На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


контрольная работа Українськ земл у склад Румунї та Чехословаччини

Информация:

Тип работы: контрольная работа. Добавлен: 16.08.2012. Сдан: 2011. Страниц: 6. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


Київський національний університет імені  Тараса Шевченка
Економічний факультет 
 
 
 
 
 
 
 
 

Звіт  з самостійної роботи
з курсу “Історія України”
на  тему: “Українські землі у складі Румунії та Чехословаччини” 
 
 
 
 

Виконав: студент I курсу
Міжнародна економіка 2 група
Ігнатенко Веніамін 
 
 
 
 
 

Київ - 2011 

       ЗМІСТ
1. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РУМУНІЇ 3
1.1. Cтатус українських  земель у складі Румунії 3
1.2. Національне  гноблення 3
1.3. Колоніальний  характер економіки 4
1.4. Рівень життя  та опір населення колоніальному  режиму 5
1.5. Політичні  партїї на окупованих Румунією  землях України 6
2. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ 8
2.1. Входження  Закарпаття до складу Чехословаччини 8
2.2. Політичне,  економічне та культурне становище  Закарпаття 9
2.3. Українофільство. Русофільство. Русинство 12
2.4. Проголошення  Карпатської України 15
ВИСНОВКИ 17
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА 18
ДОДАТКИ 19
 

       

1. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РУМУНІЇ

1.1. Cтатус українських земель у складі Румунії

 
     До  Першої світової війни заселені українцями Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії входили до складу Росії, а Північна Буковина - до Австро-Угорщини. У 1918 р. Румунія окупувала ці території. Відчуваючи непевність свого становища, вона прагнула якнайшвидше узаконити  окупацію міжнародними договорами. У  свою чергу, утворюючи «санітарний  кордон» між більшовицькою Росією і Західною Європою, Антанта сприяла  Румунії у цьому. 11 вересня 1919 р. представники країн Антанти підписали з  Австрією Сен-Жерменський договір, за яким Буковину було передано Румунії. Наступного 1920 р. у Парижі Англія, Франція, Італія і Японія так званим Бессарабським  протоколом визнали і затвердили захоплення Румунією Бессарабії.

1.2. Національне гноблення

 
     На  загарбаних Румунією територіях наприкінці 20-х років мешкало 790 тис. чол. На цих  землях Румунія провадила класичну колоніальну політику, спрямовану на зміцнення контролю над українськими територіями. З метою інтеграції загарбаних земель було прийнято закон  про адміністративну уніфікацію, згідно з яким законодавство старого  королівства поширювалося на приєднані  землі. Було ліквідовано самоврядування громад. Замість старост румунськими  адміністративними органами призначалися примарі, а на чолі повіту - префекти - ставленики Міністерства внутрішніх справ.
     З перших днів окупації українське населення  зазнало переслідувань на мовно-культурному  ґрунті. У своїй національній політиці румунські власті виходили з того, що в Північній Буковині, як і  в Бессарабії, проживають «аж ніяк не українці, а лише слов'янізовані  румуни». Румунську мову на окупованих землях оголосили державною. У лютому 1919 р. ухвалено закон, за яким на роботу в державні установи приймалися ті, хто знав румунську мову. Українська мова заборонялася в державних і муніципальних органах. Українські назви міст і сіл було змінено на румунські.
     У Північній Буковині до її загарбання королівською Румунією було 218 українських  початкових шкіл. У 1919-1920 рр. їхня кількість зменшилася до 157, а в 1926-1927 навчальному році не залишилося жодної. Були закриті всі гімназії та професійні школи з українською мовою навчання, культурно-освітні товариства, накладено заборону на ввезення українських книжок і музичних товарів. У Чернівецькому університеті закрилися українські кафедри. Лише після скасування стану облоги в українській частині Буковини в 1928 р. постала змога боротися за українську народну школу. Результатом цієї боротьби був закон 1929 р., за яким у школах із українською більшістю учнів впроваджувалося 8 годин українською мовою в нижчих класах і 6 годин - у вищих. Але 1934 р. ці малі здобутки були скасовані. Жертвою «румунізації» на українських землях стала і православна церква. Румунський патріархат підпорядкував собі православні єпархії Бессарабії і автономну буковинську митрополію. Українські священики не допускалися до вищих посад у церковній ієрархії, українців обмежували при вступі до духовних семінарій.

1.3. Колоніальний характер  економіки

 
     Колоніальна політика румунських властей на українських  землях досить яскраво проявлялася  в економічному житті. Північна Буковина й українські землі Бессарабії стали  для румунських властей джерелом дешевої сировини й робочої сили. В промисловості панувало дрібне кустарне виробництво з ручною і  на-півручною працею. Лише 4,25 % підприємств у 1930 р. мали від 6 до 20 робітників, а тих, які б налічували понад 20 працівників, було лише 2 % їхньої загальної кількості. Найбільшу питому вагу в економіці краю становила харчова промисловість. Зусилля підприємств української частини Бессарабії спрямовувалися на розвиток дрібної та домашньої промисловості: обробки шкур, варки мила, виробництва тканини й сукон, олії. Масове безробіття було постійним супутником трудящих. Особливого розмаху воно набуло в умовах економічної кризи, яка охопила Румунію з 1929 р. Число підприємств на 1935 р. скоротилося майже наполовину. Зупинилися трикотажні та текстильні фабрики Чернівців. Занепали лісова і деревообробна промисловість Буковини, рибне господарство Південної Бессарабії.
     Сільське  господарство на загарбаних Румунією українських територіях перебувало у стані занепаду і потребувало  глибокого реформування. У 1919 р. було проголошено початок аграрної реформи. Але при цьому влада не брала  до уваги інтереси українського селянства. На Буковині, наприклад, парцеляції і  передачі селянам підлягало лише 70 тис. га, або 16,8 % земельної площі великих землевласників. Як правило, це були малопридатні чи непридатні для обробітку землі. Середній розмір наділу українського селянина становив 0,56 га, а румунський колоніст одержував 0,5 га під садибу і 4 га орної землі та один гектар пасовиськ.
     Економічна  криза кінця 20-х - початку 30-х років  супроводжувалася зниженням попиту на сільськогосподарську продукцію, що стало однією з причин скорочення посівних площ. Різко зменшилося поголів'я  робочої і продуктивної худоби. У 1935 р., наприклад, близько половини селянських господарств Північної Буковини не мали коней, третина - корів, понад 60 % - овець.

1.4. Рівень життя та  опір населення  колоніальному режиму

 
     Рівень  життя в Румунії був одним  з найнижчих у Європі. Що ж стосується Північної Буковини і української  частини Бессарабії, то навіть для  Румунії вони відзначалися своєю  злиденністю. Ціни на хліб у 1937 р. порівняно  з 1914 р. зросли тут у 50 разів, на м'ясо - в 57, тимчасом як номінальна заробітна  плата - лише у 18 разів. Постійним явищем суспільного життя було безробіття. В 1931-1932 рр. безробітних на Буковині налічувалося 50 тис. чол. На українських землях Бессарабії безробіття охопило майже 50 % працездатних. Про гуцульське населення гірських районів Буковини бухарестський журнал «Румунське господарство» на початку 30-х років писав: «Не буде перебільшенням, якщо скажемо: гуцули в даний момент — у стадії вимирання».
     Політика  королівського уряду на окупованих землях України викликала опір населення, який виявлявся, зокрема, у збройній боротьбі. 16 вересня 1924 р. в Бессарабії в районі Та-тарбунар спалахнуло повстання, у якому брало участь близько 6 тис. чоловік. 18 вересня-1924 р. проти  повстанців було кинуто регулярні румунські  війська. Бої тривали до 25 вересня  і закінчилися поразкою повстанців. Після придушення Татарбу-нарського  повстання над його учасниками в 1925 р. відбувся «процес 500». До різних термінів ув'язнення було засуджено 85 чоловік.
     Порівняно ліберальні вироки були наслідком широкої  кампанії протестів за кордонами  королівства і в самій Румунії. Але вони аж ніяк не свідчили про  демократичний характер румунського  політичного режиму. В 1918-1925 рр. лише в Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському  повітах Бессарабії було закатовано понад 13 тис. чоловік. «Царський батіг, - говорив у парламенті з цього  приводу екс-прем'єр Румунії Вайда-Воде, -був поганий, та в порівнянні з  румунським гнітом, що лютує тепер  у Бессарабії, він був іграшкою. Національне питання вирішується  тепер пострілами в невинних».

1.5. Політичні партїї  на окупованих  Румунією землях  України

 
     На  тлі досить розвиненого політичного  життя Галичини на окупованих Румунією землях України склалися менш сприятливі умови для діяльності партій і  громадських об'єднань. З 1918 по 1928 р. діяв стан облоги, легальна політична  діяльність була заборонена. У підпіллі перебували нечисленні комуністичні групи, які ввійшли до складу Компартії  Румунії.
     Антирумунське Татарбунарське повстання 1924 р. змусило  дещо послабити адміністративний тиск. Почали відновлюватися культосвітні товариства, преса, студентські об'єднання. З 1928 по 1938 р. у Румунії тривав період відносно ліберального правління, що сприяло  легалізації політичних партій. У 1929 р. на Буковині розгорнула легальну діяльність прокомуністична організація «Визволення», яка виступила з програмою  одержавлення економіки, аграрних перетворень  і приєднання до Радянської України. Однак масової підтримки населення  «Визволення» та інші організації подібного  спрямування не домоглися.
     Політичні кола, зорієнтовані на відстоювання національних інтересів, у 1927 р. організували Українську національну партію, керівником якої став В. Залозецький. Це було ліберальне об'єднання, члени котрого схилялися  до компромісів з властями, до виключно легальних методів діяльності. Як і в Галичині, ця політична лінія  натрапила на сильну опозицію з боку молодих і енергійних учасників  національного руху, що відкидали  поміркованість і обережність членів УНП.
     Під керівництвом О. Забачинського, І. Григоровича  і Д. Квітковського в середині 30-х років стала формуватися  конспіративна радикальна націоналістична  організація на засадах, багато в  чому подібних до оунівських. Ця організація  мала вплив у молодіжних та спортивних товариствах.
     Коли  в 1938 р. до влади в Румунії прийшли  військові й діяльність політичних партій була заборонена, УНП та інші легальні українські об'єднання перестали  існувати.
     Українське  населення захоплених Румунією земель, незважаючи на жорстокий терор влади, зберегло своє прагнення до національного  визволення і справедливого соціально-економічного ладу. 

2. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ

2.1. Входження Закарпаття до складу Чехословаччини

 
     Після розпаду наприкінці 1918 р. Австро-Угорської  імперії постало питання про  майбутнє українців Закарпаття. Головним прагненням населення краю було об'єднання з українською державою. За приєднання до України висловилися народні з’їзди в Любовні (8 листопада 1918 р.), у Сваляві (8 грудня 1918 р.), у Сиготі (18 грудня 1918 р.) і в Хусті, де 21 січня 1919 р. Всенародний конгрес усіх українців Угорщини, на якому зібралося 420 делегатів, під керівництвом братів Юлія та Михайла Бращайків виявив волю мешканців Закарпаття приєднатися до УНР. Але вкрай несприятлива зовнішньополітична ситуація не дозволила тоді реалізувати це прагнення. Західноукраїнська Народна Республіка перебувала у стані війни з Польщею, а в Угорщині до влади на деякий час прийшли комуністи, які прагнули поширити свій контроль на Закарпаття.
     8 травня 1919 р. в Ужгороді об’єдналися Ужгородська, Хустська та Пряшівська Народні ради в Центральну Руську Народну раду. Того ж дня вона прийняла документ про приєднання на автономних правах Закарпаття до Чехословаччини.
     На  відміну від загарбання Галичини і Північної Буковини, приєднання Закарпаття до Чехословаччини було добровільним. У наслідок угоди, укладеної між  чеськими лідерами у м. Скрентоні (штат Пенсільванія, США) ще в листопаді 1918 р., емігранти із Закарпаття погодилися на включення своєї батьківщини до складу нової Чеської держави при умові надання Закарпаттю автономії. Серед закарпатських громад США був проведений плебісцит, на якому 2/3 голосів здобула ідея приєднання Закарпаття до Чехословаччини. Це було вимушене рішення, певний результат пошуку «меншого лиха». Адже умови об'єднання передбачали, що Закарпаття стане автономною частиною новоствореної федеративної слов'янської республіки.
     За  Сен-Жерменським (від 10 жовтня 1919 р.) і Тріанонським договорами (від 4 червня 1920 р.) Закарпаття відійшло до складу Чехословаччини.

2.2. Політичне, економічне та культурне становище Закарпаття

 
     Було  створено спеціальну комісію з фахівців, які мали підготувати проект рішення  про політико-правове визначення автономії підкарпатських русинів (так офіційно називали тоді закарпатських  українців) у рамках Чехословацької держави. В середині травня 1919 р. проект цієї комісії було схвалено.
     Чехословацька влада стала запроваджувати старі  порядки. У серпні 1919 р. було створено Цивільне Управління Підкарпатської Русі (офіційна назва Закарпатської України у складі Чехословаччини до 1928 р.) на чолі з адміністратором. Цивільному управлінню підпорядковувались жупанські управління, що своєю чергою, контролювали діяльність окружних управлінь, а останні – роботу нотарських, тобто сільських управлінь. Проте наростання революційного руху змусило чехословацький уряд видати в листопаді 1919 р. Генеральний статут про організацію та адміністрацію Підкарпатської Русі. За статутом уся влада передавалася адміністратору, якого призначав чехословацький уряд. До речі, Генеральний статут став першим нормативним актом Чехословаччини, що визначав державно-правове становище Закарпаття.
     Було  створено Тимчасову автономну директорію у складі п’яти членів, призначених  урядом. У випадку конфлікту між  директорією й адміністратором  арбітром мав бути президент республіки або призначена ним особа. У Генеральному статуті зазначалося, що не пізніше  ніж через 90 днів після виборів  до чехословацького парламенту (Національних зборів) повинен бути обраний автономний сейм Підкарпатської Русі.
     Згідно  з прийнятою 29 лютого 1920 р. Конституцією Чехословацької Республіки, Закарпаття проголошувалось автономною територією з правом мати свій крайовий сейм, компетентний у справах мови, навчання, релігії, місцевої адміністрації та інших питань, віднесених до його відання законами Чехословаччини. Закони, ухвалені сеймом Підкарпатської Русі, набирали чинності тільки після їх затвердження президентом республіки. Однак вибори до сейму не були проведені, а 26 квітня 1920 р. чеський уряд видав розпорядження “Про зміну Генерального статуту Підкарпатської Русі”, за яким управління зосереджував губернатор і віце-губернатор, яких призначав президент республіки. При губернаторі створювали Губерніальну раду, куди входили губернатор як голова Ради, віце-губернатор як заступник голови, десять обраних членів Ради, та чотири члени, призначені урядом Чехословаччини за поданням губернатора. У зв’язку зі схваленням змін у Генеральному статуті на Закарпатті припинила існування директорія, а також скасовувалася посада адміністратора краю.
     Щоб ліквідувати особливість статусу  Закарпаття, в липні 1927 р. був прийнятий закон про організацію політичного управління. За цим законом, що набув чинності з 1 липня 1928 року, територія Чехословаччини була поділена на чотири адміністративні одиниці – краї: Чехія, Моравія і Сілезія, Словаччина, Підкарпатський край. Після Мюнхенської змови, підписаної 29 вересня 1938 р. главами урядів Англії, Франції, Німеччини та Італії, Прага дозволила створити автономний уряд, прем’єр-міністром якого став діяч москвофільської орієнтації А. Бродій (у 1945 р. засуджений радянською владою до страти). Оскільки русофіли А. Бродій і міністр без портфеля С. Фецик дискредитували себе як агенти Угорзини і Польщі, 26 жовтня 1938 р. уряд Карпатської України очолив греко-католицький священник А. Волошин (1874-1946).
     Національно-культурне і навіть економічне становище чехословацьких українців було незрівнянно кращим, ніж становище українців у Радянському Союзі, Польщі або Румунії. У Чехоcловаччині існували міцні демократичні традиції. Кожний, хто поважав конституцію, користувався проголошеними в ній свободами. До того чехословацький уряд робив спроби, хоч і не завжди послідовно, економічно розвинути цей найвідсталіший в усій Європі край. Щоправда, празький уряд старався зберегти унітарність країни і не допускав автономного управлінняв Закарпатській Україні.
     На Закарпатті у 20-х роках була проведена земельна реформа. Уряд викупив з великими збитками для себе землю у мадярських поміщиків, поділив її на дрібні парцели і продав через банк селянам. Понад 32 тис. селянських господарств додатково отримали 29 тис. га землі. Проте через перенаселеність, дефіцит рілля у гірському краї та примітивну агрокультуру більшість селян бідували. Під час кризи 1929—1933 рр. вони змушені були брати банківські позики, щоб звести кінці з кінцями, проте далеко не всі рятувалися від розорення.
     У сукупному суспільному продукті Закарпаття частка промисловості становила 2%. Чисельність зайнятих у промисловості, за переписом 1930 р., не перевищувала 16 тис. чол. Жодного нового великого підприємства за двадцять років у краї не побудували. Підприємців цікавила тільки сировина, яку можна було вивезти Уряд - мав наміру витрачати кошти на будівництво промислових об'єктів на місцевості, де не було кваліфікованих робітників.
     Певних  успіхів було досягнуто в галузі освіти і культури, які до Першої світової війни жорстоко переслідувалися  угорською владою. Між 1914 і 1938 роками кількість початкових шкіл зросла з 525 до 851, гімназій з 3 до 11. Чеський уряд дозволив населенню користуватися  в школах мовою на власний вибір. Швидко зростали українські культурні  товариства, особливо «Просвіта» та “Товариство ім. Дузновича”, активізувалися діяльність театральних труп, хорів та видання українських книг. Але рішенням вищого адміністративного суду Чехословаччини від 28 червня 1925 р. українську мову було признано “чужою” для населення Закарпаття. Це спричинило поступове звуження викладання української мови й розширення чеської. Чеські школи засновувалися навіть там, де оселялося 3-4 родини чеських чиновників. Процес згортання української освіти посилився після окупації 1939 р. краю хортістською Угорщиною. Тут не залишилося жодної української школи.
     Незважаючи  на економічну і культурну відсталість, політичне життя у Закарпатті було різноманітним і активним. На виборах, які відбувалися регулярно, місця в чехословацький парламент виборювали до трьох десятків партій. Найбільшу популярність серед виборців мали українофіли, які гуртувалися в Українському національному об'єднанні.

2.3. Українофільство. Русофільство. Русинство

 
     Особливістю політичного життя Закарпаття, що перебувало у складі Чехословаччини, була відсутність власне українських  партій. Українські суспільні та політичні  групи схилялися до певних національно-культурних поглядів, традицій, що склалися в регіоні. Серед них було три основних течії:
     - українофільство, що орієнтувалося  на возз'єднання всіх українських  земель у незалежну державу; прихильники цього напряму розглядали населення Закарпаття як частину єдиного українського народу й боролися за автономію краю.
     - русофільство (москвофільство), що базувалося на переконанні, що карпатоукраїнці - частина російського народу, яка денаціоналізувалася під впливом певних історичних умов;
     -  русинство, прихильники якого бачили в карпатоукраїнцях окремий народ;
     Також існували мадярофіли — прибічники ідеї повернення Закарпаття до Угорщини. 

     Політичне життя на Закарпатті, незважаючи на економічну і культурну відсталість, було досить активним. На виборах, що відбувалися  регулярно, місця у чехословацький парламент виборювало до тридцяти партій.
     Найвпливовішою  в країні політичною силою були українофіли, які гуртувалися в Українському національному об'єднанні. ?Українофільський рух спирався на традиції народовців XIX ст., його підтримувала національна інтелігенція, яка швидко зростала у сприятливих умовах демократичного ладу. Українофіли боролися за пробудження національної самосвідомості русинів. Виявляли свою схильність до української течії й інші політичні течії. Для деяких із них, зокрема Комуністичної і Соціалістичної партій, це було тактичним прийомом, що давав змогу під час виборів одержати додаткову кількість голосів виборців. Після виборів вони забували про свої обіцянки й жодного кроку в боротьбі з москвофільством не робили. Найпослідовнішу українську позицію займала Християнсько-народна партія під керівництвом Августина Волошина і братів М. і Ю. Бращайків, яка під час виборів виступала у складі Чехословацької людової партії. ХНП свої зусилля спрямовувала на нейтралізацію впливу русофілів. Засноване ХНП товариство «Просвіта» зуміло витиснути москвофільське «Товариство ім. Духновича». Цього вдалося добитися завдяки тому, що партія здобула провідні позиції в Асоціації українських учителів, котра об'єднувала дві третини педагогів краю. Помітний вплив справляла Християнсько-народна партія на студентство та учнівську молодь.??Український рух, спираючись на живий зв'язок з народом, ініційований молодшою інтелігенцією, що вийшла переважно з низів (учительство, студенти), на противагу до старої інтелігенції й угрофільського священства, мав помітні успіхи. Діяльність товариства «Просвіта» з мережею читалень по всьому краю (у 1936 р. - 14 філій і 233 читальні), «Учительської громади» (у 1935 р. - 1 650 чол.), національного театру, хору в Ужгороді і, зокрема, українське шкільництво та вплив української преси спричинили досягнення українського національного руху на Закарпатті. 

     Конкуруючою з українофілами політичною течією були русофіли, які походили від москвофілів XIX ст. Після жовтневої революції в Росії вони почали орієнтуватися на Прагу. Губернатор Закарпаття у 1923 — 1933 pp. Антон Бескид проводив русофільську політику, партію підтримувала державна адміністрація. Це дало їм можливість, незважаючи на меншу популярність серед карпаторусів, конкурувати на рівних з українофілами. А празький уряд, посилаючись на незгоди серед політичних сил краю, утримувався від реалізації прийнятого на себе зобов'язання надати українцям автономію. Русофільство ґрунтувалося на помилковому переконанні, що русини - карпатоукраїнці - це, власне, частина російського народу, зденаціоналізованого під впливом історичних обставин. Русофільські настрої поширилися серед частини греко-католицького духовенства, інших верств інтелігенції краю. Русофіли уклали ряд організацій, у тому числі авторитетне «Общество им. Духновича». Русофільські настрої поділяли чехо-словацькі Аграрна, Народно-соціалістична, Народно-демократична партії, деякі інші організації. Русофільство мало підтримку з боку Угорщини й Польщі, не зацікавлених у консолідації закарпатських українців. Однак глибокого підґрунтя в населенні русофільство не мало: надто очевидною була відмінність між росіянами й карпатоукраїнцями. 

     Третьою впливовою політичною силою у  Закарпатті були комуністи. Крайовий комітет  Компартії Чехословаччини активно  боровся за маси. Він організував, де тільки міг, комсомольські осередки і групи «революційних профспілок», а у 1930 p., коли розгорнувся селянський рух, створив «Спілку працюючого селянства». На виборах до чехословацького  парламенту у 1924 р. за комуністів віддали  голоси 40 % виборців. Через п'ять років, коли економічне становище стабілізувалося, вони дістали лише 15 % голосів. А на виборах 1935 p., які комуністи проводили  під гаслом Народного фронту,— 26 %. Отже, через десятиріччя вони знову  дістали в краї більшу підтримку, ніж будь-яка інша партія. ? 

     Століття  ізоляції від інших українських  земель сприяло появі на Закарпатті русинства, прихильники якого, абсолютизуючи місцеві особливості, стверджували, що слов'янське населення тут перетворилося в окрему націю русинів, відмінну від українців. Характерно, що серед прибічників русинства було чимало мадяризованих священиків, які в такий спосіб маскували свої проугорські настрої. Помітної підтримки серед населення русинство не мало.

2.4. Проголошення Карпатської  України

 
     Після Мюнхенської угоди, підписаної 29-30 вересня 1938 року між прем'єр-міністром Великобританії Чемберленом, прем'єр-міністром Франції  Делад'є та фашистськими диктаторами  Гітлером і Муссоліні, від Чехословаччини відірвано Судетську область  і передано Німеччині. Почалася криза  чеської державності. У жовтні 1938року Прага погодилася надати автономію  Закарпаттю. Уряд краю спочатку очолив угрофіл А. Бродій, а через кілька днів А Волошин, який виступав за будування  автономної Карпатської України  у федеративному зв'язку з чехами й словаками. Однак міжнародні події  перешкодили нормальному розвиткові автономії.
     Щоб заручитися підтримкою Угорщини в майбутній  війні, 2 листопада 1938 року Німеччина  та Італія провели у Відні арбітраж, який розділив Закарпаття. Гітлерівська дипломатія передала Будапештові значну кількість українських земель зі 180-тисячним населенням і найбільшими  містами: Ужгородом, Береговим, Мукачевим.
     Уряд  А. Волошина переїхав до Хуста. Йому вдалося  провести кілька реформ, серед яких українізацію адміністративної влади  та освіти. Був створений зародок  збройних сил — «Карпатська Січ», до складу якої увійшли 5 тис. осіб.
     Виникнення  Карпатської України викликало  неабияке піднесення на інших українських  землях. Багато молодих українців, особливо з Галичини, переходили кордон і  вливалися до лав «Карпатської Січі».
     «Карпатська проблема» викликала новий розкол в ОУН. Галицький провід був готовий  усебічно підтримати карпатоукраїнців, а оточення А. Мельника, знаючи реальні  плани Гітлера, закликало до стриманих  дій. 

     У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. німецька армія вступила на терени Чехословаччини. За угодою з Гітлером Угорщина почала окупацію всього Закарпаття. 15 березня 1939 р. Сойм Карпатської України проголосив незалежність країни й ухвалив Основний закон, який містив такі положення:
     • «Карпатська Україна є незалежна  Держава;
     • Назва Держави є: КАРПАТСЬКА УКРАЇНА;
     • Карпатська Україна є республіка на чолі з президентом, вибраним Соймом Карпатської України;
     • Державною мовою Карпатської  України є українська мова;
     • Барва державного прапора Карпатської  України є синя і жовта...». Президентом  Карпатської України став обраний  під гуркіт гармат Августин Волошин. 14 березня угорські війська вдерлися на Закарпаття.
     Воєнізована організація, створена для охорони  краю, — «Карпатська Січ», — незважаючи на героїчний опір, не змогла зупинити вторгнення 40-тисячної угорської армії.
     Закарпатська  Україна була окупована Угорщиною, яку підтримувала фашистська Німеччина. А. Волошин разом з урядом змушений був емігрувати.
     Попри морок окупації, який знову охопив Закарпаття, проголошення незалежної держави мало велике історичне значення, бо продемонструвало непоборне прагнення  населення краю до возз'єднання в  єдиній Українській державі. 

ВИСНОВКИ

 
     Західноукраїнські землі (Галичина, Буковина, Волинь, Закарпаття) в міжвоєнну добу опинилися під владою Східноєвропейських країн: Польщі, Румунії, Чехословаччини. Становище українського населення відрізнялося, залежно від країни-окупанта.
     

Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.