На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


реферат Казачество

Информация:

Тип работы: реферат. Добавлен: 16.08.2012. Сдан: 2011. Страниц: 3. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


ВСТУП
       На  кордоні лісу і дикого степу, на стику слов'янської осілої сталості і розгульної вольниці кочівників народилося козацтво. Багато хто говорять про його особливу культуру і навіть цивілізацію. Степова місцевість нижче дніпровських порогів одержала назву Запоріжжя, а плавні, що примикають до Дніпра - Великого Лугу. Саме тут у середні століття зародилося й зміцніло запорізьке козацтво. Запорожці назвали себе ще "січовиками". Слово це походить від дієслова "сікти" і має той самий корінь зі словом "засіка ". Козацька столиця - Січ - для захисту обставлялася вирубаними (висіченими) деревами. Однак дотепер не відомі точні місця їхнього розташування. І взагалі в історії запорізького козацтва ще багато білих плям. Спробуємо, призвавши на допомогу свідчення деяких авторитетних дослідників козацького побуту і народну поголоску, висвітити окремі, найбільш загадкові моменти історії запорізьких козаків, особливості їхньої культури [7]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  І ЗАПОРІЗЬКЕ КОЗАЦТВО
І.1 Початок козацтва та причини його виникнення     Початки козацтва простежуються у XV ст., коли на вільні прикордонні землі Польсько-Литовської держави приходили найбільш сміливі і відчайдушні люди, яких самі умови життя примушували до військової організації. Публіка була різноманітна - від селянина втікача до магната - шукача пригод. Представлені були різні національності, але більшість становили українці. Селилися козаки понад Дніпром, у верхів’ях Південного Бугу та їх численних притоках. Важливим регіоном формування українського козацтва стали міста Канів і Черкаси. У Росії козаків тривалий час називали черкасами. Козацький устрій був демократичним. Об’єднувалися козаки в громади, всі питання вирішували на радах, де обирали отаманів та іншу старшину. Займалися козаки хто чим міг, по різному здобували засоби для життя, а саме, мали власне господарство, займалися землеробством, скотарством, різними промислами, ремеслами, торгівлею, або тільки військовою справою, також наймалися, займалися здобичництвом та ін. [1, с.113]          До середини XVI ст. козацтво не представляло собою окремої організованої соціальної групи, але вже в першій половині цього ж століття почали з’являтися перші ватажки та організатори українського козацтва, нерідко ними виступали державні урядовці, старости. Вони організовували оборону південного прикордоння від татар, а козаки в цьому регіоні були реальною військовою силою. Серед цих урядовців і старост найбільш відомими були: Євстафій Дашкевич, Прецлав Лянцкоронський, Бернард Претвич та ін.    Виникнення українського козацтва - це історично-об’єктивний процес. Спричинили до цього:            - наявність величезного масиву вільних земель степової зони (Дикого Поля), з багатими природними ресурсами, що потребувало заселення і господарського освоєння;           - погіршення становища українського народу, що обумовлювало втечі селян і міської бідноти на окраїни Польсько-Литовської держави в пошуках кращої долі. Також туди їхали авантюристи, злодії , шукачі пригод та ін;   - умови існування, оскільки постійною була загроза нападів татар, обумовлювали потребу до появи у козацтва військової організації [2, с. 311].
І.2 Січ – козацька столиця          Січ це була столиця. Під її контролем перебувала значна територія степу. Землі Війська Запорозького поділялися на адміністративно-територіальні одиниці - паланки. Спочатку їх було 5, потім стало 8. Щорічно місця промислів (уходи) поділялися між куренями. Чисельність козаків не була постійною, в різні часи коливалася від 3-5 до 15-20 тисяч. Основна маса козаків жила на “уходах” - хуторами, зимівниками, слободами. Серед козаків не було рівності, були заможні і голота. Вони всі разом збиралися на ради, вибирали старшину. Січ мала широко розвинену систему прикордонних форпостів (50 козаків) із системою попередження про наближення ворога за допомогою вогненно-димової сигналізації (фігури). Козацькі загони охороняли суходольні і водні шляхи, перевози через річки. Січ мала зовнішньополітичні зв’язки з Кримом, Росією, донськими козаками, Австрією, Молдовою, Польщею, Туреччиною, Венецією та ін. Січ мала й символи влади - клейноди: булаву, бунчук, печатку.     Тобто у Січі був свій уряд, адміністрація, свій адміністративний поділ території, кордони, прикордонна служба, податкова система, армія, військовий флот, закони, звичаєве козацьке право, зовнішньополітичні зв’язки, тобто важливі елементи, ознаки державності. Сама ж Запорозька Січ, як утворення військово-політичного характеру, виконувала і функції державного утворення. По суті, Запорозька Січ була зародком нової української державності [4, с.101]. 
 
 
 

РОЗДІЛ  ІІ СУДИ І ПОКАРАННЯ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ 

       У судах, під час покарань та страт запорозькі козаки користувалися неписаними законами, а стародавнім звичаєм, словесним правом та здоровим глуздом. Писаних законів від запорожців годі було чекати насамперед тому, що община козаків мала надто коротке минуле, аби виробити ті чи ті закони, надати їм системи і висловити на папері. Крім того, писаних законів у запорозьких козаків не могло бути ще й тому, що все їхнє історичне минуле було заповнено безперервними війнами, що не дозволяло їм приділяти багато уваги влаштуванню внутрішнього ладу життя. Нарешті, писаних законів козаки прагнули уникати, боячись, аби вони не змінили їх вольностей. Звичаї замість писаних законів як гарантія твердих порядків у Запорожжі визнавалися й російським урядом, починаючи з царя Олексія Михайловича і кінчаючи царицею Катериною II.   Суддями у Запорозьких козаків була військова старшина, тобто кошовий отаман, суддя, писар, військовий осавул; крім того, довбиш, курінні отамани, паланочний полковник, а іноді і весь кіш. Кошовий отаман вважався вищим суддею, оскільки він мав верховну владу над цілим запорозьким військом. Та справжнім, офіційним суддею на Запоріжжі був військовий суддя; щоправда, він лише розбирав справи, давав поради посвареним, проте не затверджував остаточно своїх постанов. Військо давало на це право лише кошовому отаманові. Військовий писар іноді оголошував вирок старшини на раді, іноді сповіщав засудженим судові рішення, особливо коли йшлося про осіб, які жили не в самій Січі, а в паланках, тобто віддалених від Січі станах. Військовий осавул виконував роль слідчого, виконавця вироків, поліційного урядника: він розглядав на місці скарги, стежив за виконанням вироків кошового отамана та усього коша, переслідував збройно розбійників, злодіїв та грабіжників. Військовий довбиш був помічником осавула та приставом на екзекуціях; він читав постанови старшини та усього війська прилюдно на місці страти або на військовій раді. Курінні отамани, які часто виконували роль суддів серед козаків своїх куренів, мали при куренях таку силу, що могли розбирати позови між спірними сторонами і карати винного.  Покарання й страта у запорозьких козаків визначалася характером злочинів. З покарань практикувалися: прив'язування до гармат на майдані, саджання на дерев'яну кобилу, биття під шибеницею, ламання кінцівок – ніг та рук, грабування майна, заслання в Сибір.       Найпопулярнішим з-поміж цих покарань та страт було биття злочинця кийками до смерті біля ганебного стовпа. До ганебного стовпа та кийків засуджувалися особи, які щось украли або приховали украдене, учинили побої, насильство, дезертирство. Ганебний стовп завжди стояв на січовому майдані поблизу січової дзвіниці; біля нього завжди стояла в`язанка сухих дубових кийків з головками, такими, як бійки на ціпах для молотьби хліба. Якщо котрийсь з козаків украв щось, хай навіть дрібничку, в іншого козака, у самій Січі або поза нею, і його спіймають на цьому, то його приводили січовий майдан, до ганебного стовпа, і за звичаєм тримали там протягом трьох днів, а іноді навіть більше, доти, поки він не заплатить гроші за вкрадену річ. Під час стояння злочинця біля ганебного стовпа повз нього проходять товариші, при цьому хтось з-поміж них мовчки дивиться на прив'язаного; хтось, напившись, п'яний лає та б'є його; інші пропонують йому гроші; ще інші приносять горілку та калачі, поять та годують його, і хоч злочинцеві не до їжі та питва, він мусить це робити. “Пий, скурвий сину, злодію! Як не будеш пити, то будемо тебе, скурвого сина, бити! ”-- кричали перехожі. Та коли злочинець вип'є, то козаки, які взялися за нього, казали:” Тепер же, брате, дай ми тебе трохи відлупцюємо!”. Марно тоді злочинець благає пощади; на всі прохання помилувати козаки вперто відповідали:” За те ми тебе, скурвий сину, й горілкою поїли, що нам тебе треба лупцювати!”. Після цього вони завдавали кілька ударів прив'язаному до стовпа злочинцеві й шли собі. За ними з'являлися інші, потім йшли ще й ще.. У такому становищі злочинець залишався добу, часто поспіль усі п'ять діб – як ухвалять судді. Але найчастіше було так, що вже через добу злочинця забивали на смерть, після чого його майно забирали на військо. Втім, траплялося, що дехто із злочинців не лише залишався живим після такої кари, а й навіть одержував від своїх п'яних товаришів гроші. Іноді биття кийками заміняли смертну кару: у такому випадкові у покараного відбирали худобу та рухоме майно, при цьому частину худоби віддавали на військо, частину паланочному старшині, решту худоби та все рухоме майно – дружині та дітям покараного, якщо він був жонатий.        Козак, який убив іншого козака, лягав на труну вбитого, і його ховали живого, відповідно до принципу, за яким усі козаки є брати, що повинні жити разом, не діючи шкоди один одному. Якщо вбивця був сміливим козаком, якого любили всі його товариші, він міг уникнути смерті за спільної згоди або ж відбути інше покарання.           Боржника, який відмовлявся або був неспроможний платити, прив'язувати до гармати на майдані, даки він не розквитається або не знайде викуп за себе.  Дуже суворо карали тих, хто продавав що-небудь дорожче за визначену ціну. Кошовий або отамани дозволяли козакам пограбувати винного [7]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ ІІІ ЗВИЧАЇ ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКІВ
     Запорозькі  козаки носять як відмінний знак на маківці голови чуб, великий, наче жмуток пір'я. Решту голови вони голять. Вони надають такого значення цьому чубові, що коли один козак вирве його в  іншого, то мусить заплатити йому п'ять карбованців [5].
     Якщо  один козак має таку злостивість, що вб'є другого з умисним наміром, то його кладуть на тіло вбитого  і їх ховають в одній могилі. Цей звичай зберігався в запорозьких  козаків аж до кінця їх існування.
     Найперше, чого вчать молодь, це є повага й  шана до людей похилого віку. Це доводить, що нинішній устрій походить від патріархального ладу.
     В запорожців курені стоять завжди відчинені. Будь-який мандрівник чи перехожий  може туди зайти і з'їсти все, що він  знайде їстівного, якщо навіть нікого немає вдома. Йому навіть ніхто не дорікне, як він усе з'їсть, але  він не може нічого забрати з собою, якщо не хоче наразитися на суворе покарання, бо існує священний принцип недоторканності  будь-якої речі, що знаходиться в курені.
     Від часу, коли козак залишає свій курінь, щоб ніколи до нього не повернутися, він втрачає свою назву козака-запорожця  і дістає ім'я гайдамаки або розбійника з битого шляху.
     Запорозькі  й українські козаки мали звичай насипати кургани, або пагорби, щоб ховати в них тих, хто чимось відзначився. І якщо хто-небудь загинув у бою  за Батьківщину, то йому споруджують  такий самий мавзолей, навіть коли його тіло не було знайдене. Ще й сьогодні можна побачити багато курганів у степах Очакова та Криму.
     Коли  козаки мають гарячку, то звичайним  засобом проти неї служить  половина заряду гарматного пороху, розведеного  в горілці, що її вигнано з зерна. Проковтнувши цю суміш, вони лягають, засинають  і прокидаються в доброму здоров'ї. Інші замінюють порох на попіл.
     Коли  їх поранено й нема кому подати їм допомогу, вони беруть жменю землі, розводять  її своєю слиною і змащують рану.
     Під час походів козаки зміцнюють  позиції своїми возами і відчувають себе у безпеці за цими пересувними  укріпленнями, що їх звуть “табір”. Вони абсолютно необхідні у пустинних  степах, де завжди нишпорять татари, і тисяча козаків, захищених таким  чином, може опиратися шести тисячам  цих невірних, які ніколи не злазять  з коней і яких може спинити  рів або найменша загорожа. У будь-якій іншій країні було б важко війську  йти походом між возами, але  цей край такий рівний, як жоден інший.
     Їжа була дуже проста. Обід складався з  двох страв. Перша звалася “саламаха”, вона нагадувала кашу, приготовану  з борошном, водою та сіллю. Друга  мала назву “тетеря” і являла собою  суміш борошна, крупи та проса. Вона була трохи рідша за саламаху, бо в неї додавали багато слабенького  пива або рибної юшки. Провізію купували за гроші куреня. Згадані страви подавали у великих посудинах, які  звалися ”ваганки”, але ніколи не вживали хліба. Козаки, які не задовольнялися звичайними стравами, а хотіли їсти м'ясо або рибу, купували їх за власні гроші у складку гуртом.
     Козаки, які не належали до жодного куреня і заробляли собі на життя яким-небудь ремеслом чи торгівлею, мешкали у  своїх хатах на околицях, живучи за свій рахунок. Звичайно вони мали ліпше  харчування, ніж отамани, й до того ж їли хліб.
     Були  й такі козаки, які постійно жили поза куренями, полюючи або ловлячи  рибу, і такі, що лишалися у своїх  зимових домівках, щоб бути ближче до своєї худоби та коней. Вони так  само жили власним коштом і вживали  багато запобіжних засобів проти  пожежі, щоб зберегти свої домівки. Вони жили на березі Дніпра з боку Очакова, де інші річки перетинають степ і  вливаються у Дніпро, від гирла  Самари до гирла Дніпра і навіть на березі Лиману.   Запорозькі козаки, знаючи, як охоронялися кордони татар і поляків, користувалися з цього й часто нападали на їхні країни. Загони козаків захоплювали їхніх коней та худобу, а їх самих убивали або брали в полон. Після нападу вони поверталися на Січ і розподіляли між собою здобич. Потім вони влаштовували велике свято, кілька днів підряд пили й танцювали й розповідали на вулицях про свою відвагу. Їх супроводжували люди, які несли у великих мідних казанах оковиту, горілку, пшеницю, перемішану з медом, пиво та питний мед, і музики, що співали різні пісні. Вони обіймали селян і запрошували їх пити разом з ними. Якщо хто-небудь відмовлявся, вони обсипали їх лайкою, незалежно від того, чи знали його раніш. Отак вони витрачали за кілька днів усе, що коштувала їхня здобич, а часто й навіть більше, і з багачів одразу ставали бідняками кругом у боргах. Купці та ремісники, які мали в цей час великі прибутки, продаючи свої товари по високих цінах, витрачали ці гроші, п`ючи та гуляючи з іншими козаками.
     Козаки, що жили у зимових оселях, так  само проїдали та пропивали усе що мали – чи здобич, чи те, що заробляли, продаючи виловлену рибу або шкури впольованих лисиць чи вовків [5].
     Усю свою свободу козаки використовували  для того, щоб жити у неробстві. Проводячи дні у пиятиці або  лінощах, вони жили у своїй розпусті й помирали так, як жили. Тільки на війні  вони були справжніми людьми, хоробрими, слухняними та невтомними [6]. 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВИСНОВКИ
     Як  у виборі військовий старшини і розділі  земель, так і в судах, покараннях і стратах запорожці керувалися не писаними законами, а «старожитнім військовим звичаєм», словесним правом і здоровим глуздом. У той час, як малоросійські козаки, навіть з часу гетьмана Богдана Хмельницького, відокремивши від Польщі, робили суд і розправу, через брак власного законодавчого статуту, по польських законах, тобто по литовському статуті і по німецькому магдебурзькому праву, запорожці не визнали цих законів, як не згодних з духом малоросійського народу, і замінили писані польські закони «здоровим міркуванням і введеними звичаями». Але писаних законів від запорожців не можна було й очікувати насамперед тому, що громада козаків занадто мало мала за собою минулого, щоб виробити ті чи інші закони, привести їх у систему і виразити на папері; потім писаних законів у запорізьких козаків не могло бути ще і тому, що все історичне життя їхній була наповнена майже безперервними війнами, що не дозволяли їм багато зупинятися на пристрої внутрішніх порядків власного життя; нарешті, писаних законів запорізькі козаки навіть намагалися уникати, побоюючись, щоб вони не змінили їхніх вільностей. Відтого покарання і страти в запорізьких козаків усього більше стосувалися карних і майнових злочинів. Це —загальне правило для всіх народів, що стояли і коштують на перших ступінях суспільного розвитку: насамперед людині потрібно відгородити свою особистість і своє майно, а потім уже думати про інші більш складних сполученнях громадського життя. Звичай, замість писаних законів, визнавався, як гарантія міцних порядків у Запорожжя, і росіянином урядом, починаючи з часу пануючи Олексія Михайловича і кінчаючи часом імператриці Катерини II, тобто від початку і до кінця історичного життя Запорожжя під державою Росії. Не можна сказати при цьому, однак, щоб запорізькі судді, у своїй практиці винятково звичаєм, дозволяли собі сваволя і допускали тяганину справ: і незначне число запорізького товариства і чисто народний пристрій його, і цілковита приступність усякого члена козацької громади до вищих начальників робили суд у Запорожжя простим, швидким і правої в повному і точному змісті цих слів; скривджений і кривдник словесно викладали перед суддями сутність своєї справи, словесно вислухували рішення їхній і відразу припиняли свої звади і непорозуміння, причому, перед суддями були однаково рівні — і простий козак і знатний товариш. Прості козаки і старшина вважалися рівними, але насправді останні домагалися для себе вигідних рішень кошового чи паланочних судів. Формальна рівноправність не відповідала фактичної нерівності бідних і багатих козаків у суді. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 

      Українська  культура: історія і сучасність:  Навч. посіб./ За ред. Черепанової С.О. – Л.: Світ, 1994. – 456 с.
      Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. вид./ За загальн. ред. Яртися А.В., Шендрика С. М., Черепанової С.О. – Л.: Світ, 1994 – С. 270-322.
      и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.