На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


курсовая работа Оперативно-виробниче планування в систем операцйного менеджменту

Информация:

Тип работы: курсовая работа. Добавлен: 14.08.2012. Сдан: 2011. Страниц: 15. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


                                                     РЕФЕРАТ       

                        
    Курсова робота «Оперативно-виробниче планування в системі операційного менеджменту» вміщує 47 сторінок тексту, 11 рисунків, 6 таблиць, 13 використаних джерел.
    Предметом дослідження курсової роботи є розробка оперативно-виробничого планування в системі операційного менеджменту.
    У роботі представлені цілі та основні завдання операційного менеджменту в організації. Проаналізовані критерії та чинники проектування операційних систем у сфері надання послуг.
    Запропоновано зміни  та впровадження нової операційної  стратегії на підприємстві.
 

                                                     Зміст 

Вступ ………………………………………………………………………………..6
1. Цілі, основні завдання операційного  менеджменту в організації ……………8
      1.1. Поняття «менеджмент» і необхідність  управління організаціями ….8
      1.2.  Менеджмент як вид професійної  діяльності ………………………..14
      1.3. Еволюція управлінської думки ……………………………………….18
2. Критерії  та чинники проектування операційних  систем у сфері надання послуг ……………………………………………………………………………...24
      2.1. Організація менеджменту …………………………………………….24
      2.2. Проектування операційних систем  сфери послуг …………………..30
3. Задача …………………………………………………………………………...34
      3.1. Розрахунок початкових даних  для виконання розрахункової частини курсової роботи …………………………………………………………………..34
      3.2. Розрахунок календарно-планових  нормативів ……………………...37
      3.3. Розрахунок нормативної тривалості  виробничого циклу виготовлення партії деталей ……………………………………………………..40
      3.4. Побудова операційного календарного графіка ……………………...41
Висновок …………………………………………………………………………..44
Список  використаних джерел ……………………………………………………46
 

                                                Вступ 

      В даній курсовій роботі розглянуто два  питання: цілі та основні завдання операційного менеджменту в організації і критерії та чинники проектування операційних систем у сфері надання послуг .
      «Менеджмент» – це поняття, яке використовують переважно для характеристики процесів управління господарськими організаціями (підприємствами).
      «Адміністрування» – поширюється на управління державними установами або для позначення процесів керування діяльністю апарата управління підприємства.
      «Керування» – поширюється на мистецтво тієї або іншої особи (менеджера) впливати на поведінку і мотиви діяльності підлеглих з метою досягнення цілей організації.
      Отже, аби усвідомити сутність категорії  «менеджмент», перш за все слід з’ясувати, що таке організація, які цілі її діяльності і чому будь-якою організацією потрібно управляти.
      Організація в менеджменті розглядається як відкрита система, і передумови її успіху слід виявляти у зовнішньому середовищі, оперативно адаптуючи та оптимізуючи мікросередовище. Операційна функція будь-якої організації є однією з основних. Вона має важливі і складні зв'язки з іншими функціями організації.
      Однією  з найскладніших проблем, що виникають  при визначенні організації як об'єкта управління, є формування елементів, сукупність та взаємодія яких створюють  об'єктивні передумови для визначення мети, з одного боку, і для вибору оптимальної стратегії - з іншого боку. Цілком недостатньо, наприклад, вважати елементами організації фонди і персонал. Якщо спробувати конкретизувати ці елементи, наприклад, за видами (моделями) обладнання або за професійними ознаками персоналу (спеціальностями, кваліфікацією), то це не дозволить висунути адекватні до стану зовнішнього середовища стратегічні завдання і оцінити готовність фірми до їх досягнення. Отже, ці елементи необхідно доповнити набором відповідних інформаційних об'єктів зовнішнього та внутрішнього (з точки зору організації) характеру.
      Для багатьох підприємств при вирішенні  питання про місце розташування домінуючим може виявитися який-небудь один чинник. 
Наступний крок після визначення потужності та місця розташування підприємства при створенні операційної системи - проектування самого підприємства. Це завдання зводиться до визначення конфігурації підприємства, тобто розміру і форми побудови та розташування виробничих ресурсів всередині нього, формування виробничої структури, організації виробничого процесу в часі (розрахунки тривалості виробничого циклу тощо). 
Розробка технологічного процесу здійснюється в межах технологічної підготовки виробництва, під якою розуміють сукупність взаємозв'язаних процесів, що забезпечують технологічну готовність підприємства до виробництва продукції заданого рівня якості при встановлених термінах, об'ємах випуску і витратах.

 

                1. Цілі, основні завдання операційного менеджменту в організації 

       1.1. Поняття «менеджмент» і необхідність управління організаціями 

      Для визначення діяльності з координації  роботи людей на практиці використовують різні поняття:
      - «управління»;
      - «менеджмент»;
      - «адміністрування»;
      - «керування» тощо.
      «Управління»  – найбільш загальне поняття. Воно поширюється на велике коло різноманітних об’єктів, явищ і процесів, наприклад:
      - технічні системи;
      - господарські системи;
      - суспільні системи;
      - державні системи тощо.
      «Менеджмент» – це поняття, яке використовують переважно для характеристики процесів управління господарськими організаціями (підприємствами).
      «Адміністрування» – поширюється на управління державними установами або для позначення процесів керування діяльністю апарата управління підприємства.
      «Керування» – поширюється на мистецтво тієї або іншої особи (менеджера) впливати на поведінку і мотиви діяльності підлеглих з метою досягнення цілей організації.
      Отже, аби усвідомити сутність категорії  «менеджмент», перш за все слід з’ясувати, що таке організація, які цілі її діяльності і чому будь-якою організацією потрібно управляти.
      За  визначенням Ч.Бернарда: «Організація - це група людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети або спільних цілей».
      Всі організації мають загальні для  них характеристики. 
1) всі організації використовують чотири основних види ресурсів:

      - людські ресурси;
      - фінансові ресурси;
      - фізичні ресурси (сировина, устаткування тощо);
      - інформаційні ресурси.
2) будь-яка  організація є відкритою системою. Ресурси, які організація використовує  для виробництва продукції (надання послуг) вона забирає із зовнішнього середовища. В свою чергу продукція, що виробляється організацією також реалізується у зовнішньому середовищі. Отже організація може існувати лише у взаємодії з оточуючим середовищем. Це означає, що будь-яка реально існуюча організація є відкритою системою. 
3) розподіл праці в організації. Якщо навіть дві людини працюють спільно для досягнення єдиної мети, вони повинні розподілити роботу поміж собою.  
Розподіл загальної роботи в організації на її складові частини називається горизонтальним розподіленням праці. Результатом горизонтального розподілення праці є формування окремих підрозділів організації (відділів, цехів, виробництв, ділянок тощо).

      Оскільки  робота в організації розподіляється між окремими підрозділами та виконавцями, хтось має координувати їх діяльність. Внаслідок цього об’єктивно виникає необхідність у так званому вертикальному розподілі праці, тобто в діяльності з координації роботи підрозділів та окремих виконавців у середині підрозділів.
      Діяльність  з координації роботи інших людей в широкому розумінні і становить сутність управління організацією.
      Таким чином, необхідність управління об’єктивно виникає внаслідок горизонтального  та вертикального розподілу праці  в організації. Оскільки розподілення праці є загальною характеристикою діяльності будь-якої організації, то всі організації потребують управління.
      Глобальною  метою діяльності будь-якої організації - є досягнення успіху. Що ж таке успіх?
      Організація вважається успішною, коли вона досягає  поставлених перед собою цілей. Складовими успіху при цьому виступають:
      а) виживання, тобто можливість існування якомога довше;
      б) результативність та ефективність.
        «Менеджмент» – це надзвичайно широке та багатомірне поняття. Для того, аби краще усвідомити його сутність, на нього слід подивитись з різних боків.
      Етимологічно  менеджмент походить від латинського  слова «manus» – рука. Початково це слово означало вміння дбайливо вести домашнє господарство, майстерно володіти засобами праці, вправно працювати. З появою багатьох видів роботи, з поглибленням спеціалізації виникла потреба в діяльності, яка пов’язувала в єдине ціле роботу багатьох окремих виконавців. Відповідно до цього трансформувався і зміст поняття “менеджмент”. Це слово увібрало у себе всі чисельні вимоги до управління як до науки, мистецтва ведення справ і стилю роботи.
      Сучасний  Оксфордський словник англійської  мови тлумачить поняття «менеджмент» не однозначно, а саме:
      1) менеджмент - це спосіб, манера спілкування з людьми;
      2) менеджмент - це вміння та адміністративні навички організовувати ефективну роботу апарату організації;
      3) менеджмент - це влада та мистецтво керування;
      4) менеджмент - це органи управління, адміністративні одиниці, підрозділи.
      Поміж менеджерів-практиків та вчених ще й досі не існує єдності поглядів щодо сутності менеджменту: 
      1) перші вважають, що менеджмент - це  професія орієнтована на практичне  використання. Головне тут - реальний  результат, який забезпечується  накопиченим досвідом менеджера;
      2) другі вважають, що менеджмент - це  процес досягнення мети організації за допомогою інших людей. Тому, головне для менеджера - це мистецтво спілкування з людьми та керування ними;
      3) треті вважають, що менеджмент - процес  прийняття раціональних рішень. Тому, головне завдання менеджера  - це пошук оптимальних управлінських рішень за допомогою математичних моделей та на основі використання системи наукових знань.
      В останні роки спостерігається певна  конвергенція поглядів на те, що ж таке менеджмент. У широкому розумінні  менеджмент - це одночасно система наукових знань, мистецтва та досвіду, втілених у діяльності професійних управлінців для досягнення цілей організації шляхом використання праці, інтелекту та мотивів поведінки інших людей (див.рис.1.1.). 
В діяльності всіх менеджерів, незалежно від функції, яку вони виконують, посади, яку вони обіймають, галузі, у якій вони працюють, є дещо спільне. Саме це спільне, загальне для діяльності всіх менеджерів і становить фундамент науки менеджменту, складає її основи, які і є предметом вивчення курсу «Менеджмент» як навчальної дисципліни.

      При цьому слід зауважити, що знань теоретичних  основ управління замало для забезпечення ефективного функціонування тієї або  іншої організації. “Той, хто ставить  діагноз за книгою, або намагається  управляти, вивчивши на пам’ять принципи менеджменту, рідко коли досягає успіху”. 
Відомо, що за всіх інших рівних умов, кінцевий результат діяльності різних керівників не однаковий. І спроби пояснити це науковими методами результатів не дають і дати не можуть. В управлінській діяльності завжди присутнє дещо таке, яке не піддається кількісному аналізу і яке прийнято називати мистецтвом управління.

                Рис.1.1. Основні складові та сфери менеджменту 
             Проте, це не означає, що управління здійснюється спонтанно, стихійно, що менеджер покладається тільки на вдачу, інтуїцію, власний досвід. Мистецтво управління саме і є вмінням менеджера-практика пристосувати досягнення науки управління до:
      - особливостей власного характеру;
      - особливостей підлеглих;
      - особливостей відповідної сфери бізнесу.
      Таким чином, наука та мистецтво менеджменту  не виключають, а доповнюють одне одного. Мистецтво менеджменту завжди спирається на наукові знання, які покладено в його основу.
      У вузькому прагматичному плані сутність менеджменту краще за все сприймається з позицій системного підходу.
      Згідно  теорії систем будь-яку організацію  схематично можна представити так (рис.1.2). 
      Рис. 1.2. Загальна системна модель організації 
 
                 
Робота менеджерів саме і полягає у тому, аби поєднати та скоординувати використання зазначених ресурсів для досягнення цілей (елементів виходу) організації. Як менеджери досягають цього? Вони це роблять у процесі виконання чотирьох основних функцій менеджменту:  
1) планування; 2) організація; 3) керування; 4) контроль. 
            Отже, у вузькому розумінні менеджмент - це процес планування, організації, керування та контролю організаційних ресурсів для результативного та ефективного досягнення цілей організації.

      Зазначені функції менеджменту виконуються у певній послідовності, яка й утворює поняття «цикл менеджменту» (див.рис.1.3).
      Рис.1.3. Цикл менеджменту
       
 

      Слід  зауважити, що такий підхід до розуміння  циклу менеджменту зовсім не означає, що процес управління носить дискретний характер (в понеділок - планування, у вівторок - організація і т. д.). Реально у роботі менеджера постійно сполучаються усі перелічені функції менеджменту. 

               

                      1.2. Менеджмент як вид професійної діяльності 

      Менеджмент  часто розглядають і як вид  професійної діяльності. З цієї точки  зору для розуміння сутності менеджменту  важливо знати, хто такі менеджери  і чим їх діяльність відрізняється від діяльності інших категорій робітників. Для цього потрібно знати відповідь на декілька конкретних запитань, а саме:
      1. Які ознаки діяльності менеджера?
      2. На які об’єкти спрямована діяльність менеджера?
      3. Які ролі виконують менеджери в організації?
      4. Які особисті якості необхідні менеджерові?
      Директор, керівник групи, начальник, завідувач  тощо - всі ці слова позначають посади. Люди, які обіймають ці посади можуть бути об’єднані загальним поняттям «менеджер», оскільки можна визначити наступні спільні для них ознаки діяльності:
      1) менеджер керує роботою одного  або кількох співробітників організації;
      2) менеджер управляє частиною або  всією організацією, в якій він працює;
      3) менеджер отримує певні повноваження  та приймає в межах цих повноважень рішення, які будуть мати наслідки для інших співробітників організації.
      Тобто, менеджер – це людина, яка займає постійну керуючу посаду, наділена повноваженнями і приймає в їх межах рішення за певними видами діяльності організації. 
      Будь-яку  організацію можна розглядати як систему, тобто сукупність взаємозв’язаних у єдине ціле окремих елементів. Будь-яка організація одночасно є і відкритою системою. Це означає, що вона може існувати лише за умови обміну речовиною, енергією та інформацією з її зовнішнім середовищем. 
До основних компонентів внутрішнього середовища організації відносяться: виробництво, дослідження та розробки, технологія, сировина, матеріали, фінанси, робітники тощо. 

      Зовнішнє  середовище прямого впливу включає  постачальників, споживачів, конкурентів та інших економічних партнерів (наприклад банки). 
Зовнішнє середовище опосередкованого впливу включає: економічну, соціальну, політико-правову, технологічну, екологічну, міжнародну, тощо компоненти. 

      Все це і є тими компонентами, з якими доводиться мати справу менеджеру. У відповідності до цього розрізняють наступні сфери менеджменту:
      1) виробничий менеджмент;
      2) фінансовий менеджмент;
      3) управління персоналом;
      4) управління дослідженнями та розробками;
      5) фінансовий облік;
      6) маркетинг;
      7) загальна адміністрація.
      Менеджер  може: 1) керувати будь-якою з них (або  її частиною); 2) керувати кількома одразу; 3) керувати всією організацією в  цілому. 
В залежності від того, скількома компонентами (сферами) організації управляє менеджер розрізняють три рівні менеджменту: 

      1. Вищий 
      2. Середній
      3. Нижчий 
      Співвідношення  сфер та рівнів менеджменту схематично відображено на рис.1.4. 
      До  вищого рівня відноситься невелика група основних керівників організації. Це президент (директор), віце-президенти (заступники), головний виконавчий директор.
      На  вищому рівні менеджменту формулюється місія та встановлюються організаційні  цілі, визначається загальнокорпоративна стратегія та основні задачі щодо її реалізації, приймаються рішення  щодо виходу на нові ринки, випуску нової продукції, залучення інвестицій, напрямків досліджень та розробок тощо.
      Середній  рівень менеджменту є відповідальним за розробку та реалізацію оперативних  планів та процедур впровадження тих  рішень, які були прийняті вищим  керівництвом організації. Менеджери середнього рівня мають досить широку свободу дій щодо реалізації планів. Вони, наприклад, самостійно визначають: скільки необхідно найняти нових робітників; яке нове обладнання придбати; як використовувати засоби масової інформації для реклами тощо. До цього прошарку належать менеджери-керівники виробничих та функціональних підрозділів.
Рис.1.4. Співвідношення сфер і рівнів менеджменту підрозділів організації. 

      Менеджери нижчого рівня координують діяльність операційних виконавців. До цієї категорії, зокрема, відносять керівників секторів, груп, майстрів, бригадирів тощо.
      Вищі  керівники організації опрацьовують стратегію, середні розробляють плани її реалізації, а нижчі - відповідають за конкретну роботу, яка виконується у відповідності до цих планів.
      Формальні повноваження, які отримують менеджери  в організації визначають відповідний  статус менеджера. Цей статус у свою чергу визначає характер міжособових відносин даного менеджера: з його начальниками; з робітниками рівного рангу; з підлеглими. Такі міжособові відносини з іншого боку забезпечують менеджеру отримання інформації, яка йому необхідна для прийняття рішень. 
      Дослідження, проведені у 70-рр. Г.Мінцбергом, дозволили  визначити ролі, які виконують  менеджери в організації та класифікувати  їх за трьома групами (див. рис.1.5).
      Рис.1.5. Ролі менеджера в організації 

      Головний  керівник – символічний голова, в обов’язки якого входить  виконання звичайних дій керівника (прийом відвідувачів, участь у церемоніях тощо). Лідер – відповідає за наймання, навчання та мотивацію робітників. Пов’язуюча ланка – забезпечує зовнішні контакти (переписка, участь в нарадах на стороні тощо). Той, хто приймає інформацію – розшукує і отримує різну інформацію (обробка пошти, особисті контакти, поїздки тощо). Той, хто розподіляє інформацію – передає отриману інформацію членам організації. Представник – передає інформацію для зовнішніх контактів організації, діє як експерт. Підприємець – шукає можливості для удосконалень, ініціює нове, забезпечує його реалізацію. Той, хто усуває порушення – забезпечує коригування курсу дій у випадку виникнення відхилень від планів. Той, хто розподіляє ресурси – розподіляє в межах своєї компетенції ресурси організації (розробка бюджетів). Той, хто проводить переговори – представляє організацію на зовнішніх переговорах.
      Численні  дослідження у західних країнах  стосовно якостей, необхідних успішному  менеджеру, дозволяють лише приблизно  виділити наступні основні з них: 
      1) технічні здібності ( здатність  кваліфіковано, професійно, зі знанням справи виконувати роботу на своїй ділянці, технічні прийоми конкретної діяльності);
      2) аналітичні здібності ( здатність  ідентифікувати ключові фактори  тієї або іншої ситуації, визначати  як вони взаємодіють і які  з них вимагають найбільшої уваги);
      3) діагностичні здібності ( здатність  ставити діагноз проблем організації,  тобто визначати їх симптоми та причини виникнення);
      4) здатність взаємодіяти з людьми ( здатність налагоджувати контакти  та будувати стосунки із співробітниками організації);
      5) концептуальні здібності ( здатність  усвідомлювати причинно-наслідкові  зв’язки в організації, бачити, яким чином можна скоординувати  діяльність окремих частин організації,  аби досягти поставлених цілей  найбільш продуктивним способом). 

                                   1.3. Еволюція управлінської думки 

      Остаточно ідея управління як наукової дисципліни, професії та галузі досліджень сформувалася у США.
      На першому етапі (до середини 20 століття) наука управління розвивалася одразу за кількома відносно самостійним напрямкам (або, як кажуть, підходам до управління), кожний з яких концентрував увагу на різних аспектах менеджменту (див. рис.1.6.).
      Виділяють три ранні підходи до менеджменту: класичний підхід; поведінковий підхід; кількісний підхід.
      Класична  теорія (підхід) менеджменту включає дві школи:
      а) школу наукового управління;
                                                                                       Рис.1.6. Еволюція управлінської думки 
 
                
б) адміністративну школу (класичну теорію організації). 
Наукове управління було спрямовано на дослідження проблем підвищення продуктивності праці робітників (безпосередніх виконавців) шляхом удосконалення операцій ручної праці.

      Засновниками  школи наукового управління були Ф. Тейлор («Принципи наукового управління»,1911р.), Френк та Ліліан Гілбрейт, Генрі Форд, Генрі Гант.
      Концепцію наукового управління сформулював  Ф. Тейлор як необхідність послідовної реалізації наступних чотирьох кроків управління:
      1) аналіз робочої ситуації (у будь-якій  робочій ситуації можна виділити  три основні елементи - загальне  завдання, робітники-виконавці, менеджер.
      2) аналіз змісту загального завдання: розподіл загального завдання на більш дрібні задачі; визначення якостей та навиків, необхідних для їх виконання; визначення необхідної кількості робітників-виконавців;
      3) підбір робітників для виконання  окремих задач;
      4) продовження управління - встановлення взаємозв’язків, планування, координація та узгодження дій усієї робочої групи. 
      Адміністративна школа (класична теорія організації) опрацьовувала  підходи до удосконалення управління організацією в цілому. Представники цієї школи (А. Файоль, М. Вебер, Л. Урвік, Ч. Бернард) намагалися виділити загальні характеристики та закономірності управління організацією в цілому. Метою їх досліджень було виділення «універсальних принципів» управління, дотримуючись яких організація досягатиме успіху.
      Найбільш чітко “універсальні принципи управління” сформулював А.Файоль (див.рис.1.7.). М.Вебер сформулював “концепцію ідеальної бюрократії” (див. рис.1.8.).
      Поведінкова (неокласична) теорія (підхід) менеджменту. 
Класична школа менеджменту визнавала значення людського фактора в управлінні, проте приділяла йому незначну увагу (оплата та стимулювання праці, встановлення формальних відносин між керівниками та підлеглими тощо).

      Поведінкові теорії менеджменту виникли як реакція  на недоліки класичних теорії. Тому їх часто об’єднують загальною назвою «неокласична теорія менеджменту». Виникненню поведінкових теорій багато в чому сприяли досягнення промислової психології (Х.Мюнстерберг «Психологія та промислова ефективність», 1912; Л.Гілберт «Психологія управління», 1914; результати Хоторнських експериментів Елтона Мейо).
      Поведінкові теорії менеджменту опрацьовували Мері Паркер Фоллет, Р.Лайкерт, Д. МакГрегорі, Ф. Герцберг та інші.
      Поведінковий  підхід до менеджменту включають в себе дві школи:
      а) школа людських відносин. Представники цієї школи досліджували переважно проблеми індивідуальної психології робітників організації. Їх зусилля були зосереджені переважно на вивченні поведінки індивідуума в організації, на його мотивації.
      б) школа організаційної поведінки. Її представники концентрували увагу на вивченні типів групової поведінки, на розумінні організації як складного соціального організму, який знаходиться під впливом певних уявлень, звичок, конфліктів, культурного оточення тощо.
                                   Рис.1.7. «Універсальні принципи управління» А.Файоля 
 
                                             Рис.1.8. «Концепція ідеальної бюрократії» М.Вебера 

      Кількісний  підхід (школа науки управління). Теоретики цієї школи розглядали управління як систему математичних моделей та процесів. 
В основу кількісної школи покладено ідею про те, що управління є певним логічним процесом, який можна відобразити за допомогою математичних символів та залежностей. В центрі уваги цієї школи знаходиться математична модель, тому що саме за її допомогою управлінську проблему можна відобразити (передати) у вигляді основних її цілей та взаємозв’язків. 
Інтереси представників кількісної школи практично повністю пов’язані з застосуванням математики в управлінні.

      Основний  внесок цієї школи в теорію управління - це ідея про спрощення управлінської реальності за допомогою математичних моделей. 
Загальним для усіх ранніх теорій менеджменту було те, що вони пропонували кожна свій єдиний «рецепт» підвищення ефективності управління. Кожна з них не була помилковою та зробила важливий внесок у розуміння сутності менеджменту. Проте кожна з них одночасно обмежена з точки зору вузького погляду на багатомірність управління.

      Наприкінці 1961р. Гарольд Кунц опублікував статтю, у якій охарактеризував диверсифікацію підходів до вивчення менеджменту та назвав цей стан «джунглями теорій менеджменту». Він зробив висновок, що диверсифікація теорій управління є наслідком намагань кожної школи, кожного напрямку створити якусь завершену теорію менеджменту. Поведінковий та кількісний підходи не еквівалентні усьому полю менеджменту. Це скоріше інструменти, які має використовувати менеджер. 
Зазначені недоліки ранніх теорій менеджменту певною мірою долаються інтегрованими підходами до управління (процесний, системний, ситуаційний).

      1. Процесний підхід розглядає управління  як серію взаємопов’язаних дій  (функцій управління), які реалізуються  у такій послідовності: 

      Кожна функція управління, в свою чергу, складається з взаємопов’язаних підфункцій. Таким чином, процес управління є загальною сумою усіх функцій та підфункцій.
      2. Системний підхід. Його представники  стверджують, що організацію слід розглядати як систему у єдності частин, з яких вона складається та зв’язків з її зовнішнім середовищем. Тільки такий підхід дозволяє отримати цілісне уявлення про сутність управління. Схематично системний підхід до управління можна представити так:
      
      3. Ситуаційний підхід визнає, що  хоча загальний процес управління  і є однаковим, специфічні прийоми,  які використовує керівник повинні змінюватися залежно від ситуації.
      Сутність  ситуаційного підходу можна краще  усвідомити у процесі співставлення  принципового та ситуаційного мислення.
        

      Об’єктом  досліджень ситуаційного підходу виступають найбільш значущі в управлінні ситуаційні зміни, зокрема у сферах лідерування, побудови організаційних структур, кількісних оцінок тощо.
 

       2. Критерії та  чинники проектування  операційних систем  у сфері надання  послуг 

                     2.1. Організація менеджмента 

      1. Організація в менеджменті розглядається як відкрита система, і передумови її успіху слід виявляти у зовнішньому середовищі, оперативно адаптуючи та оптимізуючи мікросередовище. Операційна функція будь-якої організації є однією з основних. Вона має важливі і складні зв'язки з іншими функціями організації. Для оптимізації діяльності необхідно забезпечити ефективне управління цими зв'язками (рис.1).
      Однією  з найскладніших проблем, що виникають  при визначенні організації як об'єкта управління, є формування елементів, сукупність та взаємодія яких створюють  об'єктивні передумови для визначення мети, з одного боку, і для вибору оптимальної стратегії - з іншого боку. Цілком недостатньо, наприклад, вважати елементами організації фонди і персонал. Якщо спробувати конкретизувати ці елементи, наприклад, за видами (моделями) обладнання або за професійними ознаками персоналу (спеціальностями, кваліфікацією), то це не дозволить висунути адекватні до стану зовнішнього середовища стратегічні завдання і оцінити готовність фірми до їх досягнення. Отже, ці елементи необхідно доповнити набором відповідних інформаційних об'єктів зовнішнього та внутрішнього (з точки зору організації) характеру.
      Основні елементи організації, які потребують уваги керівництва, подані на рис.2.
      До  складу будь-якої організації належать ресурси, які можна класифікувати  так:
      o технічні ресурси (особливості  виробничого обладнання, основних і допоміжних матеріалів тощо);
      o технологічні ресурси (динамічність методів технології, наявність конкурентноздатних ідей, наукові заділи):
      o кадрові ресурси ( кваліфікаційний,  демографічний склад персоналу,  його здатність адаптуватися до зміни завдань організації):
      o просторові ресурси ( характер виробничих приміщень, території підприємства, комунікацій, можливість розширення):
      o ресурси організаційної структури  управління (характер та гнучкість  керуючої системи, швидкість проходження керуючих впливів тощо):
      o інформаційні ресурси (характер  інформації про саму організацію та зовнішнє середовище, можливість 'її поповнення та підвищення достовірності);
      o фінансові ресурси (стан активів,  ліквідність тощо).
      У результаті взаємодії всіх згаданих ресурсів досягається ефект синергії, тобто виникають нові властивості, якими кожен окремий вид ресурсів не володіє. Наприклад, неможливо вивести на потрібний сегмент ринку товар, який відповідає його вимогам, не маючи ресурсів усіх видів: можливостей обладнання, можливостей технології, кваліфікаційних можливостей персоналу тощо. І навпаки, кожний окремий ресурс не може повністю розкритися без зв'язку з іншими ресурсами: можливості верстатів не можуть бути реалізовані без відповідної кваліфікації робітників, без використання відповідних основних та допоміжних матеріалів, без потрібних характеристик виробничих приміщень.
      Отже, основоположним принципом виділення  елементів організації є оцінка можливостей досягнення нею стратегічних завдань, що з'являються при використанні даного елемента системи. Іншими словами, елементами системи повинні визнаватися не матеріальні засоби виробництва, предмети праці або певні категорії персоналу, а ті можливості досягнення стратегічних завдань, що відкриваються при використанні цих засобів, предметів і категорій.
      2. Для забезпечення успіху на ринку фірма повинна створити конкурентноздатний виріб. З цією метою в межах розробленої стратегії поєднуються різні ресурси для виробництва конкурентноздатного продукту за вартістю, якістю та іншими атрибутами відносно аналогічних товарів і товарів-замінників.
      Розроблення продукту охоплює всі стадії, що трансформують концепцію в реальний продукт.
      Розглянемо  еволюцію основних підходів до управління розробками:
      1. Ставка на технологію.
      Після Першої світової війни технологія зайняла важливе і почесне місце, що було викликане її грандіозними досягненнями. Фірми прагнули розробляти продукти на базі нових технологій шляхом створення крупних лабораторій, які часто розташовувалися далеко від головних контор. Але створені лабораторії не завжди отримували необхідні і достатньо конкретні орієнтири. Взаємодія між вченими, з одного боку, і працівниками збуту та виробничих підрозділів, з іншого, була незадовільною. Кошти контролювалися недостатньо, а результати досліджень часто не контролювалися взагалі, оскільки директор лабораторії, як правило, підкорявся безпосередньо головному управляючому корпорації. Отже, ув'язування загальної технічної лінії та комерційної політики фірми було слабким.
      2. Ставка на маркетинг. 
      В кінці 50-х років ставало все  очевиднішим, що надії на легкі прибутки не здійсняться. Настала епоха маркетингу, яка принесла новий підхід до управління технологією. Політику почав диктувати ринок, а не технологія. В результаті зв'язок між керівництвом компаній та науково-дослідними підрозділами почав слабшати. Витрати на технологію стали частиною загального кошторису або навіть кошторису маркетингу. Керівник науково-дослідного підрозділу опинився в організаційній ієрархії на більш низькому щаблі, а ділова команда, що приймала найважливіші рішення, нерідко обходилася без його участі.
      Кількість нових товарів, що отримали визнання споживачів, в той період різко  зросла. Але прибутки, на жаль, зростали не так швидко, як передбачалося. Це пояснюється тим, що усі компанії робили одне і те ж, ще не усвідомивши, що нужди споживачів слід задовольняти унікальним способом, не піддаючи себе загрозі з боку конкурентів. У цій ситуації значна кількість фірм шукала вихід у диверсифікації.
      3. Збалансований підхід до технології  та маркетингу.  
Передові компанії усвідомлювали, що проблема не в самій технології, а в управлінні технічною політикою. Керівництво цих компаній зрозуміло, що не слід робити вибір "або/або": технологія чи маркетинг. Необхідно задовольняти запити споживачів, отримуючи переваги у конкурентній боротьбі на основі нових та ефективних технологій. Так настав третій період, коли технологію використовують в якості засобу отримання і збереження переваг у конкурентній боротьбі. Результати наукових досліджень підтвердили обґрунтованість даного підходу.

      Для задоволення вимог ринку фірма повинна розглянути та оцінити відносну вагу наступних критеріїв проектування виробу:
      1. Вартість.
      2. Економічність експлуатації.
      3. Якість, в т. ч. міцність, термін  служби, надійність в експлуатації.
      4. Потужність.
      5. Вимоги до обслуговування, його простота.
      6. Універсальність використання.
      7. Безпека експлуатації.
      8. Елементи розкошу тощо.
      Для отримання необхідних характеристик  виробу фірма повинна зробити вибір у таких сферах:
      1. Розмір та форма виробу.
      2. Матеріали.
      3. Співвідношення стандартних та специфічних елементів.
      4. Додаткові компоненти для підвищення надійності.
      5. Елементи безпеки.
      Зрозуміло, що між критеріями проектування та можливими варіантами вибору існують певні компроміси.
      Кожний  виріб стає товаром лише на ринку  і має свій життєвий цикл, який складається  з окремих стадій. Життєві цикли  деяких товарів зовсім короткі, інших - довгі. Стадія життєвого циклу суттєво впливає на вибір та коректування стратегії діяльності і, в свою чергу, на способи та процедури розробки та вдосконалення виробу. Так, на стадії росту домінуючими є стратегічні заходи, пов'язані з реалізацією в продукті нових технічних принципів; на стадії зрілості - розробки окремих модифікацій виробу; на стадії насичення - скорочення виробничих витрат; на стадії спаду - використання можливостей існуючої інфраструктури, скорочення експлуатаційних витрат. Стадії розробки та вдосконалення виробу представлені на рис.3.  
На операційному рівні проектування виробу фокусується на впровадженні процедур та методів, які підвищують ефективність операцій. Наприклад, стандартизація в процесі створення продукту допомагає підвищити ефективність шляхом скорочення кількості компонентів, а також обсягу робіт і часу, необхідного для комплектування виробу.

      Розроблений продукт повинен бути детально проаналізований  та оцінений, причому оцінка конструкції  виробу на може обмежитися одним показником, наприклад, зменшенням ваги, зниженням трудомісткості або собівартості продукції тощо.
      Основними вимогами до якості нового виробу є:
      o забезпечення високого технічного  рівня на всіх стадіях розробки;
      o перевірка виробу на патентоспроможність та патентну чистоту;
      o забезпечення високих ергономічних характеристик;
      o врахування естетичних вимог:
      o конструктивна послідовність тощо.
      Економічна  оцінка конструкції виробу включає таку систему показників:
      o зменшення собівартості виробу;
      o скорочення витрат на експлуатацію;
      o підвищення експлуатаційної готовності;
      o зменшення габаритів та ваги;
      o простота обслуговування;
      o зменшення кількості обслуговуючого персоналу.
      Підготовка  товару до виходу на ринок полягає  у вивченні реакції покупців на новий товар, визначенні для нього орієнтовної ємкості ринку. Форми та методи тестування ринку залежать від інвестицій на новий товар, ступеня ризику його впровадження на ринок, величини запланованих маркетингових витрат. Тестування має свої межі (терміни), оскільки затримка на цій стадії може привести до поразки в конкурентній боротьбі. Тестування ринку допомагає прогнозувати майбутній продаж, розробляти альтернативні плани маркетингу, виявляти недоліки нового товару. Після отримання позитивної інформації за результатами тестування приймають рішення про виробництво нового товару і появу його на ринку.
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.