На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


курсовая работа Роль держави в ринковй економц

Информация:

Тип работы: курсовая работа. Добавлен: 20.08.2012. Сдан: 2011. Страниц: 14. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


  Міністерство  освіти і науки України
  Волинський  національний університет імені  Лесі Українки 
 

  кафедра економічної теорії 
 
 
 
 

  Курсова робота
  з дисципліни "Мікроекономіка"
    на тему:
  "Роль  держави в ринковій  економіці" 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      Луцьк -2008
ЗМІСТ 
 

 

Вступ

      Становлення системи регулювання економіки  в Україні розпочалося без  належного теоретичного обґрунтування. Як приклад використовувалися західні моделі регулювання, але при цьому не враховувалися специфічні особливості соціально-економічного розвитку країни, пов'язані з глибокою деформованістю інфраструктури економіки України, рівнем розвитку сучасних форм грошового обігу тощо. Всі ці фактори визначають нестабільний характер як податкової політики, так і цінової, митної і та ін., що і справляє негативний вплив на розвиток макро- і мікроекономічних процесів у державі.
      Що  ж до податкової політики, то вона виявилася  відірваною від структурної політики, яка в нинішніх умовах повинна бути основою економічної політики, створила значні податкові навантаження на товаровиробників, обумовила вилучення обігових коштів підприємств, спричинила зростання цін на продукцію, відкрила легальні і нелегальні шляхи для ухилення від сплати податків. Фактично податки на сьогодні використовуються як пасивний інструмент для забезпечення загальнодержавних потреб.
      Митна політика являє собою певний комплекс заходів, спрямованих на забезпечення ефективного функціонування митних кордонів та забезпечення захисту національних інтересів та національної безпеки держави у зовнішньоекономічній сфері.
      В курсовій роботі розглядається широке коло проблем пов'язаних зі станом цінової  політики, митної, податкової політики, політики державних дотацій, квот, їх недоліки та напрямами реформування з метою необхідного поповнення дохідної частини бюджету.
      Рівень  державного регулювання визначається питомою вагою фінансових ресурсів, які мобілізуються у формі  податків, мита, у їх загальній величині, а також у ВВП.
      Ціна, податки, мито, дотації, субсидії виступають важливим інструментом регулювання  економіки, перерозподілу ВВП на цілі економічного розвитку і соціальних гарантій населенню. Такою умовою успішного  розвитку економіки держави повинна стати ефективна цінова політика, податкова, митна і та ін.
    Основна мета курсової роботи полягає у дослідженні ролі держави в ринковій економіці.
    Предметом курсової роботи є економічні відносини, які виникають в процесі державного втручання в економіку. В якості об’єкта курсової роботи виступає безпосередньо ринкова економіка.    
    Завданням дослідження є проаналізувати, а також підкреслити необхідність  державного регулювання ринкової  економіки.
     Основними методами дослідження  є аналіз і синтез, індукція і дедукція, метод наукової абстракції, експерементальний метод. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

 Розділ I

Поняття державного регулювання

 
      1.1. Необхідність державного  втручання в економіку
      Дослідження сучасних ринкових структур переконали багатьох економістів, що ринок неспроможний вирішити чимало важливих проблем економічного розвитку і розподілу матеріальних благ. Еволюція ринкового механізму виявила ряд притаманних йому дефектів, які стали гальмом у суспільному прогресі, що і послугувало основним аргументом на користь державного регулювання економіки. Серед економістів немає одностайності в оцінці державного втручання в приватну господарську діяльність. Існує багато аргументів за і проти такого втручання. Ці проблеми детально вивчаються в курсі макроекономіки. Але результати державного втручання змінюють перш за все поведінку мікроекономічних суб'єктів. І з цієї точки зору важливо окреслити основні дефекти ринку, тобто сфери його неспроможності, з'ясувати особливості та наслідки їх регулювання [13, с. 378].
      Виділяють наступні дефекти ринку:
    циклічний характер розвитку економіки;
    монопольна влада;
    недостатня інформованість ринкових суб'єктів;
    неспроможність забезпечити виробництво суспільних благ;
    екстерналії, або зовнішні ефекти виробничої діяльності;
    нерівномірний розподіл насущних благ, що суперечить принципу справедливості.
      Коротко проаналізуємо ці недоліки та їх джерела.
      Економіка, де панує приватна власність, зазнає періодичних коливань ділової активності, – періоди швидкого зростання  змінюються різкими спадами виробництва, тривалими депресіями, які переходять у пожвавлення, а далі – в економічний "бум", швидке нарощування темпів зростання. Такі коливання негативно позначаються на зайнятості населення, викликають інфляцію, погіршують добробут широких верств населення. Економічний цикл демонструє неспроможність ринку забезпечити безперервне економічне зростання. Він проявляється на рівні кожного підприємства, банку, фірми, торгівельної організації, викликаючи в періоди спадів масові банкрутства, безробіття, появу надлишкових потужностей та зростання запасів готової продукції, яку неможливо реалізувати на ринку.
      Тому  однією з найважливіших функцій  сучасної держави вважається стабілізаційна функція. Уряди всіх країн докладають значних зусиль для пом'якшення розмаху циклічних коливань в економіці, хоч, як показує світовий досвід, повністю перебороти цей дефект ринкової економіки ще нікому не вдалося. Антициклічне регулювання детально вивчається в курсі макроекономіки.
      Монопольна  влада зумовлює неефективний розподіл ресурсів між галузями та виробниками, деформує механізм конкуренції, скорочуючи обсяги виробництва та штучно завищуючи ціни на продукцію. Держава обмежує діяльність монополій спеціальним законодавством, здійснює контроль за цінами в природних монополіях, створюючи і підтримуючи конкурентне середовище для невеликих підприємств.
      Недостатня  інформованість ринкових суб'єктів викликає багато проблем. Весь попередній аналіз ринкових структур ми здійснювали на основі припущення, що всі учасники ринку володіють повною інформацією про економічні змінні, які визначають їх вибір, тобто покупець і продавець займають на ринку симетричне положення.
      Утім  такий стан надто далекий від  реальності. Як правило, продавець більше знає про властивості свого товару, ніж покупець. Асиметричність інформації обумовлює неспроможність ринку, яка може проявитись витісненням низькоякісними, але дешевшими товарами високоякісних, хоча й дещо дорожчих, тому що покупці, не маючи правдивої інформації щодо дійсної якості продукції, скорочують свій попит на дорогі товари.
      Недостатня  інформованість споживачів і виробників може спонукати їх до таких дій, які  не відповідають їх власним інтересам. Погано поінформовані фірми не можуть бути впевненими у результатах прийнятих  рішень, а споживачі – в якості покупки. Асиметричною інформацією характеризуються численні ринків товарів і послуг: ринки страхування, кредитів, робочої сили, а також роздрібна торгівля [13, с.380].
      Неспроможність  ринку забезпечити виробництво  і надання суспільних благ породжена їх природою. Ринок забезпечує споживачів лише товарами індивідуального споживання. Благо індивідуального споживання має здатність ділитись на дрібні однорідні одиниці. Потреба споживачів у товарах індивідуальною споживання формує споживчий попит. Кожен споживач задовольняє свою потребу шляхом купівлі товару на ринку. Ринкові ціни сигналізують виробникам, яку кількість того чи іншого блага потребують покупці. Коливання ринкової ціни підтримують рівновагу між попитом і пропонуванням кожного товару. Рівноважна ціна забезпечує виробникам одержання певного прибутку. Кожен споживач максимізує свій добробут відповідно до власної платоспроможності. Той, хто може заплатити за товар, отримує можливість ним користуватись, хто не має грошей, той не отримає його. Тобто для благ індивідуального споживання діють принцип винятковості (можливості виключення зі споживання), згідно з яким благо, спожите одним індивідом, не може бути спожите іншим, а також принцип конкурентноcті (суперництва): хто не заплатив, той не може спожити благо.
      Суспільне благо неподільне. На нього не поширюється принцип винятковості. Коли товар виготовлений, ним може користуватись будь-хто. Не діє також принцип конкурентності. Суспільні блага забезпечують потреби всіх членів суспільства в однаковій мірі, незалежно від того, хто за них заплатив. До суспільних благ відносяться національна оборона, освіта, охорона громадського порядку, наукові дослідження, природоохоронні заходи та ін.
      Виробництво цих благ потребує значних витрат, але неможливо знайти жодного  стимулу, який спонукав би кожного громадянина купити свою частку, наприклад, оборонного потенціалу країни, гарантувавши надання даного суспільного блага. Отже, необхідне державне вирішення проблеми забезпечення суспільними благами громадян країни.
      Проблема екстерналій або зовнішніх ефектів полягає у тому, що ринкові відносини породжують такі витрати або вигоди, які дістаються третім особам, котрі не беруть участі в ринкових угодах. Ці додаткові впливи не відображаються ринковими цінами. Екстерналії можуть бути позитивними або негативними. Прикладом позитивних ефектів (побічних вигод) може слугувати гарний газон, який господар розбив біля будинку і який позитивно впливає на настрій перехожих, або суцільне щеплення дітей, яке дозволяє громадянам уникнути небезпечних хвороб. Прикладом негативних ефектів (побічних витрат) є забруднення навколишнього середовища відходами виробничої діяльності підприємств. Регулюючи зовнішні ефекти, держава може значно поліпшити результати функціонування економіки і добробут населення.
      Надмірна  диференціація доходів, яка не відповідає сучасним етичним критеріям справедливості, випливає з того, що поняття ефективності і справедливості в ринковій економіці виступають як протилежні. Ринок враховує лише індивідуальні граничні витрати, а доходи пов'язує безпосередньо з індивідуальною продуктивністю факторів виробництва. За цих умов непрацездатні члени суспільства взагалі не могли б одержувати доходу. Для нерегульованого ринку характерною є ситуація, коли 1% населення може зосередити в своїх руках значну частину сукупного доходу в економіці. Держава застосовує широкомасштабний перерозподіл доходів, щоб забезпечити всім членам суспільства нормальне споживання, принаймні, насущних благ.
      Короткий  огляд неспроможностей ринку  переконує, що сучасна держава виконує ряд важливих функцій регулювання економічних процесів:
    забезпечення правової основи ефективного функціонування ринкової економіки;
    стабілізація економіки;
    перерозподіл доходів і матеріальних благ з метою вирівнювання споживання насущних благ;
    підтримка конкуренції шляхом регулювання діяльності монополій;
    регулювання розподілу ресурсів для забезпечення суспільними благами;
    коригування зовнішніх ефектів [13, с.382].
      Розрізняють економічне і соціальне регулювання економіки. Економічне відноситься до обмеження використання приватної власності, контролю над цінами, тарифами. Соціальне регулювання пов'язане з охороною праці, безпекою споживання продуктів, охороною навколишнього середовища та здоров'я людей. Виконуючи свої функції, держава стикається з рядом проблем, застосовує різні інструменти регулювання.
      Прагнення суспільства досягти соціальної справедливості потребує від державної  влади різноманітних заходів  щодо перерозподілу доходів. Тут  перш за все необхідно визначити, наскільки нерівним є фактичний розподіл доходів, а для цього треба ввести відповідні показники нерівності. По-друге, слід визначитись із поняттям справедливого розподілу доходів, що дає змогу відшукати стан, до якого треба скеровувати рух процесу перерозподілу. По-третє, необхідно розглянути інструменти, які допоможуть перерозподіляти доходи. Нарешті, слід проаналізувати вартість перерозподілу для суспільства. Розглянемо послідовно всі ці питання.
      Ми  вже зазначали, що доходи домогосподарств  утворюються внаслідок продажу  або передачі в оренду належних їм ресурсів (праці, грошових заощаджень, землі, підприємницьких здібностей) на ринках відповідних факторів виробництва. Але різні люди мають різні стартові можливості, різні здібності і різну вдачу. Все це веде до суттєвої диференціації доходів у суспільстві, проблеми несправедливого розподілу доходів і появи бідності. Бідність як явище притаманна всім, навіть найрозвинутішим країнам. У більшості країн фіксується поріг бідності, який визначає певний рівень доходів у середньому на члена родини протягом року [15, с.198].
      Для вимірювання нерівності у розподілі доходів використовується кілька понять, одне з яких – крива Лоренца – графік, який ілюструє ступінь нерівності. Якщо по вертикалі відкладати кумулятивну частку доходів (від 0 до 100%), а по горизонталі – кумулятивну частку тих, хто отримує ці доходи (також від 0 до 100%), тоді у випадку повної рівності крива Лоренца матиме вигляд прямої лінії, тобто будь-який відсоток населення (наприклад, 10 або 20) отримуватиме таку ж частку доходів (10% або 20%). При фактичному нерівному розподілі доходів крива Лоренца буде відхилятись праворуч вниз від прямої лінії, тобто буде опуклою донизу. Така форма кривої показує, що однакові частки бідніших і заможніших громадян отримують різні частки від сукупного доходу суспільства.
      З метою зменшення нерівності у  розподілі доходів державна влада  здійснює примусове переміщення  ресурсів, яке призводить до зменшення  добробуту одних і підвищення добробуту інших членів суспільства, тобто фактично до перерозподілу доходів за допомогою податкової системи та трансфертів.
      Трансферт – це невідшкодована передача частки доходів або благ від одних осіб чи установ іншим. Трансферт може здійснюватись у грошовій формі, у вигляді надання певних послуг; він може набувати також форми передачі економічних можливостей, що означає розширення можливостей досягнення вищих доходів частиною індивідів порівняно з нерегульованим ринком. Рішення про трансферт може бути політичним, яке приймається з використанням механізмів суспільного вибору, тоді воно буде примусовим принаймні для частини індивідів. Трансферти можуть здійснюватись і добровільно, наприклад, у вигляді пожертв.
      Для фінансування трансфертів використовується податкова система. Податок можна визначити як примусовий трансферт грошей від індивідів або інституцій до органів влади. Податки поділяються на прямі (їх сплачують безпосередньо економічні агенти – фірми і домогоподарства – в залежності від рівня доходів або багатства) і непрямі (ними обкладаються блага і види діяльності). Прикладами прямих податків є прибутковий податок з громадян і податок на прибуток фірм, непрямих – податок на додану вартість, акцизний податок.
      Середня ставка податку  (ATR) дорівнює частці (або процентові), який складають податки Т в сукупному доході І:
                             (1.1)                                     

      Гранична  ставка податку  (MTR)це частка податків, яка сплачується з гривні додаткових доходів:
MTR = AT / AI                                                 (1.2)                
      Податок може бути пропорційним, прогресивним і регресивним.
      При пропорційному податку податкова ставка залишається незмінною при зростанні доходів, тобто середня і гранична ставки податку є постійними.
      При прогресивному податку середня ставка зростає разом із зростанням доходів, хоча MTR може як зростати (випадок Р1 на рис. 1.2), так і залишатись постійною (випадок Р2). Останню ситуацію ілюструє також рис. 1.3. Якщо податок треба сплачувати лише із доходів, що перевищують певний рівень І0 за постійною граничною ставкою t0, то ставка t0 чисельно дорівнюватиме нахилу лінії Р2 до горизонтальної осі на рис. 1.2; у цьому випадку середня ставка буде зростати, як це показано на рис. 1.3. Прогресивна система оподаткування дозволяє зменшити нерівність розподілу доходів у суспільстві, це можна проілюструвати з використанням кривих Лоренца до і після оподаткування (рис. 1.4).

Рис. 1.1. Зв'язок між податками і доходом [15, с.200]
      При регресивному податку середня ставка зменшується при зростанні доходів, MTR може залишатись постійною (випадок R1 на рис. 1.2) або зменшуватись (випадок R2).
      Одна  з найпоширеніших форм трансфертів  – це програми соціальної допомоги, які можна розподілити на дві групи:
      1) програми типу соціального страхування, за якими відповідні кошти отримують всі члени суспільства незалежно від доходів у випадку певних подій (вихід на пенсію, інвалідність, тимчасові захворювання, втрата роботи); 


Рис. 1.2. Прогресивна податкова система (Р2) [15, с.200]
      2) програми державної допомоги, за  якими підтримуються лише ті  члени суспільства, чий доход  не перевищує певного рівня  (допомога багатодітним родинам,  медична допомога, талони на харчування).
      Основними суб’єктами державного регулювання є:
    всі елементи економічної системи (продуктивні сили, техніко-економічні, організаційно економічні відносини і господарський механізм);
    навколишнє середовище;
    сфери, регіони та галузі народного господарства;
    національний доход;
    підприємства;
    економічний цикл;
    інфраструктура;
    законодавство;
    зайнятість;
    грошовий обіг;
    сукупний попиті сукупна пропозиція;
    платіжний баланс;
    ціни;
    зовнішньоекономічні зв’язки.
      Отже, державне регулювання – комплекс форм і засобів централізованого впливу на розвиток економічних об’єктів і процесів з метою стабілізації та пристосування існуючої економічної системи до умов, що змінюються, зокрема пристосування економічних відносин і господарського механізму до законів та потреб розвитку продуктивних сил.

      1.2. Відмінність між макро- і мікрорегулюванням

      Особливості державного макроекономічного регулювання  полягають, з одного боку, у некомерційних  цілях, соціальній орієнтації, іноді  в директивному (обов'язковому) характері, підтримці приватних підприємств, безпосередньому стимулюванні їх розвитку, а з іншого – в орієнтації на закони й принципи ринку, використанні його атрибутів, форм і методів саморегулювання виробництва та товарообігу продукції. Важливого значення тут набуває раціональне поєднання ринкових і державних методів регулювання, оптимальне співвідношення між ними [20, с.18].
      На  відміну від макрорегулювання мікрорегулювання охоплює методи безпосереднього  впливу на господарську діяльність державних  і недержавних підприємств за рахунок зміни загальноринкових умов їх діяльності, створених державою.
      Залежно від завдання, що вирішується державою, і форм її втручання в економіку  державне мікроекономічне регулювання  поділяється на ринково-організаційне  і фінансове.
      Ринково-організаційне  регулювання – це політика, що визначає правові обмеження для підприємств усіх форм власності. Застосовуючи спеціальні заходи, держава впливає на поточні ринкові події. Це такі заходи:
    обмеження цін;
    обмеження прибутку, витрат;
    встановлення стандартів якості;
    розширення тарифних зобов'язань;
    визначення виробничих обов'язків, обов'язків транспортування й умов поставок товарів.
      Заходи  впливу на ринкові події передбачають регулювання:
    процесу виходу на ринок;
    ринкового ціноутворення;
    ринкових обсягів виробництва.
      Ці  заходи можуть застосовуватись як окремо, так і в комбінації або навіть одночасно.
      Фінансове регулювання – це пряме державне втручання в ринкові події  через надання субвенцій, субсидій, дотацій. Розроблюючи методи і заходи фінансового регулювання, важливо  виходити з критерію необхідності і  доцільності такого втручання в кожну окрему галузь економіки. Водночас із використанням фінансових інструментів потрібно здійснювати структурну політику підтримки малого бізнесу [16, с.102].
      Державне  макроекономічне регулювання відбувається на рівні галузей та сфер економіки і передбачає заходи загальноекономічної дії. Оскільки регулювання – це процес, який пов'язує об'єкт, регулятор і орієнтири руху, то державне макроекономічне регулювання пов'язує у справжньому русі макроекономіку (об'єкт), механізм регуляції (регулятор), сукупність завдань і засобів їх вирішення (цілі).
      Тут важливо зважати на те, що регулювання  відбиває і втілює структуру регульованого  об'єкта, а тому його треба відрізняти від управління (вироблення та реалізація рішень), планування (постановка цілей, шляхів, способів і засобів їх досягнення), економічного програмування (підготовка й реалізація програм економічного розвитку) та економічного прогнозування (прогнози макроекономічних показників на коротко-, середню- та довгострокову перспективу), хоча плани, програми, прогнози водночас є інструментами державного регулювання.
      Система макроекономічного регулювання  виникла в результаті взаємозумовленого  розвитку макроекономіки, законодавчих і особливо економічних форм державного регулювання. Вона функціонувала, однак економісти не поспішали ставити державне регулювання в "ранг" системи.
      Англійський економіст Дж. Гелбрайт відзначив  системну роль державного регулювання  і виокремив такі його функції : регулювання, стимулювання, управління економікою.
      П. Кейнс, розглядаючи категорію державного регулювання діяльності громадян як примус, систематизував його за видами:
    для контролю за добровільним обміном;
    для зменшення витрат, пов'язаних з отриманням інформації.
      У загальному вигляді елементами національної системи державного регулювання економіки можуть бути державний фінансовий механізм; сукупність інструментів юридичного та адміністративного регулювання; державно-монополістичне регулювання соціальних чинників суспільного розвитку; державне підприємництво.
      Історія свідчить, що економіка розвивається лише тоді, коли держава створює  відповідні умови. Отже, на управлінські органи держави покладається найважливіша функція – регулювання економіки  та її управління.
      Держава і ринок постійно взаємодіють, що й визначає подальший розвиток економічних процесів. Кількість регулятивних функцій, які виконують держава і ринок, може змінюватись. Це залежить від рівня розвитку продуктивних сил країни, її політичної орієнтації, характеру історичного етапу, соціальної структури, національних особливостей. 

      1.3. Основні методи  та важелі державного  регулювання економіки
      До  основних методів державного регулювання  належать:
    податкова політика;
    державне стимулювання науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР), або науково-технічна політика;
    активна амортизаційна політика;
    кредитно-грошова політика;
    структурна або промислова політика.
      Основними формами державного регулювання  економіки є пряме і опосередковане.
      Пряме регулювання здійснюється шляхом поширення  державної власності (на засоби виробництва, частину національного доходу, фінансово-кредитні інститути та ін.) управління державними підприємствами, а також з допомогою законотворчої та адміністративної діяльності. Поширення державної власності на засоби виробництва відбувається шляхом будівництва нових державних об’єктів, націоналізації збиткових підприємств, купівлі акцій колективних капіталістичних підприємств та ін.
      Опосередковане  регулювання здійснюється шляхом планування, прогнозування, фінансування, бюджетного регулювання, системи оподаткування, кредитування, грошової політики, політики прискореної амортизації, цінової, промислової, інвестиційної політики, обліку і контролю та ін.
      Розрізняють також короткотермінове та довготермінове державне регулювання. Короткотермінове регулювання передбачає комплекс антициклічних та антикризових заходів держави, зокрема зміни відсоткової ставки, надання державних субсидій та ін [5, с.35].
      Довготермінове  регулювання здійснюється у формі  економічного програмування або  прогнозування розвитку народного господарства загалом чи окремих сфер, регіонів, галузей. З цією метою формують конкретні цілі, визначають порядок їх досягнення, встановлюють відповідальність певних органів за їх виконання, виділяють необхідні кошти та визначають порядок фінансування, здійснюють поточний контроль за їх виконанням. При використанні такого способу державного регулювання економіки, як планування, його формами виступають індикативне (рекомендаційне, необов’язкове для виконання) і директивне (обов’язкове для виконання) планування. 

 

   РОЗДІЛ II
  Особливості державного регулювання  економіки України 

  2.1. Аналіз соціальної  політики в Україні
  Питання щодо належного рівня державного фінансування соціальної політики протягом тривалого часу залишається спірним, як в розвинених, так і в бідних країнах. Ілюзії "держави загального добробуту" з максимальним рівнем державного забезпечення соціальних програм останнім часом замінюються прагматичною концепцією неспроможності навіть найбагатшого бюджету задовольнити всі соціальні проблеми без загрози виникнення кризових тенденцій в економіці. Іноді дивно виглядають прагнення розвинених країн скорочувати соціальні витрати, встановлювати оптимальні норми соціального забезпечення та роздержавлювати соціальну сферу. Проте, скорочення соціальних програм є прагненням уникнути зловживань з боку реципієнтів державних соціальних послуг, але у жодному разі — наміром порушити соціальні права громадян, ключовим з яких є стандарт достатнього рівня життя [20, с.79].
  В Основних напрямах бюджетної політики на 2005 рік окреслений чіткий вектор на збільшення долі соціальних витрат у загальних витратах Державного бюджету на 2005 рік. Визначаються гарантії збалансованості бюджету та його виконання. Відповідно до цих положень спробуємо проаналізувати бюджетні витрати стосовно основних галузей соціальної політики.
  В урядовому законопроекті "Про  Державний бюджет на 2005" визначаються наступні соціальні стандарти для визначення розмірів соціальної допомоги. Рівень мінімальної заробітної плати залишається на рівні 165 грн/міс, що пояснюється необхідністю вирівнювання зарплат різних категорій державних службовців. Цей стандарт становить 48 % від встановленого на 2004 рік прожиткового мінімуму, розміром у 342 грн.
  Щодо  соціальних стандартів для малозабезпечених сімей та інвалідів, то ст. 44 встановлює на 2005 рік гарантований прожитковий мінімум для призначення державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям, сім'ям з дітьми, інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам в розмірі 80 грн/міс. (23% від прожиткового мінімуму).
  Встановлюються обмеження щодо соціальної підтримки малозабезпечених сімей, сімей з дітьми та інвалідів:
  >   допомога по догляду за дитиною  до досягнення нею 3-х років надається у розмірі 50% прожиткового мінімуму, водночас ст. 15 ЗУ "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" встановлює розмір допомоги на рівні встановленого прожиткового мінімуму для дитини до 6 років (307 грн);
  >    одноразова допомога при народженні  дитини складає 200 грн. (65% від прожиткового мінімуму для дитини до 6 років). Ст. 12 ЗУ "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" передбачає допомогу у розмірі прожиткового мінімуму для дитини до 6 років;
  >    розмір державної допомоги малозабезпеченим сім'ям та сім'ям з дітьми не може перевищувати 75% прожиткового мінімуму;
  >   до сукупного доходу сім'ї при  визначенні права на допомогу  включається грошовий еквівалент  спожитих житлово-комунальних пільг;
  >   допомога малозабезпеченій сім'ї з дітьми призначається тільки на підставі ст. 19 ЗУ "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", що передбачає надання допомоги протягом 6 місяців сім'ї, сукупний доход якої менший за встановлений прожитковий мінімум для сім'ї.
  У законопроекті не враховується і  не встановлюється прожитковий мінімум на 2005 рік. У ст. 29 законопроекту визначається щорічна грошова допомога для інвалідів війни та учасників бойових дій: інваліди війни 1 групи — 150 грн. (44% від прожиткового мінімуму), 2 групи — 120 грн (35% від прожиткового мінімуму), 3 групи — 100 грн. (29% від прожиткового мінімуму), учасники бойових дій — 80 грн. (23% від прожиткового мінімуму), особи, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною — 55 грн. (16% від прожиткового мінімуму), члени сімей померлих учасників бойових дій та учасників війни — 40 (12%).
  Таким чином, соціальна допомога забезпечується категоріям громадян, які мають право на пільги — на рівні від 12% до 50% прожиткового мінімуму.
  Згідно  зі ст. 31 гарантією виконання соціальних виплат з бюджету є перелік  захищених статей бюджету. Захищаються виплати зарплати працівникам бюджетних установ, що, в свою чергу, підсилює ефективність таких напрямків соціальної політики, як охорона здоров'я та освіта, працівники яких найбільше страждали від заборгованостей по зарплаті; нарахування на заробітну плату, що гарантує ефективність політики оплати праці; придбання медикаментів та перев'язуючих матеріалів, як захід стабільного матеріально-технічного забезпечення системи медичного обслуговування; трансферти населенню, що є гарантією ефективності соціального захисту. Урядом вишукуються можливості фінансування соціального захисту інвалідів, як захищеної статті бюджетних витрат. Після першого читання відкинуте як захищена стаття фінансування будівництва житла для військовослужбовців. Відповідно, бюджетне фінансування житлової політики не має захисту.
  Загалом у 2005 році планується залишити загальний  рівень фінансування соціального захисту  на рівні 2004 року, тобто в межах 6 млрд 919 млн 200 тис. грн, що становить зараз 3,32% від ВВП [14, с.60].
  На  діяльність Міністерства праці та соціальної політики в урядовому законопроекті Державного бюджету передбачено виділити 1 674 271 тис. грн., що, разом із врахованими пропозиціями бюджетного комітету ВРУ щодо збільшення витрат на 20 млн грн, становить 1 694 271 тис грн. Управлінські витрати в сфері праці та соціального захисту становлять 7 486 тис грн, що становить 0,4% загальних витрат.
  Водночас, із переліку соціальних послуг для  таких вразливих категорій громадян, як інваліди та ветерани, передбачається профінансувати з державного бюджету спеціалізовану протезно-ортопедичну та медико-реабілітаційну допомогу інвалідам у клініці Інституту протезування та відновлення працездатності (2 млн 539 тис грн), обслуговування інвалідів у стаціонарах при протезних підприємствах (4 млн 476 тис грн, санаторне лікування інвалідів та ветеранів війни, крім хворих на туберкульоз (21 млн 6 тис грн). Сукупні витрати на ці послуги складають 28 млн 615 тис, або 1,7% загальних витрат Міністерства. На думку Комітету ВРУ у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, для реального забезпечення цих послуг необхідно близько 250 млн грн, тобто в 9 разів більше передбаченого.
  Досить  незначним є фінансування заходів  із соціального захисту дітей (2 млн  грн), зважаючи хоча б на очевидні масштаби дитячої безпритульності.
  Фінансування  соціального захисту ветеранів незначною мірою передбачене в межах асигнувань на діяльність Державного комітету у справах ветеранів (5,860 тис). Передбачається забезпечення санаторного лікування ветеранів війни, хворих на туберкульоз у розмірі 3 560 тис, фінансова підтримка громадських організацій ветеранів — 1 963 тис грн.
  Основний  обсяг соціальних послуг для інвалідів  здійснюється через Фонд України соціального захисту інвалідів, на фінансування діяльності якого разом із врахованими пропозиціями Комітету з питань бюджету виділено 334 767 тис. грн. Адміністрування фонду поглинає 5 930 грн, або 1,7% загальних витрат. Фонд отримує бюджетне фінансування для надання таких послуг, як забезпечення інвалідів автомобілями (169 577 тис грн — 50% витрат), компенсаційні виплати за пальне та транспортне обслуговування (16 000 тис грн — 4% витрат), санаторне оздоровлення інвалідів (30 243 тис. — 9% витрат). Одноразова матеріальна допомога інвалідам (6000 тис. грн — 1,7% витрат) та соціальна, трудова та професійна реабілітація інвалідів (80 000 тис. грн — 23% витрат).
  У законопроекті "Про Державний  бюджет України на 2005 рік" запропоновано  призупинити дію значної кількості положень законодавства про соціальний захист — відмінити їх фінансування.
  Загалом передбачені чинним законодавством потреби соціального захисту на 2005 рік відповідно до проекту бюджету буде недофінансовано на загальну суму 10 255 856 тис. грн. Найбільш вражаючим є недофінансування гарантованих законодавством потреб постраждалих від Чорнобильської катастрофи. Це стосується 106 статей витрат на загальну суму 5 831 359,6 тис грн.
  Передбачається  призупинення фінансування виконання окремих положень законодавства, що стосується виплати щорічної разової допомоги ветеранам війни, забезпечення пільг військовослужбовцям по оплаті житла і комунальних послуг та проїзду у громадському транспорті, про забезпечення інвалідів автомобілями. Також буде призупинено виплати державної допомоги інвалідам та сім'ям з дітьми на загальну суму 1 367 290,3 тис гри.
  Загальну  суму видатків на охорону здоров'я  у 2005 році заплановано збільшити  порівняно з 2004 роком на 4,5%, шо становитиме 2 182 273 тис. гри і складатиме 0,88% ВВП, хоча законодавством передбачено фінансувати цю сферу на рівні 10% ВВП.
  Із  тексту законопроекту не зрозуміло, як розподілятимуться кошти трансфертів  за основними рівнями системи медичного обслуговування, тобто на первинну чи сімейну медицину, спеціалізовану поліклінічну та стаціонарну медичну допомогу. Саме неефективний розподіл обмежених бюджетних коштів щодо стаціонарної та високотехнологічної медицини є головною проблемою кризи у цій сфері.
  Загальні  витрати Міністерства охорони здоров'я  України в урядовому законопроекті  становили 1 648 396 тис. грн; із врахованою урядом пропозицією Бюджетного комітету ВРУ видатки збільшені на 321 140 тис. грн, що в загальному підсумку становить 1 969 536 тис. грн. На керівництво та управління сферою виділено 4 645 тис. грн, що складає 0,2% загальних витрат. 390 152 тис, або 24% загальних витрат передбачається витратити на фундаментальні дослідження, прикладні розробки, розвиток новітніх технологій, підвищення кваліфікації медичних та наукових кадрів, методичне забезпечення навчальних закладів.
  На  санаторне лікування хворих на туберкульоз та дітей із соматичними захворюваннями планується витратити 96 070 тис, хоча для задоволення реальних потреб необхідно додатково 21 000 тис. грн.
  За  рахунок Міністерства охорони здоров'я  у загальнодержавних медичних закладах надається спеціалізована та високоспеціалізована медична допомога на суму 74 156 тис. грн. Також на стаціонарне медичне обслуговування працівників водного транспорту та нафтопереробної промисловості виділяється 24 752 тис. грн. До інших видів медичних послуг, які фінансуються міністерством, належать консультативна амбулаторно-поліклінічна допомога (6 150 тис. грн) та послуги державних стоматологічних закладів (9 690 тис. грн). Загалом, власне, на медичну допомогу виділяється 114 748 тис. грн, що становить 6,9% загальних витрат по статтях Міністерства охорони здоров'я.
  В проекті бюджету значна увага  приділяється фінансуванню заходів санітарно-епідеміологічного нагляду та на боротьбу з епідеміями. На ці заходи передбачено виділити 351 697 тис. гри. Уряд також врахував пропозицію про збільшення фінансування на 10 000 тис. гри, що у підсумку становитиме 18% загального фінансування.
  Пропонується  призупинити на 2005 рік виконання такого положення законодавства як безоплатне забезпечення житлом працівників охорони здоров'я, які працюють в сільській місцевості, що потребує фінансування у розмірі 82 млн 166 тис. грн. Щодо оплати праці медичних працівників, то вимога дотримуватись рівня середньої зарплати у промисловості також не буде забезпечуватись. Для дотримання цього нормативу необхідно виділити додатково 4 537 798 тис. грн. Програма боротьби із туберкульозом в частині пільг на медичне обслуговування та санаторно-курортні путівки не забезпечується бюджетними ресурсами на 21389 тис. грн.
  На 2005 рік передбачається збільшити  видатки на освіту на 9,8% від зведеного бюджету поточного року, що становитиме 5 149 839 тис. грн. і складе 2% прогнозованого ВВП на 2005 рік.
  В законопроекті окремо передбачено  субвенцію на інформатизацію загальноосвітніх навчальних закладів у розмірі 18 900 тис. грн.
  Видатки Міністерства освіти та науки України передбачалися до проведення першого читання законопроекту "Про державний бюджет України" у розмірі 3 791 779 тис. грн. Відповідно до врахованих пропозицій комітету ВРУ з питань бюджету, видатки збільшено на 37 860 тис. грн., і загальна сума поки що становить 3 829 639 тис. грн.
  Оскільки  на даний момент не відомо, як збільшились видатки відносно інших пропозицій, даний аналіз здійснюється на основі урядового проекту Держбюджету.
  Адміністративні витрати на керівництво та управління у сфері освіти та науки становлять 3 млн 804 тис. грн, що становить 0,1 % запільних  витрат. Власне, фінансуванню освіти присвячені статті забезпечення загальноосвітніх спеціалізованих шкіл-інтернатів, шкіл соціальної реабілітації, надання позашкільної освіти, навчання у професійно-технічних   навчальних   закладах   та вищих навчальних закладах І—IV рівнів акредитації. На ці послуги виділяється З 183 391 тис. грн [19, с.53].
  Щодо  забезпечення прав на освіту дітей  та молоді з особливими потребами, то 12 837 тис.грн виділяються на навчання в школах та професійно-технічних  навчальних закладах соціальної реабілітації, що складає 0,4% витрат на освіту.
  На  такий прогресивний інструмент освітньої  політики, як пільгове довгострокове  кредитування здобуття освіти, передбачено 15 000 тис. грн, хоча реальні потреби у такому кредитуванні на сьогодні день встановити важко.
  У бюджетному процесі 2005 року особливої уваги набула проблема інформатизації загальноосвітніх шкіл та комп'ютеризація сільських шкіл. Передбачені в урядовому проекті скромні 4 100 тис. грн за врахованою пропозицією комітету ВРУ з питань бюджету-було збільшено на 150 000 тис. грн.
  Загальна  сума недофінансування галузі освіти становить 8 099 209 тис. грн.
Пропонується  призупинити дію ст. 57 Закону України "Про освіту", яка гарантує розмір заробітної плати педагогічних працівників навчальних закладів III та IV рівнів акредитації на рівні двох середніх окладів працівників промисловості, а також розмір зарплати вчителів навчальних закладів І та II рівнів акредитації на рівні не нижчому ніж середня зарплата в промисловості. Реальні потреби у бюджетному забезпеченні цієї норми закону становлять 6 млрд 483 323 тис. грн.
  Призупинення  дії положення щодо забезпечення вчителів, які працюють у сільській місцевості безоплатним житлом, опаленням та освітленням становитиме суму недофінансування на ці потреби у розмірі 202 229 тис. грн.
  Потреби для повного фінансування положення ст. 25 Закону України "Про загальну середню освіту" щодо оплати додаткового навантаження понад тарифну ставку вчителів (навантаження класного керівника — 20-25% тарифної ставки, перевірка зошитів — 10-20%, завідування навчальними кабінетами, майстернями — 10-15%) складають 272 774 тис. грн. Призупинення дії цього положення має місце другий рік підряд.
  Недофінансування  положень Закону України "Про охорону дитинства" щодо забезпечення безкоштовним харчуванням учнів І—3 класів складатиме суму у розмірі 426 952 тис. грн.
  Політика  зайнятості в світовій практиці переважно пов'язується із страховими фондами на випадок безробіття, заходами стимулювання роботодавців до працевлаштування безробітних, підтримкою малого підприємництва. Найбільші бюджетні витрати можуть стосуватись програй професійної перекваліфікації.
  Подібно реалізується політика у сфері зайнятості в Україні. Проблеми з реструктуризацією неефективних галузей економіки можуть викликати потребу у державній підтримці реструктуризації соціальних фондів підприємств. Так, в проекті Державного бюджету передбачена субвенція на створення нових робочих місць для працівників вугільної промисловості, вивільнених у зв'язку із закритгям шахт на загальну суму 107 358 тис. грн.
  Політика  зайнятості здійснюється переважно за рахунок соціальних страхових фондів. В Державному бюджеті України на 2005 рік передбачено фінансування Державного центру зайнятості населення, який здійснює заходи соціального захисту та матеріального забезпечення безробітних з числа незастрахованих. В проекті Держбюджету вказана тільки загальна сума фінансування Центру без деталізації послуг — 37 560 тис. грн.
  Отже, фінансування соціальної політики відповідно до розглянутих вище статей становить 6,1% ВВП, або 27,3% від доходів бюджету (до розрахунків не брались статті витрат на соціальний захист держслужбовців, соціальне забезпечення силових структур, на забезпечення реалізації молодіжної політики, витрати на розвиток науки).
  Проблема  бюджетного недофінаисування соціальної політики на 2003 рік залишається  найбільш гострою. Недофінаисування основних напрямів соціальної політики, що передбачають наявність бюджетного забезпечення — складає 36 911 682 тис. грн, що становить близько 15% прогнозованого номінального ВВП на 2003 (247млрд грн).
  У сфері бюджетного забезпечення здійснення соціального захисту та соціального обслуговування найголовнішою проблемою залишається низький рівень визначених розмірів соціальних стандартів, за якими надасться допомога. Затверджені мінімальні розміри різних виплат коливаються від 12 до 50% від рівня прожиткового мінімуму. Найнебезпечнішим є застосування стандарту в 1/5 прожиткового мінімуму для призначення допомоги залежним категоріям громадян та малозабезпеченим сім 'ям.
  Окрім наявності порушення  норм міжнародного права про соціальні права людини, така ситуація с загрозливою через консервацією стану хронічної бідності в державі. Іншим негативним явищем у забезпеченні соціального захисту залишається залишковий принцип фінансування зі спеціального фонду за рахунок сумнівних джерел доходів. Розведення надання та обслуговування одного виду допомоги за різними відомствами призводить до збільшення адміністративних витрат на обслуговуван ня фондів. Витрати на адміністрування політики, хоча й утримуються на рівні 0,2—1,5% від загального обсягу фінансування, все ж таки с значними з точки зору падання реальних послуг та допомоги, які в бюджеті Міністерства праці та соціальної політики складають не більше 10% від загального фінансування. Ця проблема стосується й інших галузей соціальної політики.
  У фінансуванні системи охорони здоров'я  не з'ясованою залишається проблема зміни пріоритетів фінансування основних рівнів системи. Як і в системі освіти, не забезпечується належний рівень оплати праці відповідно до вимог чинного законодавства та міжнародних норм. 

  2.2. Аналіз державної  політики регулювання  податків
  В Україні вже понад 10 років поспіль  головним завданням реформування податкової системи є зниження податкового навантаження на економіку. Його виконання забезпечувалося як на основі зниження податкових ставок (із 1995 року переглянуто ставки ПДВ, податку на прибуток підприємств, податку із доходів громадян, нарахувань на фонд заробітної плати до соціальних фондів), так і на основі змін у механізмі обчислення і справляння податків, основними з яких були:
  —  розширення кола витрат, що дозволяється відносити на валові, за рахунок витрат на формування банківськими і небанківськими фінансовими установами страхових резервів; підвищення нормативу витрат на гарантійний ремонт (1997 рік); кошти, добровільно перераховані установам науки, культури, неприбутковим організаціям; 50 % витрат на придбання пально-мастильних матеріалів для легкових автомобілів, збільшення суми витрат на поліпшення основних фондів, які дозволяється відносити на валові витрати, тощо;
  — підвищення норм амортизації;
  — надання права усім, а не лише новоствореним підприємствам, переносити балансові збитки на наступні податкові періоди;
  — звуження кола платників ПДВ унаслідок  підвищення порогового значення оборотів із постачання товарів (послуг), що потребують обов'язкової реєстрації суб'єкта господарювання як платника ПДВ.
  Поряд із цим широкого розповсюдження з  кінця 90-х років набуває практика зниження індивідуального податкового навантаження на окремих платників та їхні групи шляхом невчасного виконання (невиконання) податкових зобов'язань перед державою, що знаходить відображення у зростанні податкової заборгованості платників перед бюджетом і державними позабюджетними фондами (найвищого рівня вона досягла в 1998-1999 роках - 9,5 та 9,0 % від ВВП відповідно); зростання обсягів податкових пільг (найвищі темпи їхнього зростання спостерігалися протягом 1998—2000 років - 151,3, 133,2 і 117,9 % відповідно); уникнення податків та ухилення від їхньої сплати [14, с.52].
  Законні й незаконні методи зниження податкового навантаження на окремих платників, позначаючись на податковому коефіцієнті й створюючи ілюзію зниження податкового навантаження на суспільство в цілому (внаслідок того, що податковий коефіцієнт, як правило, вважається показником податкового навантаження на суспільство), насправді зумовлюють його підвищення. Останнє є наслідком зростання надлишкового податкового тягаря, спричиненого деформаціями, зумовленими його нерівномірним розподілом і негативним впливом на умови конкуренції, а також зменшення фінансових ресурсів держави, необхідних для фінансування суспільних благ, і посилення нееквівалентності в оподаткуванні платників, які добросовісно виконують свої податкові зобов'язання і не мають податкових пільг. Натомість будь-які заходи, спрямовані на зниження надлишкового податкового тягаря (через обмеження можливостей зниження платниками своїх індивідуальних податкових зобов'язань), навіть якщо вони призводять до зростання податкового коефіцієнта, є засобами (інструментами) зменшення податкового навантаження на суспільство. Однак можливі ситуації, коли зменшення індивідуального податкового навантаження на платників спричиняє зниження надлишкового податкового тягаря, отже, зростання суспільного добробуту. Це можливо, якщо податкове навантаження у країні перевищує його граничний рівень. Так що його зниження для окремих платників чи їхніх груп зменшує деформації, породжені оподаткуванням. Така ситуація можлива також тоді, коли індивідуальне податкове навантаження знижується в галузі, яка має конкурентні переваги чи здатна дати імпульс позитивним структурним зрушенням в економіці, тобто зниження податкового навантаження на окремих платників сприяє зменшенню економічних деформацій.
  Відповідно  до сказаного вище зниження податкового коефіцієнта в Україні протягом 1994—2001 років на 9,1 відсоткового пункту стало наслідком суперечливого поєднання двох процесів — зниження податкового навантаження на суспільство в цілому з його вибірковим зниженням для окремих платників, адекватним підвищенню податкового навантаження на суспільство.
  Незважаючи  на суперечливий характер цього процесу, він став одним із чинників економічного зростання, що в промисловості почалося 1999 року, а в економіці в цілому — 2000 року. Однак значення цього чинника, на нашу думку, не варто переоцінювати. Причиною цього є мікро- та макроекономічні ефекти індивідуального зниження податкового навантаження. З одного боку, воно може стати фактором зростання обсягів виробництва в галузі чи на окремому підприємстві, якщо вивільнені з-під оподаткування кошти спрямовуються на розвиток виробництва. З другого боку, індивідуальне зниження податкового навантаження посилює структурні деформації в економіці, є однією з причин диференціації галузей за темпами економічного розвитку, яка, у свою чергу, є фактором, що пригнічує загальну динаміку виробництва.
  У 2002—2003 роках податковий коефіцієнт в Україні зростав (табл. 2.1.). У 2002 році його зростання відбулося за рахунок збільшення фіскальної ефективності ПДВ, акцизного збору з вироблених в Україні товарів, податку із доходів фізичних осіб і відрахувань до державних соціальних фондів. Якщо зростання ефективності двох останніх платежів стало результатом зростання номінальних доходів громадян, то першого — результатом запровадження обмежень на застосування векселів при імпорті товарів, яке, у свою чергу, сприяло зменшенню масштабів ухилення від податку й уникнення його сплати (при зростанні імпорту на 5 % надходження ПДВ із товарів, увезених на територію України, зросли на 80,2 %), а також невиконанню державою вимог на відшкодування податку, яке призвело до зростання бюджетної заборгованості з ПДВ. На зростання надходжень акцизного збору з вітчизняних товарів у 2002 році вплинуло підвищення індексів обсягу фізичного виробництва більшості підакцизних товарів, курсу
  Таблиця 2.1
  Загальний рівень податків (податковий коефіцієнт) в Україні, % до ВВП
    1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005
1 2 3 4 5 6 7 8 9
Податкові надходження 21.30 19.27 18.42 17.98 20.10 20.32 18.29 23.09
  У тому числі                                
  Податок із доходів фізичних осіб 3.48 3.40 3.75 4.29 4.79 5.06 3.83 4.08
  Податок на прибуток підприємств 5.77 4.87 4.53 4.05 4.16 4.95 4.68 5.52
  1 2 3 4 5 6 7 8 9
  ПДВ 7.27 6.45 5.55 5.12 6.10 4.71 4.85 7.96
Акцизний збір із вироблених в Україні товарів 1.06 1.21 1.06 1.08 1.59 1.74 1.76 1.73
Акцизний  збір із увезених на територію України товарів 0.19 0.16 0.26 0.22 0.22 0.22 0.18 0.14
Податки на міжнародну торгівлю та зовнішні операції 0.95 0.95 0.92 0.95 1.05 1.42 1.47 1.58
Платежі, не віднесені до податкових надходжень 0.34 0.26 0.91 1.03 1.3 2.21 2.16 2.53
Державні  цільові фонди 3.85 2.57 1.69 0.54 0.14 0.28 0.24 0.32
Внески  до державних соціальних фондів 10.01 8.97 8.83 9.35 10.48 10.53 11.10 12.15
  УСЬОГО ПОДАТКІВ 35.50 31.07 29.85 28.90 32.02 33.34 31.79 38.09
 
євро, а  також ставок акцизного збору на деякі види підакцизних товарів.
  Зростання податкового коефіцієнта у 2003 році відбулося за рахунок податку на прибуток підприємств, податку із доходів громадян, а також внесків до державних соціальних фондів. Причина зростання останніх була тією самою, що й у 2002 році, тоді як зростання фіскальної ефективності податку на прибуток підприємств зумовлене поліпшенням його адміністрування та підвищенням темпів зростання фінансового результату прибуткових підприємств, яке, у свою чергу, стало результатом не лише поліпшення загальної макроекономічної ситуації, а й зменшення масштабів штучного заниження оподатковуваного прибутку завдяки посиленню контролю органів податкової служби за діяльністю підприємств, що декларують відмиє значення об'єкта оподаткування.      
    Як засвідчив попередній аналіз, зростання податкового коефіцієнта у 2002—2003 роках не тотожне підвищенню податкового навантаження на всіх     платників. Воно зросло лише для тих суб'єктів господарювання, яким держава і      перекрила окремі канали уникнення податків та ухилення від їхньої сплати, а також для тих, яким держава не повернула сум переплаченого ПДВ. У 2004 році падіння податкового коефіцієнта стало передусім результатом зменшення податкового навантаження на всіх платників через зниження ставки податку на прибуток підприємств від 30 до 25 % і запровадження пропорційного податку з доходів громадян зі ставкою 13 %, шо призвело до зниження фіскальної ефективності цих податків відповідно від 5,0 до 4,7 % і від 5,1 до 3,8 % ВВП.  У 2005 році сума податків і внесків до соціальних фондів збільшилася на 47,4 % при зростанні номінального ВВП на 23,1 %. Вищі темпи зростання податкових надходжень до зведеного бюджету і внесків до соціальних фондів мали місце і в інші роки (2002 р. і 2003 p.), однак різниця між ними була значно меншою. У країнах із великими масштабами тіньової економіки перевищення темпами зростання податків темпів зростання ВВП можливе завдяки виведенню частини доходів із тіні навіть в умовах погіршення макроекономічної ситуації.
    До основних причин зростання  податкового коефіцієнта у 2005 році в Україні можна віднести:
   1) розширення податкової бази  внаслідок скасування деяких  галузевих пільг, пільг, що надавалися суб'єктам СЕЗ, ТПР і технопарків, а також зростання внутрішнього споживання, що є базою для податку на додану вартість, у результаті перевищення темпами зростання імпорту темпів зростання експорту (126,0 % проти 106,4 %);
    2) зменшення масштабів уникнення податків та ухилення від їхньої сплати внаслідок посилення контролю за їхнім справлянням та удосконалення адміністрування окремих податків, передусім ПДВ.
  Аналіз  змін, унесених до Закону "Про податок  на додану вартість" у 2005 році, свідчить, що завдяки ним було вирішено низку системних проблем, які перешкоджали ефективному адмініструванню податку. Зокрема:
  — запроваджено норму, якою передбачено, що попередня (авансова) оплата вартості товарів (супутніх послуг), які експортуються чи імпортуються, не змінює значення податкового кредиту або податкових зобов'язань платника податку — відповідно експортера або імпортера;
  — удосконалено механізм відшкодування  ПДВ шляхом запровадження єдиного порядку відшкодування як за операціями з експорту товарів, так і за операціями з постачання товарів на митній території України; подовжено термін відшкодування завдяки порядку, яким передбачено виникнення права суб'єктів господарювання на відшкодування не одразу після появи від'ємної різниці між сумою податкових зобов'язань і податкового кредиту, а в наступному податковому періоді, і не на всю величину від'ємного значення, що сформувалася за підсумками двох податкових періодів, а лише на його частину, яка дорівнює сумі податку, фактично сплаченій отримувачем товарів у попередньому податковому періоді постачальникам таких товарів;
  — обмежено право на отримання бюджетного відшкодування для окремих груп платників, зокрема тих, що були зареєстровані  як платники ПДВ менш ніж за 12 календарних місяців до місяця, за наслідками якого подається заява на бюджетне відшкодування; мали обсяги оподатковуваних операцій за останні 12 календарних місяців менші, ніж заявлена сума відшкодування; не проводили діяльності протягом останніх 12 календарних місяців.
  Ці  норми сприяли зменшенню можливостей  заниження податкової бази і, відповідно, податкових зобов'язань із ПДВ, а  також махінацій з авансовими платежами, зокрема з використанням підставних фірм та фіктивного відшкодування ПДВ через фірми-метелики; стали однією з причин зменшення вимог на відшкодування податку. Вищезазначене дало можливість протягом 2005 року значно поліпшити ситуацію із надходженням податку на додану вартість до бюджету.
  Відбувся  стрибок фіскальної ефективності ПДВ (частки податку у ВВП) від 4,8 % у 2004 році до 8,0 % у 2005 році. Внаслідок цього вона перевищила середній рівень цього показника як у розвинених, так і у нових країнах — членах ЄС (відповідно 7,5 і 7,9 % ВВП).
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.