На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


магистерская работа Вдосконалення управлння комунальною власнстю обласної територальної громади в сучаснй Україн

Информация:

Тип работы: магистерская работа. Добавлен: 21.08.2012. Сдан: 2011. Страниц: 26. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


  УКРАЇНСЬКА  АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ
Дніпропетровський регіональний інститут державного управління 

 “Допущено до захисту
магістерської роботи ”
Завідувач кафедри
державного управління та
місцевого самоврядування                                                “    ” лютого 2003 р.            
д.філос.н., професор Капітон В.П.                                   _________________                                
 
 
 
 
 
 

Вдосконалення управління комунальною  власністю обласної територіальної громади  в сучасній Україні   
 
 

    Магістерська робота на здобуття
кваліфікації  магістра державного управління 
 
 
 
 
 
 

   Науковий  керівник  ___________________   Батраченко  Іван Георгійович
                                                                               к.психол.н., доцент
  Слухач                     ____________________   Гулій Олександр Іванович 
 
 
 
 
 
 

Дніпропетровськ - 2003

РЕФЕРАТ

 
 
     Магістерська  робота:   59 сторінок, 33 джерела, додатки.
      Перелік ключових слів: КОМУНАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ, МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ, ТЕРИТОРІАЛЬНА  ГРОМАДА, ПРАВО ВОЛОДІННЯ, ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ДЕРЖАВНА РЕГІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА, ЛЕГІТИМНІСТЬ, ПАРТНЕРСТКО, СУБСИДІАРНІСТЬ.
     Об'єктом    дослідження    в    роботі    є    спільна    (комунальна)    власність територіальних громад області.
       Предмет   дослідження:   формування   та   управління   спільною   власністю територіальних громад області.
     Мета  дослідження: проаналізувати сучасний стан організаційно-правової та матеріально-фінансової діяльності органів місцевого самоврядування на регіональному рівні та виявити її головні недоліки.
     Завданнями  дослідження є:
     - визначення   принципів,   що   регулюють   статус   місцевого   самоврядування,   для подальшого  розуміння проблеми;
    визначення статусу спільної власності територіальних громад області;
    -    визначення  шляхів формування спільної власності  територіальних 
громад  області;
    огляд та аналіз питань щодо управління об'єктами спільної власності
територіальних  громад області;
    ознайомлення з системами управління спільною власністю
територіальних  громад області на прикладі Дніпропетровської  області.     
     Вважаю, що аналіз законодавчої бази місцевого  самоврядування, визначення практичних недоліків в діяльності державних  органів влади та органів місцевого самоврядування дозволить в майбутньому ліквідувати розбіжності та невизначеність в питаннях самоврядування і управління об`єктами спільної власності територіальних громад, і тим самим прискорити перехід Української держави до європейського типу самоврядування.

      ЗМІСТ

 
 

ВСТУП

4
   
РОЗДІЛ 1 Правовий статус комунальної власності за законодавством України
 
10
1.1. Удосконалення територіальної організації  влади шляхом проведення регіональної  політики  
10
1.2. Проблеми права комунальної власності  територіальних громад в Україні  
20
1.3. Проблеми політико-управлінських  взаємовідносин на рівні області  та міста  
31
   
РОЗДІЛ 2 Організаційно-правова  та матеріальна основа діяльності місцевого  самоврядування на обласному  рівні
 
 
39
2.1. Визначення статусу спільної  власності територіальних громад  області  
39
2.2. Шляхи формування спільної власності  територіальних громад області  
43
2.3. Питання управління об`єктами спільної власності територіальних громад області  
47
   

ВИСНОВКИ

52
   

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

60
   

ДОДАТКИ

63

ВСТУП

 
     Однією  з найважливіших проблем, що постала  перед державною владою в Україні, є проведення адміністративної та муніципальної  реформ. Забезпечення раціональної взаємодії  центральних і місцевих органів  виконавчої влади, органів держави  і місцевого самоврядування є головною умовою проведення політичних та економічних перетворень у суспільстві і розбудови незалежної Української держави.
     Головним  компонентом вказаної проблеми є  забезпечення місцевого самоврядування - явища, ще донедавна майже невідомого вітчизняній державно-правовій теорії та практиці[17]. Якщо звернутися до західного    досвіду самоврядування, то муніципалітети - одні з найбільших власників. Окремі аспекти нинішнього стану місцевого самоврядування в Україні висвітлюються в даній магістерській роботі.
     Об'єктом    дослідження    в    роботі    є    спільна    (комунальна)    власність територіальних громад області.
       Предмет   дослідження:   формування   та   управління   спільною   власністю територіальних громад області.
     Проблема:   недосконалість   законодавчої   бази   щодо   визначення   спільної (комунальної) власності територіальних громад, питань формування та управління нею, та невідповідність законодавчих норм практичній діяльності органів влади.
     Реальність  місцевого самоврядування визначається в першу чергу матеріальними і фінансовими ресурсами, якими розпоряджається територіальна громада та які в сукупності становлять матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування. Актуальною проблемою сьогодення для розвитку і забезпечення нормального функціонування місцевого самоврядування в Україні є необхідність оформлення правового статусу комунальної (муніципальної) та спільної власності територіальних громад, як однієї з економічних основ місцевого самоврядування, її формування шляхом виділення з загальнодержавної власності в спільну та комунальну всіх об'єктів, що забезпечують життєдіяльність відповідних територіальних громад. Тому нагальною потребою сьогодні є прийняття закону про комунальну власність, який визначив  би  вищезазначені  поняття,   відрегулював  би  спірні  питання   і  як  слід  налагодив би діяльність органів місцевого самоврядування.
     Дуже  важливою залишається сьогодні проблема району і області. Як показує  практика,  в Україні сьогодні немає (відповідно до Конституції) регіонального самоврядування. І тому обласні та районні ради, як представницькі органи області і району  практично не мають серйозних   повноважень (із-за   відсутності   власних виконавчих органів) та змушені делегувати їх адміністраціям, які є органами державної виконавчої влад й [24].
     Тому  визначити,    яка ж роль цих  представницьких органів на рівні  області(району) дуже актуально. Дійсно, сьогодні не розв'язані такі важливі  питання, як: в чому полягають спільні  інтереси і як визначити, який інтерес  є спільним для всіх, а який є спільним лише для частини територіальних громад, і як бути іншій частині територіальних громад, які не вважають цей інтерес спільним.
     Пізнавальною  актуальністю   дослідження   є   спроба   визначити   та   зрозуміти поняття «право комунальної власності територіальних громад», «спільна комунальна власність», «управління об'єктом (майном)», «частки в об'єктах спільної комунальної власності»,   зрозуміти   процеси   формування   та   управління   спільною   власністю і відповідних територіальних громад.
     Практичною актуальністю дослідження є вияв головних недоліків законодавчої бази у сфері повноважень та матеріально-фінансової основи місцевого самоврядування в Україні та, зокрема, на регіональному рівні з метою висловлення пропозицій до проектів відповідних законів (зокрема, проекту закону про комунальну власність) і подальшого     удосконалення     правової     та     практичної     діяльності     місцевого самоврядування в Україні.
     По  суті, лише з прийняттям Верховною  Радою України 28 червня 1996 року нової Конституції України були визначені принципи місцевого самоврядування в його сучасному розумінні. Ці принципи багато в чому відповідають всесвітній декларації та Європейській хартії про місцеве самоврядування, які спрямовані на захист і зміцнення І незалежності місцевої влади, цінностей демократії та децентралізації влади [24].
     Конституція по-новому визначила самоврядування, проголосивши первинним суб'єктом  його не адміністративно-територіальну  одиницю, а територіальну громаду - певний тип   самоорганізації громадян,   які   мешкають   на   одній   території.   Однак Конституція закріпила лише основні принципи правового регулювання організації і функціонування місцевої влади в сучасній Україні. Застосування механізму самоврядування в Україні  стало можливим завдяки ухваленому в 1997 році Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
     Згідно  з ним місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єнання у сільську громаду  жителів кількох сіл, селища, міста самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого  самоврядування  вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
     Проте на будь-який закон, прийнятий в нинішніх умовах, майже невідворотньо падає тінь політичних, правових, психологічних стереотипів мислення і сприйняття попереднього історичного періоду, насамперед стереотипів нейтралістського, адміністративно-командного спрямування. Це стало джерелом конфліктів та непорозумінь з приводу розподілу повноважень та інших питань.
     Отже   правова  база  діяльності   органів   місцевого   самоврядування   частково потребує детальної ревізії, частково переробки і уточнення, а частково радикального реформування і створення нового правового підґрунтя.
     Серед періодичних видань дуже вдалим, на мій погляд, є «Вісник Програми сприяння Парламентові України» - видання  Програми, присвячене актуальним  проблемам  місцевого самоврядування та законотворення. Тільки за два останні роки Програмою проведено 16 конференцій, семінарів, в тому числі в регіонах, в яких брали участь як народні депутати України, так і депутати місцевих рад, посадові особи різних рівнів.
       Всі літературні джерела, що  були використані в даному дослідженні можна умовно поділити на дві групи. Перша група - це Конституція України, законодавча база України і наукові коментарі до них. Друга група - періодика, тобто   публікації наукових   праць,   виступів   на   міжнародних   конференціях   та   статті   науковців, працівників  апарату Верховної Ради  України,  депутатів  різних рівнів,  провідних спеціалістів в даній сфері.
     Мета  дослідження: проаналізувати сучасний стан організаційно-правової та матеріально-фінансової діяльності органів місцевого самоврядування на регіональному рівні та виявити її головні недоліки.
     Завданнями  дослідження є:
     - визначення   принципів,   що   регулюють   статус   місцевого   самоврядування,   для подальшого  розуміння проблеми;
    визначення статусу спільної власності територіальних громад області;
    -    визначення  шляхів формування спільної власності  територіальних 
громад  області;
    огляд та аналіз питань щодо управління об'єктами спільної власності
територіальних  громад області;
    ознайомлення з системами управління спільною власністю
територіальних  громад області на прикладі Дніпропетровської  області.     
    Методологічними принципами даного дослідження є:
  - розділ  XI  Конституції  України  (статті   140-146),   що  закріплює  інститут місцевого   самоврядування.   Принципове   значення   має   ст.   7   Конституції,   якою визнається   і   гарантується   місцеве   самоврядування   як   елемент   демократичного конституційного ладу. Конституція є правовою основою організації і діяльності органів місцевого самоврядування[11].
     Конституція України закріплює вихідні засади правового статусу місцевого  самоврядування: принципи організації  і діяльності, повноваження, гарантії захисту та форми відповідальності. Насамперед вона закріплює дворівневу систему місцевого самоврядування, яка включає первинний рівень самоврядування - село, селище, місто вторинний рівень - область, район. Крім того вона закріплює матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування: рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ і міст, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних та обласних рад. Серед інших пунктів Конституції в галузі місцевого самоврядування слід назвати такі закріплення:
      а) ролі територіальної громади як природної  асоціації жителів сіл (об'єднань сіл), селищ і міст як базису всієї  системи місцевого самоврядування;
      б) фінансових гарантій місцевого самоврядування з боку держави, яка має брати  й участь   у   формуванні   доходів   бюджетів   місцевого   самоврядування,   фінансове підтримувати його і компенсувати йому витрати, що виникли внаслідок рішень органів  державної влади;
      в) ролі місцевого самоврядування як гаранта  прав і свобод громадян [1].
     Норми Конституції про місцеве самоврядування є нормами прямої дії.  Ось чому, окрім Конституції, потрібні закони з найважливіших питань організації  та діяльності, системи місцевого  самоврядування;
     Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р., який включає класичні елементи конституційно-правового регулювання. Він закріплює статус   інститутів  самоврядування,   сферу їх  компетенції (власної,   делегованої та договірної). В ньому ж визначені    гарантії   реалізації   й    захисту    місцевого самоврядування, юридична відповідальність органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, інші питання [6].
     В Законі визначені економічні та фінансові  засади місцевого самоврядування, коло суб'єктів права комунальної власності, договірні основи взаємовідносин органів місцевого самоврядування з підприємствами й організаціями різних форм власності, самостійність місцевих бюджетів, власних фіксованих джерел фінансування, порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності та врегульовані інші питання.
     Межі, в яких за Законом здійснюється місцеве  самоврядування, надзвичайно широкі, що обумовлює не лише його важливість, а й складність. Сьогодні в Україні налічується 30182 населених пункти, серед яких 28833 сільських, 903 селища міського типу, 444 міста, 490 сільських районів, 24 області та міста Київ і Севастополь [13].
     Стосовно  теорій, що використовуються в дослідженні, маю за потрібне назвати теорію власності  і теорію визначення єдиного суб'єкту права власності.
     Методи, що застосовуються в дослідженні, - це: метод декомпозиції (розчленування складного явища на прості складові) - при розгляді питань стосовно спільної (комунальної) власності (тобто визначенні статусу, формуванні та управлінні нею) та нормативний метод (метод порівняння з певною нормативною системою) – при аналізі діяльності місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування згідно з чинним законодавством.
     Структурними  компонентами магістерської роботи є: вступ, перелік основних понять, два  розділи, висновки, список використаних джерел, додаток.
     Вважаю, що аналіз законодавчої бази місцевого  самоврядування, визначення практичних недоліків в діяльності державних  органів влади та органів місцевого  самоврядування дозволить в майбутньому  ліквідувати розбіжності та невизначеність в питаннях самоврядування і управління, і тим самим прискорити перехід Української держави до європейського типу самоврядування. 
 
 

РОЗДІЛ 1
Правовий  статус комунальної  власності за законодавством України 

      Удосконалення територіальної організації  влади шляхом
проведення  регіональної політики 

       Суттєві зміни в адміністративно-територіальному  поділі України є об’єктивною  і відносно нагальною необхідністю її сучасного розвитку і даного етапу  державотворення [11]. Ці зміни мають проходити під лозунгами “раціоналізації” територіального поділу і “гармонізації” територіальної організації влади. Іншими показниками цього процесу є так звані децентралізація владних повноважень (тобто більш гармонійний перерозподіл виконавчих повноважень між центром і регіонами) і деволюція влади (тобто зміцнення позицій системи місцевого самоврядування в системі виконавчої влади) [13].
       Питання територіального поділу й організації  виконавчої влади в регіонах взаємопов’язані. Немає ніякого сенсу шукати відповідь на запитання, що має бути первинним. З теоретичної точки зору проблема раціоналізації поділу і гармонізації влади виглядає більш-менш вирішеною. Існує навіть практичний закордонний досвід [9] вдалої підготовки і проведення реформи адміністративно-територіального поділу. Але запровадженню його на практиці можуть заважати дві причини: протистояння тих регіональних еліт, які “підпадають” під “скорочення”, та відсутність злагоджених дій законодавчої і виконавчої гілок влади.
       Одним із важливих чинників, що сприятиме  впровадженню реформ, є позитивне  ставлення до них політичних партій.
       Сучасні політичні сили в Україні неоднозначне ставляться до проблематики територіальної організації влади й пріоритетів  розробки регіональної політики. Базуючись на дослідженні програмних документів найвпливовіших партій, можна сформулювати деякі положення, що віддзеркалюють спільні (або спірні) підходи до вдосконалення територіальної організації влади. Незалежно від державного устрою (унітарна або федеральна держава) більшість партій наголошують на самостійності регіонів. Ті партії, що базуються на моделі унітарної держави, цю самостійність переважно визначають значною компетенцією в адміністративно-розпорядчих та фінансово-економічних питаннях. Ті партії, що дотримуються федеративної моделі, додають до цього ще й питання законотворчої компетенції.
       У програмних документах більшість партій вказує або й наголошує на важливості питань регіональної політики чи вдосконалення  регіонального рівня управління. Визначальним є факт, що третина  з досліджених партій взагалі (або  майже взагалі) не згадують питання регіональної політики у своїх програмних документах.
       Серед найважливіших аспектів територіального  управління й регіональної політики, що висвітлюються в партійних  документах, слід відзначити такі, як правове  закріплення статусу регіону, зміст  регіональної політики, розподіл повноважень щодо управління регіонами, власність регіонів. Статус регіонів переважно тлумачиться як статус певної економіко-географічної одиниці. При цьому враховуються регіональні особливості, як-то природні ресурси, географічне положення, потенціал продуктивних сил. Вказується на можливість (інколи навіть бажаність) зберегти існуючі границі між суб’єктами регіонального управління.
       Зміст регіональної політики базується таких  положеннях, як поєднання загальнодержавних  і місцевих інтересів, використання потенціалу самореалізації регіонів, забезпечення підходів самоорганізації знизу тощо.
       Розподіл  повноважень щодо управління територіями  визначається як дієвий механізм реалізації регіональної політики. Для цього  пропонуються загальні підходи, як-то розмежування компетенцій між центром та регіональними владами, пропонується модель противаг і стримувань, розглядається можливість обрання, замість призначення, регіональних лідерів.
       Власність регіонів є економічним підґрунтям їх самостійності й самодостатності. Пропонується перерозподіл суспільної власності на користь комунальної, наголошується на необхідності забезпечити регіонам право на розпорядження належними їм ресурсами (природними, економічними, інтелектуальними), робляться спроби вирівняти потенціали регіонів завдяки перерозподілу централізованих (наприклад бюджетних) ресурсів.
       Виходячи  зі сказаного, переліченого вище можна  зробити такі висновки:
    ставлення переважною більшістю партій до проблем територіального управління і регіональної політики слід кваліфікувати як поверхневе і неуважне;
    питання регіональної політики в програмних документах партій розроблені недостатньо чітко і ґрунтовно;
    для того щоб зацікавити політичні сили в підтримці проведення адміністративних реформ, вдосконалення територіальної організації влади і впровадження регіональної політики, державі слід визначитися стосовно трьох ключових питань:
      раціоналізації адміністративно-територіального устрою і визначення статусу регіонів,
      визначення ролі регіонів у системі державного управління й місцевого самоврядування,
      створення стимулюючої і справедливої системи вирівнювання потенціалу (фінансово-економічного й виробничого) регіонів.
       У процесі реформ вагомим є також  питання про призначення і  зміст діяльності “пореформованих” регіональних влад. З точки зору сучасних представників регіональних еліт головною ціллю реформ є суттєве збільшення повноважень (в першу чергу виконавчих) місцевих органів влади. Але щодо подальших перспектив розвитку суспільних відносин в Україні доцільнішим є протилежна ціль: не збільшувати повноваження, а зменшувати відповідальність. Усвідомлення цього підходу може дати помітний поштовх у просуванні реформ і зменшенні протистояння регіональних лідерів та центральної влади.
       Значна  частина повноважень буде зосереджуватись на рівні органів місцевої влади. Зараз така ситуація здається місцевим лідерам якнайбажанішою. Але з огляду на вищезазначені фактори, з часом вони також усвідомлять важкість цього тягаря. Тому зміцнення системи місцевого самоврядування, особливо якщо цей процес і в подальшому буде скеровуватись міжнародною спільнотою, приведе до добровільного перерозподілу повноважень (а по суті до відмови від частини цих повноважень) між органами місцевого самоврядування та територіальним громадами (або їх громадськими організаціями) на користь останніх. Таким чином і реалізується принцип самоврядування.
       Поняття державної регіональної політики як інструменту покращення управління територіями увійшло в лексикон державного управління відносно недавно, але вже посіло в ньому помітне місце. Думається, що ґрунтовне науково-методичне тлумачення цього (і споріднених до нього) терміна ще попереду, тому зараз дамо концептуальну трактовку: мова йде про регіональний вимір, образно кажучи регіональну проекцію політики держави стосовно забезпечення стійкого і збалансованого соціально-економічного розвитку України.
       Сучасна регіональна політика має бути визначена  як така діяльність держави, що спрямована на адміністративно-економічну оптимізацію  регіональної структури країни і  відносин між центром і територіями з метою забезпечення збалансованого розвитку за рахунок максимально ефективного використання існуючих внутрішніх і заохочення зовнішніх ресурсів. При цьому основними цілями вдосконалення територіальної організації влади мають стати:
      чітке розмежування, згідно з законами України, повноважень щодо управління регіонами між центральними та місцевими органами державної влади, органами самоврядування;
      запровадження дієвого механізму участі місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування у процесі розв’язання регіональних проблем на державному рівні;
      розробка формалізованого механізму державної підтримки програм розвитку регіонів.
       Передовсім  визначимо основні принципи, на яких має ґрунтуватися територіальна  організація влади. Не претендуючи на вичерпність переліку, розглянемо найважливіші.
       Принцип легітимності вимагає розробки політики з урахуванням основних норм вітчизняного правового простору, а також напрямів європейських тенденцій. Реалізувати  цей принцип можна тільки шляхом правової презумпції при розробці й впровадженні реформ. Очевидно, що рівень легітимності державної політики щодо управління регіонами значно зростає за умов її підтримки більшістю представників регіональних політичних сил.
       Принцип унітарності. Його дотримання передбачає існування дворівневої системи державного управління: центрального рівня (органи центральної виконавчої влади і територіально відокремлені органи виконавчої влади) і місцевого рівня (органи місцевого самоврядування). Реалізується така модель шляхом поєднання централізованої та децентралізованої державної влади. Децентралізація управління –один з пріоритетів адміністративної реформи в Україні – передбачає підвищення ролі регіональних органів державної влади та місцевого самоврядування в здійсненні економічних і структурних реформ, диверсифікації економіки територій, управлінні державним та комунальним майном, розвитку міжрегіонального й транскордонного співробітництва, в інших сферах. Водночас посилюється роль держави у спрямуванні й координації діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування щодо забезпечення економічної безпеки держави, у фінансовій, соціальній, податковій, валютній політиці та інших сферах життєдіяльності суспільства.
       Принцип єдності вимагає утворення єдиного простору, що забезпечить рівні умови для розвитку соціальних та економічних процесів у регіонах. Реалізується цей принцип шляхом зміцнення й раціоналізації кредитно-грошової, бюджетно-фінансової, податкової, регуляторної та інших систем. Неможливо окремо розв’язати проблеми регіональної політики і проблеми організації центральної влади. Задача формування державної регіональної політики є загальнодержавною, вона не може не віддзеркалюватись на системі державного управління в цілому.
       Принцип субсидіарності націлює процес надання  громадських та державних послуг на максимальне наближення до рівня  їх споживання. Він має реалізовуватись  шляхом гармонізації розподілу повноважень  між рівнями виконавчої влади  та між виконавчою і самоврядною владами.
       Принцип системності вимагає комплексного підходу у вирішення питань збалансування державних, регіональних і місцевих пріоритетів, створення вичерпної і достатньої інфраструктури, механізмів узгодження й координації.
       Принцип партнерства передбачає інтегроване, багатостороннє, відкрите і справедливе визначення пріоритетів державної регіональної політики. Він реалізується завдяки налагодження співробітництва між органами виконавчої влади різного рівня, органами місцевого самоврядування, бізнес-асоціаціями і відповідними громадськими організаціями.
       Регіональна політика є складовою внутрішньої  політики держави в цілому. У ній  значною мірою відображається те, як центральна влада співпрацює із адміністративно-територіальними одиницями, регіональними елітами, в якому руслі вона спрямовує заходи щодо управління політичним, економічним, соціальним, етнокультурним розвитком територій. Отже, головним завданням державної регіональної політики є узгодження державних пріоритетів і місцевих програм соціально-економічного розвитку. На наш погляд, ключовим в цьому визначенні є термін “узгодження”. Розглянемо проблему узгодження державних і місцевих інтересів на трьох рівнях: інституціональному, територіальному і змістовному.
       Інституціональний рівень містить три проблеми. Перша – гармонійний розподіл повноважень між рівнями влади щодо питань розробки і впровадження державної регіональної політики. Друга – створення інституцій для реалізації визначеного кола повноважень у сфері регіонального соціально-економічного розвитку. Третя – розробка дієвих механізмів співпраці між всіма суб’єктами державної регіональної політики.
       Які шляхи розв’язання проблем інституціонального рівня можна визначити? Згідно з  концепцією адміністративної реформи  в Україні гармонізація розподілу повноважень має відбуватися шляхом раціонального поєднання функціонального і галузевого підходів. Світовий досвід свідчить про досить високу ефективність запровадження агентств регіонального розвитку як таких, що можуть стати одними з основних суб’єктів регіональних відносин (як з точки зору узгодження інтересів і розвитку міжрегіонального співробітництва, так і з точки зору маркетингу відповідних територій, підвищення інвестиційної привабливості, розвитку економічного потенціалу). Основним підходом до розбудови механізмів співпраці є поєднання централізації і децентралізації: органи державної виконавчої влади та їх територіальні представництва мають перебирати на себе переважно контрольні функції, в той час як власно виконавчі повноваження повинні зосереджуватись в органах місцевої влади.
       Територіальний  рівень містить щонайменше дві групи  проблем. Перша – раціоналізація адміністративно-територіального поділу. Друга – індексація потенціалу суб’єктів  адміністративного поділу.
       Головним  способом раціоналізації адміністративного поділу є зміцнення економічного, податкового і виробничого потенціалу територіальних утворень задля максимального їх самозабезпечення. Здається цілком правдоподібним, що будь-які управлінські реформи, більш або менш масштабні, будуть приречені на поразку без удосконалення адміністративно-територіального устрою України. Очевидною є складність цього питання. Інколи сама згадка про зміни границь адміністративних одиниць викликає у деяких представників регіонів різке заперечення, проте об'єктивні реалії вимагають поступових та водночас рішучих дій у цьому напрямі. Слід сподіватися, що рано чи пізно більшість зрозуміє просту тезу: провести демократичні реформи, спираючись на адміністративно-територіальний устрій, який сформувався і був ідеально пристосований до системи централізованого управління, неможливо.
       Рейтинг регіонів має вироблятися на основі методології індексації їх потенціалу. Такий підхід дасть можливість розробити  індикатори, за допомогою яких можна  оцінити успішність проведення регіональної політики. Цілі та завдання регіональної політики у кожній державі визначаються з урахуванням етапів її розвитку, соціально-економічної ситуації, існуючого державного та адміністративно-територіального устрою, інших обставин. Тому не може бути абстрактних цілей і завдань для регіональної політики держави взагалі.
       Змістовний  рівень. Зміст державної регіональної політики мають визначати головні  пріоритети, яких придержуватиметься влада стосовно розвитку окремих  територій. До них належать питання щодо державної підтримки, єдності державних соціальних стандартів у межах всієї території, змісту та механізмів бюджетно-фінансових відносин. Важливими є також стандартизація розробки місцевих програм розвитку і створення спеціального фонду регіонального розвитку. За таких умов діяльність органів державної влади, спрямована на адміністративно-економічну оптимізацію регіональної структури країни, відносин між центром і територіями з метою забезпечення збалансованого розвитку за рахунок максимально ефективного використання внутрішніх ресурсів і заохочення зовнішніх в умовах глобалізації міжнародної економіки, отримала б додаткового поштовху.
       Пріоритетним  є такі завдання. По-перше, це створення  і зміцнення єдиного економічного простору, забезпечення економічних, соціально-правових і організаційних засад державності. По-друге, це відносне вирівнювання або згладжування умов соціально-економічного розвитку регіонів. Завдання держави –зблизити рівні соціально-економічного розвитку регіонів, оскільки на засадах ринкової економіки ідеальне вирівнювання здійснити неможливо. Тому в державній політиці з'являється регіональний аспект. Далі йдуть пріоритети розвитку регіонів, які мають особливо важливе стратегічне значення для держави, а також оптимальне використання природних ресурсів, особливостей регіонів, екологізація регіональної, господарської діяльності.
       Принципово  важливий механізм вдосконалення управління територіями в Україні – система  між бюджетних взаємовідносин [6]. Регіональна фінансова політика, в першу чергу, передбачає створення нової системи фінансових відносин між центральним урядом та регіональними й місцевими владами. Відомо, що сьогодні ще зберігається стара централізована модель фінансових відносин між урядом, регіонами і місцевою владою. Це не дозволяє раціоналізувати бюджетний процес та відповідні процедури, застосувати сучасні підходи до структури бюджетів. Зокрема, неможливо розв’язати болюче питання відшкодування витрат за виконання делегованих повноважень. Тільки тоді, коли будуть відділені видатки і доходи громад, можливо буде створити механізм фінансування таких повноважень.
       Ще  одним стримуючим фактором у процесі  впровадження адміністративної реформи  є система вирівнювання, яку треба  створити для територіальних громад. Досвід усіх унітарних держав свідчить: в жодній з них регіональні органи не займаються фінансовим вирівнюванням стосовно комун, територіальних громад, муніципалітетів [32]. Тільки у федеративних країнах суб'єкти федерацій здійснюють функцію фінансового вирівнювання стосовно нижчих територіальних одиниць.  В Україні, згідно з Конституцією, створена така модель, за якою фінансовим вирівнюванням займаються області. З одного боку, обласні ради – це представницькі органи, які репрезентують спільні інтереси територіальних громад, а з іншого боку, вони мають здійснювати фінансове вирівнювання, що є державною функцією. Отже, виникає потреба вдосконалення механізмів фінансового вирівнювання.
       Зміцнення системи фінансового забезпечення територіальних громад дозволяє перейти  до визначення повноважень регіональних органів місцевого самоврядування. У першу чергу йдеться про вирішення такого принципового питання, як надання регіону власності. Адже територіальні громади мають комунальну власність, а регіони поки що своєї власності не мають. До речі, питання власності до кінця не розв'язані й стосовно громад. Поки територіальна громада не стане юридичною особою, вона не стане повноправним власником комунального майна. Сьогодні у нас юридичною особою є органи місцевого самоврядування, а не територіальна громада.
       Створення економічної та фінансової основи розвитку місцевого самоврядування неможливе  без:
      розробки системи розподілу фінансових ресурсів між державним бюджетом та бюджетами регіонів і територіальних громад на основі принципу розподілу їх функцій та компетенції;
      завершення формування власності територіальних громад (комунальної власності);
      законодавчого врегулювання правового режиму спільної власності територіальних громад;
      розробки й затвердження системи мінімальних соціальних стандартів державних і громадських послуг, що гарантовано фінансуються з державного та місцевого бюджетів;
      розробки прозорої системи визначення за формулою показників бюджету та розподілу трансфертів між бюджетами різних рівнів, яка базуватиметься на об'єктивних показниках і критеріях;
      розширення джерел власних доходів бюджетів адміністративно-територіальних одиниць та створення стимулів для збільшення доходів місцевих бюджетів.
       Стосовно  власності регіонів, то нею має  стати власність територіальних громад, яка забезпечує виконання  їхніх спільних функцій і управляється сьогодні обласними та районними  радами. За своєю природою це має бути неподільна власність, а не розпайована між громадами. У такий спосіб регіон отримає власні завдання. Спільні інтереси громад, які захищають обласні ради, будуть визнані як інтереси регіонів. Для фінансового забезпечення цих інтересів необхідно створити власну дохідну базу регіональних органів влади з урахуванням притаманних їм функцій.
       Це  створить зовсім іншу модель влади: зміняться  повноваження представницького органу на рівні регіону, а також роль і статус регіонального бюджету. Стосовно регіональних бюджетів слід застосувати таку саму модель фінансового вирівнювання, як і для бюджетів громад [6]. Таким чином, має існувати дві паралельних системи фінансового вирівнювання. Одна – для територіальних громад, інша – для регіонів. Система фінансового вирівнювання регіональних бюджетів має також включати коефіцієнти податкоспроможності й середньої податкоспроможності, фонди фінансового вирівнювання тощо. Очевидно, що вирівнювання регіональних бюджетів має забезпечуватись Мінфіном України.
       Вирішення питання гармонізації повноважень вимагає не просто їх розподілу між рівнями влади, а й здійснення певної уніфікації. Необхідність розробки на цій основі механізмів фінансування повноважень вимагатиме того, щоб у всіх суб’єктів фінансових відносин обов'язково були однакові повноваження, інакше потім не можливо буде перерозподілити фінансові ресурси між різними рівнями. Тим більше якщо за мету ставиться прозорість системи між бюджетних відносин, то трансферти для вирівнювання мають надаватися за конкретною формулою. Формула також передбачатиме уніфікацію як доходів, так і видатків для різних рівнів влади. 

    1.2. Проблеми права  комунальної власності  територіальних громад  в Україні
    Проблема  формування та розвитку муніципальної  економіки в державі – одна з найактуальніших сьогодні серед комплексу економічних питань. Це пов'язано, передусім, з відродженням у країні інституту місцевого самоврядування. Міста, селища, села дістали можливість проводити незалежну від держави економічну політику, що в період ринкових перетворень, кризи та інфляційних процесів є дуже важливим фактором. Але водночас більша самостійність у проведенні соціально-економічної політики вимагає від місцевих органів влади максимального застосування власних сил, можливостей та ресурсів. А для цього необхідно створювати та розвивати власну матеріально-фінансову базу[2].
    Конституція України визначила нові правові  засади існування комунальної власності та її економічної природи. Згідно з Конституцією комунальна власність запроваджується як нова форма власності поряд з державною і приватною. Комунальна власність наділена правом самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України[11].
    У процесі становлення інституту  комунальної власності в Україні  доцільно також використовувати окремі аспекти зарубіжного досвіду.
    Так, муніципалітети північноамериканських міст по-різному розв'язують проблеми міської власності. У Сан-Франциско наприклад, здають власність у довгострокову (до 50 років) оренду. Нерухомість продається у випадках, коли ті або інші об'єкти не можуть більш виконувати необхідні місту функції. Отримані від їхньої реалізації кошти використовуються для придбання аналогічної власності. Ринкова вартість власності визначається за допомогою порівняння аналогічних за змістом угод, виконаних у даному районі. Цей метод вважається основним, оскільки він відображає дії більшості покупців і продавців на місцевому ринку нерухомості. Оподаткована власність відповідно до закону переоцінюється щорічно. Власник може опротестувати суму податку в спеціальній апеляційній раді. Податок на нерухомість орендар не сплачує, він стягується з власника.
    У Швеції комунальна власність дуже обмежена й за законом дозволена тільки у сфері комунальних послуг і  будівництві. Муніципалітету столиці  Швеції, наприклад, належить біля 40 % землі в межах міста, а також значна її кількість у ряді прилеглих комун. Звичайно муніципалітет не продає землю, а тільки здає земельні ділянки в оренду різним підприємствам, організаціям, домовласникам, одержуючи з них орендну плату. Нерухомістю муніципалітету Стокгольма є, насамперед, адміністративні будинки та незначна кількість житлових будинків. Водночас, через свої підприємства (акціонерні товариства) муніципалітет побічно виступає власником ряду промислових та житлових будинків, об'єктів, що мають культурно-історичну цінність. Державний податок на муніципальну нерухомість Швеції становить 0,5 – 2 % від її загальної вартості. Муніципальні послуги, що не приносять прибутку, не оподатковуються. Об'єкти муніципальної власності приватизуються дуже рідко.
    У Норвегії розпорядження муніципальною власністю в значній мірі децентралізовано, велика частина повноважень передана нижчим ланкам місцевого самоврядування. У цій країні існує так зване концесійне законодавство, відповідно до якого на здійснення операцій із нерухомістю необхідно одержати спеціальний дозвіл (концесію) від Міністерства сільського господарства. При цьому центральні й місцеві органи влади мають переважне право на придбання оголошеного до продажу майна. Крім розпорядження власною нерухомістю муніципалітет контролює купівлю-продаж її приватним особам: усі такі угоди підлягають обов'язкової реєстрації в міській кадастровій книзі.
    У Бельгії муніципальні влади намагаються  одержувати прибутки, здаючи в оренду власність муніципалітету, надаючи  концесії на її експлуатацію, укладаючи контракти і видаючи підряди на виконання визначеного переліку робіт на вигідній основі, тобто з таким розрахунком, щоб вартість підряду виявилася менше запланованої й виділеної суми. Найчастіше укладаються контракти на ремонт доріг, утримання парків, забезпечення міста водою й електроенергією. В оренду здаються підземні складські й гаражні помешкання, будинки, оглядові площадки, пляжі, "незручні" землі в межах міста та за його межами. Одним із стабільних прибутків муніципалітетів є експлуатація готелів, автостоянок, гаражів, магазинів і т. д. Як правило, більшість із них будується на землі муніципалітету, який стягує за це відповідну орендну плату. У ряді випадків муніципалітет також бере участь у фінансуванні їхнього будівництва, стаючи акціонером, що забезпечує йому стабільні прибутки. Класичним прикладом є першокласний готель "Аміго" поруч із брюссельською ратушею. Раніше в цьому будинку була міська в'язниця, але за ініціативи міської влади після необхідної реконструкції її переобладнали в один з кращих і найдорожчих готелів столиці, від якого муніципалітет одержує чималі прибутки.
    У Бельгії досить рідко зустрічаються  випадки приватизації муніципальної  власності. Здебільшого це пов'язано  зі складністю процедури таких операцій. У той самий час набагато частіше розв'язуються проблеми відчуженості – деприватизації власності. У суворо обумовлених законом випадках муніципальні влади мають право на неї, якщо немає іншої можливості дістати ділянку землі, необхідну для виконання робіт в інтересах громади. У ст. 26 Конституції Бельгії підкреслюється, що ніхто не може бути позбавлений власності, Це можливо лише у випадках, коли мова йде про інтереси більшості населення і тільки в рамках, передбаченої законом процедури, при обов'язковій і повній компенсації.
    У столиці Австрії також рідкі випадки продажу з торгів общинної власності, у тому числі земельної. Питання продажу об'єктів міської власності вирішуються тільки Радою громади (її вищий орган). У випадках часткової приватизації власність міста повинна становити менше, ніж 51 % від її загальної вартості. Питання муніципальної власності, а також приватного володіння землею, користування нею висвітлені в "Законі про поземельну книгу м. Відня". Відповідно до цього закону кожний квадратний метр землі в місті має бути зареєстрований і нанесений на карту. Зареєстроване муніципальне майно має свій паспорт, у якому вказуються реєстраційний номер, дата реєстрації, подаються опис нерухомого майна, дані про його власника (власників), його фінансового положення, розмір податкового обкладення майна. Поземельні книги є у всіх районах Відня, де вони ведуться районними судами. Контролює законність ведення цих документів у районах міський суд.
    Майже половина території міста Відня  належить Раді громади, що виступає в  ролі законодавчої влади столиці, а інша частина – приватним особам. Плата за оренду землі, податок на нерухомість і муніципальні послуги визначаються Федеральним законом про оренду землі, який регламентує відносини у сфері її використання в сільськогосподарських цілях; Федеральним законом про житлове право, що регулює відносини з наймання квартир; Федеральним законом про садові ділянки, що регламентує питання оренди землі з метою організації відпочинку населення. Конкретні умови оренди землі і квартир визначаються договорами на ринковій основі.
    У ФРН накопичений великий і  різнобічний досвід керування муніципальною  власністю, за яким ні столиця, ні будь-які  інші територіальні структури економічних і юридичних привілеїв не мають. Тому, розглянувши механізм керування якої-небудь однієї адміністративно-територіальної одиниці, наприклад міста Бонна, можна ознайомитися з досвідом практично всієї країни. Об'єктом керування міста Бонна є господарство, що складається з муніципальних і арендованих у приватних осіб, земель і ділянок, орендованих будинків і помешкань, іншого майна. Визначний той факт, що у власності міста знаходиться 20-25 % усіх земельних ділянок і будівель, причому протягом уже багатьох років. Для цього міські органи влади вдало поєднують продаж власності з її придбанням, проводять політику притягнення в столицю найвигіднішої з фінансової точки зору клієнтури. Приватизація муніципальної власності здійснюється тільки за санкцією міської ради в кожному випадку окремо. Аукціонів як таких не проводиться. Міське керівництво дає в місцевій пресі оголошення про те, що продаються, наприклад, земельні ділянки, на які встановлюється гранична ціна. У випадку, коли виявляється декілька претендентів на покупку, перевага віддається тим, хто краще мотивує необхідність її придбання.
    Особливий інтерес викликає внесення містом у бюджет податку на свою ж власність, що фактично зрівнює його в обов'язках з усіма громадянами.
    У Португалії муніципалітети міст, як правило, мають у власності міські землі, будинки, спорудження, житлові будівлі, суспільний транспорт, комунальні служби і т. д. Об'єктом муніципальної власності є також акції підприємств, що забезпечують потреби населення. Відносини власності регулює складний законодавчий механізм. Столиця, наприклад, наділена разом з правами на власність, яка знаходиться в її юрисдикції, правами придбати будь-яке необхідне їй майно або розпродавати непотрібне. Але для купівлі-продажу нерухомості необхідний дозвіл муніципальної асамблеї, тобто сесії міської ради. З метою удосконалення процедури купівлі-продажу муніципальної нерухомості в 1990 р. у чинне законодавство були внесені зміни й доповнення. Наприклад, було визначено, що єдиною формою продажу муніципальної землі є відкритий розпродаж, або аукціон. Відповідно до законодавства, значна частина доходів у бюджет міст надходить від покупців земельних ділянок. Нові власники (юридичні особи, фірми й ін.) зобов'язуються створити навколо майбутнього підприємства необхідну інфраструктуру, включаючи житлові будинки для робітників, дитячі сади, школи. Визначені відрахування йдуть на охорону навколишнього середовища, розвиток охорони здоров'я і культури. Процедура купівлі й продажу житла в Португалії відрізняється від прийнятих в інших країнах. Відповідно до постанови столичного муніципалітету, житлові будинки можуть бути продані тільки тим особам, що в них проживають. При цьому зазначається, що ці особи можуть придбати будинок або окремі квартири тільки один раз, тобто вони не можуть мати в Лісабоні іншого житла. Гроші, за які купується помешкання вносяться відразу. У покупця є можливість взяти в банку позику і тимчасово закласти придбане помешкання з метою його виплати[4].
    Отже, різноманітний світовий досвід формування й використання муніципальної власності свідчить про те, що її розмір постійно зростає, збільшуються можливості органів місцевого самоврядування розпоряджатися різними її структурними елементами, використовуючи власність в інтересах населення відповідної громади.
    Для України, де відбувається безпрецедентне у світі роздержавлення і приватизація власності, подібний досвід має велике значення. Муніципальна власність належить населенню місцевих громад, служить їхнім інтересам, задоволенню різноманітних потреб. Не можна не звернути увагу на дуже цікаву закономірність: муніципальна власність знаходиться у взаємозв'язку з державною, і обидві вони спрямовані на забезпечення корінних інтересів людей.
    Визнаючи  рівність різних форм власності при  відомому обмеженні державної власності, не можна не виявити такої особливості. Якщо частка державної власності в сукупному національному капіталі в промислово розвинутих країнах звичайно не перевищує 20 %, то в галузях інфраструктури, залежно від визначальних умовах життєзабезпечення населення, становище інше. Наприклад, у Франції в таких галузях, як пошта, телекомунікація, електроенергетика, газове і дорожнє господарство частка державної власності становить 75 %. Приблизно така ж ситуація в Німеччині. У Японії, Англії і США державі належить 75 % власності в поштовій справі і дорожньому господарстві (у США в останньому – 25 %). У Англії аеролінії на 75 % теж належать державі[18].
    Головним напрямом подальшого розвитку комунальної власності в Україні є оптимізація структури комунальної власності залежно від її рівня та необхідності підвищення ефективності функціонування її об'єктів. Це досягається реформуванням комунальної власності, приватизацією, демонополізацією певних її об'єктів, а також додатковою передачею (крім переданих раніше) об'єктів державної власності в комунальну, або навпаки – об'єктів комунальної власності в державну.
    Подальше  формування та реформування комунальної власності повинно відбуватися на основі функціонального підходу, тобто критерії формування комунальної власності як фінансово-матеріальної бази місцевого самоврядування повинні відповідати покладеним на місцеві органи влади функціям та інтересам населення відповідного міста і забезпечувати ефективне функціонування місцевого господарства[5].
    Таким чином, комунальна власність міст має  обмежуватися тільки тими об'єктами, за допомогою яких місцеві органи влади виконуватимуть функції щодо соціального забезпечення мешканців та нормальної життєдіяльності громади. При цьому слід виходити не з прибутковості підприємств, а з того, чи можна задовольнити потреби населення щодо тих чи інших послуг і товарів, які виробляються цими об'єктами. Необхідно зауважити, що одним з основних завдань місцевих органів влади є надання послуг мешканцям громади, а не комерційна діяльність. При цьому послугами першої необхідності повинні забезпечуватися всі мешканці, незалежно від їхніх доходів, причому деякі комунальні послуги має надаватися безкоштовно. Як свідчить світовий досвід, значна кількість підприємств комунальної власності є збитковими і дотуються з місцевих бюджетів. Це не означає, що місцеві органи влади не зобов'язані дбати про підвищення ефективності функціонування комунальних підприємств і зменшення видатків з місцевого бюджету на забезпечення їхньої діяльності. Але ефективність не повинна підвищуватися за рахунок зростання плати за послуги населенню.
    Роздержавлення і приватизація є одним з найдієвіших способів удосконалення складу та структури комунальної власності, а також підвищення ефективності її функціонування, що повинно забезпечити задоволення соціально-побутових потреб населення. Реформування комунальної власності дає змогу створити умови, за яких кожен мешканець міста може стати власником частки комунального майна.
    Реформування  комунальної власності шляхом роздержавлення та приватизації надає також можливість значно зменшити витрати з державного бюджету на управління та підтримку збиткових підприємств місцевого господарства, сприяє збільшенню прибутків місцевого бюджету та стабільності надходжень коштів за рахунок як продажу майна, так і підвищення ефективності роботи комунальних підприємств[11].
    Оптимальна  структура комунальної власності повинна будуватися на основі співвідношення необхідності забезпечення найефективнішого її функціонування та наявних можливостей місцевих органів управління щодо утримання об'єктів комунальної власності, фінансового забезпечення їх розвитку, а також ступеня керованості ними.
    Для вирішення зазначеного завдання механізм управління комунальною власністю міста повинен формуватися на таких принципах:
    рівності умов функціонування об'єктів комунальної власності з усіма господарюючими суб'єктами;
    узгодженості державних інтересів з інтересами мешканців міста;
    виключення дублювання функцій в управлінні та підвищення відповідальності керівників різних рівнів управління за ефективне функціонування комунального сектора економіки міста.
    диференційованості підходу до об'єктів комунальної власності з точки зору вибору форм та методів управління;
    створенні умов економічної зацікавленості об'єктів комунальної власності в ефективній діяльності[25].
    Відродження в Україні інституту місцевого самоврядування, підписання державою Європейської Хартії про місцеве самоврядування вимагають цілеспрямованих дій на організаційно-правове та економічне забезпечення децентралізації у сфері управління майном і економічних повноважень між центральними та місцевими органами влади і місцевого самоврядування.
    Конституція України та законодавство, розподіливши повноваження щодо зазначеного, неповністю враховують ті динамічні зміни, які  відбуваються в суспільстві, недостатньо зорієнтовані на прогнози перетворень і несуть у собі відбиток запізнення з формуванням єдиної державної політики у сфері власності.
    Відсутність чітких критеріїв щодо визначення об'єктів  комунальної власності не дозволяє остаточно й повністю розмежувати  власність між регіональним і місцевим рівнем, що негативно позначається на матеріальному . фінансовому забезпеченні об'єктів комунальної власності, а отже, й на управлінні нею.
    Повноваження  щодо володіння, користування та розпорядження  об'єктами комунальної власності  органами місцевого самоврядування здійснюються шляхом підпорядкованості, підзвітності та підконтрольної їм комунальних підприємств діяльність яких спрямована на задоволення колективних потреб і запитів відповідних територіальних громад.
    Відповідно  до ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях сільських, селищних, міських над вирішується питання створення, ліквідації, реорганізації та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальне, власності.
Це стосується комунальних підприємств, які безпосередньо на відповідній території задовольняють інтереси конкретної громади. Однак на практиці є багато підприємств, установ та організацій  діяльність яких виходить за межі адміністративних територій, тому ст. 60 Закону України "Про самоврядування в Україні" визначено право управління районних та обласних від імені територіальних громад об'єктами їхньої загальної власності, що задовольняють спільні потреби громад.
     Тому  майнові операції не повинні послаблювати економічні основи місцевого самоврядування, зменшувати обсяг та погіршувати умови надання послуг населенню, тому зазначені питання є виключною компетенцією засновника-власника підприємства, тобто районної або обласної ради.
     Стаття 2 Закону України "Про власність" зазначає, що право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном.
     Зазначені відносини становлять так звані  повноваження власника. При тому право  володіння передбачає фактичне утримання  майна з метою забезпечення особистих потреб або господарського інтересу. Право користування означає закріплену законом можливість добувати з майна його корисні якості і можливості. Право володіння і користування згідно зі Статутом комунального підприємства передано йому для здійснення господарської діяльності.
     Право розпорядження - це можливість визначити  фактичну й юридичну частку майна та передати його в користування іншій особі, продати, подарувати, залишено за районною радою як виключна її компетенція.
     Оскільки  комунальне підприємство у своїй  діяльності передбачає підприємницьку діяльність, то згідно зі ст. 1 Закону України "Про підприємництво” воно самостійно за своєю ініціативою забезпечує виконання робіт і надання послуг з метою одержання прибутку, яка відображається в установчих документах і простежується у всій його діяльності, а також щоквартальному балансі підприємства, який в обов'язковому порядку подається до районної ради.
     Оперативне  управління підприємством здійснює його директор, який призначається на посаду рішенням сесії районної ради і є повноважним представником підприємства під час реалізації повноважень, функцій та обов'язків підприємства.
     Контрактом, що укладається з керівником комунального підприємства, передбачені права та обов'язки сторін, а також підстави припинення контракту у разі невиконання його умов. Нормативна база, яка регулює відносини у сфері управління комунальним майном, призначення та звільнення керівників комунальних підприємств неповністю однозначно трактує компетенцію відповідних суб'єктів правовідносин.
     Взаємовідносини між органами місцевого самоврядування і виконавчої влади залежать від домінуючої в національній політиці теорії місцевого самоврядування.
     Законом України "Про місцеві державні адміністрації" передбачено повноваження місцевих адміністрацій щодо управління спільною власністю територіальних громад у разі делегування їм таких повноважень відповідними радами. Водночас ст. 44 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено виключний перелік делегованих повноважень адміністраціям, до якого управління комунальним майном не віднесено. 

    
      Проблеми  політико-управлінських  взаємовідносин на рівні  області та міста
 
    Конституція України визначила в якості самостійного елемента системи міcцевого самоврядування обласні ради. У силу свого конституційного  статусу, територіальні громади сіл, селищ, міст відіграють значну роль у процесі управління сучасним українським містом.
    Політико-управлінський  статус даних органів багато в  чому визначений порядком формування обласних рад. Відповідно до законодавства  вибори депутатів обласної ради проводяться  за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по багатомандатних виборчих округах, межі яких збігаються відповідно з межами районів та міст обласного значення, що входять до складу області. При даній системі обраними вважаються ті кандидати, що одержали більше число голосів у рамках міського виборчого округу.
    Загальний склад обласних рад визначається з урахуванням кількості районів, міст обласного значення, що входять  до складу області. Райони, міста обласного  значення повинні мати в обласній раді рівну кількість депутатських мандатів. При цьому в разі наявності в області до 15 (включно) районів, міст обласного значення кожний район, місто обласного значення має бути предстане в обласній раді не менш як 4 депутатами, від 16 до 30 (включно) - 3 депу-ами, понад 30 - 2 депутатами. Законом визначено також, що загальний склад обласних рад не повинен перевищувати 200 депутатів [14].
    Таким чином, формування депутатського корпусу  обласних рад підкреслює політико-правовий статус як органів, що представляють  спільні інтереси територіальних громад. Система багатомандатних округів, що збігаються з адмістративно-територіальними утвореннями, у яких здійснюється місцеве самоврядування, орієнтується на представництво на обласному рівні інтересів міських громад у цілому, а не окремих їх частин. Ситуація при якій в обласній раді представлені однаковою кількістю депутатів як місто-мільйонник, так і невели-місто обласного значення, або сільський район сприяє більшому врахуванню інтересів усіх територій у рамках області. У той же час дана система не позбавлена окремих недоліків. Так, на наш погляд, набагато більш ефективним виявився би порядок формування обласної ради за допомогою вибору представників територіальних громад з числа депутатів місцевих рад, що більш точно сприяло б відбиттю на обласному рівні інтересів територіальних громад, що переважно агрегіруються та артикуліруються в місцевих радах. Існуючий порядок в більшому ступені відповідає ситуації, коли на обласному рівні існують територіальні громади, чого, відповідно до конституційних норм немає.
    Роль  і значення обласних рад у системі  управління містом визначено їхньою компетенцією і повноваженнями. Обласні ради, крім внутришньооргані-заційних питань, вирішують проблеми, що мають регіональний масштаб і які з причин необхідності широкої координації й узгодження не можуть бути вирішені безпосередньо органами міського самоврядування, або за допомогою окремих договорів між ними[19].
    До  числа найбільш значущих функцій  обласних рад варто віднести затвердження програм соціально-економічного і культурного розвитку області, а також цільових програм[20].
    Програмно-цільові  рішення найбільшою мірою відповідають вимогам концентрації сил і коштів на досягненні пріоритетних цілей. Це той шлях вирішення деяких регіональних проблем, яким не тільки доцільно, але і необхідно користатися на обласному рівні, причому в Україні вже накопичений певний, але далеко не бездоганний, досвід у даному напрямку. Під регіональною програмою зазвичай розуміється ув'язаний по ресурсах, виконавцям і термінам здійснення комплекс організаційних, економічних, науково-дослідних і інших заходів, що забезпечують ефективне вирішення задач в напрямку регіонального економічного, соціального і культурного розвитку. Таке ж розуміння даних документів закладено в законі України «Про державне прогнозування і розробку програм економічного і соціального розвитку України» [15].
    Одними  з типових регіональних короткострокових програм, що у концентрованому виді відбивають сукупні інтереси територіальних громад області, є щорічні програми соціально-економічного і культурного розвитку області на 2002, 2003 рр. Дані документи не тільки відбили потенціал, закладений у програмних механізмах, але й опукло показують ряд недоліків, властивих усім без винятку вітчизняним програмам на регіональному рівні[16].
    Так, у програмі соціально-економічного і культурного розвитку області  знадить своє відображення аналіз соціально-економічного розвитку області за попередній і  поточний роки та характеристика головних проблем розвитку її економіки та соціальної сфери; стан використання природного, виробничого, науково-технічного та трудового потенціалу, екологічна ситуація в області, можливі шляхи розв'язання головних проблем розвитку економіки та соціальної сфери області; цілі та пріоритети соціально-економічного розвитку області в наступному році; основні показники соціально-економічного розвитку області.
    Зокрема, відзначено, що головною метою програми соціально-економічного та культурного розвитку Дніпропетровської області на 2003 р. є забезпечення зростання реального життєвого рівня населення, його зайнятості, поступове нарощування обсягів виробництва продукції та послуг, підвищення ефективності роботи народногосподарського комплексу, раціональне використання ресурсного та трудового потенціалу. Пріоритетними напрямками розвитку області в 2003 р. визначено структурну перебудову економіки, підвищення конкурентоспроможності виробництва і збільшення експортного потенціалу області; соціальної орієнтації економіки; реалізація програми енергозбереження області; оновлення виробництва на науково-технологічній основі; приватизація підприємств; створення і реалізацію ефективних регіональних програм[8].
    У той же час, основний недолік даної  програми полягає, на мій погляд, у  тому, що не визначена система заходів місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо реалізації соціально-економічної політики з визначенням термінів виконання та виконавців. Крім того, практично повністю  відсутні дані про отримання та використання доходів від розпорядження об'єктами права комунальної власності, ефективності використання права комунальної власності, показники розвитку підприємств та організацій, що є об'єктами права комунальної власності. Все це перетворює такого роду програми в малозначущі прожекти.
    Як  представляється, при розробці регіональних програм далеко не завжди : домогтися  дійсної пріоритетності в постановці задач і виборі заходів. Програми  ще так і не відійшли від властивого вітчизняному плановому процесу  прагнення до всеохоплення, часом  програмна оболонка просто прикриває звичайні плани. При нестачі ж коштів абсолютно необхідним є строгий добір пріоритетних, найбільш гострих і невідкладних проблем для програмного забеспечення конкретних дій, що дозволяють з найменшими витратами і найбільш коротким шляхом досягти поставленої мети[23].
Не спрямовані програми і на узгодження інтересів  окремих територіальних колективів області, що, часто-густо, суперечать один одному. Завдання органу місцевого  самоврядування обласного рівня  багато в чому і складається в координації діяльності та  вирішенні подібних ситуацій, у тому числі і за допомогою програм. Ці й інші недоліки регіональних програм соціально-економічного і культурного розвитку неодноразово піднімалися депутатами обласних рад, що представляють, у першу обласні центри.
     Однією  з пріоритетних функцій обласних рад, що визначає їхню роль і значення в системі політичного управління містом, є затвердження обласних бюджетів, внесення змін до них, а також розподіл переданих з державного бюджету  коштів у виді дотацій і субвенцій між бюджетами територіальних гро-
мад. Успішне  здійснення функцій міського самоврядування у величезній мері залежить від ступеня  узгодження інтересів усіх поселень області у фінансовій сфері. Є  всі підстави вважати, що основні  протиріччя, що складаються в рамках області між органами місцевого самоврядування окремих населених пунктів, лежать саме в бюджетній сфері. Великі дефіцити місцевих бюджетів, незбалан-сованість бюджетної системи різко загострює протиріччя між, наприклад, центральним містом області і сільськими районами, що, найчастіше, виливається в численні суперечки між керівниками по питанню «хто кого годує?». Завдання обласної ради складається в знаходженні розумного балансу подібних інтересів.
     Нинішня бюджетна система України є прямою спадкоємицею колишньої союзної. Вона припускає пайову участь різних рівнів влади в головних податкових джерелах (прибутковому податку, податку на прибуток, ПДВ) і субсидуванні нижчестоящих бюджетів з метою фінансування дефіциту. Головне питання, що є постійно присутнім при розгляді проектів бюджетів у профільних комісіях обласних рад, - у яких пропорціях необхідно ділити податкові надходження, щоб уникнути при цьому сваволі і несправедливості стосовно населених пунктів, а з другого забезпечити територіальну справедливість у межах області. Відсутність устояної, законодавчо оформленої системи розподілу «бюджетного пирога» підтверджується фактом щорічного затвердження таких пропорцій. Як і раніш, вони визначаються не довгостроковою стратегією, а поточною господарською і політичною кон'юнктурою, балансом сил по лінії «область-місто», «губернатор-мер»[31].
     Якщо  проаналізувати, наприклад, бюджет Дніпропетровської  області на 2002 р., то стають очевидними цілий ряд об'єктивних і суб'єктивних факторів, що роблять вплив на характер між бюджетних відносин. До них можна віднести наступні:
     - рівень соціально-економічного розвитку  окремих територій і міст області,  де досить чітко ідентифікуються  зони високого і низького рівня  життя, території з дуже різною господарською спеціалізацією, а отже, різним податковим потенціалом;
     - важливим представляється географічний  фактор. Фінансові потреби і податкові можливості, наприклад,  сільськогосподарських районів, приміських і сільських районів дуже різні;
     - навряд чи не головний фактор  міжбюджетних відносин при складанні  обласного бюджету - політичний, з яким асоціюються такі явища як тиск керівників окремих міст і територій на обласну владу, лобіювання, передвиборні обіцянки, «клановість» місцевих керівників, «земляцтво» і ін. Даний фактор стає особливо помітним при зіставленні міжбюджетних відносин при зміні конфігурації політичного керівництва окремих територій і поселень у результаті виборів і призначень.
     Таким чином, можна стверджувати, що подолання  невпорядкованості міжбюджетних відносин можливо лише на шляху вироблення погоджених, взаємоприйнятих і відкритих рішень окремих міст і територій у рамках області, досягнення їхнього консенсусу по найбільш важливих проблемах.     
     Немаловажною  представляється функція обласної ради, яка стосується обласного управління об'єктами комунальної власності, що забезпечує загальні потреби територіальних громад. У процесі роздержавлення у віданні обласних рад виявився значний об'єм власності. До неї відносяться насамперед об'єкти, що знаходяться на території окремих міст і мають для всіх чи значної частини населення області важливе загальногосподарське значення (засоби комунікацій, 'об`єкти енерго-, водо-, теплопостачання, житловий фонд, підприємства торгово і побутового обслуговування, служби, що забезпечують безпечне життя, благоустрій і санітарне благополуччя на території області й ін.), або загально-соціальне значення (дитячі установи, установи по охороні материнства і дитинства, об`єкти охорони здоров'я, освітні установи).
     Обласні ради мають досить широке коло повноважень  в управлінні і розпорядженні власністю. Вони мають право, наприклад: створювати об'єкти власності, передавати їх у тимчасове чи постійне користування, продавати, здавати в оренду, призначати і звільняти керівників даних об'єктів і ін.
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.