На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


реферат Генр Ксснджер про американську зовншню полтику 1960 1970-х рокв

Информация:

Тип работы: реферат. Добавлен: 15.08.2012. Сдан: 2010. Страниц: 4. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


    Київський національний університет імені  Тараса Шевченка
    Історичний  факультет 
 
 
 
 
 
 

    Генрі Кіссінджер
    про американську зовнішню політику
    1960 – 1970-х років. 
 
 
 

    Особистість Генрі Кіссінджера
     
    Генрі Алфред Кіссінджер (Хайнц Кіссінгер) народився 27 травня 1923 року в єврейській сім'ї в баварському селищі Фюрт. Його батько викладав в жіночій гімназії. Після приходу нацистів до влади (1933) в 1938 році сім'я Кіссінджерів виїхала до США.
    Американське  громадянство Генрі отримав тільки в 1943 році, коли закінчив середню школу. В тому ж році його призвали до армії. Завдяки доброму знанню німецької мови він служив перекладачем в 84-й піхотній дивізії.
    Після війни він став працювати в  армійській контррозвідці в американській  окупаційній зоні. Там він привернув увагу своїми талантами. Будучи в Німеччині, Кіссінджер був нагороджений Бронзовою зіркою.
    Повернувшись до США у 1947 році, Кіссінджер поступив в Гарвардський університет. Тут Генрі теж показує себе з найкращої сторони, розуміється на історії, філософії тощо.
    В 1949 році Кіссінджер одружувався на Енн Флейшер. У них народилися двоє дітей – син і дочка. В 1950 році Генрі отримав ступінь  бакалавра( тема дипломної: „Значення історії – критика Шпенглера, Тойнбі і Канта”). Кіссінджер написав докторську дисертацію, що мала назву „Відновлений світопорядок. Каслрі, Меттерніх і відновлення світу 1812–1822 рр”. В тому ж в 1954 році вона була видана, а Генрі став доктором політології. Так почалася викладацька діяльність Кіссінджера.
    Авторитет молодого політолога і його зв'язки допомогли йому в березні 1955 року отримати запрошення в дослідницьку групу Ради із зовнішніх стосунків – один з провідних центрів розробки зовнішньої політики для американської правлячої еліти. Там  Кіссінджер підготував монографію „Ядерна зброя і зовнішня політика”, що здобула широку популярність і в США і за їх межами, отримала найпрестижнішу нагороду по політології – премію Вудро Вільсона.
    Хоча  значною мірою ця робота написана по рецептах інших подібних творів періоду „холодної війни”, але  вона мала і істотну відмінність. Виходячи з того, що радянський ядерний потенціал до цього часу досяг значних розмірів і у разі обміну ядерними ударами США понесли б вельми значні втрати, Кіссінджер розвиває думку про необхідність перегляду військово-політичної стратегії „масованої відплати”, висунутої тодішнім держсекретарем Джоном Даллесом.
    Влітку 1957 роки Кіссінджер повернувся в Гарвардський університет на викладацьку роботу. В 1959 році він став доцентом, а в 1962 році – професором. До цього часу він став відомий також як політичний діяч і дипломат. Він продовжував розширювати свої зв'язки, працюючи за сумісництвом радником з міжнародних питань у фундації братів Рокфеллерів, а потім на посту директора так званого „Проекту спеціальних досліджень”.
    Очоливши  цей „Проект”, Кіссінджер отримав можливість спілкуватися з крупними дипломатами, державними діячами, вченими і бізнесменами. Тоді ж Кіссінджер взяв участь в роботі Комісії з проблем національної безпеки.
    В 1962–1965 роках вже відомий політик  Кіссінджер опублікував численні статті з питань зовнішньої і військової політики США в найрізноманітніших виданнях – як американських, так і західноєвропейських.
    В 1964 році сім'я Кіссінджерів розпалася. Через декілька років Кіссінджер знову одружувався. Цього разу його дружиною стала Ненсі Меджінесс, теж фахівець-політолог, яка працювала помічником у Нельсона Рокфеллера. Вона стала його вірною супутницею і помічницею в усіх справах.
    В 1965 році вийшла в світ чергова книга  Кіссінджера – „Неспокійне партнерство  – перегляд Атлантичного союзу”. Він визнав збільшену роль західноєвропейських країн в рамках НАТО і закликав американську сторону повніше враховувати цей факт.
    Велику  роль в американській зовнішній  політиці Генрі Кіссінджер грав з 1969 по 1977, до 1973 як помічник Річарда Ніксона по зовнішній політиці, потім, з початком його другого терміну, як державний секретар. В 1974 прийняв відставку Ніксона і продовжив виконання обов'язків при Джеральді Фордові.
    Важливою  фігурою в зовнішній політиці США Кіссінджер став завдяки спробам врегулювання конфлікту у В’єтнамі та його внеску у налагодження стосунків із соціалістичниим світом у період правління президента Ніксона, що відомий як період розрядки міжнародної напруги у стосунках з СРСР і КНР.
    Кіссінджер  як і раніше залишається незаперечним авторитетом у сфері міжнародних  відносин. Його спостереження друкують авторитетні журнали. Під час  югославської кризи 1999 року він висловлювався  проти застосування військової сили. В журналі „Ньюсуїк” Кіссінджер писав, що „доленосні рішення”, які привели до бомбардувань, були прийняті в той час, коли „залишалися відкритими інші шляхи”. Дипломат фактично робить висновок, що дії адміністрації США в цьому конфлікті були некомпетентними. В той же час Кіссінджер закликає не скидати з рахунків Росію: „Уявлення Росії про себе як історичного гравця на світовій арені повинне сприйматися всерйоз”.
    В 2002 р. Кіссінджер очолив список 100 ведучих інтелектуалів світу. Член Більдербергського клубу (неофіційна міжнародна організація яка деякими коментаторами трактується як світовий уряд) 
 
 
 
 
 
 

    Зовнішня  політика США в 60-ті рр. (Війна у В’єтнамі) 

    По  закінченню Другої світової війни Америці довелося знову задуматися над своїм місцем на міжнародній арені та своєю роллю в повоєнному світі. Ще Г. Трумен робив все можливе для посилення авторитету США та подолання політичних суперників у боротьбі за світовий вплив — насамперед СРСР.
    Після того, як СРСР отримав у своє впорядкування  країни Східної Європи, західна європейська політична еліта боялася, що комуністичним стане і регіон Південно-Східної Азії. Починаючи з 50-х — 60-х рр. каменем спотикання на міжнародній арені став Індокитай.
    Американські  політики наголошували, що США мають захищати в першу чергу свободу, незалежно від того в якому місці земної кулі знаходиться країна, що потребує допомоги — в даному випадку геополітика нібито нікого не цікавила. Однак існував і інший погляд. У Індокитаї найважливішим ключовим пунктом вважався В’єтнам. Стверджували, що перемога комуністів у цій країні, яка перебувала на стадії державотворення, зруйнує баланс сил у регіоні, оскільки неможливо буде знайти достатню кількість країн, щоб протиставити їх СРСР та Китаю. Крім того, В’єтнам стане плацдармом для просування радянсько-китайського впливу теренами Індокитаю, звідки розповсюдиться на Індонезію. Філіппіни та Нову Зеландію аж до Австралії — за «принципом доміно» Таким чином, буде перервана вся система сполучень, а така ситуація не відповідає американським державним інтересам.
    Саме  з таких мотивів американські політичні кола надали підтримку  Франції у її війні з В’єтнамом (покрили дві третини всіх витрат). Завдяки цій підтримці США  опинилися у складному становищі: з одного доку, допомагаючи Франції, вони неначебто забезпечували перешкоду поширенню комунізму і здійснювали противагу Китаю, а з іншого, підтримуючи колоніальні прагнення Франції, порушували цим головне гасло своєї зовнішньої політики — захищати свободу і незалежність будь-якої країни. Знову ж таки висловлювались дещо утопічні сентенції стосовно того, що США нададуть французам кошти на ведення війни, а потім змусять їх надати незалежність «асоційованим територіям» — В’єтнаму, Лаосу і Камбоджі.
    Коли  ж стало зрозуміло, що в умовах партизанської війни, що розгорнулася у В’єтнамі французькі експедиційні війська неспроможні втриматися в країні, була скликана Женевська конференція з питань врегулювання ситуації в Індокитаї (квітень 1954 р.).
    Цікаво  те, що США, які до того активно втручалися у вирішення в’єтнамських справ, відмовилися приймати участь у Женевській конференції, оскільки їх участь у прийнятті рішень накладала на них завелику відповідальність. Тим не менше, США виступили гарантом виконання пунктів женевського документу і запевнила у відмові від силових методів вирішення конфліктів у регіоні.
    Ще  до завершення Женевської конференції  президент США Д. Ейзенхауер здійснив спробу здобути підтримку в особі  Великобританії, однак В. Черчілль у  підтримці відмовив — це ніяким чином не відповідало британським  державним інтересам.
    Тоді  Сполучені Штати виступили одними з ініціаторів створення СЕАТО, до складу якого увійшли також Пакистан, Філіппіни, Таїланд, Австралія, Нова Зеландія, Великобританія та Франція. Однак дана організація не мала практичного значення, оскільки не мала засобів для взаємо підтримки. 
    Далі  США узялися за впорядкування  ситуації в самому В’єтнамі згідно з і своїм баченням принципів  демократії і державотворення. Країну очолив колишній чиновник колоніальної адміністрації Нго Дінь Дьєм, людина освічена, конфуціанець за поглядами. Однак не були враховані особливості місцевого менталітету, що спричинило певні ускладнення.
    До  кінця терміну повноважень Д. Ейзенхауера Південний В’єтнам  отримав близько 1 млрд. доларів, там  постійно перебувало 1500 чол. військового персоналу, численне посольство та 692 чол. з американської військової консультаційної групи. До певної міри ситуацію вдалося стабілізувати. Однак в країні продовжується діяльність партизанів з Північного В’єтнаму, які здійснюють напади на чиновників, а нова армія нездатна зберегти безпеку.
    Президент Кеннеді всі сили спрямовував  на боротьбу з прокомуністично орієнтованим Північним В’єтнамом, вважаючи, що той діє за планом і стратегією, надісланими з Москви. Тому захист Південного В’єтнаму був для нього, як і для Г. Трумена та Д. Ейзенхауера, частиною всесвітньої стратегії «глобального стримування».
    Ситуацію  ускладнювали висловлювання лідерів  СРСР та Китаю, які сприймалися у  Вашингтоні в якості прихованої погрози.
    У 1959 р. північно-в’єтнамські війська увійшли на територію Лаосу під приводом підтримки нав’язаного ще у 1954 р. комуністичному руху Патет-Лао. Це давало їм можливість безперешкодного пересування під прикриттям джунглів вздовж південно-в’єтнамського кордону. Більш дієвим було б негайне втручання, однак Кеннеді сподівався владнати ситуацію за допомогою політичних засобів і навіть не відкидав можливість компромісу.
    Розпочаті у 1961 р., переговори тривали до травня 1962 року. Ханойський уряд спеціально тягнув час, розроблюючи мережу постачання. За умовами договору, всі іноземні війська і радники мали залишити територію Лаосу, пройшовши через спеціально створені контрольно-пропускні пункти. Невдовзі було  повністю виведено американський і таїландський контингент.
    До  осені 1961 р. ситуацію можна було виправити лише за допомогою негайного військового втручання. Однак думки серед політичної еліти Америки розходились у питаннях масштабів цього втручання.
    Подальше  загострення було спричинене указом Дьєма про заборону використання власних прапорів і емблем різними релігійними сектами та політичними партіями, у зв’язку з цим було розстріляно демонстрацію буддистів у м. Гуе. В серпні 1964 р. відбувся напад на американський ескадрений міноносець «Меддокс», в цьому звинуватили північних в’єтнамців, а сенат США, згідно з Тонкінською резолюцією, дав санкцію на безпосередній вступ військ США у військові дії проти Північного В’єтнаму. У січні 1965 р. було здійснено напад на американські казарми в місті Плейку, США відповіли повітряною атакою на Північний В’єтнам. До 1969 р. кількість американських збройних сил у В’єтнамі становила 543 тис. чол.
    Позитивних  результатів це не принесло. США  не розуміли специфіки війни. Партизани  вільно рухалися і отримували підтримку  з Півночі через територію  Лаосу і Камбоджі, в силу ознайомленості з місцевістю і умовами могли самі обрати місце для сутички, а США натомість проводили повітряні атаки на території Північного В’єтнаму, які останнього не дуже й хвилювали — країна була ще настільки малорозвиненою, що там від бомбардувань було мало користі, а життя місцевого населення нікого не цікавило. Американська стратегія виснаження ворога зазнала поразки.
    Всі спроби американського уряду домовитися  з Ханоєм не мали успіху. Л. Джонсон під тиском радників йде на переговори з урядом Північного В’єтнаму, хоча особисто він був проти припинення бомбардувань. Американська дипломатія опиняється в замкненому колі. У неї не було жодних засобів впливу на Ханой. Навіть в обмін на обіцянку припинити бомбардування Північний В’єтнам не збирався відмовлятися, навіть тимчасово, від своєї діяльності на півдні.
    Критика американської політики у В’єтнамі розпочалася спочатку в формі  дискусії стосовно шансів США виграти  війну та співвідношення витрачених на неї коштів з вигодами, які  можна було б отримати у випадку перемоги. 11 березня 1968 р. В. Ліппман виступив з критикою теорії стримування стосовно В’єтнаму. Він стверджував, що, оскільки США поставили за мету умиротворення Азії в цілому,  неможливо досягнути її, використовуючи обмежені ресурси.
    У 1966 р. навіть сенатор Фулбрайт, який ще 2 роки тому виступав за розширення зони конфлікту, тепер зводить його значення до рівня периферійного. Так поступово політика, яка ще недавно розглядалась як життєво необхідна, стала в очах громадськості аморальною. Завдяки ЗМІ населення мало все ширший доступ до того, чим саме була для Америки в’єтнамська війна. Протести висловлювалися навіть в сенаті. Це змусило Л. Джонсона знову погодитися на переговори з Північним В’єтнамом. 31 березня 1968 р. він оголосив про одностороннє часткове припинення бомбардувань на північ від 20-ї паралелі і повне їх припинення після початку переговорів. США утримувалися від підкріплень і оголосили, що їх мета — не знищення ворога, а лише встановлення миру. Перемир’я було порушене, а північнов’єтнамські війська здійснили напад на американські позиції.
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.