На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


реферат Цивльний кодекс УРСР 1922 р.: сторя прийняття та загальна характеристика

Информация:

Тип работы: реферат. Добавлен: 21.08.2012. Сдан: 2011. Страниц: 8. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


 
 
 
 
 
 
Реферат на тему: 

Цивільний кодекс УРСР 1922 р.: історія  прийняття та загальна
характеристика 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Київ-2010
     Вступ
     Розділ 1. Характерні риси кодифікаційного  процесу 1922-1929 років
      Причини та передумови першої кодифікації законодавства УРСР
      Етапи кодифікації, стадії кодифікаційного процесу. Шляхи кодифікації законодавства УРСР
     Розділ 2. Цивільне право УРСР
      Формування цивільного права УРСР
      Цивільний кодекс УРСР 1922 року
     Висновок
     Список  використаних джерел

     Вступ

     Головною особливістю формування радянської правової системи в Україні було те, що вона складалася, як однорідна системі права в більшовицькій Росії. Це була рецепція в її найбільш простій формі — пристосування права однієї держави до умов іншої. При відсутності тієї чи іншої правової норми як головне джерело права використовували революційну правосвідомість. Пріоритет революційної правосвідомості над іншими джерелами права базувався на пануванні в ті роки психологічної теорії права, яка вважала найважливішим аспектом правової дійсності не норму права і правовідносини, а правосвідомість.
       Радянське цивільне право, за визначенням більшості  теоретиків, — це система норм, якими  регулюються майнові відносини  між громадянами, між громадянами  і соціальними організаціями  і соціальними організаціями між собою, далі — родинні й деякі особисті відносини громадян В розвитку цивільного права на території УРСР відповідно до історичного розвитку радянської держави можна вирізнити кілька етапів у перші роки після революції законодавчі акти радянської влади були спрямовані на ґрунтовне знищення дореволюційної правової системи й на створення засад соціальної системи, щоб на цих підставах — після перепочинку у вигляді НЕП-у — будувати нове цивільне право, згодом уже в рамках конституції 1936 р
     Слід  відмітити, що сама процедура підготовки і запровадження кодифікаційних актів має певну специфіку  в порівнянні з загальним процесом правотворчості. В даній роботі буде приділена увага цьому питанню. Звичайно, процес кодифікації (як особливого виду систематизації, при якому зміст нормативних актів, що упорядковуються, істотно переробляється) в минулому - в 20-ті роки ХХ ст. і зараз істотно відрізняється. Але враховуючи темпи, якими просувається кодифікація в незалежній Україні, можливе запозичення певного позитивного досвіду з минулого.
 

      Розділ 1. Характерні риси кодифікаційного  процесу 1922 - 1929 років

     1.1 Причини і передумови  першої кодифікації  законодавства УРСР

     Перша широка кодифікація радянського  законодавства УСРР почалась в 1920 р. після розгрому Денікіна, відновлення нормальної діяльності правотворчих органів. Тривала вона майже десятиліття. І це було не випадково. Так, Усенко И.Б. відзначає, що для цього склався ряд об'єктивних передумов. По-перше, це був перший тривалий період мирного будівництва. По-друге, для такого правового процесу, як кодифікація законодавства, необхідна стабілізація суспільних відносин, консолідація суспільно-політичних умов, що мало місце в УСРР на той час. По-третє, вже були закладені основи всіх галузей права [ 7; C.12].
     Кодифікація законодавства в УССР була необхідна  з багатьох причин. Всі автори, які  вивчають дане питання, обов'язково відмічають такі. Нормативного наповнення і відповідного узгодження безсумнівно потребувала  нова економічна політика. Перехід  до нової економічної політики висунув ряд складних проблем, пов'язаних з допущенням певної свободи обороту, появи буржуазії - орендарів, оптових торговців, комісіонерів і т.п. Усенко И.Б. відмічає, що допущення товарно-грошових відносин через ринок вимагало заходів, "направлених на підтримку соціалістичних підприємств, обмеження капіталістичних елементів і використання капіталізму під контролем держави". Неп був нерозривно пов'язаний з перебудовою управління народним господарством, новими формами стимулювання і оплати праці, державним регулюванням товарно-грошових відносин. На той період різні органи радянської влади видавали велику кількість декретів, постанов та інших нормативних актів, часто дублювали один одного, містили прогалини і протиріччя [7; C.16].
     Слід відмітити, що ще в 1919 р. П.Стучка запропонував розпочати кодифікацію нового прав. Головне місце в ній повинна була зайняти Конституція, за якою йшло "соціальне право", яке включало в себе сімейне право і право соціального забезпечення. Далі розміщувались "майнові права", під якими Стучка розумів норми, що визнавали або обмежували ці права (про націоналізацію). Завершували план кодифікації "правила про працю", “залишки договірного права” і міжнародне право. Систематизовані таким чином норми складуть обов’язкове для всіх право, а всі інші доповнять їх як “технічні інструкції”. Кодифікація розглядалася як черговий етап в розвитку революційної правосвідомості, як засіб “кращого в даних умовах досягнення мети” (П. Стучка). Орієнтація на революційну “правосвідомість” як черговий етап в розвитку і найважливіше джерело права містилась в концепціях прибічників психологічної школи права (М. Рейснер), які ототожнювали право з революційною правосвідомістю. На протилежних позиціях стояли послідовники соціологічної інтерпретації права, які відносились до законодавства як до планової політики (І. Іл’їнський).
     Музиченко П.П. відзначає, що такої широкої  кодифікації, та ще й проведеної в  такі короткі терміни, людство не знало. Були прийняті важливі законодавчі  акти, які регулювали майнові, договірні, трудові, земельні відносини тощо [ 4; C. 441].

     1.2. Етапи кодифікації, стадії кодифікаційного процесу. Шляхи кодифікації законодавства УСРР

     Кодифікація законодавства в УСРР здійснювалась  двома шляхами: рецепцією законодавства  РСФРР, розробкою власних законодавчих актів. Перший шлях був переважаючим, законодавство УСРР було в більшості випадків точною копією законодавства РСФРР. Радянська історико-правова наука пояснювала це однотипністю соціалістичних держав, відсутністю юридичних кадрів в Україні, єдністю загальних цілей двох братніх народів тощо. Але головна причина такої “рецепції” корінилася в прагненні більшовицької партії до уніфікації як державної, так і правової системи, що значно полегшувало б зусилля центральної влади по впровадженню в життя ідей соціалістичного будівництва [4; C. 442].
     Усенко  И.Б. виділяв такі етапи кодифікаційного  процесу в УСРР. Перший – це період розробки і затвердження таких важливих кодифікованих актів, як Цивільний  кодекс, Кодекс законів про працю, Земельний, Кримінальний кодекси, робота над Цивільно-процесуальним кодексом (в НКЮ), розробка шлюбно-сімейного кодексу, підготовка проекту Виправно-трудового кодексу (приблизно 1920-1924 рр.). З кінця 1924 р. до кінця 1925 р. можна відмітити певну зміну характеру кодифікаційних робіт. Утворення СРСР і його конституційне оформлення в січні 1924 р. обумовили появу загальносоюзного законодавства. Були внесені відповідні зміни в Конституцію УСРР. З метою узгодження республіканського і загальносоюзного законодавства починається підготовка нових редакцій кримінального, кримінально-процесуального, земельного і ін. кодексів. У жовтні 1925 р. було прийняте нове положення про судоустрій УСРР. Завершилась більшість кодифікаційних робіт, затверджені Тимчасові будівельні правила, Виправно-трудовий і Ветеринарний кодекси. На І етапі склалась система законодавства, були кодифіковані більшість його галузей. Ці акти відобразили задачі відновлювального періоду, початку непу [ 7; C.17-20].
     Другий  етап подальшої кодифікації на основі Конституції СРСР 1924 р., приведення раніше прийнятих кодифікованих актів у відповідність із загальносоюзним законодавством. На межі 1925-1926 рр. держава приступила до реконструкції народного господарства. ХІV з’їзд ВКП(б) поставив мету – в історично мінімальний строк перетворити країну із переважно аграрної в індустріальну, реорганізувати на соціалістичних засадах сільське господарство, підвищити народний добробут і забезпечити обороноздатність країни. Все назване суттєвим чином вплинуло на характер, задачі кодифікаційних робіт. Відмінними рисами цього етапу були відображення в кодифікованих актах задач реконструктивного періоду, завершення роботи по приведенню республіканських кодексів у відповідність з загально союзним законодавством. В УСРР була проведена велика робота по вдосконаленню існувавших кодексів. Так, в липні 1927 р. були прийняті в новій редакції КК і КПК УСРР, одночасно в ЗК внесені великі зміни і доповнення. Був прийнятий Кодекс законів про шлюб і сім’ю, опіку і акти громадянського стану в УСРР(травень 1926 р) і Адміністративний кодекс (1927 р.). розробка нових кодифікованих актів проводилась і в 1928-1929 рр. У лютому 1928 р. замість Тимчасових будівельних правил був прийнятий Статут цивільного будівництва. В серпні 1928 р. прийнятий Гірничий кодекс, в вересні 1929 р. – нова редакція Положення про судоустрій. УСРР і ЦПК УСРР.
     Неп закінчувався. Розпочинався новий період державно-правової історії, в якому  на зміну лібералізму йшло жорстке  планування. В правовій сфері створювалась закрита правова система. Відходить в минуле такий критерій революційного романтизму, як “революційна правосвідомість”. Командно-адміністративна система управління бере на озброєння доцільність, нормативізм.
     Відповідно  до досвіду правотворчості УСРР 20-х  років Усенко И.Б. виділяв наступні основні стадії кодифікаційного (законотворчого) процесу:
    прийняття рішення про видання кодифікованого акту. Йому передувало вивчення доцільності видання цього акту. Рішення, як правило, приймались вищими органами державної влади (Всеукраїнськими з’їздами Рад, ВЦВК. Раднаркомом УСРР). Оформлювалось воно у вигляді доручення підготувати відповідний законопроект чи шляхом затвердження акту планування діяльності законопроектних органів. Останньому надавалась перевага. В кінці 20-х років намічалось навіть створення єдиної системи планування правотворчості в УСРР;
    складення законопроекту відповідним відомством чи міжвідомчою комісією. Декрет РНК УСРР від 25.01.20 “ Про порядок розгляду і опублікування законодавчих і урядових актів” передбачав, що проекти всіх актів законодавчих редагуються у відповідному відомстві. Конкретна компетенція кожного відомства визначалась у відповідному положенні. Ведучим відомством з питань кодифікації був Наркомат юстиції УСРР. Законодавчо підтверджувалась необхідність існування відділу законодавчих пропозицій і кодифікації. Обов’язки по кодифікації покладались насамперед на юридичне бюро та інші юридичні підрозділи, що входили, як правило, до складу адміністративно-організуючих відділів (1-а половина 20-х р.) чи загальних відділів (2-а половина 20-х р.). крім того такі обов’язки могли бути покладені на “галузеві підрозділи” відомств. В ряді випадків для підготовки законопроектів утверджувались спеціальні відомчі комісії з представників його структурних підрозділів. Керівництво кодифікаційною роботою здійснювали колегії наркоматів і особисто наркоми. Приказами наркомів і постановами колегій розподілялись обов’язки по кодифікації між підрозділами призначались кодифікаційні комісії, затверджувались їх плани і звіти. Колегія звичайно затверджувала загальну схему кодифікаційного акту і остаточну редакцію його тексту (перед направленням проекту на узгодження чи внесення його в законодавчі органи). Поряд з колегією в деяких відомствах були утворені “широкі колегії” (дорадчі органи при “вузьких колегіях”). Крім того, в роботах брали участь інші відомчі підрозділи і утворення (“тройки”, “наради” і т.д.). ряд актів створювались спеціальними міжвідомчими комісіями (нарадами), оскільки багато актів заторкали інтереси зразу декількох відомств. Міжвідомчими комісіями були підготовлені проекти шлюбно-сімейного кодексу, Тимчасових будівельних правил та ін.;
    узгодження проекту з зацікавленими установами і організаціями, з органами юстиції. Для цього проект розсилався усім організаціям (в тому числі – профспілковим і громадським). Встановлювався в 1921 р. 3-денний строк для узгодження проекту і отримання висновку НКЮ. Однак скоро на практиці, а в 1925 р. було закріплено і законодавчо, що для цього встановлювався строк в 1 місяць. Особливим видом узгодження було отримання висновку відділу законодавчих пропозицій і кодифікації НКЮ. Нерідко при цьому НКЮ доопрацьовував проект, узгоджував з діючим законодавством і редагував. Свій висновок і відредагований проект кодвідділ направляв установі, яка підготувала проект, а копію цих документів – Раднаркому УСРР. Фактично в ході всіх кодифікаційних робіт діяло правило – вказівки НКЮ у відношенні форми проектів і постанов, їх кодифікаційного узгодження і термінології обов’язкові для всіх відомств. Доробка проекту згідно з отриманими зауваженнями проходила у відомстві – створювачі законопроекту;
    внесення проекту кодифікованого акту в законодавчі органи. Передбачалось постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 19.10.1921 р. “Про порядок проходження декретів”, що окремі наркомати вносять проекти постанов у ВУЦВК лише пісяля попереднього їх обговорення в РНК УСРР. Відомство – ініціатор офіційно направляло проект кодифікаційного акту в Управління справами РНК. Це означало “внесення проекту в законодавчі органи”, реалізація відомством права законодавчої ініціативи. Були зафіксовані такі вимоги до проектів в кодифікаційних актів: 1) повинні вноситись на затвердження разом з проектами постанов про введення їх в дію; 2) в проекті останніх пропонувалось вказувати всі законодавчі положення, що відмінялись чи змінювались; 3) до проекту повинна додаватись пояснююча записка; 4) а також письмові висновки й відгуки всіх зацікавлених відомств зі вказівкою точного формування розходжень з проектом, що вноситься, а також всі інші необхідні документи;
    доробка і узгодження проекту в спеціальних підрозділах при РНК УСРР. Він проходив суттєву доробку в спеціально утворених для цього при РНК УСРР підрозділах (наприклад, Комісія по розгляду законодавчих пропозицій);
    затвердження проекту Раднаркомом УСРР. Деякі з перших кодифікаційних актів одразу ж після внесення в законодавчі органи розглядались на засіданнях РНК УСРР без їх попередньої комісійної обробки. Однак в цілому в 20-ті рр. склалось правило, що на утвердження РНК УСРР поступав проект, вже розглянутий допоміжним органом, відредагований і завізований редактором – консультантом; слід відмітити, що РНК УСРР, як правило, не вносив в проект серйозних змін, а в деяких випадках міг повернути проект відомству чи своєму допоміжному органу для доробки;
    затвердження проекту ВУЦВК. Затверджений РНК проект поступав на розгляд Президії ВУЦВК, який після колегіального обговорення або затверджував проект і вводив його в дію від імені ВУЦВК і РНК УСРР, або приймав рішення про внесення його на розгляд сесії. Якщо Президія визнавала необхідним частково або повністю змінити проект, то повертав проект акту в РНК УСРР для відповідної переробки. При розгляді на сесії ВУЦВК проводились спеціальні доповіді. Після дебатів по доповіді створювались комісії сесії для розгляду і редагування проектів. По докладу останньої сесія приймала остаточне рішення. На сесії відбувалось і остаточне затвердження кодифікаційного акту, в порядку виключення вже введених в дію Президією ВУЦВК. ВУЦВК і його Президія були останньою інстанцією в питаннях затвердження кодексів. Виключенням явилось лише прийняття КЗпП 1922 р., який був введений в дію постановою ВУЦВК на території України одночасно з введенням його в РСФРР;
    обнародування акту. Кодифікаційні акти друкувались в Зібранні Узаконень та інших офіційних джерелах, а також виходили окремими виданнями. Опублікуванням акту завершувався кодифікаційний процес. Згідно з постановою ВУЦВК від 22.02.1921 р. “Про час вступу в законну силу” кодифікаційні акти вступали в силу з моменту, прямо вказаного в постанові про введення їх в дію [ 7; C. 30-42].
     Факультативною  стадією було обговорення законопроекту  суспільством і спеціалістами. Так, 2-а сесія ВУЦВК ІХ скликання  відклала до наступної сесії остаточне  затвердження шлюбно-сімейного кодексу  для широкого обговорення. Вищі органи держави, окремі відомства рекомендували форми обговорення, порядок і строки врахування зауважень і т.д.
     Згідно  з постановою “Про порядок зміни  кодексів” останні могли змінюватись  тільки сесіями ВУЦВК. Президії ВУЦВК  у виключних випадках було надано право вносити в утверджені ВУЦВК кодекси доповнення, зміни, поправки, але з умовою їх наступного затвердження на сесії ВУЦВК. РНК не надавалось право хоч би тимчасово змінювати чи доповнювати кодекси [5; C.60].
 

      Розділ 2. Кодифікація цивільного права і суміжних галузей

     2.1. Формування цивільного права УРСР

     Сфера нового цивільного права формувалася  в процесі націоналізації. Державна власність створювалася шляхом ліквідації приватної власності, націоналізації землі, банків, фабрик, заводів, транспорту тощо.
     Цивільне  законодавство УРСР ішло в основному  за зразком законодавства РСФСР  Це стосується вже періоду формально-правової незалежності УРСР тобто часів до кінця 1922 р. Через те, що радянська  влада на Україні була встановлена  пізніше, ніж в РСФСР, тільки в 1919 р в УРСР появляється низка декретів, якими касується все колишнє цивільне законодавство націоналізуються банки, залізниці, окремі галузі промисловості забороняються договори об'єктом яких с нерухоме майно. Того ж року на Україні повністю скасовано спадкове право (декрет з 7 III 1919), заводяться цивільні шлюби й розлучення (20 II 1919).
     Націоналізація  здійснювалася декретами центральних  і місцевих органів влади, які  і були першими радянськими цивільно-правовими  актами. Найважливішими серед них були декрети тимчасового робітничо-селянського уряду: "Про націоналізацію банків" від 22 січня 1919 року, "Про націоналізацію всіх приватних залізниць і під'їздних шляхів" від 4 січня 1919 року, "Про порядок націоналізації підприємств" від 11 січня 1919 року та ін. Кооперативна власність як колективна власність дрібних виробників націоналізації не підлягала. Кооперативні організації отримали право юридичних осіб [2; C. 203].
     10 серпня 1920 року РНК УСРР видала декрет "Про об'єднання всіх видів кооперативних організацій", який був кроком на шляху створення єдиної соціалістичної кооперації.
     Радянське цивільне право часів воєнного комунізму  охороняло трудове приватне господарство і особисту власність громадян, що пояснювалося політикою зміцнення союзу робітничого класу з трудящими непролетарськими елементами. Так, заборонялася реквізиція та конфіскація речей домашнього вжитку. В той же час декретом РНК УСРР від 1 березня 1919 року "Про відібрання лишків одягу та білизни у буржуазії" широко проводилася конфіскація та реквізиція речей домашнього вжитку експлуататорських класів. На перших порах в певних рамках допускалася приватна експлуататорська власність. Радянська влада вела облік і контроль за діяльністю дрібних підприємств, обмежувала чисельність найманих робітників.
     З формування радянського права власності  пов'язане спадкове законодавство. 11 березня 1919 року РНК УСРР прийняла декрет "Про скасування спадкування", по якому всі види спадкування (по закону і по заповіту) скасовувались, спадкова маса обмежувалась сумою в 10 тисяч карбованців (все інше майно переходило у власність держави) і поступала родичам померлого у вигляді "міри соціального забезпечення" з правом управління і розпорядження. Таким шляхом законодавець намагався перекрити ще одне джерело "нетрудового збагачення".
     Державна  монополія на хліб, нафту, сірники  і т.п. майже ліквідувала товарообіг. Система "главкізму" виключала  товарно-грошові відносини між  підприємствами. Натуральний продуктообмін витіснив грошові відносини, на правовому рівні відчувалося відповідне витіснення цивільно-правових норм адміністративно-правовим регулюванням. Нормативна заборона приватної торгівлі привела до виникнення "чорного ринку", де товарно-грошові відносини були деформованими [6; C. 356].

     2.2. Цивільний кодекс УРСР 1922 року

     Цивільне  право було тією галуззю права, яка  в першу чергу забезпечувала  проведення нової економічної політики. Тому кодифікація цивільного права  розпочалася відразу ж після  проголошення курсу на неп, у 1921 році. На основі Цивільного кодексу РРФСР і в повній відповідності з його принципами Наркомюст УСРР створив проект Цивільного кодексу УСРР, який являв собою повну рецепцію (прийняття) Цивільного кодексу РРФСР. ВУЦВК постановою від 10 грудня 1922 року ввів у дію Цивільний кодекс УСРР з 1 лютого 1923 року.
     Оскільки  Цивільний кодекс УСРР був побудований  на основі і в повній відповідності  з ЦК РРФСР, він сприйняв також  систему останнього. Складався з 4 частин і 435 статей. В загальній  частині визначалися основні засади, суб’єкти і об’єкти прав, правочини і позовна давність. У розділі “Речове право” викладалися норми, які регулювали право власності, право забудови і заклад майна. Розділ “Зобов’язальне право”, крім загальних положень, містив норми, що стосувалися зобов’язань, які виникають з договорів майнового найму, купівлі-продажу, міни, позики, підряду, поручительства, доручення і довіреності, товариства (простого, повного, товариства на вірі, товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерного (пайового) товариства), страхування та зобов’язань, що виникають внаслідок безпідставного збагачення і внаслідок заподіяння іншому шкоди. Останній розділ присвячувався спадковому праву.
     Стаття 1 Цивільного кодексу зазначала, що “цивільні права захищаються законом, за винятком того, коли вони здійснюються всупереч їх соціально-господарського призначення”, що давало судам значний простір тлумачення закону. Принципу законності протиставлявся принцип доцільності, що не могло не привести до правового нігілізму. Законодавець всіляко підкреслював, що майнові права приватних осіб (як фізичних, так і юридичних) є поступкою, що підпорядковується загальній ідеї про пануючу роль соціалістичної власності.
     Суб'єктами цивільного права визнавалися як фізичні особи, так і організації (юридичні особи). Цивільну правоздатність могли мати начебто всі фізичні особи, однак ст.ст. 1, 4 містили положення про можливість обмеження "по суду в правах". У інтерпретації одного з редакторів ЦК РРФСР А.Г. Гойхбарга це означало, що правоздатність є лише умовно наданою здатністю, обмеження якої можливе не тільки в загальній формі законодавцем, айв окремих випадках цивільним судом — згідно зі ст. 1 ЦК. П.І. Стучка зазначав: "Можна сказати, що вся наша радянська наука цивільного права грунтується на цій статті 1 та ще статті 4" .
     Об'єктом  цивільних прав могло бути лише майно, не вилучене з цивільного обігу (ст.20). При цьому перелік вилученого з обігу майна був досить значним. До нього, зокрема, належали: промислові, транспортні та інші підприємства в цілому; обладнання промислових підприємств, рухомий склад залізниць, морські та річкові судна І літальні апарати; комунальні споруди; будівлі тощо (ст.22).
     Значну  увагу приділено регламентації угод, які визначалися як дія, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин (ст.26). Угоди могли бути односторонніми або взаємними (договори).
     Кодекс  детально регламентував умови укладення, форму угод і наслідки визнання їх недійсними.
     Правила, встановлені щодо позовної давності, були досить типовими, однак для державних, кооперативних і громадських підприємств та організацій передбачався ряд винятків (ст.44 та інші).
     Розділ "Речове право" містив норми, присвячені праву власності, праву забудови і заставі.
     У ст.52 йшлося про власність: державну (націоналізовану та муніципалізовану), кооперативну, приватну. Відповідно до ст.54 предметом приватної власності могло бути будь-яке майно, не вилучене з приватного обігу. Положення загалом досить демократичне. Проте обмеження, встановлені ст.ст.22, 24 ЦК разом з нормами ст.55, 56 позбавляють підприємця можливості здійснювати будь-яку помітну діяльність, засновану на його ініціативі, заповзятливості і власній волі. Іншими словами, право приватної власності настільки звужене, що, врешті-решт, його можна вважати існуючим лише як виняток.
     Для захисту права власності передбачався віндикаційний позов (ст.ст.59-60). Можливо, існувала також вимога щодо усунення будь-яких порушень права власності, навіть не пов'язаних із позбавленням володіння. При цьому передбачався істотний виняток із загального правила: колишні власники, майно яких експропрійоване на підставі революційного права або взагалі перейшло у володіння трудящих до 24 серпня 1922 р., не мали права вимагати його повернення (примітка до ст.59). Таким чином, незалежно від наявності "правових" підстав позбавлення майна у перші роки радянської влади колишні власники не мали шансів його повернути. Натомість, для захисту права державної власності застосовувалася нічим не обмежена віндикація (ст.60). Цікаво, що така віндикація (для обмеженого кола суб'єктів) обґрунтовувалася сентенцією знехтуваного римського права — "де я (власник) знаходжу свою річ, там я її віндикую (відбираю)" (С.Н. Ландкоф).
     Крім  права власності, ЦК передбачав право  забудови і заставу майна, що були за своєю суттю правами на чужі речі.
     Право забудови визначалося як право зведення на державній землі будівлі і  користування нею разом із земельною  ділянкою протягом обумовленого терміну (ст.ст.71-84). Пізніше ці статті скасовані, а замість них введено низку норм, що закріплювали право безстрокового користування земельними ділянками для зведення на них будівель на праві власності житлово-будівельного кооперативу.
     Застава майна не могла не бути обмеженою  у зв'язку зі звуженням кола об'єктів приватних прав. Тому іпотека не передбачалася Існував також ряд обмежень щодо предмета застави (ст.87). Поза цими обмеженнями право застави було досить типове: допускалася застава внаслідок договору або спеціальної вказівки закону, можливою була перезастава, окремо обумовлювалась застава боргових вимог, будівель, морських торговельних суден, товару в обігу тощо Зазвичай закладене майно передавалося заставодержателю Винятки із загального правила зроблено для будівель, а також інших випадків, передбачених угодою сторін (ст.92). Слід зазначити, що застава будівель дещо нагадувала (за зовнішніми ознаками) іпотеку, однак остання, як зазначалося вище, принципово не допускалася у радянському цивільному обігу.
     Розділ "Зобов'язальне право" складався з 13 глав, однак фактично його норми були згруповані в чотири нерівноцінних за обсягом блоки: загальні положення (гл.1); зобов'язання, що виникають з договорів (гл.2-11); зобов'язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення (гл.12); зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди іншій особі (гл.13).
     Найважливішим завданням ЦК у галузі зобов’язального  права було закріплення позицій  держави і державних підприємств  в обороті, надання їм істотних переваг  і гарантій при укладанні угод (ст. 30 ЦК). Ця стаття була “однією з найбільш бойових статей ”, “за якою держава може розірвати явно невигідний для неї договір” [ 3; C. 110].
     У свою чергу, договірні зобов'язання мали "загальну" і "спеціальну" частини. Слід зазначити, що структура  і методологія цього розділу ЦК УСРР (як І Інших радянських цивільних кодексів) дуже нагадували книгу II Німецького цивільного кодексу. Багато спільного було також у їх змісті.
     Зобов'язання визначалося як відношення, внаслідок  якого одна особа (кредитор) має право  вимагати від іншої особи (боржника) певної дії, зокрема, передачі речей, сплати грошей або утримання від дій (ст. 107).
     Особлива  увага приділялася договірним зобов'язанням. Відповідно до ст. 130 договір визнавався укладеним, якщо сторони дійшли згоди  щодо всіх істотних його пунктів. У зв'язку з цим пропонувався такий їх перелік: предмет договору, ціна, термін, а також усі ті пункти, щодо яких за попередньою заявою однієї зі сторін має бути досягнута згода. Детально визначався порядок укладення договорів і момент виникнення договірних зобов'язань.
     Як  засоби забезпечення договірних зобов'язань  у гл. 2 цього розділу Кодексу  названі неустойка (ст.ст. 141-142) і  завдаток (ст.143). Привертає увагу  подібність цього рішення до того, що мало місце У Німецькому цивільному кодексі: норми про заставу — це "Речове право", завдаток І неустойка - "Зобов'язальне право" (загальні положення зобов'язального права), порука вважалась окремим видом договорів. Аналогічним є також зміст відповідних норм (з поправкою на "конспективність" ЦК УСРР).
     Серед окремих видів договорів названі: майновий найом, купівля-продаж, міна, позика, підряд, порука, доручення (до них  віднесені норми про довіреність), комісія (норми про неї включені до ЦК спеціальним законом від 16 жовтня 1925 р.), товариства, страхування.
     Вельми  оригінальним був підхід до регулювання  товариства. Кодекс передбачав існування  кількох їх видів: простого товариства; Повного товариства; товариства на вірі; товариства з обмеженою відповідальністю; акціонерного товариства (пайового товариства) — ст.ст.276-366. Просте товариство являло собою звичайний договір товариства, відомий ще римській і пізнішим системам права
     Інші  його види, зазначені в ЦК, є юридичними особами ("господарськими товариствами" - якщо користуватися сучасною термінологією) Слід звернути увагу на деякі відмінності тодішньої класифікації товариств від сьогоднішньої. Так, товариство на вірі тепер називається "командитне товариство", товариство з обмеженою відповідальністю — "товариство з додатковою відповідальністю", категорія "акціонерне товариство" охоплювала поняття власне акціонерного товариства і товариства з обмеженою відповідальністю в теперішньому їх трактуванні за українським законодавством. Проте досить швидко потреба радянської держави в господарських товариствах узагалі відпала; норми, їм присвячені, вже становили навіть не теоретичний, а швидше — історичний інтерес. Деяке значення зберегли лише акціонерні товариства. Діяли вони на підставі не норм ЦК, а відповідно до Положення про акціонерні товариства від 17 серпня 1927 р. Вони могли створюватися лише державними організаціями, установами або підприємствами і застосовувалися здебільшого для діяльності за кордоном, "у країнах народної демократії".
     Останній  розділ Цивільного кодексу був присвячений  питанням спадкового права.
     Тут слід мати на увазі, що Декретом від 11 березня 1919 р. спадкування було скасоване  взагалі, а потім, Декретом від 21 березня  того ж року, поновлено, але з істотними  обмеженнями розміру (суми) спадщини, кола спадкоємців і обсягу прав на майно, яке передається у спадок (спадкове майно переходило до спадкоємців у користування, а не на праві власності).
     ЦК  ліберальніше підходив до розв'язання цих питань, передбачивши, що майно  переходить (може перейти) до спадкоємців  на праві власності за наявності двох умов: 1) сума спадку не перевищує 10 тис. крб.; 2) спадкоємцями є дружина (чоловік), діти, онуки, правнуки, всиновлені та інші особи, які є непрацездатними І знаходилися на утриманні того, хто помер, не менше одного року до дня смерті. Поступово можливості спадкування були дещо розширені: скасовано граничний розмір спадку, розширено коло спадкоємців за законом і можливість розпоряджатися майном у разі смерті шляхом заповіту.
     Врешті-решт, спадкове право виглядало таким  чином: спадкування було можливе як за законом, так і за заповітом; діяло правило про певну свободу заповідальних розпоряджень (але з обмеженням кола спадкоємців за заповітом вимогою дотримання умов їх вибору, а також обов'язковою часткою).
     Спадкоємцями  за законом могли бути три черги  родичів померлого:
     1) діти (в тому числі всиновлені), дружина, непрацездатні батьки.
     2) працездатні батьки;
     3) брати і сестри.
     Кожна попередня черга усувала від  успадкування наступну. Онуки і правнуки спадкували за правом представлення (ст.418).
     Заповіт мав бути підписаний заповідачем, а коли він був неграмотний — рукоприкладчиком. Недотримання нотаріальної форми спричиняло недійсність заповіту.
     Для прийняття спадку надавався термін у шість місяців. Якщо ж за цей  час спадщина не прийнята або всі  спадкоємці відмовилися від неї, то спадкове майно переходило у власність держави (відумерла спадщина) (ст.433). При цьому держава, як і будь-який інший спадкоємець, відповідала за боргами спадкодавця лише в межах дійсної вартості спадкового майна (ст.434).
     Звичайно, ЦК УСРР 1922 року не міг передбачити всієї сукупності цивільно-правових відносин, які виникали при впровадженні непу в життя. Ряд важливих нормативних актів були прийняті в наступні роки. Але цей кодекс став все ж таки значним досягненням тогочасного права. Слід особливо відмітити розвинутість договірного права.
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.