На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Контрольная ТНК розвиток мжнародних виробничих зв'язкв. Суть економчної нтеграцї, вропейський Союз як її приклад. Сутнсть форми мжнародного подлу прац. нтернацоналзаця та глобалзаця економчного розвитку. Основн способи виходу на зовншн ринки.

Информация:

Тип работы: Контрольная. Предмет: Междун. отношения. Добавлен: 28.09.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Міністерство освіти і науки України
Національний університет харчових технологій
Кафедра маркетингу
Контрольна робота
з дисципліни: “Міжнародний маркетинг”
Виконав:
студент 6 курсу
(з.ф.н.) спеціальність МЗЕД
Меркулов Олександр
Перевірив:
Викладач
Крайнюченко Ольга Феодосіївна
Київ - 2009
Зміст

Теоретичне питання 8. Мотиви та етапи інтернаціоналізації підприємства
Теоретичне питання 40. Основні типи стратегій виходу на зарубіжні ринки
Задача
Список використаної літератури
Теоретичне питання 8. Мотиви та етапи інтернаціоналізації підприємства

Інтернаціоналізація господарського життя в сучасних умовах
Міжнародний поділ праці, науково-технічне і виробниче співробітництво
Система міжнародних економічних відносин формується на основі інтернаціоналізації продуктивних сил, яка у свою чергу виростає із міжнародного поділу праці (МПП). Суть міжнародного (як і будь-якого) поділу праці полягає у єдності двох процесів - розчленування й об'єднання виробництва, відособлення і спеціалізації різних видів трудової діяльності, в їх взаємодії, взаємодоповненні. Міжнародний поділ праці здійснюється з метою підвищення ефективності виробництва, економії затрат суспільної праці, раціонального розміщення продуктивних сил.
Спочатку визначальними факторами міжнародного поділу праці були природні фактори: відмінності між країнами в наявності природних багатств, грунтово-кліматичні умови, географічне положення, розміри трудових ресурсів. Але у другій половині XX ст. в умовах НІР головним фактором формування МПП стає науково-технічний прогрес, рівень розвитку продуктивних сил у різних країнах, стан їх науки й техніки. Зменшення значення природних і географічних факторів для МПП особливо очевидне на прикладі Японії і нових індустріальних країн - Південної Кореї, Тайваню, Сінгапуру, Гонконгу. Міжнародна спеціалізація цих країн практично не пов'язана ні з наявністю у них природних ресурсів, ні навіть з їх географічним положенням.
Другим напрямом впливу НТР на МПП стало обмеження можливості окремих країн створити надміру багатогалузеві національні промислові комплекси. Сьогодні номенклатура продукції, особливо промислових галузей, настільки велика, що жодна країна не зможе забезпечити економічно вигідне виробництво всієї цієї номенклатури. Тому досвід багатьох країн показує, що найефективнішою є концентрація зусиль на створенні спеціалізованих галузей виробництва, органічно вписаних у систему міжнародного поділу праці. Зворотною стороною МПП є міжнародне науково-технічне і виробниче співробітництво, кооперація. Так, сьогодні дедалі важливішим напрямом внутрігалузевого поділу праці стає спеціалізація не за кінцевою продукцією, а за деталями, вузлами і комплектуючими виробами. В сучасному машинобудуванні тільки 15-20% усіх деталей машин є оригінальними, а решта 75-85% - це взаємозамінні деталі або навіть деталі з однаковими технічними характеристиками для багатьох типів машин і обладнання. Відособлення цих видів деталей машин в окремі виробництва - основа розвитку як внутрішньо-національної, так і міжнародної промислової кооперації.
НТР доповнила промислову кооперацію науково-технічним і виробничим співробітництвом, тобто різноманітними формами діяльності в галузі виробництва, прикладної науки, техніки, торгівлі, технічного обслуговування та в інших сферах. Особливого розмаху таке співробітництво набуло в галузях, які стали породженням НТР. Так, корпорації, що лідирують у галузі виробництва інформаційної техніки, укладають велику кількість угод про співробітництво з іншими фірмами, у тому числі й зарубіжними.
Саме міжнародна спеціалізація і кооперація виробництва, всесвітній поділ праці в кінцевому підсумку породжують інші форми міжнародних економічних відносин: вивіз товарів і капіталів, міграцію робочої сили, а також інтеграційні процеси в різних регіонах.
ТНК і розвиток міжнародних виробничих зв'язків
У сучасних умовах відбувається безперервне зростання ролі транснаціональних корпорацій (ТНК) у світовому виробництві, міжнародному поділі праці й міжнародному економічному обміні. ТНК - це найбільші компанії, національні за капіталом і контролем, але міжнародні за сферою своєї діяльності, їхня відмінна особливість - наявність активів за рубежем, які виникають на базі прямих інвестицій. Виникнення ТНК відноситься до періоду після Другої світової війни, коли вони стали панівною формою міжнародних монополій, прийшовши на зміну міжнародним картелям.
ТНК якісно відрізняються від міжнародних картелів на початку віку. Останні створювали підприємства переважно у сировинних і добуваючих галузях, продукція яких призначалася для реалізації в країні, де базувалася дана монополія. Але головна відмінність полягала в тому, що зарубіжні підприємства залишилися технологічно відособленими одиницями, мали повний виробничий цикл, виступали самостійно навіть у збутовій діяльності.
Зростання суспільного характеру виробництва, його інтернаціоналізація в умовах НТР привели до трансформації міжнародних компаній, виникнення ТНК. У межах сучасних ТНК склалися міжнародні виробничі комплекси, єдність яких забезпечується численними виробничими, фінансовими й управлінськими зв'язками. Ці виробничі комплекси базуються на внутріфірмовому поділі праці, коли філіали однієї корпорації в різних країнах спеціалізуються на випуску окремих вузлів і деталей, здійсненні окремих операцій, спільно беручи участь у виробництві готової продукції. Так, ТНК, які діють у галузі радіоелектронної промисловості, перенесли за межі країн базування (в основному в Південну Корею, Сінгапур і на Тайвань) найбільш трудомістку частину виробничого циклу, використовуючи при цьому значний розрив у рівні заробітної плати в розвинутих державах і країнах, які розвиваються.
Ще однією особливістю сучасних ТНК є збільшення в їх числі питомої ваги корпорацій Японії і Західної Європи. Однак корпорації США продовжують зберігати лідируючі позиції в деяких галузях, тісно пов'язаних з реалізацією досягнень НТР. Так, найкрупнішою компанією в галузі виробництва засобів телекомунікації є американська корпорація АТТ, а в десятку найкрупніших ТНК світу за показником обсягу продажу (як і в 80-ті роки) входять такі американські корпорації, як "Ексон", "Дженерал моторз", "Мобіл", "Форд моторз" та ін.
Діяльність ТНК всебічно сприяє зміцненню міжнародних господарських зв'язків, інтернаціоналізації господарського життя. Наприклад, корпорація "Ексон" має 44 нафтопереробні заводи в 23 країнах, її дочірні й асоційовані з нею компанії діють більше ніж у 80 країнах. Величезний обсяг товарів і послуг, які виробляють ТНК у різних регіонах світу, сприяє поглибленню міжнародного поділу праці: поділ праці між країнами доповнюється міжнародним поділом праці всередині фірм.
Інтернаціоналізація господарського життя й економічна інтеграція
Економічна інтеграція - якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя. Вона передбачає зближення і взаємо-переплетіння національних економік, проведення узгодженої державної економічної політики. Інтеграційні тенденції є природним процесом, який випливає із об'єктивних потреб міжнародного поділу праці й науково-технічного прогресу.
Суть економічної інтеграції проявляється в її найважливіших характеристиках.
Це, - по-перше, міждержавне регулювання економічних процесів;
по-друге, поступове формування, замість більш або менш незалежних один від одного національних народногосподарських комплексів, регіонального господарського комплексу із загальною структурою відтворення;
по-третє, усунення адміністративних і економічних бар'єрів, перешкоджаючих вільному рухові товарів, робочої сили і фінансових ресурсів у межах регіону;
по-четверте, зближення внутрішніх економічних умов у державах, які беруть участь в інтеграційних об'єднаннях.
Існують такі основні види інтеграційних об'єднань:
зона вільної торгівлі, коли країни-учасниці обмежуються відміною митних бар'єрів у взаємній торгівлі;
митний союз. коли вільне переміщення товарів і послуг всередині угруповання доповнює єдиний митний тариф стосовно до третіх країн;
загальний ринок, коли ліквідуються бар'єри між країнами не тільки у взаємній торгівлі, а й для переміщення робочої сили й капіталу;
економічний союз, коли на доповнення до всіх перелічених вище інтеграційних заходів гармонізуються різні аспекти економічної політики.
Повна інтеграція передбачає узгодження та проведення спільної валютної, фіскальної, кредитної політики і т. ін., утворення органів наднаціональної влади.
Найбільший розмах інтеграційні процеси одержали в Західній Європі. Ще з перших післявоєнних років функціонував митний, а потім і економічний союз Бельгії, Нідерландів і Люксембургу (Бенілюкс). У 1951 р. було створено Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЕОВС). Нарешті, 25 березня 1957 р. у Римі шість західноєвропейських країн - Бельгія, Люксембург, Італія, Нідерланди, Франція і ФРН - уклали договір про створення Європейського співтовариства (ЄЕС), яке нерідко називали "Спільним ринком". Відповідно до Маастрихтського договору (лютий 1992 р.) ЄЕС трансформувалося з 1 січня 1994 р. у Європейський Союз (ЄС), а число країн-членів зросло до 15. До держав-засновників приєдналися Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Португалія, Австрія, Фінляндія та Швеція.
Реальні досягнення ЄЕС за 30-річну історію його існування великі. Вже в 1962 р. були відмінені кількісні обмеження у взаємній торгівлі країн ЄЕС, а в 1968 р. - мито у взаємній торгівлі промисловими товарами. Був введений єдиний митний тариф щодо третіх країн і до 1969 р. в основному завершився процес створення митного союзу. Неухильно зростав обсяг торгового обороту між країнами ЄЕС і питома вага цього обороту в загальному обсязі їх зовнішньоторгових операцій.
Зросло світове господарське значення ЄЕС. У 1994 р. експорт країн, які входять у це угруповання, становив 40% від обсягу світового експорту (у 1980 р. цей показник дорівнював 34,1%). У межах ЄЕС проводиться єдина аграрна політика, здійснюються великі спільні науково-технічні програми, створений загальний бюджет, кошти якого направляються передусім у фонд підтримки й розвитку сільського господарства і в фонд розвитку економічно відсталих районів, функціонують наднаціональні адміністративні органи - Рада Міністрів, Комісія Європейського товариства, Європейський парламент та ін.
У відповідності з положеннями Єдиного Європейського Акту , з 1 січня 1993 р. було введено вільне пересування факторів виробництва в межах Співтовариства - капіталів, робочої сили, товарів та послуг. Маастрихтський договір передбачає створення єдиного валютного союзу держав-членів ЄС з заснуванням єдиного Європейського банку з правами емісії єдиної валюти ЄВРО з 1999р.
Європейський Союз не єдиний приклад регіональної інтеграції. Сьогодні у світі нараховується понад три десятки зон вільної торгівлі, митних та економічних союзів. Але найбільш примітним, динамічним інтеграційним процесом став процес організації і функціонування північноамериканської зони вільної торгівлі - НАФТА. З 1 січня 1994 р. діє договір між США, Канадою та Мексикою, який передбачає зняття митних бар'єрів на товари в торгівлі між цими країнами, лібералізацію режиму іноземного інвестування і міграції робочої сили. Перспективи розвитку економічної інтеграції в Східній Азії пов'язують зі створенням Азіатсько-тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС). У нього входять 18 держав Азії, Північної та Південної Америки. У відповідності з планами АТЕС передбачається до 2020 р. створити найбільшу в світі зону вільної торгівлі.
Інтеграційні процеси активізуються і в інших регіонах. Найвідомішими інтеграційними об'єднаннями є торговий пакт "МЕР-КОСУР", що діє між Аргентиною, Бразилією, Уругваєм та Парагваєм з 1 січня 1995 р.; Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), в яку входять Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней, а з 1995 р. - В'єтнам, Латиноамериканська асоціація Інтеграції (ЛАІ) у складі Аргентини, Бразилії, Венесуели, Колумбії, Мексики, Парагваю, Перу, Уругваю, Чилі і Еквадору.

Інтернаціоналізація і глобалізація економічного розвитку

Сутність і форми міжнародного поділу праці
Суспільний поділ праці - відокремлення окремих видів трудової діяльності, що стало причиною й умовою виникнення товарного виробництва.
Суспільний поділ праці буває трьох функціональних видів:
1. загальний - поділ праці між великими сферами матеріального і нематеріального виробництва (промисловість, сільське господарство, транспорт та ін.);
2. частковий - поділ праці усередині великих сфер за галузями і підгалузями (важка і легка промисловість, скотарство, землеробство та ін.), а також усередині них (металургія, автомобілебудування та ін.);
3. одиничний - поділ праці усередині одного підприємства, що розглядається як цикл створення закінченого товару.
Виділяється також два види територіального поділу праці:
1. міжрегіональний - поділ праці між регіонами однієї і тієї ж країни;
2. міжнародний - поділ праці між різними країнами.
Причиною й умовою виникнення і розвитку міжнародної економіки став міжнародний поділ праці (МПП) у всіх трьох його функціональних формах.
Міжнародний поділ праці- вища ступінь розвитку суспільного територіального поділу праці між країнами, що передбачає стійку концентрацію виробництва визначеної продукції в окремих країнах.
Головним напрямком розвитку МПП стало розширення міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва, що є формами МПП і виражають його сутність.
Міжнародна спеціалізація - це спеціалізація підприємств різних країн на виготовленні часткових продуктів, пов'язана з науково-технічною революцією. Розвивається вона за двома напрямками.
1. Виробничий напрямок включає спеціалізацію: міжгалузеву; внутрі шньогалузеву; окремих підприємств.
2. Територіальний напрямок включає спеціалізацію окремих країн, групи країн або регіонів на виробництві визначених товарів і їхніх частин для світового ринку.
Основні види міжнародної спеціалізації виробництва:
1. предметна (виробництво продуктів);
2. подетальна (виробництво компонентів продуктів);
3. технологічна або стадійна (здійснення окремих технологічних процесів).
Об'єктивною основою міжнародного кооперування виробництва є зростаючий рівень розвитку продуктивних сил і процес стійких виробничих зв'язків між самостійними підприємствами як усередині країн, так і на світовому рівні.
Міжнародне кооперування як визначена система відносин характеризується сферою, областю діяльності і методом співробітництва.
Міжнародне кооперування охоплює наступні сфери співробітництва:
1. Виробничо-технологічне співробітництво, що включає:
передачу ліцензій і прав власності;
розробку й узгодження проектно-конструкторської документації, технологічних процесів, технічного рівня і якості продукції, будівельних і монтажних робіт, модернізацію підприємств, що кооперуються;
удосконалювання керування виробництвом, стандартизацію, уніфікацію, сертифікацію, розподіл виробничих програм.
2. Торгово-економічні процеси, пов'язані з реалізацією кооперованої продукції.
3. Післяпродажне обслуговування техніки.
При налагодженні коопераційних зв'язків використовуються наступні методи:
1. Здійснення спільних програм, що реалізується в двох формах:
підрядне виробниче кооперування - виконання певної роботи виконавцем з доручення замовника, що обумовлюється термінами, обсягами, якістю виконання і т. д.;
спільне виробництво.
1. Спеціалізація в договірному порядку - це розмежування виробничих програм між учасниками виробничого кооперування, що дозволяє усунути або зменшити дублювання виробництва і пряму конкуренцію між собою на ринку.
2. Створення спільних підприємств - об'єднання капіталу декількох учасників для реалізації окремих, взаємно погоджених цілей.
Фактори розвитку і причини участі країн у міжнародному поділі праці
Існує визначена сукупність факторів, що впливають на розвиток МПП, ступінь і масштаби участі в ньому тих або інших країн.
1. Національні фактори МПП:
природно-географічні розходження (природно-кліматичні умови, природні ресурси, величина території, чисельність населення, економіко-географічне положення);
соціально-економічні умови (досягнутий рівень економічного і науково-технічного розвитку, історичні традиції розвитку окремих видів виробництв, механізм організації національного виробництва, механізм організації зовнішньоекономічних зв'язків).
2. Міжнародні фактори МПП:
рівень НТП у світі: чим він вище, тим більше наукомісткими стають галузі (продукти) спеціалізації країн;
попит на світовому ринку;
система міжнародних розрахунків;
екологічні проблеми, що по-новому порушують питання про вартість природних ресурсів і якість товарів.
Умовами, що визначають участь країни в МПП, є елементи продуктивних сил - засоби праці, предмети праці, робоча сила. З усіх факторів, що визначають участь країни в МПП, вирішальну роль відіграють засоби праці. Від наявності цього фактора, у кінцевому підсумку, залежить те місце, що країна займає в системі МПП. Якщо засоби праці в країні досить розвинуті, то вона може бути постачальником на світовий ринок переважно готових виробів і мати такий народногосподарський комплекс, що забезпечує національне функціонування всіх галузей національної економіки.
У МПП вступають спочатку підприємці різних країн. Вони прагнуть продати свою продукцію за кордоном дорожче, купити там товари подешевше і перепродати їх у своїй країні з прибутком. Прагнення одержати більш значну вигоду від експортно-імпортних операцій у порівнянні з купівлею-продажем на внутрішньому ринку і є основним мотивом участі підприємців різних країн у МПП.
Причиною, що спонукує країни вступати в МПП, є протиріччя між зростанням суспільних потреб і недостатнім рівнем існуючих ресурсів для їхнього задоволення. Коли це протиріччя виникає, постає питання про ощадливе використання наявних ресурсів, тому що інакше задовольнити виниклі потреби неможливо. Найважливішим шляхом здійснення такої економії є участь країни в МПП. Так, закон зростаючих потреб обумовлює чинність закону економії праці, який і примушує країну до вступу в МПП.
Етапи розвитку поділу праці як економічного процесу
Поділ праці як економічний процес пройшов у своєму розвитку наступні основні етапи:
I етап. Відділення землеробства від скотарства.
II етап. Відділення ремесла від землеробства.
III етап. Відділення торгівлі від ремесла.
На першому і другому етапах в основному завершується загальний поділ праці, суспільне виробництво розчленовується на великі сфери - промисловість, сільське господарство, транспорт, будівництво і т. д. На третьому етапі одержує всебічний розвиток частковий (усередині окремих галузей) і одиничний (усередині окремих підприємств) поділ праці. При цьому поряд з поділом праці за видами корисної діяльності формується і поглиблюється територіальний поділ праці, у тому числі поділ праці між країнами.
Показники участі країни в міжнародному поділі праці
Для характеристики різних аспектів участі країни в міжнародному поділі праці (МПП) в його народногосподарській формі необхідно насамперед знати обсяг валового внутрішнього продукту (ВВП) країни, тому що він характеризує зосередження зусиль окремих країн на виробництві частини валового світового продукту.
При знаходженні показника концентрації виробництва ВВП в одній із країн необхідно мати відомості про обсяг його виробництва як в окремих країнах, так і в усіх країнах світу взагалі. На основі цих даних установлюється питома вага кожної країни у виробництві валового світового продукту, а потім можна знайти число країн, у яких зосереджена основна частина його виробництва.
Питома вага країни в загальному виробництві країн світового економічного співтовариства обумовлює місце її економіки в системі міжнародного виробництва, але не дає уявлення про рівень включення національної економіки країни в систему МПП. Тому необхідно використовувати і відомості про розвиток зовнішньої торгівлі між цією країною й іншими учасниками МПП.
Дані про об'єм ВВП окремих країн і величину їхнього валового експорту на світовий ринок є вихідними моментами для визначення ступеня залучення ресурсів країни в процес МПП. Показник цей розраховується відношенням величини всього експорту окремої країни на світовий ринок до обсягу її ВВП. Цей показник називається експортна квота. Вона свідчить про ступінь залежності виробництва національної економіки від збуту своїх товарів на ринках інших країн, показує можливості даної країни робити певну кількість продукції для продажу на світовому ринку.
Важливим показником, який застосовується для виміру ступеня залучення всіх ресурсів окремої країни в систему МПП, є коефіцієнт випередження темпами зростання валового експорту темпів зростання валового внутрішнього продукту даної країни. На його основі можна судити про тенденції зміни ступеня участі країни в МПП. Якщо темпи зростання всього експорту випереджають темпи зростання виробництва всієї сукупності товарів і послуг у країні, то можна говорити про подальше залучення всіх її ресурсів у МПП, коли випередження відбувається з недостатньою послідовністю, то наявні певні невикористані можливості для подальшого включення ресурсів у систему МПП, відставання свідчить про ослаблення процесу втягування ресурсів даної країни в систему МПП.
Цей коефіцієнт характеризує також тенденцію розвитку концентрації виробництва ВВП в окремих країнах. Крім того, він може бути використаний для порівняльного аналізу. Зіставлення національних коефіцієнтів випередження дозволяє виявити певні національні особливості участі тієї чи іншої країни в МПП. Більш активно будуть задіяні в систему МПП ресурси тієї країни, у якої цей коефіцієнт вище, ніж у її партнерів.
Про ступінь включення економіки країни в МПП можна судити і по імпортній квоті. Вона показує, яку частину імпорт становить від ВВП. Її можна порівняти з експортною квотою й у такий спосіб установити співвідношення між експортом та імпортом. Вони можуть бути рівні, але найчастіше ці величини не збігаються.
Застосовується також коефіцієнт випередження темпами зростання імпорту темпів зростання валового внутрішнього продукту. На відміну від імпортної квоти цей показник дає уявлення про тенденції розвитку імпорту, про ступінь залежності національної економіки від закупівель товарів за рубежем.
Для виміру рівня розвитку зовнішньоекономічних зв'язків даної країни використовують і зовнішньоторговельну квоту, що являє собою відношення величини зовнішньоторговельного обігу країни до об'єму її ВВП. Вона показує загальний обсяг зовнішнього товарообігу даної країни з країною-партнером чи з усім світовим співтовариством, але не дає при цьому його якісної характеристики. Зовнішньо-торговельна квота як показник розвитку МПП носить обмежений характер, і для цього краще використовувати експортну та імпортну квоти.
Крім розглянутих показників, що характеризують ступінь залучення ресурсів у систему МПП, існує група інших показників, вивчення яких допомагає простежити розвиток окремих аспектів цього процесу, наприклад, установити місце якого-небудь міжнародного регіону -- ЄС, Північної Америки, Африки і т. д. -- у всій системі зовнішньоекономічних зв'язків окремої країни. У цьому випадку так само, як і при визначенні рівня залучення ресурсів країни в МПП, можна застосувати дані з експорту, імпорту і зовнішньому товарообігу, провести аналіз на основі даних по одному з цих параметрів. Зокрема, ми розглянемо лише ті показники, що застосовуються при проведенні експортних операцій.
Одним із показників, що характеризують місце міжнародного регіону в системі зовнішньоекономічних зв'язків окремої країни, служить доля у її валовому експорті експорту у певний міжнародний регіон. Цей показник обчислюється на основі даних про продажі окремої країни в країни регіону, в її валових постачаннях на світовий ринок.
Важливим показником, який використовується для характеристики становища зовнішньоекономічних зв'язків, є коефіцієнт зміни величини експорту окремої країни в даний регіон у порівнянні із зростанням її валових постачань на світовий ринок. Цей коефіцієнт також називають коефіцієнтом випередження. Він обчислюється відношенням темпів зростання експорту окремої країни у відповідний регіон до темпів зростання її валових постачань на світовий ринок. Цей коефіцієнт дає уявлення про швидкість розвитку взаємного економічного співробітництва країни з групою країн у порівнянні з розвитком усієї системи зовнішньоекономічних зв'язків, а також про те, як змінюється місце даного регіону в системі зовнішньоекономічних зв'язків країни.
Крім цих показників існують інші, котрі дозволяють визначити місце окремих країн у системі взаємних економічних відносин країн даного регіону. Одним із таких показників є частка експорту окремої країни у взаємному експорті групи країн. Взаємний експорт -- це сукупний експорт країн-партнерів на регіональний ринок. Хоча взаємний експорт групи країн у остаточному підсумку і визначається загальним обсягом їхнього спільного виробництва, але твердої залежності між цими величинами не існує. При одних умовах взаємний експорт може розвиватися паралельно з виробництвом, при інших -- відставати. Оптимальним варіантом є той, при якому взаємний експорт випереджає зростання загального обсягу виробництва: відбувається більш глибоке залучення ресурсів країни в процес МПП.
Рівною мірою й частка експорту окремих країн у взаємному експорті регіональної групи не має стабільного характеру. Вона змінюється не тільки в залежності від величини експорту інших країн, але і від рівня вітчизняного виробництва всієї сукупності товарів і послуг, від обсягу їхнього споживання всередині країни і від інших факторів. Зміни частки експорту окремих країн у взаємному експорті можуть йти в різних напрямках. Її збільшення свідчить про зростання ролі даної країни у взаємному обміні країн, що співробітничають.
Частка експорту окремої країни у взаємному експорті даної групи країн дає об'ємне уявлення про участь цієї країни в їхньому зовнішньому обміні. Про тенденції ж розвитку цієї величини можна судити за коефіцієнтом випередження темпами зростання експорту окремої країни визначеного регіону темпів взаємного експорту країн даного регіону. Чим вище цей коефіцієнт, тим більше місце дана країна займає у взаємному експорті регіональної групи. Про співвідношення всіх розглянутих показників дає уявлення таблиця 1.
Таблиця 1. Класифікація показників, що характеризують участь країни в МПП
№ п/п
Найменування показників
Група А. Рівень розвитку МПП на прикладі експортно-імпортних операцій
1
2
3
4
5
Експортна квота країни в її ВВП
Коефіцієнт випередження темпами зростання експорту темпів зростання ВВП
Імпортна квота країни в її ВВП
Коефіцієнт випередження темпами зростання імпорту темпів зростання ВВП
Зовнішньоторговельна квота
Група Б. Місце міжнародного регіону (ЄС, НАФТА, СНД та ін.) у системі зовнішньоекономічних зв'язків окремих країн на прикладі експортних операцій
6
7
8
9
Частка експорту країни в міжнародний регіон у її валовому експорті
Коефіцієнт випередження темпами зростання експорту країни в міжнародний регіон темпів зростання її валового експорту
Частка експорту окремої країни у взаємному експорті країн міжнародного регіону
Коефіцієнт випередження темпами зростання експорту окремої країни в міжнародний регіон темпів зростання взаємного експорту групи країн даного регіону
Вищерозглянуті показники характеризують різні аспекти участі країни в системі міжнародного поділу праці в народногосподарській формі. Але крім народного-сподарської існують і інші форми МПП -- внутрішньогалузева, міжгалузева і міжродова. Кожна з них викликає великий самостійний інтерес для аналізу процесу розвитку міжнародного поділу праці. Для цього можуть бути використані ті ж самі показники і методи їхнього розрахунку, але кількісні величини цих показників будуть вже іншими, тому що внутрішньогалузева, міжгалузева і міжродова форми припускають поділ праці не на рівні всіх обсягів валових внутрішніх продуктів країн, а в масштабах окремих підрозділів національних економік.
Можна також проаналізувати різні аспекти участі національної економіки і її окремих підрозділів у МПП. Наприклад, можуть бути вивчені стан питомої ваги галузі у вартості всього експорту країни на світовому ринку, темпи зростання галузей міжнародної спеціалізації у порівнянні з темпами зростання всієї промисловості країни й ін.
Міжнародна спеціалізована галузь - це галузь, що визначає характер міжнародної спеціалізації країни. Її характерними ознаками є:
значно більш висока частка експорту в даній галузі в порівнянні з часткою експорту в інших галузях;
більш висока питома вага такої галузі у виробництві даної країни в порівнянні з її часткою у світовому виробництві.
Основний показник рівня міжнародної спеціалізації галузі - коефіцієнт відносної експортної спеціалізації (Квес), що дорівнює відношенню питомої ваги товару в експорті країни до питомої ваги товару у світовому експорті. За допомогою цього коефіцієнта можна визначити товари й галузі, що є міжнародноспеціалізованими для даної країни:
При Квес > 1 чим більше Квес, тим більше явною є міжнародна спеціалізація даної галузі. При Квес < 1 чим нижче Квес, тим менше підстав вважати дану галузь (товар) міжнародноспеціалізованою.
Іншим показником, який характеризує міжнародну спеціалізацію країни, є міжнародноспеціалізована продукція, що є предметом двосторонніх і багатосторонніх угод міжнародної спеціалізації й кооперації виробництва про поділ виробничих програм. Міжнародноспеціалізованими є також товари, вироблені в одній чи декількох країнах і покриваючі потреби світового ринку в них.
Чим більш значне місце в складі експортованої продукції міжнародно-спеціалізованих галузей займають вироби передових галузей обробної промисловості, тим більше прогресивний характер носить міжнародна спеціалізація, й тим вище її реальний рівень, та навпаки, явна перевага в експорті продукції видобувних галузей і сільського господарства - свідчення звичайно пасивної ролі країни в МПП, відносної відсталості міжнародної спеціалізації.
Нові тенденції в розвитку міжнародного поділу праці і світової економіки
МПП сьогодні і сформоване і на його основі світове господарство являють собою складну і суперечливу систему, у якій не без зусиль удається підтримувати баланс різноспрямованих інтересів і взаємодію його окремих систем. Світове господарство усе більш виявляє себе як неподільне глобальне ціле, у якому формуються і розвиваються суперечливі та різноспрямовані тенденції, насамперед глобалізація й водночас регіоналізація економічного життя.
Тенденція до глобалізації світового економічного життя знаходить прояв у все більш вільному переміщенні у світовому економічному просторі товарів і усіх факторів виробництва. Вони стають усе більш доступними всім і за більш низькою ціною. Тенденція до регіоналізації виражається насамперед у створенні регіональних торговельних блоків (ЄС, НАФТА - Північноамериканська угода про вільну торгівлю, АСЕАН - Асоціація держав Південно-Східної Азії та ін.).
Характерною рисою сучасного світового господарства стала інтернаціоналізація господарського життя, під якою розуміється зближення національних економік, що виявляє себе в зростанні виробничої взаємозалежності, міжнародного товарообігу, руху капіталів і робочої сили, взаємного впливу на найважливіші економічні процеси в країнах, у тому числі на рівні цін, ставки відсотка і т. д. У її основі лежить поглиблення міжнародної спеціалізації й інтернаціоналізація виробництва, транснаціоналізація капіталу й утворення транснаціональних корпорацій (ТНК). Вона видбивається як у сферах виробництва матеріальних благ, розподілу, обміну і споживання, так і в розвитку усіх форм МЕВ, і сприяє цьому розвиткові.
У сучасних умовах ці процеси називають глобалізацією економіки, що являє собою новий ступінь інтернаціоналізації. Для сучасного етапу процесу глобалізації характерне поступове залучення усе більшого числа країн у процес інтернаціоналізації господарського життя, упровадження єдиних міжнародних стандартів (технологічних, екологічних, статистичних, бухгалтерських, фінансових і ін.), використання однакових критеріїв у макроекономічній політиці, а також уніфікація вимог до податкової політики, політики в області зайнятості і т. д.
Під інтернаціоналізацією виробництва мається на увазі встановлення безпосередніх, більш-менш стійких виробничих зв'язків між підприємствами різних країн, унаслідок чого виробничий процес в одній країні стає частиною процесу, що протікає в міжнародному або світовому масштабі. Це об'єктивний процес, що є наслідком поглиблення МПП, в основі якого лежить міжнародна спеціалізація виробництва. У сучасних умовах інтернаціоналізація виробництва підсилюється під впливом різних факторів, насамперед - НТР.
Відображенням інтернаціоналізації виробництва в сфері економічних відносин є також інтернаціоналізація капіталу, яка являє собою процес переплетення й об'єднання національних капіталів, що знаходять прояв як у створенні окремими компаніями господарських об'єктів в інших державах, так і в розвитку міжнародних форм зв'язків і контактів між капіталами різних країн. Інтернаціоналізація капіталу веде до появи нового явища у світовій економіці - транснаціоналізації і ТНК. Поява і розвиток ТНК підсилює процеси спеціалізації і кооперування між підприємствами різних країн.
Розвиток світової економіки, починаючи з останньої чверті XX ст., відбувається під зростаючим впливом глобальних або загальносвітових проблем, виникнення яких - очевидний прояв глобалізації всесвітнього господарства, що протікає в конфліктній, проблемній, суперечливій формі.
У 90-і роки склалася наступна класифікація глобальних проблем:
1. Політичні і соціально-економічні проблеми (збереження світу і запобігання ядерній війни, обмеження гонки озброєнь і роззброєння, стійкість розвитку світового співтовариства).
2. Проблеми, пов'язані з природно-економічним розвитком (екологічні, енергетичні, сировинні, продовольчі, збереження клімату та ін.).
3. Соціальні проблеми (міжнаціональні конфлікти, демографічні проблеми, питання культури, освіти й охорони здоров'я).
4. Змішані проблеми, виникнення і нерозв'язаність яких приховує загрозу масової загибелі людей (військові і регіональні конфлікти, злочинність, техногенні катастрофи, стихійні лиха).
5. Наукові проблеми (освоєння космічного простору, довгострокове прогнозування в різних областях і ін.).
Глобальні проблеми не можна вирішити швидко і на рівні окремих країн. Необхідний єдиний міжнародний механізм їхнього рішення і регулювання, визначення міжнародних правових і економічних норм. Рішення цих проблем покладається на ООН, МВФ, СОТ, регіональні і галузеві організації, що мають великий досвід координації міжнародних зусиль, використання ресурсів, регулювання МЕВ.
Регіоналізація в сучасних умовах має вияв у розвитку інтеграційних процесів і є найважливішою характеристикою сучасного світового господарства.
Міжнародну економічну інтеграцію можна визначити як процес господарсько-політичного об'єднання країн на основі розвитку глибоких стійких взаємозв'язків і поділу праці між національними господарствами, взаємодії їхніх відтворювальних структур на різних рівнях і в різних формах.
На мікрорівні цей процес йде шляхом взаємодії відтворювальних суб'єктів національних господарств (підприємств, фірм), що сприяє взаємопроникненню і зрощуванню національних економік. На макрорівні - шляхом розвитку міжнародної торгівлі товарами та послугами і зростання міжнародного руху факторів виробництва (капіталу, робочої сили, технології), що приймають форму міждержавних договорів за узгодженням національних стратегій економічного і політичного розвитку.

Інтернаціоналізація та глобалізація економічного розвитку

Важливою особливістю сучасності є зростання взаємозалежності економік різних країн, розвиток інтеграційних процесів, інтенсивний перехід цивілізованих країн від замкнутих національних господарств
до економіки відкритого типу.
У процесі глобальної інтернаціоналізації світового господарства, розвитку нової “архітектури” геоекономічного простору сформувалася специфічна форма взаємин - міжнародні економічні відносини. Найбільш характерною рисою ХХ - початку ХХІ століття є зростаюча інтернаціоналізація соціально-економічних процесів.
Під інтернаціоналізацією розуміють зближення національних економік шляхом посилення промислової співпраці та взаємозалежності міжнародного товарообороту, руху капіталів робочої сили між країнами.
З середини 70-х років ХІХ ст. поряд з товарним експортом важливого значення набуває вивіз капіталу. Переливи капіталу із країни в країну стали одним із головних факторів світового економічного розвитку. В останній чверті ХІХ ст. обороти міжнародної торгівлі збільшились у 2,1 рази, а іноземні капіталовкладення - у 2,3 рази. В 1900 - 1913 рр. світове виробництво зросло більше ніж на 40%, фізичні обороти світової торгівлі - на 62%, а обсяги іноземних капіталовкладень подвоїлися.
Виділяють три основні етапи розвитку інтернаціоналізації господарського життя.
Перший етап (кінець ХVІІІ - кінець ХІХ ст.) - інтернаціоналізація виробництва ґрунтується переважно на взаємодії національних господарств завдяки простій кооперації. Головним каналом взаємного “обміну речовин” були найпростіші форми міжнародних економічних зв'язків і передусім зовнішня торгівля. Інтернаціоналізація виробництва й обігу стала однією з найголовніших передумов формування світового господарства.
Другий етап (кінець ХІХ - середина ХХ ст.) інтернаціоналізація виробництва переходить в іншу стадію, яка пов'язана з розвитком складної кооперації. Характерною ознакою складної кооперації є її базування на міжнародному поділі праці. МПП стає визначальним фактором поглиблення інтернаціоналізації господарського життя та формування світового господарства.
Третій етап (розпочався із середини ХХ ст.) характеризується комплексністю інтернаціоналізації виробництва (охоплює усі підсистеми господарства, поширюючись практично на всі країни світу, всі галузі виробничої та невиробничої сфер). Саме завдяки інтернаціоналізації виконуються головні умові збалансованого економічного розвитку: реалізація у матеріально-речовій та вартісній формах валового національного продукту (ВНП), піднесення якості людського розвитку тощо.
Головною формою інтернаціоналізації господарського життя тривалий час була міжнародна торгівля (точніше, торгівля між метрополіями і колоніями у вигляді обміну готових виробів на колоніальні аграрно-сировині товари). У подальшому основною формою стає інтернаціоналізація не обміну, а виробництва, інституційною формою якої виступають міжнародні фірми (компанії, корпорації, альянси).
Транснаціоналізація є ключовою тенденцію сучасної інтернаціоналізації, яка виявляє себе у зростанні кількості міжнародних фірм і у розширенні масштабів їх діяльності, а якісно - у формуванні внутрішньо-корпоративних міжнародних ринків, які охоплюють переважну частину світових потоків товарів, послуг, капіталу і робочої сили. Тому транснаціоналізація може розглядатися як друга домінанта світового економічного розвитку.
На сьогоднішньому етапі набуває подальшого зростання рівень інтернаціоналізації, який вимірюють співвідношенням обсягу експорту товарів до матеріального виробництва. Цей процес привів до того, що в рамках всієї світової капіталістичної системи сформувались окремі світові ринки як сировини і палива, так і з промислових виробів (наприклад, машин, сталі, текстильних товарів і т. д.). Центр ваги процесу інтернаціоналізації при цьому усе більше переміщується зі сфери традиційної зовнішньої торгівлі в сферу інших економічних відносин між міжнародними фірмами. Це приводить до того, що процес інтернаціоналізації зі сфери обігу переміщується у виробничу сферу.
У результаті інтернаціоналізації світової економіки посилюється боротьба за привласнення і використання досягнень науково-технічного прогресу, що посилює тенденцію до вирівнювання умов розвитку продуктивних сил у промислово розвинених країнах.
Глобалізація - це новий, вищий ступінь інтернаціоналізації, на який вона почала підніматися з кінця ХІХ століття. Це категорія, яка відображає процес обміну товарами, послугами, капіталом та робочою силою, що виходить за межі державних кордонів.
Передумовами процесу глобалізації у теперішній час виступають:
· міжнародна спеціалізація виробництва і торгівля товарами та послугами;
· об'єднання сукупностей технологічно сполучених виробництв за допомогою однотипних технологічних ланцюгів;
· конкурентна боротьба за ринки збуту в умовах надвиробництва в розвинених країнах;
· виснаження природних ресурсів планети і загострення боротьби за їх використання;
· збільшення ризику загальноекологічної катастрофи;
· інтернаціоналізація капіталу;
· інформаційна революція, що забезпечує технічну базу для створення глобальних інформаційних мереж.
Розгортання процесу глобалізації вирізняється суперечливим впливом на національні економіки та на все сучасне світове господарство. З одного боку, глобалізація небачено розширює можливості окремих країн щодо використання та оптимальної комбінації різноманітних ресурсів їхньої більш глибокої і всебічної участі в системі міжнародного поділу праці, з іншого - глобальні процеси значно загострюють конкурентну боротьбу, спричиняють маніпулювання величезними фінансовими і інвестиційними ресурсами, що становить реальну загрозу для країн з низьким і середнім доходами. Посилюється нерівномірність розвитку країн, що обумовлено поділом світу на багатий “центр” і бідні “периферійні” країни; домінування наднаціональних утворень, що характеризується встановленням ТНК контролю над стратегічно важливими сферами, фінансами, постачаннями сировини та комплектуючих, збутом; загострення конфлікту між економікою й екологією, зумовлене появою проблем пов'язаних зі збільшенням обсягу відходів виробництва і витрат на їхню ліквідацію тощо.
Важливим елементом аналізу процесу глобалізації є розгляд її як багаторівневої ієрархічної системи.
Світовий рівень глобалізації визначається зростаючою економічною взаємозалежністю країн і регіонів. Глобалізація на рівні окремої країни характеризується такими показниками, як відкритість економіки, частка зовнішньоторговельного обороту чи експорту у валовому внутрішньому продукті (ВВП), обсяг зарубіжних інвестиційних проектів, міжнародних платежів та ін. Галузевий зріз глобалізації характеризується співвідношенням обсягів зустрічної внутрішньогалузевої торгівлі до світового виробництва галузі, а також коефіцієнтами спеціалізації галузі, розрахованими на основі співвідношення національних і міжнародних експортних квот галузі.
Глобалізація на рівні компанії залежить від того, наскільки ефективно вона диверсифікувала свої надходження та розмістила свої активи в різних країнах з метою збільшення експорту товарів та послуг і використання місцевих переваг, пов'язаних з ширшим доступом до природних ресурсів та відносно дешевшої робочої сили. Загальною передумовою глобалізації компанії є рівень використання комп'ютерних і комунікаційних технологій, що дають можливість розширювати обмін ідеями та інформацією між різними країнами. Такими є головні особливості глобалізації на сучасному етапі. Внаслідок цього поступово формуються нові підходи до світового розвитку як процесу. Складаються спільні цінності (економічна стабільність, права людини, економічна безпека тощо) та інтереси, на основі яких формуються глобальні цілі діяльності світового господарства. Все це відкриває перед народами широкі перспективи для співробітництва і залучення до користування досягненнями світової цивілізації. Разом з тим, глобальна трансформація світової економіки ставить перед країнами і складні проблеми адаптації до динамічного процесу соціально-економічної модернізації.
Особливо гостро ці проблеми постають сьогодні перед країнами, що розвиваються, та країнами з перехідною економікою, які відчувають надзвичайні труднощі на шляху соціально-економічного прогресу. Трансформація різних боків життя суспільства є найважливішою рисою світового розвитку.
Теоретичне питання 40. Основні типи стратегій виходу на зарубіжні ринки

Порівняльна характеристика основних способів виходу на зовнішні ринки
1. Експорт є найпростішим способом виходу на зовнішній ринок. За інтенсивністю і обсягами розрізняють нерегулярний і регулярний експорт. Нерегулярний експорт -- це пасивний рівень зовнішньо-економічних відносин, коли підприємство час від часу експортує свої надлишки і продає товари місцевим оптовикам, що представляють закордонних покупців. Про регулярний експорт можна говорити тоді, коли підприємство має за мету розширити свої зовнішньоторговельні операції на конкретному ринку.
Застосовуючи стратегію експорту, підприємство виготовляє свої товари у власній країні, пропонуючи їх на експорт у модифікованому або в немодифікованому вигляді. Переваги цього способу:
--потребує мінімальних змін у товарному асортименті підприємства, його структурі;
-- потребує мінімальних інвестиційних витрат та поточних грошових зобов?язань;
-- забезпечує мінімальний ризик при вході на ринок та легкість виходу.
Експорт буває двох різновидів: непрямий і прямий. За непрямого експорту підприємство користується послугами посередників, а за прямого проводить експортні операції самостійно. Підприємства, що тільки починають свою експортну діяльність, частіше використовують непрямий експорт. Вони віддають перевагу цьому варіанту з двох причин. По-перше, такий експорт потребує меншого обсягу капіталовкладень, оскільки підприємству не доводиться створювати за кордоном власний торговий апарат або налагоджувати мережу контактів. По-друге, за непрямого експорту підприємство менше ризикує. Оптовою реалізацією товару займаються посередники, які застосовують у цій діяльності свої специфічні професійні знання, уміння і послуги, і тому продавець, як правило, робить менше помилок.
Використання посередників при експорті має не тільки переваги, а й недоліки:
— ізольованість виробника від ринку, відсутність інформації про реакцію споживача на товар;
— залежність експортера від посередника;
— недостатня увага посередника до роботи з товаром експортера;
— відсутність у посередника в силу різних причин прагнення просувати товар експортера на всі доступні сегменти цільового ринку.
Непрямий експорт, або делегування повноважень без інвестування, має різноманітні форми.
1. Передача повноважень з експорту передбачає використання системи збуту, що знаходиться в одній або декількох країнах і належить іншому підприємству. Таку систему збуту експортер використовує тоді, коли його потенціал слабкий, щоб діяти самостійно на зовнішньому ринку.
2. Експортна франшиза -- такий спосіб організації справи, за якого франчайзі купує у відомої компанії право на продаж її товарів під її товарним знаком.
3. Комерційні посередники активно беруть участь в експортних операціях. їх розрізняють за двома ознаками: винагороді (торгова націнка або комісійні) і сталості зв?язків з експортером. Основні види посередників, що працюють у сфері міжнародної торгівлі, такі:
-- міжнародний маклер шукає і налагоджує контакти, не одержуючи повноважень продавця і покупця, працює за комісійні (куртаж) з обох сторін угоди;
-- агент із закупівлі виконує доручення покупця знайти за кордоном товар визначеної якості і за визначеною ціною, з конкретним терміном постачання;
-- агент з продажу виконує доручення експортера вивчити ринок, продати і поставити товар, виписати рахунок на умовах одержання комісійних у відсотках від ціни. Може бути гарантом покупця за додаткову плату; комісійний агент представляє експортера -- постачальника товару за кордоном, працює на основі контракту; агент з міжнародної торгівлі купує і продає від свого власного імені;
-- концесіонер -- посередник міжнародної торгівлі, у якого тісний зв?язок з експортером, працює на умовах контракту і виконує три основні функції: торгову, технічну, фінансову;
-- імпортер-дистриб?ютор укладає контракт з експортером, інколи працює на умовах виключності. Основа взаємовідносин із експортером -- традиція. Сам виписує рахунки й інформує про покупців.
Прямий експорт передбачає прямий продаж через власний торговий персонал. Він застосовується у випадку, коли легко визначити споживачів або вони самі знаходять продавця. Організація прямого експорту може здійснюватися за допомогою:
-- експортного відділу, що вирішує всі питання з просування товару на зовнішній ринок;
-- торгового представника, який відряджений за кордон і працює тільки на своє підприємство. Він добре знає товар і просуває його на ринок;
-- представництва -- команди, яка постійно працює за кордоном, головним завданням якої є стимулювання збуту, укладання угод, контроль за їх виконанням.
2. Спільна підприємницька діяльність. Ця стратегія виходу підприємства на зовнішній ринок ґрунтується на поєднанні його зусиль із ресурсами комерційних підприємств країни-партнера з метою створення виробничих і маркетингових потужностей. На відміну від експорту при спільній підприємницькій діяльності (СПД) формується партнерство, у результаті якого за рубежем створюються певні потужності. Законодавство ряду країн передбачає, що присутність на їхньому ринку іноземної компанії можлива лише при укладанні контракту з місцевими фірмами про виробництво товарів у цих країнах. Навіть промислово розвинені країни іноді чинять тиск на експортерів, щоб вони створювали спільні виробництва за рубежем. Міжнародний маркетинг виділяє чотири види СПД:
1) ліцензування;
2) виробництво за контрактом;
3) управління за контрактом;
4) підприємства спільного володіння.
Ліцензування є одним із найпростіших шляхів виходу на зовнішній ринок. Ліцензіар укладає на закордонному ринку угоду з ліцензіатом, передаючи права на використання виробничого процесу, товарного знаку, патенту, торгового секрету в обмін на гонорар або ліцензійний платіж. Ліцензіар одержує вихід на ринок з мінімальним ризиком, а ліцензіату не доводиться починати з нуля, тому що він відразу набуває виробничого досвіду, добре відомий товар або ім?я. Використання ліцензування при СПД має економічні, стратегічні і політичні мотиви. Економічні мотиви полягають у тому, що ліцензіар знижує ризик створення виробництва за рубежем з огляду на невеликий обсяг продажу, небезпеку удосконалення товару конкурентом, обмеженість ресурсів тощо. Великі підприємства з диверсифікованим виробництвом, переглядаючи асортимент, зосереджують зусилля на сильних сторонах своєї діяльності, що дають високий прибуток. Продаючи ліцензії, вони відмовляються від продукції і технології, що не становлять інтерес сьогодні. У цьому полягає стратегічний мотив ліцензійної угоди. Політичні і правові мотиви лежать в основі ліцензійної угоди тоді, коли є обмеження на придбання іноземцями власності в країні-реципієнті або відсутній захист іноземної власності. Для зазначеного способу є характерним — наявність патентно-ліцензійного продукту або ноу-хау;
— використання для проникнення на новий ринок;
— обмежені інвестиційні витрати та поточні зобов?язання. Однак ліцензування має й недоліки -- підприємство має менший контроль над ліцензіатом, ніж над своєю філією. До того ж, у випадку великого успіху ліцензіата, прибутки підуть саме йому, а не ліцензіару. У результаті, виходячи на зовнішній ринок таким способом, підприємство може саме створити собі конкурента.
Передаючи права на об?єкт ліцензійної угоди, підприємство втрачає контроль над своїми активами. Тому в ліцензійному контракті необхідно передбачити такі моменти:
-- умови його припинення, якщо сторони не виконують своїх зобов?язань;
— методи перевірки якості товару, послуг;
— зобов?язання щодо витрат на створення системи збуту;
— географічні межі застосування активів;
— умови використання новаторських технологій, заснованих на знаннях, переданих за ліцензійною угодою;
— конфіденційність інформації, що міститься в ліцензійній угоді.
Іншим різновидом стратегії СПД є виробництво за контрактом, тобто укладання контракту з місцевими виробниками на випуск товару. Причини, що зумовлюють використання такого способу:
— дефіцит власних потужностей;
— наявність перешкод для експорту у відповідну країну;
— високі транспортні витрати;
— економія на факторах виробництва.
Загальна схема виробництва за контрактом на практиці має різні модифікації. Значного поширення набуло виробництво комплектуючих. До різновидів виробництва за контрактом відносять переробку давальницької сировини -- толінгові операції. Технологічна схема їх виконання полягає у постачанні вітчизняних матеріалів, напівфабрикатів і компонентів за кордон, де вони обробляються, монтуються, а потім реімпортуються як готова продукція.
Цей спосіб виходу на зовнішній ринок також має недоліки. Застосовуючи його, підприємство менше контролює процес виробництва, що може мати наслідком втрату частини потенційних прибутків. Однак підрядне виробництво дає підприємству можливість розгорнути свою діяльність на зовнішньому ринку швид и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.