинені протиправні дії [10, c. 209]. При цьому автор підкреслює, що окремі фахівці (М.В. Костицький, В.Є. Коновалова) вважають неофіційну кваліфікацію юридично безсилою та позбавленою практичного значення [11, с. 8–12; 12, с. 47–77].

     У зв’язку з цим можемо зазначити, що погляд О.І. Остапенка на неофіційну кваліфікацію може бути уточнений у  тому сенсі, що доктринальна кваліфікація не завжди відображає точку зору пересічного громадянина. Досить часто вона репрезентує єдину думку спільності людей. Як правило, це думка представників наукової школи або й усього наукового загалу. Власне, саме у цьому й полягає первинний сенс терміну «доктринальний», який означає “детермінованість чого-небудь певним систематизованим вченням (політичним, правовим, ідеологічним, філософським)” [13, c. 211].
     Взагалі, використання терміну «доктринальний»  для позначення неофіційної юридичної  кваліфікації (чи кваліфікації злочинів, адміністративних проступків, чи інших деліктів) легше пояснити сформованою науковою традицією, ніж повною відповідністю його семантичного значення сутності позначуваного явища. Адже, як цілком правильно підкреслює О.І. Остапенко, неофіційна кваліфікація може здійснюватись окремими громадянами (останні ж при юридичній оцінці певних фактів дуже рідко виходять з позицій певної правової доктрини).
     Що  стосується думки про юридичну індиферентність  неофіційної кваліфікації, то з нею  категорично не можна погодитись. У ряді випадків саме доктринальна кваліфікація покладається в основу тих чи інших офіційних висновків (приміром, окремі рішення Конституційного суду України базуються на кваліфікації злочинів різними науковими школами).
     І хоча доктринальна кваліфікація не є легальною юридичною оцінкою протиправного діяння і не передбачає юридичних наслідків у конкретній справі, але це зовсім не означає, що така кваліфікація не має жодного юридичного значення. Навпаки, за певних умов вона може стати своєрідним орієнтиром для офіційної кваліфікації усіх подібних випадків.
      ІІ. Аналіз змісту кваліфікації адміністративних деліктів О.І. Остапенко здійснює через  розкриття трьох аспектів цього  явища: адміністративно-правового, соціального  і процесуального. Оскільки міркування вченого щодо кожного із зазначених аспектів становлять неабиякий науковий інтерес, розглянемо їх детально.
       1) На переконання О.І. Остапенка,  адміністративно-правовий аспект  кваліфікації означає “вибір  такої статті адміністративного  Кодексу, яка передбачає відповідальність за вчинені особою протиправні дії. Дія або бездіяльність особи не може бути кваліфікована як адміністративний делікт, якщо в КУпАП відсутня стаття, що прямо передбачає відповідальність за протиправні дії” [10, c. 210].
      У цілому, ідея, згідно з якою адміністративно-правовий аспект кваліфікації полягає у зверненні  до адміністративно-деліктного законодавства, навряд чи може бути всерйоз опонована. Проте, форма вираження даної  ідеї не виглядає такою ж незаперечною. Зведення адміністративно-правового аспекту кваліфікації до вибору статті КУпАП, котра передбачає відповідальність за певний проступок, видається необґрунтованим із двох причин.
      По-перше, кваліфікація не обмежується вибором  статті Особливої частини КУпАП. Вона потребує обов’язкового звернення до цілого ряду статей Загальної частини Кодексу, зокрема, до тих, які визначають: - форми адміністративно-деліктної вини (ст. 10 та 11 КУпАП); - вік адміністративної відповідальності     (ст. 12 і 13 КУпАП) тощо. Як правило, у статтях Особливої частини КУпАП розкриваються тільки зовнішні ознаки конкретних протиправних діянь. Набагато рідше вони характеризують суб’єктивну сторону посягання або спеціальні ознаки його суб’єкта. Але у будь-якому випадку, наскільки б повним не був опис адміністративно-деліктного діяння у статті Особливої частини КУпАП, цих ознак завжди буде недостатньо для констатації складу адміністративного проступку у скоєному. На їх підставі не можна зробити точний висновок про осудність правопорушника, зміст його вини тощо.
      По-друге, на відміну від кримінального  права, єдиним джерелом якого є Кримінальний Кодекс України (див.: ст. 3 КК України), відповідальність за вчинення адміністративних проступків передбачена не лише чинним КУпАП, але й іншими законодавчими актами. На це прямо вказує ст. 2 КУпАП: “Законодавство України про адміністративні правопорушення складається з КУпАП та інших законів України. <…> Питання щодо адміністративної відповідальності за порушення митних правил регулюються Митним Кодексом України” [14]. Тож адміністративно-правовий аспект кваліфікації може полягати не лише у виборі статті Особливої частини КУпАП, а й у зверненні до інших нормативно-правових актів.
      З цієї ж причини не можна визнати  переконливою думку, за якою відсутність у КУпАП відповідної адміністративно-деліктної норми виключає кваліфікацію посягання як адміністративного проступку. Будучи відсутньою у КУпАП, така норма цілком може мати місце в іншому законі (кодексі). І ця обставина  не стане на заваді кваліфікації адміністративного проступку.
      Таким чином, у даному контексті треба  говорити не про одне з джерел адміністративно-деліктного права (КУпАП), а про адміністративно-деліктне законодавство в цілому.
    2) Під соціальним аспектом кваліфікації адміністративних деліктів пропонується розуміти “встановлення, чи є дії (бездіяльність) суспільно небезпечними або шкідливими, і чи необхідно з точки зору адміністративного 
законодавства вважати їх протиправними” [10, c. 215].

      У спрощеному вигляді ідея соціального аспекту кваліфікації може бути розкрита таким чином: спочатку суб’єкт юридичної оцінки здійснює вибір норм адміністративно-деліктного законодавства, які містять ознаки складу конкретного адміністративного проступку. Встановлення відповідності цих ознак до ознак фактичного діяння втілює адміністративно-правовий аспект кваліфікації. Після цього суб’єкт кваліфікації звертається до тих норм Загальної частини КУпАП, які виключають суспільну шкідливість діяння (відповідні адміністративно-деліктні імунітети, закріплені у ст. 14–20 КУпАП). Саме з’ясування обставин, що виключають адміністративну відповідальність (наприклад, стану крайньої необхідності, необхідної оборони тощо), репрезентує соціальний аспект кваліфікації. Адже при цьому робиться висновок про суспільну шкідливість або нешкідливість посягання.
      Треба вказати на дискусійність деяких міркувань О.І. Остапенка з цього  приводу. Вчений пише: “Думається, що більш  важливим (ніж адміністративно-правовий. – О.С.) є соціальний аспект, який відображає первинну, матеріальну ознаку адміністративного делікту. <…> Здійснення за допомогою адміністративно-правових норм соціальної оцінки суспільно-шкідливих дій допомагає вірно розмежовувати делікти, злочини та інші аморальні дії” [10,         c. 215].
      З думкою про перевагу соціального аспекту кваліфікації над її адміністративно-правовим аспектом погодитись доволі важко. Для більш повного усвідомлення подальших висновків розглянемо витоки цієї ідеї.
      Остання базується на тому, що навіть за повної тотожності ознак діяння та ознак конкретної адміністративно-деліктної норми (реалізується адміністративно-правовий аспект кваліфікації) може бути виявлено обставини, які виключають суспільну шкідливість скоєного (відповідно, реалізується соціальний аспект кваліфікації). Єдиним можливим результатом кваліфікації у даному випадку є висновок про відсутність ознак складу проступку у вчиненому діянні. Оскільки такий висновок робиться на основі соціального (а не адміністративно-правового) аспекту кваліфікації, то саме цей аспект і пропонується вважати більш важливим та значущим.
      На  перший погляд, подібний хід міркувань є достатньо логічним, але він не може свідчити про другорядність адміністративно-правового аспекту кваліфікації.
      Дійсно, відсутність у діянні ознак суспільної шкідливості унеможливлює його остаточну кваліфікацію, навіть якщо воно має зовнішні ознаки проступку, закріпленого у конкретній адміністративно-деліктній нормі; але не може кваліфікуватись як делікт діяння, котре завдає реальну шкоду суспільним відносинам, але не передбачене жодною адміністративно-деліктною нормою.
      Якщо  у ході реалізації адміністративно-правового  аспекту кваліфікації буде з’ясовано, що жодна адміністративно-деліктна норма не передбачає відповідальності за вчинене діяння, то навіть очевидна суспільна шкідливість останнього не зможе вплинути на остаточний висновок про відсутність складу делікту.
      З цього випливає таке положення: адміністративно-правовий та соціальний аспекти кваліфікації мають однаково важливе значення для юридичної оцінки скоєного. Негативний висновок щодо будь-якого з цих  аспектів виключає кваліфікацію адміністративного проступку в цілому. Відповідно жоден із них не має пріоритетного значення щодо іншого.
      Взагалі, розмежування адміністративно-правового  та соціального аспектів кваліфікації носить умовний, суто теоретичний характер. На практиці розділити зазначені аспекти неможливо. Висновок про суспільну шкідливість діяння завжди здійснюється шляхом звернення до відповідних адміністративно-правових норм (тобто у ході реалізації адміністративно-правового аспекту кваліфікації). І навпаки, констатація наявності у фактичному діянні передбачених законом ознак складу адміністративного делікту неодмінно супроводжується висновком про його суспільну шкідливість (котрий породжується соціальним аспектом кваліфікації).
      Що  стосується твердження про те, що соціальний аспект кваліфікації сприяє правильному розмежуванню деліктів, злочинів та інших аморальних дій, то воно також є справедливим лише частково.
      У ході реалізації соціального аспекту  кваліфікації через звернення до норм Загальної частини КУпАП з’ясовується наявність або відсутність ознак, що виключають адміністративну відповідальність за скоєне. За допомогою таких ознак, як крайня необхідність (ст. 18 КУпАП), необхідна оборона (ст. 19 КУпАП) та неосудність (ст. 20 КУпАП) адміністративні делікти відмежовуються від інших суспільно-нейтральних та суспільно-корисних дій (бездіяльності). Звернення до змісту ст. 15 КУпАП “Відповідальність військовослужбовців та інших осіб, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів…” допомагає розмежувати адміністративні й дисциплінарні делікти. Констатація недосягнення суб’єктом посягання віку адміністративної відповідальності (ст. 12 КУпАП) дозволяє чітко розділити адміністративний делікт та аморальні дії малолітньої особи. В усіх цих випадках автор цілком правий.
      Проте норми Загальної частини КУпАП  практично не містять ознак, які  дозволяють відмежувати адміністративний проступок від злочину. Очевидно, таке розмежування може бути здійснене  лише на основі порівняння норми Особливої  частини Кримінального Кодексу  України та адміністративно-деліктної норми, яка передбачає відповідальність за конкретний делікт (тобто у ході адміністративно-правового аспекту кваліфікації).
      Наприклад, для того, щоб розмежувати адміністративно-деліктне та злочинне викрадення чужого майна, необхідно зіставити ознаки фактичного діяння із ознаками ст. 51 КУпАП “Дрібне викрадення чужого майна” і ст. 185 КК України “Крадіжка”. Основний критерій диференціації дрібного викрадення майна та крадіжки відображений у примітці до ст. 51 КУпАП: “Викрадення чужого майна вважається дрібним, якщо його вартість на момент вчинення правопорушення не перевищує трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”.
      Аналогічно  здійснюється розмежування інших суміжних злочинів та адміністративних проступків: “Дрібного хуліганства” (ст. 173 КУпАП) і “Хуліганства” (ст. 296 КК), “Порушення законодавства про державну таємницю” (ст. 212-2 КУпАП) і “Втрати документів, що містять державну таємницю” (ст. 329 КК), “Невиконання батьками обов’язків щодо виховання дітей” (ст. 184 КУпАП) та “Злісного невиконання обов’язку по догляду за дитиною” (ст. 166 КК) тощо.
      3) Процесуальний аспект кваліфікації адміністративного проступку          О.І. Остапенко визначає як “закріплення прийнятого рішення 
про деліктність у статтях КУпАП України через відповідні процесуальні 
документи: протокол про адміністративне правопорушення; постанову в справі про адміністративне правопорушення та ін.” [10, c. 216].

      Подібне формулювання процесуального аспекту  кваліфікації видається дещо неоднозначним  та ускладненим для наукового  сприйняття: а) воно може породити хибне  уявлення про можливість закріплення  процесуального рішення у чинному КУпАП; б) термін «деліктність» зазвичай використовується у загально-деліктологічному сенсі (по аналогії з кримінологічним терміном «злочинність»); в) відповідальність за адміністративні проступки передбачена не лише КУпАП, а й іншими законодавчими актами, тощо.
      З нашої точки зору, значно простіше і точніше суть аналізованого  явища здатна передати така дефініція: “процесуальний аспект кваліфікації – це закріплення у процесуальних  документах висновку про наявність  у вчиненому діянні ознак складу адміністративного проступку, передбаченого чинним законодавством про адміністративну відповідальність”.
      На  цьому стислий аналіз дисертації О.І. Остапенка (у частині, що стосується проблем кваліфікації адміністративних проступків) може бути завершений. У  подальшому галузева теорія кваліфікації була розвинута О.І. Остапенком у монографії “Кваліфікація адміністративних правопорушень” [15].
      Вказана робота стала першими (і єдиним на сьогодні) вітчизняним монографічним  дослідженням відповідної проблематики. Особливою науковою значущістю характеризуються ті її положення, які стосуються: – стадій кваліфікації; – місця кваліфікації у процесі застосування адміністративно-деліктних норм; – логічної послідовності встановлення ознак складу адміністративної делікту в ході кваліфікації та ін.
      Значна  увага у монографії приділяється питанням адміністративно-правової кваліфікації на різних стадіях провадження у справах про адміністративні проступки. Автор приєднується до думки радянських вчених О.М. Якуби та       О.П. Корєнєва, які виділяють шість стадій адміністративно-деліктного провадження: 1) складення протоколу про адміністративний проступок;                  2) порушення справи про адміністративний проступок; 3) розгляд справи і винесення постанови; 4) оскарження постанови; 5) опротестування постанови;        6) виконання постанови про накладення адміністративного стягнення [16, с. 184; 17, с. 239-251]. Одночасно констатується наявність кваліфікації адміністративного проступку на кожній із названих стадій [15, с. 45, 46]. На нашу думку, останнє твердження є цілком незаперечним.
      У теорії адміністративного права  не існує єдності поглядів на кількість  та зміст стадій провадження у  справах про адміністративні  проступки. Так, видатний вчений, професор В.К. Колпаков виділяє шість стадій провадження, але вкладає у них інший зміст: 1) порушення справи; 2) розслідування справи; 3) розгляд справи;   4) винесення постанови; 5) перегляд постанови; 6) виконання постанови [0, с. 470–479]. В.Б. Авер’янов, Ю.П. Битяк та М.М. Тищенко розрізняють чотири стадії: 1) порушення справи про адміністративне правопорушення; 2) роз-гляд справи про адміністративне правопорушення та прийняття рішення; 3) ос-карження і опротестування постанови по справі про адміністративне правопорушення; 4) виконання рішення, застосування адміністративного стягнення [19, c. 519; 20, с. 202; 21, с. 166]. Виділити попереднє адміністративне розслідування в окрему стадію провадження пропонує М.Ф. Стахурський [0, с. 164]. В.А. Юсупов нараховує сім стадій: 1) порушення справи; 2) збір і вивчення потрібної інформації; 3) попереднє вивчення матеріалів справи; 4) вибір норм права, що підлягають застосуванню; 5) розгляд справи органами, що правомочні приймати рішення; 6) розгляд скарг і прийняття кінцевого рішення;    7) виконання рішення у справі [0, с. 34-35]. І навпаки лише дві стадії адміністративно-деліктного провадження вирізняє російський правник А.Б. Агапов [0, с. 233].*
      Проте яке б число стадій провадження  не виділялося у літературі, які  б критерії не покладались в основу відповідних класифікацій, вихідні принципи розуміння кваліфікації адміністративного проступку завжди залишаються незмінними: а) кваліфікація має місце тільки там, де відбувається логічний процес зіставлення ознак фактичного діяння та ознак адміністративно-деліктної норми (норм); б) кваліфікація як цілісне явище і завершений процес не може мислитись без процесуального закріплення своїх результатів.
      Таким чином, неможливо стверджувати, що кваліфікація у повному обсязі здійснюється на стадіях: - збору або вивчення інформації; - вибору норми, належної для застосування (вже сама ідея віднесення цієї логічної операції до стадій провадження виглядає достатньо суперечливою); - розгляду справи (у випадку, якщо прийняття постанови у справі також виділяється в окрему стадію провадження); - порушення адміністративної справи (якщо ця стадія відокремлюється від стадії складення протоколу про адміністративний проступок) і т.п. Адже усі ці стадії не “увінчуються” процесуальними документами, які б містили формулу адміністративно-правової кваліфікації. Таким чином, на вказаних стадіях можна говорити про елементи кваліфікації, її етапи, але не про кваліфікацію в цілому.
      Так само важко віднайти ознаки кваліфікації на стадії виконання постанови про  накладення адміністративного стягнення. Очевидно, що на цій стадії адміністративно-деліктного провадження відсутнє не лише офіційне закріплення висновків кваліфікації, а й сам процес юридичної оцінки посягання. Остаточна кваліфікація здійснюється раніше — на стадії прийняття постанови у справі або на стадії її перегляду (у разі наявності).
      Отже, є достатньо підстав стверджувати, що повноцінна кваліфікація адміністративного  проступку здійснюється не на всіх можливих стадіях адміністративно-деліктного провадження, а лише на тих, де юридична оцінка скоєного виражається в офіційній формулі кваліфікації.
      Окреме  місце серед фундаментальних  досліджень проблем адміністративно-правової кваліфікації займають наукові праці  Т.О. Гуржія. У численних публікаціях  цього вченого явище кваліфікації розглядається через призму загальних категорій логіки та філософії. Особлива увага приділяється методології дослідження кваліфікації; встановленню реального обсягу й змісту відповідного поняття; формулюванню його дефініції; побудові різноманітних класифікацій; з’ясуванню співвідношення кваліфікації із суміжними явищами правової дійсності та ін.
      На  нашу думку найбільш значущими висновками Т.О. Гуржія у сфері галузевої  кваліфікації є такі:
      1. Поняття «адміністративно-правова  кваліфікація» та «кваліфікація адміністративного проступку» розглядаються не як синоніми, а як клас і підклас (рід і вид). На думку Т.О. Гуржія, подібна постановка питання обумовлена тим, що у процесі юридичної оцінки фактичного діяння можна дійти до висновку про відсутність у скоєному ознак адміністративного проступку. Проте, як пише вчений, і такого роду кваліфікацію треба вважати адміністративно-правовою, адже оцінювалося посягання, яке має, принаймні, зовнішню подібність із адміністративним деліктом, і висновок був зроблений на підставі порівняння фактичних ознак скоєного та ознак, передбачених нормами адміністративного законодавства. Таким чином, кваліфікація адміністративного делікту є лише окремим випадком адміністративно-правової кваліфікації, певним рівнем її конкретизації [0, с. 219].
      Зауважимо, що аналогічну точку зору висловлюють  і деякі теоретики кримінального  права. Так, В.О. Навроцький стверджує: “Кримінально-правова кваліфікація не полягає лише у кваліфікації злочину. Вона здійснюється щодо будь-якого  діяння, яке містить хоча б формальні ознаки злочину. Можна стверджувати, що поняття «правова кваліфікація», «кримінально-правова кваліфікація» та «кваліфікація злочину» співвідносяться як загальне, особливе і одиничне. Причому про те, що мала місце кваліфікація саме злочину, можна стверджувати лише після завершення процесу кримінально-правової кваліфікаці ” [1, c. 92].
      Нерідко у ході юридичної оцінки ознаки одного й того самого діяння зіставляються  з нормами різних галузей права. Приміром, при кваліфікації викрадення чужого майна уповноважений суб’єкт може одночасно звертатись до норм кримінального права (185 КК “Крадіжка”), адміністративного права (ст. 51 КУпАП “Дрібне викрадення чужого майна”), а також до норм про дисциплінарну відповідальність (наприклад, у випадку вчинення дрібної крадіжки співробітником ОВС).
      Очевидно, що до встановлення остаточного висновку кваліфікації така юридична оцінка матиме цілковите право вважатись як адміністративно-правовою, так і  кримінально-правовою або дисциплінарно-правовою. Такому підходу бракує певної визначеності. Адже при констатації у діянні ознак певного делікту (злочину, адміністративного проступку, дисциплінарного проступку), ймовірно доведеться визнавати, що кваліфікація злочину є результатом не лише кримінально-правової, а й адміністративно-правової кваліфікації; кваліфікація адміністративного проступку –наслідком кримінально-правової чи дисциплінарно правової кваліфікації (а не тільки адміністративно-правової) і т.д. Подібні висновки видаються алогічними.
      Приєднуючись  до ідеї про методологічну важливість наукового розгляду кваліфікації адміністративного проступку у розрізі філософських категорій загального, особливого та одиничного, маємо висловити дещо відмінне бачення деяких її аспектів. На нашу думку, розширення обсягу поняття «адміністративно-правова кваліфікація», тобто його відмежування від поняття «кваліфікація адміністративного проступку» є недоцільним.
      На  попередньому етапі кваліфікації (до прийняття остаточного висновку) ознаки одного й того самого юридичного факту можуть стосуватись різних галузей вітчизняного права. Відповідна юридична оцінка завжди носитиме полігалузевий (загальноправовий) характер. А отже, немає вагомих причин відмовлятись від використання загальновизнаного поняття «юридична кваліфікація». Нагадаємо, що під останнім прийнято розуміти “ юридичну оцінку усієї сукупності фактичних обставин справи шляхом віднесення конкретного випадку до певних юридичних норм” [26, с. 366; 27, с. 160; 28, с. 253; 29, с. 194; 30, с. 394; 31, с. 130]. Вважаємо, що саме це поняття (а не його галузеві аналоги) найточніше і без жодних внутрішніх суперечностей відображає попередній аспект юридичної оцінки.
      2. У роботах Т.О. Гуржія відзначається  логічна непослідовність ототожнення  співвідношення понять «кваліфікація  адміністративного проступку» та «юридична кваліфікація» як частини й цілого. При цьому доводиться наявність між ними відносин видо-родової субординації [3, с. 183].
      Така  думка є цілком справедливою. Кваліфікація адміністративного проступку –  це вид, а не частина (етап) юридичної кваліфікації. Постановка знаку рівності між співвідношеннями “вид-рід” та “частина-ціле” є логічно некоректною. Частина є структурною одиницею цілого, елементом єдиної системи. Без частини ціле продовжує існувати, але втрачає певні свої якості (порушується загальна закономірність функціонування системи). Натомість співвідношення роду й виду – це відношення між класами (множинами предметів, що володіють певними спільним властивостями). Вид – це особливе у загальному. Він не мислиться у відриві від загального. Не існує юридичної кваліфікації окремо від своїх конкретних проявів: кваліфікації адміністративних проступків, кваліфікації злочинів, кваліфікації дисциплінарних проступків.
      З цього приводу дещо образний, але  достатньо наочний приклад наводить відомий фахівець теорії логіки О.А. Івін: “Для кожного виду справедливо усе те, що ми стверджуємо по відношенню до роду. І хвойні дерева, і листяні – це дерева. І щодо перших, і щодо других вірно усе, що стосується дерев взагалі. Але частини, які утворюються внаслідок розчленування дерева, вже не вважаються деревом. Про крону, стовбур чи коріння неможливо сказати: “Це – дерево”, загальну характеристику дерев не можна поширити на частини окремого дерева…” [32, с. 94]
     3. Розвиваючи ідею видо-родових відносин між поняттями «юридична кваліфікація» та «кваліфікація адміністративних проступків», Т.О. Гуржій уперше окреслює формально-логічні засади формулювання відповідних дефініцій. З цього приводу дослідник зауважує: “Очевидним є той факт, що навіть найретельніше вивчення кваліфікації адміністративних проступків не може бути визнаним таким, що всебічно і повно розкриває сутність даного явища, якщо воно відбувається при ігноруванні логічного та філософського розуміння структури поняття. Між тим, наявність досконалих доктринальних визначень, що відповідають вимогам формальної логіки, безперечно є капіталом будь-якої науки, у тому числі – науки адміністративного права” [2, c. 11].
     4. Як слушно зазначає Т.О. Гуржій, розгляд явища адміністративно-правової кваліфікації у сучасному адміністративному праві не може проводитися в обхід його матеріально-правового аспекту, котрий полягає у такому:
      а) кваліфікація адміністративного проступку  є частиною діяльності суб’єктів  адміністративної юрисдикції, вона включає вибір, встановлення норми, яка підлягає застосуванню у конкретному випадку;
      б) обов’язковою є констатація того, що у скоєному є ознаки саме застосованої норми, і посягання не може бути оцінене  як інший проступок чи злочин (розмежування проступків та відмежування від злочинів);
      в) наявне офіційне закріплення в процесуальних  документах висновку про кваліфікацію адміністративного проступку за конкретною нормою (нормами) адміністративного  права [32, c. 15].
      Загалом, наведене положення досить повно розкриває матеріально-правовий аспект кваліфікації адміністративного делікту. Виняток становить хіба що його останній пункт, адже документальне закріплення формули кваліфікації виражає не матеріально-правовий, а процесуальний аспект юридичної оцінки посягання.
      5. Автор піддає обґрунтованій критиці  неодноразово висловлювану в  галузевій літературі точку зору, згідно з якою поняття «юридична  кваліфікація» та «кваліфікація  делікту» співвідносяться як  загальне та одиничне [32, с. 12].
      На  підтримку цієї ідеї зауважимо, що уява про кваліфікацію адміністративного  делікту як про окремий випадок  юридичної кваліфікації, зовсім не означає автоматичного віднесення її до категорії одиничного. Кваліфікація адміністративного проступку –  поняття достатньо універсальне. Воно охоплює будь-які можливі випадки кваліфікації конкретних адміністративних проступків, а отже є узагальнюючим класом – категорією “особливого”.
      Що  ж до категорії одиничного, то її завжди репрезентує кваліфікація конкретного  юридичного факту, індивідуального у сукупності своїх іманентних характеристик (наприклад, одиничним по відношенню до загального поняття «юридична кваліфікація» та особливого «кваліфікація адміністративного делікту» буде випадок кваліфікації за ст. 166-2 КУпАП угоди, спрямованої на встановлення монопольних цін, яка була укладена між підприємцями В. і К.       12 січня 2007 року о 1800).
      Завершуючи  аналіз наукових праць вітчизняних  дослідників адміністративно-правової кваліфікації, можемо констатувати, що за останні десять років теорія адміністративного права зробила важливий крок у напрямку остаточного з’ясування структури, змісту, обсягу та закономірностей галузевої кваліфікації. Постійне зростання уваги до відповідної проблематики є   свідченням актуальності завдань, поставлених у цьому дослідженні.

      1.2. Види адміністративно-правової кваліфікації

 
     Як  зазначено у теорії юридичної  логіки, найважливішими характеристиками будь-якого поняття є його зміст  та обсяг [42, с. 358; 0, с. 36]. Це правило справедливе і щодо поняття кваліфікації адміністративного делікту. Лише через розкриття категорій змісту та обсягу може бути здійснена досконала наукова характеристика останнього. Якщо шляхом формулювання дефініції кваліфікації адміністративного делікту ми встановили зміст відповідного поняття, то методом логічного поділу – визначимо його реальний обсяг.
     Обсяг поняття – це узагальнений у ньому клас предметів, кожний із яких має ознаки, зафіксовані у даному понятті. Шляхом логічного поділу обсягу у загальному (родовому) понятті «кваліфікація адміністративного делікту» виділяються підпорядковані поняття – види галузевої кваліфікації. Операція поділу (класифікація) є основою для з’ясування їх природи та юридичного змісту, а також сприяє правильному конструюванню відповідних дефініцій [3, с. 180]. Крім того, як наголошує В.О.Навроцький, визначення обсягу поняття кваліфікації делікту дозволяє з’ясувати його співвідношення з деякими суміжними поняттями, допомагає якомога повніше розкрити його зміст через вказівку на те, які складові його утворюють [1, с. 53, 54].
      При логічному поділі поняття вирішальне значення має правильний вибір “видостворюючої” ознаки (критерію поділу). Критерій класифікації має бути істотним та значущим (не допускається покладення в основу поділу ознак, що можуть належати, а можуть і не належати предметові, а також ознак, які не виражають його сутності).
      Водночас  науково обґрунтованою класифікацією  може вважатись лише та, при побудові якої було дотримано основні правила логічного поділу понять:
     1. Поділ повинен бути співмірним видові поняття повністю включаються до поняття «кваліфікація адміністративного проступку» і вичерпують його (сума обсягів видових понять повинна дорівнювати обсягові подільного поняття);
     2. Члени поділу повинні взаємно  виключати один одногоналежність до одного різновиду автоматично виключає належність до іншого (так, кваліфікація адміністративних проступків із формальним складом унеможливлює віднесення до відповідного поняття кваліфікації проступків із матеріальними складами);
     3. Поділ повинен бути безперервнимце правило вимагає не переходити від вихідного поняття до однопорядкових видів, але не до підвидів цих видів (буде помилкою виділяти у рамках єдиного поділу поняття «кваліфікація адміністративного проступку» такі види, як «кваліфікація адміністративних проступків, які посягають на власність» (Глава 6 КУпАП), «кваліфікація адміністративних проступків у сільському господарстві» (Глава 9 КУпАП) та «кваліфікація зловживання монопольним становищем на ринку» (ст. 166-1 КУпАП));
     4. При одному й тому ж поділі  потрібно застосовувати одну  і ту саму основукласифікація видів галузевої кваліфікації на кожному етапі логічного поділу повинна здійснюватись за єдиним незмінним критерієм;
      5. Повинен бути дотриманий закон  оберненого співвідношення обсягу  та змісту понять. Вказаний закон  базується на двох логічних  постулатах: а) обсяг родового  поняття є ширшим і повністю  охоплює обсяги видових понять; б) зміст родового поняття, навпаки, є вужчим і повністю включається до змісту будь-якого із своїх видів. Іншими словами, у видовому понятті завжди повинні бути наявні усі ознаки, властиві поняттю родовому [34, с. 54–60].
      Але перш ніж перейти до вибору належних критеріїв поділу та побудови відповідних класифікацій, розглянемо вже виділені у науковій літературі різновиди адміністративно-правової кваліфікації. Треба зазначити, що даному питанню лише деякі дослідники приділяють серйозну увагу.
      Як  уже зазначалось у цьому розділі (див.: п. 1.1), О.І. Остапенко поділяє кваліфікацію адміністративних проступків на офіційну та неофіційну. Зрозуміло, що критеріями такого поділу є юридична значущість кваліфікації, коло суб’єктів юридичної оцінки, документальне закріплення її результатів тощо.
        Аналіз класифікації, побудованої  О.І. Остапенком, дозволяє зробити  висновок про її невідповідність  правилам логічного поділу понять. Одразу треба зауважити, що  у даному випадку не йдеться  про сам факт поділу кваліфікації  адміністративних проступків на офіційну та неофіційну (така класифікація є традиційною в юриспруденції і жодних зауважень не викликає). Дискусійний характер має її авторська інтерпретація, а саме зміст, який вкладається у родове та видові поняття.
      Вище  ми досліджували дефініцію поняття «кваліфікація адміністративного проступку», сформульовану О.І. Остапенком. Нагадаємо, що під останньою пропонується розуміти встановлення і процесуальне закріплення точної відповідності між ознаками вчинених дій чи бездій і ознаками складу делікту, передбаченого адміністративним законодавством.
      Отже, саме у такому сенсі вчений розглядає  загальне (родове) поняття кваліфікації адміністративного проступку. Крім того, елементом його змісту він  вважає процесуальне закріплення результату кваліфікації. Отже, відповідно до законів логіки, дана ознака повинна бути іманентною будь-якому різновиду адміністративно-правової кваліфікації, у тому числі неофіційній кваліфікації адміністративного проступку.
      У дійсності ж цього не відбувається і відбуватись не може. Навіть сама ідея про офіційне закріплення висновків неофіційної кваліфікації містить у собі протиріччя. Таким чином, подібний підхід до класифікації видів галузевої кваліфікації повністю суперечить вже згадуваному логічному закону оберненого співвідношення обсягу та змісту понять. Наділяючи рід (кваліфікацію адміністративного проступку) певною ознакою (процесуальне закріплення), автор не включає цю саму ознаку у зміст виду (неофіційної кваліфікації адміністративного проступку).
      Найбільш  повну класифікацію видів адміністративно-правової кваліфікації у своїх роботах надає Т.О. Гуржій. На думку цього вченого, “при поділі поняття кваліфікації адміністративних деліктів на види доцільно керуватися наявними доктринальними класифікаціями складів адміністративних деліктів. Треба враховувати також особливості кваліфікації окремих видів адміністративних деліктів, які відображені в нормах чинного адміністративного законодавства” [32, c. 23].
     Так, залежно від обов’язковості суспільно шкідливих наслідків для об’єктивної сторони складу делікту Т.О. Гуржій розмежовує кваліфікацію адміністративних деліктів із формальними складами та кваліфікацію адміністративних деліктів із матеріальними складами. За критерієм суб’єкта посягання він виділяє: – кваліфікацію адміністративних деліктів окремих громадян (особисті склади адміністративних деліктів); – кваліфікацію адміністративних деліктів, скоєних посадовими особами (службові склади). Відповідно до форми вини ним розрізняється – кваліфікація адміністративних проступків, вчинених умисно та кваліфікація необережних адміністративних проступків.
     На  нашу думку, остання класифікація може бути продовжена за рахунок подальшого поділу видів адміністративно-правової кваліфікації на підвиди. У межах  кваліфікації умисних адміністративних деліктів варто виділити такі підвиди, як кваліфікація деліктів, вчинених із прямим наміром та кваліфікація деліктів, вчинених із непрямим наміром. Поняття кваліфікації необережних адміністративних деліктів відповідно поділяється на кваліфікацію проступків, вчинених через протиправну самовпевненість та кваліфікацію проступків, вчинених через протиправну недбалість.
     Крім  матеріально-правових критеріїв, Т.О. Гуржій покладає в основу класифікації видів  адміністративно-правової кваліфікації критерії процесуального характеру. За ознакою уповноваженого суб’єкта кваліфікації виділяються:– квалі-фікація, здійснювана адміністративними комісіями при виконавчих комітетах місцевих рад; – кваліфікація, здійснювана виконкомами місцевих рад;  – квалі-фікація, здійснювана районними (міськими) судами (суддями); – кваліфікація, здійснювана органами внутрішніх справ; – кваліфікація, здійснювана органами державних інспекцій; кваліфікація, здійснювана іншими уповноваженими органами (посадовими особами). Згідно із типом суб’єкта юридичної оцінки кваліфікація адміністративного проступку ділиться на колегіальну та одноособову.
     З нашої точки зору, процесуальним  критерієм відповідної класифікації може слугувати також стадія провадження, на якій відбувається адміністративно-правова  кваліфікація. За цією ознакою можемо виділити:
    1)  кваліфікація адміністративного проступку, яка має місце на стадії порушення справи (складання протоколу);
    2)  кваліфікація адміністративного проступку, яка має місце на стадії розслідування справи;
    3)  кваліфікація адміністративного проступку, яка має місце на стадії розгляду справи та винесення постанови про накладення адміністративного стягнення;
    4)  кваліфікація адміністративного проступку, яка має місце на стадії перегляду постанови у справі.
     Ще  одним процесуальним критерієм класифікації може вважатись порядок внесення змін у проведену кваліфікацію. Очевидно, що кваліфікація адміністративного проступку, здійснена на стадії порушення справи, у ході подальшого розслідування може бути змінена. Теж саме стосується кваліфікації, котра має місце на стадії розслідування – її результати можуть бути переглянуті на наступних стадіях провадження. Тож за цим критерієм пропонуємо розрізняти попередню та остаточну кваліфікацію адміністративного делікту.
     Повертаючись  до матеріально-правових критеріїв класифікації видів адміністративно-правової кваліфікації, неможливо не звернути увагу на ознаку родового об’єкта посягання. Останній може бути покладений в основу поділу кваліфікації на такі різновиди:
    кваліфікація адміністративних проступків у галузі охорони праці і здоров’я населення;
    кваліфікація адміністративних проступків, що посягають на власність;
    кваліфікація адміністративних проступків у галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури;
    кваліфікація адміністративних проступків у галузі промисловості, будівництва, використання електричної і теплової енергії;
    кваліфікація адміністративних проступків у галузі сільського господарства;
    кваліфікація адміністративних проступків на транспорті, у галузі шляхового господарства і зв’язку і т.д.
       За джерелами адміністративно-деліктного  права можемо виділити:
    кваліфікацію адміністративних проступків, відповідальність за які перед- бачена КУпАП;
    кваліфікацію адміністративних проступків, відповідальність за які перед- бачена Митним кодексом України;
    кваліфікацію адміністративних проступків, відповідальність за які перед- бачена законами України.
     Згідно  з критерієм наявності/відсутності  додаткових кваліфікуючих ознак  у складі проступку, адміністративно-правова  кваліфікація поділяється на:
    кваліфікацію адміністративних проступків із простими складами;
    кваліфікацію адміністративних проступків із кваліфікованими складами;
    кваліфікацію адміністративних проступків із особливо кваліфікованими складам;
    кваліфікацію адміністративних проступків із привілейованими складами.
     За  характером адміністративно-деліктного діяння кваліфікацію адміністративних проступків можна поділити на кваліфікацію простих адміністративних проступків та кваліфікацію складних адміністративних проступків.
     У свою чергу, видове поняття «кваліфікація складних адміністративних проступків» може поділятися на підвиди: – кваліфікація триваючих адміністративних проступків; – кваліфікація продовжуваних адміністративних проступків тощо.
     Перелік видів адміністративно-правової кваліфікації можна продовжувати до нескінченності. Вибір критеріїв класифікації, число ступенів поділу, подрібненість видових понять, можуть обмежуватись лише метою конкретного дослідження.
 

РОЗДІЛ 2

ЮРИДИЧНА  ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОВЖИВАННЯ МОНОПОЛЬНИМ (ДОМІНУЮЧИМ) СТАНОВИЩЕМ НА РИНКУ: СУЧАСНИ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

 
 
      У теорії права прийнято виділяти п’ять  різновидів юридичної відповідальності: кримінальну, цивільно-правову, адміністративну, дисцип- лінарну, матеріальну [35, с. 359; 36, с. 306]. Іноді до цього переліку включають конституційно-правову і господарську відповідальність, що є досить обгрунтовано. [37, с. 29-43; 38, с. 146].
      Аналіз  вітчизняного законодавства показує, що зловживання монопольним (домінуючим) становищем сьогодні є предметом  двох видів юридичної відповідальності: господарсько-правової та адміністративної.
      1. Господарська відповідальність є головним інструментом протидії зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку. Тільки у   2006 році органами Антимонопольного комітету України було виявлено та припинено 2008 монополістичних зловживань на ринках житлово-комунальних, адміністративних послуг, паливно-енергетичного, агропромислового комплексів (зокрема, продуктів харчування), пасажирських перевезень, телекомунікаційних послуг і зв’язку. Внаслідок застосування господарських санкцій протягом минулого року було попереджено прямі втрати юридичних та фізичних осіб у розмірі 103,82 млн грн, відшкодовано збитки потерпілим від монополістичних зловживань у розмірі 26,25 млн. грн., захищено законні інтереси мільйонів споживачів у різних регіонах країни [39].
      Правові основи господарсько-правової відповідальності за зловживання монопольним (домінуючим) становище на ринку регламентуються  Господарським кодексом України  (даліГКУ) та Законом України “Про захист економічної конкуренції”. У даному випадку названі акти конкурентного законодавства мають ряд спільних рис: вони обидва конкретизують зміст монополістичних зловживань (ст. 29 ГКУ та ст. 13 Закону), містять перелік санкцій, які накладаються за ці зловживання (ст.ст. 251, 253 ГКУ та ст.ст. 51, 53 Закону); визначають суб’єктів, уповноважених розглядати відповідні господарські справи (ст. 257 ГКУ та Розділ VII Закону); а також окреслюють загальні засади адміністративної відповідальності за зловживання монопольним (домінуючим) становищем посадових осіб і громадян-підприємців (ст. 252 ГКУ та ст. 54 Закону).
      Але, в цілому, положення ГКУ і Закону про захист економічної конкуренції (у частині регулювання господарської  відповідальності за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку) суттєво різняться. Умовно ці відмінності можна поділити на дві групи:
      1) відмінності, зумовлені правилами  нормотворення. Так, наприклад,  Закон “Про захист економічної  конкуренції” (на відміну від  ГКУ) детально регламентує процесуальний аспект притягнення суб’єктів домінуючого становища за вчинення монополістичних зловживань: розділи VІІ та ІХ цього Закону визначають порядок порушення, розгляду і вирішення відповідних господарських справ, порядок виконання, перегляду та оскарження рішень у цих справах. Включати аналогічні положення до ГКУ недоцільно, оскільки відомо, що дублювання змісту юридичних норм у різних правових актах часто веде до невиправданого нагромадження нормативного матеріалу.
      До  цієї ж групи відмінностей можна віднести: – конкретизацію у Законі “Про захист економічної конкуренції” розмірів санкцій норм, що встановлюють господарську відповідальність за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку, а також порядку їх обчислення; – визначення у Законі “Про захист економічної конкуренції” величини відшкодування збитків, завданих суб’єктам господарювання, продавцям, покупцям або споживачам внаслідок монополістичних зловживань, та ін.
      2) відмінності, зумовлені вадами  юридичної техніки. Попри взаємодоповнюючий характер ГКУ і Закону про захист економічної конкуренції (у частині регламентації господарської відповідальності за вчинення монополістичних зловживань), деякі положення цих законодавчих актів характеризуються певною неузгодженістю і контрадикторністю. Такі відмінності є серйозним недоліком вітчизняного конкурентного законодавства. В окремих випадках вони суттєво перешкоджають правильній кваліфікації правопорушень, належному застосуванню матеріальних і процесуальних норм господарського права.
      Розглянемо  зазначені відмінності детально:
      – по-перше, значно різняться поміж  собою переліки монополістичних  зловживань, закріплені у ст. 13 Закону про захист економічної конкуренції  та  ст. 29 ГКУ (див. попередній параграф цієї роботи). Так, наприклад, ст. 29 ГКУ не відносить до монополістичних зловживань випадки усунення конкурентів із ринку, відмови від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел тощо. Очевидно, що внаслідок можливих законодавчих змін відповідна різниця може збільшуватись і надалі. Тим більше, що один із цих переліків (перелік ГКУ) законодавець сконструював як абсолютно вичерпний, а інший (перелік Закону “Про захист економічної конкуренції”) – як примірний та такий що не охоплює усіх можливих монополістичних зловживань.
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.