На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


курсовая работа Аналз правового регулювання неплатоспроможност в законодавств України

Информация:

Тип работы: курсовая работа. Добавлен: 16.08.2012. Сдан: 2011. Страниц: 9. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


    Аналіз  правового регулювання
    неплатоспроможності в законодавстві
    України. 

Вступ. 

      Період  переходу економіки України до ринкових відносин супроводжується кризою неплатежів,  господарської взаємозаборгованості, нагромадженням боргів. Одним з механізмів правового захисту від таких фінансових безладь є процедура банкрутства. З одного боку, банкрутство дозволяє «відсівати» неефективні підприємства, а з іншого боку — сприяє оздоровленню суб'єктів, що хазяюють, які оказалися в тимчасових фінансових утрудненнях. Банкрутство — це невід'ємний елемент ринкової економіки.
      Система норм, що регламентують відносини, зв'язані  з банкрутством, являє собою господарсько – правовий інститут, якому властиве з'єднання публічно-правових і приватноправових початків. Тут правове регулювання спрямоване на досягнення не приватного інтересу, а загальної мети - відновлення платоспроможності боржника і збереження суб'єкта, що хазяює незважаючи на те, що норми інституту банкрутства являють собою «сплав» норм матеріального і процесуального права.
      Інститут  банкрутства приходить на допомогу кредиторам тоді, коли інші (інститути) господарського права вже не можуть нічого зробити для виконання  грошових зобов'язань боржником. Такий  стан (положення) боржника є неплатоспроможністю. Прийнято розрізняти абсолютну і відносну неплатоспроможність. Абсолютна неплатоспроможність складається в неможливості боржника через повний розвал фінансового положення оплатити кредиторам, минаючи судові процедури банкрутства.  Відносна платоспроможність у неможливості погашення боргів кредиторів через явні фінансові утруднення і наявності майнових активів, що перевищують кредиторську заборгованість. У цьому випадку кредитори реалізують свої майнові права через виконавче виробництво, минаючи інститут банкрутства.
     Закон України від 14 травня 1992 р. „Про банкрутство” визначив поняття банкрутства в наших умовах і сформулював основні положення судового розгляду питань по даній категорії справ. Спочатку до застосування Закону господарюючі суб’єкти звертались рідко.Застосування на практиці Закону „Про банкрутство” 1992 р. свідчить про суттєві недоліки у вирішенні ним цілого ряду питань. Для їх усунення в Закон неодноразово вносились зміни та доповнення, Верховна Рада 30 червня 1999 р. прийняла Закон про банкрутство у новій редакції, назвавши його „Про відновлення платоспроможності боржника і визнання його банкрутом”. Нова назва закону підкреслює його головну ціль – застосування заходів щодо зберігання боржника як суб’єкта підприємницької діяльності, і тільки якщо це не вдасться – визнання його банкрутом. У цьому відображена важлива роль Закону, який перш за все відстоює інтереси боржника, в потім вже кредиторів та держави. Закон 1999 р. дає чітке визначення банкрутства, вказуючи на те, що: „банкрутство – визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.”
     Мета даної курсової роботи – розкрити сутність банкрутства, чітко визначивши процедури його здійснення, отримати глибокі знання щодо практичного застосування отриманої інформації, розробити схеми по кожній із процедур банкрутства, а також виявити недоліки в законодавстві України щодо правового регулювання інституту банкрутства в умовах ринкової економіки, у процесах роздержавлення і приватизації та внести певні пропозиції щодо їх усунення. Завдання: вияснити в чому саме полягає необхідність інституту банкротства, визначити його функції і завдання, засвоїти порядок оголошення підприємства банкрутом, проаналізувати, передбачені законодавством України, процедури банкрутства та виявити в них недоліки шляхом застосування порівняльного аналізу Закону „Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом” та підзаконних нормативно-правових актів, які стосуються цього питання, при написані курсової роботи, посилатись на конкретні нормативно-правові акти і застосовувати відповідну літературу, а також, виходячи з усього вище переліченого зробити обґрунтований і повний висновок.
     Об’єктом  дослідження даної курсової роботи є існуючий в Україні і законодавчо закріплений інститут банкрутства. При дослідженні цього інституту, використані наступні методи дослідження: порівняльний метод, спеціально-юридичний, історичний і логічний та метод сходження від абстрактного до конкретного 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    1. Поняття неплатоспроможності  та необхідність  застосування інституту  банкрутства підприємств. 

      З моменту виникнення приватної власності  закони ніколи не були милосердними до неспроможних боржників. Так, у Київській Русі злісний банкрут прирівнювався до злодія (татя), кредитори могли продати неспроможного боржника разом з усім його майном. У середньовіччі гарантом забезпечення повернення боргу було не стільки майно, скільки сама особа боржника: його життя, особиста свобода та недоторканність. У Франції, наприклад, у середньовіччі діяв указ, згідно з яким винних у банкрутстві належало піддавати покаранню, надіти нашийник і помістити біля ганебного стовпа.
      Розвиток  капіталістичних відносин потребував інших засобів боротьби з явищем банкрутства. Поступово в цивільному та торговельному законодавстві більшості країн було запроваджено норми, спрямовані не на тілесне покарання банкрута, а на стягнення його майна з метою задовольнити позови та претензії кредиторів. Вид покарання неспроможного боржника тепер значною мірою залежить від того, з яких причин боржник став банкрутом. Якщо банкрутство настало внаслідок дії об'єктивних обставин, то покарання є мінімальним, а якщо воно є результатом шахрайства, недбалості чи халатності, то винні в цьому особи підлягають адміністративним та кримінальним покаранням. У результаті еволюції законодавства про банкрутство підприємств до нього дедалі більше вносилося норм, спрямованих не стільки на ліквідацію боржника, скільки на його фінансове оздоровлення.
      Загалом законодавство про банкрутство  має виконувати три основні функції:
      1) запобігати непродуктивному використанню  активів підприємств;
      2) реабілітувати підприємства, які  опинилися на межі банкрутства,  маючи значні резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбутньому. Як правило, така реабілітація передбачає фінансову санацію (реорганізацію);
      3) сприяти якнайповнішому задоволенню  претензій кредиторів.
      Головне у провадженні справи про банкрутство  підприємства — якомога повніше задовольнити вимоги кредиторів, які пред'явлені до боржника.  Цього можна досягти так:
а) у  процесі ліквідаційної процедури  продати майно боржника й розподілити  виручені кошти між кредиторами;
б) втілити  в життя план санації (реорганізації) боржника, що передбачає його збереження.
      Господарський суд може застосовувати до боржника такі типи процедур:
      а) ліквідаційні;
      б) реорганізаційні;
      в) санаційні.
      До  прийняття нового законодавства  про банкрутство в Україні  домінував перший метод. Проте в багатьох економічно розвинених країнах пріоритетною є санація, а не ліквідація підприємства – боржника. У ФРН, наприклад, у центрі уваги введеного в дію з 01.01.99 оновленого закону про банкрутство перебуває можливість задоволення претензій кредиторів згідно з планом санації (реорганізації). Аналогічні положення можна знайти і в законодавствах США, Франції та інших економічно розвинених країн. У вітчизняному законодавстві про банкрутство, яке діяло до 2000 року, також передбачалася можливість санації підприємства у процесі провадження справи про банкрутство, проте це питання було не достатньо врегульованим. Новий закон передбачає більше можливостей для відновлення платоспроможності боржника до і після порушення справи про банкрутство.
      Сутність  банкрутства випливає з визначень, наведених у законодавстві про банкрутство. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про банкрутство» від 1992 року під банкрутством розуміють пов'язану з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи задовольнити в установлений для цього строк виставлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом.
      У червні 1999 року Верховна Рада України  прийняла Закон «Про відновлення  платоспроможності боржника або  визнання його банкрутом», який вводиться в дію з 01.01.2000 року. Цей Закон є революційним у сфері банкрутства та санації підприємств. Він дає таке визначення банкрутства: банкрутство — це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Суб'єктом банкрутства вважається боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом. Суб'єктами банкрутства можуть бути лише зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності юридичні особи, зокрема державні підприємства, підприємства з часткою державної власності у статутному фонді. Не можуть бути суб'єктами банкрутства відособлені підрозділи юридичних осіб (філії, представництва, відділення).
      За  своєю суттю інституція банкрутства  є одним зі способів добору (селекції) суб'єктів господарювання. Саме цим  і зумовлена необхідність такої  інституції. У ринковій економіці  банкрутство підприємств — нормальне  явище. Із кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишається 20—30.
Позовних  заяв щодо оголошення підприємств банкрутами 1999 року було в Україні 20000. Як свідчить статистика, лише 35-45% підприємств, на які  подано позови, оголошуються банкрутами.
В Україні  близько 10—15% всіх поданих позовів  про банкрутство стосуються підприємств  з державною формою власності. Поширеною  є думка, що в перехідний до ринкової економіки період положення Закону «Про банкрутство» щодо державних підприємств  мають бути поблажливішими, щоб запобігти лавині банкрутств таких підприємств. Поширення лояльного підходу на приватний сектор (зокрема на приватизовані підприємства) не вважається доцільним, оскільки тут криється певна небезпека. Якщо приватні підприємці не будуть повною мірою обмежені дією закону про банкрутство, то може суттєво постраждати фінансова дисципліна. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Система правового регулювання
    неплатоспроможності в законодавстві  України. 

      Нормативно-правова  характеристика  банкрутства в  системі законодавства України.
 
      В епоху СРСР банкрутства не існувало. Якщо підприємство погане працювало, то держава його або реорганізовувало (приєднувало до прибуткового підприємства), або надавало фінансову допомогу (особливий режим кредитування, фонди  міністерств), або списувало борги (колгоспам).
     До 1992 р. в Україні не застосовувалася  процедура банкрутства. Закон України  «Про банкрутство» від 14 травня 1992 р. установив  спеціальну процедуру розгляду справ  фінансово неспроможних підприємств. Закон був простим, і суть його зводилася до ліквідації підприємств. Практично він не вирішував питань фінансового оздоровлення підприємств, не містив пільг для боржників: він був кредиторський. Іншими словами, його задача зводилася до спонуки боржника будь-якими шляхами (на шкоду виробництву) розрахуватися з кредиторами. Але це був перший інститут банкрутства. У Законі містилося багато пробілів, що утрудняло його застосування арбітражним судом. На основі накопиченого досвіду й в умовах відсутності повноцінного закону про банкрутство Вищий арбітражний суд прийняв повномасштабне роз'яснення «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про банкрутство» від 18 листопада 1997 р. Незважаючи на те, що роз'яснення не давало відповіді на багато питань, воно все-таки мало великий позитивний ефект. Насамперед роз'яснення інтерпретаційними нормами заповнило прогалини в Законі України «Про банкрутство», полегшило роботу арбітражним судам і учасникам процедури банкрутства. Але найважливіше, багато інтерпретаційних норм згодом стали нормами нового закону. Однак роз'яснення інтерпретувало не ефективний закон і, отже, не могло його поліпшити. Для цього потрібний був новий, сучасний закон, який би містив кращі досягнення світової і національний правових систем.
      Таким став Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника при визнанні його банкрутом» від 30 червня 1999 р. (нова редакція Закону України «Про банкрутство»). У порівнянні з колишньою редакцією Закону змінені підстави для порушення справи про банкрутство, визначені терміни руху справи; установлені нові судові процедури: з'явилася нова судова фігура — арбітражний керуючий і ін. Звичайно, а Законі ще багато редакційних неточностей, протиріч, але в цілому він відповідає сучасним вимогам економіки.
      Основна ідея Закону складається а збереженні суб'єкта, що хазяює, шляхом застосування до нього спеціальних реабілітаційних процедур. Тільки у випадку неможливості відновлення своєї платоспроможності боржник може бути, визнаний банкрутом і тоді його майнові активи підлягають розпродажу з метою задоволення вимог кредиторів.
      В даний час зберігається тенденція  росту кількості справ про  банкрутство. Так, господарський суд  Донецької області в 2000 р. розглянув 1281 справу (у 1999 м — 1090 справ).
     З іншого боку, поява нового Закону сприяє активізації роботи з кодификації господарського законодавства. Таким кодифікованним актом міг би стати Господарський кодекс, а його інститутом — інститут неплатоспроможності і банкрутства (далі — інститут банкрутства). Особливість інституту банкрутства полягає в тому, що в ньому переплітаються матеріальні і процесуальні норми. Це веде до того, що нереально відокремити одну норму від іншої. Іншими словами, тут має місце «сплав» норм матеріального і процесуального права.
  Якщо  колишня редакція Закону по неурегульованим відносинам широко застосовувала по бланкетному принципі Арбітражний процесуальний кодекс, то нова редакція помітно звузила сферу такого застосування. Але навіть залишилася частина відносин, що попадає під дію ГПК, не стикується з ним, що цілком природно, тому що не можна правові відносини, що виникли з нових економічних відносин, регулювати законодавством, заснованим на іншій економічній і правовій системі.
  Своєрідність  Закону полягає в тому, що він  має пріоритет перед іншими законами, зокрема Цивільним, Господарським і Цивільно-процесуальним кодексами.
  На  відміну від цих законів, де мається  рівність сторін, інтереси кредитора  як окремої особи, Закон містить  інші принципи, оскільки тут загальний  інтерес, в остаточному підсумку, суспільний, котрий спрямований на збереження суб'єкта, що хазяює. Інститут банкрутства починає діяти тоді, коли норми інших інститутів уже нічого не можуть зробити в сформованій ситуації — неплатоспроможності боржника. Вони неспроможні, тому що розраховані на приватний інтерес. Коли вступає в роботу інститут банкрутства, інші інститути господарського права припиняють свою роботу з відношення до боржника. На відміну від деяких інших інститутів господарського права, в інституті банкрутства має місце пріоритет державних інтересів. Держава вивела з процедури банкрутства казенні підприємства й установило особливий порядок реалізації майна державних підприємств у процедурі санації і ліквідації.
      Інститут  банкрутства має свої специфічні принципи: пріоритет Закону перед  іншими законодавчими актами; збереження суб'єкта, що хазяює, при можливості відновлення платоспроможності; ліквідація майна боржника при неможливості збереження підприємства з метою справедливого й організованого погашення вимог кредиторів; державне регулювання процедури банкрутства.
     В інституті банкрутства свої учасники (процесуальні фігури); боржник, кредитори, арбітражний керуючий, власник (уповноважений  орган), державний орган з питань банкрутства. Кожний з учасників  має свої повноваження. Всі учасники процедури здійснюють (реалізують) повноваження під контролем господарського суду.
     В інституті банкрутства свій об'єкт  правового регулювання: грошове  зобов'язання, зобов'язання по виплаті  заробітної плати, зобов'язання по оплаті податків і зборів (обов'язкових  платежів).
  Інститут  банкрутства містить у собі групи  спеціальних норм — процедур банкрутства. Таких процедур чотири: розпорядження майном, санація, ліквідація і світова угода. Кожна з процедур має свою специфіку і призначення. У трьох процедурах — санація, ліквідація і світова угода — передбачена можливість заміни власника мимо його волі. Фінансове оздоровлення боржника здійснюється в двох процедурах — санації і світової угоди. Основні судові процедури — розпорядження майном, санація і ліквідація. Світова угода — це субсидіарна процедура, що виникає на всіх судових процедурах. Санації і ліквідації передує розпорядження майном.
     Інститут  банкрутства передбачає в залежності від виду суб'єкта боржника, характеру  його діяльності, наявності майна  загальний, спеціальний чи спрощений порядок виробництва в справі про банкрутство. Загальний порядок припускає використання стадії розпорядження майном з наступним переходом до процедур санації, ліквідації і світової угоди. Спеціальний порядок застосовується у випадку залучення до участі в справі : додаткових учасників, продовження термінів санації, сполучення двох процедур (розпорядження і санації) і ін. (статті 42—50 і 53 Закону). До спеціального порядку варто віднести процедуру банкрутства громадянина – підприємця, де відсутні  розпорядження майном і санація, до застосовується світова угода і ліквідація. Однак процедурам чи ліквідації світової угоди громадянина-підприємця завжди передує тривалий безпроцедурний період (до двох місяців) проведення розрахунків з чи кредиторами висновку світової угоди.
     Спрощений порядок застосовується при ліквідації боржника без попереднього використання процедури розпорядження майном (статті 51 і 52 Закону).
      По  спрощеній процедурі господарський  суд Донецької області в 2000 р. ; збудив 543 справи, що складає 60 відсотків від загальної чисельності справ про банкрутстві.
      Інститут  банкрутства — це яскравий приклад  інституту господарського права; де в органічній єдності знаходяться  диспозитивні й імперативні норми. Місце інституту банкрутства  — у Господарському кодексі. У такому кодексі структура інституту банкрутства виглядала б так: загальні положення — мети і задачі, основи і принципи; учасники; підстави ініціювання процедури банкрутства; правові наслідки процедури банкрутства; задоволення вимог кредиторів; процедура розпорядження майном; процедура відновлення платоспроможності боржника — санація і світова угода; процедура ліквідації; правові наслідки визнання боржника банкрутом; ліквідація майна боржника; підстави припинення процедуру банкрутства. Кодификація господарського законодавства і закріплення інституту банкрутства в Господарському  кодексі дозволить усунути плутанину в правоприменительних органах, підвищить ефективність процедури банкрутства і зобов'язальних інститутів господарського права, що в остаточному підсумку буде сприяти розвитку ринкових відносин в Україні. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      Роль  та функції арбітражного керуючого в справах  про банкрутство.
 
Якщо  інше не передбачено Законом України  “Про відновлення платоспроможності  боржника або визнання його банкрутом”, арбітражним керуючим (розпорядником майна,  керуючим санацією,  ліквідатором) може бути призначено фізичну особу -  суб'єкта  підприємницької  діяльності, яка має вищу юридичну або економічну освіту,  володіє спеціальними знаннями та не є зацікавленою особою щодо боржника і кредиторів.
      Згідно  з законом України “Про відновлення  платоспроможності боржника або  визнання його банкрутом” одна  і  та  ж  особа  може  виконувати функції  арбітражного  керуючого  (розпорядника  майна,  керуючого  санацією,  ліквідатора) на всіх стадіях провадження у  справі  про  банкрутство. Арбітражні керуючі діють  на  підставі  ліцензії  арбітражного   керуючого,   виданої уповноваженим органом у порядку, встановленому законом. Анулювання ліцензії арбітражного керуючого під час здійснення арбітражним керуючим своїх повноважень є  підставою  для  усунення його  від  виконання  обов'язків  арбітражного  керуючого  під час провадження у справі про банкрутство.
     Про усунення арбітражного керуючого  від виконання  обов'язків з  цих  підстав  під  час  провадження  у справі господарський суд виносить ухвалу.
  Арбітражними керуючими не можуть бути призначені:
      особи, які згідно з цим Законом вважаються заінтересованими;
      особи, які здійснювали  раніше  управління  цим  боржником - юридичною особою,  за винятком випадків,  коли з дня усунення цієї особи від управління зазначеним боржником минуло  не  менше трьох років;
      особи, яким  заборонено  здійснювати  цей вид підприємницької діяльності або займати керівні посади;
      особи, які мають судимість за вчинення корисливих злочинів.
      До призначення  арбітражним   керуючим  особа  має  подати  до господарського  суду  заяву,  в  якій  зазначається,  що  вона  не належить до жодної  категорії вищезазначених осіб.
    Арбітражний керуючий має право: 
      скликати збори і комітет кредиторів та брати в них  участь  з правом дорадчого голосу;
      звертатися до  господарського  суду у випадках, передбачених Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”;
      отримувати винагороду в розмірі та порядку,  передбачених Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”;
      залучати для  забезпечення  виконання  своїх  повноважень  на договірних засадах інших  осіб  та  спеціалізовані  організації  з оплатою   їх   діяльності   за  рахунок  боржника,  якщо  інше  не встановлено Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” чи угодою з кредиторами;
      запитувати і  отримувати   документи   або   їх   копії   від підприємств,  установ, організацій, об'єднань, а від громадян – за їх згодою;
      отримувати з державного реєстру застав інформацію  про  майно боржника, яке є предметом застави;
      подавати до   господарського   суду   заяву   про  дострокове припинення своїх обов'язків;
      виконувати інші дії відповідно до закону.
 
    Арбітражний керуючий зобов'язаний:
        здійснювати заходи щодо захисту майна боржника;
        аналізувати фінансову,    господарську    та     інвестиційну діяльність боржника, його становище на ринках;
        в порядку,  установленому законодавством, надавати державному органу з питань  банкрутства  інформацію,  необхідну  для  ведення Єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство;
        виконувати інші повноваження, передбачені Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.
     При  реалізації  своїх  прав  та  обов'язків   арбітражний керуючий  зобов'язаний  діяти  сумлінно  та  розумно з урахуванням інтересів  боржника та його кредиторів. На  випадок  заподіяння  шкоди  боржнику   чи   кредиторам діяльність    арбітражного    керуючого   підлягає   обов'язковому
страхуванню. Порядок   обов'язкового   страхування    діяльності арбітражних керуючих визначається законом. Невиконання або неналежне виконання обов'язків, покладених на арбітражного керуючого згідно з Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, що завдало значної шкоди  боржнику чи кредиторам,  може бути підставою для анулювання його ліцензії. Про невиконання   або   неналежне    виконання обов'язків, покладених на арбітражного  керуючого господарський  суд  може винести ухвалу,  яка  направляється  державному  органу  з  питань
банкрутства. Невиконання або неналежне виконання  обов'язків, покладених на арбітражного керуючого, за  відсутності наслідків,  передбачених    ст.31 Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”,  може  бути підставою для усунення арбітражного   керуючого   від  виконання   ним   своїх обов'язків, про що господарський суд виносить ухвалу. Оплата послуг,   відшкодування   витрат   арбітражного керуючого (розпорядника майна,  керуючого санацією, ліквідатора) у зв'язку  з виконанням ним своїх обов'язків здійснюються в порядку, встановленому законом,  за  рахунок коштів,  одержаних від продажу майна боржника,  або за  рахунок коштів  кредиторів чи коштів, одержаних у результаті виробничої діяльності боржника. Оплата послуг  арбітражного  керуючого (розпорядника  майна, керуючого  санацією,  ліквідатора)  за  період  від  дня винесення господарським судом ухвали про порушення провадження у справі  про банкрутство  і  до  дня першого засідання комітету кредиторів,  на
якому встановлюється розмір оплати послуг та відшкодування  витрат арбітражного керуючого,  здійснюється кредитором або боржником, за заявою якого порушено справу, у максимальному розмірі, визначеному Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.
      Кредитори  можуть  створювати  фонд  для оплати  послуг, відшкодування витрат та виплати додаткової винагороди арбітражному керуючому (розпоряднику майна,  керуючому санацією,  ліквідатору). Формування фонду та порядок використання його коштів  визначаються рішенням    комітету    кредиторів   та   затверджуються   ухвалою господарського суду. Оплата послуг арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого  санацією,  ліквідатора)  за кожен місяць здійснення ним своїх  повноважень  встановлюється  та  виплачується  в   розмірі, встановленому  комітетом  кредиторів і затвердженому господарським судом,  якщо інше не встановлено законом,  але не  менше  двох мінімальних   заробітних   плат   та  не  більше  середньомісячної заробітної плати керівника боржника за останні дванадцять  місяців його роботи перед порушенням провадження у справі про банкрутство. Кредитори   мають   право   встановлювати  і  виплачувати арбітражному керуючому за результатами його  діяльності  додаткову винагороду, розмір якої затверджується господарським судом. Звіт про оплату послуг, відшкодування витрат арбітражного керуючого затверджується рішенням комітету кредиторів  та  ухвалою господарського  суду.  Ухвала  може бути оскаржена у встановленому порядку. Життя та  здоров'я арбітражного керуючого можуть  бути застраховані  за рахунок коштів кредиторів у порядку,  визначеному законодавством.  

      Мирова  угода.
 
 
 
      Під мировою угодою в справі про банкрутство  розуміється домовленість між боржником  і кредиторами щодо відстрочки і/чи розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, що оформляється угодою сторін.
      Мирова  угода є особою (специфічної) угодою, у якої маються свої ознаки, що відрізняють  її від інших цивільно-правових угод. По-перше, мирова угода укладається  в процедурі банкрутства; по-друге, вона набирає сили з моменту затвердження її господарським судом; по-третє, сторони угоди не можуть надалі вносити зміни; по-четверте, сторони угоди не можуть самостійно її розірвати. Для цього необхідно рішення господарського суду; по-п'яте, розірвання мирової  угоди чи визнання її недійсною спричиняє поновлення провадження у справі про банкрутство і відновлення колишніх вимог у незадоволеній частині.
      Крім  того, варто розрізняти мирову угоду  як процесуальну угоду і процедуру  банкрутства.  Процедура мирової угоди являє собою порядок досягнення домовленості між кредиторами і боржником про умови відстрочки (розстрочки), прощення боргів, а також сам процес затвердження господарським судом мирової угоди.
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.