На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


реферат Дослдження витокв сучасної судової системи України на етап її формування в перод середньовччя

Информация:

Тип работы: реферат. Добавлен: 22.08.2012. Сдан: 2011. Страниц: 8. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


Дослідження витоків сучасної судової системи  України на етапі  її формування в період середньовіччя 

Зміст 

Вступ…………………………………………………………………………....2
Розділ 1. Огляд літератури ………………………………………………..…..4
Розділ 2. Витоки судової системи в період середньовіччя……………..….. 6
2.1. Зародки судової  система на території Київської  Русі……………….….6
2.2.Суди Галицько-Волинської держави ……………………………………10
2.3.Литовсько-руська  держава ……………………………………...……….13

Розділ 3 Судова система сучасної України…………………………………19

Висновки……………………………………………………………………...22
Література…………………………………….………...……………………24 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

    Витоки української державної традиції — в культурі Київської Русі, де були закладені основи нашої писемності, мови, історії, літератури, світогляду. Перші русько-українські літописи — “Повість временних літ” та “Слово о полку Ігоревім” — були одночасно й першими нашими державно-правовими вченнями. Вони узагальнювали історичний і державотворчий досвід українців-русів, утримували в собі фундаментальні настанови на розбудову держави. Пізніше з’явилася Руська правда, перша писемна пам’ятка, в якій відбиваються узагальнення міркувань українців щодо юридичних засад свого розвитку. Згадаймо також конституцію козацької республіки Пилипа Орлика — чи не найперший з документів Європи, який зафіксував права і свободи громадянина. А козацька республіка часів Богдана Хмельницького показала українську державну традицію як взірець толерантності, демократичності та національної самобутності (12,56).
     У кожній країні види судової системи в різний період історії мають свої особливості, характерні ознаки.
     На сьогоднішній день тема нашого дослідження є досить актуальною. У сучасних умовах ті градації, що склалися ще в період середньовіччя, постійно змінюються, відбувається переплетення елементів різних форм.
    Метою нашого дослідження є: дослідити та визначити особливості функціонування різних видів судів в період середньовіччя на території земель сучасної України.
     У зв’язку з метою дослідження нами були поставлені завдання, виконання яких і дозволило нам досягнути поставленої мети:
    Охарактеризувати еволюцію української державної традиції в цілому;
    Розкрити зародки судової системи на території Київської Русі;
    зародження та функціонування правової системи Галицько-Волинського князівства та Литовсько-Руської держави.
Для більш  глибокого пізнання історико-правових явищ широко використовує методи пізнання, за допомогою яких теоретичні принципи пізнання переходять в площину реальності, стають працюючою теорією. Так, порівняльно-історичний метод дозволяє виявити загальні закономірності розвитку держави і права у різних народів, на різних територіях і в різні історичні епохи. Автор також використовує формально-логічний, статистичний та деякі інші методи наукового пізнання.
  Предметом є судочинство періоду середньовіччя, яке вивчається в певних рамках як часових, так і просторових. Часовими рамками є: момент виникнення державності й до Литовсько-Руської доби; просторовими — територія, яку займала Україна протягом усього середньовіччя.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ  1. Огляд літератури

 
   В Україні та за її межами жили і працювали, творили філософські, історичні, історико-правові праці такі всесвітньо відомі діячі культури, вчені як В. Антонович, М. Грушевський, М. Драгоманов, М. Костомаров, Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко[1,16,27,29] Витоки історіографії сягають в глибину століть.
    Вперше проблема походження Русі-України була поставлена на початку XIІ ст. Автор літопису “Повість временних літ”[26] чернець київського Пе-черського монастиря Нестор робить спробу відповісти на питання “откуда єсть пошла земля Руськая”. Цікавило його і призначення влади князя, яку він бачив в тому, щоб “володеть по праву”.
     В кінці XII ст. було створено “Слово о полку Ігоревім”, де автор намагається обґрунтувати необхідність єднання Русі. Тоді ж у київському літописі від 1187 р. ми зустрічаємо вперше в письмовому джерелі, яке дійшло до нас, термін “Україна” Певне значення для пізнання минулого України мають мемуари XVI — першої половини XVII ст.
    Усі книги перевершила “Історія русів ілі Малой Росії”, написана в 60-х рокахXVIII ст. і вперше надрукована в 1846 р. Історію України автор починає з часів слов’янського розселення, а український народ вважає окремим від поляків і росіян. З Московією з’єдналися українці “як рівні з рівними, як вільні з вільними”. Цей твір вперше виразно поставив ідею державності України і переніс її в майбутнє.
    Але головною фігурою української історіографії кінця XIX — першої третини XX ст. був видатний український вчений-енциклопедист М. Гру-шевський[5], який опрацював найбільш детальну наукову схему історичного минулого українського народу. Ця схема пройшла крізь всю його творчість, знайшла детальне обґрунтування в десятитомній “Історії України-Руси”. Заслуга М. Грушевського перш за все в тому, що він дав для українського народу національну ідею — історичну закономірність здобуття Україною державності.
    Великий вклад у розвиток української історико-правової науки внесла Комісія (Відділ) для вивчення історії західноруського і українського права. На Комісію було покладено завдання пошуку та видання джерел права, складання бібліографії тощо. До складу Комісії входили відомі українські вчені, серед яких: О. Левицький, Д. Багалій, А. Кримський, І. Малиновський, М. Товстоліс, С. Борисенокта ін.
    У другій половині XX ст. над проблемами історії держави та права України працюють також такі вчені, як В. Дядиченко, А. Шевченко, А. Рогожин, О. Копиленко, Л. Потарикіна, М. Настюк, Н. Долматова, В. Чехович, І. Усенко та ін [7,9,11,13,14,33,27,17].
    Проголошення України незалежною державою в 1991 р. потребує ще багато сил для створення ефективної державно-правової системи. Цьому допоможе вивчення історико-правової спадщини українського народу, подальший розвиток історико-правової науки в Україні. 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ  2. Витоки судової системи в період середньовіччя
2.1.Зародки судової  система на території Київської  Русі 

    Однією з наймогутніших в Європі держав була Київська Русь. Вона здійснювала дипломатичні і торгові зносини з багатьма країнами Західної Європи і Сходу.
     Три століття проіснувала Київська Русь. За цей час відбувалося багато змін, які міняли її суть. Тому є необхідність в періодизації історії Київської держави:
I період  — формування руської державності  в рамках землі полян.
II  період — розширення Київської Русі за рахунок приєднання інших слов’янських земель .
III період — початок розпаду Київської Русі .
IV період — руїна та занепад Київської держави (1169 —1240рр.). Київська держава, подібно до інших ранньосередньовічних держав, не могла існувати довгий час(5,52).
     Серед судових органів Київської  Русі необхідно виділити перш  за все суд общини, як найбільш  давній судовий орган. Община  судила відповідно до звичаєвого  права. Вищою мірою покарання  при цьому було вигнання із общини.
    Але зі зміцненням державності все більша кількість справ підлягала князівській юрисдикції. Вигнання із общини, як найбільше покарання, було включене в Руську правду, але тепер майно засуджених переходило не до общини, а йшло князю. Князь судив або сам, або через посадників та тіунів.
    Велика кількість справ проходила через церковний суд, який розглядав всі правопорушення духовенства, а також багато справ простих людей, які були віднесені до юрисдикції церковного суду: всі злочини проти моралі, порушення церковних законів, розпуста, чародійство, родинні сварки і т. ін(34,92).
    Судовий процес носив змагальний характер. Він починався з закличу — публічного звернення потерпілого “на торгу” до людей про пропажу та її прикмети. Припускалось, що заява потерпілого не пізніше ніж через три дні стане відома всім жителям общини чи міста.
   Якщо особа, у якої була знайдена чужа річ, оголошувала себе добросовісним набувачем, починався “свод”. Набувач вказував на того, у кого він придбав річ, той в свою чергу міг вказати на третього і т. д. В рамках общини чи міста позивач вів справу до кінця, до виявлення злочинця. Якщо ж “свод” переходив на територію іншої общини чи міста, то позивач вів його тільки до третьої особи і, стягнувши з неї вартість вкраденої речі, надавав їй право вести “свод” до кінця. Той, на кому “свод” зупинявся, коли відповідач не міг пояснити, звідки в нього чужа річ, відшкодовував збитки і сплачував кримінальний штраф.
      Пошуки злочинця могли проводитися і по залишених ним слідах (“гоніння сліду”). Якщо слід приводив до общини, вона або видавала злочинця, або платила штраф — дику віру(24,79).
Основними судовими доказами в Київській Русі були: власне зізнання, свідчення послухів і видоків, суди божі, присяга, жереб, зовнішні прикмети.
       Ні Руська правда, ні інші пам’ятники права не вказують на власне зізнання як судовий доказ, але логіка підказує, що цей доказ стояв на першому місці. Не випадково на наступних етапах розвитку державності він буде названий у праві як “цариця доказу”. Послухами Руська правда називала свідків доброї слави підозрюваного, а видоками — дійсних свідків правопорушення — очевидців.
    До божих судів відносились судовий поєдинок, а також ордалії — випробування залізом або водою. При випробуванні залізом звинуваченому давали в руки розжарене залізо, яке він повинен був пронести декілька кроків і кинути. Після цього рука зав’язувалась в мішок, і якщо через визначений час слідів опіку не залишалось, то звинуваченого виправдовували, а якщо рана не заживала — звинувачували.
    При випробуванні водою людину кидали зв’язаною у воду, і якщо вона випливала, то звинувачувалась, так як гадали, що вода не приймає її як винну. Якщо ж звинувачений починав тонути, то його витягували і оголошували оправданим.
     Присяга в українських землях використовувалася дуже давно, мабуть, ще до Київської Русі, її називали ротою. Для християн вона виражалась у словесній клятві і супроводжувалась цілуванням хреста.
     Руська правда згадує про жереб як вид судового доказу. До нього вдавались тоді, коли сторони в силу певних причин відмовлялись від присяги(30,125).
      По Руській правді значення самостійних доказів мали зовнішні прикмети. До них належали: побої, синці та криваві плями на обличчі та на тілі та деякі інші.

      Форма, в якій виносилось судове рішення, була усною. Судове рішення виконували різноманітні княжі агенти і вірники, мечники та ін.

         Основними джерелами права в Україні-Русі були: звичаєве право, договори Русі з Візантією, княже законодавство, Руська правда. Найдавнішим джерелом було звичаєве право. З часом норми звичаєвого права були санкціоновані державою і стали правовими нормами. Але норми звичаєвого права не загинули, наприклад, вони продовжували залишатись головним джерелом права для общинного суду.
     Важливими пам’ятками права були договори Русі з Візантією; 907, 911, 945 та 971 рр(9,81).
    Окреме місце серед пам’яток княжого законодавства займають церковні устави, їх збереглося шість. Найважливіші серед них: церковний устав Володимира та церковний устав Ярослава. Вони мали велике значення перш за все для церковного судочинства. Але найбільше значення серед правових пам’яток Київської Русі має Руська правда. Вона дійшла до нас більше ніж у трьохстах списках: у складі літописів, у різних юридичних збірниках. Ці списки отримували назву або за місцем їхнього знаходження (Синодальний — в бібліотеці Синоду, Академічний — в бібліотеці Академії наук), або за прізвищем осіб, які знаходили їх (Карамзінський, Татіщевський та ін.).
Всі ці списки прийнято поділяти на три редакції. Перша редакція зв’язується з іменем Ярослава, датується між 1016 та 1054 роками і має 17 статей. Друга редакція була результатом спільної діяльності братів Ярославичів — Ізяслава, Святослава та Всеволода, датується до 1068 року і має 26 статей. Третя редакція — не молодша за 1113 рік, має авторство Володимира Мономаха і включає 121 статтю.
     Руська правда знала наступні види злочинів:
    державні злочини, до яких відносились повстання проти князя, перевіт — перехід на бік ворога;
    злочини проти особи, до яких відносились вбивство, тілесні пошкодження, побої;
    майнові злочини, якими вважались: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків.
    У Київській Русі існували такі види покарань: «потік та пограбування», «віра», «продаж»(7,139).
      Таким чином, з VII cm. по 30-ті роки XIII cm. Київська Русь пройшла складний шлях, багатий на різноманітні події та позначений жвавими політичними, соціальними, економічними, державно-правовими та культурними процесами. Це був час творення першої Української держави з центром у Києві. В ході формування державності Київська Русь виступила осередком об’єднання інших Східнослов’янських народів. Передові для свого часу державний лад, правова система, судова система, широке використання здобутків світової цивілізації, виразний потяг до творчого, духовно забезпеченого життя, ґрунтований на широкому розповсюдженні християнства, — все це сприяло тому, що Київська Русь висунулася на провідні позиції в Європі й була шанована тогочасними найрозвинутішими країнами.
    Невпинний поступ України-Русі  шляхом політичного, суспільного,  економічного, культурного прогресу, подальший розвиток національної  державності та права перервали  й на десятиріччя загальмували  процеси роздробленості та розпаду. 

2.2.Суди  Галицько-Волинської держави  

      Розпад Київської Русі був закономірним результатом її економічного і політичного розвитку. Його причини корінилися у тогочасних виробничих та суспільних відносинах, які розвивалися на базі піднесення продуктивних сил у сільському господарстві й ремеслі. Замкнутий характер натурального господарства вів до зміцнення самостійності окремих князівств, а звідси і до зміни їхньої політичної орієнтації на відокремлення. Місцеві економічні інтереси продовжували прагнення до виходу з-під влади Великого князя. Роль політичного центру від Києва переходить на місця: таку роль починає відігравати головне місто того чи іншого удільного князівства. Його піднесення породжувало певну агресивність по відношенню до сусідів. Втрата державної єдності об’єктивно вела до князівських міжусобиць. Кожний з місцевих князів прагнув до розширення своїх володінь і здобуття титулу Великого князя(32,201).
    У середині XII ст. Київська Русь розпалася на князівства: Київське, Галицьке, Волинське, Смоленське, Переяславське, Володимиро-Суздальське тощо Між Галицькою та Волинською землями завжди існували добросусідські відносини, що проявлялося, перш за все, в господарських зв’язках. Ці фактори, а також необхідність спільного протистояння агресії з боку Угорщини та Польщі створили передумови для об’єднання сусідніх земель в єдине князівство.
     Як наслідок, на заході України з’явилася сильна політична організація — Галицьке-Волинське князівство, яке майже на сто років продовжило традиції русько-української державності(25,200).
     Судові функції в Галицько-Волинській землі не були відмежовані від адміністративних. Вищими судовими інстанціями були князь та Боярська рада. На місцях судові функції виконували воєводи, волостелі, намісники. Право суду мали також чини центрального та місцевого управління. Поступово право суду над залежними селянами набувають великі землевласники. Існував і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалась церковними уставами Ярослава та Володимира Мономаха. Церковному суду були підсудні шлюбно-сімейні та деякі майнові справи.
      Процес носив змагальний характер і мав ті ж елементи, що і в Київській Русі. Важливою частиною державної системи Галицько-Волинського князівства було військо. Перш за все, воно використовувалося для боротьби з зовнішніми агресорами. Протягом всього часу існування українська держава мусила вести постійні війни з близькими сусідами: Польщею, Угорщиною, Литвою. Іноді військо використовувалося для придушення внутрішніх виступів невдоволеної частини населення. Ця функція князівської влади здійснювалася при допомозі дружини і боярських загонів. На заклик князя бояри повинні були з’являтись на чолі своїх загонів. Деякі з князів користувалися послугами загонів іноземних найманців.
      Під час війни з зовнішнім ворогом широко використовувалося народне ополчення. Намагаючись послабити залежність від боярства при формуванні війська, Данило Галицький в середині 40-х років XIII ст. створив регулярну піхоту (“пішці”) та переозброїв кінноту. До складу регулярної піхоти, а, мабуть, і кінноти Галицько-Волинського князівства входили середні та дрібні бояри, які мали умовні земельні володіння, та селяни, що сиділи на цих землях. До складу “пішців” могли входити і міщани. Як правило, військо очолював сам князь, а також воєвода, який призначався князем і був йому підлеглий. Під час військових дій князь міг збирати військову раду. Важко навіть приблизно встановити кількість князівських воїнів. Так, печатник Курило привів Данилові в 1241 р. 3000чол. піхоти та 300 одиниць кінноти(18,199).
   Джерелами права в Галицько- Волинському князівстві були звичаї, Руська правда, князівське законодавство, магдебурзьке право, церковне право. Зазначимо тільки, що застосування норм Руської правди в Галицько-Волинському князівстві не мало яскраво виражених відмінностей. Руська правда не втратила свого значення з розпадом України-Русі.
     Період розпаду був закономірним етапом розвитку України-Русі XII — XIVст. Це привело до утворення окремих держав. Проте в другій половині XIII— XIVст. посилюються сили централізації, носіями яких було середнє та дрібне боярство, а також міське населення. З розпадом України-Русі та занепадом Київського князівства традиції українського державотворення не перервалися. Вони проявилися у піднесенні Галицька-Волинської держави, де влада Великого князя посилюється в постійній боротьбі проти впливового місцевого боярства(17,178). Роль Галицька-Волинського князівства в розвитку української державності важко переоцінити. Князівство охоплювало до 90 відсотків української території, охороняло український народ від поневолення та асиміляції з боку Польщі. Протягом другої половини ХНІ— першої третини XIV ст. Галицько-Волинське князівство досягла значного рівня політичного розвитку. Його залежність від Орди була меншою, ніж князівств Північно-Східної Русі. Проте відносна слабкість сил централізації, припинення князівської династії, віроломна політика Орди та деяких північно-східних володарів призвели до того, що князівство стало об’єктом агресії з боку сусідніх держав — Польщі, Угорщини та Литви, які перетворилися в цей нас на сильні, централізовані держави. Зрештою, у 40— 60-хроках XIVcm. політична роз’єднані землі України підпали під владу Польського королівства і Великого князівства Литовського. Однак і в межах Литовської держави довгий час зберігалася автономія Волині та Київської землі.
2.3.   Литовсько-руська держава
 
      З розколу Галицьке-Волинської  землі скористалася Польща, яка в першій половині XIV ст. розпочала наступ на південно-західні українські землі. Але водночас, за князя Гедиміна (1316—1341), зміцніла Литовська держава. Вся середина XIV ст. пройшла під знаком польсько-литовських суперечок та воєн за Галицько-Волинську землю. Активну участь в них брала Угорщина. За перемир’ям 1352р. Галичина залишалася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля — під владою Литви. В 1366 році Польща та Литовська держава уклали нове перемир’я, за яким до Польщі відійшли Холм і Белз. З 1370 по 1386 рік Галичиною володіла Угорщина. В 1387 році, за короля Ягайла, Галичина остаточно була приєднана до Польщі.
          В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров’я. Золота Орда фактично розпалася на кілька улусів. У1355— 1356 роках литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину, а в 1362 році захопив Київ і всю Київську землю. Влітку 1362 року військо Ольгерда розгромило загони кількох татарських ханів. До Литви остаточно відійшли Київщина та Поділля.
    До кінця XIV ст. суд Великого князівства Литовського був подібний до суду Київської Русі. Вся повнота судової влади належала князю. Окремо існував церковний суд. Свої суди мали міські та сільські громади (6,2007).
В результаті еволюційного розвитку державно-правових інститутів на кінець XIV ст. склалася така система судів.
1.  Великокнязівський — суд з необмеженою компетенцією. Йому були підсудні всі справи. Через велику кількість справ князь створював комісарські, асесорські, маршалкові суди, які допомагали йому, але постійними не були.
2. Територіальні суди (обласні, суди державця-намісника). Намісники, пізніше — старости та воєводи, очолювати обласні суди. Нижче стояли суди державця-намісника. Для цих судів вищою інстанцією був суд воєводи.
3.  Одноособові  суди магнатів та шляхти над  селянством — це домініальні. їхня діяльність регламентувалася Судебником Казимира 1468 року.
4. У  громадах (общинах) діяли найдавніші  за часом громадські, або копт, суди. “Копа” — це гурт. Якщо на території громади здійснювався злочин, члени громади повинні були зробити все, шоб знайти злочинця (“гнати слід”). Група сусідів мала назву “гаряча копа”. До її обов’язків відносилось проведення перших слідчих дій: обшуків, опитувань потерпілих та свідків. Після того як “гаряча копа” закінчувала попереднє слідство, збиралась “велика копа” всіх мужів копного округу, в який входила волость або декілька волостей. На “великій копі” проводилось судове слідство і виносилось рішення. Якщо “велика копа” виносила злочинцю смертний вирок, то для приведення його у виконання збиралась “завита копа” — два-три члени громади, на яких покладалися функції ката.
     Копне судочинство поєднувало в одному органі слідчі, судові та виконавчі дії, і це було характерним для нього. Рішення копних судів, як правило, оскарженню не підлягали і приводились у виконання негайно. Це поширювалось і на вироки з смертною карою.
      Спочатку до юрисдикції копного суду належало все населення копного округу. З часом шляхта звільнила себе від його підсудності, і він перетворився в суд виключно над селянами (21,159).
     У середині XVI ст. проводиться реформа судової системи. На Бєльському сеймі 1564 року під натиском шляхти магнати зреклися своїх привілеїв в справі судочинства, внаслідок чого Великий князь заснував земські та гродські (замкові) суди. Цю систему доповнили так звані підкоморські суди, введені II Статутом у 1566 році.
    Земські суди були створені в усіх повітах. Вони складалися з судді, підсудка та писаря, обирались шляхтою і затверджувалися Великим князем. Збирались ці суди тричі на рік, їхні сесії продовжувались по два тижні. Підсудності земських судів підлягала шляхта в усіх справах, крім значних кримінальних (вбивство, підпал, розбій тощо). Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя.
     Гродські або замкові суди були одноособовими, судив тут намісник, староста або воєвода. Якщо земські суди розглядали, головним чином, цивільні справи, то гродські — тільки справи карні. Вони судили шляхту, міщан та селян, які звинувачувались у важких кримінальних злочинах.
Апеляції  на вироки гродських судів могли  бути принесені Великому князю.
     Підкоморські суди розглядали суперечки про землю, це були суди у справах земельних розмежувань. Такий суд був одноособовим. Судив підкоморний, призначений Великим князем для кожного повіту. Заступником підкоморного судді був коморник.
      У державних судах важливе місце займав возний, який викликав на суд сторони, був виконавцем вироків, при свідках вручав позови на суд або “прибивав їх на двері”.
     У Статуті 1529 року була вперше проведена норма, яка регулювала участь у суді адвокатів (прокураторів). У цій іпостасі міг бути шляхтич, який мав нерухоме майно і знав місцеве право.
Загальна  територіальна підсудність справ  визначалась у відповідності із звичаєвим правом: за місцем проживання відповідача в цивільних справах і місцем, де вчинився злочин, — у кримінальних.
    Суд, який отримував скаргу, посилав повістку звинувачуваному з зазначенням часу явки в суд. За І Статутом, якщо викликаний в суд не з’являвся, судове рішення могло статись без його участі. За II Статутом заочне рішення могло бути винесене тільки після трикратної неявки звинувачуваного. За неявку без поважних причин сплачувався штраф (“вина за нестаннє”) (10,301).
        Вже в II Статуті проявляються елементи слідчого (інквізиційного) процесу. Наприклад, у деяких випадках Статут рекомендує владі не чекати скарги потерпілого, а самій розпочинати слідство та притягати до відповідальності.
      Серед судових доказів на першому місці стояло власне зізнання. Для того, щоб його добути, застосовували тортури. Якщо підданий тортурам не признавався, звинувачувач сплачував штраф (“навязку на мукі”), а якщо помирав під тортурами — то головщину (штраф родичам). Важливе місце займали речові докази. Суди також спирались на свідчення “добрих людей”, письмові докази і присягу. “Добрі люди” були свідками доброї чи лихої слави звинувачуваного, подібно послухам у Руській правді, або свідками фактів.
       Велике значення мала характеристика звинувачуваного з боку “добрих людей”. Негативна характеристика вела до винесення смертного вироку.
За II Статутом свідками могли бути тільки християни. Свідків опитували під присягою. Судочинство велось староруською, а пізніше — польською(23,32-33).
Головними джерелами права в українських землях Литовсько-Руської держави були: звичаєве право, Руська правда, великокнязівське законодавство (привілеї: обласні, земські, міські), Судебник Казимира IV 1468 року, статути, магдебурзьке право.
    Протягом другої половини XIV— першої половини XVI ст. на українс
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.