На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Головний фактор, який визначає напрямки полтики США в рзних регонах Азї у XX-XXI столттях, - вдчуття незаперечної могутност та вдсутнсть конкурента. Свтоглядн основи проритети полтики США в Азї. Вдносини Америки з Токо, Тайваню, Японєю.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Междун. отношения. Добавлен: 21.01.2011. Сдан: 2011. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


116
1



Політика США в Азійському регіоні


План

1. Азійський вектор зовнішньої політики США. Фактори впливу на формування американської політики в Азії
2. Конфліктно-проблемні питання у стосунках США і КНР: історія і сучасність
3. Американо-японські відносини
4. Політика Вашингтона щодо Індії і Пакистану
1. Азійський вектор зовнішньої політики США. Фактори впливу на формування американської політики в Азії

Головним фактором, який визначає напрямки політики США в різних регіонах Азії на рубежі XX - початку XXI століття, є відчуття незаперечної могутності та відсутність конкурента. Традиційний суперник часів «холодної війни» (СРСР) зник, Свропейський Союз не має амбіцій, ні сил для активної політики в Азії. Натомість США мобілізувались й активізувались після терактів 11 вересня 2001 року: домоглись легкої перемоги у війни у Перській затоці на початку 1990-х років, бомбардування Сербії також не зустріло серйозної протидії у світі, до того ж під час операції на Балканах США не втратили жодної людини. Економіка країни наприкінці 1990-х років стрімко зростала, біржеві індекси били всі рекорди. США досягли апогею своєї могутності.
Іншим формуючим фактором політики США як у світі, так і Азії, стало усвідомлення ними своєї вразливості. Провідну роль у цьому зіграли терористичні атаки на американські міста у 2001 році. Технологічна революція у поширенні інформації і у комунікаціях, а також глобальна тенденція приватизації цих сфер перерозподілила ролі у світовій політиці - від великих до більш менших країн і від держави до приватних осіб. Цей перерозподіл можливостей впливу на міжнародну політику торкнувся у першу чергу невеликих держав, неурядових організацій (НУО), а інколи і приватних осіб наносити шкоду великим державам і всій системі міжнародної безпеки. У світовій політиці розвивається явище, яке можна назвати «приватизацією права на застосування сили», або, за висловом Дж.Ная, «приватизація війни».
Третім фактором стало відчуття американцями своєї винятковості і, як це не парадоксально, самотності у світі. ООН є все менш ефективною організацією і є затісною для єдиної наддержави. Союзники в Свропі і Азії мало що можуть запропонувати у якості допомоги військово-політичній машині США. До того ж їхнє бачення сучасного світопорядку розходиться з американським. Нові регіональні держави поки що не виглядають в очах США рівними та гідними партнерами.
Четвертим фактором, який впливає на формування зовнішньополітичної діяльності США в Азії, є інтенсивна ідеологізація їхньої зовнішньої політики. Йдеться про американський месіанізм, який фактично з'явився з часу появи США на міжнародній арені, він мав місце під час «холодної війни» і особливо набрав сили з початком 1990-х років. З приходом до влади Б.Клінтона американці остаточно утвердились в тому, що розповсюдження ідеалів свободи і демократії у світі - найкращий гарантія захисту різноаспектних американських інтересів, у тому числі і інтересів національної безпеки.
Необхідно виділити ще один фактор, який дав адміністрації Буша більшу свободу у визначенні американської зовнішньої політики. Йдеться про втрату пересічними американцями наприкінці 1990-х років інтересу до зовнішньополітичної проблематики. Про це свідчать опитування громадської думки. Прикладом цього твердження може слугувати і те, що упродовж 1990- 2000 років провідні американські телекомпанії на дві третини скоротили свою кореспондентську мережу за кордоном. Інша тенденція, яка окреслилась в американському суспільстві, стосується його зростаючої зверхності. Все більше американців мають непохитну впевненість у всемогутності і невразливості своєї країни і тому, з їхньої точки зору, співпраця з іншими країнами не є вкрай важливою.
Світоглядні основи і пріоритети політики США в Азії. Американське бачення сучасного світу значною мірою базується на теоретичних концепціях світової конфліктності (так звані алармістські концепції), яка наступила після завершення «холодної війни», висунутими американськими експертами, політологами і соціологами. Найбільш впливові моделі конфліктності були розроблені такими відомими вченими, як Ф. Фукуяма, С. Хантінгтон, Т.Фрідмен, П.Кеннеді, Р.Каплан та іншими.
Ф.Фукуяма у своїй теорії «кінця історії» вважає, що з розпадом СРСР завершився один період історії, для якого було характерним існування тоталітарних держав, і розпочався новий, політичною вершиною якого є перехід держав до ліберально-демократичного устрою, характерного для країн сучасного Заходу. Джерелом конфліктності у нову епоху, за Фукуямою, буде протистояння «історичних» країн (ті, які ще йдуть по шляху історичного розвитку) і «пості сторичних» (ліберальних демократій). Американський вчений вважає, що з переходом всіх країн до ліберальних демократій припиниться конфліктність у світі.
В основі концепції «зіткнення цивілізацій», запропонованій С.Хантінгтоном, лежить визнання того, що сучасний світ не є єдиним і універсальним, а, навпаки, складається з декількох чітко окреслених цивілізацій. Лінії, які розділяють ці цивілізації, є, за С. Хантінгтоном, основними лініями конфліктів.
За Т.Фрідменом, основне джерело конфліктності у сучасному світі полягає у зіткненні інтересів тих країн, які скористались плодами глобалізації, і тими, які залишились на узбіччі сучасного технологічного розвитку. Він вважає, що конфлікти будуть відбуватись між «швидким» (постіндустріальним) світом і «повільним» світом.
П.Кеннеді і Р.Каплан запропонували теорію анархії, яка незабаром, на їхню думку, може охопити чимало країн Півдня, де існують неефективні державні моделі і відсутні умови для економічного розвитку. На їхню думку, основна лінія розколу сучасного світу проходить між бідним Півднем, який до того ж втрачає керованість, і багатою і самовдоволеною Північчю («золотим мільярдом»).
США, виходячи з цих теорій, вважають, що конфліктний потенціал Азії зростатиме і їм необхідно бути готовими до розв'язання найрізноманітніших проблем, незважаючи на те, що Азійський континент віддалений від американського.
Взагалі американці сповідують манихейське розуміння природи формування міжнародних відносин, тобто як результату протистояння двох абсолютів - сил зла і добра (Р.Рейган - СРСР-«імперія зла»; Дж.Буш- молодший - «вісь зла» (Ірак, Іран, Північна Корея).Так само на протязі десятиріч у США існує дві школи вивчення міжнародних відносин. Одна із них ліберальна, яка постулює систему міжнародних відносин як похідну від внутрішнього устрою держави. Яскравим прикладом цього підходу може слугувати вислів Б.Клінтона про те, що «демократії не воюють одна з одною» і звідси концепція його зовнішньополітичної діяльності « розширення і залучення до демократії».
Інша школа - реалістична, яка джерело міжнародної стабільності вбачає насамперед у у балансі сил і легітимності гравців на міжнародній арені (прикладом може слугувати зовнішня політика Ніксона-Кіссінджера).
На ставленні США до азійських країн типу Ірану позначається неприйняття ними «нецивілізованої», як вважають американці, поведінки таких країн, які не дотримуються загальноприйнятих правил гри. Головне, що викликає відторгнення з боку США, це девіантна поведінка країн, які попали до категорії «проблемних». В одному випадку це може бути побудова ісламської держави в Ірані, в іншому - спроби Іраку змінити нафтовий статус-кво у Перській затоці. Типова реакція США на такі випадки зводилась до того, що поведінки таких держав повинна бути змінена і повернена у русло «загальноприйнятої», тобто прийнятної для США, практики.
У списку зовнішньополітичних пріоритетів США Азія займає друге місце після Європи, випередивши таким чином і Латинську Америку і Африку. Щоправда, термін «Азія» американці тлумачать по - своєму, їхнє бачення різниться від класичного географічного поділу. Під «Азією» американські політики розуміють насамперед Північно-Східну Азію, в центрі якої лежить американо-японський союз, американо-китайські відносини і конфлікт довкола Тайваню. До Близького Сходу США залучають не тільки власне Близький Схід, але й частину Середнього Сходу (Іран, Афганістан), частину Південної Азії (Пакистан) і частину Африки (Магриб, Судан). Центральна Азія, на їхню думку, включає не тільки колишню радянську Середню Азію, але і Монголію. Скажімо Перську затоку американці, як правило, виділяють в окремий геополітичний регіон зі своєю проблематикою. Південна Азія традиційно володіє порівняно нижчим пріоритетом в американській політиці на азійському напрямку. Але сьогодні цей регіон привертає більш активну увагу США з трьох причин: через протистояння Індії та Пакистану і наявність у ньому ядерного фактору; через використання Пакистану як союзника у боротьбі проти талібів в Афганістані і пошуку Усами бен Ладена; через активізацію співпраці з Індією як одного із важливих союзників.
Регіональні пріоритети американської зовнішньої політики в Азії час від часу змінюються. Так, у 1990-х роках найважливішою для США була тайванська проблема; після ядерних випробувань в Індії і Пакистані у 1998 році цей регіон на деякий час став головним для США. Інший приклад. Після початку війни проти Іраку у 2003 році, розгортання партизанської війни та критики Білого дому проблема ядерної програми КНДР відійшла на другий план.
Проте всі напрямки американської політики в Азії необхідно розглядати комплексно, оскільки Штати застосовують єдину стратегію. У період діяльності першої адміністрації Буша ця стратегія називалась як «стримування проблемних країн», пізніше вона була розширена і поглиблена і стала базуватись на ідеях розповсюдження в Азії свободи і демократії.
«Проблемні країни»- термін, запроваджений адміністрацією Буша у 2001-2002 роках для визначення країн «третього світу», які своїми діями або бездіяльністю створюють загрозу безпеці глобальним інтересам США. До «проблемних» відносяться як країни з репресивними режимами, які проводять антиамериканську політику і прагнуть отримати доступ до зброї масового знищення, насамперед ядерної, так і «країни-банкроти», які втратили керованість через розвал державного апарату чи громадянських війн, в деяких випадках і нові ядерні держави, особливо ті, що втягнуті в регіональні конфлікти і де існує можливість застосування ядерної зброї. Саме така ситуація неодноразово виникала в Південній Азії між новими регіональними державами.
Відносини США - КНР: боротьба за лідерство. Обговорення китайського фактору і проблеми інтеграції КНР у планетарну систему відносин як гравця глобального чи регіонального масштабу -- важлива складова світової сучасної дискусії щодо лідерства. Наукова спільнота розділилася на прихильників однополярного світу і багатополярного ( мається на увазі, якщо не зараз світ багатополярний, то у майбутньому він таким стане). Мало хто сьогодні заперечує домінуючу роль США, як і їхній наддержавний статус. Враховуючи наявність нині єдиної наддержави, є всі підстави стверджувати , що на даному етапі існую якась перехідна система міжнародних відносин, яку можна умовно назвати «несиметричною багатополярністю», «плюралістичною монополярністю». Рано чи пізно повинно відбутися «вирівнювання» системи з урахуванням бурхливого, передовсім економічного, розвитку АТР і нового етапу розвитку Європи.
Китай не вписується в ієрархію монополярності сучасних міжнародних відносин і навряд чи погодиться на роль другого плану, придатка чи, тим більше, сателіта групи найрозвиненіших країн світу. Китай має всі параметри, які характерні для лідера: територія, населення, вигідне географічне розташування, ядерний статус, обсяг ВВП у 2004 році становив 7,2 трлн. дол., що відповідало приблизно 5600 дол. на душу населення (для порівняння: США - 11,7 трлн. дол.. і 40600 дол. відповідно). За доходами на душу населення Китай перебуває приблизно на 100 місці. Його вплив на світову фінансову і валютну систему залишається відносно обмеженим.
Нинішні відносини США і КНР, тобто на початку XXI століття, все більше сприймаються як головні системоутворюючі елементи перехідної системи м/в і як такі, які мають найпотужніший вплив на динаміку міжнародних відносин. Це стосується практично всіх вимірів цих відносин - геостратегічного, військово-силового, політичного, економічного, культурно- цивілізаційного, ресурсно-екологічного тощо.
Варто нагадати пріоритети зовнішньої політики КНР, які зводяться до наступного: мир і розвиток, відмова від використання сили у розв'язанні міжнародних конфліктів, не втручання у внутрішні справи інших держав, оборонний характер китайської військової стратегії, зобов'язання першими не застосовувати ядерну зброю, підтримання статусу зон, вільних від ядерної зброї, відмова від розміщення своїх збройних сил на іноземній території. Разом з тим, необхідно враховувати амбіційний характер китайської програми розвитку і модернізації, а також підхід Китаю до використання сили, спрямований скоріше на превентивний удар, аніж на пасивну оборону.
Корені сучасних американо-китайських відносин відносять до давніх часів: перший двосторонні договір було підписано у 1844 році. Точкою відліку сучасних відносин можна вважати 1972 рік - втаємничений візит Р.Ніксона до Пекіна («шок Ніксона»). З того часу і до 1979 року підтримувались міждержавні відносини без формального дипломатичного визнання. У 1979 році ці відносини стали і дипломатичними. Період з 1979 по 1989 роки прийнято називати «золотим десятиріччям» чи «медовим періодом» у відносинах США і КНР. Нагадаю, що Китай був тоді найбільше стурбований небезпекою з боку СРСР, і не заперечував жодних позицій США у регіоні. Це було закріплено у Шанхайському комюніке, підписаному Мао Цзедуном і Ніксоном у лютому 1972 року. Китай запевнив тоді, що не вдаватиметься до дій, які дестабілізують ситуацію в Індокитаї, фактично погодився з присутністю американських військ у регіоні. Так само США і КНР домовились « спільно протидіяти спробам будь-якої держави встановити світове панування». Скоріше всього «медовий період» у стосунках США і КНР - це міф. Прикладом може стати одномісячна китайсько-в'єтнамська війна (17 лютого - 17 березня 1979 року).США не підтримали Китай і навіть зажадали виведення в'єтнамських військ з
Камбоджі, а китайських з В'єтнаму. Треба пригадати реакцію США на події у квітні 1989 року на головній площі китайської столиці Тяньаньмень (розстріл студентів, які вимагали лібералізації політичної системи): Штати призупинили політичний діалог і виплату кредиту на суму в 1,3 млрд.. дол.
Загалом для американо-китайських відносин другої половини XX століття характерна «рвана» динаміка розвитку двосторонніх відносин переважно за схемою «від максимум до мінімуму» чи «вперед - назад».
Після завершення холодної війни і руйнації тристоронньої конфігурації СРСР-США-КНР Сполученим Штатам довелося проаналізувати свою стратегію в цьому регіоні. Тодішні американські адміністрації не могли дати однозначної відповіді на питання:»Що представляє собою сучасний Китай і що очікувати від його бурхливого розвитку?». Звідси відсутність єдиної лінії поведінки щодо Китаю. У різних джерелах КНР називали країною «дружньою для США», «вірогідним стратегічним партнером США», «потенційним противником», «можливим стратегічним суперником».
У 1992 році Пентагоном було підготовлено для слухання у конгресі чотири доповіді, одна з яких «Стратегічні орієнтири для Азійсько- Тихоокеанського регіону». В ній зазначалось, що уже упродовж двох століть інтереси США в Азії залишаються незмінними: економічний доступ до регіону, свобода мореплавства, недопущення появи в Азії держави-гегемона чи коаліції таких держав. Загалом можна констатувати, що урядування демократичного уряду Б.Клінтона американські стратегічні настанови в АТР на початку 1990-х років суттєво не змінились. США зберігали в АТР свою військову структуру і військові союзи з п'ятьма державами (Японія, Республіка Корея, Австралія, Філіппіни і Таїланд), як, за висловом пентагонівських очільників, є становим хребтом американської регіональної стратегії безпеки і головним елементом стабільності в АТР.
Нагадаю, що Тихоокеанське командування є одним з найбільших у США. Зона його відповідальності тягнеться від американського західного узбережжя до східного узбережжя Африки площею понад 1699 млн. кв.км. У розпорядженні цього командування перебуває 300 тис. вояків, з яких 100 тис. - війська передової присутності, чотири повітряні армії, два оперативних флоти, одна сухопутна армія, понад 800 бойових літаків, 320 гармат і мінометів, до 150 танків, 100 бойових кораблів, включаючи 6 авіаносців.
З приходом до влади республіканців на чолі з Дж.Бушем-молодшим окреслились нові підходи до військової стратегії в АТР. Головна причина і водночас звідси головна тенденція - зростання значення китайського фактору у військово-політичній стратегії США в регіоні. Але під час першої каденції Дж.Буша-молодшого прихильники силових варіантів щодо КНР залишались у тіні. Причини цього: 1. на перше місце висунулась боротьба проти міжнародного тероризму, яку очолив Вашингтон і який потребував підтримки Пекіна цій боротьбі; 2.Китай став третім за обсягом торговельним партнером США, відтіснивши з цього місця Японію; 3. побутувала думка про значне відставання Китаю від США як у військовому, так і економічному плані. Експерти переконували, що китайські збройні сили відстають від штатівських принаймні на 20 років. Водночас ще на початку 2001 року на засіданні Об'єднаного комітету начальників штабів ЗС США Китай вперше був офіційно віднесений до категорії «вірогідних противників.»
Проте з початком другої каденції Дж.Буша посилюється антикитайська риторика у виступах цивільних та військових чільників США. 16 лютого 2005 року директор ЦРУ П.Гровс заявив, шо «зростаючі військові можливості Китаю представляють загрозу американським ЗС в регіоні.» Цього ж року поставили під сумнів тезу про значне військове відставання Китаю від США. Почали говорити про недоліки і промахи американської розвідки, яка «проґавила» низку моментів щодо КНР: по-перше, розробку Китаєм нової крилатої ракети великої дальності; 2. спуск з трапів нових бойових кораблів; 3. будівництво нового підводного човна; 4.розробку нової високоточної зброї, включаючи ракети класу «повітря-земля» з вдосконаленою боєголовкою; 5. що Китай врахував досвід останніх бойових кампаній на Балканах і у Ірані і усвідомив, як багато важить від розвитку ВМС, тобто від здатності авіаносної групи морського базування вийти на ударну позицію ( як у Іраку) і випустити ракети по цілях у глибині країни;
6. щоКитай попереджає про можливість ним застосування ядерної зброї проти США, якщо вони втрутяться в їхній внутрішній конфлікт з Тайванем;
7. За свідченням експертів Пентагону, у військових колах Китаю різко негативно поставились до агресії США в Іраку, яка продемонструвала беззастережну перевагу Америки у військово-технологічному плані. Ефективні безконтактні бойові дії США під час операції «Буря у пустелі», які можна назвати «революцією у воєнній сфері», стимулювали внутрішні дебати в Народно-визвольній армії Китаю про наслідки «революції у воєнній справі» (нинішня китайська армія за структурою, технічною оснащеністю і доктринальними принципами нагадує розгромлену саддамівську армію). Керівництвом КНР визначено заходи: необхідність якісного підвищення управління, контролю, комунікації, комп'ютеризації, отримання надійних розвідданих, розвиток засобів і можливостей ведення інформаційної війни, вдосконалення засобів ПРО, високоточної зброї і воєнної логістики. Не дивно, що витрати на армію у КНР зросли майже у шість разів за період 2000 по 2006 рік - з 14 млрд. до 81 млрд. дол..
Так само необхідно наголосити, що США не налаштовані апріорі на конфронтацію з Китаєм. Багато залежатиме, на думку американців, від самих китайців, якщо вони прозоро пояснюватимуть необхідність нарощування своєї військової потуги, витрати, доктрини, мету військових навчань тощо.
Разом з тим, американське керівництво поводиться досить обережно стосовно Китаю, не допускаючи прямого чи побічного зіткнення інтересів. І США і Китай прекрасно розуміють ціну військового конфлікту між ними. Серед причин цього можна назвати наявність у Китаю ядерної зброї, значної сухопутної армії (понад 1 млн. осіб). Рівень політичного впливу Китаю на світовій арені надто малий, щоб він спеціально загострював стосунки з такою державою, як США.
Але найважливіше у такій поведінці США щодо КНР полягає насамперед в економічних інтересах. США не можуть пожертвувати таким економічним партнером заради збереження всіх своїх політичних інтересів. У 2001 році товарообіг між обома країнами становив 116 млрд. дол., прямі американські інвестиції в Китай на цей же рік дорівнюють 26 млрд. дол.; на початок 1990-х років Китай стабільно 4-е місце серед експортерів товарів в США. Імпорт США з КНР в 1999 році становив 75 млрд. дол.., а експорт з США в Китай - 15 млрд.дол., тобто США мав дефіцит у торгівлі з КНР у 60 млрд. дол.. На Китай припадає 7,8% американського імпорту і понад 2% експорту. Незважаючи на ці цифри, все ж Китай є одним з найбільших експортних ринків США, який до того ж має тенденцію до розширення. Безперечно, у сфері торгівлі у США і КНР існують проблеми. Так, американську керівництво звинувачує Китай в демпінговій політиці. Штати втрачають робочі місця для американців у результаті напливу дешевого китайського імпорту. Незважаючи на це, у 2000 році в США після тривалих суперечок був все-таки прийнятий закон про надання Китаю режиму нормальних торговельних відносин.
Нині, у 2010 році, знову прогнозують повномасштабну торговельну війну США і КНР. Америка звинувачує Піднебесну, що та штучно занижує вартість своєї національної валюти - юаня, щоб таким нехитрим способом сприяти власним експортерам (лише у червні 2007 року американський торговельний дефіцит з Китаєм становив майже 27 млрд. дол.). Китай не залишається у боргу і погрожує Вашингтону: якщо він запровадить санкції, щоб Пекін підняв вартість юаня, то Китай почне розпродажу американських державних боргових зобов'язань. Погрози Пекіна китайські ЗМІ вже охрестили «китайським ядерним варіантом», а Вашингтоні - «борговим тероризмом». Річ у тому, що станом на березнь 2010 рік Китай володіє валютними резервами у розмірі понад 2 трлн.дол. США і майже 1 трлн. дол. - у вигляді американських державних боргових зобов'язань ( нагадаємо, що загальні боргові зобов'язання американської економіки з урахуванням корпоративних боргів становить 31 трлн. дол. або 230% ВВП; державний борг США станом на березень 2009 року дорівнював 11 трлн. дол. або 77% ВВП).
Якщо китайці реалізують свою погрозу і швидко розпродадуть фінансові зобов'язання Америки, то долар, який і нині перебуває на спаді, перетвориться на зовсім безвартісну валюту. Щоправда, подібні дії Китаю маловірогідні, оскільки наслідки будуть несприятливими для нього: 1. економічна криза у США загальмує продаж китайських товарів на американському ринку; 2. падіння долара зменшить вартість американських зобов'язань, якими володіють китайці.
Сподівання, що фінансово-економічна криза 2008-2009 років сповільнить темпи розвитку КНР не справдились. Більше того, ця криза дала Пекіну новий шанс. Річ у тім, що під час кризи країни світу продемонстрували неспроможність діяти спільно у подоланні спільних загроз, котрі, як у випадку з фінансовою кризою, позначилися на чималій частині всього людства. Китай, де проживає його шоста частина, вирішив діяти самостійно, вважаючи, що чекати, коли за ним підтягнуться інші, означає загибель для країни. У міру поглиблення кризи, китайська влада чіткіше почала усвідомлювати площини, у яких містяться національні інтереси країни, і напрями, з яких виходять або потенційно можуть виходити загрози. Так, орієнтований на експорт китайський виробничий сектор виввився найбільш незахищеним перед кризовими явищами через падіння світового споживання , насамперед у США. В цих умовах китайці за короткий термін переорієнтували частину свого експорту на нові ринки, а надлишки т овару, що не пішов за кордон, спрямували на внутрішній ринок. Цим розв'язали проблему стимулювання внутрішнього споживання з метою збереження високих темпів економічного зростання.
Водночас значні фінансові стимули з підтримання економіки в умовах кризи були реалізовні у Китаї через конкретні проекти підтримки й розвитку реального сектору економіки, великі проекти в інфраструктурному будівництві, тоді як, наприклад, в Європі і США набагато більші суми витрачали на позички фінансовому сектору. У 2010 році КНР продовжить політику стимулювання і навіть розширить її за рахунок соціальних програм, інвестицій в науку та інновації.
КНР також відмовилася під час кризи від зовнішніх запозичень, як це робить решта світу. Більше того, беручи участь у 2009 році в засіданні «великої двадцятки», китайське керівництво погодився допомогти світовій економіці вийти з кризи. Китай був готовий надати МВФ 100 млрд. дол. взамін на підвищення своєї ролі та інших країн, що розвиваються, в ухваленні рішень щодо глобальних економічних питань. Ця пропозиція не була прийнята. У результаті суму внеску в антикризовий резерв МВФ було зменшено Пекіном удвічі.
Китай у другій половині 2009 року застосував нову тактику та особливо активізував проникнення свого капіталу на ринки Європи, Америки, країн Азії й Африки, скуповуючи стратегічно важливі або перспективні для розвитку для самого Китаю підприємства - гірничодобувні і високотехнологічні.
Стисло результат першого року боротьби з кризою в Китаї можна охарактеризувати такими фактами. Зростання ВВП - 8,7 % у 2009 році. За розмірами номінального ВВП Китай вийшов на друге місце у світі після США. Випередивши Німеччину, він став найбільшим у світі експортером своїх товарів.
Водночас Китай хотів би також конвертувати ці свої реальні економічні успіхи в інші сфери - це і військова могутність, науковий потенціал, політичні дивіденди і міжнародний престиж. До того ж всередині країни формується громадська думка, щоб їхня країна перестала позиціонувти себе слабкою і показа світову свою реальну силі та міць. 80% опитаних китайців прагнуть, щоб Китай став супердержавою із сильною армією. Виразниками цих ідей стали, серед іншого, військові. Прикладом може слугувати одна з робіт під ємкою назвою «Китайська мрія», написана полковником Лю Мінфу.
«Стати глобальним лідером - це одвічна мрія Китаю. Щоб цього домогттися, потрібно мати найпотужнішу економіку у світі, доповнену відповідною військовою міццю», - пише він. На думку цього китайського полковника, потрібно буде 90 років, щоб Китай став безаперечним світовим лідером, випередивши США за ВВП у найближчі 30 років, за військовою міццю - за 60, за середньодушовим доходом - до кінця століття: « У XXI столітті настала черга для Китаю стати світовим лідером».
Перед Сполученими Штатами постало питання, наскільки така тісна інтеграція з Китаєм відповідає інтересам і національній безпеці країни. Своїм візитом до Пекіна восени 2009 року Барак Обама прагнув продемонструвати певні успіхи його нової китайської політики. До того ж, Обама став першим американським лідером, який відвідав Китай у перший рік свого президенства. За підсумками візиту офіційні ЗМІ КНР писали: « Однополярний світ, яким США насолоджувалися після закінчення холодної війни, добіг кінця, а нова ера, коли Китаю і США доведеться дивитися в обличчя глобальним викликам разом, тільки починається».
У 2010 році Вашингтон вирішив перейти від оборони до наступу щодо Китаю. Барак Обама оголосив про бажання виконати стару обіцянку свого попередника: продати Тайваню американських озброєнь на 6,4 млрд. дол. Так само американський президент зустрівся з тибетським духовним лідером у вигнання Далай-ламою 14-м. Одночасно Вашингтон відновив масовану критику Пекіна за недотримання прав людини та утиски свободи слова. У конгресі США більш як сотня законодавців зажадали від адміністрації Барака апровадити санкції проти Пекіна та китайських товарів (передбачається 25% мито на весь імпорт). На думку американських експртів та політиків, курс китайського юанядо долара має бути як мінімум на 40% вищий, щоб у торгівлі зі США не накопичувалося від'ємне сальдо.
У цьому зв'язку несподіваною для США була тональність відповіді КНР, а саме, погроза заморозити військові контакти та запровадити санкції проти тих американських компаній, які братимуть участь у реалізації поставок зброї на Тайвань. Стало очевидним, що Китай не буде миритися з діями США, які суперечать китайським національним інтересам. Зараз у Вашингтоні чекають 15 квітня 2010 року: цього дня американський мінфін має оприлюднити доповідь, у якій Китай може бути оголошений «валютним маніпулятором». Ця заява може стати підставою для запровадження всіх перелічених вище санкцій.
Нова зустріч китайського та американського вищого крівництва повинна відбутися якраз 15 квітня 2010 року у Вашингтоні на міжнародному саміті з ядерної безпеки.
Заходи Китаю. Насамперед нагадаємо, що географічне становище Китаю справді є унікальним. Китай - це трансазійська величина, яка розташована у двох частинах Азії - Східній і Центральній. Водночас країна має вихід до океану і глибоко «занурена» у континентальну Євразію. Китай ніби нависає над півостровом Індо стан і Південно-Східною Азією. КНР має на суходолі кордон з 11 азійськими країнами, з Афганістаном (Середній Схід) і межує з євроазійською
Росією. Треба не забувати морське сусідство з Японією, Південною Кореєю, Тайванем, які є відомими економічними потугами Східної Азії та враховувати переважаючі військові й економічні позиції США в АТР, які, з одного боку, перешкоджають, а, з іншого, - стимулюють зростання зовнішньополітичного та економічного впливу КНР у цьому регіоні. Отже, цей напрям можна вважати пріоритетним у зовнішній політиці сучасного Китаю. Більше того, можна стверджувати, що Китай прагне утвердитись у ролі гегемона на регіональному рівні, як і, до речі, і глобальному.
Це підтверджується аналізом великих успіхів у напрямку посилення своїх позицій в АТР, яких КНР досягла від початку масштабних реформ. 1). Передовсім активний розвиток саме приморських провінцій КНР, які оголошені «вільними зонами», що без сумніву сприяє активізації зовнішньої політики Китаю на азійсько-тихоокеанському напрямку; 2). Країні вдалося мирним шляхом повернути до свого складу колишні європейські колонії:
Макао і Гонконг; 3). Вихід на новий рівень відносин з Японією, які передбачають тісну економічну співпрацю, яка розвивається попри наявні політичні складнощі у відносинах і наявність територіальних суперечок навколо островів Сенкаку; 4). Китай увійшов до числа тих країн, які беруть активні участь у розв'язанні північнокорейської ядерної проблеми і займає активну позицію у ході шестисторонніх міжнародних переговорів з цього приводу (окремі раунди переговорів відбуваються між представниками КНДР, Республіки Корея, США, КНР, Японія, Росія); 5). Китай розвиває активно відносини з країнами Південно-Східної Азіїб у листопаді 2001 року Китай і країни АСЕАН підписали договір про створення станом на 2010 рік (без Японії) зони вільної торгівлі, яка буде найбільшою у світі зоною вільної торгівлі, у якій промиватиме 1,7 млрд. осіб; 6). Китай продовжує модернізувати свої збройні сили і за визначенням американських експертів здатен щороку виробляти 10-12 нових міжконтинентальних балістичних ракет (ICBMS - Intercontinental missiles) і тисячі нових ракет переважно малого радіусу дії протягом найближчого десятиріччя; 7). Нарешті, у Китай вже упродовж двох десятиріч спостерігається бурхливе економічне зростання: щорічно ВВП збільшується на 8-10% ( у 2001 році цей показник склав понад 12%). На основі цих показників можна зробити висновок про те, що за збереження нинішніх темпів економічного росту, вже через 10-15 років ВВП Китаю може перевершити ВВП США.
Безперечно, заходи Китаю у протистоянні з США в АТР не є нині такими масштабними і комплексними, але мають висхідну тенденцію. Китайське керівництво розуміє також значення Малаккської протоки і морських комунікацій у Південно-Східній Азії для забезпечення своєї енергетичної і військової безпеки. Що для цього робиться з боку КНР? Передовсім можна простежити два напрямки у цьому контексті. Перший - це будівництво альтернативних транскордонних шляхів. Так за технічної й фінансової допомоги КНР будується глибоководний порт Гвадар у Пакистані зі спеціальним причалом, який прийматиме нафтоналивні танкери з
Близького Сходу. Прибуття вантажів до порту передбачається високогірним Каракумським шоссе. Інший шлях - передбачає зміцнення стосунків з країнами регіону у військовій сфері. Зокрема, КНР планує створити «нитку перлів», тобто мережу баз і взаємин з державами, розташованими на шляху доставки нафти з Близького Сходу до КНР. У контексті цієї стратегії зроблено: 1. будівництво бази у Гвадарі для обслуговування своїх ВМС; 2. встановлено засоби електронної розвідки для спостереження за Ормузькою протокою і Аравійським морем; 3. налагоджено тісні військові зв'язки з Мьянмою і будівництво тут військово-морської бази; 4. в листопаді 2003 року підписано угоду про військову співпрацю з Камбоджею: КНР поставлятиме зброю і надасть допомогу у військовому вишколі їхніх вояків.
У якості доказу прагнення утвердження Китаєм глобального впливу, як і пошуків альтернативних шляхів енергоносіїв, є його інтерес до прикаспійського регіону, який називають «геополітичним магнітом XXI століття». Китайці вдаються у цьому плані до образних визначень, говорячи, що хвіст китайського дракона дотягнувся вже до Каспійського моря, а його голова занурена у води Тихого океану і повернута у бік США. Значення Каспію визначається насамперед покладами нафти, які за своїм значенням займають друге місце після Перської затоки. Китайська провінція Сіньцзян (або Східний Туркестан) є своєрідною сполучною ланкою між Китаєм і Західним Туркестаном або прикаспійським регіоном. При цьому показово, що ці території ще за імператорського Китаю розглядались як важлива сфера міжнародних інтересів Піднебесної. Землі нинішнього Сіньцзяну і Тибету китайці називали 2ближнім західним краєм», а нинішній Казахстан і суміжні країни аж до Каспію - «дальнім західним краєм».
Російський дослідник О.Зотов вважає, що КНР, будучи зацікавленою у зміцнення своїх континентальних позицій уже «зарезервувала» Семиріччя (регіон Казахстану на схід від о.Балхаш) як сферу своїх безпосередніх життєво важливих інтересів. Нас правді КНР доклала значних зусиль аби за короткий час за умов зростаючих зовнішньополітичних загроз у цьому регіону з боку, насамперед, Афганістану, вивести свої відносини з Казахстаном, Киргизією, Таджикистаном на принципово новий рівень. За участю Китаю та Росії було сформовано так звану Шанхайську п'ятірку, а, згодом, після приєднання Узбекистану, і Шанхайський форум. Мета цих організацій - співпраця з проблем регіональної безпеки.
Політична присутність Китаю у колишній радянські частині центрально азійського регіону створює сприятливі умови для розв'язання питання безпосереднього доступу до енергоносіїв Прикаспію. Друга половина 1990-х років була позначена першими відповідними кроками. У 1997 році Китай викупив у Казахстану за 4,3 млрд. дол..60% актюбінських родовищ і стільки ж нафтових полів Узена за 1,3 млрд. дол.. Вважається, що резерв актюбінських нафтових родовищ становить 140 млн. тонн, а узенських - 200 млн. тонн. З 1997 року Китай почав інвестувати кошти на будівництво низки нафтопроводів: з Каспійського узбережжя через Казахстан довжиною 3 тис. км та вартістю проекту у 3.5 млрд.дол.; з Каспійського узбережжя через Іран довжиною 1000 км - вартість проекту 2 млрд. дол..; спільно з японською фірмою «Мітсубісі» розпочато реалізацію проекту прокладки нафтового і газового трубопроводу з району Каспію довжиною 6130 км і вартістю 34 млрд.дол.
Беручи до уваги велику зацікавленість Китаю у забезпеченні власної енергетичної безпеки, а також зростання китайської еміграції до центрально азійських країн можемо стверджувати, що зовнішньополітичні зусилля КНР у цьому регіоні будуть зростати.
Не забудемо, що безприкладний людський потенціал Китаю лише посилює його стратегічний потенціал. Людський потенціал Китаю є тим елементом «опорної міці», який навіть за умов порівняної зовнішньополітичної пасивності країни, являє собою серйозний виклик національній безпеці інших країн світу. Зважаючи на понад мільярдне населення (1,3 млрд.осіб), на комплекс геополітичного потенціалу та високий рівень само ідентифікації китайців, можна говорити про те, що «опорна міць»
Китаю не має аналогів і будь-яка із сучасних великих країн поступається йому в якісних характеристиках тих чи інших складових цього потенціалу, у тому числі і США. За даними Вашингтонського інституту народонаселення, чисельність населення Землі, яке на початку XX століття становило 1,6 млрд. осіб, сьогодні наближається до 6 млрд. Відповідно, сучасне населення Китаю є співставним з населенням людства на початку століття. Якщо Китай уже нині не зможе втримати режим дітонародження в умовах «одна родина - одна дитина», то цілком реальним може бути варіант, що до 2100 року більшість населення земної кулі будуть становити китайці. Наслідки цього сценарію можна передбачити вже зараз, коли китайська діаспора набуває все більшого впливу у низці країн Азії та Американського континенту.
Отже, Китай володіє такими різноаспектними потугами, які дають йому підстави і вагому мотивацію для визначення саме глобальних зовнішньополітичних орієнтирів. Ця мотивація має радше цивілізаційне, аніж модерне ідеологічне підґрунтя. Навіть за умов поступового стирання характерних рис комуністичної ідеології подаровані історією геополітичні переваги та своєрідний архетип величі країни у свідомості китайців відіграватимуть роль вічного двигуна глобальних зовнішньополітичних устремлінь.

2. Конфліктно-проблемні питання у стосунках США і КНР: історія і сучасність

До переліку таких зон віднесемо у першу чергу Тайванську проблему. Возз'єднання двох частин Китаю, представлених нині Китайською Народною Республікою (КНР) і Китайською Республікою (КР) на Тайвані є одним з найскладніших і найгостріших регіональних питань. Відомо, що Китайська Республіка була проголошена на материковому Китаї ще 1911 року під час Синьхайської революції. У 1949 році у ході тривалої громадянської війни і при підтримці СРСР комуністи завдали поразки правлячій партії Гоміндан (Націоналістична партія) і проголосили створення КНР, а колишній центральний уряд Китайської Республіки на чолі з лідером
Гоміндану Чан Кайші перебрався з допомогою американців на острів Тайвань, який відокремлений від материкової частини Китаю 160- кілометровою Тайванською протокою. Площа острова 36 182 кв. км. Адміністративний центр - Тайбей. Португальська назва острова - Формоза. Загалом перебазувалось на острів 2 млн. націоналістів. Чан Кайші перевіз також на Тайвань весь золотий запас тодішнього Китаю - це 250 млн. дол.. На Тайвані встановився однопартійний авторитарний режим. Так розпочалося протистояння двох китайських урядів, розділених водами Тайванської протоки. Кожен з них претендував на все китайську легітимність і вважав себе єдиним законним загальнокитайським органом.
Ситуація ускладнилась тим, що СРСР одразу визнав уряд КНР, а США - ні. До 1972 року весь Китай, і материковий і острівний, в ООН представляв уряд Китайської Республіки, тобто Чан Кайші. Ситуація змінилась з початком погіршенням і розривом радянських китайських відносин. У лютому 1972 року мала місце подія, яка отримала назву «шок Ніксона», тобто візит американського президента Р. Ніксона до КНР. Щоправда, дипломатичні відносини США і КНР були встановлені 1 січня 1979 року. 1972 року КНР перебрала з допомогою США представництво Китаю в ООН і згодом посів місце постійного члена Ради Безпеки ООН. 1979 року Сполучені Штати визнали КНР де-юре і формально розірвали свої дипломатичні відносини з КР на Тайвані. Але неофіційні дипломатичні відносини Штати продовжували підтримувати з Тайванем. Більше того 1979 року американський конгрес прийняв Закон про відносини США з Тайванем, за яким уряду Чан Кайші надано неофіційні гарантії у випадку надзвичайної ситуації у зоні дотику з КНР. Одна із статей Закону передбачала продаж Тайваню американської зброї виключно оборонного характеру та підтримання належної боєздатності армії США в регіоні на випадок можливого використання сили проти Тайваню. Якраз 1979 року були встановлені дипломатичні відносини США і КНР. Китайське керівництво дало гарантії, що не має наміру силою приєднувати Тайвань. На сьогодні з
Тайванем підтримують дипломатичні відносини 29 держав. КР на Тайвані, нарівні з КНР, є членом COT. В ООН вона не поновлена, хоча неодноразово подавала заявки.
Після смерті у 1975 році Чан Кайші ситуація на Тайвані ускладнилась, оскільки його спадкоємці сини Лі Дінго і (після його смерті) Лі Денхуей вдалися до демократизації країни. Найголовніше полягало у створення багатопартійної системи. Чимало членів нових партій відмовились від концепції єдності з материковим Китаєм, тоді як чимало людей у Гоміндані виступали за об'єднання з Китаєм, але демократичним Китаєм.
Нині на Тайвані проживає 23 млн. осіб. ВВП (1996) становив 290 млрд. дол.; ВВП на душу населення становить 13 500 дол. Тайвань - один із «чотирьох дракончиків», тобто нових індустріальних держав. ЗС Китайської Республіки на Тайвані нараховують 376 000 осіб. Витрати на армію станом на 1996 рік становлять 3,5% ВВП.
Після розпаду СРСР і припинення існування колись могутнього радянського Тихоокеанського флоту США почали переглядати свої союзницькі відносини з КНР. Для американців КНР втратив своє стратегічне значення, оскільки відпала потреба стримування апетитів СРСР в Азії. Вкрай негативно прийняли американці події на площі Тянаньминь 4 червня 1989 року, тобто розстріл демонстрації студентів, і пересічні громадяни США вважають КНР ворожою країною. Правляча американська еліта справедливо вбачає у КНР, який динамічно розвивається, свого головного суперника в АТР. Звідси, оскільки Тайвань був і залишається ахіллесовою п'ятою КНР, США роблять ставку на Тайвань, вірніше сказати, заграють з ним. Б. Клінтон оголосив, що американські державні службовці можуть подорожувати на Тайвань, і відповідно з Тайваню, окрім найвищих посадових осіб. Щоправда, Клінтон для заспокоєння КНР заявив, що США не підтримають членства Тайваню у будь-якій міжнародній організації.
1995 року президент Тайваню Jli вперше в історії острова прибув з приватним візитом до США і виступив з лекцією у Корнуельському університеті.
1996 року на Тайвані відбувалися президентські вибори, на яких за владу змагались: 1) прибічники повної незалежності острова; 2) консерватори з партії Гоміндан, які виступали за еволюційний шлях об'єднання обох Китаїв. КНР вдалася до проведення широкомасштабних військово-морських навчань з застосуванням балістичних ракет. Мета - налякати прихильників незалежності Тайваню. США, у свою чергу, дотримуючись формально угоди з КР на Тайвані від 1979 року, підтягнули до берегів Тайваню сили свого 7-го флоту. Окрім цього, поставили Тайвань високотехнологічну зброю: 150 винищувачів F-16, есмінці, оснащені електронною системою стеження, проти корабельними ракетами та системами ППО «Патріот -2». У технологічному сенсі ЗС Тайваню випереджали КНР. Великі кошти, які отримує Тайвань від експорту високотехнологічної продукції, дають йому можливість щорічно збільшувати обсяги імпорту американської зброї. Так, з 1991 по 1999 рік Тайвань імпортував зброї на колосальну суму у 20 млрд. дол., тобто зайняв за цим показником друге місце у світі (після Саудівської Аравії) серед партнерів США.
1999 року сталася низка подій, яка загострила стосунки США і КНР: 1) начебто помилкове влучення американської ракети під час операції НАТО проти СРЮ у дипломатичне представництво КНР у Белграді; критика Конгресом політики КНР щодо Тібету; звинувачення Китаю у викраденні новітніх технологій з американських військово-технічних установ. На такому фоні конгрес США прийняв у 1999 році Закон про покращення обороноздатності Тайваню, яким передбачалось включення острова до системи американської протиракетної оборони в Азії разом з Японією і Південною Кореєю. За американськими даними, сьогодні на Тайвань націлено від 150 до 200 китайських ракет середньої дії, за китайськими даними, - понад 700 ракет.
Оборонна доктрина Тайваню побудована на двох засадах: по- перше, переконати КНР у тому, що атака на острів буде занадто дорого коштувати; по-друге, протримати до того часу, поки головний союзник - США - зможе прийти на допомогу.
Тайвань важливий для Китаю з двох точок зору: стратегічної, оскільки він знаходиться зовсім поруч з материком, тягнеться паралельно до розвинених прибережних провінцій. У 1930-х роках острів використала Японія для нападу на Китай; та економічної - за деякими підрахунками, входження Тайваню до Китаю збільшило б ВВП країни щонайменше на 300 млрд. дол..
Необхідно наголосити на тому, що економічні та культурні стосунки КНР і Тайваню нині можна назвати сталими: 1997 року встановлено пряме морське сполучення, здійснюються регулярні авіарейси, обмін туристами (зустрічі членів роз'єднаних у 1949 році родин). Обопільний товарообіг становив у 1990-х роках у середньому щорічно 26 млрд.дол. Тайвань потужно вкладає інвестиції у материкову економіку. Цьому слугують сприятливі фактори: спільна історія, мова, дешева земля, невичерпна і фактично безкоштовна робоча сила. Тайвань входить до 5-й найбільших інвесторів в економіку КНР - 100 млрд. дол., прямих інвестицій у п'ять прибережних провінцій КНР. Тайвань має у КНР 46 тис. об'єктів господарювання. Це друге місце. В КНР постійно працює до 1 млн. тайванців. До речі, Тайвань вкладає капітали у високотехнологічні підприємства.
Політична еліта Тайваню має щодо інвестицій у КНР перестороги: І.що Китай може перехопити технології Тайваню (мікросхеми, комп'ютерні чіпи і комплектуючі) і сам виробляти їх; 2. може націоналізувати всі підприємства з тайванським капіталом; З.з 1996 року на Тайвані запроваджено процедуру обов'язкового отримання дозволу на інвестиції у КНР, які перевищують 50 млн. дол.
Китай пропонує формули об'єднання з Тайванем: «одна держава - дві політичні системи». КНР підтримує концепцію, що Тайвань є лише їхньою сепаратистською провінцією, а не самостійною державою. Якщо щодо сусідніх держав КНР дотримується принципу не застосування сили, то до своєї провінції це цілком можливо. Китай сформулював «три причини», за яких вони можуть використати військову силу при розв'язанні тайванської проблеми: 1.офіційне оголошення Тайванем незалежності; 2.якщо він відкладе переговори щодо свого статусу на невизначений термін; З.якщо якась держава зробить спробу захопити Тайвань. 2005 року у КНР прийняв закон «Про протидію розколу держави» ( інший переклад цього закону «Про попередження відокремлення Тайваню»), який передбачає силові варіанти у таких випадках. Остання новація КНР щодо механізму об'єднання з Тайванем: «одна держава - три системи», тобто вперше запропоновано принцип конфедеративного об'єднання. Найбільш ймовірно, що китайці, вірні своїй політичній традиції і відповідно до власних ресурсів діятимуть за формулою «переходити ріку вбрід, намацуючи ногою каміння», тобто тайванську проблему розв'язуватимуть скоріше «вбрід», аніж за допомогою плавзасобів морського десанту.
Китай активно використовує відсутність єдності серед тайванської еліти з проблеми об'єднання з материком. Він провадить дипломатичну гру з опозиціонерами - прихильниками «єдиного Китаю». У першій половині 2005 року Китай навіть запросив тайванських опозиціонерів до Пекіна і їй було влаштовано пишний прийом.
Офіційна модель об'єднання з боку Тайваню: «один Китай, один Тайвань». Новостворена Демократична прогресивна партія Тайваню виступає за повну незалежність Китайської Республіки на Тайвані.
США та КНР у глобальному суперництві за домінування на Африканському континенті. 1.Оцінки місця і ролі Африки у світовій політиці достатньо суперечливі. З одного боку, нині країни континенту - це одна третина світового співтовариства. Отже, їм повинен належати вагомий голос у розв'язанні світових проблем. З іншого, органічне включення африканських країн у процесе формування постбіполярного світу гальмується різними чинниками: а) очевидним відставанням за рівнем економічнеого розвитку. Сьогодні на долю континенту з понад 11% населення Землі ( близько 700 млн. осіб) припадає 4-5% світового виробництва. З загальної кількості 53 африканських держав 33 відноситься до групи найвідсталіших держав. Якщо у 1960 році Африка забезпечувала себе продовольством, то з 1980 року третина африканців виживає тільки за рахунок міжнародної допомоги. До того ж висхідний демографічний полказник в Африці вищий, ніж в інших країнах, які відносяться до групи країн, що розвиваються. При збереженні нинішніх темпів народжуваності в 2025 році кожна 5-а особа на планеті буде африканцем.
2. На початок нового третього тисячоліття за Африкою затвердилась репутація яе нестабільної у політичному сенсі частини планети, де відсутні елементарні умови для економічного зростання. Щорічна енкономічна допомога Африці становить 15-20 млрд. дол., Але при цьому ВВП на душу населення все одно знижується. Сьогодні, за оцінками ООН, майже половина населення регіону існує на один доллар в день Останнім часом багато пишеться про те, що допомога Африці (під егідою ООН і Світового банку) надто сконцентрована на економічних реаліях і не враховується місцева соціокультурна специфіка, ментальність. У самій же Африці привикли списувати біди на колоніальне минуле, на егоїзм ТНК, але мало говорять про першопричину багатьох сучасних проблем регіону: некомпетентне керівництво, повальна корупція, авторитарність влади, недотримання прав людини, відсутність чітко вивірених соціально- економічних орієнтирів, взаємні територіальніф претензії тощо.
У країнах південніше Сахари зовнішнє фінансування держбюджетів здійснювалось наприкінці XX століття приблизно у розмірі 11%) їхнього
ВВП, в той час як у країнах Північної Африки і Близького Сходу цей показник становив 1,2%, в Азії - 0,7%), в ЛА - 0,4%. Не випадково на рубежі століть загальний зовнішній борг країн, розташованих на південь від Сахари, досяг 350 млрд. дол., що тотожне їхньому сукупному ВВП. Так нагромаджується безпрецедентний матеріал для експорту тероризму.
3. Загрозу для африканського континенту становлять і інші серйозні фактори. Серед них проблема ВІЧ: в Африці перебуває половина від загальної кількості тих у світі, хто захворів на ВІЧ.
4. Проблема голоду, яка має характер гуманіарної катастрофи. Це країни - Ефіопія, Сомалі, Судан, Ангола, Руанда, Заїр, Сєрра-Леоне.
5. Проблема біженців - на Африку припадає 50% від загальної кількості (понад 7 млн. осіб) і 60% переміщенних осіб (20 млн.)
6. «Втеча мізків» - близько 23 тис. випускників африканських вузів щороку залишають регіон. Це третина спеціалістів. Натомість доводиться вербувати спеціалістів-професіоналів з Заходу. Сьогодні в Африці працює 100 тис. громадян з промислово розвинених країн, послуги яких вартують 4 млрд. дол. в рік, або 35% офіційної іноземної допомоги на потреби розвитку континенту.
7. Проблема конфліктності - з 1960-х років на континенті було зафіксовано 35 великих збройних конфліктів, в яких загинуло 10 млн. осіб. У 1990-і роки збройні дії відбувались на територіях 15 африканських держав. Тільки за останні 5 років XX століття лише в країнах Тропічної Африки відбулося 15 військових переворотів. Тому як в Африці, так і за її межами, поширюється песимістичні настрої, або ж «афропесимізм» стосовно не тільки найближчих, але й віддалених перспектив стабільності та економічного росту регіону. Існують навіть сценарії апокаліптичної спрямованості щодо перспектив розвитку континенту у XXI сторіччі.
8. Ситуація латентної конфронтації тісно пов'язана з гонкою озброєнь на континенті. Серед країн Африки наймогутнішими у військовому плані наприкінці 1990-х років вважаються Єгипет Лівія, Алжир, Марокко, Ефіопія,
Ангола і Нігерія. У цих країнах зосереджена основна частина бротентанкових сил, більша частина військової авіації і флоту. Важається, що ці країни можуть вести військові дії за межами регіону. Ще 9 країн - серед них: Сомалі, Кенія, Судан, Туніс, Танзанія, Мозамбік, Замбія, Зімбабве військовий потенціал досягає субрегіонального рівня, який дозволяє провадити військові дії за межами своїх національних кордонів. За різними оцінками, деякі країни Африки розглядаються як потенційні власники ЗМУ. Алжир, Єгипет (у 2007 році поширюються дані про існування у Єгипті власної ядерної програми), Лівія мають балістичні ракети, до того ж Єгипет і Лівія, за прогнозами, налагодили власне виробництво балістичних ракет.
Незважаючи на економічні труднощі, за оцінками експертів, у 2002-2003 роках країни Африки виділили понад 1,5 млрд. дол. на закупівлю зброї та військової техніки.
Поряд з тим на початок нового тисячоліття, незважаючи на серйозність загроз регіонального й глобального масштабів, у більшості країн африканського континенту окреслились позитивні зміни: 1. у всіх країнах спостерігається 3-4-процентний ріст ВВП, що додає трохи оптимізму; 2. на середину 1990-х років відбулося певне замирення в зоні конфліктів. Знаковою є подія, яка відбулася в листопаді 2002 року, коли уряд Анголи та УНІТИ офіційно заявили про остаточне припинення внуртішньоангольського збройного конфлікту - одного з найтриваліших і руйнівних на африканському континенті; 3. підписання у 1996 році Договору про створення в Африці безядерної зони; 4. якщо раніше головним механізмом врегулювання внутрішніх конфліктів виступала Рада Безпеки ООН, то сьогодні поряд з цим простежується активнее прагнення місцевих країн брати участь у врегулюванні конфліктів: а) в середині 1990-х років 12 держав Півдня Африки створили міжурядову консультативну Раду з політики, оборони і безпеки; б) держави Центральної Африки підписали Пакт про ненапад; в) міжнаціональні військові підрозділи Економічного співтовариства Західної Африки (ЕКОВАС) перебували упродовж декількох років в Ліберії.
Найочевиднішим є факт глобального змагання за Африканський континент між США та КНР. Щодо цих двох держав та їхніх глобальних перспектив у майбутньому цілком можна застосувати добре відомий у політології закон про нерівномірність економічного та політичного розвитку окремих країн світу. За даними Національної розвідки США від 2004 року, ВНП КНР у 2020 році перевищить сукупний ВНП всії економічно розвинених країн, виключаючи США. На цей же час китайська економіка практично зрівняється з американською. Передбачається також, що у 2020 році КНР перевершить Росію за військовою потугою і зрівняється з США. Журнал «Ньюсуик» прогнозує, що XXI сторіччя стане «китайським» на кшталт того, як XX сторіччя ми називаємо «американським».
Але, напевно, важливіше те, що економіки, які швидко розвиваються, потребуватимуть все більше енергетичних ресурсів. За прогнозами американських експертів, у 2020 році СШАі КНР зрівняються у обсягах споживаних нафти та газу. Китай вже нині зайняв друге місце після США за імпортом вуглеводнів. У загальносвітовому щорічному прирості споживання нафти і газу частка Китаю становить 31 відсоток. Отже, Китай зайняв місце провідного гравця га економічній арені і таким чином репрезентує значну загрозу США, які також все більшою мірою залежать від імпорту тієїж сировини, що КНР. При цьому обидві країни плекають великі сподівання на регіональну диверсифікацію свого енергетичного імпорту і роблять в цьому контексті великі ставки на Африку.
Доречно буде зазначити, що провідною тенденцією сучасного світу є об'єднавчі чи інтеграційні процеси, або ж іншим словом глобалізація. Сьогодні склалось дві моделі глобалізацій чи інтеграції: американська та європейська. Інші країни світу, за виключенням КНР, займають проміжне місце між цими двома провідними моделями. Якщо торкатись суті американської моделі глобалізації, то очевидно, що її кінцева мета - це створення «якоїсь імперії». Про це вказує 36 Бжезинський: «Америка стоїть в центрі взаємозалежної планети, такої, в якій Влада здійснюється шляхом постійного маневрування, діалогу, дифузії і прагнення до формального консенсусу, хоча ця влада виходить врешті-решт з одного джерела: Вашингтон, штат Колумбія» «Велика шахматна дошка», М., 1999, с.40)
Провідним мотивом прагнень США до світового панування у формі «імперії» є володіння або ж контроль над світовими енергетичними ресурсами. Ще у 1981 році американський політолог К.Солберг писав: «Зробивши саме ставку на нафту, західні демократії змогли продовжити свій індустріальний розвиток на основі відного підприємництва. Сьогодні нам видається очевидним, що демократія цілком залежить від нафти».
Якщо виходити із логіки цих міркувань про взаємозвязок нафти і демократії, то американська теза про «розширення демократії у всьому світі», яку проголосив ще Б.Клінтон, і продовжив Дж.Буш-молодший у посланні конгрессу від 31 січня 2006 року «Про становище країни» - є контролем над світовими джерелами нафти і газу. При цьому адміністрація Дж.Буша визнає зростаючу роль Африки як провідного постачальника енергоресурсів.
Відомо, що нині США отримують нафту в основному з Саудівської Аравії, Канади і Венесуели. Разом з Тим, на початку XXI сторіччя спостерігається ріст інтересу Америки до імпорту енергетичної сировини з Африки. Можна назвати нині принаймні декілька причин цього інтересу: 1. його диктує сучасний стан з енергоносіями у вибуховонебезпечних регіонах і прагнення Вашингтона отримати доступ до африканської нафти, розташованій ближче до берегів Америки, ніж близькосхідна, що знизить і транспортні витрати; 2.самі африканські держави зацікавлені у залученні американських інвестицій у нафтовий бізнес на континенті;3. Африка становить для США і політичний інтерес, оскільки стан справ на африканському континенті безпосередньо позначається на внутрішньополітичній ситуації у самих Штатах. Це пов'язано з наявністю багатомільйонного африкано-американського населення; 4. США мають військово-політичний інтерс до африканських країн і не тільки через прагнення створити необхідну військову інфрастуктуру і систему відносин для гарантованого доступу до джерел сировини континенту, але через прагнення перетворити низку країн континенту, особливо у його східній частині, в тилову базу Центрального командування США (СЕНТКОМ), яке опікується американською силовою політикою стосовно Афганістану, Іраку, Ірану та інших держав. Адміністрація Буша, як вказується у документі Білого дому під назою «Африканська політика», має намір створювати «коаліції бажаючих» з такими африканськими країнами, як5 ПАР, Нігерія, Кенія, Ефіопія для спільних дій у «боротьбі з міжнародним терроризмом». Передбачають, що військові підрозділи цих країн (12 тис. осіб) складуть кістяк майбутніх формувань в рамках Африканського Союзу чи на іншій колективній основі, які будуть здійснювати антитерористичні операції на Африканському континенті.
США зміцнили свій вплив на африканському континенті шляхом приєднання у 2000 році Алжиру до «Середземноморської ініціативи НАТО». Ця міжнародна структура існую з 1994 року і координує відносини НАТО у військово-політичній сфері з такими країнами, як Єгипет, Алжир, Ізраїль, Іорданія, Мавританія, Марокко і Туніс. Покращились стосунки з Нігерією, з однією з найчисельніших за населенням африканською країною: у ході візиту нігерійського керівника Обасанджо до Вашингтона у 2001 році Були зняті американською стороною звинувачування у недотриманні прав людини у Нігерії, домовлено про збільшення поставок нігеорійської нафти до США.
Піонером у прийнятті нової африканської стратегії виступили США: 1. ще у першій половині 1990-х років воги згорнули допомогу низці диктаторських режимів (Ліберії, Судану, Заїру) і підтримали процеси національного примирення в Анголі, ПАР, Мозамбіку; 2. взяли курс домінування економічних інтересів та розширення присутності корпорацій в африканському векторі зовнішньої політики; 3. у розвязанні проблем країн континенту стали більшою мірою враховувати специфіку кожної із них.
Щоправда, нині африканський напрямок у стратегічних пріоритетах США займає важливе місцке, але не першочергове.
У 2005 році 18% спожитої у США нафти було імпортовано з країн Африки, це більше, ніж Штати закупили у близькосхідних країнах і країнах Перської затоки. Нафта становить 87%) всього американського імпорту з Нігерії, Анголи і Габона. Очікується, що у 2007 році Нігерія збільшить видобуток нафти до 3 млн. барелеів в день у порівнянні з 2 млн. у 2006 році, Ангола - з Ідо 2 млн. барелів, Чад - до 225 тис., Екваторіальна Гвінея - до 350 тис. барелів щоденно.
Таким чином, у 2010 році нафта із Західної Африки повинна забезпечити 25% американських потреб в нафті.
Свідченням американського інтересу до Африки є стабільний ріст торговельного обігу між США та країнами Африки: якщо у 1997 році їхній товарообіг становив 23 млрд. дол., то у 2000 році - 294 млрд. Маємо зростання за три-чотири роки більше, ніж у десять разів. Загальна сума прямих і побічних американських приватних інвестицій в Африці нині наближається до 14-15 млрд.дол.
Що стосується прграм «допомоги розвитку» країнам Африки, то США в середньому виділяють для цього приблизно 0,1% свого ВВП. Наприклад, СС - 0,3%.
У січні 2006 року у Пекіні було опубліковано доповідь про африканську політику КНР, в якій можна виділити наступні моменти: 1. основою взаємин КНР з країнами Африки буде вивіз сировини та інших товарів до Китаю; 2. китайський уряд бере на себе всі ризики, пов'язані з розвитком китайсько- африканських торговельно-економічних відносин; 3. КНР зобов'язується надавати африканським країнам економічну допомогу без будь-яких попередніх політичних умов (на відміну від США); 4. КНР розвиватиме військову і військово-технічну спрівпрацю з країнами континенту: йдеться про навчання африканського військового персоналу і поставки сучасної зброї до Африки.
Таким чином, така активна політика Китаю в Африці не може не викликати протидію зі боку США, Великобританії, Франції та інших держав.
Розглянемо методи діяльності Китаю на Африканському континенті.
1 .Передовсім КНР використовує своє постійне членство у РБ ООН з Тим, щоб захистити деякі африканські режими, які піддані міжнародним санкціям. Серед таких країн - Судан, Зімбабве. Так щодо Зімбабве Китай заявлє про повну довіру до режиму Р.Мугабе і вважає, що прези дент Мугабе має всі можливості для самостійного врегулювання своїх проблем без втручання ззовні. Результатом такої китайської політики стало рішення зімбабвійського керівни цтва про надання КНР режиму «найбільшого сприяння» на внутрішньому ринку. Це дозволило Китю без жодної конкуренції розробляти надра країни і видобувати рідкоземельні мінерали: хром, платину,феррохром тощо.
Наголосимо на тому, що країни Африки мають більше довіри до Китаю, аніж до США та його імперіалістичної політики.. Вони вважають Китай «одним із своїх».
2.На відміну від американської китайська політика у сфері економічної та технічної допомоги не передбачає жодних політичних чи еконоімчних умов її надання. Зокрема, Ангола і Зімбабве, яким США, а всід за ними МВФ і Світовий банк відмовляють у наданні допомоги, отримують кошти від китайських донорів. За рахунок цих капіталів нині фінансується будівництво автомобільних та залізничних доріг в цих країнах.
3.3а даними на січень 2006 року, китайська торгівля з країнами Африки на 39% у порівнянні з початком 2005 року і склала 32 млрд. дол. Прогнозується, що у настпуні п'ять років китайсько-африканський торговельний обіг складе понад 100 млрд. дол.
4. Темпи зростання китайських інвестицій є вищими, аніж американських. Лише за перші десять місяців 2005 року вони становили 175 млн. дол.
5. Китайська національна нафтовидобувна корпорація (€N00) є нині одним з найбільших інвесторів у нафтову промисловість Судану і володіє 40% акцій однієї з найбільших суданських компаній, яка має ліцензію на видобуток 300 тис.барелів в день. На початку 2006 року сума китайських капіталовкладень в економіку Судану становила 8 млрд. дол. Китай побудував нафтопровід вартістю в 1,6 млрд. дол. довжиною в 1600 км для транспортування сирої нафти з південної частини Судану до нафтового терміналу у Красному морі, неподалік від Порт-Судану. У 2005 році КНР купила 60% видобуваної сирої нафти Судану. 5% своїх потреб у нафті нині Китай задовольняє за рахунок Судану.
6. Велике занепокоєння в Вашингтоні викликає так зване «китайське текстильне цунамі» в Африці. Китай заполонив деякі африканські країни своїм дешевим текстилем, що призвело до закриття місцевих текстильних підприємств, зокрема в Кенії, Лесото, Свазиленді. До того ж Світова організація торгівлі зняла обмеження на експорт китайського текстиля і виробів з нього, що привело зростання ввозу цієї продукції до Африки на 180%). Це підриває американську політику, яка здійснюється у рамках АГОА - Закону від 2000 року «Про економічний ріст і торговельні можливості для країн Африки». Відповідно до цього закону США відкрили свої внутрішні ринки для ввозу африканських текстильних виробів в обмін на надання привілейних умов американським компаніям, які діють в африканських країнах.
7. Китайські компанії беруть участь у розробці інших видів сировини. Наприклад, 60%> цінних порід деревини Габону постачається до Китаю. КНР є одним з найбільших покупців замбійської міді, кобальту, міді з Конго. В Гані китайці будують електростанції, в Сьєрра-Леоне - готелі, у Кенії реконструють дороги.
8. Для координації торговельно-економічної політики стосовно країн Африки у 2000 році створено Китайсько-африканський форум для співпраці. Через чотири роки створено китайсько-африканську ділову раду.
9. У царині військової співпраці такі країни як Судан, Ефіопія, Зімбабве озброєні переважно китайською зброєю (просто, і недорогою, тобто такою, яку шукають африканці). У Судані Китай побудував завод три військові заводи, в тому числі цехи для зборки танків Т-55.
10. Вашингтон нервує через те, що КНР налагоджує співпрацю з її африканськими стратегічними партнерами. Йдеться про ПАР - найрозвиненішу африканську державу. У 2006 році китайський прем'єр підписав під час свого офіційного візиту до цієї країни угоду про поглиблення стратегічного партнерства між обома державами. Нині ПАР є другою за значенням серед країн Африки на південь від Сахари імпортером китайської продукції і займає восьме місцесеред провідних світових експортерів на ринок КНР.
11. Суперниками США та КНР щодо зміцнення впливу в Африці виступають Європейський Союз (Франція, 20% їзовнішньої торгівлі якої зорієнтовано на Африку і вона розмістила на Африканському континенті 12 млрд. дол. прямих інвестицій, та Великобританія), Індія, Японія, Росія та інші країни.

3. Американо-японські відносини

Відносини між Вашингтоном і Токіо називають одним з найкращих досягнень американської дипломатії. Насправді, запеклі вороги у Другій світовій війні стали близькими союзниками, чиї стосунки стають з кожним роком дедалі тіснішими, хоча і не безхмарними. Так само з часу завершення війни 1939-1945 років і до сьогоднішнього дня союз з США є визначальним факторомформування японської зовнішньої політики. При цьому необхідно відзначити, що якщо в період окупації з вересня 1945 по квітень 1952 року і у перші роки незалежності переважаючий американський вплив на дипломатію Токіо був неминучим через нерівність потенціалів, то у подальшому така підпорядкованість диктувалася міркуваннями вигідності такого вибору. Союзницькі відносини між Японією і США зберігають свою асиметрію, основи якої були закладені після капітуляції Японії, коли США прагнули обмежити відродження військового потенціалу свого недавнього ворога, а Японія мала можливість зосередити свої зусилля на розвитку економічного потенціалу. Сьогодні союз між Токіо і Вашингтоном будується на міцному економічному фундаменті і на американських зобов'язаннях з оборони й захисту Японії.
Коротко про історію американо-японського союзу. Відомо, що принципи повоєнної політики щодо Японії були сформовані в рішеннях Ялтинської конференції у лютому 1945 року і у Потсдамській декларації, підписаній 26 липня 1945 року представниками США, Великобританії і Китаю. СРСР приєднався до цього документа 8 серпня цього ж року, а 9 серпня вступив у війну з Японією відповідно до зобов'язання, даного союзникам в Ялті, оголосити війну Японії через три місяці після капітуляції Німеччини. У Потсдамській декларації підтверджувалась необхідність виконання умов прийнятої США, Великобританією і Китаєм у грудні 1943 року Каїрської декларації, у якій, окрім іншого, говорилось, що суверенітет Японії повинен обмежуватися островами Хонсю, Хоккайдо, Кюсю і Сікоку і тими меншими островами, які союзники вкажуть. Разом з тим у першій повоєнній директиві Ради національної безпеки США Японія виявилась на периферії американських інтересів. Своїм основним союзником на Далекому Сході США до 1949 року бачили Китай. Саме тому у перших варіантах мирного договору було записано, що Тайвань відходить до Китаю, Курильські острови - до СРСР, острови Такесіма (Токто) - до Кореї.
Результати війни виявилися важкими для Японії. Її територія була окупована американськими військами, вона втратила суверенітет над островами Рюкю (з головним островом Окінава), окупованими армією США, і Курильськими островами, а також південною частиною острова Сахалін, над яким був встановлений контроль Радянського Союзу. Японія також була позбавлена права на здійснення самостійної зовнішньої політики.
Американська окупація японських островів тривала до квітня 1952 року. Верховна влада здійснювалася Штабом окупаційних військ (ШОВ), репрезентованих переважно військовими силами США на чолі з генералом Д.Макартуром, який став фактичним «господарем» Японії. І це, незважаючи на те, що союзники створили міжнародні структури для реалізації рішень Потсдамської декларації. У Вашингтоні була створена Далекосхідна комісія з представників 11 держав, які брали участь у війні проти Японії, і у Токіо - Союзна рада для Японії з представників США, СРСР, Великобританії і Китаю.
Підготовка мирного договору з Японією розпочалася тоді, коли США і Радянський Союз ще пов'зували союзницькі відносини. Не дивно, що у першому проекті договору країни-отримувачі тих територій, які Японія повинна була повернути, були чітко названі. Так само у період підготовки мирного договору США наполягали на тому, щоб Японія, яка мала отримати незалежність, залишалася в орбіті їхнього політичного, економічного та військового контролю. Передбачалося, що американські війська і військові бази США будуть збережені в Японії, а країна почне здійснювати широку програму переозброєння і доведе чисельність своїх збройних сил до 350 тис. осіб.
Влітку 1950 року, після того як значна частина американських військ була передислокована на Корейський півострів, було прийнято рішення про створення 75-тисячного Резервного поліційного корпусу, який згодом став ядром японських Сил самооборони, створених у лютому 1954 року. Суперечність між 9-ю статею Конституції, за якою «японський народ на вічно відмовляється від війни як суверенного права нації, а також від погрози чи застосування збройноїь сили як засобу розв'язання міжнароних спорів» і створенням збройних сил пояснювалося тим, що «відмова від війни» не суперечить можливості мати збройні сили для потреб самооборони.
Уряд Японії, очолюваний прем'єр-міністром Йосіда Сігеру, посилаючись на японську Конституцію 1947 року, відмовився від американського плану створення великої армії, запропонувавши поступове нарощування чиельності збройних сил.
«Холодна війна» внесла свої корективи у процес підготовки мирного договру з Японією. У січні 1950 року держсекретар США Дін Ачесон заявив, що необхідно «відновити Японію як один із основних бар'єрів проти комунізму в Азії» (так звана «лінія Ачесона»). Таким чином мирний договір з Японією був фактично одноосібно підготований Сполученими Штатами.
Підписання у вересні 1951 року одночасно з Сан-Франциським мирним договором американо-японського Договору безпеки і Адміністративної угоди на довгі роки визначило, а у багато дечому визначає і нині, політичний, економічний і військовий розвиток Японії. Та політична структура, яка склалася на основі цих документів, отримала назву Сан-Франциська міжнародна система, включивши в себе такі проблеми зовнішньої політики Японії, як її відносини з СРСР і Китаєм.
З політичної точки зору ці договори стали також основою японо- американського союзу, і саме на їхньому грунті сформувалось те, що прийнято називати «доктриною Йосіда» - за іменем прем'єр-міністра Японії Сігеру Йосіда, який представляв Токіо при створенні цих документів. Якщо коротко схарактеризувати цю доктрину, то її суть зводиться до такого: опора на тісний союз з США і відмова від деяких атрибутів суверенності. США забезпечували оборону Японії, яка формально не мала можливості для самостійного ведення військових дій, а також проведення спільних бойових операцій навіть разом з дислокованими на її території військами Сполучених Штатів. Так японська зовнішня політика попала під пряму залежність від Вашингтона. Разом з тим, ці обмеження дозволили японським урядам економити на військових витратах, які до сьогодні майже ніколи не виходили за межі 1% ВНП. У результаті в країні з'явилася можливість зосередити головні зусилля на розвитку економіки, а США отримали надійного політичного союзника і військові бази неподалік кордонів Китаю, СРСР і Північної Кореї.
У липні 1952 року Японія і США підписали Угоду про об'єкти і бази, згідно з яким японський уряд надавав США на пероід дії Договору безпеки понад 600 об'єктів на території країни. Останнім документом, який визначав відносини між Японією і США, була підписана у березні 1954 року Угода про допомогу у забезпеченні взаємної безпеки.
У другій половині 1950-х років японський уряд під тиском громадського руху заявив про необхідність перегляду японо-американських угод, укладення нового договору, який би базувався на Статуті ООН і який би передбачав проведення двосторонніх консультацій з питань розміщення і застосування американських збройних сил, дислоковавних в Японії.
США відмовились задовольнити японські вимоги, проте, дещо поступаючись, розпочали виведення частини своїх військ з Японії, що у першу чергу диктувалося стратегічними міркуваннями. Наприкінці 1958 року чисельність американських військ в Японії скоротилася з 210 тис. до 65 тис. осіб. Було прийнято також рішення про початок переговорів щодо перегляду Договору безпеки.
У 1957 році Рада національної оборони Японії затвердила документ під назвою «Про основи політики у сфері національної оборони». Цей документ складався з короткої преамбіли і всього чотирьох пунктів, які надовго визначили військову політику країни і принципи японо-американського співробітництва. «Мета національної оборони, - говорилося у документі, - полягає у попередженні і відбитті прямої і побічної агресії», що може бути досягнуто з допомогою «прогресивного і ефективного розвитку оборонних можливостей, необхідних для самооборони, з урахуванням національних ресурсів і внутрішнього становища» і «використання системи безпеки США як основи для відбиття зовнішньої агресії до тих пір, поки міжнародна спільнота не зможе ефективно забезпечити попередження нападу ззовні». Питання про зобов'язання Японії щодо оборони США в рамках Договору безпеки ні тоді, ні пізніше не ставилося. Що стосується спільних військових операцій, то вони були заборонені 9-ю статею Конституції Японії 1947 року.
У 1960 році Договір безпеки (офіційна назва - Договір про взаємне співробітництво і безпеку) був переглянутий, зберігаючи практично суть відносин між Японією і США, які склалися. Вашингтон, як і раніше, забезпечував безпеку Японії. Договір мав характер двостороннього військового союзу, відповідно до якого на Японію покладалась певна, хоч і обмежена, відповідальність за участь в американській військовій стратегії. Щоправда, із попереднього Договору були вилучені статті, які применшували суверенітет Японії. Так, збройні сили США позбавлялись права мати поліційні функції і втручатися у «придушення великих внутрішніх повстань і безпорядків». Був також вилучений пункт, який забороняв Японії без попередньої згоди США надавати бази чи дозволяти транзит через свою територію збройним силам третіх держав. Були додані пункти про культурне і економічне співробітництво. Термін дії Договору, який у першому варіанті був безстроковим, встановлювався у 10 років, але передбачалася його автоматична пролонгація, якщо жодна із сторін не заявить за рік про своє бажання його денонсувати.
Поразка США у війні у В'єтнамі привела до певного перегляду американської політики в Азії, що поширилося і на амери кано-японські відносини.В оприлюдненій в липні 1969 року презиентом США Р.Ніксоном «Гуамській доктрині» говорилося про необхідність активізації політики країн Азії у забезпеченні власної безпеки. США прийняли рішення будувати свою політику, грунтуючись на концепції «багатополярності» світу, відповідно до якої глобальна ситуація і ситуація в Азійсько-Тихоокеанському регіоні роглядалися як баланс сил між п'ятьма світовими центрами - США, СРСР, Західною Європою, КНР і Японією. При цьому підхід США до Японії будувався не тільки на збереженні близьких і базованих на залежності від США відносин, але й на спробі розглядати її в якості одного із центрів сили, що було несподіваним насамперед для самої Японії. Країна, яка привикла сприймати себе у комфортній ролі «молодшого партнера», зовсім не поспішала виходити у небезпечний світ великої політики.
В «Гуамській доктрині», яка декларувала «вирішальну роль Японії у здійсненні американської стратегій в Азії», підкреслювалась необхідність трансформації американо-японських відносин і їхнього переходу у фазу «зрілого партнерства». Це віддзеркалювало перетвоерння Японії в одну з найбільших економічних держав світу і те, що американська дипломатія еволюціонує від імперського глобалізму часів «холодної війни» до політики «балансу сил». У такому підході відобразилось невдоволення США японським наступом на американські ринки і певне ослаблення інтересу до відносини з Японією. Остання обставина пояснюваласяяк впевненістю Вашингтона в їхній стабільності, так і початком діалогі між США і КНР. Разом з тим Японія залишалася найважливішим союзником США в Азії і Вашингтон був готовий дати Токіо можливість проявляти більшу дипломатичну самостійність в рамках американо-японського союза. США передали частину військових баз японським Силам самооборони, були збільшені витрати Японії на утримання американськього персоналу, а у листопаді 1969 року було прийнято рішення про передачу Японії адміністративних прав на архіпелаг Рюкю, включаючи острів Окінава.
США намагалися продемонструвати Японії, що військово-політичний союз між двома країнами не є абсолютно незмінним і що у світі, де діють кілька центрів сили, Японія повинна опиратися і на власні сили, а не тільки сподіватися на свого американського союзника. У Токіо це викликало, з одного боку, сумніви у надійності американських військових зобов'язань, а з іншої - розумніння необхідності підвищення рівня політичної і військової самостійності. Процес перебудови американо-японських відносин супроводжувався серйозною кризою у стосунках між двома країнами, проявом якої стали «шоки Ніксона», які стосувалися взаємопорозуміння з КНР і встановлення з нею дипломатичних відносин і рішення США про скасування золотого паритету долара і запровадження 10-процентного податку на імпорт.
«Шоковая дипломатія» викликала хвилю недовіри до Сполучених Штатів і певне розчарування у відноснах, побудованих на традиційних японських принципах залежності самурая від свого васала.
Щоправда, на поверхності відносини не змінилися ні на рівні поведінки, ні на рівні офіційних заяв. Проте розпочався очевидний процес переосмислення таких ключових питань, як місце Японії у сучасному світі і безпеки країни. Криза у відносинах з Вашингтоном заставив Японію активізувати свою зовнішню політику, прийнявши концепцію «багатосторонньої дипломатії». Особливе значення вона мала у стосунках Японії з арабськими країнами. До осені 1973 року Японія беззастережно підтримувала курс США щодо країн Боизького Сходу, але, коли після арабо- ізраїльської війни і наступного нафтового ембарго арабських країн Японія була включена до списку «недружніх країн», Токіо зробив усе, щоб дистанціюватися від американської політики підтримки Ізраїля. Прагнення зебезпечити безперебійні поставки нафти виявилися сильнішими зобов'язань, а «шоки Ніксона» давали японцям певну свободу рук.
Все ж, незважаючи на тимчасові кризові явища у стосунках, американо- японський союз залишалися фундаментом японської дипломатії. Японія змогла блискуче використати все ті вигоди, які їй надавала «доктрина Йосіда», яка була основою її відносин з Вашингтоном.
На початку XXI століття відносини США, як і раніше, перебували у центрі уваги зовнішньої політики Японії. Еволюція цих відносин була спрямована до поступової активізації співробітництва між двома країна и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.